LITERA: На конкурс ім. І. Багряного

Марина РЕУХ ( Суми)

СЛЬОЗИ СОНЦЯ

Роман

ПАТРИОТИЧНО НАЛАШТОВАНІЙ МОЛОДІ

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Cонце плакало, я бачив, і дало обіцянку

спалити Землю, бо несила вже йому

бачити це безглуздя

ОРХАН ПАМУК

РОЗДІЛ 1

ЯКЩО ВТІКАЄШ, ТО ВТІКАЙ

Якби його зараз запитали, кого або чого він боїться найбільше, відповідь була б однозначною: людей. І потім знову якби його запитали, кого він хотів би зустріти, відповідь була би тою самою: людей. Бо він сам був людиною. І скільки себе пам'ятає, йому завдавали прикрощів, принижень, болю – люди. Але вони ж йому і допомагали, підтримували та спонукали до дій.

Чому саме зараз я про це, – подумки звернувся до себе Іван Чумаків. – Треба думати, як вибратися звідси, як дістатися до безпечного місця, а потім можна і пофілософствувати. Та кому ти потрібен тут серед ночі, серед небезпеки?! Е, не скажи! Он навіть твої друзяки не наважилися підняти свої безстрашні дупи і провести хоча би до Артемівська. О, кого згадав! Та твоїм Паці з Термінатором, тобто Юрку зі Славіком, одне на думці: аби випивка була. Уже, мабуть, зараз по третьому колу розповідають, як випровадили тебе, Чуму. Та нормальні пацани. Я їм навіть вдячний за вдавану жорстокість до мене. А то, можливо, і не наважився б на втечу. І взагалі, що таке – боятися? Ніяких речей із собою у нього не було, грошей – теж. Життя? Так, у нього було його життя. Але ж він не збирався просто так з ним прощатися в разі чого. Навчився стояти за себе. Життя навчило. Правда, були і є в його житті люди, які застерігали та охороняли Ваню. Бабуся, тато... Вони уже в іншому світі. Є друг у Конотопі – Сашко. До нього, до речі, прямує. Там же живе мати – біологічна ... Якось закололо у серці. У такі хвилини Іван говорив собі, що колись розбереться зі своїми почуттями до тієї жінки. Це все ж таки вона його народила.

Дедалі ставало холодніше. Подорожній ретельніше поправив шапку, шарф (дякувати, що друзяки вибрали найтепліший та довгий, його можна було використовувати і як накидку), глибше засунув руки в кишені і поринув у думки про свою втечу.

Іван Чумаків – двадцятиоднорічний парубок – втікав від війни та від своєї безпорадності, яка проявлялася у нездатності добре бачити. Війна тут, на Донбасі, розпочалася весною. Так складно думати та розбиратися у цьому. Війна на Донбасі... Спочатку говорили про приїзд бандерівців і про те, що вони хочуть позабирати і шахти, і землю, а всіх відправити до дідька. Повбивати тобто, бо говорили тут переважно російською. Багато хто вірив у це. Іван згадав одну розмову з друзями ще до цих страшних подій. Вони втрьох виїхали до Артемівська на вихідні, сиділи в кафе. До них підійшов чоловік, спитав дозволу підсісти, заговорив. На вигляд було йому років сорок, приємне обличчя, коротко підстрижене сиве волосся, а ось очі... Щоб він не говорив, усміхався або пив пиво, погляд залишався настороженим і жорстким. Дядько Костян, а саме так відрекомендувався, зумів швидко заволодіти їх увагою, зосередившись на розпитуванні про них. Друзі і не усвідомили, коли зголосилися розповідати про себе. Незнайомець поспівчував Івану у його біді погано бачити, Славіку висловив співчуття з приводу тяжкої хвороби матері, а Юрку запропонував зустрітися та дещо обговорити.

- Щоб це мало означати? – запитували у друга Ваня та Славік, коли незваний гість пішов.

- Поки що не знаю, але Костян у мене викликає довіру. Він – не якийсь там пахан. У нім відчувається владність, підпорядкованість. Я поважаю таких людей.

- Дивись, Пацю, щоб потім плакати не довелося. Десь у СІЗО, – застерігали друзі.

Юрко щез аж на місяць. З'явившись, уникав Івана та Славiка, пояснюючи зайнятістю. Друзі відчували якусь пригніченість, навіть наляканість у поведінці Юрка. А потім він розповів їм свої пригоди.

- Ви ж пам'ятаєте оті сюжети по телебаченню про “зелених чоловічків” у Криму? Уявіть, я бачив їх, як от зараз вас.

- То ти був у Криму?!

- Так. Не тільки був, а виходить, допомагав Костяну заводити туди отих придурків. Костян виявився звичайним співробітником російських органів, як їх там – ФСБ.

- А навіщо ти йому у біса здався? Ти ж не “сепар” якийсь чи член “русского мира”?

- От уміє, падлюка, розгледіти людину, чим вона дихає в той чи інший час.

- І чим іншим ти дихав у той час, ніж ми?

Іван його взагалі не цікавив – інвалід, що з нього візьмеш. А от про Термінатора відгукувався схвально, мовляв, якби не обставини з хворобою рідної людини та не каліцтво, то потрібного шибайголови годі й шукати.

- Так я б йому і поїхав у той довбаний Крим! - обурювався Славік.

- Поїхав би як миленький! Вони і не таких ламали через коліно, знаходили слабкі місця, шантажували, а то і відверто погрожували вбивством.

- А тебе чим спокусили? Щось пообіцяли відрізати чи великі гроші посулили?

- Ви не повірите, я йшов за тим Костяном, як сліпець за поводирем. У Крим – то у Крим. Пригоди! Опам'ятався уже, коли почув випадково, а може він мене перевіряв – подробиці захоплення однієї військової частини. Костян наполягав нікого не жаліти, розстрілювати, в полон не брати, свідків не лишати. Не знаю, чи він відчув своїм звірячим чуттям, чи зрозумів, але Костян став до мене пильнішим, не залишав без нагляду.

- То як же ти втік звідти? Вони можуть і тут тебе знайти.

- Допомогло проведіння, вважаю. Костяна убив снайпер, коли “обробляли” чергову військову частину. Я відразу втік. Переховувався тривалий час, постійно пробирaючись у бік Донбасу. Думаю, лише мій покровитель напевне все знав про мене, більше ніхто. Так що, заспокойтеся. І давайте пообіцяємо не встрявати у ці брудні справи. Потім не відмиєшся ні перед собою, ні перед людьми.

- Пацю, ти вже у нас такий досвідчений, от скажи, що воно відбувається?

- А відбувається, хлопці, херня. Одні дяді віднімають у інших ласий кусень. І цей кусень у даному випадку – Донбас. Крим уже відібрали. Буде, пацани, війна. Це уже ясно. Але я не буду у цьому брати участі. Краще вже відрізати собі щось, щоб не забрали у солдати або ті, або інші. Ви обидва нині у кращому стані, ніж я. Вас і пожаліють, і до війська не заберуть.

- Пацю, не заздрь, це по-перше, а по-друге, будемо триматися разом, сховаємося у своєму Зайцевому – ніхто шукати не буде, – заспокоював друга Іван.

- Будемо підпільниками, – жартував Термінатор.

Іван згадав свою першу зустріч з Термінатором. Було це рік тому в Артемівську. Саме того дня він сидів на вокзалі і розмірковував, куди йому податися: до Донецька чи в якесь маленьке шахтарське селище. Тут раптом до нього підскочив парубок, зняв з плечей важкий рюкзак, буркнув “Постережи” і зник. З'явився він лише хвилин через двадцять, смачно уплітаючи величенький чебурек.

– Я й тобі взяв, ось тримай.

Іван не встиг навіть зрозуміти, хоче він той чебурек чи ні. А хлопець продовжував спілкування.

- Слухай, ти часом не до Зайцевого прямуєш? Не знаєш, о котрій цей рейсовий?

- А що там у вас у тому Зайцевому?

- Та нічого хорошого, як і скрізь. А ти роботу шукаєш? Бачу, важко тобі буде її знайти тут. Ти погано бачиш, а отже, з дитинства тебе жаліли, ти не звик до труднощів...

- А ти виходить – звик? У тебе он теж, бачу, з рукою лівою не все гаразд.

- О, то ти все бачиш! Це добре. Слухай, є дві пропозиції: давай знайомитися і поїхали зі мною?

- Іван, прізвище Чумаків.

- Тобто, звати тебе просто Чума.

- А тебе не інакше як Термінатор?!

- Ні, так мене не зовуть. Я – В'ячеслав П'ятниченко. Але віднині я буду відрекомендовуватися виключно Термінатором. То їдемо зі мною, а на місці я для тебе щось придумаю.

- В рабство візьмеш?

- Ні, я тебе в рабство продам.

- Ні, я туди більше не хочу.

- Ти що серйозно перебував у полоні? Чи як воно було?

- Який у біса полон? Я був у рабстві у жінки. Спочатку добровільно, а потім і з “напрягом”.

- О, це цікаво! Розповідай.

- Та ні, друже. Нема у мене зараз ніякого бажання про це навіть згадувати. Давай якось потім.

- Ну, потім то й потім. Наполягати не буду. Мабуть, щось страшненьке заподіяла тобі та баба, що навіть зблід увесь.

- Розкажи краще про село.

- Ну ти полегше – село... Та Зайцеве – це...

- Столиця!

- Та ладно, селище, таке собі робітниче селище, велика залізнична товарна станція, неподалік шахти. Одним словом – Донбас. Ти краще скажи, їдемо? Я зараз зателефоную додому, скажу про тебе.

- Та мені все одно, куди їхати. Поїхали ще в Зайцеве.

- Ну, от і добре.

Так Іван Чумаків опинився в Зайцевому. Славко виявився людиною, що тримає свого слова. Він поселив новоспеченого друзяку у себе вдома, а сам перейшов жити до своєї дівчини.

- Ми все одно збиралися збігатися, а твій приїзд лише прискорив процес, – пояснював Івану, щоб той не почувався ніяково. – Я лише так і не зрозумів, де твої документи? Паспорт у тебе є?

- Є то він є, але ж без прописки місцевої. Я вештаюсь Донбасом без прописки три роки.

- Тепер вірю, що з тобою була цікава пригода. Всі, хто приїжджає сюди, вирішують спочатку питання прописки, якихось привілеїв, виплат, роботи. От халепа! Та щось придумаємо для тебе. Мабуть, найкраще тобі сказати, що документи у тебе поцупили. Нехай шукають, а там дивишся – видадуть новий паспорт. Така от перспектива.

Єдине, що не подобалося Івану в Славкові, це його мова. Іноді годі було відразу зрозуміти, лається він, чи щось розказує. На запитання нового друга про це пояснив:

- Та тут усі так говорять, навіть діти. Не переймайся. При тобі буду себе стримувати.

- То виходить, прихильники двомовності захищають на Донбасі мову матюків!? Оце і є отой “великий и могучий”, який захищають на рівні парламенту?

- Та то, Іване, політика, а ми люди маленькі, здебільшого безграмотні. Їм треба, то нехай добиваються.

- А вам що накажуть, те і будете робити?

- Та я тут взагалі не при дєлах. Я маленька людина. Мені он сім'ю годувати треба, маму лікувати, дружину одягати. Мені не до політики.

- Та мені теж в принципі. Але ж я за справедливість.

До цих розмов вони і самі, а потім уже і з Юрком поверталися неодноразово.

Юрко Пащенко – він же Паця – з'явився у їхній компанії випадково. А може так було треба, щоб додати двійці друзів ще одного шибайголову. Саме таким і був Паця. Про таких людей кажуть: шило в одному місці. Іноді друзям здавалося, що він не один, а таких як він відразу троє поряд вештається. Хлопці відзначили, що це він сам назвався отим Пацею. А той відразу став розказувати історію виникнення прізвиська.

- Було це у третьому класі, десь уже мабуть у жовтні чи навіть листопаді. Прийшла до нас на урок молоденька вчителька-практикантка і давай знайомитися через журнальний список. Дійшла до мого прізвища, читає – Паценко. Всі звісно відразу лягли зo сміху. А я з того часу став Пацею.

Івану зі Славком хотілося дізнатися, як він опинився на Донбасі, бо розпізнавався в ньому виходець центральної України: він добре володів і російською, і українською, плутався у назвах донецьких міст.

- Народився у Харкові, потім якийсь час з мамою ми жили у Вінниці. У вісімнадцять забрали до армії, служив тут, під Луганськом. Вирішив залишитися на Донбасі. Іноді шкодую про це. Декілька разів вирішував покинути ці місця, та поки що не виходило. Мабуть, провидіння хотіло, щоб я зустрівся з вами. Щось іще додати? Дуже не люблю мовчунів, тобто людей, які мало говорять. Був у нас сусіда у Вінниці. Бува запитують його: “Як справи?” Махне рукою – і йде далі. Аж раптом розповідають, що прибив когось. З'ясувалося – коханця своєї дружини. Вистежив і покалічив. А якби з кимось поділився, розповів – не було б цієї трагедії: він у тюрязі, дві жінки без чоловіків та ще й діти морально постраждали. Їх стали дражнити, тож невдовзі ці родини кудись виїхали. Я ж кажу: непередбачувані люди ці мовчуни. Інша справа – людина відкрита.

- Це ти про те, що вони тобі розповідають, де гроші ховають? – спробував відволікти від улюблених балачок Юрка Іван.

- У мене погані стосунки з грошима, не люблять вони мене. Я їх до себе, до того ж – у великій кількості, а вони – врізнобіч, як навіжені.

- А ти відразу віддавай їх мені. Буду твоїм касиром, – продовжував Іван зі сміхом.

- Та хай їм грець, знайду ще у будь-якому випадку.

І справді, Юрко без проблем знаходив можливість заробити грошей без великих зусиль. Одного друзі боялися, щоб він не вскочив у якусь халепу. Після випадку з Кримом пильнували і намагалися триматися разом.

Середина жовтня того року видалася теплою та погожою. Це – вдень, а вночі було навіть холодно. Та ще Іван одягнений був майже по-літньому. Згадавши друзів, він усміхнувся і продовжив спогади не такого далекого минулого.

Більшу частину часу компанія жила в Артемівську: Іван вступив до кулінарного училища, отримавши не без допомоги Славіка паспорт. Той працював підсобним на ринку у одного знайомого, бо у іншому випадку не брали на роботу. Друзі знайшли місце і для Юрка. Він мав працювати на залізниці. Але Паця витримав там лише тиждень.

- Мене експлуатують, як білі негрів свого часу в Америці. Баста, з мене досить. Я тут домовився з одним дядьком, буду возити його крам на ринок.

- А ти вмієш керувати автомобілем? – дивувалися хлопці.

- Пацани, я вмію все, – хизувався друзяка. – А чого не вмію – буду навчатися.

- “Шариться” по кишенях, наприклад..., – підколював Іван.

- Ні, красти – ніколи! Мені люди самі все віддадуть.

- І дівки? – уже реготали друзі.

- А від цих відбою немає. Термінатор у нас людина сімейна, а от тебе, Чума, познайомлю з такою ципою, що забудеш матір рідну.

- Ну, забувати її мені і не треба. Вона сама мене і забула, і бачити не хоче.

- Я ж оце й кажу: мовчуни – вони небезпечні. Розкажи, Іване, і тобі легше стане.

- Та відчепись ти від людини, пристав. Ти ж не батюшка, щоб тобі сповідуватися. Захоче, сам розповість. Виходить, ятрить Чуму ще ця рана. І зовсім він не мовчун.

- Та добре, добре! Я ж нічого, от налетів, защітнічєк.

- Пацани, правда, я обов'язково вам усе розповім. І про матір, і про ту жінку. Згодом.

- Замьотано.

Якось після роботи друзі зустрілися у своєму улюбленому кафе. Юрко був чимось заклопотаний, на запитання відповідав мляво.

- Паця, ти часом не захворів? Чи можливо закохався у місцеву красуню?

- Ні те, ні інше. Ви ж знаєте про події в Києві, Майдан, вимоги. Так от, мені запропонували їхати тих придурків “мочити”. Не до столиці, в Донецьк. Це з одного боку. А з іншого – мене кличуть на той же майдан. А я не хочу взагалі брати участь у цій нерозберисі.

- То й не їдь нікуди! Ми тебе на якийсь час відправимо до Зайцевого. А можливо треба покумекати, та й всім туди попхатися. Ці ж не відчепляться, нас теж будуть агітувати, – висловлював думки вголос Іван.

- Іван правий. Треба щезнути з Артемівська. Я чув, взагалі невдовзі така каша завариться, що “мама не горюй”!

- А з іншого боку, що там робити взимку у тому селищі?

- Ну, звичайно, ти ж у нас діловий! Тоді їдь і отримуй по голові. Але потім не скаржся, що ми тебе не попереджали, – уже з деякою долею гніву висловився Славік.

- Тобі добре говорити, бо тобі нема у чому виправдовуватись ні перед собою, ні перед іншими. А я відчуваю всередині себе якусь червоточину. Мабуть, це сумління. Ось і вчора підходить до мене така собі дівчина, запитує: “З тобою можна поговорити?” Кажу, та давай без церемоній, ти теж мені подобаєшся. А вона: “Я про інше поговорити хочу. Ось ти – молодий, здоровий, тобі 22 – 23? Так, виріс ти уже у незалежній Україні, навчався або служив, працюєш, невже ти не хочеш і надалі жити у незалежній країні, подорожувати по світу без віз, не відчувати себе холопом по відношенню до Росії?” Я як завжди з гумором: “О! Газети читаєш, тєлік дивишся!” А вона: “Так, а ще – включаю мізки, думаю про майбутнє своє та своїх дітей”. Отака от розмова відбулася.

- Юрко, дивися, я міркую так: є держава, є люди, які взялися відповідати за наше життя, свободу що там ще? Правильно, я теж не хочу, щоб мене називали сепаратистом, я за Україну. А щодо Росії, то тут, бачте, без неї нам ніяк. Газ, нафта – у них, отже, залежність економічна, – вступив у полеміку Іван. – Пропоную почекати ще трохи, а потім будемо вирішувати.

Минуло місяців зо два. Події розгорталися з блискавичною швидкістю. І, врешті-решт, країна розкололася на непримиренні два табори: на тих, хто за минуле з Росією і тих, хто за майбутнє з незалежністю та Європою.

Цікаво, чи пройшов я уже половину отих чотирнадцяти кілометрів? Ні тобі поміток хоча б якихось, ні орієнтирів. Та це не головне. Головне – йти вперед, а будь-яка дорога має закінчитися. Навіть якщо вона пролягає у темряві. Ти ще пожалій себе, сироту казанську, заплач... Отакої, договорився сам із собою. Іване, давай уже краще далі згадувати події початку цього страшного року – 2014. Так, рік став страшним. Про це говорять усі: від людей старих до підлітків. Бо всі мають тепер пристосовуватися до обставин, вирішувати купу проблем. У когось вони зводилися до обрання сторони конфлікту – або ти за укрів, або на боці сепаратистів. Правда, як завжди, знаходилися такі, що і не за тих, і не за тих. Затаїлися собі, та й чекають, чим все це закінчиться. Кажуть, найрозумніші просто зібрали речі і поїхали з цього пекла, щоб не називатися ні ДНРівцями, ні ЛНРівцями. Вирішили залишитися людьми.

Оскільки в Артемівську уже теж стало неспокійно, Славік покинув роботу і переїхав жити до своєї нареченої у Зайцеве. Іван з Юрком бачилися щодня, трималися разом, намагалися менше бувати у людних місцях. Та все ж “карантину” не завжди дотримувалися, заходили вряди-годи до улюбленої забігайлівки. Одного вечора до них приїхав Славік і друзі, проігнорувавши небезпеку, попхалися до кафе. У залі закладу людей було небагато, переважно – “сопляшня”, малолєтки, як говорили про 14-15- річних підлітків хлопці. Діти загрози ні для кого не представляли. Отож, друзі неспішно попивали пиво, гомоніли собі та й втратили пильність. Опам'яталися, коли до них за столик підсіли двоє кремезних здорованів, не питаючи дозволу. “Це добром не закінчиться”, – подумав тоді Іван. Спершу непроханці поводилися мирно, розпитували про сорт пива, яке куштували друзі, замовили і собі. Потім заговорив балакучіший.

- Ви, бля, двоє – очкарік і калєка,– отвалітє, сука, на хєр... Нам тут, бля, с корєшем єсть что, бля, пєрєтєрєть.

- Вони нікуди не підуть, – суворо мовив Юрко.

- А тебя, бля, спрашивают? Сіді і молчі, а то я, бля, сейчас тут кого-то мочіть буду.

- Ану спробуй! – невгавав і собі Юрко.

- Ну ти, сука, заєбісь, нариваєшся на нєпріятності.

І тут почалося. Той, другий, що сидів мовчки, одним ривком збив зі стільців Івана і Славіка. Іван при падінні боляче вдарився об сусідній стіл та ще й окуляри з нього впали, одне скло тріснуло. Через секунду непрохані гості уже молотили Юрка. Верещали дівки, бармен викликав міліцію. Із присутніх у залі кафе лише один молодик кинувся допомагати Юрку відбиватися від нападників. А вже за п'ять хвилин ті, добряче натренувавшись у наданні стусанів тим, хто був у них під рукою, пішли собі, погрожуючи не тільки друзям, а й господарям закладу.

Хлопці теж не стали чекати прибуття міліції, швиденько подалися до гуртожитку.

- Підіб'ємо ітогі, як кажуть на зборах, – напівжартома розпочав Юрко, коли друзі більш-менш привели себе до ладу та прийшли до тями. – Розбита фізіономія – у мене, гуля на потилиці – у Термінатора, синяк на обличчі та розбиті окуляри – у Чуми. Добряче погуляли!

- Ну, ті теж пішли не без подарунків. Я бачив, як ти отому опудалу заїхав межи очі. У нього аж іскри посипалися, – похвалив Юрка Славік.

- Все це було б весело, аби не було так сумно, – вів далі Юрко. – Сьогоднішня пригода довела, що у спокої тут нас не залишать. Ви ж бачите, понаїхало отаких амбалів сюди нємєряно. Якщо не покалічать, то примусять силою робити те, що їм заманеться. Правильно вирішив Термінатор, переселившись до селища. Там спокійніше і не вештаються поки що оці “сепари”.

- А мені шкода окулярів. Вони мене так виручали, та й дорогі були. Тепер мені таких не купити. А без окулярів я геть нічого не бачу.

- Іване, ось у мене є гроші, бери і завтра ж зайди до оптики.

- Гроші ж, мабуть, на щось для господарства тобі родичі нинішні виділили? Я віддам з часом, але не зараз.

- Не хвилюйся, переживуть мої родичі, а ти ж без окулярів, як без рук. Ото ж, купуй окуляри - та й край.

- Дякую, Славко! Ти говорив, що матінка твоя захворіла. Що з нею?

- Нам поки що конкретно не кажуть, треба їхати у Донецьк, у клініку на обстеження. А воно самі бачите, що діється. Мамі дали адресу якоїсь цілительки в Солідарному, невдовзі поїде. Вона так вірить у ту бабусю, сподівається на одужання.

- Зараз це єдине, у що можна ще вірити. У лікарнях очікують тільки на хабарі та ще й не маленькі, – зі співчуттям у голосі підсумував розмову Юрко. – Бажаємо одужання твоїй матусі.

Цього разу придбати окуляри з потрібними діоптріями Івану не вдалося. Як наслідок – бачити він став дуже погано. Хлопець думав про себе, що влітку разом із друзями поїде в Донецьк і там зможе купити більш-менш підходящі.

- Буду твоїм поводирем, брате, – жартував Паця.

- Ага, спочатку потрібна собака шукати тебе, а потім три дні просити тебе про допомогу, – продовжував жартома Іван.

Уже на початку літа Артемівськ повнився чутками про зникнення людей, особливо тих, хто якимось чином був причетний до влади. Все частіше можна було спостерігати, як родини з великими валізами, хто потягом, хто автомобілями виїжджають із міста. Артемівці поміж собою гомоніли про те, що уже і кордону нема з боку Росії. Там господарюють прихильники приєднання до Росії та сепаратисти, що вони от-от будуть і тут розправлятися з тими, хто не голосував за ДНР та ЛНР. Зважаючи на ці події, друзі все частіше стали з'являтися в Зайцевому. І зупинятися їм тепер було де: сусіди поїхали на літо до родичів до Сум (перечікувати ці, невідомо з якими наслідками часи), а дім залишили наглядати батькам Славіка. Та матуся йому дозволила пускати туди квартирувати друзів. До їх обов'язків входило прибирання у кімнатах та у дворі, догляд за садовими деревами та квітами.

Якось одного разу Іван раніше приїхав до села. Прийшов привітатися до батька Славіка. Той посадив його за стіл, сказавши, що за обідом і поговорять.

- Іванку, ти розумієш, що тобі треба звідси їхати? І добре було б, якби з тобою поїхали і хлопці. Але то іншим разом про них. У тебе є десь родичі? Давай я сам з ними поговорю, обрисую ситуацію тут і поясню своє прохання взяти тебе до них. Ти ж геть нічого не бачиш! Не можна тобі тут лишатися, бо згодом тут буде одна тільки жорстокість. А вона може лише розчавити.

- Дякую вам, дядьку Володимире за співчуття. Є родичі, навіть більше: у Сумській області живе моя рідна мати.

- Як – мати!? Ти ж сирота?

- Вона від мене відмовилася, ще коли я був немовлям. Втекла від батька, залишила мене на нього та бабусю. А вдруге відмовилася три роки тому, відіславши сюди до родичів.

- Ото біда! Не буду ятрити тобі рани. Бачу – болить це тобі. Але виїхати звідси тобі необхідно. Давай зв'яжемося з нашими сусідами, вони в Сумах тобі допоможуть.

- Дякую. Я ще подумаю, що мені робити. Як себе почуває тітка Віра?

- Погано, синку, погано. Вона зовсім схудла, все частіше стала втрачати свідомість, нема апетиту. Вчора попросила апельсина, так я зрадів. А так нічого не хоче. Я не кажу Славіку, але треба нам готуватися до найгіршого.

- А ворожка не допомогла?

- Дала якусь травичку, воду, освячену десь у Почаєві, ще щось. Та не допоможе вже це моїй Вірі. Страшна то хвороба – рак. Та ще й ми такі: не слідкуємо за своїм здоров'ям, не маємо часу лікуватися, дорожча робота, господарство. А воно бачиш, як виходить? А як мені залишатися з думками, що вчасно не врятував, віддав у руки смерті?! Як подумаю про це, віриш, плачу. Якби ж можна було повернути час назад! Ти тільки Славку нічого не говори про мої плачі, про мої підозри. Хай краще нічого не знає. Я сам його згодом підготую.

Тітка Віра померла вночі через два тижні після цієї чоловічої розмови. Славік навіть після похорону не міг до кінця усвідомити, що матінки у нього вже немає.

А ще друзі стали свідками дива за декілька днів після смерті тітки Віри: дівчина Славіка завагітніла, хоча дитини вони ще не планували. Так і повірили всі в диво, що одне життя закінчилося, а інше зародилося.

Як дивно, була людина, ходила по землі, раділа, сумувала, планувала щось на майбутнє – аж раптом її не стало. Всі залишилися, все залишилося, а, ось у даному випадку, тітки Віри нема. У мене теж нема матері, бо виховували бабуся, батько. Але моя мати не померла. Вона просто відмовилася від мене, тата, бабусі. Цікаво, як би склалося моє життя, якби ми жили всі разом? Звичайно, все було би по-іншому. Я б ніколи не опинився у цьому краї. Можливо і подій таких не було б тоді... Ага, договорився. Це ти всім керуєш, від тебе все залежить. Збої сталися в історії. У мізках людей не достає клепки, у отих, звичайно, що налаштовані проти всього людства, ладні всіх повбивати. А завіщо, питається? Он який кінець усіх очікує... Зариють, поплачуть та й забудуть. - Такі думки роїлися в голові Івана аж доки ці трагічні події не перебили ще непередбачуваніші.

Іван зрозумів, що у дорозі треба думати і згадувати щось таке, що викликало би сильні емоції. Без цього виникає бажання десь присісти, перепочити, схилити голову, подрімати. Ось від цього залежить рух історії. У даному випадку – моєї. – Подібними сентенціями хлопець підбадьорював себе, глузував із себе, що в кінцевому рахунку дозволяло йому не збавляти темпу ходи, не зупинятися. Ось минулого разу було інакше, – згадував далі парубок.

Посеред червня уже ні в кого не було сумніву, що розпочалася не просто “нерозбериха”, а справжні військові дії. До того ж, війна була підготована тими, хто знав, чого хотів. Укри, як тепер називали і українську владу, і військових – були не підготовлені до таких подій. Армія на Донбасі – якісь маленькі гарнізончики, купка солдатів та офіцерів, яких можна було і купити, і настрахати. Тобто, взяти “голими руками”. Тому тут з'явилися добровольці, більшість із яких відстояла Майдан, бачила загибель там своїх побратимів.

Хлопець згадав, що місцеві жителі не всі були налаштовані проти Києва, не поспішали йти до банд-формувань. Деякі взагалі вважали, що їх це обходить. Яка різниця, хто буде при владі? Аби платили за роботу, виплачували пенсії, не чіпали господарство. Про окупацію або тих, або інших говорили багато.

Іван розумів, що в епіцентрі подій він може випадково потрапити під “гарячу руку” і загинути. Не хотілося. Хлопці теж наполягали на його евакуації.

- А як же ви? – допитувався парубок. – Невже ти, Пацю, підеш до тих сепарів?

- Зараз все покину і побіжу! Нема у мене в планах взагалі питання воювати. Не хочу.

- Так можуть же і не питати, – продовжував Іван.

- Їдь, влаштовуйся, до тебе швидше приїду. Ось тільки справи деякі закінчу.

- Знаємо твої справи, – підтримав розмову Термінатор. – Вскочиш у якусь халепу, переживай потім за тебе.

- Все буде добре, пацани. Можливо ми навіть розбагатіємо.

- Ну, точно втрапив уже до когось у залежність.

- Трохи згодом розповім, а зараз треба шукати адресу для Чуми.

- Та що її шукати? Нехай їде в Сумську область, у нього ж там родичі?

- Родичі то родичами, а як туди потрапити? Зараз уже скільки всякої нечисті шастає по шляхах, можуть прибити за якусь сотню дерев'яних.

- Ти правий, Пацю. Треба все продумати. Особливо шлях, як туди потрапити. Чи ти, Чума, добре знаєш міста, через які без проблем можна проїхати?

- Якщо чесно, хлопці, я би нікуди не хотів їхати. Мене ніхто ніде не чекає. Ну, хіба що друг Сашко зрадіє. Бо буде з ким йому бродити, пиячити, дівками займатися.

- Хороша, я тобі скажу, перспектива, я би не відмовився, – сміявся Юрко. – Їхати треба. Це ясно. Я беру на себе шлях, порозпитую тут у декого. А ти, Термінаторе, провіант готуй, валізи.

- От командир, хлібом не годуй, дай тільки покерувати, – жартували друзі.

Згодом, через якийсь час, коли хотіли розважитися, хлопці поверталися до того дня, коли проводжали Івана на його батьківщину. А просили розповісти про ті події Чуму.

- Отож, вибрали ми день, коли все було готове до моєї втечі. Як і годиться, дівчина Термінатора, добра душа Настя, напекла пирогів, в дорогу дала і хліба, і до хліба...

- Та кажи вже правду: жратви хватило би трьом на місяць.

- Продовжую. Спеціально для мене було знайдено величезний заплічник, куди при нагоді заліз би і я. Туди окрім продуктів було складено купу штанів та сорочок, запхали навіть невеличку подушку – придане. Як годиться, “погладили” дорогу, приїхав запрошений дядько на старому москвичеві, мене засунули на заднє сидіння і поїхав я, утікаючи від війни, сліпоти, незгод. Дядько Петро справно відпрацював отримані від вас гроші, привіз мене на вокзал Артемівська і поїхав додому з відчуттям чесно виконаного обов'язку. Квиток до Донецька у мене, дякуючи вам, був у руках, отож я спокійнісінько собі сів у скверику неподалік точки відправлення та й очікував на час “Ч”. Невдовзі повз мене проходили двоє таких собі малолєток, сопляків, я би навіть сказав.

- Ей, чувак, покуріть хочеш? – звернувся один із них до мене.

- Якщо угостите, не відмовлюсь. Що ви палите: “Президента” чи щось міцніше?

- Ага, президента, звісно, – якось недобре захихикали мої доброчинці. – Пали, яка різниця. Тільки є умова: ти нас у разі чого не знаєш.

- Так я вас і справді не знаю.

- От і добре. А куди ж ти їдеш? Бачимо далеко зібрався, речей набрав багато.

- Утікаю звідси, бо не хочу пропасти.

- Ну, ясно. Пали собі спокійно.

Сигарета, яка опинилася у мене в руках, була така біленька, приємно пахла, ніби запрошувала скоріше її покуштувати. Хлопці подалися далі, отримавши від мене 50 гривень, як і просили. Я ще подумав, мабуть, наркотики. Та яка різниця, мене нічого не візьме, то все дурня про ульоти, галюніки. Зараз покурю та й піду на потяг. Та уже після третьої затяжки мене ніби хто підмінив. Я не міг сконцентруватися, щось уже микав-хмикав. А далі взагалі міг тільки бачити. А бачив наступне: “добродєтєлі” повернулися, легко понишпорили у мене в кишенях, забрали гроші, рюкзак та й були такі. Я ж не міг навіть з місця підвестися. Далі – пітьма. Не знаю, скільки я пролежав на лавці, та раптом почув наче крізь сон бабусин голос: “Людоньки, погано ж дитині, дайте водички, побризгайте на обличчя”. Помалу я приходив до свідомості, і розумів, що їхати нема за що, ті придурки забрали і квиток на потяг. Добре, хоч паспорт залишили, сволота. Отак закінчилася моя перша спроба виїхати звідси.

– Більше на дурняк не хотілося покурити?

- Тільки зі знайомими. А ще я почув розповіді про те, що навіть вбити можуть, якщо на тобі якась шкірянка модна чи шузи нові. Довелося передивитися стратегію багажу. Зовнішнього вигляду теж.

До наступної втечі Іван готовий був тільки аж в середині жовтня. Вони з Пацею всю осінь допомагали спочатку батьку Стасіка копати картоплю, а потім родині Насті, а далі бабуся з сусідньої вулиці попросила приглянути за будинком до її повернення з прощі. Ще були всілякі пригоди та затримки. Іван розумів, що треба виїжджати якнайшвидше, бо скоро зовсім стане холодно, не захочеться їхати у невідомість.

- Паця, ти ж казав, що поїдеш зі мною звідси? Ти закінчив уже з тією справою, що тебе не відпускала влітку?

- Ти розумієш, воно ж затягує, як болотна трясина. Хочеться ще й ще.

- Та скажи вже нам, які у тебе справи, – наполягали друзі.

- Не повірите: я маю свою копанку – шахту.

- Та годі казки розповідати! Звідки вона у тебе могла взятися?

- Я підслухав одну розмову. Ті дядьки поїхали, а я й став господарем копанки. Найняв двох придурків, котрі за бухало там горбатяться. Але там не надовго роботи вистачить. Скоро вугілля скінчиться. Якби ж була можливість як треба дослідити довкола породу! Я відчуваю, що там є вугілля.

- О, я ж кажу, Паця завжди у щось вскоче, – підвів риску Термінатор.

- Я б і вас у долю взяв, – не вгавав Юрій. – Всім би добре було.

- То копай, Пацю, копай, – насміхався Термінатор. – Он прийдуть сепари і все заберуть. І всі твої зусилля будуть марними.

- Ніхто того місця не знайде. А я буду обачним.

- Ну, дивися, я тобі поки що не зможу допомагати, Чума он їде. Так що, сам орієнтуйся.

Отож, лише в середині жовтня почалися серйозні збори Івана в дорогу. Тепер було обрано іншу стратегію втечі, як жартували друзі. Подорожній нічого з собою не бере, навіть грошей, теплих речей. Тоді ймовірність того, що він добереться до місця призначення дорівнюватиме еквіваленту боротьби за виживання.

- Сподіватися тобі на нашу допомогу не вийде, а отже ти будеш дертися не тільки через кущі, а й через натовпи отих придурків. Мета: вижити, добратися до безпечного місця, знайти друзів. Зв'яжешся з нами, коли влаштуєшся більш-менш. Орієнтуйся в ситуаціях: десь прикинься дурником сліпим, безпорадним, десь сильним духом мужиком. Розберешся, не перший раз, – співчутливо навчав та давав настанови Юрко. Славік його підтримував.

Іван вийшов у ніч, сподіваючись на проведіння та добрих людей.

РОЗДІЛ ІІ

ПОДОРОЖНІЙ І ПАСТКИ

Іван згадав, як Юрко розповідав, що нещодавно на дорозі до Артемівська на розтяжці підірвався дядько, котрий ніякого відношення ні до укрів, ні до сепаратистів не мав. Повертався додому від доньки, яку провідував у місті. Було це ще завидна. Отож, виходить, що якась погань навмисне перечепила дорогу тим убивцею, щоб забрати чиєсь життя. Як це підступно і жорстоко. Хлопець розумів, що побачите отой механізм убивства, справу рук якоїсь падлюки, він не зможе. Треба сподіватися лише на чуття та дослухатися до внутрішнього голосу самозбереження.

А ще хлопці попереджали, що чули від людей про осіб, які вештаються зі зброєю шляхами, можуть ні за що, ні про що елементарно застрелити, або ж забрати в полон, а потім продати, як раба якомусь господарю тієї ж копанки. Ти можеш там згнити, померти з голоду і ніхто не знатиме, де тебе шукати. Жуть, – аж здригнувся та вийшов із стану напівдрімоти Іван. Хлопець навіть зупинився та почав вдивлятися на дорогу, якою йому треба було просуватися далі. Але ж за попередній час нікого не принесло до мене з тих навіжених, сподіватимуся і надалі на краще, – заспокоював себе подорожній.

Коли за кілька хвилин на горизонті побачив вогні Артемівська, зрадів. Але ж це лише вогні. До самого міста ще йти та йти.

Не відразу, але все ж зрозумів, що ззаду їде якась машина. Іван у цей час проходив відрізок шляху, на якому не було ні кущика, ні дерева. Трава, – пронеслося у голові хлопця, і він відскочив подалі у ті зарослі, затим повзком посунувся ще далі вглиб поля. Земля була холодна, а трава колюча та мокра. Але це був порятунок. Не рухатися, не дихати, завмерти – наказав собі хлопець. Коли вже стало зрозуміло, що автомобіль минув місце схованки подорожнього, він підняв голову і розгледів, що то була велика вантажівка, скоріше за все – військова машина. Пронесло! – з полегшенням задихав Іван. Та виходити на дорогу не наважувався ще доти, доки не перестав чути звук двигуна.

Треба бути на підході до міста обачнішим, тримати вуха напоготові. Побачити загрозу я зможу уже тільки біля себе, а от відчути шкірою, чуттям якимось четвертим – це вірогідно.

Чомусь згадалося дитинство, бабуся Валя і те, як вона любила ходити пішки навіть на великі відстані. Не часто, та іноді брала з собою Ваню. Його свідоме дитинство, а це були буремні 90-і – теж супроводжувалося буремними подіями та нерозберихою. А в кінцевому рахунку руйнувалося те, що мало більш-менш усталений вигляд, а нове ще довго не з'являлося на тих широких шляхах, забутих селах та й до свідомості пересічних громадян не швидко доходило. У даному випадку автобусне сполучення функціонувало не регулярно, можна було просидіти на зупинці цілий день, а так нічого і не діждатися. Навіть із Сум автобуси в бік Глухова, Шостки днями не курсували. Отож, щоб вчасно потрапити у справах до Глухова із Баничів, а це не багато не мало – 22 кілометри – бабуся виходила ще на світанні. Іван згадав, як боявся проспати, коли бабуся готувала його напередодні до походу. Вони швиденько вдягалися, бабуся брала свій улюблений заплічник, де обов'язково було щось смачненьке для онука, замикала будинок, наказувала собаці Каспію стерегти подвір'я і вони вирушали. Найприємнішим у цих походах було те, що десь через годину ходи, бабуся вибирала чудову місцину, говорила таке загадкове для хлопця слово “привал” і розпочинала діставати все для того привалу: скатертину та їжу на неї. Особливо смачними для хлопця видавалися хліб з молоком. А ще якісь фрукти: груші чи сливи, яблука або ж просто печиво, цукерки. Бабуся з онуком одне одному намагалися запропонувати найкращий шматочок, скажімо, сала, найспіліше яблуко. Не переконавши, що з'їсти повинен той чи інший, кусали зі всього по черзі. Це було водночас весело і приємно.

Іван аж ніби відчув ті смаки, те тепло, яке вони з бабусею дарували одне одному. Згадав, що в кишені лежить пиріжок від сердобольної Насті. Дістав та відкусив зі смаком майже половину. Аж раптом відчув, що з'явився хтось поруч. Зупинився і розгледів, як за ним, не наближаючись, йде невеличкий собака. Іван зрозумів, що тваринка хоче їсти, не вагаючись залишив на дорозі пиріжок, сказавши: ”Їж, друже”.

Щось я розслабився від спогадів дитинства, треба додати темпу, місто он уже зовсім близько, – підбадьорив себе подорожній. – А там на вокзалі можна буде подрімати і продовжити свої спогади про дитинство і дорогих серцю людей. Залишилось йти десь зо два кілометри...

Не встиг закінчити цю думку, аж раптом збоку кущів почув тихе але чітке: ”Ану, стій”. Іван не те що зупинився, він просто впав на дорогу, прикривши голову руками.

– Підіймайся вже тихенько, підходь сюди, – напівшепочучи говорив чоловічий голос. Самого господаря слів хлопець не бачив.

Оце потрапив у халепу. Вже радів, що дійшов до Артемівська без пригод і ось – на тобі. Це, мабуть, оті, про яких розповідали страсті-мордасті, – пронеслось у голові Івана.

- Ти хлопець чи дівка? – розпитував далі невидимий. – Не бійся, заходь сюди за кущі.

- А я й не боюсь, – як міг бадьоріше відгукнувся у відповідь.

