Олександр БОЖЕНКО (м. Суми)

Людина честі

Вісімдесят чотири роки прожив Петро Адамець і ні разу в житті не скривдив людини. Так його вчили батьки, так  його  вчили  в  церковно приходській школі, можливо пішов би далі вчитися, як його старший  брат Кіндрат, проте доля розпорядилася по-другому. А тепер лежав на ліжку залізнодорожньої лікарні на божій дорозі. Його  провідує  вся  рідня - вдячний. Але, що там, життя ніби вчора, ні сьогодні, все як на долоні. Згадав, як в чотирнадцятому пішов добровольцем до війська. По-скільки він мав чималий зріст, після перевірки на виносливість, відправили в гвардійську дивізію, а враховуючи, що й був русявий і без бороди, так він попав під командування Семенівських офіцерів. Вперше в цій війні були примінені танки, бронемашини, авіація, тут було багато  кулеметів,  окопи  захищалися  колючим  проводом, вперше був примінений отруйний газ.  А кінниця яка була? Більшої,  ніде не  було, в світі. Не кожен чоловік пережив чотири імперії: Російську, Німецьку, Австро- Угорську і Османську. Мало хто знає, що було рішення царського уряду увіковічить пам'ять героїв війни. Але цьому всьому не судилося втілитися в життя...

А, як не згадати Михайла Миколайовича Тухачевського. Унікальна людина. Сина-дворянина, батько якого женився на своїй служниці-селянці. Він і сьогодні пам'ятає той день, коли їхня рота була оточена і майже повністю винищена.

Тухачевський, який спав разом з солдатами в невеличкому окопчику, вискочив з нього зробив декілька вистрілів з револьвера, проте його німецький здоровань- піхотинець збив з ніг і добряче вдарив прикладом. Молодший офіцер-  підпоручик, а з ним ще декілька солдатів і він Петро Адамець був захоплений в німецький полон.

В  полоні  їх доля зводе з  французьким капітаном,  Шарлем де Голем, який в 1916 році в Верденській битві біля села Дуомон був тяжко поранений і також попав в полон. Після часткового одужання, він з групою полонених, роблять спроби побігу. Ряд невдалих спроб  побігу  їх переводять в  фортецю Унгольштад де забрали всіх невиправних втікачів. Молодий довгов'язий француз, Шарль де Голь всіх бажаючих, з задоволенням навчав французькій мові. Серед тих, що бажали вивчити мову, було багато полонених, які не мали офіцерського чину. До офіцерського бараку, часом, заходив і Петро. Серед усіх полонених особливо виділявся своєю могутньою фігурою майбутній маршал Радянського Союзу Михайло Тухачевський. Дійсно був гвардієць. Він, Петро, прислуховувався до їхньої мови, що міг запам'ятовував. Не дивлячись ні нащо, утримання офіцерів Російської армії в полоні, було пристойним. їм навіть звільнення на декілька днів видавали. Проте умови для рядового і утер офіцерського складу в полоні були занадто тяжкими.

Одним із таких звільнень скористався Тухачевський, який з невеликою групою полонених втік в Швейцарію. Серед них був і він Петро Адамець. Це був щасливий хоть і тяжкий для нього вересень 1917 року. Більшість офіцерів через Францію, Англію, Норвегію і Швецію повернулися в Росію. Багато лишилися в Французькому Легіоні. А він, Петро Адамець, вчорашній військовополонений,

знову залишився добровольцем в експедиційному корпусі Російської армії в Франції. Багато солдат з гордістю несли це ім'я. На французькій землі з 40 тисяч

- 20 тисяч, залишилися лежати навічно. Був нагороджений французьким військовим хрестом - «Круа де Гер». В січні 1918 року поступив добровольцем в Іноземний Легіон Марокканської дивізії французької армії.

Бився з німцями на французькому фронті. Героїзм російського воїна досягнув небаченої висоти. В цій дивізії воював і єфрейтор Родіон Маліновський - майбутній Маршал Радянського Союзу, міністр оборони.

