“...ГІРША ЗА ВСЯКУ ТЕРОРИСТКУ...”
Історичне оповідання
Нема, здається, кращої ідеї,
як служити народові
Софія Русова
У лютому 1917 року до Києва прийшли відомості про революцію в Петербурзі, про взяття влади в руки Тимчасового уряду. Серед національно налаштованого товариства Києва виникали цілком виправдані надії на те, що, можливо, і для України настали нові часи, і їй дадуть національну волю. Найбільше це питання хвилювало інтелигенцію, котра уже протягом довгих років докладала до цього і зусилля, і віддавала свої життя, і мала підтримку по всьому світу серед патріотів-українців. Ще більше сподівань стало після того, як 2 березня 1917 року зрікся престолу цар Микола II, а також відмовився від влади і його брат Михайло Миколайович.
Софія Федорівна Русова у ці дні багато думала про майбутнє України, про те,
що багато її друзів, українців-патріотів віддали не те що частину своєї
діяльності за такі подіїї, а самі життя.
Серед них її чоловік Олександр Русов, друг та однодумець Михайло Драгоманов,
українські народники. Та найбільше порадів би за Україну найкращий із її синів
— Тарас Шевченко, - думалося їй.
Сімнадцятого березня 1917 року Софія Русова разом зі своїми
вчителями-українофілами, викладачами Фребелівського інституту, вітала створення
Центральної ради — широкопредставницького громадського органу, сформованого з
представників українських партій, наукових, освітніх, кооперативних,
студентських та інших організацій. Її головою було обрано професора історії
Михайла Грушевського. Він був уже кумиром для проукраїнсько налаштованої
інтелигенції, бо саме видавав книгу за
книгою багатотомне видання “Історія Руси-України”, де вперше в науковій праці
замість слова “малорос” було вжито таке довгоочікуване - українець.
Майже весь березень у Києві відбувалися з'їзди, збори, конференції різних партій, угрупувань, товариств, клубів. Після
одного засідання створюваної жіночої організації, до Софії Федорівни підійшла
просвітителька, письменниця, діяльність якої уже була відома в Україні —
Людмила Михайлівна Старицька- Черняхівська і запропонувала поспілкуватися. Вони
знайшли в нетрях Педагігічного музею кімнату, де їм ніхто не міг заважати, і
зрозуміли з перших хвилин, що потрібні одна одній як ніколи.
- Софіє Федорівно, вибачте
мені, що я до цього часу не спромоглася висловити вам співчуття з приводу
кончини вашого чоловіка, друга,
невтомного науковця Олександра Олександровича. Не випадало такої нагоди, адже
то ви останнім часом працювали в Саратові, то я перебувала за кордоном. А ось
декілька днів тому відвідувала могили своїх родичів на Старому Байковому
цвинтарі і побачила чудовий надгробний пам'ятник із чорного мармуру на могилі
Олексанра Олександровича, а на нім слова Тараса Шевченка:
Раз добром зігріте серце
Вік не прохолоне.
Як на мене, це так зворушливо. У зв'язку з поезією Великого Кобзаря, я згадала розповідь
моїх батьків про вашу з Олександром Русовим причетність до увіковічнення та
поширення його творів на теренах не тільки України, а й всього світу тепер уже
у минулому столітті, виходить. Розкажіть, будь ласка, про це.
-
Дуже приємно почути з вашого боку слова згадки про таку людину, яким був
Олександр Олександрович Русов. А тим більше, згадати про ті такі важкі часи,
коли все українське ганьбилося і знищувалося.