- Ага, хлоп. Скажи, ти добре знаєш місцевість, картою вмієш користуватися? – запитував уже знайомий голос, а потім Іван розгледів і самого дядечка.

- Можливо я б і показав, але я дуже погано бачу, а тим більше – у темряві.

- Тоді може ти нам просто розкажеш, які населені пункти знаходяться поруч. До речі, а звідки і куди ти плентаєшся вночі? Ти часом не наводчик сепаратистів?

- Ні, я нічим таким не займаюся, йду із Зайцевого в Артемівськ. До родичів.

- Та бачимо вже, що нічим допомогти нам не можеш. Отож, Зайцеве у нас позаду, – роздивлявся карту дядько, присвічуючи собі та товаришу ліхтариком. – Ну, йди собі далі, та будь обережний, а то вештаються тут різні.

Пронесло, здається, – пришвидшуючи ходу та кутаючись у шарф з полегкістю подумав парубок. – Дійду до вокзалу і заховаюсь у найвіддаленіший куток, щоб ніхто і не помітив. Досить з мене страхів та пригод.

Коли хлопець дістався міста, була ще ніч. Іван не став навіть шукати світла, щоб упевнитись з приводу часу на годиннику мобільного. Він щохвилинно пам'ятав про небезпеку та хотів швидше знайти безпечне місце. Хоча розумів, що у його випадку вокзал – то не найбезпечніше місце. А чи не податися мені до відстійника поїздів і там знайти і тишу, і спокій? – розмовляв подумки з собою Іван.

Хлопець добре знав дорогу до тупика, де відстоюються потяги, чекаючи на розклад. Тільки не проспи “царство небесне”, як говорила колись бабуся. Трішки задрімай – і айда на потяг.

Івану без перешкод пощастило дістатися до тупика з потягами. Він зайшов у перші ж двері вагону, які відчинилися. Хлопець зрадів і цій удачі, що не довелося довго шукати місце схову та накликати на себе увагу.

Це виявилося купе з м'якими кріслами, котрі ніби так і запрошували розміститися в них. Іван так і зробив. Розслабляючись та зручно вмощуючись у своїй теперішній схованці, раптом аж підскочив від думки про те, що крім назви області не знає ні як добиратися туди, на чому, а головне – за які кошти?

Та думати про це зараз не хотілося, тепло огорнуло хлопця і він провалився у сон.

Аж раптом, здалося спросоння Івану, ніби тихий жіночий голос лунав над самісіньким вухом:

- Хлопчику, прокидайся. Зараз потяг уже буде звідси відправлятися. Ти звідки? Від кого ховаєшся?

- Хочу якнайшвидше вибратися з Донбасу, бо несила вже перебувати у цій війні, у цій нерозберисі, – відчувши співчутливі ноти у голосі провідниці, вдався до відвертості Іван.

- Правда твоя, хлопче. Щось сталося з людьми, чогось їм захотілося денеерів та елеенерів, похапалися за зброю. Он уже, кажуть, убитих багато і тих, і тих. А це ж люди, чиїсь сини, чоловіки, батьки. Яке безглуздя! Скільки ще життів забере ця війна, скільки сліз проллється та крові! Утікай звідси, дитинко, утікай! Мабуть, десь чекають на тебе матінка та батько?

- Батько вже помер, а мати не чекає, відмовилася від мене ще немовлям.

- То куди ж ти, сердешна дитино, хочеш їхати? Може я тобі чимось допоможу?

- Мені навіть незручно про це говорити, але у мене немає грошей на квиток. Я тільки зараз усвідомив, на яку авантюру погодився, завдячуючи друзям. Вони виштовхали мене на виживання, щоб нічого було у мене грабувати, ні на що зазіхати навіть бомжам...

- То вони у такому випадку правильно вирішили: нема речей, нема грошей – такі навіть бомжам не потрібні. Так куди ж ти вирішив добиратися?

- У Суми. Та от тільки дороги туди не знаю.

- Як відомо, “язик до Києва доведе”. От добре, що я тебе тут застала, а не інша людина. Можливо, уже в Артемівську тебе би піймала у свої тенета міліція. Зараз поміркуємо, чим і як тобі допомогти.

Уже через двадцять хвилин Іван сидів у вагоні електрички, яка везла його у західному напрямку, до Красного Лимана. Тітка Тетяна, а саме так звали ту провідницю, підвела хлопця до своєї знайомої колеги і попросила взяти його безкоштовно до станції. Та погодилася. З собою в дорогу сердобольна тітка Тетяна дала хлопцю поїсти та невелику суму грошей, наказавши не виймати гроші у потягах та на вокзалах. Відразу знайдуться охочі та спритні, – навчала свого випадкового підопічного. “Світ не без добрих людей”, – згадав бабусину мудрість і вже вкотре подумки подякував провідниці. Цей випадок давав Івану надію на якнайшидше завершення його прикрих пригод останніх місяців, а правильніше – останніх чотирьох років. Не хотів хлопець думати про те, що своїми коренями ці негаразди ведуться з часу відходу бабусі в інший світ. Бо тільки з нею Іван пережив родинні радощі, відчував справжнє піклування і затишок.

Виникло бажання поділитися з друзями останніми подіями. Хлопець знайшов номер Славіка у списку мобільного і зателефонував. Друг зрадів, бо зізнався, що самі хвилювалися за його перехід до Артемівська. Термінатор повідав другу про те, що тепер снаряди долітають і до Зайцевого. З чийого боку – піди розберись. Але є поранені серед мешканців та роздовбані будинки. Ще раз нагадав, що Іван вчасно вирішив втекти із створеного людьми пекла.

- Друзяко, влаштуюся, заберу вас усіх у мирне безпечне місце, – пообіцяв Славіку. – Передавай вітання Насті, Паці, батьку. До побачення.

І відчув, як на очі навертаються сльози. Ну, цього ще не доставало, – розсердився на свою хвилинну слабкість. – Все буде у всіх добре, ми обов'язково зустрінемося всі разом невдовзі. Це ж не буде тривати вічно!?

Відірвавшись від своїх філософських думок, Іван роздивлявся своїх теперішніх сусідів по вагону. Відзначив, що були в основному люди середнього віку з родинами, жінки з дітьми. Теж виїздять звідси, – подумалось хлопцеві. – Правильно, життя, як навчала бабуся ще в дитинстві, – це найцінніше у людини. Його не потрібно витрачати марно, як і ризикувати ні за що, ні про що. Так вийшло, що він опинився по сусідству в колі родини: поруч сидів серйозний дядечко з хлопчиком, а навпроти – симпатична, кругленька, але напрочуд рухлива жінка з донькою років п'ятнадцяти, котра увесь час щось розпитувала у бабусі. Мабуть для сторонніх вони всі у цьому відрізку вагону дійсно виглядали однією великою родиною. Звичайно, присутність бабусі – чужої у даному випадку – знову повернула спогади хлопця до свого дитинства – такого тепер далекого, солодкого та безповоротного. Івану згадався один випадок дитинства, пов'язаний, звичайно, з бабусею. Вона працювала бібліотекарем сільської бібліотеки, знала багато віршів, казок, могла цитувати своїх улюблених письменників. А з огляду на хворобу очей свого любого онука, робила це для нього дуже часто. Хоча читати та писати теж навчила уже в п'ять років. Найбільше, звичайно, Іванко любив бабусині казки. Вона їх не просто розповідала, а ніби співала, щоразу до змісту додаючи щось нове, у залежності від того, на чому хотіла загострити увагу онука. Чомусь найбільше малий полюбляв казки про звірів. Його улюбленим казковим персонажем була лисиця. Іван згадав, як років у чотири запитав у бабусі про справжність казок та їх героїв.

- Казки – це народна мудрість. Люди не завжди можуть говорити про те, що для них є проблемою. А ось звірі – можуть. Тому у народних казках говорять звірі, птахи, дерева. Ти пам'ятаєш, як я закінчую іноді казки? Сказка – ложь да в ней намек, добрым молодцам урок.

У п'ятирічному віці Іванку придумалося піти до лісу, щоб послухати, про що розмовляють звірі, побачити свою улюбленицю лисицю. Якось під вечір, коли бабуся була зайнята хатніми справами, він вислизнув з хати та й подався у напрямку лісу. Хлопчик почимчикував до невеликого лісу, куди вони з бабусею Валею частенько ходили за хмизом. До великого лісу треба було йди довше, та й страшнувато ще було самому. Він вирішив далеко не заходити в гущину. Лисиці виходять туди, де світло та просторо, – чомусь саме так бачилося хлопчику. Він знайшов товсте та розлоге дерево липи, під яким і вирішив спостерігати за лісовим життям. Через якийсь час стало сутеніти, а потім і взагалі сонце сховалося за ліс. За цей час Іванко нікого не побачив, але залишати місце біля липи та йти додому було страшно. Хлопчик вирішив, що бабуся обов'язково здогадається, де він та прийде забрати.

Недокликавшись онука в хаті до вечері, бабуся вирішила, що він загрався з сусідськими дітьми, забувши попередити її про це. Та на вулиці не було нікого, навіть запитати ні у кого. І тоді вона згадала, що Іванко розпитував її у лісочку про те, де може жити лисичка. Вона забігла до сусідньої хати та попросила дорослих про допомогу. Онук був знайдений під липою, бабуся його не сварила, а він лише сказав, що звірі сьогодні сюди не приходили.

Згадавши пригоду дитинства, Іван посміхнувся та підморгнув дівчинці, на що та зашарілася.

- А чи довго ще їхати до Красного Лиману? – звернувся з запитанням до дядечка, демонструючи свою товариськість Іван.

- Ще години зо три, – відповів той і продовжив читати книгу, показуючи хлопцеві відсутність зі свого боку бажання до спілкування.

- Ще довго, – підсумував хлопець і вирішив пройтися до тамбура, розім'яти ноги.

Як і хотів хлопець, там нікого не було. Отож у Івана була можливість продовжити спогади про своє чудове дитинство, пов'язане з бабусею Валею.

А чому я не згадую батька? – сама собою з'явилася думка. – Адже він мене не ображав, коли навідувався додому зі своїх далеких та довгих поїздок за “длинним рублем”, як казала бабуся. Привозив іграшки, одежину яскраву. Говорив, у Польщі всі діти одягнені добре, на відміну від дорослих, котрі полюбляють у одежі чорні кольори. Одного разу приїхав із жінкою, не дуже чепурною, мовчазною, але напрочуд роботящою. Іванку тоді здалося, що за три дні вона переробили стільки, що бабусі вистачило б на рік. Отож, вони з бабусею вибір батька схвалили, а бабця взагалі тоді запропонувала Любі залишитися у них, а Андрієві, тобто, татові, їхати до тієї Європи самому. Вона сподівалася, що він вирішить нікуди вже не їхати, а залишиться в Баничах. Жінка, до слова, погоджувалася залишитися, але не за нею у цьому випадку було останнє слово. Якось одного разу Іван почув, як батько образливо говорив на адресу своєї співмешканки, маючи на увазі її не модельну зовнішність. Вона відмовчувалася на образи, не провокуючи скандалів. “Мудра жінка, роботяща, ну, не писана красуня – так то ще краще, буде тобі вірною дружиною. Хіба у вроді щастя?” – вела виховні розмови при відсутності Люби бабуся. Але по закінченні відпустки батько та Люба зібралися, поїхали. Вони з бабусею ще довго згадували ту жінку, та батько з нею більше не приїздив і пояснювати нічого не хотів. А згодом уже було і нікому.

Іван повернувся до вагону, присів на своє місце. Його сусіди збиралися саме поснідати. Задля годиться запросили хлопця до столу. Він відмовився, бо ніяково було об'їдати таку велику родину. Та й запрошення було не зовсім щире. Він піднявся з місця і пішов тепер уже в тамбур, що знаходився з іншому кінці вагону.

Опинившись у цьому тамбурі, Івану здалося, що його там уже чекали дві підозрілі особи. Вони скоріше за все були однолітками хлопця. Як з'ясувалося, одна із осіб була дівчиною, про що міг натякати лише голос. Поводилася ця особа нахабно і брутально.

- Ти, бля, какого хєра тут вештаєшся? Давно по роже не получал? Так, бля, на хєр, сейчас сообразім. Ілі разойдьомся по- хорошему за сотку.

Іван вирішив не лізти на рожон, очікуючи, що хтось же вийде у цей довбаний тамбур і врятує його з тієї халепи. Що ці двоє “без царя” в голові, він відразу зрозумів.

- Та я ж нічого, не заважаю вам. Он місця вистачить для всіх, – миролюбиво звернувся до дівки.

- Та звідки тобі знати, падла, скільки місця нам потрібно, і взагалі, тебе хтось про щось питає? Ми тут любов'ю хочемо зайнятися, а ти, бля, припхався. Викладай гроші, а то поріжу на хер!

У цей час із іншого вагона у бік Іванa швидко проходив провідник – такий собі кремезний дядько з добрячими кулачищами.

- О, дядьку Женю, а я на вас чекаю. Хотів дещо запитати, – придумав миттєво план свого порятунку Іван і пішов за провідником.

- Ще зустрінемося, бля буду, – почув уже собі услід.

Фу, пронесло! – із полегшенням видихнув хлопець, швиденько сідаючи на вільне місце біля знайомої родини. – Добре, що вчасно зорієнтувався з провідником, а то не відомо, чим би все скінчилося. Розбитою фізіономією, ось чим, бо грошей для ”панночки” у тебе не було, – кепкував із себе Іван.

Десь через півгодини парочка проходила Івановим вагоном, можливо його шукали, та побачивши в оточенні солідних людей, мовчки пройшли повз.

Більше Іван їх не бачив.

Не встиг він забути попередню халепу, як виникла інша. Дівчинка вирішила продемонструвати свою дорослість і запропонувала Івану пограти спочатку у міста, а потім дістала карти і “в дурня”. Дорослі дрімали кожен на своєму місці, а хлопчик розважався грою на приставці. Ніхто своїх повчальних виховних зауважень не висловив. Робити нічого, довелося грати. А дівча з кожною грою все більше нахабніло.

- Як зараз програєш – підемо в тамбур цілуватися, – шепотіла на вухо. – Чи може ти зовсім нічого не бачиш через свої страшенні окуляри? – підбурювала хлопця.

Ох, я б на тебе подивився, дівчисько нахабне, якби не твої рідні, – думав собі Іван і програвав. – Невже піде цілуватися, як погрожувала? – міркував.

- То ми йдемо, Ванцю? – зовсім знахабніла Сніжана, так звали дівчинку-скромницю.

Уже у тамбурі з'ясувалося, що підліток пале і хотіла знайти привід вийти із-під опіки батьків.

- Ось візьму і розповім твоєму тату про твої “уподобання”, – спробував пожартувати хлопець.

- А я скажу, що ти намагався мене зґвалтувати в тамбурі, – відразу знайшлася чим застерегти. – Подумай про наслідки, чи варто взагалі пхати носа, куди тебе не просять. Давай не напружувати обстановку, – миролюбиво запропонувала Сніжана.

- Та робіть усі, що хочете, тільки мене залиште у спокої! – вибухнув Іван і пішов до вагону.

А на вигляд – мамина доня! – висловив розчарування далі про себе хлопець. Більше вони з дівчиною не грали, не розмовляли.

Іван зручніше втиснувся в крісло і запрограмував себе на спомини про щось приємне із свого життя, пов'язане з дівчатами. Тим двом з лишком рокам, які умовно назвав “Світлана”, він заборонив на якийсь час спливати в пам'яті. Лише один раз у відвертій розмові з друзями розповів усі подробиці таких чудових і разом з тим – неприємних місяців та днів. Чомусь згадалася дівчина Славіка, її лагідність та жіночність, розсудливість та відданість. От хто з них щасливий! А невдовзі батьком стане їх друзяка Славік. Хай це буде хлопчик. Син буде тішити батька, той піклуватиметься про родину. Настя народить потім ще й дівчинку, схожу на неї. Що це ти, хлопче, розпланувався, розмріявся чужим життям? А своє? Давай краще згадаємо ще одного друзяку і його пригоди на любовному фронті. От уже у кого вони багаті, так це у Паці. Ну, липнуть до нього дівчата, як бджоли на мед. Так колись казала бабуся. Якось після одного побачення, у всякому випадку так вважали Іван зі Славіком, Юрко прийшов сумний, ба, більше – злий, як чорт. Друзі зачекали якийсь час, даючи змогу прийти тому до тями, дістали заздалегідь придбане пиво і співчутливо запитали про причину його поганого настрою.

- Пацю, оце ти так переймаєшся та психуєш через тих дівок? Та кинь, пацан, – здалеку почав Термінатор. – Давай по пиву, а ти тим часом розповідай свою пригоду. Воно попустить, по собі знаю.

- Та що ти можеш знати?! У тебе он любляча та віддана Настя. Між вами все чесно та відверто. А мені чомусь трапляються якісь або навіжені, у котрих на думці лише секс, або підступні, яким потрібні гроші на наркоту чи вино.

- А сьогодні що сталося? – підводив друга поближче до теми Іван.

- Ви пам'ятаєте, ми познайомилися з двома дівчатами місяць тому? Іван не захотів зустрічатися з Надею, а я все ж продовжив знайомство з Анею, тією, що білявка.

- Ну, так. Скромна така собі дівчинка. Я у неї навіть про вік запитував, – підтримував далі розмову Іван.

- Так от, скромною та невинною овечкою те стерво було рівно місяць. Отой місяць – то було найкращим часом у нашому з нею знайомстві. Я до неї – а вона про тата та маму, котрі дуже суворі. Я їй цукерки, квіточки, подаруночки. Вона – ангел, а не дівча. Одного разу каже мені: “Мої старі поїхали до родичів на три дні, ходімо, я тебе чимось смачненьким нагодую, поспілкуємося в інтимній обстановці”. Не повірите, йшов без якоїсь задньої думки. Батьки ж строгі! Воно замовило мені купити пляшку якогось алкоголю на вибір, сказала адресу, а сама пішла готувати вечерю. Скупився, приходжу, вона мені: “ Я тебе вже зачекалася. Проходь, роздягайся. Я чекаю на тебе у ліжку”. Чесно, я не на жарт розгубився. Кажу, не готовий я сьогодні, тобто про безпеку не подумав, секс не планував. Вона мені, мовляв, не парся, швидше стрибай до мене. Я весь скутий, чого зі мною ніколи не було, а моє скромне дівчатко показало такий клас, що я оторопів від несподіванки. Але ж добре було як! І головне – обом. Ми могли з Анею займатися коханням будь-де і будь-коли. Десь тижнів через два відчуваю зміни у її поведінці, у ставленні до мене. Не довелося навіть запитувати, розпочала сама: “Ти не даси мені часом грошей?” – каже. Я не бідував, грошики водилися. Даю сотню баксів. Вона навіть оком не мигнула, не сказала, що великі гроші чи ще щось. Заховала в сумочку і все. І пропала. Я приходив навіть до неї додому. Батьки сказали, що самі не знають, де вона пропадає. Кажу, так треба ж шукати, може з нею якесь нещастя сталося! Тобі треба – ти і шукай, – була відповідь. То де ж вона може бути? – запитую. – Скоріше за все, знайшла гроші і витрачає на наркотики у якомусь притоні.

Шукав, доклав зусиль, щоб дізнатися про оті кляті “злачні місця”. Врешті-решт знайшов: брудна, не розуміюча до кінця, що відбувається, агресивна. Я ледь умовив піти з того проклятого місця. Трохи прийшовши до тями, сказала, що хотіла би повернутися додому. Привіз до батьків. Ті сказали, щоб я забирався, а вони своїй доньці самі дадуть раду. Добре, що поки що вона вживала лише легкі наркотичні засоби, не почала колотися. Але ось уже декілька тижнів Аня не відповідає на мої телефонні дзвінки, не з'являється у нашому улюбленому кафе.

- Родичі, видать, прибили твою любоньку, – спробував пожартувати Іван.

- А хто його знає, емоції ж. Я от не знаю, що у такій ситуації робив би зі своєю дитиною? – вголос розмірковував Юрій.

- Убив би, – підказав Славік.

- Ні, мабуть рятував би всіма можливими засобами, – уже по-серйозному сказав Юрко.

Пізніше друзі довідалися, що батьки Аню відвезли в один із створених реабілітаційних центрів для наркозалежних людей. Дуже дорогий і закритий для відвідування.

Кожен по своєму подорожує у цьому житті та потрапляє у розставлені для нього пастки, – закінчив ці спогади Іван. – І моє життя – геть сповнене подорожніми пастками. Піди, розберися, як їх оминути або вийти з них неушкодженим.

- Хлопче, здається приїхали. Через півгодини виходимо. Іване, а я щось не бачу твоїх речей? – звернувся батько сусідньої родини.

- Я без речей, навіщо вони, лише заважають подорожувати.

- І то правильно. Тоді сподіваюся на твою допомогу з виносом наших речей на перон.

- Допоможу. Не важко. А ви далі куди?

- Ми їдемо у Житомирську область, ще довго туди добиратися.

- Ну, хай щастить.

- І тобі, хлопче. Будь уважним, не загубися, – змінив тон такий недосяжний у вагоні і такий простий зараз батько дівчинки-підступниці.

РОЗДІЛ ІІІ

БАБУСЯ І СКЕЛЕТИ У ШАФІ

Містечко Красний Лиман зустріло подорожнього післяобіднім млявим сонцем, сміттям та метушнею пасажирів на вокзалі. Галас та метушня, як невдовзі зрозумів Іван, були реакцією пасажирів на відсутність колишніх розкладових потягів. Якась тітка запевняла, що до завтрашнього ранку всі пасажири виїдуть у своїх напрямках із Красного Лиману, треба лишень заспокоїтися і почекати. Як довго – ніхто не знав. Іван не полінувався, підійшов до тієї працівниці вокзалу і запитав, як та чим можна добратися хоча б до Харківської області.

- Якщо пощастить, хлопче, то о десятій вечора повинна бути електричка на Ізюм – це уже Харківщина. Не загубися тут, приходь вчасно.

- Добре.

Сидіти і чекати у цьому галасі хлопцеві було не до снаги. Отож він вирішив пройтися містечком та десь поїсти. У нагрудній кишені сорочки гріла його думки невеличка сума грошей, які дала тітка-провідниця та його кровні. Я не довго тут буду ошиватися, бо невідомо, хто тут вештається пізньої пори, – пообіцяв собі хлопець. А ще не відомо, як буде з тим потягом, хай йому чорт. Залишатися у цій дірі нізащо не хочу.

Хлопець запитав у першого стрічного, куди йти у напрямку центру, трохи привів себе до ладу у туалетній кімнаті і рушив. Місто нагадувало місцину, по якій прокотилася хвиля цунамі, або банда грабіжників: розбиті вітрини, понівечені двері якихось закладів, купи сміття, яке давно не прибиралося. Люди проходили у справах, не затримуючись ні на мить. Відчувалися у їх поведінці наляканість та невизначеність.

Жодного закладу, що мав би назву кафе або їдальня хлопець за час свого подорожування від вокзалу не побачив. Аж ось зрозумів, що припхався таки до центру. Тут було чистіше і цивілізованіше. Невдовзі побачив і вивіску з назвою “Кафе”. До нього підійшла офіціантка, підозріло оглянула знизу до верху і без будь-якої зацікавленості сказала, що благодійні обіди цей заклад не практикує.

- А що практикує? Поїсти щось же дасте?

- Щось я підозрюю, парубче, що у тебе грошей тут не вистачить навіть на чай.

- От і добре, що є чай, а то я геть замерз. А що ще можна у вас замовити по божеским цінам? Справді, дівчино, я здалеку добираюсь, замерз, зголоднів...

- Ну, добре, добре, бачу, що ти не злидень якийсь, нормальний хлопець. Піду замовлю у дівчат для тебе макарони по-флотськи. А поки вони варитимуться, вип'єш чаю, зігрієшся.

- Дуже дякую. Буду згадувати вас у своїх молитвах.

- Якби ж то вони допомогли...

Іван із задоволенням пив гарячий чай з пиріжком та повернувся до спогадів про дитинство. У зв'язку з останньою фразою жінки, звідкілясь у свідомості виплив ще один бабусин вислів: “У кожного свій скелет у шафі та таргани в голові”. Бабуся так говорила котрійсь із сусідок, що приходили до неї “поплакатися у жилетку” та попросити поради.

- Бабусю, а що то за скелети у шафі у тітки Ганни? – якось запитав.

- Ну, скелета як такого, взагалі-то, немає. Це такий вираз, що говорить про людські таємниці, які супроводжують кожну людину...

- А таргани сидять у голові і у мене?

- Таргани – це теж у переносному сенсі – думки, задуми.

- А у тебе є отой скелет у шафі? – несподівано виявив далі цікавість онук.

- На жаль, є, дитино. І які ще скелети – уявити важко.

- Це великі таємниці, бабусю?

- Ще трохи подорослішаєш і я всі скелети тобі покажу і навіть віддам, умовно, звичайно.

Чомусь Іванкова уява намалювала тих страшних та великих скелетів і він бабусі сказав, що не хоче.

Та про ті незрозумілі речі хлопчику довелося почути уже того ж вечора, бо до бабусі прийшла її подружка, тітка Катя, і вони одна одній розповідали свої таємниці.

- Тобі не здається, Валентино Михайлівно, що чогось бракує у нас?

- Ти про що?

- Такі душевні розмови треба розбавляти чимось гарячішим за чай. Зараз я збігаю додому і принесу пляшечку оковитої.

- Та не треба нікуди бігти, подружко, у мене є все: горілочка, а до неї смачні огірочки, ковбаска, капустка...

- У мене слинки вже побігли, так смачно ти називала страви.

- Та що там називала, зараз ми їх будемо споживати з цією заразою проклятущою – горілкою.

У обох жінок був добрий настрій, вони жартували, розсипалися одна перед одною в компліментах, розповіли парочку дотепних анекдотів із радянської доби, а потім заспокоїлися і бабуся розпочала про те, заради чого запросила подружку.

- Знаєш, Катю, ось пояснювала сьогодні онукові про скелети в шафі, про таргани в голові і згадала свою нелегку ношу – таємниці свої та чужі.

- З чужими – потім, давай свої, я – могила.

- Перший скелет – це дідусь Іванків, Олексій. Розповім все з самого початку і ти зрозумієш, чому цей скелет я ховаю у шафі. Тоді я була молодесеньким дівчам, закінчувала тут у селі десятирічку. Родина наша жила добре, мама працювала вчителькою, тато – головним агрономом. Шлях після школи, як розумієш, був у мене один: Глухівський педінститут. Та я ні про що інше і не мріяла. Навчалась непогано, але без фанатизму, як говорить син. З першого разу не вступила. Та мама відразу знайшла мені роботу у сільській бібліотеці, де я і понині тружуся. Про подальшу мою долю навчальну батьки говорили, як про наполегливу роботу протягом року, а потім вступ уже до Сумського педагогічного. Я знову не заперечувала, ніби відчувала, що доля сама собою складеться.

В кінці серпня до Баничів викладати математику та інші технічні предмети приїхав такий собі красень Олексій Андрійович. Так сталося, що саме я була першою мешканкою села, кого він зустрів у перший же день приїзду. Розпитував мене, що та як, чим я займаюся, як молодь відпочиває, навіть запитав, чи є у мене хлопець. Я візьми та й скажи, мовляв, нема, а ось ти тепер ним будеш. Він подивився на мене, знаєш так оцінююче, по-чоловічому, та й каже: “Домовилися, сьогодні і зустрічаємося. Прийду до тебе у бібліотеку”. Отак і познайомилися.

Я вже наголосила, що був Олексій красивий, статний, веселий, розумний, дотепний. Одним словом – супермен. Як було у нього не закохатися! Окрім усього, мав удачу тверду, напористу, переконати міг в один раз. Я це до того, що уже через дві неділі зустрічей, а вони були щодня, ми кохалися аж “ліс шумів та трава в'янула». Через місяць я привела свого хлопця знайомитися з батьками, які з перших же хвилин почали того, що називається “на руках носити”. Ще через якийсь час, а саме тоді, коли я зрозуміла, що вагітна, Олексій перебрався жити до нас та ми справили весілля. На той час щасливіших за нас людей годі було і пошукати у найближчій окрузі.

Я вже наголосила, що мій чоловік був людиною розумною, цілеспрямованою, напористою. Отож не дивно, що через два роки він був обраний головою сільради, ще через рік – членом райвиконкому, згодом його запросили до Глухова у органи виконавчої влади. Це все відбулося протягом п'яти років. До роботи таку поважну людину відвозив і забирав до Баничів водій. Ми побудували свою “хатинку” – у два поверхи. Далі чоловіка направили до Києва на навчання у вищу партійну школу. Додому він приїздив уже не часто. У столиці надали службове житло, куди він не поспішав нас із сином забирати. У мене ж була своя мрія: народити доньку. Олексій підтримував моє бажання щодо поповнення родини, але казав слово “потім”. Коли ж я завагітніла, переконав поки що зробити аборт, запевняючи: ”Ще встигнемо”. Але аборт у лікарів не вдався і я отримала вирок: “Більше не зможе народжувати”. Я не скажу, що у всьому звинувачувала чоловіка, сама ж погодилася, ніхто силоміць не тягнув на те кляте крісло. Але, як розумієш, всередині черв’ячок почав точити. Мені з ним дедалі неприємніше було в ліжку, здавалося, що він автоматично ніби виконує повинність. Часто відмовляла, як завжди це буває у жінок, пояснювала головним болем чи знаходила інші причини. Спочатку ображався, потім сердився, виказував бажання показати мене лікарям. Потім заспокоївся. Як я уже сказала, він перебував у Києві, то я до нього навідувалася, то він до нас. Це ж тимчасово, до закінчення навчання, пояснювали ми собі ситуацію. А незабаром вона змінилася. Він нічого не став приховувати: у Олексія з'явилася інша жінка. Він подав на розлучення. Сам усе зробив без галасу, судового засідання, поділу майна. Все залишив нам із Андрійком. За ці двадцять з гаком років приїздив до сина тричі. Я все не вірила, що це зі мною відбувається, чекала, що повернеться. Адже було таке кохання! Так добре було нам майже завжди удвох.

- Валентино Михайлівно, заспокойся! Не плач так гірко, Іванка ще розбудиш.

- Шкода тих років. Ото і ховаю оцей скелет у шафі. Слава богу, Андрійко виріс тямущим, намагався зрозуміти і мене, і батька. Не знаю напевне, але мені здається, вони зустрічаються, спілкуються.

- То нормально.

Іван ще трохи посидів у кафе, а тоді вирішив, що вже час повертатися на вокзал. Краще посиджу там, ніж спізнитися взагалі, – пояснив сам собі.

Тепер дорогу у зворотному напрямку він знав, отож добрів швидше. Вокзал кипів своїм життям: хтось намагався задрімати, хтось їв нехитру їжу подорожнього, діти не звертали уваги на проблеми, бігали, галасували. Час від часу в якомусь місці виникали сварки між пасажирами або працівниками вокзалу і бажаючими якнайшвидше покинути це місце. Я б теж хотів знати, чи довго тут кантуватися, слухати цей довбаний галас, нюхати вокзальний сморід, – подумки лютився Іван. Вирішив все ж прояснити ситуацію і розпитати про електричку на Ізюм. Коли повз проходила тітонька, яку він спершу побачив на вокзалі, перепросивши, спитав про свою проблему.

- Не буде сьогодні цього потягу. Там якісь проблеми з електрикою на кордоні з Харківською областю.

На тобі, маєш! Ніхто ні за що не відповідає. Скільки тепер тут сидіти, ніхто не скаже напевне. Ну, не ти ж один у пастці тут опинився, заспокойся. Поїдеш завтра, – намагався заспокоїти сам себе хлопець. Якщо я залишусь на цьому довбаному вокзалі, станеться щось зі мною і тоді знову доведеться повертатися до хлопців у Зайцеве чи Артемівськ. Така перспектива мене не влаштовує. Я покину ці Содом і Гоморру, краще переночую десь у лісі, вранці двину пішки далі.

Коли його пізніше запитували, як він на таке наважився – один іти до Ізюма, погано знаючи дорогу, не знаючи, яка небезпека може очікувати на кожному кілометрі шляху, пояснював: “Я хотів скоріше добратися до безпечного місця”. Це словосполучення згодом Івану допоможе і страх здолати, і у людей викликати довіру та навіть захоплення його хоробрістю.

Тоді ж у розмові з працівницею вокзалу Іван на всякий випадок попросив її показати хоча б приблизно, у якому напрямку знаходиться місто Ізюм та Харківська область. Отож, куди йти зорієнтувався. Але цього разу пробиратися до заданого пункту вночі навіть не думав. Треба було почекати до ранку, а поки що забезпечити себе ночівлею.

Чомусь вирішив, що за Красним Лиманом повинні бути дачні будиночки. Іван зрадів такій своїй кмітливості і направився на околицю міста.

Було уже досить темно, а коли хлопець зрозумів, що вийшов за місто, у якому хоча би умовно можна було говорити про освітлення вулиць, то тут панувала суцільна темрява.

Де я у біса знайду ті дачі? – роздивляючись навкруги та навіть уголос роздумуючи, топтався на одному місці. Інстинктивно шукав щось, що могло знадобитися. Край дороги побачив сухе спиляне дерево. Так, це може знадобитися для вогнища. Бо відчувається: вночі тут буде холодно. Та й рухатися я не збираюся. Отже, єдиний вихід – розпалити багаття та грітися біля нього, – подумки розмовляв сам із собою Іван. Тепер уже цілеспрямовано шукав дрова, хмиз, роздивлявся, де можна влаштувати вогнище. Кудись далеко від дороги відходити не наважувався, а так метрів з десять пройшовши вбік поля, розклав дрова на ті, що підпалить зараз і товсті на потім. Задоволений своєю кмітливістю, заходився лаштувати вогнище. Тут йому рівних не було, бо ще в інтернаті він самостійно виробив технологію складання дров, щоб зайнялися швидше і напевне. Уже вкотре добрим словом згадав друзів, які наполягли на присутності в Іванових кишенях сірників. Он які далекоглядні! Зібрані хлопцем суха трава та хмиз весело затріщали, говорячи, що можна підкидати і дрова.

Шкода, що немає намету або хоча би якогось дощовика, – вмощуючись біля багаття, подумав парубок. Івану хотілося згадувати всіх добрих людей, котрі сьогодні допомагали йому. І оте бабусине: “Світ не без добрих людей”.

Зручніше влаштувавшись, на скільки це можливо, у даному випадку біля вогнища, Іван повернувся до спогадів про бабусині “скелети у шафі”.

Та розмова двох жінок, про яку хлопець уже згадував, була не останньою. Бабуся Валя запрошувала свою подругу і далі, розповідаючи про себе та даючи можливість жінці виговоритися і розповісти про свої проблеми.

- Валентино Михайлівно, якого скелета сьогодні будемо діставати з шафи? – жартуючи, запрошувала до розмови тітка Катря.

- Цього разу розповім тобі таємницю про так звану Іванкову матір.

- Я дещо знаю, що вона втекла від вас. Та тоді люди перебалакали, кожен по своєму пояснюючи випадок, та й забули. А що ж було насправді?

- Як я вже розповідала, залишились ми з Андрійком тут без Олексія. Хлопець добре вчився, був улюбленим онуком моїх та Олексійових батьків. Треба сказати, що вони засуджували сина, часто гостювали у мене, таким чином висловлюючи підтримку. Андрій закінчив школу з хорошими оцінками, вчителі радили вступати до вишу. Та син заявив, що спочатку попрацює в автоколоні слюсарем, потім піде служити, а тоді можливо подумає про інститут. Я не заперечувала. Він давно довів мені свою самостійність, серйозне ставлення до життя. Але я скажу тобі, що після армії переді мною постала інша людина: розмов про інститут не хотів чути, працювати тяжко попередив, що не збирається, сидіти у селі теж. Усі ці балачки продовжувалися майже рік. Він десь підробляв, приносив додому невеликі суми грошей, на запитання була єдина відповідь: “У мене все добре”. Не повіриш, я навіть намагалася його насильно одружити, сподіваючись, що отямиться і змінить стиль життя. Познайомившись із вибраною мною дівчиною, сказав, що вона селючка і вийде з неї згодом тільки товста та сварлива баба, а не дружина для нього. Я це до того, що козакував Андрій довго. Згодом став возити крам то до Польші, то до Чехії. Коли приїздив у село, пиячив, навіть бійки вчиняв. От тоді то і привів до мене дівчинку. Я спочатку думала, що їй років тринадцять. Розпитую, хто та що робить у Баничах. Воно з перших днів було скритне та не відверте. Вдалося таки дещо дізнатися у Андрія: прислали після училища працювати у робочу їдальню кухарем. Скажу я тобі, була та Ніна низенька, я би назвала ще й товстенькою, на обличчі веснянки, волосся рудувате – просто красуня в очах того дурня. Та випровадити її мені заважало оте слово – “сирота, виросла у дитячому будинку”. Справді, жалі нападали. А років їй було вісімнадцять. Я запитувала у сина про його наміри відносно Ніни. Нехай, каже, поживе у нас. Ти ж завжди хотіла доньку. Але попри всі мої жалі та спроби добре ставитися до неї, серце не лежало, розум не хотів сприймати дійсність. Аж раптом з'ясувалося, що вона вагітна. Від Андрія, звичайно. Розписалися. Але бачу, вона теж не дуже рада такому повороту подій. Один Андрій говорить з радістю про майбутнього сина Іванка.

Скажу ще про одне: не була Ніна чистоплотною. Я про гігієну. Не мила руки, могла лягти спати, не прийнявши душ. Я робила їй, звичайно, зауваження, та що горохом об стінку. Ще тоді подумала, що може все це недобре відобразитися на дитинці. Як у воду дивилася. Дійсно, народився хлопчик, як і мріяв Андрій, але... Лікарі пояснили, що у дитини пошкодження сітчатки очей. Вони вбачали це результатом того, що мати під час вагітності перехворіла на таксоплазмоз. Це хвороба, яку людина може підхопити, скажімо, погладивши кішку. Ти уявляєш, у якому я була стані?! Через невігластво, лінощі і ще не знаю що цієї дурепи, у мене онук народився з хворими очима. Не витримала, виказала все Андрієві. Отоді вперше він на неї накричав, ображав останніми словами. Та хіба уже повернеш час? Треба було робити те максимальне, що дозволило би вилікувати хлопчика. Цим займалися ми з сином, вона ніби заціпеніла. Про годування грудьми не було навіть мови. Штучничок, так, здається кажуть про таких діток. Вона і оце годування намагалася спихнути на мене. Я розуміла, ще юна, недосвідчена, але нащо тоді було погоджуватися на все це?! Сама розумієш, біль, відчай, злість на невістку не давали спокою ні вдень, ні вночі. Але я її не чіпала. Син до дружини змінився. Не міг змиритися з тим, що вона винна у проблемах дитини. Скажу, що ті дії по лікуванню очей Іванка уже в місячному віці дали деякі результати. Але дитина назавжди була приречена носити окуляри.

А через півтора місяця після народження Іванка Ніна зникла. Повіриш, згадую той день і нічого згадати не можу, за винятком того, що дитина заплакала десь у коридорі. Я спочатку не звернула уваги, подумала, що повернулися з прогулянки. Коли ж дитя стало плакати безперервно, відкрила двері і побачила візочок, онука і більше нікого. Забрала його до кімнати, стала роздягати, заспокоювати. Погодувала, бо зрозуміла, що дитина зголодніла після прогулянки. Воно заснуло. А Ніни нема. Я вже стала хвилюватися. Пішла на вулицю. Уже й вечоріло. Аж тут йшов наш сусіда, котрий їздив на роботу до Шалигіно. Каже, а що це ваша невістка їхала в автобусі до Глухова, чи не в лікарню? Години зо дві як бачив. Я додому до дитини. Зателефонувала сину, повідомила про подію та викликала додому. Уже потім вона прислала йому листа, щоб не шукав, бо їй не потрібна хвора дитина. Озвалася ще потім десь за три роки. Говорила, що виходить заміж, просила не заважати. Сина залишає батькові. Ще сказала, що ніколи Андрія не любила, хотіла змінити життя тому і погодилася з ним жити. Але не склалося. Через хвору дитину.

- Ото скелета ти дістала з шафи, Валентино Михайлівно! – не приховувала свого здивування від почутого подруга. – Це ж яке серце кам'яне треба мати, щоб покинути своє дитя!

Наступного дня хлопчик тільки-но прокинувся підійшов до бабусі і запитав про маму.

- Я чув твою розповідь тітці Каті. Мати мене забере?

- Ні, дитинко. Я тебе нікому не віддам. Хіба що сам колись захочеш побачити ту, що тебе народила.

При згадці про ту сцену свого далекого дитинства у Івана заболіло у серці і виступили сльози. Навіть бабуся не могла передбачити, які ще “скелети” доведеться усім витягувати з шафи. І що матері та сину все ж буде призначено зустрітися. Та то гіркі спомини.

Переживши ще раз подумки ті хвилини, коли дізнався ненароком про сімейну таємницю, Іван згадав і веселі історії, пов'язані з бабусиними “скелетами”. Він був свідком останнього бабусиного кохання. Ця історія розпочалася, коли хлопчикові виповнилося шість років. Того дядька звали Василь і мешкав той у сусідньому селі, навіть не селі, а хуторі – Будища. Оскільки ця далека вулиця юридично вважалася Баничами, то бабуся бібліотекарем, виходить, була і там. Поскільки звідти читачі до бібліотеки не приходили, один раз на місяць бабуся носила туди книжки. Так треба було по роботі, а до своїх обов'язків Валентина Михайлівна ставилася дуже сумлінно. У такі походи Іванка брала обов'язково. Він ніс коробок з формулярами читачів і трішки книжок для дітей. Якщо чесно, то він ходив би туди щодня. Так подобалося йому подорожувати з бабусею. Того разу до спеціально відведеної кімнати у коморі ніхто не прийшов, окрім незнайомого дядечки, який і представився Василем Петровичем. З'ясувалося, що він колишній військовослужбовець, купив на хуторі будинок, хотів усамітнитися від життєвої суєти. Тоді він напросився провести просвітителів, як він висловився, додому. Згодом випадково Іван зустрів дядька Василя біля свого будинку, запросив у гості. До речі, тоді хлопець трохи схитрував, сказавши, що у них зламався радіоприймач, а полагодити нікому. Дуже вже симпатичним був той для хлопчика.