В травні 1918 року Німеччина кидає свої кращі сили. Фронт не вистояв- французька армія була розірвана навпіл. Дорога на Париж відкрита. їхня дивізія приймає весь удар на себе. Але німці і не думають зупинятися-вводять додаткові свіжі сили. Здавалося б все вирішено. В цю критичну хвилину, коли показалось, що все загублено, французи кидають в контратаку останній резерв - Російський Легіон. Російський Легіон ішов з офіцерами попереду. Цей бій стояв життя, майже всім офіцерам і до 85% особового складу Російського Легіону.

Залишилися лежати в французькій землі, на чужині воїни, що захистили Францію. їхні могили розкидані по чужій державі з надписом «Загинув за Францію». Кожен рік, 11 листопада, в день капітуляції Німеччини, для нього, Петра Адамця, був Днем Перемоги. Після цього Франція провела фільтрацію. Вчорашнім її захисникам було запропоновано три варіанти: працювати в сільському господарстві, в військовій промисловості, продовжувати воювати разом з союзниками, або бути висланим в Алжир. Про повернення додому не було і мови. Проте він, як і більшість, вирішили - додому і тільки додому...

4 липня 1918 року Всеросійський з'їзд Рад звернувся до Російського експедиційного корпусу з привітанням, а Рада народних комісарів оприлюднила заяву з вимогою до Франції повернути їхніх громадян на Батьківщину. На початку 1921 року частина Російського експедиційного корпусу була повернена. Повернувся в 1921 році і він. Зима була малосніжна, а весна майже без дощу.

Так природа зустріла вчорашніх солдатів. Особливо це каснулося півдня України. Керівництво України вирішило прилучити до збору хліба регулярну армію. Головною задачею якої було вивезення хліба в Росію. Голодував весь південь. Центром біди стала Запорізька земля. В 1922 році до нового урожаю не дожили сотні тисяч селян, хотя і збирали хоч який небудь але хліб. Проте факти голоду старалися замовчувати. Таким чином в Україні був вперше використаний терор голодом. Куди можна піти працювати - тільки в селі на своїй землі. В Адамців було землі більше двадцяти десятин, велика пасіка, коні, корови за якими потрібно було доглядати. Та й старший брат Кіндрат, дивлячись на двоюрідного брата Йосипа настоював на цьому; - він казав:

-     Петре, я знаю, що ти багато здоров'я віддав за Францію, але тут зараз таке робиться - краще десь заховай свої нагороди і нікому про  війну  не розповідай, особливо коли він тобі не знайомий. Віддайся господарству.

Подумай, нашого брата Трохима он скільки років не має -  він  в  нас будьоновець, а їх скільки полягло в Середній Азії, навіть брат Семена Михайловича. Правда, Будьонний  за нього, говорять, поставив їх  там всих  з  ніг на голову, що тільки  при  одному  слові,  Будьонний,  шарахаються  в сторону. Ото краще займися господарством - користі більше для рідні і

менше головних болей. Та й про женідьбу необхідно задуматися, он скільки гарних і хазяйновитих дівчат. Я он Петрикову Ганну взяв і не жалію.

Придивляйся, придивляйся, але недовго.

-     А що там думати, втрутилася Ганна, молода жінка з дитям на руках, в моєї тітки, в Малих Каленичах, Гафійка на виданні. І чому не невістка по теперішніх часах і брат її при власті, аж в район забрали - захист буде не аби який, а то ходять - нишпорять все вигрібають. Подумай Петре, а краще я Гафійку в гості запрошу, меду вигнали так і заодно вгостимо, хотя все одно потрібно і тітку провідати, давно в неї не були.

