На конкурс ім. І. Багряного

          

Олексій УСЕНКО   (Суми)

ОБЕРІГ

Дуб... Оберіг мого роду. Його видно здалеку, тільки-но в’їжджаєш у рідне село. Високо піднявшись над будівлями, розставивши широкі, наче крила, віти, давно вже оберігає батьківську оселю від буреломів та негод.

Дуб... Знайоме з дитинства, найрідніше в світі дерево. Скільки разів ти приходив до мене уві сні, і я розмовляв з тобою, наче з дорогою серцю живою істотою. А твої блискучі, немов вкриті воском, листочки то радісно шепотіли, зустрічаючи мене після довгої розлуки, то тривожно шуміли, розповідаючи про сільські новини. То з напругою гули, мабуть, пригадуючи важкі часи.

Дуб... Скільки вже років ти радуєш своїм буттям мою родину і односельців?! Пам’ятаю, про тебе розповів мені дід Пузик, найстаріший і найцікавіший дід в цій частині великого на той час села.

Тебе посадив у буремні часи 1905 року мій прадід на згадку про 100-річний ювілей Юнаківської церкви, яка нині доживає свій вік, дякуючи “добрим” господарям.

Але перший рік життя на новому місці запам’ятався тобі не церковними дзвонами, а кривавими подіями першої революції: здивовано спостерігав, як шмагали волелюбних селян козацькі нагаї. Хотілося кричати: “Люди! Що ви робите? Ви ж розумні істоти!” Потім, з роками, вже звик до насильства.

Ти пам’ ятаєш той тривожний 1914 рік, коли сім’ї проводжали своїх годувальників на фронт. Молодих, працьовитих хліборобів гнали на бійню! Серед них був і мій дід Петро, дід Пузик та багато інших мирних селян. Мало хто повернувся до своєї справи. Загинув під Перемишлем дід Петро, прошитий кулеметною чергою під час атаки. А дід Пузик повернувся без ноги.

Кожного дня ти сумував разом із солдатськими вдовами, оплакуючи загиблих.

А потім – буремні роки революцій та громадянської війни. Надивився на лихо, яке випало на долю селян. Іноді, влада в селі змінювалась по декілька разів на день: червоні, зелені, білі, чорні, анархісти, махновці... Не перелічиш! І всім дай: коня, корову, хліба... Більше того – віддай у військо господаря, сина. Людське життя цінувалося дешевше, ніж кусень хліба.

Ти був свідком, як у 1921 році на деякий час селом заволоділи махновці. Досі на кладовищі лежать в землі порубані бандитами сельчани. Дивом вдалося вирватися з рук нелюдів сусідові Андріяшенку Миколі Петровичу – силачу, матросу, партизану. Коли вели Миколу на розстріл, його побачив махновець, з яким вони служили на бойовому кораблі і ходили в морські походи. Він забрав чоловіка з-під варти, пообіцявши конвоїрам, що сам розстріляє “комісара”. Потім одвів Миколу додому, випили з ним за ніч четверть горілки, згадали друзів, морську службу. А десь під ранок вивів його за село і порадив на деякий час сховатися, доки махновці будуть господарювати в селі…

Дуб…

Ти пізнав жорстокі закони “військового комунізму”. Бачив, як ходила спеціальна комісія вилучати у селян “лишки” зібраного врожаю. Одна з таких комісій навідалась і до жінки покійного солдата Петра. У селі всі знали, що вдова має лишки лише злиднів, ледь-ледь зводить кінці з кінцями, щоб діти не померли з голоду. А прийшли ж! Настирливі служаки все-таки знайшли на горищі старанно прихований вдовою на “чорний день” для дітей горщик квасолі. Як вона не просила не забирати у сиріт останнє, забрали... До самої смерті згадувала бабуся цей випадок, але так і не назвала імен тих земляків-негідників.

Ти бачив, як вдова, бажаючи врятувати дітей від голодної смерті, ходила в найми до багатіїв. А голодна дітвора пізно ввечері чекала її на розі провулка, бо іноді вдавалося “вкрасти” для діток частину свого злиденного обіду, яким багатії кормили батраків.