Бабуся не розсердилася, знайшла для гостя роботу: полагодити проводку, котра іноді закорочувала. Як з'ясувалося, будь-яка робота була для дядька Василя під силу. Звичайно ж, бабуся запросила на чай. Про своє таке неочікуване кохання вона дуже емоційно розповідала тітці Катрі:

- Я вже давно забула, а правильніше, не дозволяла собі довіряти чоловікам. Та й відповідальність згодом повністю забрала і час, і сили. Дитина ж бо мала лишилася на руках у мене. А тут так захотілося чоловічої ласки, щоб цілуватися, обійматися. Я ледь себе стримувала, щоб першій не запропонувати любощі. Було тепле розкішне літо. У лугах і садах пахло тисячами квітів, медом, і чимось ніжним та солодким. Я таки розпочала активність проявляти першою. Через декілька днів після того, як він відремонтував проводку, пішла на хутір, лишивши Ваню на сусідку. Йшла і думала тоді, що маю п'ятдесят років, але ще виглядаю молодою, бо не переїдаю, рухаюсь, намагаюся бути позитивною до всіх та всього. Одним словом, відчувала, що готова до кохання.

Описати сцену нашої зустрічі забракне слів. Він ледь діждався, коли покине кімнату допитливий хлопчина-читач. Потім взяв мене за руку і ми пішли у напрямку лісу. Йшли мовчки, бо кожен уже знав, за чим туди прямує. Я би, мабуть, і зосталася там назавжди, якби не думки про онука. Він відчув, що треба проводжати, допоміг привести мене до ладу. Із обіймів так і не випускав.

- Що ж будемо робити? – запитую.

- А візьми мене до себе, – відповідає.

- Беру, – як можна серйозніше кажу.

- Тоді чекай, моя ясная.

- Почекай, Валентино Михайлівно, – перебила її подруга. – То виходить, що було це нещодавно? То де ж твій милий?

- Розповідаю. Через місяць приїхали його діти і під страхом, що він більше не побачить своїх онуків і їх відповідно, забрали. Вони порахували, що я застара для нього. Різниця у нас була у десять років. Але я не тримаю на них зла. Мене гріють спогади про те божевільне доросле кохання. А тепер ще з'ясувалося, що жити мені залишилося недовго.

- Бог з тобою, Валю! – Аж піднялася з місця подруга. – Ти через отих родичів, чи що?

- Ні, Катю, я через свою хворобу. У мене діагностували рак. Але про це не повинна знати жодна жива душа. Тим більше, син та онук.

- Може, щось ще можна зробити? Он живуть же люди і після опромінення, і операцій...

- Уже остання стадія, сказали. Пізно звернулася. Отакі, Катю, справи. Добре, що згадала Василя, тепліше стало. Останнє моє кохання.

- А моє “кохання” зараз прилізе п'яне, варнякати почне. Прикро.

Іван розхвилювався цього разу від спогадів, відчув, що хвиля жалю та гіркоти от-от накриє його з головою. Піднявся зі свого місця, а побачивши, що вогнище потроху згасає, вирішив роздобути ще дров. Підійшов до якихось кущів та наламав того, що потрапило під руки. Цікаво, котра година? Підніс біля запалахкотілого багаття мобільний до очей. Друга ночі. Треба все ж поспати. Завтра, скоріше за все, чекає на мене далека піша дорога до Ізюма.

Нічні спогади не покинули хлопця й уві сні. Він побачив себе шестирічним хлопчиком, який не міг до кінця зрозуміти, чому бабуся лежить у вбраному неживими квітами ящику, біля нього сидять люди. Із живих квітів була лише одна троянда, яка лежала біля бабусиної голови. Стоїть батько. Такого засмученого Іванко ніколи його не бачив. Заходять люди, гладять його по голівці, кажуть: “Осиротіли ви з татом”. Він розумів це так, що йшлося про надвірну сирість, яка забралась у хату через розчинені двері.

Тітка Катя відвела хлопчика до своєї оселі і він не бачив, що було далі. Але з того дня у будинку вони залишилися лише вдвох з татом.

Через тиждень, зранку, тато посадив Іванка біля себе і тихим голосом почав розмову про те, як їм тепер жити далі:

- Я знайшов тут роботу, домовився, що тебе візьмуть до другого класу, як того хотіла бабуся. Сподіваюся, що ти будеш поводитися добре з іншими дітьми, слухатимешся вихователів та вчителів. Купимо тобі заплічник, зошити, олівці – все, що потрібно для школи. Добре, синку?

- А мама у мене буде? – несподівано запитав хлопець. – А то хто ж буде нам готувати обіди, доглядати дім? Нас же майже не буде вдома.

Іванів сон малював картини їхнього з татом життя, якого насправді в реальності не було. Ось прийшла нарешті тітка Люба, але то була ніби вона і не вона: висока, синьоока, з пишним білявим волоссям, одягнена, як моделі у бабусиних журналах для дорослих. Батько називав її своєю красунею, своєю милою дівчинкою. Люба співала хлопчику пісень, називала синочком і часто пригощала смачними цукерками. Іванко говорив тату, що у нього найкрасивіша Люба. І щоб той більше на називав її образливими словами. У хлопчиковому сні вони скрізь ходили разом: тато, Люба, яка постійно тримала його за руку. Але траплялося, що хлопчик іноді загравався десь, барився і тоді до нього підходила зла і спотворена якоюсь хворобою тітка, називаючись його мамою. Хлопчик утікав від неї та нічого не розповідав дорослим. А якось вона прокричала до нього, що такий сліпий та хворий син їй і не потрібний. Та сон закінчувався для Іванка несподівано і страшно: всі його любі люди кудись зникали, а він залишався один в холодній і безлюдній пустелі.

Якимось незрозумілим чином уві сні Іван неначе побачив себе збоку: осіння ніч, тліюче багаття і поряд з ним сплячий юнак, який продовжує свою мандрівку кимось визначеною чи навпаки – волею випадку – життєвою дорогою. Йому допомагає інстинкт самозбереження і бажання довести хоча би самому собі те, що для людини найголовніше знати, що десь на тебе чекають і допоможуть при будь-яких обставинах. Бути наляканим за своє життя, життя своїх близьких, відчувати небезпеку та боронитися від нею – це неприродно для людини, а тому в певних ситуаціях доводиться жертвувати за це життям – своїм чи близьких. Іван не хотів, щоб хтось жертвував заради нього своїм життям, бо сам не в змозі був цього зробити. Отож і втікав туди, де безпечно, де згодом зустріне друзів.

Це був його “скелет”, якого він додав до бабусиних, татових у тій родинній шафі.

РОЗДІЛ ІV

ПЕРЕВАГИ НОЧІ І ПІДСТУПНІСТЬ ДНЯ

Навіть крізь свій молодечий міцний сон Іван відчув, як до нього пробирається холод. Прокинувшись, схопився на ноги і хутко попрямував шукати дрова, щоб розпалити вже згасле багаття. Пощастило хлопцеві і цього разу: знайшлися і товсті, і тонкі, і навіть хмиз.

Завдячуючи Івановому вмінню, через декілька хвилин вогонь добряче облизував дрова, немов жаліючи замерзлого подорожнього. Зараз би ще гарячого чаю, – подумав хлопець. – То за чаєм треба вертатися до міста... Воно того варте? Ні, піду вже в напрямку Ізюма, а далі якось зорієнтуюсь, – прийняв остаточне рішення.

Коли догоряли останні іскри багаття, зійшло сонце. І цей день обіцяв бути погожим. Хоча би щось радісне, – знову озвався голос із середини. Але сонце здалося хлопцю якимось дивним, неприроднім. Воно мляво осявало землю, і здавалося, що світило ось-ось заплаче...

Пройшовши не широкою, схожою на сільську, дорогою, за невисокою огорожею із штахетника Іван розгледів якісь красненькі яблука. Те, що треба, – зрадів.

Добряче озирнувшись, сказавши собі у виправдання: “Так питатися немає у кого” - без проблем перестрибнув перешкоду. За смаком плоди були схожі на ті, що бабуся називала “осінньою полосою”. Іван зірвав два яблука, зручно вмостився під деревом і з великим задоволенням насолоджувався і ними, і можливістю згадати такі знайомі з дитинства пахощі спілих садових плодів. Виберуся з цієї пастки, оговтаюся, добре стану на ноги і теж посаджу сад. В ньому будемо гуляти з дружиною та дітьми, відпочивати з друзями. О, діти, дружина – так і до раю захочеш, – жартував із собою. – Краще вилазь із саду та чимчикуй далі, поки тебе тут господар не застукав.

Не встиг Іван закінчити думку, як почув позаду:

- Ану, засранцю, кидай награбоване, а то пристрелю! – волав чоловічий голос, а жіночий додав: – Вештаються тут волоцюги, щоб вас чорти вхопили!

- Я майже нічого у вас не взяв, ось два яблучка та два з'їв. Дуже вже ароматні вони та й пити хотілося. Не стріляйте, дядьку, заберіть їх.

- Де твої посібники, де ще інші злодії? Чи пішли розкрадати будиночок садовий, кажи?

- Крім мене тут нема нікого. Я йду з Красного Лиману сам.

- Ну, звісно, прийшов сюди поживитися урожаєм. Я зараз міліцію викличу.

- Дядьку, та кажу ж вам, йду в бік Ізюма, бо потяги не ходять.

- Так ми тобі і повірили!

- Будь ласка, відпустіть мене. У мене дуже далека ще дорога, аж в Суми.

Вислухавши коротку розповідь хлопця про те, звідки і куди той прямує, господарі саду заспокоїлися і дядько навіть запропонував трохи підвезти, якщо той допоможе їм зібрати урожай.

- Ти, Іване, людей не цурайся. Я розумію, кожному не будеш пояснювати та просити допомоги. Люди різні, але думати, що тільки погані живуть поруч – теж помилково. Від кого ще чекати людині допомоги, як не від людей? А тим більше, у такий складний час, – розмірковував вголос дядечко, зриваючи спілі яблука.

Коли вся тара, яка знайшлася в машині, була заповнена яблуками, вони втрьох сіли в автомобіль.

- Нам їхати у зворотному напрямку, але тебе підвеземо до розвилки. Далі будеш зупиняти транспорт і проситися, щоб підвезли. Не кажи відразу, куди ти їдеш. Проси, щоб просто трішки підвезли. Ну, будь здоровий, хлопче.

- І нехай тебе хранить цариця небесна, – зі сльозами на очах додала його дружина.

Нехитру домашню їжу, тобто, свій обід чоловік та жінка віддали хлопцю в дорогу, пригостивши ще найспілішими та найсолодшими яблуками.

Постоявши на зупинці, де його залишили добрі люди, хвилин десять, Іван зрозумів, що зголоднів. Він із цікавістю розгорнув пакет з чужим обідом і подумки ще раз подякував своїм подорожнім вчителям життя. Відійшовши вбік кроків на двадцять, хлопець приліг на траву та із задоволенням з'їв невеличкий шматочок ковбаси, яйця, окраєць домашнього запашного хліба. Там ще були два пиріжки, але парубок завбачливо залишив їх на потім. Як і яблука.

За час, що Іван провів у вибраному місці для пізнього сніданку, повз нього проїхало у потрібному йому напрямку дві машини. Отож, можливо, і вдасться зупинити та домовитися про підвезення. От тільки чим ти будеш розплачуватися? Грошей у кишені “кіт наплакав”. Ну є ж добрі люди, зрозуміють і підберуть, – такі думки роїлися у голові хлопця. Аж раптом до його слуху долинув гуркіт, походження якого той зрозуміти не міг. І тут на горизонті Іван побачив щось величезне, що неначе великий жук переповзало через поле. Він бачив військову техніку і в Артемівську, і в Зайцевому. Вона його не цікавила, скоріше – відлякувала. Якимось четвертим чуттям хлопець зрозумів, що безпечніше буде заховатися. Але де ти тут у бісового батька будеш ховатися, коли все, як на долоні! Що буде – те і буде, – вирішив. Коли страховисько наблизилось, Іван угледів, що то був танк. Але без будь-яких розпізнавальних знаків.

Виїхавши на дорогу, чудовисько газонуло так, що чорна хмара закрила від хлопця і танк, і все навкруги. Не зупиняючись, чудовисько помчало у протилежний від Івана бік.

Так, пригоди продовжуються, – констатував хлопець і пришвидшив ходу. Його лякала навіть думка, що оті невідомі з танком можуть повернутися.

Іван не зчувся, як на сонце налізли хмари, звідкілясь взявся холодний пронизливий вітер. Погода геть змінилася. Хлопець відчував, як холод пронизує його до кісток, як він тільки не намагався захиститися від нього. Треба зігрітися, а то так і дуба дати можна, – хвилювався подорожній. – Шукай якийсь прихисток.

Хлопцеві знову пощастило: зовсім близько він розгледів щось, схоже на зупинку, які зводили раніше на шляхах, позначаючи на них назву найближчого населеного пункту. Іван майже побіг до того порятунку. Та радість його була недовгою: зупинка була майже вщент розтрощена кимось. Потупцювавши, намагаючись зігрітись та прийняти наступне рішення, хлопець угледів недалеко від розвалів будови величезну купу різного сміття. А ось і тепло, – зрадів такому вирішенню проблеми. Трохи почаклувавши над купою, а саме – вибравши спочатку папір, тоненькі дощечки, хмиз, – хлопець підсунув усе це під низ, чиркнув сірника. Ніби по велінню чарівної палички, сміття охопило полум'я. Івану стало тепліти, захотілося прилягти та трохи відпочити від стресів, що супроводжували його з самого ранку.

Очі заплющилися самі собою і хлопець не счувся, як задрімав.

Йому марилося, що він – маленький хлопчик – утікає від якихось чудовиськ. Він ніби і біг чим духу та відірватися не міг. От-от вони могли його схопити. Івану так хотілося, щоб хтось допоміг йому позбутися своїх переслідувачів. Та навкруги не було жодної живої душі. Тоді він набрався сміливості, зупинився і враз перетворився на могутнього богатиря. Переслідувачі зникли, а Іван переможно оглядав місцину.

Крізь марення почув розлючений голос:

- Ти що тут твориш, бля! Пожар хочеш влаштувати на всю округу! Я тебе зараз застрелю, виродку довбаний! Як ви, вашу мать, задовбали, бомжі навіжені! Ану йди сюди! Руки тримай поперед себе.

- Дядьку, я ж тільки погрітися хотів. А горить тут лише сміття.

- Я тебе, сука, питаю, що ти тут забув, чого вештаєшся? Вишукуєш, де б спіздіть чогось? Знаю я вас таких!

Тільки підійшовши поближче до того репетуючого дядька, Іван зрозумів серйозність свого становища: із вікна машини на нього дивилося дуло пістолета.

Такого ще не було в моїх пригодах, – пронеслось у голові. – Що робити?

- Ти наркоман? Зброя є? – продовжував свій допит чоловік.

- Ніякої зброї у мене немає, навіть ножа столового. Я не вживаю наркотики. Намагаюся добратися до Ізюма.

- Ти що, пришелепкуватий? Потягом треба їхати. Ну, бля, тормоз!

- У мене немає грошей, а ще поїзди не ходять.

- Мені нема коли тут з тобою теревенити. Ще раз зустріну – приб'ю, уяснив?

Іван вирішив, що краще взагалі помовчати. Нехай тільки їде цей навіжений. Він присів на траву, і згадав ще одну бабусину мудрість. Вона казала, що нічка – то наче сховок для людини, вона і вбереже, і примирить усіх. Підтвердженням стала спокійна ніч для подорожнього і зовсім інший день: не встиг він розпочатися, а Івана уже двічі грозилися пристрелити. Весело! А цікаво, чим він закінчиться? Може зійти взагалі з дороги та йти полем? – розмірковував хлопець. – Так ще швидше заблудишся, або встрянеш у ще більшу халепу. Треба спробувати попроситися, щоб підвезли. Зараз першого ж водія зупиню.

Не встиг закінчити думку, як у його бік наближалася якась машина. Іван хоробро вийшов на проїзну частину і підняв руку. На його здивування машина зупинилася, а водій запитав, куди тому їхати.

- Тільки у мене немає грошей.

- І у мене теж, – у відповідь пожартував молодий хлопець – Сідай, будеш розповідати мені якісь історії, анекдоти. А то засну за кермом і будемо валятися в кюветі вверх колесами. Я дві доби не спав.

Іван вирішив, що не тільки не спати, а взагалі бодрячком буде почуватися його водій, якщо він розповість свої сьогоднішні пригоди.

- Та, ладно! Зізнайся, що зараз усе це придумав!

- Якби ж то. Все – чиста правда.

- Так радій, що залишився живий. Я би теж у такій ситуації струхнув. А ти ж ще й погано бачиш.

Коли Іван ще й про танк згадав, хлопець зовсім пожвавішав і сам почав розповідати історії зі свого життя.

Десь через годину водій зупинив машину і сказав:

- Мені в бік Красногорлівки. Тут і попрощаємося. А ти не дрейф, піднімай руку, просися, хтось та й підкине. Тобі, до речі, до Ізюма залишилося ще півдороги. Ходи здоровий.

- Дякую, і тобі не хворіти.

Іван ще раз згадав вираз обличчя водія, коли той почув про його пригоди зранку.

Посміхнувся. Не всім так щастить.

Як не намагався він зупинити попутні машини, вони прожогом неслися повз нього.

Так до вечора в Ізюм не доберусь. А ночувати в полі все ж холодно,- розмірковував вголос. Наразі почув тріскіт мотоцикла. Вийшов на самісіньку середину дороги і розкинув руки у різні боки. Транспорт зупинився, а дядько, знімаючи водійського шолома, прокричав:

- Навіщо ж під колеса кидатися, дурню! А якби у мого “коня” гальма відмовили? Чого галасуєш?

- Дядечку, підвезіть хоч трішки. Уже сил нема йти. В дорозі з самого раннього ранку. А до вечора треба встигнути добратися до Ізюма.

- Всім треба встигнути. Пощастило тобі, паря. Я саме туди і їду. Сідай ззаду.

Іван навіть не повірив спочатку у таке везіння. А потім, оговтавшись, вчепився в чоловіка і мотоцикл потріскотів далі.

В містечко приїхали, коли зовсім стемніло. Дядечко зупинився біля якогось магазину і спитав:

- Ну, що, далі знаєш куди?

- У мене немає іншого вибору, окрім як на вокзал. Він тут хоча б є?

- Постривай, то тобі нема де переночувати? На вокзалі нині небезпечно. Туди саме зараз сповзаються безхатченки та наркомани. Міліція бездіяльна у зв'язку з війною, то вони господарі там. Пішли зі мною, я тебе прилаштую на ночівлю. Чаю поп'ємо, все ж не на вулиці будеш.

З'ясувалося, що родичі попросили дядька приїхати постерегти склад магазинний. Зазвичай господарі його лише замикали, але тепер можна було очікувати чого завгодно від натовпу людей, що залишилися без даху над головою і засобів для існування.

Тільки-но закінчили чаювати, Іван не зчувся, як заснув.

Прокинувся хлопець від якогось шарудіння, що почув під своїм вікном. Відразу ж розбудив дядька.

- Тихіше, хлопче, може вони походять-походять навкруги та й підуть собі.

- Щось не схоже, що вони збираються йти. А чим будемо відганяти? – запитав Іван, бо по-іншому не могло і бути.

- Взагалі то у мене є рушниця. Та от тільки патронів там нема.

- Жодного!? Може міліцію викликати?

- Яка нині міліція? Нема її тут. От що, хлопче. Я зараз вийду з рушницею до них, вони ж бо не знають, що вона не заряджена, а ти кричи якісь імена, буцім збираєтесь виходити мені на підмогу.

- Я зрозумів.

Такого галасу Іван не вчиняв навіть будучи підлітком, коли дурачилися з друзями біля річки чи грали у козаків-розбійників. Що більше налякало злодіїв – галас Івана чи рушниця дядька – невідомо, та через мить вони дременули так, що і не наздогнати.

- А ти не із “робкого десятка”, хлопче. До речі, мене звати Павло.

- Іван.

- Іване, тепер чаєм не обійтися. Пішли, вип'ємо чогось приємнішого. Оце кіно! Я розгубився спочатку, а твій спокійний голос про міліцію допоміг зорієнтуватися. Кому розказати – не повірять! – Довго не міг заспокоїтися дядько Павло. А Іван нічому навіть не здивувався. Бо яким був початок дня, таким стало його і закінчення.

Вранці, коли прийшли знайомі дядька Павла, власники магазину, той ще раз у ролях розповів їхню з неочікуваним помічником нічну пригоду.

- Так, неспокійні нині часи, пощастило тобі, Павле Івановичу, що хлопець вчасно почув тих злодіїв та не розгубився. Іване, вважай, що в Ізюмі у тебе є родичі віднині. Якщо не вийде в Сумах, вертайся до нас.

- Дякую. То я вже піду, можливо зранку сяду на електричку на Київ...

- Постривай, а навіщо тобі їхати в столицю, якщо від Харкова до Сум ближче? – розмірковував вголос дядько Павло. – Зараз я тебе відвезу на вокзал і ми розберемося. А ось це тобі пакет з гостинцями в дорогу.

- Дякую. Всім до побачення.

Івану пощастило: через дві години повинна була відправлятися електричка на Харків. Дядько Павло купив хлопцю квиток, мовчки поклав у кишеню його курточки п'ятдесять гривень і тепло попрощався.

Зранку день видався прохолодний, але Івану не хотілося сидіти у приміщенні вокзалу, де неприємно смерділо давно немитою підлогою та туалетом. Він вийшов надвір, роздивлявся те, що зустрічав його погляд. Аж раптом ззаду до нього підбіг хлопчина років дев'яти і сказав, що за будівлею вокзалу на нього чекає дядько, котрий проводжав. Хлопцю навіть на думку не спало засумніватися у правдивості почутого. Він завернув за ріг вокзалу і ... опинився на землі, а зверху на ньому сидів такий собі чувак років шістнадцяти та тримав біля горла Івана щось холодне. “Ніж” – пронеслося в його голові.

- Ти зараз віддаєш нам усі гроші, мобільник, хавку ми теж забираємо. А якщо щось маєш проти, можу і чикнути по шиї. Зрозумів, дурень?

Іван на знак згоди кивнув головою. Віддав злодіям усе, що ті хотіли. Отой, що сидів на Івану зверху, висипав копійки біля хлопця, знайшов одну гривню і теж кинув тому до ніг.

- Бери і ні в чому собі не відмовляй. Навіть трясти тебе не будемо за ноги, і так видно, що віддав усе. Лячно, правда? Отож затям і сам далі так роби: правий той, у кого більше сили, хто хитріший та підступніший. Слабкі не виживають, як правило. Бачу, ти теж не слабак, але у даному випадку – я зверху, ти віддаєш мені.

Двоє інших просто відверто сміялися з ситуації, наївності обдуреного і безвиході його становища.

- Іншим разом не будеш таким довірливим. Прощавай.

І справді – дурень! – встаючи з землі та приводячи себе до ладу лаяв себе хлопець. – Як можна було повірити, що дядько кличе, а не прийшов сюди, знаючи моє місцеперебування? Добре, що хоча би квиток лишився. Треба йти шукати потяг, може оголосили посадку. Лох, чистий лох! – підсумував.

Тільки-но оголосили потяг на Харків, Іван кинувся шукати свій вагон, зайшов, знайшов своє місце і полегшено видихнув. Сподіватися тепер доводилося на те, що навкруги люди, у нього майже нічого не залишилося цінного, нехай оті придурки нарешті залишать його у спокої. Хлопець згадав, як уже відійшовши кроків на десять, отой, що сидів на ньому, обернувся і серйозно спитав:

- А може з нами? Будеш милостиню просити по вагонах. Сліпим подають.

Тоді Івану здалося, що навіть земля поближче притиснулася до нього, захищаючи.

Невдовзі після того, як потяг відійшов від вокзалу, у вагоні стало тепліше, затишніше і подорожній відчув себе безпечніше.

Не зважаючи на те, що вже три роки продовжувалися митарства, як сказала би бабуся, Івана по чужині без чиєї-небудь підтримки та допомоги, в таку принизливу ситуацію довелося потрапити вперше. Хлопцеві доводилося і в очі небезпеки дивитися, і голодувати по декілька днів, і працювати, але все пояснювалося обставинами, від яких залежить і кожен у цьому житті. А Світлана тебе принижувала, – почувся в'їдливий голос зсередини. – То зовсім інше. Тоді я хотів, щоб таке приниження ніколи не закінчувалося. Адже любив її, та й вона мене теж, але потім їй захотілося чогось більшого, ніж любощі з недосвідченим юнаком, який тільки те й робив, що заглядався на жінку.

Чомусь згадалося, як бабуся розповідала тітці Катерині про почуття до дядька Василя.

- Розумієш, Катю, інша б на моєму місці скористалася присутністю в домі чоловіка і примусила його займатися приведенням до ладу того, що прийшло в занепад, розвалилося, розбилося. А я хотіла лише одного: кохатися з ним. Моя уява тільки-но малювала картину, що Василь поряд, і я відчувала, як сильно хочу його, все моє єство. Я ледь не непритомніла від тих картин. А коли ми залишалися наодинці, я перша розпочинала любощі, говорила йому слова, які не знаю звідки бралися. Іноді бувало так, що Василь тільки погладить мене по стегнам, спині, а я відчуваю такий неймовірний оргазм, що не описати. А поцілунки! Чомусь не пам'ятаю, щоб у молодості я їх так полюбляла. А тут... Могла б, здавалося, цілуватися годинами.

- Валю, ну невже він не міг ситуацію з дітьми вирішити якось по- іншому? Залишитися з тобою?

- Ти знаєш, він телефонував мені і говорив, що все владнає, знайде слова переконання до дітей, приїде. Але діти вигадували для нього якісь нові причини, обов'язки, через що не міг покинути родину. А час ішов. Випадок і час правлять світом – це безперечно. Наставали інші випадки, забувалися хвилюючі години, і людина теж змінювалася разом з ними.

- А ти не хотіла поговорити з його дітьми?

- Невже ти думаєш, що я не пробувала боротися за своє кохання?! Та стіна неприязні була глухою і непробивною, як броня. Вони не захотіли мене навіть вислухати. Це ж не царська справа – дізнаватися про почуття батька та якоїсь селючки!

- Знаєш, я тобі заздрю. Краще пережити такі хвилини, ніж не мати ніяких почуттів окрім придуманого слова «обов'язок».

- Це правда. У мене є мої спогади, моє таке красиве кохання.

Іван не зчувся, як задрімав. Уві сні до нього прийшла бабуся, але така, якою могла бути зараз: посріблене сивиною густе волосся було красиво укладене у зачіску; у вухах блищали сережки, які колись із подорожі привіз дід Олексій; вбрана вона була в своє улюблене оксамитове плаття та навіть туфлі на ній були на підборах. Бабуся Валя приязно посміхалася до онука.

- Бабусю, а куди це ви зібралися? Я теж з вами?

- Я прийшла до тебе, провідати та подивитися, як ти живеш. Пам'ятаєш, я тобі говорила, що життя – то подорож? Ось тепер ти впевнився в моїй правоті. Я знаю, тобі важко іноді було не тому, що доводилося працювати чи просто виживати, а ти не розумів просто, чому це відбувається з тобою? Спочатку не розумів, як це - була бабуся - аж раптом не стало, потім, дізнавшись, що у тебе є мати як і у всіх, не розумів, чому вона не покличе до себе, не пригорне та не привітає? Згодом тобі довелося бачити батька у такому стані, про який ти не хочеш згадувати ще й сьогодні. Тобі доводилося жити у друзів, бо батьку ніколи було за пиятикою навіть приїхати та забрати сина на вихідні. А потім не стало і батька, і ти не міг зрозуміти і цього. Ти відчув себе дорослим, коли зрозумів, що з родиною матері та й з нею не знайдеш спільної мови. Краще вже чужі люди. І правда, вони ставилися і сприймали тебе по-людськи, ділячись дахом, родинним затишком та сприймаючи тебе таким, який ти є.

- Чи буду я щасливим, бабусю?

- Я не маю права тобі говорити, але єдине скажу: все залежить від тебе. Від твоєї сили волі та працелюбності. Та тобі цього не треба у когось позичати. Я впевнена, що після останньої цієї подорожі багато що зміниться і в тобі, і навколо тебе. Не будеш байдужим ти – і все тільки допомагатиме тобі на шляху твоєї подорожі. Згадуй мене, батька, всіх, хто тебе любив і любить.

Сон несподівано закінчився, як і розпочався.

Бабуся... Як добре, що я побачив її хоча би уві сні. У мене все буде добре, та й як може буде інакше? Адже невдовзі буду у безпечному місці, де немає воєнних дій, не стріляють і не випробовують направленим у твій бік пістолетом. Шкода, що не можу зателефонувати Славіку і Юрку. Вони, напевне, чекають на дзвінок. Зараз визначусь з людьми – сусідами по купе, попрошу у когось. Світ не без добрих людей. Хтось поділиться. Та мені то й сказати хлопцям треба лише, що живий. Рухаюсь у заданому напрямку.

Відходячи потроху від сну, Ваня старався непомітно роздивитися своїх сусідів. Тут їхала пара немолодих чоловіка та жінки, скоріше подружжя, а ще чимось засмучена та заклопотана жінка років сорока. Ось у неї і можна попросити телефон, – вирішив хлопець – Якщо він у неї є, звичайно.

Пройшло з півгодини, час достатній для людини, що має телефон та знайомих. Он інша тітка вже всіх обдзвонила, розпитуючи про погоду та ціни в Харкові. А ця все про щось думає.

- Вибачте, мені треба терміново зателефонувати, чи не дасте на хвилину свій? Я б у іншої сусідки попросив. Так бачите ж, вона постійно говорить.

- Телефон? Я зараз подивлюся, чи взяла я його. Є, бери, говори, скільки знадобиться. Мені він не потрібен. Все закінчено.

Іван трохи здивувався змісту почутого та вирішив після дзвінка чимось розрадити сусідку.

Почувши з'єднання, хлопець коротко сказав Славіку, що уже їде до Харкова, телефон відібрали злодії, згодом ще зателефонує. Почувши радість у голосі друга, Іван підбадьорився, передав привіт усім.

- Дякую вам за телефон. Мені тільки треба було повідомити друзів, що я живий-здоровий та прямую до Харкова.

Зрозумівши, що жінка не збирається підтримувати розмову далі, хлопець взяв ініціативу в свої руки. Адже бабуся завжди говорила, що розділене горе – то вже його половина.

- Ви чимось засмучені? Чи можу вам допомогти? – запитав стиха.

Жінка подивилася в його бік так, наче тільки-но побачила, що в купе їде не сама. Трішки оговтавшись, мовила:

- Ти уважна і хороша людина. Але допомогти ти мені нічим не зможеш, навіть порадою, бо маєш малий життєвий досвід. А тут треба “собаку з'їсти», щоб розібратися, знайти причину чи зрозуміти, що даремно шукати її. А взагалі-то, ситуація банальна, життєва: від мене йде чоловік. Покидає через іншу.

- Я б вас не покинув. Ви приваблива, симпатична, добра.

- Але не молода вже. А ви – чоловіки – любите все нове, молоде, квітуче. Хоча самі іноді схожі на засушені гриби. А туди ж!

- Я вже знаю, коли мова заходить про почуття, кожен вважає, що він пережив чи переживає справжні, а інші так, тільки чули про них.

- Ти ще скажи це про себе...

- От я й кажу, тільки щойно відійшов, прийшов до тями від кохання. Два роки перебував у його полоні. У прямому і переносному сенсах.

- Начитався книжок, надивився американських, ні, мексиканських серіалів.

- Можете глузувати, та це правда. До речі, мене звати Іван.

- Надя.

- Яке красиве, а головне – рідкісне ім'я.

- Що за напасть! Саме з цитування фільму “Іронія долі...” розпочалося наше знайомство з теперішнім чоловіком.

- Бо оце шедевр, а не фільм. Його давно розібрали на цитати.

- Це правда. Знаєш, Ваню, я розповім тобі своє життя. Дивишся, і ця година пролетить швидше. Сказала розповім, а хочеться лише когось спитати: чому? Я не ханжа, не ідіотка якась, розумію, що треба чоловіка відпустити. Тримати нема чого. Врешті-решт, відчути себе вільною і будувати інші стосунки. Можливо, щасливіші, кращі… Та у людини є те, що не дає забути – пам'ять. Вона ніби вихоплює картини із минулого, запитуючи: це можна забути, а це?

- А що ваші діти? Вони не хочуть батька чи інша якась ситуація з ними?

- У мене дорослі діти. У кожного своя родина, свої проблеми. Тут, як кажуть, кожен за себе. Вони звикли, що ми свої проблеми вирішували без розголосу, без зайвих сварок. Могло бути так і цього разу, та я не хочу. Нехай і вони знають, через що ми розходимося.

- А якби на його місці були ви? Не могли впоратися з почуттями.

- Ти правий. Тому я й кажу, що розумом сприймаю, а в іншому...

- Час вилікує, так говорила моя бабуся. Ще й радіти будете від щастя іншого.

- То коли буде, а нині – боляче все ж...

- Надіє, дивіться, здається ми прибуваємо на вокзал. Це Харків?

- Так, ми приїхали. Час швидко пролетів з таким милим хлопцем, як ти. Бажаю тобі тільки щасливого кохання.

- Я вам теж. До побачення.

Івану справді хотілося, щоб у цієї жінки зникли з обличчя смуток та журба. Хоча він уже добре знав, що різні почуття супроводжують людину протягом життя. Не будеш знати журби - не цінуватимеш радість, - казала свого часу бабуся.

РОЗДІЛ V

ОРІЄНТАЦІЯ НА МІСЦЕВОСТІ: ІСПИТ

Йдучи за натовпом на вихід із платформ, Іван відмітив, що Харківський вокзал великий і, скоріше за все, старий. Всередині йому теж сподобалось: було чисто, тепло, не несло туалетом. Навпаки – пахло чимось смачним та приємним. Від цього запаху Івану ще більше захотілося хоча би чогось поїсти. Понишпоривши в кишенях, з'ясував, що на чай з якоюсь булочкою повинно вистачити. А ще, полізши у задню кишеню штанів, знайшов у ній аж десять гривень. Мабуть, Настя засунула від жалю до мене. От молодець! Тепер сніданок більш-менш пристойний забезпечений.

Доїдаючи пиріжок та допиваючи солодкий чай, Іван міркував собі: – Добрався до Харкова живий – добре. А далі? Грошей нема. Заробити? Це не реально. Йти до Сум пішки? Куди, як? Так, запитань багато, відповіді – жодної. Поки що. Зараз роздивимося, зорієнтуємося, не може бути одна безвихідь...

Івана очікувала перша велика проблема: у потрібному йому напрямку квитків не було ні на сьогодні, ні на завтра, ні на післязавтра. Про це сповіщали клаптики паперу біля кожної каси. Далі він навіть не став з'ясовувати. Але ж рухатися далі треба, треба думати...

Варіант перший: заробити грошей. Що можна робити на вокзалі? Прибирати, підносити пасажирам речі... Стій, стій. Правильно, підносити речі. Підходиш до тітки, питаєш, чи не допомогти, а скільки заплатите? А вона пошле або міліцію покличе, прийнявши за злодія. Ти спершу спробуй, а тоді панікуй. Уяви, скільки днів ти тут будеш, скажімо, прибирати, щоб дали зарплату? А тут гроші відразу в руки. Ну, добре, давай трішки подивимося на вокзальне життя збоку, тоді будемо діяти далі.

Навіть людина, далека від статистики, могла би помітити велику кількість пасажирів, що перебувала тоді на Харківському вокзалі. Куди вони всі їдуть? Начебто час відпусток давно закінчився. Чи це розпочалося вселенське переселення, – спостерігаючи за потоками пасажирів, розмірковував Іван. Біженці! Аж раптом випливло із пам'яті хлопця це слово. Воно зовсім не гармоніювало до осіннього дня, обідньої пори мирного міста. Але це була правда. Хлопець згадав, як в Артемівську ще влітку вперше побачив людей, котрі з валізами йшли у напрямку вокзалу – сумні та заклопотані. Тоді вперше і почув оте незвичне для вуха слово. Бігли куди і від чого? Небезпека примусила їх зібрати речі і шукати іншого прихистку. І він сам нині – біженець. Це виглядало і звучало якось неприродньо. Але треба було сприйняти це і прийняти як факт. Війна – міни, “Гради”, розриви – лише там, на Донбасі, а тут ... Спокій? Мир? Ні, небезпека чатувала на кожного скрізь. Ніхто не міг спрогнозувати, що війна не спалахне і тут, і в Сумах. Бо, як виявилося, ретельно і давно сусіда-брат спланував ці події. І тільки завдячуючи патріотам та відчайдухам ворог не зумів спритно захопити все, що планував. А планував сусіда, як виявилося, дуже багато. І, перш за все, промивання мізків населення Донбасу. Тут тобі і притиснення тих, хто розмовляє російською, а звідси – боротьба за другу державну мову, і загроза бандерівців, що продалися Америці. А найстрашніше – роздмухування розбрату серед людей, мовляв, ви тут чубтеся, а ми потихеньку будемо уже і в Києві.

Іван хоча і не афішував, та все ж слідкував за розвитком подій і на Майдані, і антимайданівські напади, початком воєнного конфлікту .

А чим можна виправдати загарбання Криму? Яке виправдання? Загарбання воно і є загарбання. Чому не відібрали, адже там були війська, флот? Здали? Так, звісно, завжди знайдеться Іуда, готовий продати все і всіх за тридцять серебряників. Виправдати можна все. Повернути хід подій нікому не під силу, тобто, повернутися, скажімо, до листопадових подій 2013 року, підписати угоду про асоціацію і все пішло би по-іншому. А ти впевнений у цьому? Якщо воно вже готувалося давно, ще з 2004 року? Протистояння. Чому не жити в мирі, злагоді, працювати, користуватися благами цивілізації і технічного прогресу? Ні, треба обов'язково щось ділити, когось завойовувати, показувати “кузькіну мать”. І виходить Україна не єдина, де розгорнуто воєнний конфлікт. Їх достатньо по всьому світу. Важко погодитися, що одні люди беруть на себе сміливість забирати життя у інших, забирати землі, багатства... І так, друже, було завжди в історії людства. Треба змінити людство. Змінити? Ні, краще замінити. На миролюбне і розумне. Так де ж його взяти? А біс його знає...

Із багатолюдного вокзального натовпу погляд Івана раптом вихопив двох людей – чоловіка і жінку, які виділялися поміж інших людей чорним вбранням. Обличчя жінки було втіленням горя та відчаю. Чоловік мав не менш пригнічений стан. Чорна густа хустка на голові ще молодої жінки сказала хлопцю більше, ніж якби йому почали розповідати про цю пару.

А ось і наслідки війни, – пронеслось у голові Івана. – Скоріше за все, забрали сина на Донбасі та їдуть хоронити додому. Яке це горе – прощатися з дитиною! А тим більше – убитою десь на чужині кимось страшним та навіженим ні за що, ні про що...

У хлопця виникло бажання підійти до кожного здорового дорослого чоловіка та запитати: чому ти сидиш тут, куди втікаєш? Згуртуйтеся, мужчини, підіть ТУДИ та припиніть наразі це безумство – смерть людей. Запитають і його, чому він не ТАМ? Іван уже намагався пояснити самому собі, що не зможе стріляти, не зможе бачити противника, не зможе вчасно попередити про небезпеку ні себе, ні інших. Так, можливо, справа в тім, що кожен шукає виправдання своїй бездіяльності в цій ситуації. Це правда. І це, по-перше. По-друге, за роки, коли люди були поставлені в умови “кожен за себе”, це дало змогу вирости великому аж до неба гаслу: “Моя хата скраю”. І третє: байдужість. Надивившись та наслухавшись всякого, люди виробили в собі не почуття патріотизму, згуртованості, а великого пофігізму та байдужості. Ось яскравий приклад: повз цю пару проходять десятки людей, і тільки у декількох вираз співчуття та жалю на обличчі. Так і до вимирання людства недалеко.

Хлопець згадав нещодавню розмову з Юрком у цьому ж контексті.

- Звичайно, ви з Термінатором не будете ні самі мучитися докорами сумління, ні чекати осуду від інших, що не пішли захищати Донбас від тих сепарів. А я вкотре говорю: не бачу я сенсу, заради чого можу йти в те пекло і підставляти свою голову під кулі! Я просто хочу жити і продовжитися в своїх дітях.

- Оце, Пацю, і називається – байдужість. А якщо оце говно затягнеться тут на роки? Як же ти виховуватимеш дітей, працюватимеш?

- Не знаю. Може дійсно дістануть колись, що піду і поубиваю всіх.

- Чую голос чоловіка, а не мальчіка, – пожартував Іван, а сам подумав, що візьме і піде Юрко. Бо він - не пропащий.

Іван все ж насмілився і підійшов до прибиральниці, яка мила підлогу в одному із залів вокзалу.

- А у кого запитати про роботу на цьому вокзалі? – без усіляких підготовчих моментів запитав у неї.

- Яку ще роботу? Ти тутешній?

- Ні, я з Донецька. Але мені потрібно їхати далі, а грошей на квиток нема.

- Тут тебе на роботу не візьмуть. А знаєш що? Тут є пункт для біженців, волонтери організували, можливо вони ж тобі чимось допоможуть,– підказала тітка.

Отримавши таку інформацію, Іван все ж не поспішав йти туди, розмірковував, чим воно може закінчитися. Заберуть у якийсь табір для біженців, як це практикують на Далекому Сході, Палестині чи де там ще. Залишимо тих волонтерів на крайній випадок, – прийняв рішення. Зараз спробуємо другий варіант заробити гроші – підносити речі пасажирам. Для такої роботи тобі не вистачає кашкета з таким собі лакованим обідком, хромових чобіт, фартуха брезентового та візка залізного. Смішно! Йди вже, шукай клієнта, розумник.

Саме оголосили посадку на якийсь потяг. Люди заметушилися, збираючись, кому було потрібно від'їздити. Іван побачив молоду жінку з двома маленькими дівчатками. Ось і клієнт. Тільки не налякай, – зауважив собі.