На цьому і порішили, а невдовзі і весілля справили. А через рік уже і маленька Маруся бігала - скільки радості. Клопоти прийшли пізніше в колективізацію. Всих чомусь зганяли в село. Тому  Йосип,  їхній  двоюрідний брат, вирішив побудувати собі хату,  трохи  нижче  дворища  старого  Ілька - батька Степана. Петрові виділили наділ  правіше  від  старої хати,  в  центрі  села, по дорозі на Каленичі, як меншому сину  і  спадкоємцю  Адамців.  Кіндрат повинен був будуватися зразу ж за селом там їхня земельна ділянка. По скільки колективізація, що почалася в 1919 році через рік була призупинена, так як получила на селі великий отпір. Проте багато партійних керівників рахувало, що за основу на селі потрібно взяти бідне селянство і ця справа перспективна. В Коханівці був утворений Комнезам, його головою  став Іван Карпович Бож. Де ці Божі взялися в селі толком і ніхто не знає, одні говорять, що остався один з поранених в селі ще у війну з французами, прибився, женився, так і  остався, другі говорять, що ще при козаччині один із козаків, але факт той, що в селі їх було обмаль, а це говорить проте - сільські корені неглибокі.

Сільське керівництво спиралося на партійне керівництво, яке рахувало,

що кооперація є зв'язуючою ланкою між соціалістичною промисловістю і дрібнотоварним сільським господарством, що навіть будучи коперативним сільське господарство залишається дрібнотоварним, а соціалістичні перетворення дрібнотоварного виробництва зв'язано тільки з колективізацією. Таким чином, сількогосподарча кооперація, яка дала великий ріст продукції села, була приречена на загибель ще до часу свойого зародження в умовах радянської дійсності.

Вже в 1925 році стало видно, що партією взятий курс на бідного і середнього селянина. Головною причиною такої орієнтації був вплив Сталіна і його найближчих соратників. Він підводив економічні оснои під режим особистої влади. До жовтня 1928 року було колективізовано більше 4% площ селянських земель. Цим, Сталінське керівництво поступово готовило країну до ліквідації НЕПУ на селі - до ліквідації кооперації. Потрібна була причина, яка б виправдала такий поступок. Таким поступком стала хлібозаготівля. Зимою 1927- 1928 років різко піднялися ціни на промислові товари і стали занадто низькими ціни на продукцію села. Звісно, більшість селян Коханівки так і як селян всієї країни, перестало продавати хліб державі. Сталін і його керівництво на місцях, роблять висновок - саботаж зі сторони багатих селян-куркулів. Слідує

терміново другий висновок - хліб в селі необхідно забрати. І забрали. За два місяці 1928 року з України було вивезено 70 млн. пудів хліба і вирішило цю проблему. В Коханівці хлібопоставки вирішувалися таким самим способом.

Проте через рік, зимою 1928-1929 роках хліба знову не стало - кризис повторився. Стало ясно, що адміністративним методами цю проблему в подальшому не вирішили.  Тому Сталін запустив в хід  обстановку громадянської війни, тобто те що незрілі елементи села, якими є куркулі. Вони були об'явлені політичним ворогом радянської влади.

На селі збільшується адміністративний тиск,  утворюються нові колгоспи,  в  1929  році їх збільшилося до 477 тисяч вони вже  об'єднують до  З млн. гектарів земель. І хотя число багатих «куркульських» господарств в той час було вже не багато, а тих сільських багатіїв, що гнобили селян до революції, практично не було, або їх розкуркулили на початковій стадії колективізації по Україні пройшли масові репресії.

За цим сценарієм проводилася така робота в Коханівці і в навколишніх селах. В Коханівці, в його рідному селі, вони Адамці стали гонимими, особливо, хто відстоював своє до останнього. Йосипа їхнього двоюрідного брата, який першим вирішив побудуватися в центрі села всією сім'єю, відправили в Сибір. А його доньку Стефанію, яка вирішила залишитися в рідному краї, виловлювали довгі місяці, навіть роки. До тих пір поки не вийшла заміж за військового пілота з сусіднього села Титьків, який прийшов у відпустку і був на виду у всіх дівчат.