Ти пам’ятаєш, як десятилітній хлопчина, мій батько, аби допомогти своїй матері, Марфі Павлівні, пішов працювати на тяжку роботу в цегельню – розбивав лопатою з довгим держаком глиняні стовпчики, що підтримували багатометровий прошарок глини. Від тяжкої праці, ще в дитячому віці, у нього закостенів суглоб правої руки. А в 16 років він поїхав на будови Донбасу. На щастя, маючи пайок і заробітну плату, він не відчув на собі того голодомору 1933 року, який прокотився Україною, особливо по селах. Завдяки його підтримці, сім’я Марфи Павлівни вижила. А ось моїй матері, Наталії Олексіївні, не поталанило: з шести членів родини вижили тільки троє. До кінця своїх днів вона так і не дізналась, де покояться мати, батько і брат, яких поховала спеціально сформована сільрадою команда…

Згадай, як знесилені від голоду люди приходили до тебе збирати жолуді «на хліб». З болем ти зустрічав їх, знаючи, що в цьому році недорід впав і на ці плоди. Навіть у травні було холодно і ледве-ледве витикалася зелена травичка.

А потім Бог благословив великий урожай – таке часто трапляється після голодомору. Ти втішався цій добрій звістці і плакав росяними сльозами, згадуючи померлих від голоду. Втім їх вже не воскресити…

Ішли роки. Україна міцніла, вставала на ноги. Життя селян ставало кращим. І ти радів, милуючись пісням, які співали колгоспниці, йдучи на «ланку». А вечорами, майже до ранку, під захистом твоїх шатів збиралася молодь. Скільки снаги і завзяття було в їхніх піснях і танцях! Тут призначали побачення, освідчувались у коханні, висловлювали заповітні думки та мрії. Ти був у захваті від цих прекрасних, щирих, працьовитих людей.

Але ось з великого чорного гучномовця, що висів на високому стовпі у дворі МТС і був єдиним на все село, грянув грім. Того літнього сонячного дня з нього пролунало повідомлення, що знову в наш миролюбний край прийшла війна. Вкотре ти спостерігав, як хлібороби ставали воїнами. Їх суворі, наче вирізані з каменя, обличчя не віщували ворогу нічого доброго.

Також, як і раніше, грала гармонія, співали пісні, але настрій у селян був геть іншим, безрадісним. Село знову проводжало своїх захисників на війну. Плакали жінки і діти, навіть сонце заховалося за потьмянілі хмари і спливало сумними краплями затяжного дощу.

Замісць чоловіків, за кермо тракторів і комбайнів стали жінки і підлітки. Хліб – всьому голова! Того літа видався високий урожай і будь-що його потрібно було зібрати. Тому штурвали сільгоспмашин вважали такими ж важливими, як і штурвали бойових машин. “Все для фронту! Все для перемоги!”

Не осипалося золотаве зерно, встигли таки зібрати і вивезти на елеватор. Ти був зачарований односельчанами: “Які дивні і чудові люди! Як люблять свою землю і свій народ!  Коли вони встигають відпочивати?..”

Пізньої осені в село вдерлися загарбники. Заніміло, наче вимерло все навкруги. Дивовижне гелготання чужинської мови, біганина вояків у мишиній формі, і звичайна для загарбників справа – грабунок  беззахисних жінок, дітей, стариків. Від такого приниження стогнали не тільки люди, але й земля: “Де ви, наші захисники? Чому кинули напризволяще?”

Але голодні, замучені, беззахисні люди вірили своїй армії, чекали на неї і не поспішали своєю працею, своїми діями підтримувати окупантів. А загарбники, бажаючи вирощувати на козацькій землі для Німеччини врожаї золотої пшениці, загравали з ними, пропонуючи землю і реманент. Тільки ніхто з твоєї вулиці не пристав на те багатство, не став запроданцем.