Маю на увазі 70-ті роки минулого століття. Я із задоволенням розповім
вам про той час, про людей, які нас із чоловіком прийняли до себе. Ми
одружилися в 1874 році, були щасливі, перебуваючи на той час спочатку у
Петербурзі, де у Русова була робота, потім
у Києві, маючи велику кількість друзів -
відомих на той час видатних людей: Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров,
Микола Лисенко, Федір Вовк та багато інших. Були ми знайомі і з вашою родиною
Старицьких, а ще Косачами, Драгомановими. На початку 1875 року в Києві були страшенні утиски, заборонялося
все українське, в усіх сферах лунав
вираз “славетного” міністра Валуєва: “Никакого малороссийского языка нет, не было и быть не может». Але ми та наші товариші не
припиняли поширювати українську мову та ідеї звільнення народу України з-під
колоніальної влади імперської Росії. Якось після Різдва 1875 року до нас
приїхав Федір Вовк з пропозицією від громади їхати за кордон, щоби там
віддрукувати усього “Кобзаря”. Він
сказав, що всі рукописи Тараса Шевченка уже викуплені у його родичів, із тим,
щоб не загинули всі ті рукописні заборонені вірші — такі цінні для вивчення та
розуміння творчості великого поета та
борця. Гроші на видання були зібрані серед заможних українців, які розуміли
важливість цієї справи. Нам же на дорогу та проживання вислала грошей моя
сестра із любої Алешні. Зупинились ми у Празі, бо наша поїздка ще була і для
Олександра Олександровича вигідна — він надумав написати дослідження про
видатного чеха Яна Жижку. А ще у мого чоловіка було завдання: знайти людей для
написання передмови до видання. Олександру Олександровичу вдалося для цього
вмовити Миколу Костомарова, поета Жемчужникова, письменників Полонського та Івана Тургенєва. І робота
закипіла. З нею нам допомагали справлятися і чеські відомі на той час
громадські діячі, письменники. Так познайомила нас ця робота з письменниками
Палацьким, Боженої Нємцовою, Кароліною Свєтлою та іншими. Ми віддрукували два
томи “Кобзаря” цінних віршів Тараса Григоровича, і встало питання доправлення
продукції на Україну. І тут нам зголосився допомогти Михайло Драгоманов, котрий
у цей час перебував у еміграції у Відні. Навесні 1876 року ми повернулися
додому.
- Софіє Федорівно, ви так
цікаво розповідаєте, що я би вас слухала і слухала, забувши навіть з якою метою
хотіла з вами поспілкуватися. Не знаю, чи випаде нам ще нагода от так посидіти
вкупі, мені — послухати ваші спомини, тому скористаюся нагоди і запитаю ще про
одне. Кажуть, що ви довго мали прізвисько “терористка”. Розкажіть ще й про це.
- Я прошу вас не вибачатися
за вашу увагу до моєї персони, до мого минулого. Я залюбки і сама згадаю ті
часи. Отож, у 80-і роки, після вбивства царя Олександра II, на Україні почали
проводитися такі репресії, що вільно дихнути не було можливості, говорити
українською — все одно, що займатися тероризмом. Тоді я зуміла переховувати
побратимів, що повернулися з Росії після нападу на царя, та трохи допомагала
видавати українські листівки, газети, часописи. На той час у Києві панував
своїм свавіллям жандармський полковник Новицький, який дозволяв собі арештовувати
всіх, хто викликав у нього найменшу підозру. Тоді таки черга дійшла й до мене.
Жандарми вдерлися в наше помешкання, перевернули все, але прямих доказів не
знайшли, бо я все заховала дуже ретельно перед цим. Та арешту мені уникнути не
вдалося. І ось під час чергової “душевної розмови” про мої уроки українською
серед своїх учнів, про заборонене читання, про знайомство з
“нєблагонадьожними”, він і висловився на мою адресу, що я “гірша за всяку
терористку, бо вмію приваблювати до революції широке громадянство”. Тільки
через три місяці я знову була вільна та побачила своїх милих діточок —
Михайлика та Любочку, - і дорогого чоловіка, а ще брата Олександра Ліндфорса, який зробив усе
можливе і неможливе, щоб звільнити мене. Та це, як виявилося, було не останнє
моє ув'язнення. Одне з них — за випуск
такої дорогої для мене книги “Український буквар” у 1909 році, а ще за вислів у
передмові до цього видання: “Нація народжується біля дитячої колиски на
народному г'рунті”.