Вислали з села близько 67 сімей, кріпких господарств, на яких держалося сільське господарство. Був висланий Федір Кучер, Любай, Спичак, Сущик, а скільки з сусідніх сіл. З України в Сибір ішли ешелони набиті вчорашніми

«добровільним рабами» землі, які працювали на землі не дивлячись на своє здоров'я, збагачуючи країну. До відправки вони місяцями сиділи в Бердичівській тюрмі. Дорослим їхати не було часу, потрібно було від зорі до зорі працювати в колгоспі. Передачу, їду, родичам возили підлітки і так, щоб ніхто їх не запримітив. Пізно у вечері, обвішані передачами вони спішили на зупинки поїзда за 8-10 кілометрів. Вночі, перейшовши Бердичівський цвинтар, оставляли їду своїм родичам, а вранці вже спішили в сільську школу. Довгий час було великим секретом розповідати про антирадянські виступи селян, практично в країні, бушувала громадянська війна, яка охватила до половини її території. Для її подавления були кинуті регулярні війська. Деякі села приходилося брати штурмом. Селяни тікали в ліса там об'єднувалися в партизанські загони. Билися вони за своє кровне майно, яке було розділене між колгоспами та бідними селянами. В деяких місцях були утворені навіть комуни - це привело до великих економічних втрат. Після 1930 року в Україні було більше ніж 40 тисяч селянських повстань. Боротьба селян була серйозним сигналом для

Сталінського керівництва. Керівництво країною ввело нові форми ідеологічного

впливу у всіх селах вводилися: соціалістичні змагання за кращі показники колективізації, проводилися для цього урочисті збори яких селян показували, як приклад інших, що подавали приклад в роботі, а тих що не підтримували колгоспну працю висвічували, як «ворогів радянської влади». Були навіть випадки арештів і показово відправляли селян до Сибіру.

В передвоєнні роки долю України вирішували керівники  Німеччини та СРСР, які на міжнародній арені напередодні війни виступали, як союзники. Ще тоді було ясно, що жодна із сторін не зупиниться на досягнутому, прагнучи нових завоювань. Західна Україна, потрапила, згідно із таємними протоколами

радянсько-німецьких угод 1939 року у сферу інтересів СРСР, була того ж року приєднана до Радянської України. Вступ частин Червоної Армії на територію Західного і Центрального Поділля відзначався повною неузгодженістю, але в результаті вдалого поділу Польщі, вся територія Поділля опинилася під радянською владою. Це показало, що новообрані вже за Радянської влади Народні збори постановили просити Верховну раду СРСР прийняти західний край саме до СРСР, а вже потім включити до УРСР.

Збори прийняли рішення про  конфіскацію  поміщицьких і  монастирських земель і вже в листопаді того ж року Західна Україна була прийнята до  складу Української РСР. Мешканці західних частин України з великим ентузіазмом підтримували возз'єднання українських земель, а її соборності.  Українці,  що жили на приєднаних землях, спочатку досить схвально  ставилися до  входження до складу Радянської України. Ті бійці, які полягли за возз'єднання були на рівні національних героїв. В Коханівці не повернувся з війни, батько двох дітей,  Іщенко Михайло, а ще недавно його молода дружина провідувала його в Львові. Місцеве населення, що звикло до можливості без особливих проблем придбати в любій крамниці товари першої необхідності. їх відсутність, породила товарний голод, а в подальшому і контрабанду. Утвердження радянських порядків, що проводилися жорсткими адміністративно - командними методами, втягнення в підготовку до нової великомасштабної війни, заповнення території великими силами Червоної Армії, будівництво  військових  споруд,  використання безплатної праці, насильництво колективізації, понизили рівень життя, руйнування установлених традицій і звичаїв породило народний спротив.