- Давайте я вам допоможу, – як міг дружнє звернувся до жінки. – Але я за гроші. Потрібні дуже.

- От і добре. Я заплачу, та чого там, ось, візьміть, п'ятдесят досить?

Іван схопив гроші, засунув у кишеню і подивився на речі.

- Ось що. Посадіть малу мені на плечі, я в руки візьму найбільші валізи, а ви – інше.

- Звісно. То йдемо вже.

Хлопець допоміг жінці занести речі до вагону, не потрібні під ногами валізи склав до сховку під сидінням, побажав родині щасливої дороги і вийшов, розраховуючи ще знайти пасажира. Підбігаючи до вокзалу, він ледве не наскочив на дядька, котрий не міг впоратися зі своїми речами, нервував та лаявся вголос.

- Давайте я вам допоможу, – якнайбадьоріше запропонував Іван.

- Какого хера тебе нужно, підор обкурений! Міліція, міліція, здесь вор! Держите его! – волав уже голосно дядько.

Від такого повороту подій, хлопець немов би остовпів, не міг зрушити з місця. А тут і міліція підоспіла. Дядько, вигукуючи образи на адресу хлопця, посунувся далі, а Іван залишився з двома міліціянтами.

Поводься спокійно, не панікуй, – наказав собі.

Іван на прохання стражів порядку показав паспорт, коротко розповів, хто він і куди прямує, про виниклі проблеми.

- Слухай, так чого ти не звертаєшся до волонтерів? Он вони розташувалися в одному із залів очікування. Там і перекусиш щось, інформацію отримаєш...

- У мене немає грошей, а треба добиратися до Сум. Я не хочу тут сидіти. І так вже день сьогодні пропав тут на вокзалі.

- Але ж ти знаєш, що і квитків немає?

- Я думав роздобути грошей та двинути автостопом чи що.

- Знаєш що, Іване, зараз все одно вже пізній час, нічого ти не вирішиш. Пішли, переночуєш у нас у кімнаті чергового , а завтра щось придумаємо. Згоден?

- У вас посплю залюбки, а на вокзалі лячно.

- Так, Харків – це тобі не Суми і навіть не Артемівськ, – підтвердив слова хлопця молодший із міліціянтів.

Один із них залишився чергувати на вокзалі, а інший повів подорожнього до обіцяного помешкання. Володя, так звали супроводжуючого, підігрів чайника, зробив Івану добрячий бутерброд і залишив самого, показавши, де той може відпочивати.

Обстеживши приміщення, хлопець натрапив на туалетну кімнату. – Ось що мені зараз потрібно найбільше – хоча би трохи змити з себе бруд доріг. О, прозвучало, як про бувалого мандрівника, – подумки пожартував. Та його очікувало розчарування: вода була лише холодна. Помивши руки та вмившись, Іван відчув утому і пішов шукати ліжко чи щось на його кшталт. У суміжній кімнаті на підлозі лежало надувне ліжко, простирадло, подушка, ковдра. Та хлопець не наважився скористатися цим, бо роздягатися – замерзнеш, а в одежі можна і без цього спати.

Спросоння не зрозумів, то йому снилося, чи насправді хтось зайшов до кімнати.

- Агов, ти спиш? – почув теж ще крізь сон жіночий голос. І прокинувся зовсім.

- Хто тут? Чого тобі треба?

- Мене прислав до тебе Вова і наказав виконувати все, що ти забажаєш.

- Який ще у біса Вова? Ти що, божевільна?!

- Та не лементуй так, а то почують і мені попаде.

- Так хто ти?

- Я тут на вокзалі..., ну, розумієш, заробляю гроші, у чоловіків.

- Ти проститутка?

- Яке ганебне слово. Я цим заробляю на життя. Так склалося...

- Ти ще розкажи мені тут про сирітство, поганих дядь і інше.

- Нічого розказувати не буду. А ти? Тебе ж не піймали “на гарячому”? Якщо послали мене, то ти їхній якийсь гість?

- Я просто подорожній. Втікаю з Донбасу.

- Слухай, а що це так смердить, наче рота немитих солдатів знаходиться поруч?

- У туалетній кімнаті лише холодна вода. Я не зміг помитися повністю.

- Зрозуміло. Ну, так що будемо замовляти, красунчику?

- Я нічого не замовляв, то можеш іти собі, заробляти десь у інших. Та і грошей у мене немає, нічим буде розплатитися.

- Ти не зрозумів: Вова розплатився зі мною, пославши сюди.

- Тобто, Вова – “твоя криша”? Так потрібно розуміти?

- Розуміти треба те, що мені дають можливість заробляти, а не калічать або тягнуть до в'язниці.

- Як тебе звати?

- Джулія...

- Чи не Робертс часом?

- Та кинь вже! Юля я.

- Інша справа. Іван.

- Слухай, Ваню. Я так розумію, що не стоїть у тебе на проcтитуток, а мені борги Вові треба віддавати, маю на увазі виконувати його прохання, пропоную ось що: я влаштую тобі баню, а ти про мої добрі справи розповіси йому.

- І де ж та твоя баня, в борделі?

- Ой, які ми розумні! Знаю одне місце. Тільки чи не боїшся пхатися зі мною серед ночі?

- Якщо ти не страшна, якщо змиєш зайвий «бойовий розкрас»...

- Так все одно не видно серед ночі...

- Я буду бачити. Хоча я дуже погано бачу.

- Навіть в оцих окулярах?

- Навіть в них. Зір – то моя “Ахілесова п'ята”. Моя вада.

- Ну, це не вада. Багато людей носять окуляри.

- Ну, добре. Так що ти там про баню? Все одно ти мене вже розбудила, а помитися – то моя мрія ось уже чотирьох днів дороги.

- Ну, добре. Слухай, план такий: ми непомітно “линяємо” звідси. Я знаю один будинок, він ще не зовсім добудований, приватний. Але вода там підключена, гаряча теж

- Стривай. Приватний будинок, а яким чином ти збираєшся потрапити до тієї води? Чи може ти – господиня його?

- Можливо колись і буду нею. Адже у будь-якому будинку є чоловіки, а вони хочуть мати жінок...

- Ну і фрукт ти, Юлько! Хоча, “мечтать не запретишь” – як говорять класики.

- То ми йдемо?

- Звісно, йдемо. Постривай, ти не сказала, як ми потрапимо всередину? Не ламати ж замки?

- Всьо путьом, мальчік. У мене є ключі. Я їх поцупила одного дня у будівельника, який залицявся до мене, зробила дублікат і – вуаля!

- Про тебе тільки кіно знімати. Справді – Джулія! Авантюристка...

- А хто хоче залишитися смердючим віслюком? – жартувала несподівана подруга.

- Тільки не я, – підхопив тон Іван.

Як і планувала Юля, вони без перешкод потрапили до будинку, по черзі помилися та привели до ладу свій одяг. Знайшовши в кімнаті будівельників електрочайник, каву, лишилися ще пригощатися.

Івану на якусь мить здалося, що він після далекої дороги повернувся додому. Де на нього чекала дівчина. Його кохана дівчинка. Яка заради нього могла піти на все. Від цих думок десь унизу живота приємно залоскотало бажання. Він пересів поближче до Юлі.

- Ти така гарна, така прикольна і така бажана.

Дівчина мовчала і дивилася на хлопця. А він уже гладив її обличчя, вивчаючи на дотик форму носа, губів, підборіддя. Нахилився і доторкнувся устами до її уст. Юля не відповіла одразу на поцілунок, а продовжувала очікувати, що буде далі. За мить вони обоє забули, де вони, хто вони і тільки хвилі ніжності і насолоди охоплювали їхні відчуття. Вони наче пропали, зникли з цього світу, перебували там, де нетреба вирішувати купу проблем і гадати, хто твій друг, а хто – ворог...

- Ваню, нам час йти звідси, – почув хлопець. – Скоро світанок, треба вчасно опинитися на вокзалі.

- Я навіть забув на цей час, де знаходжусь.

- Я теж. А хочеш я поїду з тобою?

- Мені нема куди тебе кликати. Сам собі я раду можу дати, а ти...

- Я сама можу тобі допомагати. Підтримувати.

- Ні, Юлю. Можливо колись ми ще зустрінемося тут, в Харкові...

- Я зрозуміла: ти не можеш прийняти мене таку.

- Ти хороша, нетреба щось придумувати. Я не можу взяти тебе з собою і крапка. До цієї розмови більше повертатися не будемо.

- То може ти залишишся в Харкові? Яка тобі різниця, де тепер жити?

- Звичайно, ти маєш рацію. Але я вже спланував шлях. Дії. А якщо чесно, це місто мене лякає. Не можу навіть пояснити, чим.

- Ти ж крім вокзалу і того будинку ніде не був. Шукаєш причину залишити мене...

- Я не можу.

Розумом хлопець проймався, що з Юлією йому було б краще долати перешкоди мандрівки, але роль сліпого, якого веде поводир, йому не подобалася. А те, що він буде плестися за нею, Іван не сумнівався. У всіх сенсах.

- Ну, добре, тоді отут зараз і попрощаємося. Я не піду далі з тобою. Щасливої тобі дороги і взагалі щастя в житті. Бувай.

- Бувай, Юлю.

Не зважаючи на ранній час, життя на вокзалі кипіло, як і вдень. Люди приїжджали, від'їжджали. Хтось намагався залишити смуток на вокзалі. Хтось від подальшого чекав змін. У всіх жила надія, що після вокзалу, потягу все зміниться на краще.

З такими думками Іван попрямував на вокзал, плануючи подякувати стражам порядку за допомогу та рушати далі.

- О, Іван! А ми думали, що ти після бурхливої ночі з гарячою штучкою прокинешся хіба що після обіду.

- Дякую, конечно, за сюрприз. Та мені час рушати далі.

- Постривай, ми чогось не знаємо: у тебе з'явилися гроші і ти можеш найняти чартерний рейс до Сум?! Квитків і сьогодні немає.

- Я хотів ...

- Ну, добре, якщо ми вже розпочали опікуватися тобою, то треба допомогти тобі вибратися звідси . Знаєш що, піди поки що до волонтерів, попий чаю, поспілкуйся. А ми тим часом щось придумаємо. Хоча, що тут вигадувати велосипед? Зараз, як тільки подадуть потяг у бік Сум, ми тебе покличемо, з тіточкою провідницею домовимося. Не сумнівайся!

Молода жінка, побачивши, що молодик в нерішучості тупцюється неподалік столу з написом “Для біженців”, махнула йому рукою, запрошуючи підійти.

- Ти звідки, юначе?

- Із Артемівська.

- А я думала, що вже всі звідти виїхали. Там зараз гаряче.

- Я не зміг раніше, а тепер уже чотири дні в дорозі.

- Бачу, що одягнений майже не по сезону, взуття зовсім зношене. Ну, не буду тебе марнувати розпитуванням, ходімо, нагодую, чим багаті.

Тільки-но вони зайшли до кімнати, де було розставлено декілька столів з якоюсь їжею, як до волонтерки звернулася з коридору немолода жінка:

- Тетяно Іванівно, а я ось щойно зварила супу, принесла, гарячий ще.

- От і добре, тітко Лідо. Саме голодний хлопець ось прийшов. Зараз нагодуємо, він по-людськи не їв уже давно. Я таких бачу відразу. Отож сідай, хлопче, та поїж. Я піду у справах.

Як це добре, відчути запах оселі, уявити, що тітка варила цей суп з думкою про когось, кого можна нагодувати, підтримати, врешті-решт, дати надію на краще, – розмірковував Іван, доїдаючи свій не очікувано смачний та приємний сніданок. Він згадав, з якими думками про людей розпочав свою подорож. Тепер міг сказати напевне: люди різні, а ще такими чи інакшими їх роблять ситуації, обставини, у які ті потрапляють.

Отже, поснідав, відпочив, навіть помився, дякуючи Юлі... Від згадки про дівчину відмахнувся, бо треба було перед собою виправдовуватись, а не хотілося. Що далі? Не вештатися ж на вокзалі в пошуках пригод на одне місце. Може спробувати напроситися у помічники до Тетяни Іванівни? А що, це слушна думка. Якщо сюди приходять за допомогою, то хоча б чимось я зможу людям допомогти. Так і зроблю, а там і з потягом щось вирішиться.

- Добре, юначе, Іван, здається. Будеш мені допомагати робити бутерброди, прибирати, виносити сміття, можливо ще щось. Ти вирішив залишитися у Харкові?

- Та ні. Як тільки мене покличуть на потяг, я поїду звідси. Далі до Сум.

- Отож мені треба скористатися твоєю присутністю та поексплуатувати, – пожартувала жінка. – Знаєш, не дуже вже люди ще поспішають допомогти тим, хто втікає від війни на Сході. Може не встигли зрозуміти, а може, як завжди, перемагають свої справи. Люди старшого віку виявляють більше співчуття, ніж молоді. Тому, що самі переживали не раз важкі часи і розуміють важливість будь-якої допомоги. Влада мовчить. Харківський Майдан виніс рішення допомагати біженцям інформативно та хоча би на якийсь час притулком, чаєм. Так тут на Харківському вокзалі з'явилися волонтери. І не тільки тут. Отже, будеш і ти волонтером, хоча і тимчасово.

Іван брався за будь-які справи, аби чимось допомогти людям, які зверталися до волонтерського центру. Іноді питання були важкими, як, наприклад, про надання житла тим біженцям, хто хотів залишитися у Харкові. Або надання матеріальної допомоги. Іван намагався людей заспокоїти, пропонував чай, місце для відпочинку. А сам біг шукати Тетяну Іванівну, якщо її не було близько. Хлопець забув про свої проблеми, а коли згадав, годинник на вокзалі показував п'ятнадцяту.

А де ж міліція з обіцяною посадкою? – не на жарт розгубився. – Скоріше за все, просто забули про мене. Піду, нагадаю.

Сказавши Тетяні Іванівні, що йому треба відлучитися у справах, побіг до відділку вокзальної міліції. Ні Володі, ні його напарника там не було. Йому пояснили, що ті зранку закінчили чергування і поїхали по домівках.

- А як же тепер я?

- А що ти? Ти їм винен чи родич?

- Вони обіцяли посадити на потяг до Сум.

- Зараз я зателефоную Вові, що він скаже. Та заспокойся вже.

Із телефонної розмови Іван зрозумів, що нічні його знайомі стражі порядку забули про Івана, про свою обіцянку, а тепер перепоручали все це своїм колегам.

- От цього мені тільки і не вистачало! – закінчивши розмову обіцянкою, все ж буркотів міліціонер, що телефонував. – Значить так, зараз буде йти потяг через Конотоп, якщо провідник погодиться тебе взяти, валяй. Я замовлю за тебе перед ним, – змилостивився врешті.

Заскочивши на хвилинку до волонтерського центру, побажав успіхів, сказав, що їде далі і попрощався.

Уже через деякий час хлопець сидів у купе провідника потяга, який слідував кудись на захід.

Конотоп. Може заявитися до матері? Вона зрадіє, що я живий, що повернувся, запросить жити разом... А потім прийде отой Женя – сожитель - і розпочнеться сварка, яка все одно закінчиться втечею звідти. Думки бігли одна за одною, засвідчуючи, що Харків він полишив, а приїхавши до місця призначення, зорієнтується з подальшими кроками.

РОЗДІЛ VI

ЧИ УРОДЖЕНИЙ ХИСТ – БУТИ ОБДУРЕНИМ

Колись у дитинстві, коли була ще жива бабуся, а батько їздив на заробітки, між ними Іван чув розмови про те, як могло би скластися їхнє життя, якби Олексій (так вони називали когось) не став кар'єристом, не полишив би Глухів, або бабуся закрила би очі на його зраду та наполягла на своєму приїзді з Андрійком до Києва. Бабуся казала:

- Ти, синку, думаєш, що мені було легко змиритися з тим, що він не кликав мене з собою? Мої батьки не раз розпочинали з ним розмову про наш з тобою переїзд до Києва. Він говорив, що сам так вважає, чекає слушної нагоди, щоб нас забрати. Та поки що треба почекати. Я бачила, як він прив'язаний до тебе, як не хотілося йому з тобою розлучатися. Так, тоді можна було цим скористатися, щось ще вигадати. Але я не відчувала його любові до себе. Двічі чи один раз на місяць він механічно виконував свій подружній обов'язок. Так було на початку. А потім взагалі не торкався мене. Прогулювався та спілкувався з нами. А спали ми окремо. Я зрозуміла, що з'явилася інша жінка, і він своєю поведінкою говорить мені про це. Спочатку я не вірила в це, потім не хотіла зізнаватися у його зраді навіть сама собі, не говорячи вже про батьків. А згодом твій батько знайшов вихід: щоб не наражати себе на якісь конфлікти, на небажані вияснення стосунків, все, що потрібно мені чи тобі, передавав водієм. Пам'ятаю, як це було вперше. Олексій ніколи не телефонував про свій приїзд. Ми знали, що через вихідні у нього є змога приїхати поспілкуватися з родиною. Наближалися вихідні. Я хвилювалася. Але нікому звісно не розповідала про підозри чи зради. Хотілося, щоб він побачив мене іншу: красиву, вбрану по-модному, з новою зачіскою, манікюром. Все це я зробила, не жаліючи ні часу, ні грошей. Чекаю на нього. Адже, не зважаючи ні на що, я ще довго його любила, не могла забути своє перше кохання.

Аж раптом задзвонив телефон. Я дуже злякалася, уявивши, що щось сталося з кимось із рідних. А то телефонував Олексій, пояснюючи, що їде у відрядження, приїхати не зможе, а все необхідне привезе водій. Так іще довго Толя привозив нам від батька з Києва передачі.

- Я пам’ятаю ті часи. Можу уже нині зізнатися, що часто плакав, коли тато перестав приїжджати додому. Я вважав, що то через мене, що він думає, ніби я погано навчаюся, не займаюся фізкультурою, не мию руки. А ще згадалося, як він взяв мене з собою до Києва на канікули. Я спитав, чому ми їдемо без мами? Тато відповів, що ти зайнята, що у тебе купа справ. А насправді у нього вже тоді була інша жінка. Жила там, у квартирі. Ми з нею не знайшли спільної мови і я попросив, щоб тато відвіз мене додому, хоча з ним розставатися мені не хотілося.

- Я згадую зараз, як ти приїхав засмучений, замкнувся у собі, навіть агресія іноді від тебе надходила. І ти мені нічого не розповів, не хотів, щоб я про те знала.

- А ще, мамо, тепер уже можна розповідати про всі вчинки батька, які мені не сподобалися ще тоді, коли ви вдавали, ніби все у нас у родині добре. Якось він приїхав серед неділі до Баничів. Привіз подарунки, був веселий, збуджений. Ми їздили на Сейм купатися. Увечері, коли ти готувала вечерю, він посадив мене біля себе, сказавши, що є серйозна розмова. Я очікував. І він запитав, чи не погодився би я переїхати жити до Києва? Звісно, я зрадів, уявивши, що ми їдемо туди всі разом. Але для точності спитав про тебе. Відповідь була: ні. “Тоді і я нікуди не поїду і не буду жити з твоєю курвою!” – вигукнув я і вибіг надвір. Звідки у мене взялося те слово, не знаю і понині.

- Тоді він мене звинуватив, що я так при тобі кажу.

- Те слово причепилося до мене з вулиці, але я був радий, що через нього батько розсердився. Мабуть, влучне воно було.

- Андрію, я знаю, що після десятирічки Олексій пропонував тобі допомогу у питанні вступу до інституту. Ти відмовився взагалі навчатися далі.

- По-перше, хотів довести йому, що сам буду вирішувати подальшу свою долю, а по-друге, не хотів бути схожим на нього. Тому і обрав спочатку армію. А далі просто все кардинально змінилося. Я маю на увазі і політику, і пріоритети. А взагалі то, у мене були такі університети, що отим “ботанам” і не снилося.

Того дня на запитання Іванка про те, чому батько знову закрився один у своїй кімнаті і не виходить ось уже півдня, бабуся пригорнула його до себе і тихо сказала: “У нього дуже болить голова.”. “То давай покличемо лікарку Климову, – запропонував хлопчик. – Адже нас із тобою вона виліковує і тату допоможе”. “Хай трішки пізніше”, – обіцяла бабуся.

А далі, коли прийшла сусідка Катя і вони з бабусею думали, що Іванко на вулиці, а він у цей час ховався під ліжком, почув бабусину розповідь про татові напади болю.

- Біда, Катю, біда. Ти ж бачиш, не пройшло і двох тижнів, як вони поїхали з Любою, а от довелося Андрійку все покинути і повернутися. Каже, болить у грудях. А там у нього шмат заліза, осколок, який лікарі не радять чіпати. Бо буде гірше, кажуть. Я вже собі думаю, може нехай виріжуть? Боляче дитині, а я нічим зарадити не можу. А він, щоб заглушити біль, п'є горілку. Воно, звичайно, на якийсь час біль відступає, але ж до горілки звикають, як і до наркотиків, не приведи Господи!

- Так може дійсно позбутися того осколка? Людині ж не під силу постійно переносити біль.

- У тім то й справа, що оте залізяччя, там його не більше сантиметра, іноді змінює положення, і тоді виникає біль. А як лежить воно сумирно – то і нічого, забуває навіть про нього. Скільки років лежало-лежало те залізяччя. А тепер все частіше нагадує сину не тільки про себе, а й про пережите тоді, у вісімдесят п'ятому.

- А де ж була твоя дитина тоді? Казали, поїхав до батька жити.

- Який там до батька! Він же в армію пішов. А у восьмидесятих куди посилали?

- Не знаю..., Чорнобиль пізніше вибухнув...

- Коли якісь події тебе особисто не стосуються чи твоїх рідних, ти і забуваєш, звісно. Афганістан...

- Так, так. Як же я забула!? До Баничів теж приходили вантажі під номером 200.

- Підірвалися вони десь там у горах на міні. Двох на смерть, а Андрія підібрали розвідники пораненого. Все зажило, загоїлося та осколок не стали чіпати – близько біля серця, небезпечно. Нехай трохи Андрія відпустить, поговорю про операцію. Треба позбутися тієї напасті.

- А може обійдеться? Жив же скільки років.

- Видно, якісь процеси відбуваються із тим осколком. Ні, треба наполягти на операції.

Андрія тоді забрав батько, йому зробили вдало операцію в Києві, якось все швидко зажило та забулося. Але з того часу вряди-годи той міг напитися “до чортиків”, як говорила бабуся. Та вона майже нічого того вже не бачила. Такі картини доводилося спостерігати Івану. Але та розмова бабусі і сусідки, яку він чув з-під ліжка, ніколи не дозволяла сину засуджувати батька чи мати спроби навчати його життя. Він був для сина героєм.

Було літо. Андрій після заробітків уже другий місяць жив з мамою в селі. Він влаштувався, точніше, Валентина Михайлівна скористалася своїми зв'язками і прилаштувала його сторожем у школі. Хлопець почувався добре, нічого його не обтяжувало. Хотілося якихось пригод, нових знайомств, чіплятися до дівчат, кохатися. Кохатися хотілося більше за все. І він що називається “пустился во все тяжкие”. Користувався попитом у всіх осіб жіночої статі: від підлітків до жінок “бальзаківського віку”. Особливо у останніх мав успіх. Ніколи нікому нічого не обіцяв, був обережним у наслідках і не мав з однією і тією ж жінкою не більше двох разів, що закінчувалися сексом. Плейбой – і край! Йому подобалося роздивлятися жіночі тіла: і тоненькі, і товстенькі, та найбільше любив, щоб були “форми”, як казали. Він тоді ставав ніжним, міг довго пестити перси, шию, стегна. Збуджували лякливі справжні та вдавані слова про сором, що хтось побачить. Андрій зрозумів згодом, чому жінки так небайдужі до нього. Вся справа була у його вмінні довго тримати жінку у збудженому стані, і триматися самому. А ще – відпочивши якийсь час, він так само пристрасно та довго займався любощами.

Андрій налагодив велосипед, який ще в шістнадцять років подарували батьки і роз'їжджав околицями сіл, купаючись у Есмані, Клевені та зустрічних водоймах.

Якось він повертався вже надвечір з подорожі на Есмань і на околиці села оминув дівчину. Вона йшла з важкою валізою, яких тоді вже майже не зустрічалося.

- Чи не в Баничі йде ця молода особа? – зупинившись і звертаючись до подорожньої, спитав жартома.

Дівчина зупинилася, опустила валізу на землю і незадоволеним голосом промовила:

- Краще б допоміг, ніж теревені розводити. Чорт зна що! Сказали, що Баничі, виходь, а з'ясувалося, що ще три кілометри пішки по пилюці стрибати.

- А кого ти в Баничах шукаєш? – спитав, маючи намір допомогти і з валізою, і з адресою.

- Шукаю їдальню.

- То дійсно ти рано вийшла. Ну, нічого, давай сюди речі, підвезу. Звати тебе як? – запитав, а сам роздивлявся дівчину. Була вона ні симпатична, ні не красива, якась, ніби з неї змили вроду. Хоча була жіночною зі своїми чималими грудьми, невисоким зростом, смішним хвостиком на потилиці.

- То ти у нас будеш куховарити?

- Ні, тільки випічку робити. Хай борщі варять інші.

- А жити де будеш?

- Сказали, завідуюча їдальнею розкаже.

- Так, ти можеш або до гуртожитку каменоломні потрапити, або тебе поселять до якоїсь бабусі.

- Краще вже до гуртожитку, ніж зі старою бабою.

- Тоді на роботу добиратися далеко буде. Бо їдальня в одному кінці, а гуртожиток – в іншому.

- Я ж кажу, чорт зна що! А що тут, життя якесь хоча б є? Кіно, дискотеки?

- На вихідні з'їжджаються, приходять до БК. Кіно, звісно, рідко. Але є підпільний кінотеатр, де крутять такі собі специфічні фільми....

- Порнуху, чи що?

Якось оце “порнуха” видалося Андрію занадто як на вік супутниці. “На вигляд, як випускниця школи, а розмовляє, як бувала діваха” – подумав про себе юнак.

Коли нарешті вони дісталися їдальні, там і близько нікого не було. Усе було зачинено. Андрій якось не цікавився питанням, хто завідує цим закладом і в даному випадку не міг зорієнтуватися, про кого питати у односельців. За мить вирішив справу по-своєму.

- Ну, от що. Ми уже нікого тут не знайдемо, щоб з тобою розібралися. Пропоную йти до мене. Переночуєш, а вранці будеш далі вирішувати питання. Я живу з матусею, вона не заперечуватиме.

Валентина Михайлівна перейнялася проблемою Ніни, сказала, що сама зранку відведе ту до завідуючої їдальнею. Жінка нагодувала та вклала спати стомлену дорогою дівчину.

Андрій через душну та жарку ніч довго не міг заснути. Чомусь згадав, що не пішов на призначене теперішній своїй зазнобі побачення. Та нічого, завтра виправлю ситуацію, – пообіцяв собі. Невдовзі почув, як Ніна тихенько вийшла на двір. “Удобства” у їхньому будинку були на вулиці. Вийшов і собі. Присів на порозі.

- Ой, хто тут! – злякано мовила дівчина, повертаючись до будинку.

- Не бійся, це я. Щось не спиться.

- А я відразу заснула, як убита. Та от довелося виходити...

Вона стояла перед ним у одних трусиках, обнявши себе руками, та груди майже повністю було видно. Несподівано Андрій потягнувся до Ніни, посадив до себе на коліна.

- Ти така сонна, така тепла, – шепотів, цілуючи щоки, плечі, а потім припав до вуст. Вона не пручалася, навпаки, обійняла за шию, відповіла на поцілунок.

- Пішли у сад, – прошепотів, взяв за руку і повів за собою.

Під розкішним кущем жасмину потягнув її за собою на траву. Андрій пестив та цілував її розкішні перса, невеликий та тугий живіт, важкі стегна. Дівчині це подобалося, вона підставляла під його руки то одне, то інше. Андрій все ще не наважувався оволодіти нею повністю, боячись, що вона скаже, що ще невинна. Але... Вона сама лягла зверху на нього і, як вправна наїзниця, зробила все, чого хлопець не очікував.

Від задоволення, від несподіванки Андрій не контролював себе, Ніну.

- Принеси мені попити щось та я вже піду спати, – мовила, щойно Андрій відпустив її.

Вранці парубок прокинувся, коли вже годинник показував одинадцяту. Він пройшовся будинком. Але ні вчорашньої гості, ні матері ніде не було.

Якось незручно вийшло. Проспав, а міг же і провести замість мами, – розмірковував над ситуацією.

Невдовзі на обідню перерву прийшла Валентина Михайлівна і розповіла, що Ніна на місці, в їдальні, що на вулиці дуже жарко і краще йому пересидіти спеку вдома, а не пхатися кудись на річку. Коли мама пішла на роботу, він узяв першу-ліпшу книжку, розстелив під яблунею плед і невдовзі заснув.

Розбудив хлопця телефонний дзвінок. Це була зазноба, побачення з якою він учора пропустив. Вона вкрадливо і вдавано-спокусливо повідомила, що чоловік у відрядженні, а на них чекає незабутня ніч. Пообіцяв, що прийде, але думки були у іншому напрямку: можливо Ніна потребує його допомоги, адже пішла на роботу з речами. Заселятися треба допомогти. Та, інша, нікуди не подінеться.

Підійшовши до їдальні, спитав у робітниці про новеньку. Дізнався, що та вже поїхала з кимось із виділених їй робітників заселятися до гуртожитку.

Отже, гуртожиток? Це не є добре, як сказав би мій знайомий западенець, – підсумував Андрій.

Та потрапити того дня до бажаного гуртожитку Андрію не довелося. Тільки-но він прийшов на зупинку, як почув знайомий голос однокласника, котрий приїхав у відпустку.

Відзначення приїзду затягнулося на три дні. На четвертий Валентина Михайлівна вранці відчитала його за негідну поведінку. А коли ще й про Ніну згадав, відразу зазбирався до неї.

- Міг би і раніше прийти, – замість привітання мовила сердито. – Роби що хочеш, а жити у тому клоповнику я не збираюся.

- Ніно, я оце й прийшов за тобою. Пішли, будеш жити у нас.

- А Валентина Михайлівна в курсі? – запитала недовірливо.

- А ми їй зараз і скажемо.

- Давай так: я спершу попрошуся сама, скажу, що не можу жити у гуртожитку. Там пиятика, бійки, пристають якісь придурки. Якщо ж вона буде радитися з тобою, просто скажеш, що не заперечуєш.

- Можливо так і на краще. А ти до всього ще й розумниця.

- Не перехвали, любий. Якщо все вийде, будемо займатися сексом на тому ж місці уже сьогодні.

Не очікувано, не очікувано, – пронеслося в голові хлопця.

Андрію треба було виходити чергувати у нічну зміну. Він збирався помалу, школа була недалеко. Хлопець мимоволі розмірковував про ту ситуацію, яка сталася в його житті нещодавно. Ще вчора він ніби бавився у цьому житті, був його любимчиком. А тепер... Ні, те що відбувалося йому подобалося, але викликало іноді здивування. Причиною цих запитань та ситуацій була така собі простенька дівчинка, нічим не примітна – Ніна. Вона змусила, саме змусила, не тільки Андрія ходити біля себе, а й Валентину Михайлівну. Уже наступного дня, як вона перебралася до Чумакових, після бурхливої ночі в саду, дівчина поскаржилася на недугу. Валентина Михайлівна, підозрюючи простуду, сказала, що зателефонує заввиробництвом і попросить для дівчини вихідний. Тільки-но жінка пішла, Ніна в чому була, опинилася в ліжку з Андрієм. Майже до вечора вони нікуди не виходили, кохалися, спали. Зателефонувала мама Андрія десь під вечір та запитала про самопочуття дівчини. Андрій сказав, що у неї жар, потрібні ліки. Та пообіцяла зайти в аптеку. Питання з лікарняним теж вирішила Валентина Михайлівна. Тиждень лікарняного, за словами Ніни, не приніс одужання. Ще тиждень вона оформила за свій рахунок. А далі... Того дня Андрій вранці повертався з чергування. Мріяв скоріше потрапити додому, бо ще звечора мама пообіцяла наварити вареників з вишнями. За цю страву, як казала мама, він ладен був віддати все, що завгодно. А ще він любив дні, коли мама варила малинове варення. По всьому будинку стояв неперевершений, ні з чим незрівняний запах чогось квітково-медового, райського...

Валентина Михайлівна та Ніна, на здивування Андрія, сиділи за накритим для сніданку столом і були якісь дивні: мама – розгублена, Ніна – весело-упевнена.

- Андрію, я все розповіла Валентині Михайлівні. Все – це про мою вагітність та наші стосунки. Тепер і ти знаєш.

- Ти вагітна?! – не вірив вухам хлопець.

- А що по-твоєму буває після отого? – якось незграбно запитала Ніна.

- Андрію, це дуже добре, що у вас буде дитина. Я стану бабусею.

- Тільки от одна проблема: я дуже погано себе почуваю, Валентино Михайлівно. Ви ж розумієте, що таке кухня, піч. Я не буду працювати в їдальні. Ой, мене уже від одного цього слова нудить, – диктувала умови майбутня невістка. – Піду трохи прогуляюся на свіжому повітрі, а ви тут розбирайтеся..

- Андрію, я взагалі то нічого не розумію. Ніна приїхала лише місяць тому, а вже говорить про вагітність, від тебе, до речі. – Скоріше вголос розмірковуючи, ніж влаштовуючи допит сину, сказала жінка.

- Між нами була близькість саме у перший день її приїзду.

- Ну, зрозуміло. Ти хоча б щось про неї знаєш?

- Ще ні, як і ти. Спробую розпитати її саму.

- Вона ж хоча б повнолітня?

- Та, напевне.

- Андрію, з мене досить розпитувань твоїх тутешніх зазноб. Постався до всього по-дорослому. Попроси, нехай піде з тобою до гінеколога. Їй видадуть довідку...

- Я їй вірю, але для тебе – схожу.

- Сину, розумієш, якось мені не йметься віри, що ти – такий перебірливий донині з дівчатами, молодицями – раптом закохався в першу-ліпшу перехожу. Дівчисько.

Да, мамо, дівчисько ще те, – подумав про себе, а мамі сказав:

- “І на старуху биваєт проруха” - майже весело процитував.

- Ну, добре, розберемося.

Ніна ніде більше жодного дня не працювала. Валентина Михайлівна оформила її прибиральницею в бібліотеці, але прибирати через два дні доводилося самій. А ось гроші віддавала Ніні. Тій же треба було і одягатися, і їсти смачненьке. Вагітна ж...

А Ніна дійсно виявилася при надії.

Вагітність Ніни проходила без проблем. От тільки вона постійно вередувала та жалілась на погане самопочуття, недостатність уваги з боку Андрія та Валентини Михайлівни. А одного разу, коли срок вагітності перейшов межу чотирьох місяців, коли уже відчула майбутня мама серцебиття дитини, вона влаштувала сцену, ніби син і мати не хочуть цієї дитини.

- Ніно, що ти кажеш? Ти ж бачиш, як ми турбуємося і про тебе, і про майбутню дитинку..., – намагалася заспокоїти молоду жінку Валентина Михайлівна.

- Чому ж тоді ми не розписані досі? – нарешті виказала накипіле Ніна.

- Ніно, завтра ж підемо до сільради і розпишемося, – заспокоїв Андрій.

- Я хочу бути в білій сукні, з фатою, букетом нареченої..., – виказувала свої побажання.

- Добре, тоді завтра подамо заяву, а через місяць влаштуємо весілля.

- Та через місяць я уже буду, як гора. Всі побачать моє пузо.

- Ну, добре. Там розберемося. Якщо вийде, через два тижні буде весілля.

- Так я згодна.

- Ніно, а кого ж рідних ти запросиш на весілля, чи можливо нехай раніше приїдуть..., – розпочала здалеку Валентина Михайлівна.

- Я вам потім сповіщу, якщо буде потреба, – відрізала.

Згодом трохи відкрилася Андрію розповівши, що сирота, виховувалась у сиротинці, де закінчила вісім класів, а потім вступила до кулінарного училища та отримала спеціальність кондитера.

Аж ось звідки ця замкнутість, відлюдкуватість, невміння триматися та образа на увесь світ, – зауважив про себе молодий чоловік. – А що ще ця дівчинка-жінка приберегла для мене у своїй голові?

– Ось ти запитуєш про моїх родичів, про місце, де я народилася. А я нічого цього не знаю. Бо скільки себе пам’ятаю, росла у сиротинці. Ти навіть уявити собі не можеш, що то таке! Де мої батьки? Я не знаю. Така тенденція була у відповідальних чиновників: не казати дитині, хто її батьки, чому вона опинилася в сиротинці. А ми всі там чекали на маму. Бо нам говорили: не будеш слухняною, мама тебе не забере. А ще у малечому віці всіх зустрічних-пересічних ми хапали за поли халатів і лопотіли ”мама”. Жіночки сердобольно гладили нас по голівках і йшли собі у справах. Ми росли там, як бур'яни, бо були недолюблені, недоглянуті, іноді голодні і холодні. Та кого це цікавило! Найважливіше для керівників сиротинців – статистика. А наші душі ледь жевріли у тій однаковості умов. Я часто оголошувала протести, коли ще у когось із дівчаток було таке ж платтячко, як у мене. Я уявляла, що його мені передала моя мама, то чого ж таке ж саме має бути ще у когось!?

Пам'ятаю, як десь класі у п'ятому вихователька оголосила, що приїде фотограф нас фотографувати, а потім ті фото подивляться у Франції, Німеччині, Польщі, і приїдуть тата і мами, і заберуть усіх, хто слухняний та добре поводиться. Від хвилювання, очікування я почала пісять у штанці не тільки вночі, а й удень. Так іноді і ходила мокра. Бо не кожного дня міняли дітям натільну білизну. Все закінчилося тим, що, дійсно, приїздили із Франції чоловік та жінка, ходили, дивилися на нас. Вибирали. З ними поїхала чепурненька білявка Люба. Трохи пізніше до тієї країни забрали ще й чорняву Галю. А на мене ніхто не звернув уваги.

Були у нашого сиротинця ще й шефи з великого підприємства. Вони приїздили не більше двох-трьох разів на рік, привозили солодощі, випускникам одяг та взуття, влаштовували дискотеки. Ми хапали за руки тіточок і називали їх мамами, а от дядечок чомусь татами не називали. Так от, ті говорили, що вони – шефи. І ніхто жодної дитини не усиновив.

Років у одинадцять я зрозуміла, що у моєму випадку треба мати міцні кулаки та зуби. Тоді кривдники будуть боятися мене, а не навпаки. Та завжди знайдеться сильніший та хитріший за тебе. Не оминуло це і мене. У чотирнадцять два старшокласники зґвалтували мене, пообіцявши порізати обличчя, якщо я наважуся жалітися директору. Як потім з'ясувалося, вони по черзі мали статеві відносини з усіма дівчатками інтернату, яким виповнилося від одинадцяти до чотирнадцяти років. Усіх залякали, а ще говорили, що так заведено в сиротинці. Давно. Були звичайно випадки, коли все це з'ясовувалося, та кому потрібно було розголошувати про це, викликати міліцію, а більше за все – псувати статистику. Ніхто нічого не знає, а отже – все добре. Були випадки, коли малолєтки жили статевим життям один з одним по декілька років, і все це прикривалося, не виносилося на люди.

А далі? Ти уявляєш нас, сиріт, призвичаєних до всього готового, не розуміючих, що за воротами сиротинця зовсім інше життя? Я, наприклад, не вміла навіть до пуття орієнтуватися в сумах грошей, не кажучи вже про те, що не вміла готувати, прибирати, елементарно обслуговувати себе. Бо нас ростили ізольовано від суспільства. Ось чому багато вихованців інтернатів стають злодіями, наркоманами та іншим непотрібом. А ще ми всі здебільшого агресивні і злі. Інакше не виживеш. Я намагаюся бути іншою, добре ставитися до тебе, Валентини Михайлівни, бо відчуваю вашу справжню турботу про мене. Але іноді мене “прориває”. Хочеться назад до інтернату, до безтурботності та безвідповідальності. Такі от справи, Андрію.

- Знаєш, Ніно, я тобі скажу єдине: все, що ти розповіла – у минулому. Треба думати про сьогодення та майбутнє. А я завжди буду поряд. Бо відчуваю відповідальність за тебе, за нашу дитину. Хоча я, звісно, і не твоя мама, – щоб якось розрядити обстановку пожартував нарешті чоловік.

Андрій знову поїхав на заробітки, бо зарплати затримувалися, місяцями не виплачувалися, а з огляду на майбутнє поповнення родини, гроші були конче потрібні. Дізнавшись, що великим попитом у Польщі користується гас, він налагодив колишні зв'язки і справа ніби стала приносити прибутки. Але був і ризик пійматися та бути депортованим.

Валентина Михайлівна, щоб якось пережити сутужний час, згадала своє юнацьке захоплення кроєм та шиттям. Дістала свою улюблену швейну машинку “Зінгер” та й шила потроху. Люди розраховувалися з нею хто молочними продуктами, хто яйцями, а іноді приносили до столу сальце-м'ясце. Ніна, бачачи, що свекруха старається для неї, для майбутньої дитини, і собі вирішила зайнятися справою.

- Валентино Михайлівно, я хочу спробувати випікати пиріжки та запропонувати їх, скажімо, ресторану.

- Ось що, люба. Я домовлюся з матушкою, що на поминки ти будеш випікати свої пиріжки.

- Якось моторошно на поминки...

- Це життя, дитинко. Хтось народжується, а хтось покидає цей світ. А всіх треба зустріти та провести достойно. То і ти будеш причетна до цього. А навчишся випікати фірмові торти, що нині модно, будеш взагалі “нарасхват”.

- Добре, я спробую, а разом із тим і навчатися буду випікати торти – свої, фірмові.

Ніни вистачило на два місяці. А потім вона пожалілася, що важко їй уже цим займатися. Хоча один торт у неї виходив дуже смачним і став користуватися попитом на весіллях, на іменинах. Та все довелося взяти на свої плечі Валентині Михайлівні.