- Люба пані Софіє, багато
вам довелося пережити і горя, і поневірянь по світу. Та будемо сподіватися, що
то все уже позаду. І я пропоную вам допомагати теперішній українській владі, що
тільки-но формується, вашим досвідом, знаннями, особливо в царині просвіти та
освіти. Я, як ви вже знаєте, очолюю організацію “Жіноча громада”, тож пропоную
вам приєднатися до нас, а ще я передаю прохання відомих людей про те, щоб ви
погодилися на перших порах зайнятися створенням учительської спілки. Це робота
на перспективу. У вас є час подумати, а при згоді — чекаємо від вас уже і
пропозицій.
- Дякую, Людмило
Михайлівно, за довіру. Я уже зараз даю свою згоду на співпрацю з людьми, які
вас уповноважили. Я мріяла про це все життя — служити Україні, навчати відкрито
українською, писати на рідній мові підручники, виклади з педагогіки. Про це ми
зараз говоримо зі студентами Фребелівського інституту. Мені вже 61, я за
національністю - шведка, соціальне моє походження аж ніяк не пролетарське, але
все попереднє життя я боролася за те, щоб українці могли вільно вивчати та спілкуватися
рідною мовою, мати свою державу. За це віддали життя десятки і навіть сотні
синів і дочок України. Сподіваюся побачити ще мою батьківщину вільною і
незалежною.
- До зустрічі, шановна
Софіє Федорівно.
Софію Русову не полишали думки про подальшу долю України. Їй хотілося
побачитися та поговорити, а найбільше — висловитися з приводу накопичених думок
та висновків із урахуванням подібних
моментів в історії інших країн, де до влади приходив народ. Дізнавшись, що до Києва
прибув Симон Петлюра, з котрим жінка
була знайома ще за часів перших революційних виступів початку століття,
завдячуючи своєму сину Михайлу, вона була налаштована зустрітися з тепер уже
відомим воєначальником. Така нагода випала. Після закінчення Першого
Військового з'їзду на початку квітня, в Києві, де Симона Петлюру було обрано головою
Тимчасового Українського Військового Генерального Комітету та доручено розробити програму
будівництва національної армії, Софія Федорівна через знайомих домоглася зустрічі
з тепер уже відомим військовим діячем.
- Софіє Федорівно, дуже
радий вас бачити. Дуже добре, що ми зустрілися. Ви перша, з ким мені хотілося
би поділитися досягнутими на оцьому з'їзді важливими рішеннями. Це стосується, в першу
чергу, Чорноморського флоту, який ми ухвалили формувати віднині та поповнювати
виключно українцями. Запропоновано також укомплектувати українськими командами
і декілька кораблів Балтійського флоту. Думаю, для вас цікавим буде наше
рішення про вимогу повернення в Україну козацьких клейнодів з музеїв Петрограда
та Москви, відкриття українських військових шкіл, підготовка українських
військових статутів та підручників.
- Це було би великою
перемогою, пане Симоне. Я ще ось про що хотіла вас попередити: нема сумніву у
тому, що за владу, за незалежність України доведеться боротися, можливо, навіть
насмерть. І у цьому контексті важливим є створення справжньої сильної
української армії. Думаю, ви теж про це розмірковуєте. Нема впевненості у мене
в твердості, у відданості, у розумінні до кінця кінцевої мети сьогоднішніх
подій, що відбуваються в Україні, з боку Грушевського, та й Винниченко не
викликає довіри. Вони люди, перш за все, ліберальних поглядів, скоріше вчені,
ніж політики, не революціонери-українці. Тому вам треба єднати біля себе тих,
хто за автономію, хто знає не із розповідей про вікову боротьбу синів і дочок
України проти колоніалізації Росії, Польші, Австро-Угорщини. У житті кожної
шляхетної людини має світити велика ясна зірка: щаслива доля рідного краю.