Почалися масові арешти польських військовослужбовців, а їх сім'ї висилалися

на 10 років до Казахстану. Поступово радянська влада переходить до депортацій населення Західної України. Це все сприйнялося вже негативно. Негативно почалися сприйматися релігійні протиріччя. До того ж частина мешканців Західних земель встигла повоювати із східними українцями, які були в складі російської армії під час першої світової війни. Тому на початку 1940 року

Західне Поділля перетворилося на величезний полігон, окрім того велика нестача продуктів харчування ще  більшому  невдоволенню  населення,  що  було приєднано до Радянської України.

Вже з перших днів війни, гітлерівцями в серпні 1941 року було забрано у населення багато продовольства, худоби, овочів, одежі при цьому примінялося велике насильство, особливо це проявилося в Серединцях, де до них приєдналися і місцеві жителі - фольксдойче.

На початку війни у Петра і Гафійки біло  вже  троє дітей: Маруся, Наташа і Стьопа. Маруся вже закінчила Шепетівську медичну школу і була по своєму доросла. Ото  при першій хвилі  забрали на роботи у Німеччину, як і других дівчат і хлопців в селі. Багато було відправлено з Коханівки, ; окрім Марусі,Любка Адамцева, Лобай Аркадій і багато других. Осталися тринадцятилітня Наташа і одинадцятилітній Степан.  А тут ще Наташа захворіла на брюшний тиф. Хворобу розпізнали не відразу, спочатку вона жалілася, що болить голова, слабкість, погано спала.  Проте  до  кінця  неділі  температура сягнула 39-40 градусів, стала якась до всього рівнодушна. Живіт роздуло.

Привезли Лабунського лікаря. Він тільки подивився на язик і відразу сказав: -

тиф. Особливо небезпечні його наслідки. Потрібна госпіталізація. Необхідний пеніцилін. Його тільки винайшли. В німців він уже є, але як його роздобути.

Всій родині прийшлося допомогти вийти з цього скрутного становища. Через церковного батюшку Байдецького, який склонно ставився до Адамців, поміг дістати пеніцилін, аж в Кремінці. Прийшлося кожного дня всю посуду перекип'ячувати, так як поряд був брат Стьопа. Тому Стьопу вирішили, що поживе в дядька Кіндрата.

Потім, Наташу мучила тахікардія. Вона довгий час  була,  як заторможена, марила в сні. Проте молодий організм переміг хворобу. Через деякий час вона вже підіймалася.  Лікар, якого привезли в черговий раз,  визнав, що хвороба іде на спад. Була назначена сувора дієта. І це все у воєнний час. На Різдво 1944 року звільнили Коханівку. Правда, довго її звільняли, ішов бій за Шепетівку тут під Коханівкою. Сім раз вона переходила від німців до Червоної Армії.  Було  по- війні, молодь запитує:

-      Петре Степановичу, а скажіть, говорять старші, що Коханівка багато разів переходила з рук в руки, то фашистам, то червоноармійцям. Чи дуже добре воювали, он скільки по других селах в братських могилах бійців, а в Коханівці їх начебто і небагато?

-      А ти ж хоть в Армії служив? Запитував Петро.

-      Та вроді, показуючи, ще щойно розкомплектований від погон і знаків розпізнавання мундир.

-      Ото, щоб знав, коли довго стоїть оборона, полеглих за твою малу Батьківщину, слід шукати в тих селах, за якими була передова. А в нас передова була де? На Лабунщині ото і більшість бійців, які визволяли Коханівку, лежать в Лабуні на Юрівщині. Ті ж, які безпосередньо загинули в селі, коли його звільнили, були захороненні на святому місці перед церквою.