Якось жінка поверталася з роботи і здаля побачила, що Ніна біля двору когось проводжала. Почекавши якихось пояснень від невістки та не почувши їх, сама завела розмову про те, що ненароком побачила.

Ніна трохи зніяковіла, а потім сказала, що до далеких родичів приїздив її знайомий по сиротинцю. Зайшов провідати її, бо знав, що направлення вона отримала сюди. Валентина Михайлівна не мала підстав не вірити молодій жінці, тим більше у такому стані. Потім ще декілька разів Ніна підходила до телефону і з кимось розмовляла. Свекруха не хотіла зайвими питаннями хвилювати Ніну.

А потім спеціалісти рекомендували покласти в лікарню, бо побачили якусь загрозу плоду. Валентина Михайлівна викликала Андрія, щоб той у останній тиждень перед пологами знаходився біля дружини.

Чоловік приїхав саме у той день, коли Ніна народжувала. Через якийсь час їм повідомили, що народився хлопчик, породілля здорова. Хвилювання ніби лишилися позаду.

Від слова “син” у Андрія паморочилося в голові. Він уявив малюка, схожого на себе і ледве стримував сльози радості. Бабуся теж раділа – онук є!

Валентина Михайлівна підготувала все необхідне для завтрашнього походу сина до лікарні, написала привітання Ніні, наказувала Андрію обов'язково запитати про якісь побажання породіллі. Сама ж взялася складати гардероб малюка на день виписки з пологового будинку.

Прийшовши додому після роботи, Валентина Михайлівна заскочила сина п'яного та ледь не плачучого.

- Андрію, що сталося? Щось із Ніною, із малюком?! Та говори вже швидше.

- Мамо, горе у нас: хлопчик народився з вадами зору ще й інші підозри є.

- То нехай щось роблять, лікують, адже на те вони і лікарі. – Говорила, а сама збиралася додому до лікарки, яка приймала пологи та жила, на щастя жінки, в Баничах.

- Розумієте, Михайлівно, ця інфекція майже не піддається лікуванню. Скоріше за все, ваша невістка отримала її від бродячого хворого кота. Елементарно погладила і цим спричинила горе плоду. Будемо, звичайно, робити все необхідне. Хай трішки підросте хлопчик. А так дитя здоровеньке, чіпляється за життя хвацько. Да, ще одне. Онучок ваш буде штучничком, тобто, невістці неможна його годувати грудьми. Це теж – мінус. Імунітет прогнозуємо ослаблений буде.

Боже, хто би міг подумати, що вона десь погладила те створіння, а страждати все життя буде мій онук! – ніяк не могла погодитися з таким порядком речей бабуся. – Зроблю все необхідне, хай хоч відріжуть мені руку, а онука буду рятувати.

Породіллю і хлопчика Андрій за тиждень привіз додому. Якось навіть не радячись, він та Валентина Михайлівна стали звертатися до немовляти на ім'я Ваня. Ніна перебувала у якомусь стані чи то післяродової депресії, чи звичайної байдужості, яка так не личила їй зараз. Материнство було їй до лиця навіть після такого короткого часу після пологів. Вона ніби підросла, тіло набрало приємних жіночних форм. Рухи стали ніби повільнішими, а голос красивим, грудним. Але ставлення до малюка... Валентина Михайлівна бачила запитання в очах сина про те, чи довго цей стан буде для молодої жінки полоном? А що вона могла відповісти? Треба чекати – це щодо стану Ніни, і терпляче робити все можливе для виправлення здоров'я малюка. Андрій все це зрозумів, та на серці лежав все ж тяжкий камінь. Чому саме його син народився таким? Десь там, з глибини, визирало просте людське пояснення, чи навіть не пояснення, а скоріше вирок: у цьому винна Ніна. Андрій ніби не чув цього голосу, звинувачення на адресу дружини, але зовсім від себе примарну думку не проганяв.

Через два тижні Андрій зазбирався в дорогу, бо справи з бізнесом могли піти шкереберть.

- Ніно, – звернувся він до дружини. – Дуже прошу тебе берегти Ваню, зайнятися самій його годуванням та догляданням. Грошей я незабаром передам. Будь для сина найкращою мамою. Поглянь, яка чудова і розумна дитина! Хіба можна її не любити!?

- Добре, Андрійку. Я його люблю, але коли подумаю, що син хворий, померла би. Так прикро!

- Ми вилікуємо нашу дитинку. Я зароблю грошей, а він тим часом підросте. Все має бути добре.

- Тобі добре говорити, ти їдеш і не будеш з ранку до ночі бачити сина-каліку, – не втрималася все ж з доріканнями Ніна.

- Ти облиш оті слова! Щоб я більше не чув! – підвищив голос чоловік, грюкнув дверима, та й поїхав.

Декілька днів поспіль Валентина Михайлівна бачила, як невістка часто плаче, сидячи біля колиски сина. Вона перебрала на себе вранішнє та вечірнє годування онука. На денне все готувала для Ніни, щоб та лише гуляла з малюком та сама більше відпочивала. З часом вона ніби і змирилася з існуючим станом речей, але... Бабуся своїм якимось родинним чуттям, що пов’язувало їх з онуком, відчувала байдужість матері до дитини. А Ніна трохи пожвавішала. Андрій передав гроші і вона вирішила поїхати до обласного центру, щоб придбати собі якісь обнови, щось купити для малюка та свекрухи. Валентина Михайлівна з радістю залишилася з Ванечкою.

Ця поїздка ніби підмінила Ніну. Вона стала задумливою, мало звертала уваги на малюка. Здавалося, що вона перебуває у якомусь загіпнотизованому стані.

- Ти не захворіла, Ніно? Якась ти млява та неуважна.

- Я трохи втомилася, Валентино Михайлівно. Цілими ж днями з хворою дитиною. Хіба ж добре почуватимешся?

Чим воно тебе вже так утомило, сердешне дитя? – хотілося запитати суворо невістку. Та вона згадала свою обіцянку сину ставитися до невістки по-материнськи, і змовчала. А ще скоріше взяла на руки Ванечку, бо зрозуміла, що від матері той майже не отримує потрібної ласки та любові.

Дещо ще помітила свекруха: Ніна частенько стала розмовляти з кимось по телефону. Чи то була правда, чи їй здалося, але невістка розмовляла з людиною чоловічої статі. Але то був не Андрій. А якось сусідка Катя запитала у неї про молодого чоловіка, що вона нещодавно бачила біля їх двору. Валентина Михайлівна вирішила відразу ж про все розпитати у Ніни, але та виявилася зайнятою дитиною. А врешті-решт, чого це я ? Можливо хтось із знайомих заходив чи родичі знайшлися. Захоче, розповість сама, – вирішила жінка.

А потім був той роковий вечір з плачем дитини, очікуванням на Ніну, безсонною ніччю і її зникненням. На руках у бабусі залишився півторамісячний онук.

РОЗДІЛ VII

ВІДТЕРМІНУВАННЯ ЗРАДИ

Декілька разів Іван збирався все ж розповісти друзям свою історію з жінкою, через котру не хотів поки що мати серйозних стосунків з жодною. Та щоразу до горла підступав клубок, що не давав змоги розповідати без хвилювання, зайвих емоцій. Вдалося це йому після декількох спроб та підтримки Стасіка та Юрка.

- Та кинь, Чума! Тож уже все в минулому. Ми тебе ні засуджувати, ні виправдовувати не збираємося. Ось побачиш, розповіси і відразу легше стане, – особливу цікавість виявляв Юрко. Бо вважав себе знатоком жіночих сердець. І дечого іншого.

- Ну, добре. Приготуйтеся, бо розповідь буде довгою.

- Ти це так кажеш, ніби тобі сто років.

- Я це кажу, бо розпочинати треба буде здалеку, про іншу жінку, а точніше – мою матір. А ще бабусю, тата...

- Та розказуй вже, не тягни резину, Чума,– підбадьорював Славік. – Може тобі випити треба, щоб ти так не нервувався?

- Ні, не хочу. Отож, я натякав вам на свою напівсирітську долю...

- Який же ти сирота? Он і бабуся була, і тато, і маму ти згадував.

- Так то воно так. Та от мати мене покинула ще немовлям, бабуся померла, коли мені було сім, а батько – не було ще й сімнадцяти. Більше жодних запитань. Я розповідаю. Дійсно, найкращі спогади у мене про дитинство. Бабуся – то найрідніша душа була моя. Вона розповідала, що малим я називав її мамою. Трохи пізніше, коли мені стали пояснювати – ні, не бабуся, сторонні люди, – мовляв, вона тобі бабуся, називав просто Валя. Тоді вже все стало на свої місця. Але вона для мене була і залишиться назавжди і мамою, і татом, і бабусею. Валентина Михайлівна, так звати мою бабусю, у шість років віддала мене до школи, бо дізналася, що невиліковно хвора, а їй хотілося, щоб я звик до правил, до дітей, до дисципліни. Та найбільше вона хотіла просто побачити мене школяриком, допомагати готувати уроки, носити мій заплічник. На той час батько повернувся із заробітків, підробляв у шкільній майстерні, ремонтував односельцям електроприлади. Одного травневого дня ми залишилися з ним сиротами...

У часи мого дитинства ще практикували такі заклади навчання та виховання як школи-інтернати. Ти знаходишся там шість чи п'ять днів на тиждень, а на вихідні – до рідних. Отак і я майже п'ять років, десь з класу п'ятого, навчався в такому інтернаті. А ще він був зі спортивним ухилом, але для мене доступними були тільки малий теніс, шахи та шашки. От де я вже прославився, так ото в шахах. У мене навіть прізвисько було ще одне: Шахист.

У батька не складалося з жінками. Вони біля нього довго не затримувалися, особливо добрі та порядні. Та він знаходив інших. Потім став знаходити втіху в горілці і пішло-поїхало. Одного разу викликає мене директриса і каже, що батько приїхав. Я здивувався, адже збирався додому на вихідні. Той напідпитку, та тримається. Приїхав повідомити, що продав наш дім, а купив на хуторі, так оце приїхав повідомити, щоб я вже туди приїжджав на вихідні. Звісно, то був не будинок, як наш, але жити можна.

Я брав участь у змаганнях, їздив по Україні. Якось не думав, що з батьком може щось трапитися недобре. Адже для мене він був найрозумнішим, найкращим у світі. Ми з ним часто згадували бабусю, передивлялися світлини. Про мою матір він теж розповідав, а якось сказав, що живе вона в Конотопі, куди втекла зі своїм знайомим по сиротинцю. Сказав, що у мене є братик та сестричка. Та для мене, чесно сказати, то було ніби про чужих людей. Та так насправді воно і було. Рідними ми не стали ні з матір'ю, ні з її дітьми. Та про все по черзі.

Було мені шістнадцять, я тільки-но восени пішов у десятий клас. За літо скучив за друзями, вчителями. То ж з перших днів шкільне та інтернатське життя мене закружляло, я навіть додому не їздив, а проводив вихідні у друга Анатолія. Саме там мене застає звістка, що загинув мій батько. П'яний потрапив на велосипеді під колеса автомобіля. Я не повірив, аж поки сам не побачив його у труні.

Після поховання батька постало питання про мою подальшу долю. Спочатку мною опікувалася опікунська рада інтернату, але виникли якісь проблеми з батьківською нерухомістю, ще з чимось. От тут і виявилося, що у мене є мати. Опікунська рада зв'язалася з нею, пояснюючи ситуацію. А та відразу заявила, що забирати мене не збирається. Все це тривало більше півроку. Врешті-решт мені повідомили, що суд виніс рішення про те, що моїм вихованням надалі буде займатися мати. До Конотопу мене, наче важливу персону, супроводжували двоє представників опікунської ради та два міліціонери. Якщо чесно, я не розумів, навіщо мені їхати до матері, яка покинула мене колись, жодного разу не провідала, заявила, що не хоче виховувати мене і тепер? Та лякали обставини та супровід.

Ніна, моя мати, залюбки вхопилася за гроші, які привезли уповноважені, показала їм на двері, не запропонувавши навіть склянки води після такої далекої дороги, я вже не говорю про якесь елементарне “дякую”. Ті пішли, а я лишився з матір'ю та її теперішньою родиною.

Стосунки не складалися. Хоча на моє здивування і Лєнка, і Ігор – мої зведені сестра та брат – добре до мене ставилися, готові були змиритися з тим, що Ніна поділить тепер між нами материнську любов. Та не було самої материнської любові до мене.

Особливо не полюбляв мене чоловік Ніни. Він увесь час знаходив привід для сварки. Ніби боявся чогось. Можливо, що дружина згадає про те своє чудове життя в нашій родині, що не захоче більше важко працювати на нього – нездару, таку собі ліниву та обмежену істоту? Пояснював, що все через мене. Звичайно, тривати так довго не могло. Якось Ніна попросила мене вислухати її, можливо погодитися на її пропозицію. Вона сказала, що на Донбасі у неї є родичі, хороші люди. Вона вже з ними спілкувалася з того приводу, що я приїду до них. Вони допоможуть мені влаштуватися на навчання в училище, допоможуть з житлом, взагалі будуть раді моєму приїзду. Своїх дітей у них не було.

Якщо чесно, я би сам радий був втікати звідти. Але боявся наслідків такого кроку, чомусь більше боявся за Ніну. Ви помітили, я не називаю її мамою? Так і при спілкуванні було. “Ти” – і все. Вона і сама сказала відразу: “Можеш не називати мене мамою, я не ображусь”.

Так от. Я готовий був піти від них. Але... Чомусь думалося про ті гроші, які отримала Ніна за будинок, який сільрада умовно викупила, а ще гроші на моє утримання від держави. Ні, залишуся, доки сил вистачить не вчепитися тому ублюдку – тобто вітчиму – в пику, – вирішив і продовжував жити.

Та самі розумієте, при такому “розкладі” не загорітися не могло. Ми з тим Женькою ледь не повбивали один одного. Тоді я просто зібрав речі і пішов. Хоча йти мені було нікуди. На зупинці саме стояв автобус на Суми. Ось в нього я і сів. Дорогою, охолонувши та усвідомивши, що залишився сам-самотою, прийняв рішення їхати до тих родичів, чи не родичів, яка різниця, на Донбас. Але треба було заробити грошей на квиток.

Мої мізки правильно були поставлені і в часи якихось неординарних ситуацій працювали добре. Приїхавши до обласного центру, я пішов на ринок, де більше за все вирувало життя. Там знайшов для себе все: роботу, житло, а згодом і друзів. Та затримуватися, звісно, не міг. Донбас у моїй уяві поставав як старт до іншого життя. Мені було вісімнадцять, я почувався господарем свого життя, ні від кого незалежним, самостійним і самовпевненим. Це люди сприймали мене, як людину з вадами зору, яку хтось міг пожаліти, а хтось – просто не помічати.

Що я міг думати про матір? Зла не було. Але не міг пробачити сказане нею якось: “Сліпий син мені не потрібен”. Що значить, потрібен чи не потрібен? Я є. А якби я був без вад, вона мене що, на виставці виставляла? Чи продавала дорожче? На ці запитання відповіді у мене не було. Мабуть, самому треба стати батьком, щоб зрозуміти. Не думав тоді і про оте слово – зрада. Сталося, як сталося.

Коли Ніна робила мені пропозицію щодо Донбасу, я нічого не записував, маю на увазі назви міста, вулиці. Та мені здавалося, що я все запам'ятав і без цього. Місто курортне Слов'яногірськ, вулиця ще простіше називається – Садова, будинок номер... От відносно номера у мене були сумніви. Але ж я скажу про себе людям, про Ніну і все з'ясується. Якщо я помилився, виходить, треба навпаки: 23 чи 32.

До містечка добрався без проблем, знайшов вулицю. Підходжу до будинку 23. Через паркан, що являв собою звичайний дерев'яний штахетник, бачу у дворі грається дівчинка років чотирьох-п'яти. Я до неї:

- Це ви тут господиня, юна красуне?

- Ага.

- А напитися води не дасте мандрівнику?

- Зараз принесу, – серйозно поставилася до прохання і через мить винесла кухоль з водою.

- А як тебе звати, добра дівчинко?

- Мама просила не розмовляти з чужими, але тобі скажу – Віка.

- То мами немає вдома?

- Вдома. Вона порається на городі.

- Ти можеш її покликати, дуже вже мені треба.

- Зараз покличу, якщо дуже треба. Я і сама можу тобі все розповісти, що тебе цікавить.

Уявив, як зараз прийде така собі огрядна тітонька, почне розпитувати про Ніну, родину. І яке ж було моє здивування, коли у мій бік із-за рогу будинку прямувала майже точна копія моєї уже знайомої Віки тільки у збільшеному вигляді! Я навіть розгубився. А вона прослухала про Ніну, про те, що родичі, не пам'ятаю, що ще я там верз, і запросила до хати. Не знаю, як це пояснити, але тоді я шкірою чи звірячим чуттям відчував, що молода жінка щось прораховує, приміряє ніби до мене. Ніби готує пастки.

- Слухай хлопче, як тебе звати кажеш? Ваня. То у мене до тебе є пропозиція: давай будемо корисними одне одному. Я це ось до чого: уже два дні ламаю голову, з ким залишати доньку. Дитсадок закрили майже на місяць на ремонт. У мене, крім сусідки – доброї людини тітки Люди, нікого немає. У тебе теж ситуація: ти приїхав до родичів, яких тут немає. Можливо, вони проживають за якоюсь іншою адресою. Не знаю. Я пропоную тобі залишитися з нами. Ти будеш доглядати за Вікою, допомагати мені при потребі по господарству. Я тебе буду годувати та виділю окрему кімнату. Згодом, можливо прилаштую в санаторій на роботу. Або якщо захочеш, підеш шукати родичів. Подумай, я пропоную тобі реальні речі.

Я був утомлений, та й вечір надходив. Подумавши, дійшов висновку, що у моєму становищі ця пропозиція – краще, ніж незрозумілі родичі, яких я зовсім не знаю. Я погодився. До речі, жінку звали Світлана, і, за моїми здогадами, старшою за мене вона була не більше, ніж на шість-сім років. Чомусь я зробив цей підрахунок.

Мала Віка була жвавою, допитливою, веселою дівчинкою. Я не один раз поготів виказував задоволення сам собі за прийняте рішення залишитися. Щоб не було зайвих запитань з боку сусідів, Свєта пустила чутку, що приїхав рідний брат.

Обумовлений місяць добігав кінця. Світлана готувала доньку до відвідин дитячого закладу, а я стиха зітхав, що ось-ось закінчиться моя служба, як жартували ми втрьох. Та ні я, ні молода жінка не поверталися до розмови про моє подальше перебування.

Того ранку Віка мала збиратися до дитсадка. Але дівчинка горіла, плакала і жалілася на біль у горлі.

- Треба викликати швидку, – рішуче сказав я.

- Звісно. Щось я давно не пам'ятаю такого жару у моєї дівчинки.

Швидка приїхала хвилин за п'ятнадцять після мого виклику. Молода лікарка дуже уважно оглянула малу, заспокоїла Світлану, виписала ліки та вколола дівчинці заспокійливе.

- Все буде добре, жар минеться. На мою думку, таку реакцію організму спричинив її психічний стан. Нехай днів зо три полежить, відпочине. Я зайду днями.

- Ну, зрозуміло, мала не хоче до дитсадка. Вона і до цього не дуже охоче туди йшла, радше б воліла залишатися з бабою Людою. Погоджувалася навіть пожити у неї, – після тривалого мовчання заговорила Світлана. – То що будемо робити? Ти підеш шукати родичів, чи залишишся ще трохи з нами, Ваню?

Вона просто говорила, а я ніби чув прохання дівчинки залишитися.

- Мені поспішати нема куди. Я залишусь.

- Дякую, Ваню.

Тієї ночі довго не міг заснути. Чи то від хвилювання, чи від повного місяця, що великою діжею заглядав до мене у вікно, ніби запитував, чи правильно ти все робиш? Аж раптом почув, як відкрилися двері моєї кімнати і зайшла Світлана, відразу потрапивши у місячне сяйво. Вона без слів лягла коло мене і обійняла. Обійняла так ніжно, як може це зробити найрідніша людина. Я відповів їй тим же. Так, обійнявшись, ми лежали, схвильовані, декілька хвилин. Мені здалося, що дівчина очікує від мене якихось подальших дій. Досвіду у мене було малувато. Ну, там в інтернаті якось декілька разів ми намагалися з моєю знайомою кохатися по-дорослому. Та виходило не завжди вдало. То вона боялася, то я хвилювався так, що забував, як і що робити. Світлана відчула мій стан, почала мене цілувати та так, що паморочилося в голові. А далі...

- З тебе вийде чудовий коханець. Ти сильний і сексуальний. Не йди нікуди, – шепотіла після близькості Світлана і заснула в моїх обіймах.

Я уже і сам нікуди не збирався йти. Бо як міг полишити цей сон?!

Я влаштувався на роботу до санаторію, допомагав дівчині по господарству, до Віки ставився, як до своєї дитини, ні про що не розпитував. За декілька місяців я подорослішав, як мені здавалося, років на десять.

Світлана працювала медсестрою і її заробіток був більш-менш стабільним. А от зі мною у цьому плані не було так гладко. Різноробітники скрізь потрібні, а ось зарплатню їм ніби забувають виплачувати. Таке траплялося і зі мною. Я переймався через це, не хотів “сидіти на шиї” у дівчини. А вона знайшла вихід: купила домашню піч для випікання хлібобулочних виробів і нарекла мене підприємцем. Якщо чесно, мені дуже сподобалася ця ідея. За інструкцією я міг випікати смачні вироби, що і робив. У нас з'явилися свої клієнти, замовники. Це дуже мене тішило. Саме тоді у мене виникла думка про навчання в кулінарному технікумі, відкриття свого сімейного ресторану та таке інше. А у Світлани просто загоралися очі, коли вона слухала мої прожекти. Але не завжди все йшло гладко. Іноді випічка виходила несмачною, тоді я її вимушений був віддавати тітці Люді на корм тваринам. День йшов теж “коту під хвіст”. Сердилася Світлана. А потім стала ще й сваритися. Я відчував, що щось коїться з нашими почуттями, треба було переходити на новий рівень, як пишуть у романах. На який, як – я цього не знав.

Оскільки я перебрав на себе всі домашні та і хатні справи, з'явилися вільні гроші, то у молодої жінки виникли раптом і друзі, і розваги. Я намагався перебрати увагу все ж на Віку, на себе та у відповідь все частіше чув: ”Не набридай, не заважай”. А далі... Галасливі компанії із ресторанів та барів перекочовували до нас. Серед чоловіків Світлана теж обрала собі “кумира”. Дедалі більше той кумир нахабнів, та зрештою залишився у нас. Бо так захотіла вона. Бо я ж був просто її братом. Вона так переконала цього збоченця. Його можна було зрозуміти, він же не знав справжнього стану речей. А ось вона.... Мені б відразу взяти, психонути та піти, але я на щось сподівався, на щось надіявся. Між мною і Світланою розпочалася неоголошена війна. Ні, я не міг насправді її скривдити навіть словами, на які вона заслуговувала. Я прагнув тільки одного: щоб все було як раніше, щоб ми кохалися, просиналися в одному ліжку... Я обіцяв розповісти її коханцю, що вона моя жінка. Так треба було і зробити, але ж я не хотів завдати їй лиха. Зрештою, вона одного разу закрила мене у погребі, де я просидів майже дві доби. Послала щось принести, а сама – слідом та й причинила. Я зла на неї не затаїв, навпаки, це стимулювало мене теж до якихось неочікуваних дій.

Той ледащо, побачивши, що треба працювати, що від нього очікують не тільки любощів, частіше став зникати. А Світлана всю злість виміщувала на мені. Так тривало ще місяців з п'ять. А далі... Вона просто попросила мене піти, просячи за все прощення і пробачаючи все мені.

Я зробив крок наче у порожнечу, і сам був тією порожнечею. Тепер потроху туди проникає життя. Ба, більше! Я хочу жити і побачити, що зі мною, з нами, зі світом буде далі.

- Оце пригода! Оце любов! А прикидався таким собі скромником, сторонився дівчат, ми думали через сором'язливість, а виходить..., – виказав свої емоції після почутого Юрко. – Та за твоїми пригодами можна кіно знімати. Успіх гарантовано.

- Я ж ото і кажу: все у цьому світі через жінок, – задумливо мовив Славік. – А ще не знаєш, що від них очікувати в ту чи іншу хвилину. Твоя розповідь, Іване, тому підтвердження.

РОЗДІЛ VIII

РОЗКАЖУ ТОБІ СОН..., ЯКИЙ НЕ СНИВСЯ

Коли і вранці Ніна не з'явилася вдома, Валентина Михайлівна вирішила, що спочатку треба про зникнення людини сповістити в міліцію. Планувала, що піде до дільничного, попросить не розголошувати про випадок. Сусідам та знайомим скаже, що невістка вимушена побути трохи в лікарні в Глухові. Тому вона візьме відпустку і доглядатиме за Ванечкою. Жінка уже збиралася виходити, як задзвонив телефон.

- Я хочу сказати вам про Ніну. З нею все гаразд. Не оголошуйте її в розшук. Та й додому вона не повернеться, – скоромовкою вимовив у слухавку молодий чоловічий голос.

- А як же дитинка!? – тільки й змогла промовити жінка.

- У неї є ви і батько. До побачення, – сказало і положило слухавку.

Тепер уже у Валентини Михайлівни виникла інша проблема: як про все це сказати Андрію? Зателефонувати і викласти про втечу відразу? Чи можливо якось підготувати? Врешті-решт після довгих роздумів, примірянь і очікуваних наслідків вирішила все ж викликати сина додому, не пояснюючи причини детально. Приїде – сам побачить.

Син не повірив відразу, що без будь-якої причини Ніна втекла з дому.

- Ви мабуть посварилися? Образила її чимось? – допитувався.

- Андрійку, я що схожа на свекруху-кровопивцю? Хіба ти не знаєш, скільки сил я доклала, щоб вона почувалася у нас як удома?

- Мамо, не гнівайся. Я шукаю і не знаходжу пояснення її вчинку. Якби Ніна забрала дитину, звинуватила мене у зраді чи щось інше, я б зрозумів причину. А так? Кинути дитину, маленького синочка, який так потребує материнського тепла, захисту? Не розумію, не можу пояснити.

- Я теж, синку. Та зараз треба думати дійсно про здоров'я та майбутнє Ванечки. Тобі слід їхати та продовжувати заробляти, а я спробую дізнатися про оформлення опіки над онуком чи шукати якийсь інший спосіб, щоб доглядати малого. Скажу ще: ні тобі, ні мені нема в чому звинувачувати одне одного з приводу втечі Ніни. Треба просто це прийняти. Можливо, згодом вона схаменеться і з'явиться. Тоді і запитаємо.

- Добре, мамо. Це все правильно. Я погоджуюсь.

Та як з'ясувалося уже потім, Андрій не виконав свою обіцянку, дану мамі, а спробував розшукати Ніну. Для цієї справи він не пожалів купу грошей, що знадобилася на всілякі запити та роботу одного детектива. Цей Михайло Семенович був розумною та кмітливою людиною, і вже у дев'яності роки заробляв непогано, виконуючи доручення ревнивих чоловіків, недовірливих дружин та запеклих конкурентів. А іноді до своїх справ залучала його і міліція.

Детектив записав до свого нотатника все, що розповів йому Андрій, помовчав і сказав:

- Так, не густо. Якось виходить, що майже нічого про себе вона тобі так і не розповіла. Ти навіть напевне не знаєш, в якому сиротинці росло це ... створіння.

- Та хто ж міг навіть подумати, що так вийде? – спересердя вигукнув чоловік. – Я ж хотів з нею жити, а не вивчати її минуле. Та правди ніде діти: не поцікавився.

- Ну, добре. Не ти перший – не ти останній... Добре-добре, не буду. Прізвище знаємо, думаю, що закінчила вона училище в Глухові. Ти їдь собі на заробітки, друже. Будуть новини – я тобі повідомлю.

Андрій залишив координати Валентини Михайлівни, попросив, щоб Михайло Семенович тримав її “ у курсі” та й поїхав. Детектив, оцінивши по-своєму ситуацію, вирішив з активним розшуком втікачки не поспішати. Він був людиною що називається радянського виховання і не вірив до кінця, що мати може назавжди покинути своє немовля. Отож він вирішив зачекати: мовляв, мати прийде до дитини обов'язково. Та своїм замовникам про це нічого не сказав.

Минуло з півроку. Валентина Михайлівна першою звернулася до детектива, сподіваючись на якісь новини. Тільки тоді той усвідомив, що випадок не класичний. Його надії на типовість не мали під собою ґрунту. Михайло Семенович попросив зустрічі з Валентиною Михайлівною для нібито якихось уточнень. А насправді йому не хотілося жінці щось вигадувати та давати пояснення своєї бездіяльності. Вона про минуле Ніни знала ще менше, ніж Андрій.

- А якби вона вас пограбувала?

- Не смішіть, що у нас брати? Меблі, дорогоцінності, шуби? Так усьому сто років, комусь запропонуй – не візьме.

- То оце вам пощастило, що не взяла дитинки та не щезла....

- Це дійсно щастя, що онук залишився зі мною, – погодилася жінка. – Як на мене, хай вона буде тепер якнайдалі від Вані. Але Андрій наполягає на продовженні пошуків. Отож, зробіть уже щось.

Михайло Семенович після деяких зусиль знайшов і сиротинець, де виховувалася Ніна, училище. Та найбільше його цікавили діти, котрі разом або раніше теж вийшли зі стін закладу. Йому розповіли, що близькі стосунки у дівчини були з двома випускниками: Колею та Женею. Дали їхні теперішні адреси. Детективу вдалося з'ясувати про Ніну таку цікаву деталь: у шістнадцять, коли їй видавали паспорт, прізвище у неї було одне. А от у вісімнадцять вона написала заяву і наполягла, щоб у неї стало інше прізвище. А потім вийшла заміж за Андрія і отримала ще одне. Така от цікава історія з Ніною трапилася.

- Тобто, вона не хотіла насправді бути тією людиною, яку всі знали, – підсумував розповідь детектив.

У випадку з Колею все з'ясувалося дуже швидко: він залишився у Глухові, дійсно декілька разів провідував Ніну та мав зустріч у місті. Та виходило з усього, що не до нього втекла біглянка. Отже, залишався Женя. З розповіді Колі стало зрозуміло, що Ніна не хотіла, щоб про їхні зустрічі ні з Колею, ні з Женею хто-небудь знав. Розповідала хлопцю, що чоловік ревнивий, лиха свекруха. А про майбутнього малюка теж казала, що майже силоміць чоловік вирішив таким чином її утримувати. Навіщо їй була ця брехня, Коля не знав. Казав, що вона завжди про людей говорила неприємні речі, а потім з'ясовувалося, що то були її видумки. Чи могла вона втекти з іншим хлопцем, тобто з Женею, Коля не міг сказати напевне.

- Вона завжди робила, що їй заманеться, – підсумував свою розповідь про знайому. – Що сказати про Женю? Скоріше, це Ніна могла покликати його і запропонувати якусь аферу. Сам він до цього не дійшов би.

Оце тобі сироти, оце тобі хлопчики та дівчатка! А що ти хотів? Ці діти зростають та виховуються у таких умова, що там кожен за себе. Це тільки показуха про піклування держави. Вчителі мало не камікадзе, вихователі теж. Зовні одне, а в дійсності – інше. Такі роздуми захопили Михайла Семеновича після всього почутого. – Але ж повинен бути якийсь вихід? В інших країнах теж є сироти. Чи не перейняти їх досвід виховання таких дітей у родинах, будинках сімейного типу? Щось уже ведеться у цьому напрямку, але не поспішають наші громадяни розбирати дітей із сиротинців. А ти би взяв? – раптом виникло запитання. – Ніколи про це не думав. Отож бо й воно! Виходить, що майже ніхто про це не думає. Хіба що ті, котрі прораховують вигоду собі з цього, або ж дійсно милосердні, що переймаються по-справжньому цією проблемою. Так, це проблема. Давай, Михайле Семеновичу, так: зараз шукаємо цю біглянку, а потім повернемося до питання про сиріт, якщо, звичайно, ти не забудеш про них. Взагалі то, ти хоча б зі своїми онуками більше спілкувався, як на те тобі вказує дружина Людмила Миколаївна, – завершив внутрішній діалог докором у власний бік детектив.

За словами Колі, Женя отримав призначення в Конотоп. Знаючи тепер прізвище хлопця, детективу легко було його знайти. Та Михайлу Семеновичу потрібен був не він, а Ніна. Знайшовши будинок, де Жені виділили як сироті квартиру, детектив вирішив не налякати розшукуваних, а, по-перше, впевнитися, що обоє тут, а, по-друге, зустрітися з Ніною без свідків.

Як виявилося, зробити це було легко, бо Женя щоранку йшов ще досвіта на роботу до їдальні, а дівчина виходила тільки ненадовго до магазину. Отож Михайло Семенович і покликав її по імені, йдучи ззаду. А щоб та не втекла, швиденько схопив за руку.

- Здорова була, Ніно!

- Пустіть мене! Що тобі від мене потрібно? Відпусти, а то покличу міліцію.

- Зови. Тоді справа, у якій я тут, закінчиться ще швидше, ніж я думав. Заспокоїлась? Може ще й немовля своє згадала?

- Яке ще немовля? Ти переплутав мене з кимось!

- Ні, моя дорогенька, не переплутав. Бо таких як ти – одиниці. То треба поговорити. Я від Андрія. Мене найняли знайти тебе та запитати, коли ти повернешся додому?

- Добре, ходімо сядемо вже десь та поговоримо.

Ніна вибрала маленьку кав'ярню, що знаходилася недалеко від автовокзалу.

- Ви бачили Ванечку? Не можу змиритися з тим, що він – каліка, сліпий.

- Його лікують, прогнози є втішні.

- Але мене тепер не пробачить Андрій. Та я вже й живу з іншим чоловіком майже рік. У нас скоро буде дитина.

- Он як!? То ти не збираєшся повертатися?

- Ні! То була помилка. Я не любила Андрія. Хотіла просто трішки іншого життя мабуть.

- Я не зобов'язаний у будь-який спосіб доставити тебе чоловікові. Але у мене повинні бути докази того, що я дійсно виконав свою роботу – знайшов біглянку. Ось що. Ти напишеш листа Андрію. Прямо тут, зараз. Я зачекаю. А там – роби, що хочеш.

- Я напишу. Залишуся тут, з Женею. А то цей і прибити може.

- Отже, є на світі справедливість. Тобі можна не заздрити.

- То моє життя і нікого не обходить.

Андрій приїхав, як тільки отримав дзвінок від мами, що є новини. Михайло Семенович без зайвих пояснень віддав чоловіку Ніниного листа.

“Андрію! У мене уже інше життя. Не знаю чому, але рука не підіймається навіть написати про вибачення. У тебе залишається Ваня. Я не в силах перебороти себе і полюбити ту нещасну дитину. Його за двох будеш любити ти. Якщо від мене потрібні якісь документи підписати чи ще щось, напиши. Адресу я тобі залишаю. Прощавай. Ніна”.

Звісно, за цей час, що сплинув з того злощасного випадку, від проблем, що неодмінно виникають у людини його пошибу, Андрій заспокоївся, упевнився, що загрози життю його дитині немає, навпаки – Валентина Михайлівна замінила малому і тата, і маму.

- Так навіть краще, – вирішив врешті і поїхав далі заробляти гроші та забезпечувати родину.

Протягом сімнадцяти років мати жодного разу не провідувала сина, не цікавилася його здоров'ям, справами. Якось незадовго до того рокового дня загибелі, Андрій сам розпочав розмову з сином про матір.

- Ти – моя кров. Я знаю, в тобі нема навіть тіні підлості, ти милосердний, справедливий. Але... Тобі треба навчитися бути сильним і стійким. Не знаю, можливо ти колись захочеш побачити ту, котра дала тобі життя. І я тебе зрозумію. Але не впевнений, що вона захоче побачитися з тобою. Не впевнений... А ще скажу, що я їй не те що не пробачив, я не хочу вважати її за жінку. Бо у кожної жінки є материнські почуття, навіть у тих, хто не народжував. А у цієї немає. Якась дивна істота. Хоча, у неї ж ще двоє дітей є? Як же вона з ними справляється? Чи можливо уже народилося у Ніни оте материнське почуття? Не знаю...

На все це Іван тільки відмовчувався, бо що міг сказати про чужу людину?

Ближчою вона не стала для хлопця і після смерті батька, коли він змушений був приїхати до її родини. Вона не прийняла його як сина і після цього.

А до цього ще в дитинстві Іванко не один раз збирався йти шукати маму. Запитував було у бабусі:

- Розкажи, яка моя мама? На кого вона схожа?

Бабусі, звісно у даному випадку, хотілося сказати дитині, що на всіх мачух зі всіх світових казок. Але ж дитина не винна, що дорослі такі чи інакші. Його мама має бути найпрекраснішою, найкращою. І Валентина Михайлівна казала, що Ніна схожа на Снігову Королеву.

- Так Снігова Королева – зла і холодна. Адже вона забрала Кая, хотіла заморозити і його, і Герду, – уточнював хлопчик.

- А її такою зробила зла чаклунка. Ось прийде справедлива царівна і розчаклує її.

- А ми знайдемо маму?

- Обов'язково. Ти тільки вчися на відмінно, щоб добре орієнтуватися на карті. Тато приїде і покаже тобі, де шукати Ніну.

- Я не тільки читати та писати буду на відмінно, а перечитаю в твоїй бібліотеці всі книги.

- Домовилися.

Та шукати маму хлопцю так і не прийшлося, бо з часом йому у повному обсязі стало зрозумілим слово – зрада. Вона зрадила їх: тата, бабусю і його, свого сина. Ваня вирішив, що найсправедливішим вироком у їх випадку для матері-зрадниці буде його забуття. Але сни... Йому снилася саме мама Ніна, така, яку він споглядав на світлині. Бо батько не викинув їх на смітник, а сказав, що син має знати оте обличчя зради.

РОЗДІЛ ІХ

ВИПРОБОВУВАННЯ ГРОШИМА

Світлана була що називається королевою: висока, з ідеальними формами манекенниці, з красивими рисами обличчя, на якому, немов два мигдаля, виділялися карі очі, оздоблені чорними бровами, злегка кирпатим носиком та ідеальної форми ротиком, що постійно випромінював усмішку чи то задоволення, чи то запитання. Дівчина росла у забезпеченій родині, батьки ні в чому не відмовляли донечці. Оскільки обоє були зайняті з раннього ранку до пізньої ночі, виховання чада було покладено на дідуся, батька Валерія Богдановича. Звали дідуся по-домашньому – Бодя. Він овдовів, коли онучці виповнилося два рочки. Це був ще доволі моложавий чоловік, міцної статури, бо все життя підтримував своє тіло в формі. А ще мав легку вдачу, що дозволяло доволі швидко сходитися з людьми. Мабуть, ця вдача не дала змоги йому занепасти духом після декількох неприємних моментів у житті. Богдан Павлович дуже любив свою рідню, тому без вагань вибрав виховання онучки та ведення домашнього господарства. Службу покинув. Мав бездоганну репутацію в органах, тому ніхто не засудив полковника за такий вибір. Найбільше була йому вдячна невістка Ірина, адже тепер мала змогу робити кар'єру журналістки в Донецьку. Для неї були дуже цікавими події, що відбувалися з країною у дев'яностих. А от про сина та батька цього не можна було сказати. Вони звикли до системи, тобто, до того, що хтось вирішував, що і як робити. Нові часи одного змусили полишити службу, а іншого – наполегливо шукати самореалізації. Врешті-решт, з часом кожен займався тим, чим дозволяли займатися обставини та здібності. Ірина Миколаївна стала відомою тележурналісткою, Валерій Богданович відкрив свою справу в царині будівництва, а дідусь виховував онуку.

Бодя з дитинства привчив Світлану вставати без всіляких “ще трішки, додивлюся сон”. Він навчив її планувати день, тобто щоденно дізнаватися щось нове, мати нові знання, відкривати нові сторінки міста, а ще – знайомитися з новими людьми. Отож, дівчинка росла допитливою, розумною, працелюбною. А ще – самостійною. Вона дуже часто говорила “Я сама”. І не тільки говорила, а й діяла. Сама одягалася уже в чотири роки, заплітала коси, прала свої речі (дрібні, звичайно). У п'ять рочків намагалася готувати для всіх сніданок, ледве не наробивши одного разу пожежі. Найулюбленішим запитанням цього віку у неї було: “А що буде завтра?” Іноді вислухавши по черзі рідних, замислювалася, а потім запитувала: “А чому завтра у всіх різне? Ми хіба не в одному місті живемо?” Дідусь терпляче пояснював, що все залежить не від того, де ти живеш, а що ти робиш. Хоча перше теж має значення.

Під час прогулянки вулицею дівчинка без вагань могла підійти до будь-кого і запитати про все, що її цікавило. Іноді це дідуся веселило, а частіше примушувало червоніти. Щоб дитина отримала всебічний розвиток, двічі на тиждень дідусь водив Світлану до кінотеатру. Після перегляду фільму вона казала, що неодмінно стане актрисою, як Софі Марсо. Під час одного такого походу у них з Богданом Павловичем з'явилася спільна таємниця. А було це так. На сеанс вони трішки запізнювалися, бо довелося чекати маршрутку. До зали зайшли, коли вже погасло світло. Сіли там, де були вільні місця. І Світланиною сусідкою по кріслу була жінка, вбрана, як на сторінках модних журналів: довга сукня, зачіска під капелюшком, на ній були навіть червоні шкіряні рукавички. Це найбільше здивувало дівчинку, адже на дворі був теплий травень. Вона поривалася заговорити з незнайомкою ще під час сеансу, та фільм був пригодницький і дівчинка захоплювалася подіями на екрані.

Як тільки закінчився сеанс і ввімкнули світло, Світлана звернулася до жінки:

- Можна ми почекаємо, поки всі вийдуть? Мені треба у вас дещо запитати.

- Світлано, ходімо, не заважай людині.

- Добродію, я дійсно не поспішаю виходити разом з натовпом. Ми зачекаємо. Що ти хотіла запитати, люба?

- У вас дуже красива сукня, ще кращий капелюшок, рукавички. Але навіщо ви все це вдягли, якщо на вулиці тепло?