Першою воєнною весною ти, як воїн, отримав поранення. Так уже сталося, що ненароком виявився очевидцем чужої трагедії. Запідозрівши п’ятнадцятирічного хлопчика у співчутті до партизанів, гестапівці заарештували його і після допиту повели на розстріл. Вони поставили побитого, розгубленого юнака під дубом і похмуро дивилися на матір, яка кидалась їм в ноги та молила нелюдів: “Розстріляйте мене, а дитину відпустіть – він ні в чому не винен!” Ні, так і не вблагала... Важкими, кованими чобітьми відкинули її на курну дорогу. Затріщали автомати, і хлопець упав, наче підкошений, на зелену весняну траву. Його здивовані, широко розкриті, сині, як польові волошки, очі дивилися в небо, немов очікували звідти допомоги. Не дочекались... Підбитою чайкою впала мати на сина, обхопила його худеньке тільце. Так і застигли навіки разом...

Ось тоді і прийняв ти в своє дерев’яне тіло пекучі арійські кулі.

А через декілька днів опісля ти спостерігав нову розправу: гурт із шести неповнолітніх юнаків із Харківщини, втікаючи від набору в Германію, наскочив на поліцейську засідку. Постріляли кати втікачів, даремно їх нещасні матері шепотіли десь молитви, благаючи Господа захистити їхніх діток від біди...

Ти бачив, як загарбники знущалися над людьми, вигрібаючи, немов мітлою, усі їстівні припаси, прирікаючи селян на голодну смерть. Кмітливі українці, незважаючи на сувору заборону, вигадували різні схованки для своїх припасів. Застосовували і різні хитрощі, щоб без зайвого шуму різати домашню худобу. Якось, таким способом, зарізали невеличкого кабанчика і моя мати з бабусею. Але вже вранці поліцаї якимсь чином дізналися про це та й забрали все, не залишивши ані крихти. Лютувала зима, у см’ї з малолітньою дитиною виникла примара голоду. Хтось порадив Марфі Павлівні поскаржитися коменданту. У приміщенні комендатури розташувалась і поліцейська дільниця. На вході вартував поліцай.

– Что тебе нужно, старуха? – брутально запитав він.

Марфа Павлівна несміливо розповіла про свою біду.

– Не ходи. Все уже разделено, и никто тебе не вернет даже небольшой части, – відповів той.

Але в душі бабусі ще жевріла маленька надія, і страх за життя родини надавав сміливості. Вона довго прохала поліцая, щоб дозволив зайти на прийом до коменданта.

– Ладно, заходи. Но имей ввиду: если он схватится за плетку – убегай. Он любит пороть несчастных до крови, – якось сумовито закінчив лакуза.

Стара жінка лякливо зайшла до кабінету. За столом сидів високий, худорлявий гестапівець у чорному мундирі. На стіні висів батіг. Розповідаючи свою скаргу, старенька не зводила з нього очей. Втім не довго слухав фашист її розповідь. Стрімко підвівшись, він схопив батіг і кинувся до старої жінки. Кулею вилетіла вона від «захисника», дякуючи долі за попередження. Інших жінок, не таких спритних при втечі, гестапівець шмагав, доки не стомлювався.

У березні 1943 року нарешті дочекалися своїх визволителів. Першими з’явилися розвідники. Ти бачив, як вони пробігли, тулячись до будинків і сторожко озираючись. Згодом на вулицях села з’явилися похідні колони наших передових військ. Змучені, посивілі жінки, старики, замурзані діти – всі вийшли зустрічати рідних воїнів. Стільки радості, стільки сліз!