Коли будували клуб, ти вдумайся, на цвинтарі, де була церква, то їх викопали, коли будували тей домик, що бігають по надобності. Бог, ще раз нагадував нам, що ж ви робите люди, де будуєте. Проте ніхто уваги не звернув, спочатку поховали на краю вже клубної території, а потім перевезли в Великі Каленичі, щоб показати велич будинку сільської Ради. Отакі ми  є.  Така наша вдячність, тим бійцям, що звільняли село. А хто ж будував клуб? Наш з сусіднього села, Сашко Голота. Який був начальником райбуду - зять Савки Адамця, що розійшовся з його дочкою.  А хто фінансував  і замовляв будівництво? Наш голова Феофан Іванович. Що не можна було знайти другого місця? Можна. Але ми такі є. Коли тяжко людині - співчуваємо.  Ой, як співчуваємо. А коли,  в неї все добре - завидуємо. А це, я тобі скажу, гріх.

- Який там гріх, діду. Вибирають все краще. Ото і місце було саме найкраще в селі. Там і побудували.

-   Це то так,- відповів старий Адамець.

-   Правда, це місце вибрали мої і твої діди.  Дійсно гарне місце - центр села. Але потрібно було його, оставить як пам'ять про них, і з часом побудувати церкву в яку вже ходили ми і молилися, за нашу кращу долю. Ну ладно, зараз ти не зрозумієш, пройде час тоді і згадаєш, що помилявся. Та й,

порозходилися, залишившись кожний зі своїм поглядом у війну послужив він Червоній Армії, яка звільнила і Україну і саму Німеччину від фашизму.

Проте, дочки Марусі, не діждався. В інші села, як і їхнє, багато молоді повернулося з рабства, а його дочка не прийшла. Не було і сусідської,  що через дорогу. Посумували - посумували, та й все вроді трошки, забувалося з часом, знову згадувалося. Ні таке не забувається, батьки забути такого не в змозі. Потрібно було вчити Стьопу, вирішили, що бути йому ветеринаром. І навчання пішло добре. Правда, роки тяжкі перепали. Все ж вивчили.

Працював на Житомирщині, спочатку ветеринаром в Тиньківці, а потім, після закінчення Київської сільськогосподарської академії, головним ветеринарним лікарем в Красноармійську. Наташа з часом вийшла заміж, переїхала в Шепетівку де купила житло.

В сім'ї Степана народилася дівчинка, назвали її Ліля. Як цьому раділи Петро і Гафійка. Правда, увага до Кіндратового онука нічим не погасла. Женучи на пастівень свою корову він, обов'язково, брав з собою і братового внука. Вчив його премудростям життя.

Згадав тяжкі роки після війни. Коли більше 70 % промисловості було в розвалинах. В березні 1946 року Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п'ятирічний план, щоб значно збільшити рівень виробництва під кінець п'ятирічки.

Проте на самому початку виникла проблема капіталовкладень. США відмовили в наданні кредитів, так як СРСР не став учасником плану Маршала (тобто коли б комуністів не було в Уряді, тоді і дали б кредит). При цьому Уряд керувався політичними мотивами, тобто створення такого військово-промислового комплексу, який би слугував гарантом оборони країни.  Крім цього все було  кинуто на відновлення шахт Донбасу і Дніпрогесу, відновлення тяжкої промисловості.  Ситуацію всього усугубила засуха  1946  року, а зимою                                                                          1947 року

- голод. Від голоду померло в Україні більше 800 тисяч чоловік.

Проте причиною голоду стала не засуха,  а непомірно високі  плани хлібозаготовок - зерно і продукти тваринництва у великій кількості вивозилась  за кордон. В той час, як вкладення в сільське господарство було мізерним. Тому скоротилися посівні площі, не хватало робочих рук, техніки і коней. На селян накладалися непомірні податки на підсобне господарство, на них не розповсюджувалося пенсійне забезпечення, селянам не видавали паспортів, не виплачувалося лікарняне, була надзвичайно низька заробітна плата.