- Захотіла бути красивою. Тобі ж сподобалося? А твоєму дідусеві?

Дівчинка розгубилася і поглядала то на жінку, то на Бодю.

Нарешті той знайшовся, що сказати:

- Ви, мабуть, актриса?

- Ні, просто у мене сьогодні день народження і захотілося бути не як усі.

- Вітаємо вас. А знаєте що? Я запрошую вас в кафе, відзначимо ваш день народження!

- Бодя, тобто, дідусю, це чудово! Не відмовляйтеся. Дідусь замовить найсмачніші тортики!

- Я і не збиралася відмовлятися. Час нам знайомитися. Я – Софія .

Дівчинка та дідусь наввипередки проговорили свої імена.

Так розпочалося знайомство з Софією Пантелеймонівною, яке закінчилося весіллям. А от після весілля... Нікому не сподобалася ідея Софії виїхати з Бодею на ПМП до Ізраїлю. Та дідусь погодився і вони збирали документи. У зв'язку з цією подією, Світлану віддали до школи раннього розвитку, а ще в домі у них з'явилася помічниця. Чомусь говорили саме так, а не домробітниця як усі.

Прийшовши з першого відвідування школи додому, Свєта заявила, що більше туди не піде.

- Але ж ти бачила, скільки там дітей? А скільки ще хоче туди потрапити? Та й залишатися вдома тобі нема з ким.

- Не хочу. Я буду з помічницею.

- Доню, сонечко, це потрібно, щоб ти підготовленою пішла до школи. Адже ми хочемо віддати тебе в найпрестижнішу, елітну, з вивченням іноземних мов, – виконуючи доручення Ірини вмовляв дівчинку Валерій Богданович.

- Я сама буду вивчати ті мови.

- Люба, давай так: я виконую твоє будь-яке бажання, а ти продовжуєш ходити до тієї школи. Згода?

- Тоді нехай Бодя нікуди не їде – це моє бажання.

- На жаль, я не можу його виконати, бо це від мене не залежить.

- Ось бачиш, а обіцяв – будь-яке.

До розмови приєдналася Ірина, бо тиснути на доньку в їх родині було не прийнято, а ось на компроміс треба було викликати.

- Сонечко, давай домовимося, ти походиш туди місяць і якщо не сподобається, щось придумаємо інше, – якомога правдоподібно запропонувала тій.

- Ну, добре. Я згодна.

Наступного дня Ірина сама відвезла Світлану до школи і зустрілася з вчителькою та директором закладу.

- Зробіть усе, щоб дівчинка нас просила її сюди приводити, а я в свою чергу зобов'язуюсь підготувати матеріал на телебачення про ваші досягнення.

Згодом Світлана дійсно так захопилася життям у школі, що сама кожного ранку скоріше збиралася туди. Її завжди відзначали як найкращу і найперспективнішу ученицю. Це було найкращим стимулом. Вона навіть не очікувано для всіх спокійно сприйняла від'їзд Боді та Софії.

- Там їм буде краще, – по-дорослому розсудливо підсумувала.

Одного вечора, діждавшись батьків з роботи, дівчинка заявила, що хоче братика або сестричку.

- Чому я повинна бути сама? Он у Гоші аж двоє сестричок. Такі кумедні та прехорошенькі! Я б гралася з ним чи нею, ділилася іграшками. Була б у мене рідна душа.

Після отої “рідна душа” всі сміялися дуже довго, а за Свєтою вдома ще довго зберігалося таке словосполучення, як друге ім'я. Отримала вона і сестричку, але при обставинах, яких не хотіла би побажати і ворогові.

Коли дівчина закінчувала школу, таку ж елітну, як і дитсадок, із Ізраїлю прийшла сумна звістка, що Бодя помер. Софія навіть обговорювати не захотіла варіант поховання чоловіка не на Землі Обітованній. Отож поховали Богдана Павловича на чужині, хоча вся родина їздила до Хайфи проводжати його в останню путь. Світлані Ізраїль сподобався, бо було там красиве Червоне море – тепле та прозоре, на дні якого плавали чудернацькі рибки та живі істотки, назв яких вона не знала. Дівчина ладна була залишитися в цій казковій країні, але їй нагадали про вступ до престижного вузу на престижну спеціальність. Довелося повертатися в Україну.

Після смерті Боді в родині почали відбуватися неприємні випадки. “Пороблено” – сказала помічниця і тихенько звільнилася. Та на її місце Ірина швидко знайшла іншу помічницю: свою палку фанатку кулінарних шоу. Тітка Галина управлялась так з хатніми справами, наче її знімали у тому ж таки шоу. Але прикрі випадки продовжували супроводжувати членів родини. То у Світлани телефон поцупили, то мама загубила десь свій швейцарський годинник, то у тата виникали неприємності у партійних справах. А якось випадково дівчина почула розмову мами з подругою.

- Розумієш, Лізо, він такий уважний, щедрий. Мій чоловік навіть у часи залицяння до мене таким не був. Але він теж не вільний.

- То навіщо він тобі? Ще дізнається дружина, скандал учинить. Такий піар, я думаю, тобі не до снаги. Та і взагалі, ти тільки уяви, що поряд буде не Валера, а хтось інший.

- Чи не закохана часом ти сама у Валеру? Він – не ідеал чоловіка. А тим більше зараз, коли крім виробничих питань переймається ще й партійними. На родину часу немає.

- Можна подумати, що ти щовечора сидиш удома і чекаєш на прихід благовірного!? Та ти мабуть пізніше за нього повертаєшся зі своїх тусовок.

- Твоя правда, подруго. Але ж так хочеться уваги, любові, подарунків.

- Ну, дивись. Хіба що для свого жіночого задоволення.

Але через два роки оте жіноче задоволення виросло в проблему для Ірини. Вона завагітніла від свого коханця, та строки були вже пізніми і лікарі наполягали тільки на пологах. У іншому випадку не гарантували життя. Вік Ірини був критичним, а ще незадовільним був і психічний стан. Найважчим у цьому всьому була підготовка до розмови з чоловіком і зізнання. Коханець наче випарувався кудись.

- Ти уявила, що я буду на собі волосся рвати і лаяти тебе останніми словами? Заспокойся. Я теж не безгрішний, але мені більше пощастило. Хоча були різні ситуації: і погрожували, і шантажували, і підкупом намагалися взяти. Дитину усиновлю чи як там? Тобто, ніхто не дізнається, що вона не від мене. І все інше залишиться по-старому. Можливо ця історія нас зблизить, навчить цінувати те, що маємо.

Та на цьому біди не полишили дім Світлани. Під час перебування у пологовому будинку Ірина якимось чином отримала інфекцію. Лікарі не дозволили їй годувати немовля. А ще вона немов танула на очах. І через два місяці її не стало. На цей час у дівчинки, а саме дівчинка народилася, уже була годувальниця, яка приходила кожного дня. А згодом і зовсім переселилася до них. Світлана не відразу пройнялася серйозністю ситуації, не відчула своєї відповідальності за життя меншої сестрички. Це прийшло разом з ще однією трагедією: у авіакатастрофі загинув Валерій Богданович. Для доньки це було таким потрясінням, що на якийсь час вона втратила навіть здатність говорити. Після потроху оговтувалася. Залишила у домі і помічницю, і няню. Тепер її думки і дії були пов'язані і з життям та майбутнім сестри Віки. На цей час Світлані виповнився двадцять один рік.

Перше, що вона зробила, оформила опікунство над молодшою сестрою. Далі – взяла академку та вступила на курси медсестер, міркуючи таким чином, що ці знання знадобляться і для виховання малої, і можливо у майбутньому стануть необхідні для роботи. Світлана екстерном закінчила виш, продала квартиру в Донецьку і переїхала жити з сестрою до курортного містечка на Донеччині – Слов'яногірська. Там і познайомився з нею Ваня Чумаків.

– А чому Віка називає тебе мамою? – запитав відразу після почутої розповіді хлопець.

- А як вона має називати людину, яка її годує та виховує? Хай підросте ще, потім все їй розповім. А ти, дивись, не промовся. Вона ще маленька і потребує саме маминої опіки. А якщо буде називати мене просто Свєта, то я і стану лише сестрою. Це різні речі.

- Це дійсно різні речі, – подумавши, погодився хлопець.

А ось Віка по відношенню до Івана почувалася наче старшою сестрою. Вона говорила з ним повчальним тоном, сварила, жалілася Світлані на нього. Особливо подобалося молодим людям, коли мала розпочинала своє звернення до Вані словами:

- Та зрозумій же ти врешті...

Світлана у такому випадку говорила:

- О, пізнаю себе у твоєму віці. Я теж “строїла” всіх. Тобто, повчала.

Для Івана незрозуміло було, чому дівчина кинула Донецьк, квартиру, усе те, що називається благами цивілізації і переїхала до маленького містечка.

- Тепер, коли минуло достатньо років, я зрозуміла, що мене гнітила пам'ять про щасливе минуле, про все те, що сталося з моєю родиною потім. Це дуже важко. А ще не хотіла, щоб на моє несподіване “материнство” відразу відкрили очі моїй сестрі добрі тьоті чи дяді. Коротше, я не хотіла травмувати психіку дитини. Краще пізніше я сама їй розповім.

У Світлани виявилася одна вада: вона “не знаходила спільної мови” з грошима. Вони у неї або ж зникали у перший день, як з'являлися, або економила так, що всі страждали від цього. Дівчина до хворобливого стану любила новенькі купюри. Вона їх спочатку обнюхувала, а потім відправляла до спеціальної коробки. Її ховала так, що іноді сама забувала куди. Був якийсь парадокс у ставленні до своїх “сокровищ” як говорила Світлана. Вона не могла дістати новеньку сотню, щоб розміняти її та купити продукти, і з легкістю брала гроші на проведення вечора у ресторані з подружками. Могла для цього заходу позичити сукню у подружки, а не дозволити собі придбати нову. Літні платтячка для Віки перешивала зі своїх суконь. Виправдовувала це тим, що китайського та ще наноситься.

У питанні з грішми Іван спочатку вирішив, що Світлана з часом навчиться правильно розподіляти їх на господарські витрати, на себе, на них із Вікою. Тому зароблене від продажі випічки віддавав дівчині. Коли ж і надалі вона не жаліла їх для своїх розваг, а вони з малою іноді ходили до сусідів позичати щось, Іван хотів пояснити, запропонувати по-іншому розподіляти зароблене. Але зустрів таку агресію, що пожалів про наміри. Так було перший раз. А вдруге вона залишила його без вечері, сказавши про те, що він втручається не в свої справи.

Та було для хлопця відкриттям інше: на нього ці папірці теж діють ніби магічно. Хотілося, щоб і у самого себе було багато грошей. На цигарки, на горілку? Ні, він не палив, а після трагічної смерті батька зарікся, що ніколи не буде зловживати цією отрутою. Гроші потрібні були просто так. Щоб були.

Коли б йому тоді сказали, що доведеться навіть втікати від людини, яку на той час він вважав своєю родиною, через ті безглузді папірці, не повірив би. Але це сталося. І саме через Світлану, її любов-нелюбов до грошей він вимушений був утікати аж до Артемівська.

А може не через неї? – черв’яком крутилася думка. – Може і для тебе скінчилася ця дитяча пригода? Колись розберемося, – пообіцяв хлопець. А ще пообіцяв навчитися ставитися до грошей, як до чогось потрібного, але без фанатизму.

РОЗДІЛ Х

ДОБРОТА ДЛЯ ДУРНИКІВ

Щоб не заважати провіднику відпочивати, робити свої справи, Іван вирішив пройтися вагоном у надії знайти вільне місце. Всі місця були зайняті. Тоді він перейшов до сусіднього. Але і там було те ж саме. Іван зупинився у тамбурі і дивився через вікно, як повз пропливають маленькі посадки, городи, де лежало вже сухе картоплиння, голі поля.

Скільки днів я вже мандрую? – почав розмову сам із собою. – Здається, сьогодні шостий, ні, все ж таки п'ятий. Яка велика Україна! А скільки міст, сіл, містечок! А людей? І кожен – у своїх справах, або у справах родини. Чи на роботі... Звідки тоді взялися люди, для котрих важливіше не те, що з їхніми батьками, дружинами, дітьми, а що їм наказали, за що заплатили грошима? Отож бо, за-пла-ти-ли. Кажуть, що з боку Росії на Донбасі перебувають в основному вбивці, ті, хто вже був у Грузії, інших військових конфліктах. Скоріше за все, так воно і є. Он ми спостерігали з друзями, що нормальні дядьки у перші ж дні виїхали з Артемівська. Постривай, але ж є й інша сторона? Ці боронять Україну від агресора. І мене теж. Бо я не можу. Можу бути лише отим “пушечним” м'ясом. А якби міг? То на чиєму би був боці? Спокусився би на гроші? Відчепися! Я нормальний. І Славік, і Юрко – ми пішли би драти дупи отим придуркам з “Русского мира”. Чого їм треба? Теж мені – завоєватєлі! Понапиваються, обкуряться – і «трьох етажними» матами криють один одного. Потім морди розбивають. Їх тупо використовують оті йобнуті путіни, мєдвєдєви і всі остальні придурки. Прикро, що є війна, що гинуть люди. І гинуть кращі. Кажуть, воювати на Донбас поїхали майданівці, хто відстояв європейський вибір України. Їх шкода. Вони могли би більше зробити для людей і далі борючись з бюрократами, крадіями, корупціонерами. А вони помирають... Хочеться думати, що все невдовзі скінчиться.

Отже, Конотоп. Не хочеться згадувати ті місяці, що довелося жити у Ніни. До неї не звернуся. Я не каліка безрукий, безногий... Безголовий? Ні, за ці три роки я прожив два життя. Навчився відповідати за свої вчинки, якщо потрібно – за інших людей. А може не виходити у Конотопі, двинути далі? В Західну Україну? Через деякий час зателефонувати отим жевжикам у Зайцеве: я у Львові, тут класно! Львівське пиво, кава!

Не встиг Іван до кінця домріяти своє перебування у Львові, як його покликав провідник.

- Ти приїхав, хлопче. Через сорок хвилин Конотоп. Не виходь більше без грошей, не візьму! – пожартував наостанок. – Куди далі?

- Поїду до друга в Суми.

- В Суми? То ми ж проїжджали його! Ти спав у мене в купе. Чому відразу не сказав, що треба в Суми?

- То я думав, що ми не їдемо через місто.

- Ну, Іване, ти даєш! Зовсім голову загубив. Орієнтація на місцевості провалена! Дивись, хоча б тут знову не поїдь у Харків замість Сум. Добре, що з Конотопа до Сум якихось сто тридцять кілометрів. Доберешся швидко, сподіваюсь. От мандрівник!

Конотоп зустрів хлопця уже майже вечірніми вогнями і якимось не жовтневим похолоданням. Легенька осіння курточка не рятувала. Іван щільніше замотався у свого рятівника – шарфа – і пішов визначитися з подальшою мандрівкою в середину вокзалу. Грошей на квиток не було. Треба придумати, як заробити їх, або знайти інший спосіб добратися до місця призначення. Хотілося їсти. Відчувалася втома, а ще почав дошкуляти холод. Особливо мерзли ноги. Та і руки, як не намагався заховати їх у кишені.

Так, це тобі не Харківський вокзал з його якимось затишком, приємними запахами. Знову найперша ознака маленьких вокзалів – неприбраність, шниряння бомжів та неприємний запах туалету.

Щось підказувало Івану, що залишатися на вокзалі на ніч не слід. Краще десь у полі під снопом ( ти ще порівняй себе з сиротою шевченківським) – вирішив. Яке поле, який сніп? Єдине, що нам зараз потрібно – хороша людина, яка дала би телефон на хвилину. За ту хвилину я маю повідомити друзяку Сашка, що у Конотопі, що потребую його допомоги.

Іван неквапливо йшов вулицею і намагався визначити, хто без зайвих запитань і матюків позиче той клятий телефон.

- Дівчино, я вибачаюсь, будь ласка, дайте телефон на одну хвилину. Дуже терміново треба зателефонувати.

- Знаю я ваші підлі наміри. Йди собі поки не викликала міліцію.

Недобра самаритянка, – напівжартома визначив хлопець. – Ще така молода, а вже така недовірлива. Молодець, молодець, вміє за себе постояти. Та мені ж від цього не легше. Йдемо далі, експериментуємо.

- Дівчинко, дуже треба подзвонити. Я тобі продиктую номер, а ти набери, якщо боїшся дати в руки просячого.

- Та бери, телефонуй, тільки скоріше, бо дуже вже холодно.

- Сашко, привіт! Це Іван Чумаків, пам'ятаєш? Ти ж в місті? Адреса та ж? Я через якийсь час буду.

Усі ці слова хлопець вимовив за секунду, дівчинка навіть здивуватися не встигла, а телефон знову був у її руці.

- Дякую, добра дівчинко! Я тебе ніколи не забуду.

- Оце ще! – засоромилась та, і кожен із них пішов далі своєю дорогою.

- Іване, Чума! Чортяка, ніяк не можу повірити, що це ти! Я думав, що ти десь загубився серед тих териконів, чумазих та бухих шахтарів, а ще боявся за тебе через тих ненормальних кацапів, що, кажуть, пруть на Донбас, наче їм там медом намазано. Бачив ти тих сепарів?

- Сань, ти так багато запитань поставив, що не знаю, про що спочатку й розповідати.

- Та годі, давай краще повечеряємо, вип'ємо, а завтра зранку будеш розказувати. А де твої речі? Невже пограбували в дорозі?

- Ні, я просто нічого і не брав. Щоб не пограбували. І грошей у мене ні копійки...

- Що, і без грошей аж з Донбасу добираєшся?

- Без брехні. Так випровадили мене друзі Славік та Юрко. До речі, вони були праві. По-перше, я сподівався тільки на себе, по-друге, я не був мішенню для придурків. Хоча, дещо вони все ж встигли у мене забрати. Телефонував я тобі із чужого мобільного.

- Отож я й кажу, Іване, треба випити, а то відчуваю у мене вже мурахи по тілу бігають. Це ж коли я тебе проводжав туди на Донбас? Три роки тому. Це ж зовсім нещодавно, а здається, сто років пройшло...

- Я думав, що так лише мені здається. Повіриш, ніби два життя за цей час прожив.

- Не простив Ніну?

- Та у порівнянні з Ніниним несприйняттям мене ті події дещо серйозніше на мене вплинули. Просто зарубки на серці лишили. А тепер ще ось ця нерозбериха з війною. На мене це, насправді, діє. А найбільше те, що я нічого не можу вдіяти.

- Та що ми, прості хлопи, можемо вдіяти?! Он армія ...

- Яка армія, Сашко! Як з'ясувалося, немає армії. Ті регіонали все продали і самі продалися. Там захищають кордон прості пацани з Києва, Львова і Донецька теж. Давай, дійсно, до завтра лишимо ці серйозні розмови. Я дуже втомився, а найбільше – від життя.

Уже засинаючи, Іван згадав, як три роки тому саме Сашко допоміг йому наважитися піти від родини Ніни і спробувати побудувати своє життя самостійно на рівному місці.

- Не складеться, приїдеш до мене, прийму як брата, – сказав тоді Сашко, проводжаючи хлопця в далекий і незнайомий Донецьк.

Може лишитися у Конотопі? – останнє, що пам'ятає Ваня перед тим, як поглинули його хвилі Морфея.

Вранці хлопця розбудив Сашко.

- Давай швиденько поснідаємо, а то мені треба їхати зустрічати Таню з тещею. Вони були в селі, тепер от повертаються. Не знаю, як і сказати тобі, але тобі доведеться трохи погуляти містом поки я повернуся. Тоді познайомлю тебе з тещею. Таню ти вже знаєш ще з тодішніх часів. Ми одружилися та жити довелося перейти до Марії Макарівни. Вона тут генерал. І не любить, коли щось без її дозволу відбувається. Я маю на увазі, що не можу залишити тебе тут до свого повернення.

- Та не парся. Я ж розумію: теща. Я дійсно пройдуся, подивлюся, що до чого.

- Приходь о другій годині. Мої за цей час встигнуть пирогів напекти, сальця часником нашпигувати...

- Добре, добре, ходімо, сім'янин.

Залишившись на самоті, Ваня повернувся до своїх думок відносно подальших кроків. Сашко увесь у сімейних справах, сварок через себе не хочу. І взагалі, я ж зібрався в Суми, отож і проведіння підказує, що треба рухатися далі. Потім Сашку зателефоную. От тільки як добратися до кінцевої точки подорожі? Тобі ж не звикати, пішки, звичайно. Гроші ж з неба не впадуть. А заробляти тут нема де. Сашко? Так там теща, мабуть, і близько до грошей його не підпускає.

Щось підказувало Івану, що свій шлях треба визначити, і так, щоб кожен не те що кілометр, а навіть метр не були зроблені в бік від маршруту. Отож треба знайти карту Сумської області. Де вона може бути в Конотопі? – розмірковував. На залізничному вокзалі нема точно. Є ще автовокзал. Туди нам і дорога. У крайньому випадку попрошу ту мапу, як говорить знайомий западенець, у тіточок-касирів чи диспетчера. Щось з'ясується.

Тільки-но хлопець зайшов до будівлі, назустріч йому йшла жінка, яку той визначив як працівницю автовокзалу. До неї і звернувся:

- Даруйте, а скільки кілометрів від Конотопа до Сум?

- Ти що, хлопче, заблукав чи з Місяця звалився? Багато. Більше ста точно.

- А карти часом Сумської області немає тут?

- Он висить ще з радянських часів у касовій залі. А чого ти припхався на автовокзал, якщо від залізничного швидше можна виїхати потягом?

- Та мені все одно, що потягом, що автобусом – грошей немає.

- Ні, ти ж не дитина безплатно їздити. Квиток треба купляти.

- Піду пішки. Можливо хтось підвезе...

- Ти не жартуєш, хлопче? Хто зараз і на дорозі підвозить без грошей?! Хіба що дурники.

- Тоді залишається варіант – пішки.

Потупцювавши біля карти та визначивши приблизно населені пункти, які треба проходити, а які – оминати, Іван збирався залишити це маленьке приміщення, де, на його думку, доброта залишалася тільки для дурників, аж прямісінько до нього прямував міліціонер – такий собі солідний дядечко з таким же солідним животом, а ще примітними вусами.

- Черговий Стадніченко, пред'явіть ваші документи.

- Я щось не те зробив?

- Ні, ми отримали сигнал від громадян, що на вокзалі знаходиться чоловік без документів.

- Ось мій паспорт.

- То ви з Донбасу? Куди прямуєте? До Сум? Давайте пройдемо зі мною до чергової частини.

Іван мовчки пішов за міліціонером, тільки угледівши збоку тіточку, осудливо похитав головою.

Почувши коротку розповідь хлопця про свої шестиденні пригоди, лейтенант заходився проявляти турботу про подорожнього.

- Ти ось що, Ваню, попий тут чаю, а я швиденько дізнаюся, куди найближчий рейс. Посаджу тебе без квитка. А це тобі на дорогу.

Василь Микитович дістав з кишені п'ятдесят гривень і простягнув хлопцю.

- Ні, не треба. Я ж можливо не зможу вам віддати...

- Яке віддати, це від чистого серця. Пий чай.

Через п'ять хвилин повернувся і наказав йти за ним.

- Зараз відправляється автобус на Буринь. Доїдеш туди, а в Бурині звернись до чергового на автовокзалі, скажеш, від Василя Микитовича. Тобі і там допоможуть. Тільки, хлопче, не встрявай ні в які пригоди. Щасливої дороги.

Ось ще одна хороша людина додалася до моїх спогадів. Дядечко міг просто посадити в автобус, або ж взагалі зробити вигляд, що нічого не розуміє у ситуації зi мною. Допоміг ще й грошей підкинув. І я таки скористаюсь цим знайомством, щоб допомогли в Бурині далі шурувати. Буду дурним, якщо не скористаюсь.

Чи зможу я віддячити цим людям за доброту та людяність? Що ти, збираєшся повертати всім гроші? Чи як? Мабуть, ні. Це треба буде робити подорож у зворотному напрямку, щоб знову з ними зустрітися. Я зроблю краще: теж буду допомагати людям, як я й робив це раніше. Ось приїду в Суми і попрошуся у волонтерський загін. І буду робити все, що мені накажуть...

Іван зручно всівся у кріслі і тихенько заснув.

На здивування Івана, автобус дуже швидко прибув до Бурині. Хлопець аж перепитав водія, що збирався виходити. Той підтвердив: приїхали в Буринь.

Це добре, це дуже добре. Таким макаром я ще сьогодні можу потрапити в Суми, – розмірковував, прямуючи до приміщення чергового міліціонера, як і переказував Василь Макарович. Але двері були зачинені, на його стук ніхто не відізвався. Почекаю, – вирішив. А вокзал був майже порожній. На жодній із смуг для автобусів їх не було. Іван підійшов до віконечка, за яким почув якесь шарудіння.

- Перепрошую, а де знайти міліціонера чергового?

- Та він пішов у справах. Буде тільки увечері.

- А чи можна десь у місті недорого перекусити?

- Йди ось цією вулицею, недалеко кафе. В центр не ходи, там дорожче.

Подякувавши касирці, пішов шукати те кафе. А сам думав про те, що доведеться далі добиратися або пішки, або автостопом. Автостопом? Забудь. Це тобі не Західна Європа, де практикують отой “стоп”. У нас пальне дороге, водії – жлоби, а ще можна й по ребрах отримати. Для науки. Ні, мені це не потрібно. Зараз щось перехоплю та й пошкандибаю... Може, побіжиш? Авжеж, поплентаюсь, попхаюсь, аби кілометри залишалися позаду. Пам'ятаєш, як бабуся казала: “Якщо є початок шляху, то буде і його кінець”. При умові, що ти знаєш отой свій пункт Б. Іван відновив у пам'яті карту, яку вивчав у Конотопі. Із тих населених пунктів, що він добряче запам'ятав, далі на його шляху із районних центрів мало бути Білопілля. Перед ним – Ворожба. Отже – шлях на Ворожбу та Білопілля. А з Білого Поля до Сум – рукою подати. Рукою то рукою, а от ногами прийдеться землю топтати. Йди вже, не філософствуй. Філософ. Це ж ще кілометрів зі сто. Ти що в пустелі? Тебе спека доймає чи що? Руки в кишені, шарф щільніше, ноги хутчіше...

Аж хлопець побачив ззаду на дорозі авто. Іван і не планував зупиняти його та вийшло майже автоматично. Коли машина під'їхала ближче, хлопець угледів, що то була “копійка” – старенька та страшненька. За кермом сидів чоловік років шістдесяти.

- Підвезіть, будь ласка, трішки. Дуже вже холодно.

- Ну, звісно. Ти мабуть з дерева упав, восени ходити у літньому одязі.

- Я йду давно, здалеку...

- Тільки не кажи, що з півдня, з Ялти.

- Та, ні. Я з Донбасу.

- Та, годі! А що потяги не ходять...

- Я без грошей.

- Біженець. Але на скільки я знаю, всі вони з речами їдуть звідти.

- Так сталося. Довелося нічого не брати, щоб не спокушати злодіїв, а себе не наражати на небезпеку.

- Ти хоробрий хлопець. Ціную. Куди тобі?

- В Суми.

- Довезу до Постольного. Далі ще когось зупинимо.

- Дякую.

- Хоча, почекай. Це ж виходить, що буде вже вечір, куди ж ти вночі підеш?

- Я звик іти і вночі...

- Та ні, хлопче. Ми заночуємо у мене, а вранці когось зупинимо, чи я сам тебе хоча б трохи підвезу. Там буде видно. Ти ось що, розказуй мені свою історію, а то я втомлений, будемо їхати мовчки, ще засну за кермом. Тебе як звать-величать?

- Іван.

- А мене Семен Гаврилович. Так звідки кажеш втікаєш?

- Я із Зайцевого. Там уже і “Градами” накривають, і мінометами. Дуже близько підійшли оті сепари. Я сам не донецький. Народився на Глухівщині. Потім якийсь час мешкав у Конотопі, а далі потрапив на Донбас, ще до цих усіх подій. Воювати не можу через поганий зір, а перебувати там через дурість – небезпечно. Я вам скажу більше: небезпечно не через війну, через неї теж, але більше – через тамтешніх людей. Якісь вони стрьомні. Я так і не звик до того, що там алкоголік – явище буденне, горілка ллється з раннього ранку, та що там з ранку, вона взагалі не перестає ніколи литися. Оті шахтарі – то камікадзе. У будь-яку мить на шахті може статися обвал, вибух. Це якщо вона легальна, з хоча б якимись умовами безпеки. А є ще копанки, де люди працюють, як раби. По п'яні туди лізуть, п'яні працюють, а іноді і залишаються там назавжди, привалені породою. Їх навіть звідти не дістають. Копальні стають могилами.

- Так це давно відомо, що на Донбас і відправляли непотріб, я маю на увазі зеків ще за радянських часів, і їхали туди, правильніше, ховалися там всілякі ворюги. Оті “пахани” та “вори в законі”. Воно ж так і вийшло: прорвало там, де гноїлося.

- Є звичайно й нормальні люди. Вони і пішли захищати Донбас від руських. А ті швидко все захоплюють, вивозять в Росію. Донбас, якщо й залишиться українським, то повністю буде пограбованим.

- То ти думаєш, що скоро вже та війна скінчиться?

- Не знаю. Не віддасть Путін такий ласий шмат. Може бути, війна затягнеться на роки. Як у Ізраїлі.

- Найтяжче те, що гинуть люди. Он в Постольне нещодавно привезли труну із нашим хлопцем. Все село прийшло. Двоє із його друзів добровольцями пішли на війну. Кажуть, помстимося за Колю. А я так бачу, що не поодинокі мають бути походи до армії. Всім миром. І погнати тих нахаб аж до Кремля. О, дивись, Ваню, ми вже приїхали. Постольне. Шкода, що у мене немає мобільного, а то я би зателефонував своїй Катерині Іванівні, і поки ми доїхали, вона б уже вареничків з сиром наварила. Зараз поставимо машину в гараж і айда обідати. Відпочинеш, а завтра буде видно. Може лишишся в селі. Нам робочі руки потрібні.

- Я вчився на повара-кондитера...

- Хліб пекти – то почесна справа, Ваню. Скрізь.

Та у сплановане Семеном Гавриловичем втрутилися обставини, через які йому довелося залишити гостя вдома, а самому йти дивитися на сусідське теля. Чоловік був ветеринаром.

- Ти ось що, хлопче. Зараз поїси, я дам тобі в дорогу їжу та йди з Богом. Я не знаю, що ти за людина, і лишати у себе не збираюся, – щойно Семен Гаврилович покинув двір, заявила Катерина Іванівна. – Багато тут вас вештається і бомжів, і наркоманів. Не хочу - і край. Кажеш у Суми добираєшся? Так тут уже рукою подати. Он Степанівка незабаром, Ганнівка, а там і Суми. Іди, хлопче, поки він не повернувся. А я скажу, що ти сам забажав швидше дійти до міста. Прощавай.

- Прощавайте.

Що тут скажеш? Злякалася жінка незнайомця. Її можна зрозуміти. Семен Гаврилович довірливий, а дружина, мабуть, наслухалася про біженців, крадіїв, наркоманів. Не хоче ризикувати. Тут і справді до Сум залишилося небагато шляху. Тільки от вечоріє вже. Доведеться по темному добиратися. Буду йти тільки по дорозі і нікуди не звертати, – втішав сам себе хлопець, не зачіпаючи тему про доброту і людяність.

Дедалі ставало все холодніше, а ще через якийсь час пішов справжній сніг. Сніг, перший сніг і саме на мене у цій дорозі. Так хочеться зупинитися, притулитися до чогось теплого і спостерігати, як кружляє сніг. Тоді стане тепліше. А далі заплющити очі і поспати... – Хлопця огорнула така втома, що він дійсно зупинився і ладен був уже лягти на суху траву, що поступово ставала білою від снігу.

– Ваню, не зупиняйся, мій янголе. Йди!– звідкілясь почувся голос бабусі Валі, і хлопець зрозумів, що то було його спасіння. Бо інакше насправді міг лягти і замерзнути прямісінько посеред поля.

Через годину Іван не побачив, а скоріше відчув, що його подорож до наміченого пункту закінчується. Тільки от чим добратися до вокзалу? І до якого краще прямувати: автовокзалу чи залізничного? Зараз зробимо от що: яка маршрутка першою приїде, на ту і сяду. Куди приїду, там і залишуся. Бо ночувати окрім вокзалів мені нема де. А Сашко, твій друг, про якого ти розповідав своїм донецьким друзям? Не упевнений, що треба його “напрягать” своїми проблемами. А то може вийти, як з конотопським Сашком. У кожного своє... Що тут ще скажеш, – такими думками можна сказати розважав себе подорожній, очікуючи на будь-який транспорт.

Нарешті, на щастя хлопця, під'їхала маршрутка.

- Хлопче, тобі куди? Я можу довести тільки до вокзалу. Останній рейс, людей катма.

- А до якого вокзалу?

- Мені додому в бік залізничного. Сідай вже, довезу навіть безплатно.

Іван мовчки майже застрибнув у салон. Пощастило, пощастило, пощастило – тільки й повторював про себе.

Залізничний вокзал у Сумах – то така собі невеличка двоповерхова споруда, де на першому знаходиться касовий зал, кімнати чергового по вокзалу, диспетчерська та ларьки, які тепер чи працюють чи не працюють – важко визначити. У будь-якому випадку, у пізній час тут усе було закрито. На другому розміщалася зала очікування та каси підвищеного комфорту, що передбачали обслуговування без черг, та їх і взагалі тут не було. Про те, що не все гаразд у країні, Івану відразу нагадав військовий патруль, що саме виходив із будівлі, коли хлопець заходив у автоматично відчинені двері вокзалу. На потенційного пасажира якогось потягу військові не звернули уваги.

Отже, вокзал, – з полегшенням подумав хлопець. – А це значить, що можна перепочити, ба, навіть, поспати у теплі. З цими думками хлопець двинув до батареї. Роздивившись, що нема нікого на лавці із чотирьох стільців, придвинув її поближче до батареї опалення, улігся зручніше, і наче провалився у сон. Змучений дорогою подорожній уже і сон почав бачити, та раптом над вухом почув настирне: “Ей, хлопче! Твої документи. Тут спати не можна”. Іван вирішив по-хорошому пояснити, що він уже тиждень у дорозі, що смертельно втомився, що хотів хоча б трішечки поспати, та міліціонери веліли пройти з ними.

- Є у тебе якісь документи? Чи ти безхатченко? Судячи по одежі – так.

- Ось мій паспорт. Я ж кажу, що добираюсь тиждень із Донецька....

- То чого ти тут? Біженців он реєструють у відділі соцзахисту. Та хлопець говорить правду. У нього донецька прописка: Артемівськ.

- Я тільки-но під'їхав на маршрутці. Упав, як убитий біля теплої батареї.

- Ну, ось що, хлопче. Нетреба тобі на вокзалі кантуватися серед бомжів, яких ми періодично випроваджуємо звідси. Залишайся до ранку тут, лягай, поспи. Може ти їсти хочеш? – це з ним розмовляв молодший, а старший пішов відразу, з'ясувавши, що затриманий ніякий не бомж чи злодій. – Ось мені мама пиріжків положила, ковбаски, огірки. Їж. Я ще чай заварю тобі гарячий.

- Дякую вам...

- Та який “вам”. Зови мене Максим. А тебе як звати?

- Іван.

- Гучне ім'я. Нагадує щось із казок чи билин древніх. А ти і родом звідти, з Донбасу?

- Ні, я народився тут, на Сумщині, в Глухівському районі.

- То ти туди ще будеш прямувати?

- Ні, у мене немає нікого із рідних там. Я хочу залишитися в Сумах.

- Добре, ти їж, відпочивай. Завтра розберемося, як тобі допомогти.

Від утоми, від усього пережитого, хлопець знаходився у якомусь стані нереальності, прострації, ніби все відбувалося не з ним, а він спостерігає за кимось збоку. Єдине, що було з ним – смертельна втома, яка і заволоділа остаточно його єством.

Наче винирнувши із якоїсь густої рідини, крізь сон Іван почув, як уже знайомий голос, що належав Максиму, комусь переповідає його історію.

Я зараз прокинусь, зараз сам розповім, – намагався оволодіти ситуацією хлопець, та йому це не вдалося і він знову провалився в сон. Івану снилося, що він йде волошковим полем, світить сонце, співають пташки, а ген в далині видніється щось яскраве, широке і закінчується аж за горизонтом. Хлопець уже не йде, а біжить, щоб швидше побачити, що ж то за диво. Коли він підбіг на відстань, що дозволяла роздивитися той безкрайній простір, то побачив яскраво-сонячні голівки соняхів. Кожна з них була, наче окреме світило. А все поле нагадувало позаземну площину, де відпочивали тисяча сонць. Іван подумав, що тут вони ночують, а потім вирушають по світах. Одне з них прилітає на його планету. Тільки б нічого не завадило діставатися до нас на свою орбіту цьому світилу, що гріє Землю, допомагає рости всьому живому, – думав хлопець і потихеньку віддалявся від місця, де відпочивали сонця.

- Ей, хлопче, час прокидатися, а то проспиш все найцікавіше у своєму житті, – почув Іван крізь сон звернення до себе і відразу прокинувся, бо реальність проступала і обступала його звідусіль.

- Зараз приїде чергова патрульна машина і відвезе тебе до міського відділу соціальної допомоги. Розкажеш їм хто ти, звідки, чого хочеш, а вони вирішать, чим тобі допомогти. Проси виділити матеріальну допомогу. Без грошей ти ж нікуди навіть не посунешся. Як біженцю, тобі, здається, положено. Хай знайдуть якесь житло, може роботу якусь запропонують. Ну, мають же вони тобі допомогти. – Наливаючи чай та розкладаючи домашні бутерброди повчав біженця уже знайомий Максим. – І ось що, друже, ми тут з хлопцями зібрали для тебе хто скільки міг. На тролейбус там чи маршрутку, пообідати. А взагалі-то, будь настирним, наполягай на своєму. Знаєш, які у нас чиновники? Аби відкараскатися та галочку поставити.

Незабаром Іван сидів у черзі під кабінетом до спеціаліста та готував відповіді на ймовірні запитання. А у самого перед очима виникла картинка з тими соняхами-сонцями зі сну. Та його знову повернули до реальності. Цього разу це була працівниця відділу, яка вийшла до черги і запитала, хто з яких питань тут знаходиться. Так вийшло, що Іван опинився першим перед нею.

- Що у тебе? Паспорт є? Так. Тобі нема чого тут стояти, юначе. Ти мабуть роботу шукаєш, то це у центр зайнятості...

- Я з Донбасу щойно прийшов..., – розпочав було просячий та жінка перебила його:

- – Нічим ми не можемо тобі допомогти. У тебе прописка лише з вересня 2014, а не на момент розгортання конфлікту. Ну, звернись ще до волонтерів. Вони тут на другому поверсі.

Оце тобі і матеріальна допомога, і підтримка, і людяність. Нікому ти не потрібен. Але ж я не нюні приїхав сюди розпускати. Зараз знайдемо той центр зайнятості, якусь роботу дадуть. Я згоден на будь-яку, – як міг підтримував себе хлопець. Вочевидь на його обличчі був такий розпач, образа, що жінка, яка з тецею вийшла із кабінету і зустрілася з ним поглядом, зупинилася і сказала: “Ану, пішли зі мною”. Разом вони піднялися на другий поверх і хлопець встиг лише прочитати на табличці дверей, куди заходила жінка, слово “відділ...”.

- Хлопче, багато не розповідай, по тобі видно, що здалеку і давно. Світлано Леонідівно, розберіться, а я піду пошукаю одяг для ... мандрівника. Чайник ставлю. Зараз погрієшся. Чаю поп'єш, дивишся - і світ стане милішим. Правда ж?

- Іваном мене звати.

За півгодини Олена Павлівна повернулася з теплими речами та взуттям.

- Олено Павлівно, ви не повірите, цей юнак тиждень добирався із Донбасу. Без грошей, без їжі.

- То я ж одразу побачила, що герой. Перевдягайся, Іване, зараз за тобою приїдуть МЧСники...

- Я не хочу, щоб мене забирали в міліцію.

- Та вгомонися! Це люди, які працюють в штабі з надзвичайних ситуацій. Саме вони зараз в Сумах займаються питаннями біженців.

- А я хотів до центру зайнятості, роботу шукати.

- Не поспішай, хлопче. Ми в усьому тобі допоможемо. Та найбільше мене хвилює твій стан. Схоже, ти застудився.

У цей час до кімнати зайшли двоє кремезних чоловіків.

- Олено Павлівно, то оце і є той герой, про якого розповідають, буцім-то він і на розтяжці підривався, і від сепаратистів втікав, і до Сум добирався майже пішки?

- Так, це – Іван Чумаків. І він потребує нашої допомоги. Що вам вдалося дізнатися?

- Щойно телефонували із Кролевця, там є місце в гуртожитку, роботу обіцяють знайти, раз людина хоче працювати.

- Я вас прошу, посадіть Івана на рейсовий автобус, попередьте в Кролевці наших співробітників, щоб зустріли. А ще прохання: нехай його огляне лікар. Це – наказ.

Як швидко змінюється ситуація в моєму житті! Ще годину тому я ладен був розплакатися від зневіри в людей, від байдужості, а тепер я нагодований, одягнений в теплий одяг, їду до Кролевця, де на мене очікує світле майбутнє, – усміхаючись сам до себе, думав хлопець, сидячи в теплому автобусі. – Може полишимо ейфорію і фанатизм, а тверезо подивимося на ситуацію? Та добре все. Я добрався до безпечного місця. Кролевець не Суми, звичайно, але хто сказав, що згодом не можна буде перебратися до обласного центру? Побачимо. А права таки була Олена Павлівна. Якось мені зле і очі болять більше, ніж зазвичай це буває.

За дві з половиною години автобус зупинився на автовокзалі Кролевця. До нього підійшли працівники МНС і запитали в салоні, хто Іван Чумаків. А хлопець, майже непритомний, лежав на сидінні і нічого не чув. Якимось чином працівники служби зрозуміли, що це і є отой хлопець, який тиждень добирався до безпечного місця. Вочевидь, застудився і захворів. Вони викликали свою швидку і відвезли Івана до військового шпиталю.