Надовго спинився фронт між Іволжіною-Бітицею та Писарівкою-В. Чернеччиною. Тут пролягла так звана Курсько-Орловська дуга. Тепер кожного дня ти чув гарматні постріли, кулеметні черги, бачив повітряні бої. А по весні знову отримав тяжку рану. Сталося це так. Одного чудового травневого ранку, коли сонце тільки-но виглянуло з-за обрію, на широкій вулиці показалася велика колона “катюш”. Видно, здалеку йшли бойові машини, збилися з графіку руху і не встигли в темряві добратися до ближнього лісу. Військові тривожно поглядали на синє безхмарне небо. “Краще воно було б захмарене і йшов дощ!” – мабуть, думав кожний з них. Раптом почувся гуркіт потужного мотору і в небі з’явився хрестатий розвідник. Звичайно, ворожий пілот помітив таку велику колону і став кружляти над нею, щось з’ясовуючи або чекаючи на бомбардувальників. Ланка червонозоряних винищувачів, яка підійнялася з ближнього польового аеродрому, відігнала і підбила хижака. Але справа вже була зроблена: залишалися лічені хвилини до появи бомбардувальників. За цей час воїнам потрібно було розосередити і замаскувати техніку. Над ними нависла смертельна небезпека. І вони все-таки встигли! Один з екіпажів замаскував від ворожого ока свій “студер” прямо під дубом.

Коли з’явилися фашистські круки, ціль зникла з виду. Розлючені “ганси”, супроводжувані колючими чергами наших винищувачів, скинули декілька важких бомб на опустілу вулицю, не завдавши людям значної шкоди. Тільки в деяких садибах вилетіли шибки та одному молоденькому офіцеру, який перебігав у той час вулицю, гострим осколком збило з голови кашкет і обпекло тім’я. Декілька гарячих рваних осколків уп’ялись і в стовбур оберега.

Давно вже рейнський метал вріс у тіло деревини, навіть шраму не залишилось. Але я примічав, що ветеран не забув тих тяжких часів: іноді, у безвітряну погоду, несподівано зашумить, застогне його крона, неначе приснивсь якийсь жахливий сон. І лише згодом, через деякий час, продовжиться знову спокійний шепіт воскових листочків.

Відгриміла лихом війна, спокійно світило мирне сонце. Уже непотрібно було озиратися на небо, з тривогою шукаючи ворожі літаки. Проте ще багато людського лиха довелося побачити тобі. Голодні, виснажені жінки на власних “горбах” ставили на “ноги” розвалені, пограбовані колгоспи. Ще була відсутня тяглова сила, і майже всі роботи вони виконували вручну: орали, сіяли, збирали врожай. Це була звичайна справа для всіх колгоспів України, Росії, Білорусії, визволених від фашистських загарбників. Ось тому, у молодих ще сільських красунь на ногах випинались жили, марніли і вкривались зморшками обличчя. Багато з них, не обділених красою, струнких, чудових жінок, навіки залишилися вдовами. Який жах: вони вже ніколи не відчують на собі дотик коханих рук, не пізнають таїнства кохання!

Але, надриваючись на тяжкій роботі, нащадки мужнього козацького роду до самої тризни не старіли душою. Як би важко їм не доводилось, ніколи не розлучалися з піснею. Співали всі, скрізь і всюди: йдучи на роботу, повертаючись додому. А вечорами під дубом знову збиралася молодь. Гармонія і пісні лунали аж до перших півнів. Ті, хто залишилися живими після такої жорстокої, кровопролитної війни, цінували життя і були раді спілкуванню між односельцями. Для цього вибирали різні приводи. Особливо полюбляли відзначати свята, як радянські, так і релігійні. Тоді всі сусіди, і молоді, і старі, збиралися разом під шатром дуба. З собою приносили, хто чим був багатий, не рахуючи, хто більше, а хто менше. Згодом вулиця вже гриміла піснями, частівками, танцями. Основною музикою була гармонь, інколи до неї приєднувався і бубен. Хто не хотів брати участь у художній самодіяльності, гуртувалися навколо бувалих людей, особливо фронтовиків, і з цікавістю слухали їх розповіді. За ці буремні роки багато сусідів стали знаменитими, мали урядові нагороди. Визволяючи Європу, побували в багатьох країнах.