Екстремальні умови, в яких опинилися жителі Коханівки, були дуже тяжкими. Виїжджати з села категорично заборонялося, крім навчання. Ті, що працювали в колгоспі, мали змогу прохарчуватися безпосередньо в своєму колгоспі. Готували їду Адамцева Ганна і Хима Малаціонова, вони і  роздавали її згідно з  списками. Тут повинна була бути велика людяність. Чоловіків в колгоспі не хватало, тому бухгалтеру Кіндрату Адамцю доводилося і звозити померлих,  а часом їх хоронити. Ще до голоду 1946-1947 років батюшка Байдецький, який мав парафію тут безпосередньо, приносив з Крем'янця листівки, в яких попереджали селян про майбутній голод - про те що були спеціальні інструкції по грабунку урожаю на українських землях. Петро пам'ятав, що населення України по перепису  1929 року, визначило кількість українців у вісімдесят один мільйон, без населення Західної України. То було покоління, яке народилося, як і він за часи царизму.

Оце і приріст. То було покоління, яке турбувалося за приріст, тому що засівали

поля, а в жнива працювали косами і серпами, до колосочка все убиралось, тому хліб був і до хліба. Хто працював, не знав голоду.

Згадав науку в церковно-приходській школі. В Біблії сказано, що правителі повинні обиратися із свого народу. А в нас в колгоспі що? Який там не був Грицько Полодюк - свій. Якщо і погано щось і зробив - діти і онуки будуть відповідати. Хіба що з села повтікають. А з Олицького, яка відповідь? - Ніякої.Де там той Лабунь.

Післявоєнне село топило соломою, збирали на ставиську і  оболоні  кізяки, пізніше копали торф, світило каганцями, гасовими лампами, було роздіте і босе, голодне, діти до школи ходили в полотняних штанях покрашених бузиною з полотняними сумками. В дітей не було книг, зошитів, олівців, ручок. В селі,  до50-х років, не було радіо. Воно появилося десь на початку 60-х років коли село радіофікували, зробили електростанцію -  село  електрифікували. З приходом свого голови, - колгосп ожив.

 

Побудували приміщення для ферми, школу, дитячий садок появився,  а саме головне зробили дорогу. В Біблії,  в заповітах Мойсея,  сказано,  що родина Йосипа, на час голоду і скрути попросила притулку в Єгипті і маючи матеріальне забезпечення за чотириста років збільшилася на сотні тисяч чоловік. А в нас на своїй Україні корінне населення  чомусь  скоротилося  - значить  неправильно жили. Виїжджаючи з села в Шепетівку адамцівські жорна, які виручали в тяжкі часи, я віддав Кіндратовому внуку, як їх спадкоємцю.  Тому,  що  не якась там цінна іграшка, а жорна і ручна січкарня в тяжкі роки спасала рід.  А вже при зустрічі, тут в Шепетівці, я запитав  брата своєї жінки:  «Як це могло так статися, що а  1929  році  було українців більше чим тепер в сімдесяті». Він відразу нічого  не відповів, а тільки озирнувся по сторонах, аж тоді сказав: «Петре ти більше нікому таких запитань не задавай, а то може моя сестра остатися без чоловіка, а її діти остатися без батька, ти ж розумний чоловік, хотя з Адамців».  І  він зрозумів,  що не туди прийшли, хотя і живемо начебто  краще.  Він і в цей час не хотів би   косити колгоспне поле косою, молотити до весни ціпом снопи на колгоспному току, ні нізащо, - тут пішли вперед та й на багато. А от в цілому щось не так - сусідські країни живуть якось краще і цінують свою людину. Якось совісті в них більше. Не на словах, а ділом допомагають одні  одним. Проте, як потрібно, толком, і ніхто не знає. В цьому напрямі  ми в  цілому ще  недосконалі  і  дуже слабі. Щось стало не пособі.

- Наташа, га, Наташа поклич Степана, щось недобре. Вона вийшла,а батько…помер.                                                                                                           Пішов у засвіти один із лицарів стражденної долі, котрий пережив на своєму віку чотири імперії - російську й німецьку, австро-угорську й османську.