- Олено Павлівно, ви не хвилюйтеся, – уже наступного дня телефонував співробітник служби МНС до Сум. – З Іваном все гаразд. Трохи температурив. В госпіталі побуде ще два дні. А ми тим часом підготуємо йому окрему кімнату в гуртожитку. Тут і одяг люди вже передають, і продукти. Не пропаде!

- Миколо Михайловичу, як випишуть Ваню з госпіталю, зателефонуйте, будь ласка, мені. З ним хоче зустрітися журналістка з газети “Факти”. Вона приїде до нього в Кролевець.

- Все буде зроблено. Ваню в обіду не дамо. Очі хлопцю теж лікують, капають, промивають. Тримається ваш герой добре. Передає вітання.

- Нехай готується, незабаром їдемо до Києва у клініку, до відомого офтальмолога. Але трохи пізніше. Нехай скоріше отямиться.

РОЗДІЛ ХІ

А ЩО ДАЛІ... В ІДЕАЛІ...

Вулицею йшов молодий усміхнений парубок. Він був одягнений в сірий в ледь помітну смужку добротний костюм, до якого дуже пасувала блакитна сорочка з сірою краваткою. Йому назустріч йшло троє молодих людей: дві дівчини і хлопець. Вони привітно усміхалися.

- Іване, познайомся, це – Настя, моя дівчина, про яку я тобі розповідав, а це – Даша.

- Вітаю всіх! Я може трохи здичавів після деяких пригод, подій, то ви мені вибачте. Та Сашкові друзі – то мої друзі. Отож, давайте разом проводити час. Запрошую на каву.

- От і добре. Йдемо, дівчата? – підхопив хороший настрій друга Сашко.

- Якщо тільки недовго, мені ще до завтрашньої контрольної готуватися, – попередила Даша.

- То в який же ти клас ходиш, красуне?

- Закінчую дев'ятий. А я бачила ту передачу по телебаченню, з твоєю участю. Але ти там був якийсь інший.

- Страшний?

- Ні, зморений, і ті окуляри тобі зовсім не пасували, ну, майже не пасували, – добирала слів Даша.

- Так, тоді у мене ще не було контактних лінз і бачив я дуже погано після походу із Донбасу.

- А ще Сашко говорив, що про тебе знають навіть в Америці? – проявила свою допитливість Настя.

- Не тільки знають, а підтримують листами, через Інтернет спілкуються, передають гроші та речі. Але я запевняю всіх, що у мене все гаразд. Невдовзі буду навчатися, працювати. Знаєте, все ж на світі хороших людей більше, ніж лихих. А взагалі то, звідки б ми знали про милосердя, якби не знали про лихих людей? – уголос розмірковував хлопець. – Нам із Сашком це дуже добре відомо.

- Так, друже. Сиротинці в основному породжують нездар, лінтяїв, що звикають до всього готового. І лише одиниці готові до реальності, до труднощів. Та й то ще довго доводиться лоб набивати, – перейняв розмову Сашко. – Я ніколи не покину своїх дітей. Навіть якщо дружина втече. Зубами буду вигризати для них кращу долю, ніж була у мене. До цього часу. Уже багато змінилося. Я маю вірних друзів, кохану дівчину, заробляю гроші, планую далі навчатися.

- А одружуватися з любимою дівчиною? – жартома запитала Настя.

- Та хоч зараз! – віджартувався хлопець. – Та від татуся твого отримав попередження, що не віддадуть.

- То він, щоб ти розумів відповідальність. Я повнолітня і можу сама вирішувати про своє майбутнє.

- Ви чули, друзі, яка серйозна моя майбутня дружина? Серйозна. Іване, нам час йти, а ти проведеш Дашу. Дивись, не ображай дівчинку.

- Йди вже, йди, заступнічєк! Без тебе розберемося! Дашо, а у тебе є ще час? Давай прогуляємося містом. Ти мені розповіси про Шостку.

- Краще ти розкажи про те, що сталося з тобою у Кролевці. Як ти опинився у Шостці? Куди далі покотиться Колобок?

- Та ні, я не Колобок. Хоча ти правильно підмітила: кочуся я вже довго. Пригод – хоч сідай книгу пиши. Можливо, колись і напишу. Отож, прикотився Колобок до Кролевця...

Якщо чесно, я дуже погано пам'ятаю, як я їхав у рейсовому автобусі, куди мене засунули емеесники, де зустріли. Опам'ятався уже в лікарні, правильніше, у госпіталі. Останній день моєї подорожі із Донецька видався майже зимовим. Спочатку йшов холодний дощ, котрий згодом перетворився на холодний мокрий сніг. Мої черевики наскрізь промокли, я замерз, що цуцик. А ще боліли очі. Від напруги, від перевтоми, від постійних стресових ситуацій. Та у мене була надія, що все буде добре, адже за мене переживало багато людей і в Сумах, і в Кролевці. Отож я вирішив трохи розслабитися в лікарні та відпочити.

На третій день, коли і температура поменшала, і очі бачили краще, до мене в госпіталь завітала кореспондент дуже відомої газети “Факти” Людмила Богданова. Знаєш, я так хвилювався, що вона почне допитуватися, що мене кудись зашлють, що не на краще, коли в газеті буде про мене щось. Адже вона поширюється і на території колишнього СНД, і в Америці навіть. Думаю, щось ляпну не те, потім доводь, що ти не верблюд. Чомусь очікував, що приїде чоловік, коли мені передали вітання від Олени Павлівни.

Та це була кореспондентка. Дуже красива, мила, розумна молода жінка. Вона, перш за все, передала всі речі, які в Сумах зібрали для мене і міліція, і емеесники, і журналісти, і просто небайдужі люди. Особливу увагу пані Людмила звернула ось на цей костюм, в якому я зараз, і розповіла таку історію.

- Я вже знала про своє відрядження до Кролевця. В загальних рисах про хлопця, котрий тиждень добирався із зони воєнних дій на Донбасі до Сум. Якось мені зателефонували із МНС і попросили передати біженцю деякі речі, що принесли співробітники, зібрані кошти. А натомість вони відвезуть мене на своїй машині. Я і не збиралася відмовлятися. Ввечері перед від'їздом я зайшла на чашку кави до своєї подруги Інни. Розповіла їй про заплановане відрядження, про хлопця, що лікується в Кролевці, про його пригоди. А вона дістає весільний костюм свого чоловіка і каже:

- Нехай він хлопцю принесе щастя та удачу, – і положила в кишеню п'ятдесят гривень.

- Такі от люди опікуються тобою, Іване, бажають тобі щастя, – закінчила розповідь журналістка. – А з приводу інтерв'ю – не переймайся. Про таких людей треба розповідати. Бажаю тобі скорішого одужання та особистого щастя. Сподіваюся, це не остання наша зустріч. Я залишу тобі свій номер телефону. На скільки я зрозуміла, в одній із коробок на тебе чекає і мобільний. Отож, тепер будемо спілкуватися. Олена Павлівна ще раз просила передати, що тебе запрошено на одну із телевізійних передач “Говорить Україна”. Тож збирайся поки що думками, а потім за тобою заїдуть. Планую і я потрапити на ту передачу.

- Я вас просто запрошую на неї.

- Дякую. Ще одна приємна для тебе звістка: ти після госпіталю поселяєшся до гуртожитку і буде у тебе навіть окрема кімната. Тож вітаю ще і з цією подією.

- Ви, пані Людмило, завжди будете нагадувати мені чарівну фею, що приносить тільки добрі новини.

- Домовились, Іване Чумаків.

А невдовзі з'явився перший матеріал про мене в газеті, як і обіцяла пані Людмила. Першим його прочитав Сашко. Ми тоді з ним уже потоваришували. Не дивлячись на те, що він молодший за мене, саме Сашко став мною опікуватися, а не навпаки. Хоча іноді виходить і навпаки. Дивлячись у чому. Це було саме перед Новим роком. А потім мене запросили до Києва. І не тільки для зйомок передачі. Як подарунок, тележурналісти влаштували для мене зустріч із спеціалістами київського “Центру мікрохірургії ока”. Це було дуже зворушливо. Та результати обстеження були не втішні. Операції в Україні з таким діагнозом як у мене не роблять. Але я дуже вдячний лікарям, що вони підібрали для мене контактні лінзи, і це дає змогу бачити набагато краще, плюс – лікування. Це теж допомогло. А ще один благодійний фонд придбав для мене декілька пар потрібних лінз. Так що, є запас.

- Я чула, у таких випадках людині дають інвалідність..., – несміливо прояснювала ситуацію дівчина.

- Так, я тепер маю інвалідність по зору. Мені виплачують пенсію.

- Розкажи краще про зйомки передачі.

- Там така величезна студія. До речі, казали, що на ту передачу зі мною зібралася найбільша кількість людей за останні роки. Було багато журналістів, я не встигав запам'ятовувати, хто із якого видання. Пані Людмила, як і обіцяла, приїздила теж. І після ще один матеріал з'явився у “Фактах”. Цього разу – відгуки про прочитане американцями українського походження. Туди теж якось поширюється газета. Може через Інтернет? Я отримую від тих американських небайдужих тіточок допомогу постійно. Хоча вони зовсім мене не знають. Але милосердя і доброта у них наші, українські.

- Іване, ми з тобою так заговорилися, що не дивимося на годинника. А вже пізно, батьки будуть турбуватися. Ти повинен виконати обіцянку, дану другу: провести мене додому.

- Зараз візьмемо таксі і за п'ять хвилин будеш стояти перед ясними очима предків.

- А для тебе це не накладно?

- Та облиш. Я не палю, не п'ю, тож на дівчину витратити гроші можу собі дозволити.

- Дякую, Ваню. Наступного разу плачу я.

- Це ти, щоб я почувався інвалідом?

- Не ображайся, я зрозуміла, що ляпнула зайве. Ну, то до завтра?

- О, сама призначила побачення, отже, повинна прийти. Чекаю на тебе.

- А я чекаю продовження твоїх розповідей. Бувай!

Мале, ще зовсім мале дівчисько. Скільки їй? Здається, шістнадцять. А мені ж незабаром двадцять два. Як для чоловіка та дружини різниця підходяща, – чи то жартома, чи то всерйоз Іван по дорозі до гуртожитку вів такий діалог сам із собою. – Зараз прийде додому, розповість мамі про нове знайомство з дорослим парубком, про якого показували по телебаченню та писали в газетах, а та в крик: “Не дозволю!” Батько собі буде одмовляти, мовляв, ти ще дитина, а йому вже одружуватися час, не пара він тобі, моя доню.

До Шостки їх запросила дівчина Сашка. Спочатку, щоб відпочити, а невдовзі молодята стали говорити, що планують одружитися. Але якось не все було гладко у їхніх стосунках: то вони не могли і на годину розлучитися, а то не розмовляли годинами. Настя жила в гуртожитку і домовилася з адміністрацією, що хлопців поселять тимчасово в окремій кімнаті. Ось Івану тепер потрібно було спочатку знайти Сашка, а потім свою кімнату. Він не сумнівався, що закохані десь “піддаються розпусті”, як у таких випадках говорив сам Сашко.

На здивування Івана Сашко знаходився в їхній кімнаті. З першого погляду стало зрозумілим, що молодята посварились.

- Друзяко, завтра їдемо назад в Кролевець, – такою заявою зустрів Івана. – І я сюди більше ні ногою.

- Не кип’ятись, жєніх. Посварилися? Навіки? Лягай поспи і все мине. Завтра знову будете обніматися-цілуватися, як ні в чому не бувало. Та і у мене тут справи...

- Які ще справи?

- Ну, наприклад, побачення завтра з Дашею.

- Ти дивись, а то замість Даші на побачення прийде її тато, і будеш ти бідний.

- Я щойно про це думав. Але вона мені сподобалася. Така відкрита, втілення доброти...

- Одним словом – дитина.

- Тоді вихід такий: буду наступні два роки виховувати собі дружину.

- А вона візьме і вийде заміж за іншого. Жарти жартами, Іване, а тримати себе тобі прийдеться в “єжових рукавицях”. А як же ти без жінок обходитися будеш? Заведеш собі коханку?

- Сашко, ти мене зараз так «нагрузив» своїми запитаннями, що краще вже лягати спати, ніж ламати голову над ними. А ранок вечора мудріший, так говорила моя бабуся.

- Дуже мудро. Якщо Настя завтра перша буде миритися, ще залишусь. Подивлюся, що будеш робити ти.

Наступний день для друзів розпочався з візиту Насті, яка сказала, що у неї проблеми і дуже потрібна чоловіча допомога. Сашко зрадів, але тримався стримано, вдаючи ображеного. Через якийсь час він повернувся задоволений та сяючий.

- Ми кохалися. Вона свою сусідку випровадила на роботу, а сама по мене. Здорово! Зараз одягнемося і підемо десь поснідаємо. До вечора ще далеко. Дівчатка наші ще не скоро звільняться: одна з роботи, друга – зі школи.

Легковажність чи закоханість? – подивувавшись такому перебігу ситуації подумав Іван. Але не став ці думки озвучувати вголос.

- Може підемо ще й роботу спробуємо шукати? – запропонував Іван.

- Якщо вирішимо залишатися в Шостці, треба щось шукати.

- Ти не говорив, що ти вмієш робити?

- Знаєш, друже, найкраще я вмію байдики бити. А взагалі-то, чому б тобі не спитати мене, чого я хочу, ким хочу бути?

- Байдики - це і я вмію. А чим зароблятимеш, родину забезпечуватимеш? Ну, добре, ким же ти хочеш бути, дурнику малий?

- Хочу бути водієм тролейбуса.

- Цікаво. Тож будь ним. Але ж на водія треба вчитися, отримати водійське посвідчення. Чи ти маєш змогу його купити?

- Слухай, сьогодні ти мені ставиш тупі питання.

- Але ти ж не думаєш, що воно якось само вирішиться?

- Пішли поснідаємо, а потім поговоримо.

- Пішли.

У такому маленькому провінційному містечку, якою є Шостка, о десятій ранку годі шукати щось на кшталт їдальні. Не кажучи вже про ресторан. Хлопці зайшли у першу-ліпшу кав'ярню та замовили піцу, каву. Потім Сашку цього здалося мало і він попросив пива. Іван теж не відмовився. За першим кухлем пішов другий, третій. Хлопці не зчулися, як просиділи у закладі три години.

- Слухай, Іване, якого біса ми вже підемо сьогодні шукати ту довбану роботу, коли зараз у нас буде одна проблема...

- Яка? – здивувався той.

- Відлити. Тому пропоную йти до гуртожитку, звільнитися від пива, поспати, а потім нас очікують дівчатка...

- Хтось би сперечався, а я не буду. Бо ти маєш рацію. Судячи з усього, роботу у цій тьмі-тараканії знайти буде важко. Треба буде просити допомоги.

- У кого? У святого Миколая чи Діда Мороза?

- Та хоч у чорта лисого. Треба все обмізкувати.

Потрапивши до гуртожитку, хлопці пововтузилися ще деякий час, а потім заснули молодецьким сном.

- Судячи з мізансцени, як пишуть у п'єсах, снідали ви пивом. А обід взагалі пропустили. Хоча би двері замкнули, а то могли і вас винести злодії, – напівжартома підняла з ліжок друзів Настя. – Зараз прийде Даша, швиденько приведіть себе до ладу.

Почувши про Дашу, Іван відразу прийшов до тями. Не вистачало, щоб вона побачила мене таким засранцем, – біжучи до туалетної кімнати митися, підбадьорював себе хлопець. – Та от ще морока: контактні лінзи. Я весь час забуваю, що їх треба знімати, доглядати. Дорогущі ж! А потрібні які! А ще треба подумати, як сьогодні ми проведемо вечір з Дашею. Чи є тут кінотеатр? Я і сам із задоволенням подивлюся щось сучасне, можливо про кохання. Зараз все виясню у Насті. Чи запрошувати їх до компанії? Скоріше ні, ніж так. Поцілуємося сьогодні?

Коли хлопець зайшов до кімнати, Настя готувала на стіл, Сашко бігав на кухню, бо там уже варилася картопля. А ця Настя буде хорошою дружиною, вправною господинею, – побачивши все це, подумав Іван.

Незабаром прийшла Даша. Вона принесла пакет із домашньою їжею.

- Це передала мама. Вона ще запрошує тебе, Ваню, в гості....

- Не сьогодні, добре. Я тебе запрошую в кіно. Є тут кінотеатр у 3D форматі?

- Є. Добре, наступного разу підемо в гості.

- Дашо, та забирай вже його до себе, він згоден, – жартував з дівчиною Сашко, наминаючи за обидві щоки принесені гостинці. – А може і мене візьмеш?

- Я тобі дам, зраднику, візьмеш. Зараз посуд будеш мити, ти наказаний, – взялася в боки Настя, підхоплюючи жартівливий тон.

- Все, все, мем! Слухаюсь і повинуюсь.

Піти до кінотеатру та ще й з дівчиною – то була давня мрія Івана. Звичайно, навіть зважаючи на лінзи, на окуляри 3D, він майже нічого не бачив. Дуже уважно слухав, щоб не заважати дівчині, не відволікати її від перегляду своїми проблемами. Судячи з усього, дійство на екрані Дашу прямо таки заворожувало. Після сеансу вона скаже Івану, що їй здавалося, вона перебувала там, брала участь у подіях.

- Тепер зрозумілий вислів: “Чарівна сила кіно”, – намагаючись не образити відчуття дівчини та підтримуючи бажання обговорити щойно побачене, промовив хлопець. – А ти часто ходиш до кінотеатру?

- Ні, здається, за останній рік – вперше. Розумієш, мені здавалося, що з дитячих кінофільмів я вже виросла, а на дорослі ні з ким було ходити. Тато з мамою полюбляють більше телевізор або відик. Та й не було раніше таких видовищ в кінотеатрах. А ще я тобі скажу – публіка. Іноді аж вуха в'януть, коли чуєш, як розмовляють мої ж однокласники або взагалі хлопці. Дівчата теж не далеко вже від них. Це якийсь жах! Моя мама ходила до директора школи з пропозицією, ввести в закладі штрафи за нецензурні слова. Ця “гра”, як охрестили її діти, мала ефект не більше місяця. Потім все знову покотилося-поїхало. Адже вчителям нема коли за цим слідкувати, батьки деяких учнів взагалі нічого страшного в цьому не бачать, мовляв, всі лаються, от і маємо на вулицях бруд та сміття не тільки натуральні, а ще й моральні. Та годі вже про це. Ми домовлялися, що ти продовжиш розповідь про свої пригоди.

- Пригоди... Знаєш, до цього часу я якось не замислювався про себе, про те, кому потрібен. А тут відразу у мене з'явилися ... ні, не родичі, друзі, багато друзів. І не просто з'явилися. Кожен із них відіграє важливу роль у моїй долі. Ось я маю уже житлову площу, маю перспективу покращити свій зір, бо ведуться перемовини про операцію в Німеччині, я маю матеріальне забезпечення, планую працювати і випікати хліб для людей. Таким щасливим я почувався тільки в дитинстві з бабусею, батьком. З Ніною, тобто, біологічною мамою, я не почувався так упевнено жодного дня. Вона мене не чекає, не турбується, чи живий. Можливо, бачила навіть ту передачу по телебаченню, чи газети читала... Але від неї нема звісток, вона мене не розшукує... Ось такі бувають друзі і рідні люди. Але я – то виняток. Так не має бути: дитина – найдорожче для матері.

- Я теж так думаю, – стиха промовила дівчина. – Тому моя мама запрошує тебе до нас у гості.

- От візьму і прийду! Скажімо, завтра?

- Домовились. Я іду і оголошую про твій завтрашній прихід.

- Дашо, тільки без фанатизму. Я хочу просто побачити, якими бувають батьки, особливо у таких красивих та розумних дівчаток.

- Тоді – до завтра.

Здається, погарячкував з обіцянкою прийти в гості. Вони, звичайно, запрошували із ввічливості. А мені і правда цікаво, які у Даші мама і тато.

Іван не очікував, що у Даші буде так багато людей. Прийшли дві її бабусі та дідусь, а ще тітки та дядьки. Спершу хлопець почувався ніяково, бо питав себе, чи правильно дівчина оголосила про їхні стосунки, чи не будуть його сватати? Але потім зрозумів, що ця родина прийшла його підтримати, побачити, “як виглядають справжні чуваки”, як пізніше висловиться один із дядьків Даші.

Він повертався до гуртожитку на машині когось із знайомих родини, увесь у подарунках і запевненнях, що його не покинуть, він тепер під надійним захистом. Та все ж десь там, всередині, ніби були ввімкнені гальма, і Іван до кінця не вирішив питання, чи зостається він у Шостці, чи хоче повернутися у Кролевець? А може і в Суми. У таких випадках, як завжди, згадав про мудрий ранок.

Напевне, від отриманих емоцій, від розбурханої пам'яті хлопцю тієї ночі снився сон, за який він віддав би все до останнього. Йому снилося кохання. Світлана. Там, у тій реальності, про яку він не дозволяв собі навіть згадувати, вона була першою його жінкою – жаданою, ідеальною, пристрасною. Вона вигадувала для них ігри, які захоплювали обох, дозволяли плисти рікою любощів без сорому, без вагань – так може бути тільки у справжньому коханні. Так було і у його сні. Світлана випровадила його за двері на декілька хвилин. У Івана зупинялось серце від того, що малювала його уява. Потім його покликали. У кімнаті горіла тільки напольна лампа якимось зелено-рожевим світлом. Із тіні до хлопця вийшла не дівчина, а мавка: у вінку із маків та блакитних васильків, у прозорій сукні та боса. Вона випромінювала жіночність та загадковість. Цілувати, пестити, не випускати із обіймів – ось бажання, які оволоділи повністю єством хлопця. А Світлана поманила його до іншої кімнати, де була вбрана квітами білосніжна постіль. Вона підійшла до хлопця, поглянула йому у вічі і сказала, що це буде незабутня ніч у їхньому житті. Вона вийшла на простір кімнати, який заливав сяйвом місяць, опинилася без вінка та вбрання і засяяла алібастровим кольором, ніби щойно виліплена Галатея. Ніжність, нестримне бажання володіти цією красою захопило хлопця. Він підійшов, поцілунком засвідчив своє кохання, підхопив дівчину на руки і як найдорогоцінніший скарб положив на весільну білизну. Під ніжністю його рук тіло дівчини ніби співало, сяяло, переливалося, бриніло то голосом сопілки, то скрипки. На найвищій ноті Іван зайшов у святе святих жінки і не стало ні її, ні його. Було одне тіло, яке вібрувало пристрастю, коханням, чимось незрозумілим та непояснимим для всіх інших... Вони кохалися цілу ніч. А коли вранішня зоря торкнулася віконниць, заснули сном немовлят.

Іван прокинувся. Його тіло було напруженим, м’язи відчували втому, а губи ще пам’ятали палкі поцілунки. Він зіскочив із ліжка і почав збирати свої речі. Треба їхати до Світлани, Я хочу бути з нею, – стукало в голові хлопця. – Стій, дурню! Яка Світлана? Яке кохання! Вона ... Ти навіть не знаєш, де вона зараз. Адже на Донбасі війна, і вона, як і ти, могла звідти поїхати. Охолонь. Вона тебе розлюбила ще тоді. Це був лише сон. А говорить він про те, що тобі потрібна жінка, потрібно кохатися. Ну так, зараз піду на вулицю і першу-ліпшу запрошу кохатися. Не верзи дурниць. Просто треба вже повертатися до Кролевця і не морочити голову дитині. Ти доросла людина, тобі потрібна доросла жінка.

- Іване, чого ти бігаєш, ніби кудись збираєшся? – прокинувся і Сашко.

- Я їду в Кролевець. Досить байдикувати. Ти зі мною?

- Звісно. Як же ти без мене?

- А може залишишся вже зі своєю Настею? Будете жити разом, знайдете квартиру або у гуртожитку вам виділять кімнату.

- Ти думаєш? От не хватало мені поради друга. Я ж не хочу з тобою розлучатися.

- Звісно, твоя підтримка мені потрібна, але твоє особисте життя важливіше. Я так думаю. Настя класна, така проста, тебе кохає, дбає про тебе. Навіщо тобі шукати невідомо кого? Залишайся. Вивчишся на водія автобуса, купиш маршрутку чи може і декілька, станеш бізнесменом... Народите купу дітей...

- Ну, добре, добре! Вгомонися вже, а то я уже зараз піду тих дітей народжувати. А що будеш робити ти у Кролевці?

- Треба ще долікуватися. Можливо, поїду до Німеччини на операцію...

- Правильно, Іване. Бо потім усі забудуть свої обіцянки, не буде таких величезних сум грошей. Або ще щось станеться. Тільки ти поделікатніше з Дашею. Дівчинка ж в захваті від тебе. Видно не озброєним оком: закохалася.

- Я їй зараз зателефоную, попрощаюсь. Залишу свою адресу, телефон. Ця дівчинка мені теж подобається. Хай росте. Якщо судилося, то обов'язково зустрінемося.

Так цікаво, я зараз зовсім інший, ніж був декілька місяців тому, коли втікав із Донбасу. Це ніби зовсім інша людина, з якою хочу познайомитися, – такі думки оволоділи хлопцем, коли він очікував на автобус до Кролевця. – Іване, не видумуй. Ти – це ти. Змінились обставини, ти побачив інших людей, зустрів друзів, упевнився в існуванні милосердя, доброти. Я теж старався допомагати безкорисливо. І буду допомагати надалі. Так і повинно бути межи людьми. Так говорила бабуся Валя.

- Біля вас вільне місце? – відволікла хлопця від думок запитанням незнайома дівчина.

- Сідайте. Я вже скоро йду на посадку.

- У мене теж невдовзі автобус на Кролевець.

- Справді? Я теж їду до Кролевця. Тож виходить ми – попутники.

- Якщо можна, допоможіть мені з однією валізою, вона непідйомна.

- Що ж можна класти до неї, цікаво?

- Все дуже просто: книги. Енциклопедії.

- Тоді зрозуміло. Але ніби ще не час для вступу?

- Ці книги подарувала мені бабуся. Вона померла нещодавно.

- Мої співчуття. А хто у вас у Кролевці?

- Батьки. Вони поїхали трохи раніше, а я сумувала за бабусею та збирала її спадщину. Крім книг, вона залишила мені свої щоденники та нотатки до книг, які хотіла сама видати, але так і не встигла.

- Покладіться на мене, я допоможу. Здається, оголошували наш рейс?

- Я – Марина, а як звертатися до вас?

- Іван. А ще пропоную перейти на ти. І давай сядемо поряд, щоб не загубитися.

- Згодна. А що робиш ти у Кролевці?

- Тепер проживаю. Якщо ти не заперечуєш, то ці дві години подорожі буду розповідати тобі про себе. А завтра ти – про себе. Згодна?

- Завтра? Тобто, ти мені призначаєш побачення на завтра? Якщо так, то згодна. Бо уже через декілька днів мені потрібно їхати на навчання до Києва.

- Перший курс?

- Помиляєшся, третій.

- А маєш вигляд школярки.

- Така незграбна?

- Така юна! Мила і недосвідчена.

- О, як можна так говорити про жінку, якої не знаєш?

- Я бачу. Та я не про це. Отож, слухай про мене, дівчинко.

Іван ще ніколи не мав такого бажання розповідати про себе, тим більше, від третьої особи. Дівчина жодного разу не перебила його, не виказала здивування.

- Я тепер згадала. Про тебе була передача у ток-шоу “Говорить Україна”. Але ти там був зовсім інший, якийсь наляканий, не впевнений у собі. Ти зовсім інший.

- Я і для себе змінився. Так буває, коли людина переживає якісь стресові моменти.

- Так. Іване, от що я вирішила. Хоча тут можна говорити про випадок. Він вирішив. Я не поїду сьогодні додому, а залишусь з тобою. Я просто забула зателефонувати батькам, що виїхала. Це доля. Я хочу, щоб ти був моїм першим мужчиною.

- Марино, я не знаю...

- Не заперечуй. Я так вирішила. Я цього хочу. Ми потім повернемося до квітів, цукерок, а зараз нехай буде секс.

Сказати, що Іван злякався чи не зрозумів дівчину, чи не повірив, що дійсно буде першим, то не сказати нічого. Після її слів він уже і сам ні про що не міг думати, як про кохання з нею.

Речі Марина залишила на вокзалі у камері схову. Правильне рішення, – подумки підтримав Іван, – бо тягти речі – це потребувало час. А потім ні на що би уже не залишилося сил.

Тільки-но зачинили за собою двері кімнати, обоє ледве не впали, перечепившись за щось під ногами. Іван увімкнув світло і аж оторопів від здивування: кімната нагадувала смітник, куди повикидали непотрібні речі.

- Ваню, що це? У тебе не прибиралося з минулого року?

- Ні, Марино. Тут інше: мене пограбували. Як бачиш, залишився тільки мотлох. А всі цінні речі, що мені подарували люди, всі продукти – щезли.

- Треба негайно викликати міліцію! Нехай знайдуть злодіїв.

- Я так думаю, що далеко бігти шукати їх нетреба. Упевнений, навіть знаю, хто.

- То тим більше, нехай їх покарають.

- Я сам з ними розберуся. Марино, вибач. Так прикро, але в цьому смітнику ми не можемо кохатися. Зараз я викличу таксі, поїдемо на вокзал, заберемо речі і я тебе відвезу додому. Телефонуй батькам про свій приїзд.

- Ти упевнений? Хоча, ти маєш рацію. Ми зустрінемося завтра, правда ж? Ваню, не ображайся за запитання, але я маю спитати, чи є у тебе на що жити? Можливо тобі потрібна допомога?

- Ні, дякую. Тут були телевізор, комп'ютер, класна музична система, так, ось її мені дуже шкода. Ну, продукти там якісь в холодильнику. Добре, що хоча би його не винесли. Гроші я тримаю на карточці, а ще на рахунку в банку. Все інше – наживне. Шкода тільки, що вся техніка буде не використовуватися в корисних цілях, а продасться та буде пропита.

- Слухай, я зараз згадала, що двері не були зламані. Ти ж їх відкривав ключем?

- Та тут такий замок, що цвяхом при бажанні можна відкрити. А ті невігласи мають відмички, це тут не перша крадіжка.

- Може я поговорю з батьками і ти поживеш у нас якийсь час?

- Це у тобі зараз говорить жалість до мене. Все добре.

- А ще я уявила оті твої “розборки”. Давай я батьку скажу, він у мене здоровань, сильний. Розгоне їх одним своїм виглядом.

- Я уявляю: купа трупів і сморід від їх обпісяння. Ну і пригода у нас з тобою вийшла. Замість коханців перевтілилися в детективів.

- Смішно. Ось ми і приїхали. Чекаю тебе, Ваню, тут завтра. Зателефонуєш, як прийдеш. Бувай.

- До завтра, Марино.

Треба дійсно щось думати про інше місце проживання. Ці падлюки спокою не дадуть. Я не маю наміру ділитися навіть трусами чи сорочками з ними. З нормальними пацанами – так. А ці урки... Може справді треба було погодитися на допомогу батька дівчини? Та припини. Просто покинеш цей гадюшник – та й край. Он оголошень про здачу квартир повно. Знайду за помірну ціну на якийсь час, а там видно буде. Але спершу треба прибратися. Прийдемо з Мариною завтра сюди? Ні, зранку буду шукати хату, а ввечері прийдемо уже туди. Правильно? Правильно!

На прибирання у Івана пішло добрих дві години. Крапкою в ньому стало миття підлоги. Після такої розрядки та вправ, хлопець упав на ліжко та відразу ж заснув.

Прокинувшись, зранку вирішив позбутися сміття, що ретельно було зібране в коробки, пакети. Свої речі Іван теж зібрав у валізу на всякий випадок.

Тільки-но хлопець спустився на перший поверх, з вулиці до гуртожитку зайшло двоє з тих, на кого у нього була підозра відносно пограбування.

- Чума, кажуть тебе пограбували? – скалячи зуби підійшов один із них, такий собі Рома – худе та чумне створіння, про якого казали, що він уже відбував покарання за злочин.

- Я навіть знаю, хто, – дивлячись прямо у вічі негіднику чітким голосом відповів.

- Що ти хочеш сказати, що то ми ?! – залементував той.

- А як ти міг дізнатися про крадіжку, якщо я щойно приїхав і ні з ким ще не спілкувався?

- Ти дивися, інваліде, пікнеш або викличеш міліцію довбану, поріжу на шматки, закопаю, ніхто і шукати не буде.

- Я об тебе маратися не буду. Але запам'ятай і ти: параші тобі все одно не уникнути. – Іван навіть сам здивувався, звідки у нього взялася така лексика. – А тепер іди собі і не заважай.

Ні, треба валити звідси якнайшвидше. Ці підераси у спокої мене не залишать, – ще раз підтвердив своє рішення Іван.

Хлопець згадав, як одного разу на ринку біля однієї палатки бачив оголошення про здачу квартири. Туди він і попрямував. Того оголошення вже не було, але продавчиня сказала, що має інформацію про інше житло. Розпитала його, хто він та звідки, а потім дала номер мобільного. Уже через півгодини Іван роздивлявся однокімнатну квартиру, доволі простору, на другому поверсі. Домовилися з господинею про ціну, хлопець заплатив за місяць і задоволений таким перебігом обставин, повернувся за речами. Йому дуже не хотілося, щоб про його переїзд до іншого місця дізналися теперішні вороги. Тому він на вулиці зупинив підлітка і за п'ятдесят гривень домовився про допомогу: той заходить слідом за Іваном, бере його речі, виходить, чекає його за рогом, а натомість отримує свою винагороду. “Операція” пройшла успішно. Залагодження справи з гуртожитком на рівні адміністрації Іван запланував на пізніше. Адже його ніхто житла не лишав. Це тільки його рішення.

Поснідавши в одній із кав'ярень піцею та кавою, Іван вирішив, що час телефонувати Марині та йти до її будинку.

Може відразу купити “джентльментський набір”? Чи квіти краще? Спочатку зателефонуй, женіх. А то може так скластися, що вона кращого першого чоловіка знайшла за цей час. Що за думки погані про хорошу дівчину? Не смій! Та я взагалі-то нічого. Мені тільки цікаво, чому у неї виникло таке “скоропалітельне” бажання позбутися цнотливості, ніби її хочуть силоміць віддати заміж за нелюба, як ту безприданницю? Що ти розумієш у жінках!? Ти не хочеш? Боїшся відповідальності? Тоді виріши вже нарешті. Добре, добре. Я хочу зустрітися з Мариною – це правда. Як складеться надалі – побачимо.

- Марино, вітаю. Я вже біля твого будинку...

- Доброго ранку, Ваню. Заходь у гості.

- Але ж ми вчора домовлялися про інше... Ну, добре. Зараз іду, квіти несу.

- Знайомся, це моя мама Лариса Михайлівна, – зустріла дівчина хлопця.

- Якось незручно, я без подарунка...

- Та ти не хвилюйся, я тільки хотіла побачити хлопця, про якого розповідала моя донька, а ще – на героя дня, як кажуть журналісти. Тебе впізнають після тієї передачі?

- Я не звертаю уваги, бо весь час чимось зайнятий. Та і який я герой? Втік із поля битви...

- Просто то не твій бій. Але ти дійсно заслуговуєш на повагу. Ти хоробрий.

- Тепер я розумію, що мною рухало почуття самозбереження. Я так до кінця і не розібрався, хто там воює. Шкода, що хлопці гинуть. Кажуть, можна було залагодити конфлікт на рівні тих багатіїв Коломойського і Фірташа, а ще Ахметова...

- А як ти поясниш загарбання Криму? – втрутилася в розмову Марина. – Теж бізнесмени щось не поділили? Це війна між Україною і Росією, яка нас не хоче відпускати до Європи. От і все. Вони думали, що всі ми – то Крим та Донбас, що кричали “Рятуйте, браття-росіяни!”. А виявилося, що патріотів предостатньо, вони готові воювати за вільну незалежну європейську Україну, класти голови за неї.

- Марино, не кип'ятися, а то й справді виходить, що Ваня втік із Донбасу. Ну, добре, ви тут поснідайте, сходіть кудись. Я на роботу. До побачення, Ваню.

- До побачення.

- Вибач, це я не до тебе мала спітч. Просто коли хвилююсь, беру верхні ноти, а оточуючі сприймають це як звинувачення чи докір.

- Я вже зрозумів. Збирайся, ми йдемо в гості.

- До кого?

- До мене. Я тепер господар однокімнатної квартири на цілий місяць!

- Розумієш, мені треба розпакувати книги та розставити на полиці. А ще вписати їх в загальний облік наших домашніх книг. Я думала, ти мені допоможеш.

Отже, передумала. Не я буду першим її мужчиною, – подумав Іван, але вголос нічого не озвучив.

- Добре, я тобі допоможу. А можна я щось виберу почитати? Або давай ти сама мені вибереш.

- Із того, що я привезла, все цікаве, але не перти ж тобі на собі ті енциклопедії. Знаєш, краще я дам тобі бестселер – “П'ятдесят відтінків сірого”, а потім розкажеш про враження.

Начиталася, у тих писак або три роки живе любов, або сірі кольори в усьому бачаться. Ні, справжні почуття вони вічні. Он моя бабуся діда Олексія любила майже все життя. А я Світлану? Ой, щось защеміло у лівій половині грудної клітки...

- Ти, напевне, думаєш зараз про ті сірі кольори? Ну, про назву книжки? Я теж не згодна з цим, але і випадки такі є. Моя подружка за п'ять років уже вдруге виходить заміж. І кожного разу через велику любов.

- А у тебе було велике кохання?

- Було. Придумане. Я його придумала для подружок і кожного разу розповідала такі страсті-мордасті, що вони ладні були луснути від заздрощів.

- То і вчора ти придумала, а насправді нічого б не було за будь-яких обставин?

- Не впевнена.

- А про першого мужчину ти теж придумала?

- Ні, я ще ні з ким не кохалася.

Івану захотілося обняти цю дівчинку, пригорнути до себе, відчути, як пахнуть її коси, шия. А потім цілувати в уста – такі жагучі, теплі та по-дитячому податливі. Він так і зробив. А згодом опам'ятався вже в ліжку Марини. І далі все сталося само собою. Тіла сплелися, єство кожного підказувало дії і рухи. Але хлопець пам'ятав і те, яким він має бути ніжним і ласкавим, щоб розбудити у дівчині Жінку.

- Тобі не було боляче? – пригортаючи до себе дівчину запитав Іван. – Пішли, я тебе помию, наче маленьку дівчинку.

- Зараз трохи некомфортно. Треба білизну зняти та випрати швиденько. Я їсти хочу.

- І я теж. Зараз я сам приготую нам обід, а ти полеж на дивані. Я буду на тебе задивлятися.

- Ти такий турботливий. А ще сильний, ніжний, ласкавий...

- А ти така приваблива і сексуальна, що зараз не втримаюся і теж прийду до тебе на диванчик.

- Ні, ні, потім, – сміялася Марина, допомагаючи вже хлопцю накривати на стіл. – Ми можемо вмерти з голоду.

- Тоді – де моя найбільша ложка? – розійшовся й собі Іван. – Пропоную поїсти та йти до мене на новосілля. Погоджуйся...

- Погоджуюсь, погоджуюсь. Я навіть знаю, що тобі подарувати.

- Та нетреба подарунків.

- То буде для нас. Я придбала в Києві постільну білизну, справжню індійську, із тонкого-претонкого шовку.

- Мама знайде пропажу?

- Я їй все розповім.

- Все-все?

- А що тебе дивує? У мене від мами нема таємниць. А тим більше тепер, коли ти зі мною. Ваню, поїхали зі мною до Києва. Будемо жити разом, як чоловік та дружина...

- А твої батьки? Постривай, постривай! Марино, я тебе прошу поки що не все розповідати мамі. Уяви її реакцію на все почуте: вчора познайомилися, сьогодні кохалися, а завтра вже чоловік та дружина. Голова обертом навіть у мене.

- І у мене. Добре. Ти маєш рацію. Ми для моїх батьків поки що друзі. Дружимо і не більше. Білизну я беру, йдемо відзначати новосілля у друга Вані.

- Ти найкраща за всіх!

- А ти будеш мені говорити “Я тебе кохаю”?

- А ти мені?

- Я перша запитала!

- Я тебе люблю! Ось.

- Я тебе теж!

З приходом Марини, кімната відразу почала змінюватися: то столик посунули, то диван розвернули, там вона щось підв'язала, там прикріпила щось, і стало затишно та комфортно.

Тиждень пролетів непомітно, бо Іван і Марина були зайняті дуже важливою справою: пізнанням одне одного. Дівчина перестала соромитися і своїх бажань, і своїх відчуттів. Вона зрозуміла, що не даремно споконвіку її предки забороняли надавати такого великого значення сексуальним стосункам чоловіка та жінки, називаючи їх навіть брудом, сороміцтвом. Бо це своєрідний наркотик, який задурює голову, затуманює мізки і ти вже нічого не хочеш, тільки кохатися. Та із книжок дівчина знала й інше: все залежить від того, яку мету ставить людина, займаючись сексом: чи продовження роду, чи отримання задоволення, чи принесення задоволення партнеру, чи відпрацювання отриманих грошей. Марина, співставивши розповіді своїх заміжніх подруг про “ЦЕ”, згадавши найвражаюче прочитане про сексуальні відносини, зрозуміла, що їй пощастило з першим партнером, а ще зраділа відносно себе: вона сексуальна, вона насправді отримує від нього задоволення. Її, звичайно, не могло не турбувати питання про кохання між нею та Іваном, бо так уже вона буда вихована. Чи зможуть вони насправді покохати одне одного? Чи все залишиться на стадії тільки задоволення? Вона подумки кожного разу “відсовувала“ цю проблему, а може й не проблему – до настання моменту вирішення.

- Ваню, справді, приїзди до Києва. Що тобі робити в Кролевці?

- Я вже нині думаю над цим. До Києва я приїду у будь-якому випадку. До тебе.

- Добре. Зателефонуєш, як зберешся. До побачення.

- Ти не сказала, що будеш сумувати за мною, що любиш...

- Ваню, ми дорослі люди, все і так зрозуміло.