- Ви маєте рацію, шановна
моя вчителько і наставнице. Я розумію, ейфорія схлине і ми залишимося сам на
сам і з зажерливою Росією, і Антантою, і злиднями та розбратом. Попереду дійсно
ще боротьба. Вона сьогодні тільки розпочинається.
- Храни вас Господь, пане
Симоне. До зустрічі.
Влітку до Алешні (Чернігівський повіт), де на канікулах перебувала Софія
Федорівна, і працювала над розробками
створення українських просвітницьких
спілок, прийшла ще одна радісна
звістка: про Перший Універсал та створення
Генерального секретаріату на чолі з Володимиром Винниченком, а за ним і
про Другий, який підтверджував наміри проголошеної влади до автономії України.
Єдине, що занепокоїло Русову —
відсутність серйозних рішень щодо зміцнення української армії. Це підтвердило
її думку стосовно некомпетентності і недостатньої політичної зрілості Михайла
Грушевського та Володимира Винниченка. А невдовзі, в кінці літа, Софію Русову
покликали до Києва, де чекала на неї несподівана зустріч: її до себе на розмову
запросив щойно призначений секретар народної освіти, науковець Микола Стешенко.
Почуте від нього збентежило і зворушило
жінку: їй було запропоновано стати членом Центральної Ради України і зайняти
відповідну посаду в секретаріаті народної освіти. Софія Федорівна мала
опікуватися питаннями дошкільного та позашкільного навчання та виховання. До
створеного уряду ввійшла також і Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська.
Вперше в історії України на такі високі та відповідальні посади були обрані
жінки, що підтверджувало вже тоді орієнтири української держави на європейські
цінності.
Восени події розгорталися з блискавичною швидкістю: у Петрограді у
листопаді владу у Тимчасового Уряду відібрали силою більшовики, проголосивши
диктатуру пролетаріату по всій Росії, і поставивши на чолі її уже хворого
Володимира Леніна. В Україні прихильники більшовиків підняли голови і розпочали
свій тиск і на уряд, і на народ. За таких обставин Центральна Рада не побачило
нічого кращого, як проголосити у Третьому та закріпити і у Четвертому
Універсалах декларації пункт про створення Української Народної Республіки з
усіма витікаючими з цього наслідками. Усім стало зрозуміло, що попереду кривава
і довга боротьба за акт великої історичної ваги: після 250 років неволі
український народ офіційно задекларував відродження власної держави. До цієї
події відчувала причетність і Софія Федорівна Русова - готова ї надалі покласти
на олтар України своє життя.
До останнього дня існування УНР Софія Русова залишалася членом уряду,
докладала зусиль, щоб започаткувати нову українську педагогіку, нове ставлення
українців до своєї мови, історії, майбутнього. Вона була однією із ініціаторів
та фундаторів заснування Кам'янець-Подільського університету, відкриття якого
відбулося в 1918 році, написала багато статей та підручників з педагогіки,
відстоювала засади в українській педагогіці, пов'язані з орієнтацією на
західноєвропейську систему виховання. Рідна мова, національна культура, звичаї,
традиції, продуктивні види діяльності — ось основа, на якій, за переконаннями
С.Ф.Русової, повинна була будуватися нова українська система навчання та виховання.
На жаль, за життя в Україні їй втілити це на практиці не вдалося.
У 1922 році з великими труднощами їй довелося виїхати до Праги, де вона і
мешкала останні роки життя.
Софія Русова прожила 84 роки, до останнього подиху думаючи про рідну
Україну, заснувала Празький український педагогічний інститут ім.М.
Драгоманова, який культивував серед українців-емігрантів рідну мову,
національну культуру, написала велику кількість педагогічних праць, монографій
саме українською мовою. Похована в Празі на Ольшанському цвинтарі.
У 2005 році в Україні засновано нагрудний знак “Софія Русова”, яким
відзначають видатних українських педагогів та громадських діячів.
Немає коментарів:
Дописати коментар