Це – учасник двох воєн Микола Андріяшенко, морський піхотинець Олександр Охріменко, розвідник Григорій Бочкарьов та багато інших старих і молодих воїнів, на плечі яких випала доля воювати проти Фінляндії, Германії, Японії, пройти під зливою розпеченого металу Європу, Китай, Монголію, побувати на Сахаліні і Курильських островах, побачити, як живуть інші раси та народи... Були й такі, хто, працюючи на Перемогу, об’їздили далекі куточки великої території Радянського Союзу, побачили багатство, велич і красу дикої, незайманої природи.

Яка ж гулянка не закінчується бійкою! Фронтовики, які пройшли крізь пекло, не могли жити без гострих відчуттів. Але бійки не були жорстокими, тільки до першої крові. Ніякої зброї не використовували, лежачих не били. Розходилися з синцями, але без тяжких травм. До ранку забували п’яні образи і знову спілкувались поміж собою, як доброзичливі сусіди. Поступово життя підходило до нормального русла, хоча колгоспники ще були підневільними і виснажливо працювали без вихідних.

Дуб…

Пам’ятаєш, як одного разу господиня оселі, Наталія Олексіївна, залишилася вдома, аби випрати брудні речі великої сім’ї. Декілька разів навідувався бригадир і погрожував “віддати під суд”, відібрати город тощо. Залякана жінка сховалася від нього під піч і просиділа там майже півдня, так і не зробивши задуманої справи.

А через деякий час ти чув розповідь господаря садиби, колгоспного механізатора Дмитра Петровича. Він скаржився сусідським мужикам, що з його платні бухгалтерія колгоспу відраховує кошти за колгоспні обіди, якими користувалася дружина, працюючи в полі. Вдумайтесь: працелюбна колгоспниця протягом літнього трудового дня не відробляла миску пісної юшки –“щедрого” обіду для хліборобів.

Було ще й так: відпрацювавши 14-16 годин на прополюванні буряків, жінок залишали на нічну зміну перевертати скошену траву. Якось, одна з них хотіла відмовитись, мотивуючи свою відмову малолітніми дітьми. Люто блиснувши очима, бригадир відрізав: “У тебе в домі є свекруха!”

Однак життя налагоджувалося, не зважаючи ні на що: від­новлювалися старі, врослі в землю, ще дореволюційні, будівлі. То тут, то там толокою зводили, чи ремонтували хати. Провели радіо, електричний струм, з’явилися перші телевізори. Селяни ставали на ноги. Починаючи з 1964 року в колгоспі почали більш-менш гідно оплачувати працю, особливо, механізаторам, дояркам, свинаркам.

Пройшли роки і ти, оберіг давнього селянського роду, побачив: з часом запустувала рідна оселя. Спочатку роз’їхалися на навчання сини, і завжди веселий двір перестав гомоніти дітьми. Потім одного за одним відвезли на цвинтар старших членів родини і сусідів. Опустіла вулиця, світять порожніми отворами вікон пограбовані хати. Забур’яніли присадибні ділянки, а декотрих поглинули хащі. Земля, за яку селяни одвічно боролися і проливали кров, утратила цінність. Перспективне, розміщене на міжнародній автостраді Київ – Курськ, з великими площами врожайного чорнозему, розгалуженими дорогами з твердим покриттям, водогоном, газопроводом, річкою, історичними коренями з ХVII століття (а можливо і глибше!), талановитими, працелюбними земляками село – чи маєш ти майбутнє? Витримавши навалу орди, переживши дві Великі кровопролитні Світові війни, революцію та громадянську, чи витримаєш ще й останні, багатьом не зрозумілі, політичні вакханалії?

Переконаний, що витримаєш! Уже зводяться на ноги мої земляки, молоді люди, котрим не байдуже твоє майбутнє. Хай щастить їм відродити рідне село!

Я вірю: прийде час, і онуки та правнуки ще приїдуть на мою батьківщину, підійдуть до тебе, оберегу мого працьовитого роду, вклоняться низенько до поясу, і ти розповіси їм останні новини, які вже будуть радісні і втішні!

У добрий час! Хай Всевишній навіки збереже мою рідну Україну і її багатостраждальний народ!

                                                            Юнаківка, 2009 рік