Так, все зрозуміло. Їй сподобалося зі мною трахатися – не більше. А може дівчина сама ще не зрозуміла своїх почуттів до тебе? Чого ти поспішаєш зі своєю любов'ю? “Лицом к лицу – лица не увидать. Большое видится на расстоянии”, – процитував для себе поета. – От село! Почекай, завтра вона зателефонує і ти почуєш інше. Ось побачиш, – втішав себе хлопець після прохолодних проводів Марини. Аж раптом він згадав, що жодного разу за цей буремний тиждень не відповів на дзвінки ні Даші, ні Сашка.

- Дашо, вітаю! Як гризеться граніт шкільної науки? Дивися мені, навчайся добре, а то батьки тебе в кут поставлять, – не розуміючи сам навіщо він це говорить, торохтів у слухавку. – Як там наші молодята? Ще не посварилися?

- Ваню, ми за тебе дуже хвилювалися, всі. І мої батьки. Сашку хтось телефонував і сказав, що ти в гуртожитку не живеш. Що сталося? Ти здоровий? Ти не в лікарні?

Може оце справжні почуття? – розмірковуючи, що розповісти, спитав себе хлопець.

- Все добре. Просто набридли щоденні п'яні розборки тих придурків гуртожитських. Та і дещо вони без мого дозволу поцупили за час моєї відсутності...

- Тебе пограбували?! Ти міліцію викликав?

- Дашо, не переживай. Я все владнав. І живу поки що на квартирі. Так краще.

- Я заспокоїлася, що ти нарешті знайшовся, здоровий і бадьорий. Збиралася навіть приїхати до тебе, та не наважилася. Раптом ти зайнятий важливими справами, а тут я, як сніг на голову...

- Так, я був зайнятий. Познайомився з дівчиною, ми зустрічалися, тепер вона поїхала, бо навчається у Києві.

- Ти їдеш до неї?

- Ще не вирішив. Та і не телефонувала вона ще.

- Я відчувала, що твоє мовчання пов'язане з іншою дівчиною...

- Дашо, ти плачеш? Чим я тебе образив? Пробач, що не відповідав. Я не думав, що це настільки тебе засмутить.

- Все добре, то я від радості, що ти знайшовся. Щось є нового з приводу поїздки до Німеччини?

- Добре, що ти нагадала. Я про все забув. Зараз буду проясняти ситуацію. Я потім тобі зателефоную.

- Добре. Бувай.

Так, забув про все на світі... Якщо ж прийдуть якісь папери, то на гуртожиток. У всіх моя адреса та. Збігаю, дізнаюся. Але чому ж немає дзвінка від Марини? Зараз подзвоню сам.

- Ваню, привіт! Я щойно збиралася тобі телефонувати. У тебе все добре?

- Я вже скучив за тобою. Ти на вихідні приїдеш?

- Ні, у мене лекції, деякі “хвости”. Треба наверстати згаяне. Я теж скучила за тобою. Дзвони, не забувай.

- До побачення, Мариночко моя.

Іван почувався чомусь обдуреним, залишеним напризволяще. Що за дивакуватість? Ти ще заплач. Дівчина навчається, не до тебе. А до кого? Відчепися і не придумуй клопоту на голову. Біжи вже в гуртожиток, можливо лист на тебе чекає, – відволікав від запитань себе хлопець.

- Ваню, тут тебе розшукували, ось залишили конверт. А я не запитала у тебе про нову адресу, тоді переживала, – зустріла хлопця одна із вихователів гуртожитку тітка Ольга. – То як ти влаштувався? Ну, і добре, а тут ні відпочити, ні спокійно поспілкуватися не дадуть. Удачі тобі, синку.

У конверті було повідомлення про те, що підтверджують рішення про несплату йому компенсації як біженцю, оскільки дата прописки не відповідає нормам, прописаним у законодавстві і т.д.

Не можна – то і нетреба. Звичайно, гроші би не завадили. Хочеться купити нові джинси, сорочку та футболку на літо такі класні, щоби в них сподобатися Марині.

Далася тобі та Марина. Ні, потрібно чимось зайнятися, щоб не заморочуватися тими дурними думками. Книжка! Я ж зовсім про неї забув! Зараз прочитаю від початку і до кінця.

Початок книги Івану не сподобався. Якась дівчача , – визначив хлопець. Та згодом описувані сцени та події так його захопили, що він забув і про обід, і про вечерю, і взагалі про те, де він знаходиться. Тільки коли вже очі від утоми майже нічого не бачили, він відклав книгу. Про прочитане вирішив поки що не заморочуватися. Дах і так їде, – сказав собі. – Краще пішли прогуляємося та поїмо чогось. Шкода, що немає Сашка, Насті, Даші... Щось новеньке, хлопче. А чому ти не згадав зараз Марину? Та звідки я знаю?! Образився за простий її тон у розмові та відсутність отих мусі-пусі? Сприймай все як реальність. Ти ж не обдурений ніким, ніхто не обіцяв вічної любові... Та все добре, відчепися! Завтра все обмізкую, треба свої питання вирішувати. А тепер – спати.

Наступного дня зранку Іван вирішив усім важливим адресатам та знайомим повідомити про нове місце проживання. За цим заняттям промайнуло більше півдня. Хлопець із особливим задоволенням поспілкувався з журналісткою пані Людмилою, з Оленою Павлівною, яка підбадьорила його чудовими новинами відносно поїздки до Німеччини. Надіслав хлопець повідомлення і для своїх американських друзів із міста Атланта. Телефонував Сашко, кликав повернутися до Шостки, натякаючи, що там його з нетерпінням чекають. Хай підростуть оті “чеканці”, а то горя від них не оберешся, – бурчав про себе хлопець. – Але ж приємно, чорт забирай!

Іван згадав розмову з Оленою Павлівною і зрозумів, що готовий вже обговорити з нею справу, яка не дає йому спокою ось уже досить тривалий час.

- Олено Павлівно! Вітаю ще раз. Якщо ви зайняті, я зателефоную іншим разом.

- Судячи з усього, твоя справа нагальна і не терпить відтермінування. Я тебе слухаю, Ваню.

- Я вирішив надати допомогу пораненим хлопцям, грошима. Виходить так, що я майже нічого не витрачаю із пенсійних грошей, ще є дещо. А ще я знаю одну знайому родину, яка теж має намір допомагати пораненим, біженцям. Але ми не знаємо, куди і до кого звертатися.

- Хлопче, ти ж сам потребуєш допомоги, підтримки. Але я тебе дуже добре розумію. І підтримую. Я до подробиць дізнаюся про те, як швидко можна переказати гроші пораненим. Знаю, що цим займаються, перш за все, волонтери. А як ти хочеш: публічного висвітлення твого рішення чи...

- Що ви, Олено Павлівно, я би просив вас про це нікому не говорити. Не хочу знову бути у центрі уваги.

- Добре, Ваню. Чекай мого дзвінка. До побачення, мій герою!

Таке сказала – герой. Я просто знову відчуваю себе винним: вони там гинуть, а я тут...

РОЗДІЛ ХІІ

РОЗМОВА З СОНЦЕМ – У МИНУЛОМУ

Уже змалку Іван Чумаків дуже любив літо, сонячні дні, напоєні медовими пахощами, піснями пташок, прохолодною водою, безтурботним кваканням жабок у річці. Та найбільше він любив сонце. Частенько, коли вони з бабусею поверталися з купання, запитував у неї:

- А куди ховається сонце?

А бабуся йому співала:

Ой, сонечко ясне, невже ти втомилось?

Чи ти розгнівилось?

Іще не лягай.

- Воно велике, і в нашій Галактиці ніби стоїть на місці. А от Земля обертається навколо нього і своєї осі. Звідси – день і ніч.

- А воно живе, бабусю?

- Це – планета, яких тисячі на небі. Я би хотіла сказати, що живе, бо воно нас обігріває, без нього не було би життя на планеті Земля.

- А з ним можна поговорити?

- Поговори. Воно тебе вислухає, я це знаю напевне.

- Завтра я з ним поговорю. Бабусю, а ще ти співала про маленьких комашок – сонечок. То дітки сонця, що на небі?

- Ні, дитинко. То люди так придумали, бо ті малесенькі створіння яскраві, красиві, схожі на сонце. А про що ти хочеш поговорити з сонцем?

- Я тобі потім розповім, добре? А зараз мені треба готуватися до розмови з ним.

- Не буду тобі заважати. Скажу лише, що з сонцем треба говорити про найважливіше. Запам'ятай це.

- Його не можна відволікати? Воно може впасти?

- Воно не чує, якщо про дрібниці.

- А з сонцем усі говорять?

- Ні, Ваню. Дехто навіть не згадує про нього, не дякує його за тепло, за життя. Зараз я розповім тобі казку про Сонце.

Десь на Землі, на її безкрайніх просторах загубилася невеличка країна. Але попри це була вона напрочуд красива і багата. Багата, перш за все, дорогоцінними металами, а особливо – золотом. Сонце дуже її любило, бо вона була схожа на нього. Все, що було потрібно мешканцям планети, у них було: смачна їжа, питна вода, прозора, як кришталь, а ще дуже корисна, зелені гаї та смарагдові луки, теплі річки і навіть безкрайнє море. Люди працювали, відпочивали, ростили дітей. Дуже полюбляли ходити один до одного в гості. Вони пишалися вирощеними садами, парками, розаріями та квітниками. Всі дорослі п'ять днів на тиждень працювали, кожен за своєю спеціальністю. Діти відвідували колективні та індивідуальні заняття, готуючись замінити своїх батьків у всіх сферах діяльності. А ще всі в тій країні повинні були слідкувати за своєю зовнішністю та займатися спортом. Кожного місяця проводилися важливі спортивні змагання. Переможців знала вся країна. Коли у когось виникали питання, на які він сам не міг відповісти, то треба було звертатися до Сонячного Кола – своєрідного енциклопедичного словника. Зараз би сказали – комп'ютер, Вікіпедія. Він був один в країні і розташовувався у засекреченій місцевості. Одного разу чоловік на ім'я Фан оголосив про те, що уже замала країна для мешканців. Майже всі погоджувалися, бо, дійсно, того року народилося багато дітей, більше, ніж це було завше. Прогнозували, що не достатньо незабаром буде їжі та води в країні. І тоді заговорили про те, що можна піти і забрати у якоїсь країни територію. Але все ж спочатку було вирішено піти до Сонячного Кола і задати це запитання.

Сонячне Коло, отримавши таке запитання, враз змінило свій колір: із золотого на червоне. А потім надало таку відповідь:

– Забрати територію у іншої країни – то значить розпочати війну. Ми – мирна країна. Сядьте, подумайте і знайдіть інший вихід. Війні не бути, інакше Сонце спалить вас.

Але агресивні мешканці таємно від інших зібралися і пішли зі смертельною зброєю шукати землю, котру можна було б загарбати. Вони пішли вночі, але після їх уже ніхто не бачив. Та після цього змінилося все в тій країні: тільки чверть днів року були сонячними, решта – холодними та дощовими. Люди стали частіше хворіти і відходили у вічність. Діти народжувалися кволими і часто батьки лишалися своїх чад. На запитання до Сонячного Кола про те, що відбувається, воно відповіло:

- Це вам попередження від Сонця. Якщо і надалі агресивні думки будуть оволодівати вами, то воно просто спалить вас.

- Бабусю, і що Сонце завжди спалює тих, хто хоче воювати?

- Не можу сказати напевне, але ж не залишилося нікого на Землі із тих, хто йшов війною, убивав людей.

- А та країна десь є і сьогодні?

- Це ж тільки казка, Ванечку. Але я бачу, що сонце стало дещо пекучішим. І все частіше трапляються стихійні лиха.

Наступного дня хлопчик з самого ранку був зосередженим та спокійним. А потім, поки Валентина Михайлівна спілкувалася з сусідкою, кудись зник. Малий розташувався на сусідській копиці сіна, але так, щоб його ніхто не бачив. Він вдивлявся в золотисте вранішнє світило і згадував все, про що хотів з ним поговорити.

- Сонечко, ти таке тепле, велике і красиве. Я дуже тебе люблю, і всі люди тебе люблять. Бо ти, каже моя бабуся, – джерело життя. Отож я прошу тебе не гніватися на людей, не спалювати землю. Бо інакше загинуть усі. А як же я дізнаюся, що буде зі мною та моїми друзями далі? Якою виросте берізка, яку ми посадили з татом весною? Я хочу побачити море і високі гори. А ще десь живе дівчинка, яку я зустріну і ми будемо жити разом, і у нас будуть дітки. Я хочу їх побачити. Якщо ж ти спалиш землю, то все зникне, нічого живого не залишиться. Знайди якийсь інший спосіб покарати тих, хто тебе не слухається, хто на це заслуговує. Я пришлю тобі твоїх діток – маленьких сонечок, хочеш? Ось дивись, я знайшов одне біля себе. Я покладу його собі на долоню, воно доповзе до кінчика пальця і злетить до тебе. Тільки не гнівись, будь лагідним. То добре, ти ж таке хороше та тепленьке! Я люблю тебе! Ну, я вже піду, а то бабуся буде мене шукати. Вона теж тебе любить.

Хлопчику ще довго у його житті здавалося, що Сонце ходить за ним слідом, допомагає йому в усьому. Та прийшов час і він забув про свою розмову зі світилом. Хоча воно так само кожного дня ходило по колу, змінюючи ніч на день, змінюючи пори року. Та іноді уві сні воно приходило до хлопця і лагідно до нього всміхалося.

РОЗДІЛ ХІІІ

РОЗМОВА З СОНЦЕМ – У МАЙБУТНЬОМУ

Посеред лугу на копиці свіжого сухого пахучого сіна лежав чоловік. А навкруги буяло літо: цвіли запашні лугові квіти, нескошена трава наповнювалась соком, із квітки на квітку безперестану перелітали бджоли та метелики, п'ючи чистий нектар, де-не-де на скошених галявинах проглядали спілі та спіючі ягідки полуниці та суниці. В небі – прозорому, високому та безкінечному – жодної хмаринки. Інколи туди злітали маленькі або величенькі пташечки, кожна співаючи свою пісню. Там царювало сонце: літнє, ясне, усміхнене та життєрадісне. Ця діжа жару і променів повільно котилася зі сходу на захід, даруючи людям спочатку ясний день, а потім, ховаючись за далекий горизонт, ніч.

Чоловік на вигляд мав років сорок, на що вказувало посріблене на скронях та в густому чубі волосся. Відкрите мужнє обличчя зараз випромінювало спокій і задоволення. Здавалося, що він заснув від подиху легенького вітерця та п'янких ароматів літньої днини. Але він не спав. Чоловік... розмовляв із Сонцем.

- Тепер я знаю напевне: ти – вічне, ти – джерело життя на Землі, а може і не тільки на ній, ти – могутнє і справедливе. На Землі змінюється все: люди, континенти, людські пріоритети та віра. А ти як ходило по колу, змінюючи дні та пори року, так і через мільйони років будеш виконувати це дійство. Тоді, в дитинстві, я просив тебе бути милосердним до мене, моїх рідних, друзів. Зараз я розповім тобі, за що я сьогодні співаю тобі аліллуя, за що сердечно дякую.

Ти бачило, якою щасливою та захищеною істотою я почувався тоді з бабусею, татом, навіть не зважаючи на те, що мене покинула мати ще немовлям. Я не знав її, але відчував, що таке родина. І уже тоді думав про те, що я своїх дітей ніколи не покину. Тільки щоб ти не спалило землю. Бо справді на ній багато горя та несправедливості. Через людей. Ми – люди, замість того, щоб звинувачувати одне одного у злодійствах проти людства, повинні домовлятися, допомагати ставати на ноги збіднілим країнам, дати можливість людям забути, що таке війна та голод. Ми повинні пам'ятати найважливіше: Земля – наш дім, і кожна людина має право на достойне життя, зважаючи на рівноправність та право на всі багатства недрів землі. Людство змінюється – це правда. Воно стає розумнішим і милосердним. Ще трохи зусиль і ми переможемо бідність на планеті, ми намагаємося вирощувати тільки екологічно чисту продукцію і вживати лише її, використовуючи для цих технологічних процесів та інших наукових дослідів сонячну енергію, енергію вітру, води. Ми мінімально пов'язані з атомною енергією, нафтою, газом і продукцією із них. Це я коротко про те, що сталося за ці майже сорок років, коли я востаннє розмовляв із тобою.

Я добре пам'ятаю той тиждень із свого життя, котрий, по-перше, змінив мене, моє ставлення до людей, а по-друге, дав мені зрозуміти, що коїться в моїй країні щось таке, чого не повинно бути. За тиждень я жодного разу не відчував твоїх теплих променів. Ти ніби плакало тоді. Бо справді, як було не плакати! Гинули молоді люди, бо у сусідньої держави був агресивно налаштований керманич, а також його оточуючі. Мені переповідали пізніше очевидці війни, що таких спекотних двох літ як тоді, ніколи – ні до тих подій, ні після – вони не бачили. Ти – Сонце – ніби намагалося спалити все агресивне та направлене проти життя. Але переміг здоровий глузд, у сусідній країні інший керівник, інші пріоритети. Всі прагнуть до миру та процвітання.

Я – щаслива людина, бо маю свою родину, люблю ту справу, котрій віддаю вміння і сили, живу у країні, де намагання побудувати щасливе і демократичне суспільство не є тільки декларативним. Всі цього прагнуть. І кожен знає, що треба докладати зусиль.

Та ще трохи про себе. Моєю долею стала Даша. Вона така любляча, турботлива, віддана і розумна. Народила мені п'ятьох пташенят – двох доньок і трьох синочків, двоє із яких – близнята. Старші вже самостійні, мабуть скоро бути нам з Дашею бабусею та дідусем. Ото щастя! А ці хлопчики-близнята ще маленькі, будуть ходити до другого класу. Мешкаємо ми тепер родиною у селі, де я народився – Баничах. Це запропонувала Даша, коли ми вже “стали на ноги“, у нас з'явилася особиста марка хлібної продукції, прибутки, вона згадала мої ностальгійні розповіді про босоноге дитинство і намалювала картину: великий будинок, велика родина, сімейний бізнес у селі мого дитинства. І все збулося, бо ми того прагнули.

У цей час знизу почулися голоси хлопчиків:

- Тату, тату! Ти де? Ми теж туди хочемо! Візьми й нас! А що ти тут робиш?

- Розмовляю з Сонцем.

- Ми теж хочемо розмовляти з ним. А про що говорити з Сонцем? – допитувалась малеча.

- Про найважливіше у вашому житті.

- Щоб ти нам купив скоріше айфони останньої моделі?

- Ні, треба говорити про людство, про мир на землі, про щастя для всіх людей.

- Тоді нехай я одним із перших полечу на Марс, – загадав один із хлопчиків.

- Без мене? – відразу відреагував другий брат.

- Та куди тебе діти? Звісно, вдвох полетимо.

- Молодці! Це ті прохання, які виконує Сонце.

- А що ви попросили для мене у Сонця?! – загукала знизу вродлива весела жінка.

- Щоб ти через рік стала бабусею,– жартував із нею Іван. Бо це був саме він і його родина.

- Я згодна. І нехай всі люди будуть щасливими в родинах.

- Юначе, юначе, – почулося в салоні від водія. – Ми приїхали, Київ.

Навіщо водій розбудив мене на найцікавішому? Не міг почекати ще хоча б хвилину. Який чудовий сон приснився. От загадав би, щоб таке наснилося, так, мабуть, не побачив би, не здійснилося. А тут у дорозі між Кролевцем і Києвом... Стривай, стривай! Як кажеш дружину звати? Яку дружину? Ну, там, уві сні. Даша... Ти сам так її називав, коли розповідав про родину. Дітей п'ятеро! Клас! Три хлопчики! Клас! Це ж було уві сні... А ти приїхав побачитися з Мариною. Приїхав – то й побачусь, – проясняв ситуацію, поступово відходячи від дивного сну Іван Чумаків.

До столиці хлопець приїхав, щоб здати документи на відкриття візи. Завдячуючи клопотанням відділу соціальної допомоги райцентру, у нього на руках без зайвих зволікань були необхідні документи. Банк підтвердив, що на рахунку достатня кількість грошей для поїздки та проведення операції в Німеччині.

Іван планував швиденько вирішити свої проблеми і зустрітися з Мариною. Та перед цим знайти наймодніший магазин чоловічого одягу і придбати нарешті оті класні джинси, футболку з цікавим актуальним принтом, сорочку у клітинку, кросівки і темно-синю демісезонну куртку, як у Бреда Піта.

Можливо, я неправильно вчинив, що не зателефонував дівчині, не попередив про свій приїзд? Так хотілося ж зробити сюрприз, – не полишали сумніви хлопця. – Зараз підійду до її факультету, вона вийде – а тут я. Марина очам не повірить, а потім ми підемо кудись у затишне кафе, повечеряємо, поспілкуємося, а далі вона запросить до себе на чай... А якщо у дівчини інші плани, з іншими особами? Та ні! Вона зрадіє, бо скучила за мною, як і я за нею.

Тільки-но Іван зайшов до магазину, як до нього підійшла вродлива та чемна дівчина. Вона запитала, чим може йому допомогти. Раніше у таких випадках хлопець ніяковів, а тут раптом до нього прийшла упевненість, ба, навіть практичність. Він сказав, чого хоче, і біля нього “закрутилися “уже не одна, а три продавчині. Вони нанесли і джинсів, і сорочок та футболок. Іван все це приміряв у примірочній і періодично показувався дівчатам. Вони весело перемовлялися, підказували, що йому більше пасує. Таким чином були придбані всі бажані речі. Хлопець попросив старий одяг положити до запропонованого фірмового пакету, а сам вийшов до зали “як нова копійка”. Дівчата зізналися, що він змінився, став таким модним, столичним. Та дещо з цікавістю озвучили суму, котру треба викласти за шик. Іван з упевненістю американського мільйонера дістав картку, і всі з полегшенням зітхнули. З такою ж упевненістю він тримався і у взуттєвому відділі, де купив класні польські шкіряні весняні шузи. Для завершення образу хлопець забіг ще й до перукарні. На його щастя там не було черги, і вже через півгодини зачіска змінила його зовнішність ще більше.

Ось такий – упевнений, модно вдягнений, щасливий – стояв Іван біля входу Марининого факультету, розрахувавши, що заняття повинні закінчитися саме зараз.

Марина виходила з вхідних дверей разом із подружкою, кинула захопливий погляд на хлопця, що з трояндою стояв на сходах... і вони пішли повз нього.

- Марино! А я тебе чекаю.

- Ваню?! Я тебе не впізнала!? Що ти тут робиш?

А в цей час її подружка сама простягла Івану руку для знайомства і голосно сказала своє ім'я – Карина.

- Карино, будь ласка, вибач, але у мене справи. Ми потім зустрінемося з тобою.

- А може все ж візьмете і мене до свого товариства?

- У нас важливі справи. До побачення, – з підкресленою нотою офіціальності в голосі промовила Марина. І уже ніжніше до Івана, – Чому не зателефонував, що приїдеш? Ти у справах?

- Я приїхав, щоб побачитися з тобою. А ще віддав у візовий центр документи на відкриття візи до Німеччини.

- Знаєш що, давай підемо пообідаємо десь, а далі вирішимо, як провести час.

- Я скучив за тобою. Ми можемо побути разом? – хлопець навіть сам не очікував, що здатен на такий натиск. Його охопила пристрасть.

- Я теж думаю про це. Зараз зателефоную сусідці по квартирі і попрошу, щоб вона заночувала у когось із знайомих. І тоді – все добре.

- Ми можемо зняти номер у готелі, – запропонував свою ідею Іван.

- Можливо, це навіть кращий варіант, – погодилася Марина. – Тоді пішли набиратися сил, а потім шукати готель. Думаю, треба щось недороге, але комфортне.

Іван почувався так, ніби виграв джек-пот у мільйон доларів. Він не міг надивитися на свою красуню, постійно її обіймав і цілував. Марині це подобалося. Вона теж не приховувала своє бажання бути з хлопцем наодинці.

Наступного дня з ранку Марина зателефонувала Карині і попросила сказати в групі, що захворіла. Та відверто захихикала у трубку, але пообіцяла виконати прохання. Тим часом молодята майже цілий день не виходили з номера. Лише Іван уже по обіді збігав до супермаркету та накупив усіляких смаколиків.

- Марино, тут така справа, я хочу просити тебе супроводжувати мене до Німеччини. Там в умові є такий пункт. Це за рахунок меценатів, безкоштовно, але потрібно відкрити візу. У тебе є загранпаспорт?

- Нема. Та справа навіть не в цьому. Звичайно, це серйозно, відповідально, це майже те, якби я була твоєю дружиною... Ні, я не готова до цього. Ваню, пробач, але я дійсно не готова. Мені з тобою неймовірно добре зараз. Давай придумаємо якийсь вихід із твоїм супроводом. Хто з близьких може з тобою поїхати?

- Ти ж знаєш, у мене немає нікого, крім друзів. Я так мріяв поїхати саме з тобою.

- Ваню, ти ж не маленька дитина! У мене крім того – навчання, сесії, практичні заняття, стажування в Англії...

- То ти їдеш в Англію?

- За умови, що всі іспити складу на відмінно, отримаю рекомендації...

- Зрозуміло. Я все розумію, але так не хочу з цим погоджуватися. Я хочу одружитися з тобою, не прямо зараз – згодом. Ти закінчиш навчання, приїдеш...

- Ваню, облишмо цю розмову. У мене інші плани. Розумієш, в Україні немає перспектив, принаймні – зараз. Я хочу побачити справжні навчальні заклади, отримати змогу на навчання, врешті-решт, побачити європейське життя.

- Ти там знайдеш собі мільйонера, у вас буде величезний палац, машини, яхти, купа грошей...

- Можливо і так. Давай уже більше не будемо про це. Ти ж говорив про друга хорошого – Сашка. Ось візьми його з собою. Удвох вам буде веселіше. Європу подивитесь. У Німеччині дуже багато красивих та відомих міст. Чого вартують Дрезден, Мюнхен, Берлін. Там багато середньовічних замків. А Альпи? Це просто диво! Може справді мені покинути все і поїхати з тобою!?

- Поїхали, моя люба Мариночко!

- Та ні, Ваню, треба “гризти граніт“ науки і дертися в люди. Так виходить. Ваню, вибач, але мені вже час іти. Завтра на заняттях треба бути обов'язково. Ти до від'їзду на лікування будеш у Києві чи поїдеш у Кролевець?

- Мені треба їхати у Кролевець. Мабуть, сьогодні і поїду.

- От і добре. Проводжати тебе не буду. Як будеш відлітати до Німеччини, зателефонуй. Я прийду проводжати. Бувай.

- До побачення.

Коли за Мариною зачинилися двері, у Івана було таке враження, ніби його надурили, пообіцяли щось важливе і не виконали.

Та облиш уже ці емоції, як каже Марина, провінціалізм. Ви провели чудово час, кохалися. Тепер у дівчини важливі справи. Не триматися з ранку до ночі за руки? Звикай до дорослих відносин. Тобі про це говорила ще Світлана, – заспокоював себе хлопець. – Зараз зателефоную Сашку і запропоную поїхати зі мною.

- Іване, куди ти знову зник? Не телефонуєш, не озиваєшся. Я дзвонив тобі разів десять, Даша теж. Ти де?

- Я у Києві. Здав документи на візу. Ось хочу запропонувати тобі поїхати зі мною...

- Алло, Ваню, нічого не чую. Зараз даю трубку Даші. Вона саме у нас в гостях.

- Я кажу, поїхали зі мною до Німеччини...

- Ваню, вітаю. Я згодна їхати з тобою...

- Дашо, привіт. Це я Сашку говорив. Такий поганий зв'язок.

- Але ж вийшло, що мені...

- Дашо, – і тут Іван згадав сон про розмову з сонцем. – Стривай, у тебе школа, навчання. А що скажуть батьки? Та вони мене вб'ють – це м'яко сказано.

- Мої родичі всі тебе люблять, і готові в усьому допомогти. За моєї підтримки, – упевнено говорила дівчина. – Я вирішила стати кондитером як і ти. Ми разом будемо пекти хліб, смаколики, торти... Ваню, візьми мене... Школу, тобто, дев'ятий клас я закінчу хоч зараз. Коли треба буде їхати?

- Десь через місяць. Дашо, це не серйозно. Ти ще дитина. Тобі і візу, мабуть, ще не відкриють.

- Давай щось придумаємо, Ванечку. Я тебе дуже люблю, я помру без тебе...

Оце тобі так! Я не даремно підозрював, що дівчина закохалася в мене.

- Дашо, заспокойся. Не плач. Я зараз виїжджаю до Шостки. Зустрінемося і без сліз поговоримо. Добре, моя маленька дівчинко?

- Я на тебе чекатиму. Приходь відразу до нас додому. Батьки все знають.

- Сподіваюся, ти нічого не напридумувала зайвого?

- Як я могла?! Я лише про свої почуття розповіла.

- Ну, добре, вибач. Це я “ляпнув”, не подумавши. До зустрічі.

Ні про яку поїздку з дитиною, звичайно, і мови не може бути. Варіант безпрограшний – Сашко. Але зізнайся, що тобі приємно? Ти навіть забув про розмову з Мариною і той настрій, який залишився після нього. А Дашка насправді класна! Така мила, така чуттєва, я ж відчував. А ще вона повністю сформована як жінка: і груди красиві, і попочка так відторчує, що ого-го. Красива дівчинка! Невже вона буде моєю? Стривай, стривай, козаче. Спочатку вилікуйся, стань на ноги, багато працюй. А потім пропонуй красуні рай. А то і ця, як Марин, роздивиться, що до чого, та й чкурне від тебе. Ця не покине, буде віддано чекати, з усіх сил допомагати. Це ж очевидно. Пощастило, сказав би Паця, тобто, Юрій. До речі, треба ж врешті-решт розшукати друзів донецьких, заявити, що живий, дізнатися, як у них справи. Номери телефонів я забув, але сподіваюся, що Зайцеве на місці, дозвонюся до сільради і дізнаюся. Хтось допоможе неодмінно.

РОЗДІЛ ХІV

КОЛИ ХОДИШ ЛІСОМ, ЧИ ВАРТО БОЯТИСЯ ВОВКІВ

Приїзду Івана до Шостки, звичайно ж, найбільше зраділа Даша. Вона весь час щось йому розповідала, уважно слухала. Друзі всілися за столом у кімнаті Насті і приготувалися відзначити зустріч. У двері впевнено постукали. Іван пішов відчиняти, і не повірив очам своїм: на порозі стояв не хто інший, як Термінатор.

- Ущипніть мене хто-небудь. Славко, ти – чи у мене вже “галюніки”?

- Чума! Я таки тебе знайшов! Знайшов! Дай я тебе обніму!

- Який ти молодець! Ти сам чи з Настею приїхав?

- Звісно, сам. Ми чекаємо дитину, ти ж про це знав ще тоді.

- Ну звісно, я думав, вона вже народила...

- Скоро, зовсім скоро. Я обіцяв бути вдома на час цієї події. От знайшов тебе і тепер – назад.

- Постривай, постривай! Славік, сідай з нами, знайомся, це мої друзі: Сашко, Настя і Даша. Ти з дороги, втомився, зголоднів. А як ти добирався сюди? Як ти мене знайшов взагалі?! Як ти дізнався, що я у Шостці?

- Ти так багато поставив запитань, що не знаю, з чого й почати. Перш за все, я радий, що ти живий. Чесно, ми всі дуже хвилювалися, та ні, навіть не хвилювалися. Уже наступного дня ладні були з переляку слідувать за тобою, щоб дати грошей, одягти тебе по сезону. А як ти перестав телефонувати, то і взагалі почувалися зрадниками з Па..., з Юрою...

- Якось ти не впевнено говориш про Пацю.

- Я заприсягнувся собі більше ніколи не називати його на прізвисько...

- А що сталося?

- Про таких зараз говорять “Герої не вмирають”...

- Ти хочеш сказати, що Юрко помер?

- Загинув. Під Мар'їнкою. Два тижні тому. Тому я ще настирливіше розшукував тебе, щоб упевнитися, що хоч би ти живий.

- Як сумно, як шкода... Він таки пішов воювати...

- І загинув. Світла йому пам'ять. Три місяці його оминала смерть, а потім... Я зараз розповім про все по черзі.

Коли тоді ми випровадили тебе, нам було весело, ніби все це було жартома. А ще, звісно, ми тоді “перебрали”. Пили все підряд – горілку, вино, пиво. Зранку почувалися недобре, але ще не від докорів сумління. Просто було похмілля. Якщо чесно, навіть не озвучуючи свої думки, ми обоє були упевнені, що ти повернешся. Та уже ввечері стало зрозумілим, що ми помилялися. Ми присмирніли і стали чекати від тебе дзвінка. А поруч розгорталися трагічні події. Ми, маю на увазі Зайцеве, потрапили у так звану зону розмежування. А це насправді означало, що по Зайцевому гатили з обох сторін. Навколо все просто кишіло розтяжками, мінами. Ми з батьком якось уже були вирішили, що кудись переїдемо. Якомога подалі від небезпеки. Та потім стало тихіше. Наші солдати розмінували довкола місцевість і стало безпечніше. Так дивно було: за декілька сотень метрів йшла справжня війна, гинули люди з обох боків, а мешканці населених пунктів кожен вирішував свої проблеми, кудись їздили, щось робили. Якось ми з Юрою вирішили проїхатися у бік Донецька, подивитися, що та як? Ми побачили такі розвалини, таке страхіття, ніби по землі пройшовся Мамай. До кінцевої точки ми так і не потрапили, повернули в зворотному напрямку. Страшно було, капець!

Після твого того єдиного дзвінка трохи заспокоїлися, перестали почуватися винними, говорили один одному, що так краще для тебе, що ти доберешся до своїх омріяних Сум. А потім ти замовк... Ми ходили, як у воду опущені. Знову ж таки, вголос не озвучували, але кожен думав про найстрашніше.

А десь за декілька днів до Нового року із Артемівська зателефонувала знайома Юрка і попросила, щоб він приїхав, бо мала для нього новини. Як він не намагався випитати, що за новини, дівчина була непохитною. Скучила мабуть дуже, – жартував той. Але зібрався і поїхав. Через день у слухавці я почув його п'яний голос, не міг відразу розібрати, про що він регоче. Увесь час перепитував. А той сказав, що вже збирається повертатися. Негайно. Це негайно тривало ще два дні. А потім Юрко з'явився з газетою у руці. А там твій портретик і стаття про те, як ти добирався до Сум. Це було неймовірно! Ми ту газету тримали як якусь реліквію. Про тебе знав кожен мешканець Зайцевого, навіть малі діти. Іване, ти не уявляєш, як я радий, що ти живий! Ти мені зараз як рідний брат! Але у мене серце болить від того, що я привіз тобі таку сумну звістку. І ще одне. Юра всі три місяці збирав для тебе гроші на операцію. Ось вони, візьми.

- Дякую, Славо. Знаєш, ми ось що зробимо. Я покладу ці гроші на рахунок, а коли закінчиться цей жах із війною, зробимо Юрі пам'ятник та такий, щоб більше нікому не хотілося воювати!

- Це правильно. А як же твої операції?

- У мене достатньо грошей. Скоро їду. Уже оформляю візу.

- Я приїхав вчасно. А то міг би тебе не застати, і хто зна, коли ми мали би зустрітися...

- Я послав запит до Зайцевого про тебе та Юрка. Отже, у будь-якому випадку ми мали зустрітися. Але розповідай далі про ваше життя.

- Після Нового року Юрко і вирішив піти воювати, так він говорив. Я, звісно, відразу захотів дізнатися, куди він зібрався: до укрів чи до сепарів? Каюсь, були у мене такі підозри щодо його меркантильних планів. Адже, кажуть, там тим головорізам платять скажені гроші. Підозрював, що хлопець міг спокуситися. Та помилився. Юра став воякою українських військ. Ось я привіз фотографії, де він у формі, з усіма прибамбасами. Красень! Просто тобі Рембо! Його побратими, з якими воював пліч-о-пліч, розповідали про його хоробрість і відвагу, дружелюбність і любов до життя. Він загинув випадково, трагічно...

- А де його поховали?

- Коли нам прийшла звістка про загибель Юри, я знайшов адресу його батьків і вирішив, що вони мають право знати про сина, мають забрати його тіло...

- Ти все правильно вирішив, Славку. Я б теж так вчинив.

- Я ще дещо маю тобі сказати, Ваню. Ми знаємо напевне з Настею, що у нас буде син...

- І ви назвете його на честь друга Юрієм?

- Правильно. Ти знаєш, є ще одна неймовірна звістка. У Юри теж буде дитина! Ольга, а саме так звати дівчину, яка знайшла тебе через газету, вагітна. І це дитина нашого друга.

- Оце новина! Хай у тієї дівчинки все буде добре! Передавай від нас усіх їй вітання. Ми колись приїдемо подивитися на малого Юрка.

- Ти так сказав, ніби знаєш напевне, що то буде хлопчик...

- Інакше бути не може! Славік, допоможи їй оформити всі документи на дитину, батьком якої є герой.

- Вона вже оформляє собі документи з прізвищем Юри. Отож, дитина матиме теж його прізвище.

- Це добре. Шкода, що я особисто не можу висловити співчуття батькам Юри. Але ж у тебе є їхній телефон. Я зараз їм зателефоную.

- Я прошу тебе зараз не телефонувати їм. Уяви, вони тільки-но трохи заспокоїлися. Я залишу тобі номер телефону, зателефонуєш пізніше.

- Добре. Так буде краще.

- Славо, а от цікаво, що чути про те, коли вже закінчиться ця війна там у вас, близько біля фронту, якщо можна так сказати? – запитала Настя.

- Я бачу, що люди стають іншими, ніж рік тому. Тоді більшість хотіла жити в Росії, галасували та голосували за це. Тепер вони бачать, що воюють найманці з того боку, яким байдуже, кого вбивати: дітей, стариків, аби отримати свою винагороду. Всі насправді втомилися. Всі хочуть миру та спокою. Все частіше говорять про якнайскоріше вигнання бандитів та сепаратистів. Хто хоче – хай виїздить в Росію, в Сибір, здається таке пропонує Путін біженцям з України. Так їм і треба!

- Славо! Я ось що подумав: може вам з татом та Настею переїхати тимчасово сюди, на мирну територію? А ще забрали б Ольгу. Скажімо, ви могли пожити поки що у Кролевці. Там у мене в гуртожитку є кімната.

- Справді, Славо! Уяви, твоя дружина скоро буде народжувати, а там все ж небезпечно, – підтримала Івана Даша. – Можете переїхати до нас, у Шостку. Місця вистачить усім. У нас свій будинок.

- Дякую, друзі за пропозицію. Але, як кажуть, “Вовків боятися – лісом не ходити”. Виженемо ми незабаром тих недоумків. Може ось я приїду, а там уже мир і спокій...

- Руїни і знову нерозбериха... Як завжди, спочатку будуть владу ділити, знову захоплювати найцінніше ті, хто у влади опиниться, – виказав песимістичні прогнози Іван.

- Ми виберемо своїх, перевірених війною та грошима. Непідкупних, – невпевнено продовжував гість.

- Хочеться вірити в це. Може тобі вже час зайнятися політикою, Славку? А що? Це була би найкраща пам'ять про нашого друга Юрка. Пам'ятаєш наші розмови про майбутнє? Він хотів бути успішним і щасливим. Уяви, що ти повинен зробити це для нього, для своїх та його дітей.

- Іване, ти так це говориш, ніби я – якийсь олігарх недорізаний.

- Та правильно Ваня говорить! Досить уже думати, що все належить їм! Ви у своєму містечку – прості люди – повинні будувати майбутнє, – несподівано як по писаному заговорив Сашко. – Я впевнений, люди тебе там у твоєму Зайцевому підтримають. Ось побачиш!

- Треба подумати. Ви праві, досить відчувати себе якимись дітьми. Життя в принципі таке коротке.

- Не будемо про сумне, як кажуть у кіно, – трохи розрядив напружену обстановку Іван. – Пропоную піти до ресторану та пом'янути як слід нашого друга Юру Пащенка.

- А потім ви мені покажете цю вашу Шостку. Це ж тут колись виробляли дуже знамениту плівку “Свема”?

- Про Шостку можу я розповісти та все показати, – скромно запропонувала Даша.

- Всі згодні, – відповів за всіх Іван.

- Ваню, я ще про одне хотів у тебе запитати, – наважився нарешті друг. – Чи бачився ти з Ніною, своєю матір'ю?

- Ні, ми не бачилися. Коли проїжджав через Конотоп, добираючись у Суми тоді, восени, була спокуса завітати до них у гості. Але при згадці про того Женю, охота відпала. А от зі своїми братом та сестрою обов'язково зустрінусь після повернення з Німеччини.

- Ти хотів сказати, що постанеш перед Ніною в усій красі – не хворий на зір – і нехай вона тоді пошкодує про скоєне?

- Можливо й так. Я все ще не знаю відповіді на запитання: чому кинула?

- І не простив ще?

- Прощати можна близьку людину, яка тебе зрозуміє і зможе оцінити твоє прощення. А в моєму випадку – ми чужі люди.

- Скоро у тебе буде своя родина. Все буде добре, Ваню!

- До речі, Славо, коли ти їдеш додому?

- Ти розумієш, друже, я ж не був упевнений, що знайду тебе з першого разу, то на всякий випадок взяв квиток на зворотну дорогу на завтра.

- Давай здамо той клятий квиток! Погостюй ще.

- Ні, мабуть таки я поїду. Настя хвилюється, батько переживає. Поїду завтра.

- То подумай над нашою пропозицією про переїзд, – втрутилася у розмову Настя.

- Добре. Я все перекажу домашнім. Ваню, а ти там у Німеччині нічого не бійся. Телефонуй.

- Та чого мені боятися?! Ось перед дулом пістолета дійсно було лячно, підірватися на розтяжці за Зайцевим відразу, замерзнути вже перед містом – оце я тоді боявся. Тепер хочу лише, щоб скоріше закінчилася війна, ми всі зібралися разом, щоб на всій землі був мир, і щоб нас любило Сонце.

Страницы

04.10.20

На конкурс ім. І. Багряного

Немає коментарів:

Дописати коментар