На конкурс ім. І Багряного Олександр Боженко (Суми)

Обжинки

- Дощ. Невеликий, але дощ – може зіпсувати обжинки, – з тривогою подумав Михалко. – А все ж було підготовлено, щоб підібрати останні покоси!

 Михалко, так називали в селі Михайла Теодосійовича, вийшов з кабіни комбайна і сів на недавно скошену пшеничну стерню. Подивився вниз, у сторону перекинутої через греблю безіменної притоки Скрипівки. Побачивши, як стрімко стікає по ній вода і по вщент наповненій притоці прямує до іншого ставка, який однією стороною впирався в город Грицька Черниша, а другою – в Адамцівське поле. По всьому лузі, на зеленій зволоженій траві, сріблястими перлами виблискувала  роса.

Жнива в наших селах починалися за тиждень до Петра і Павла або через тиждень після нього. До них готувалися, як до великого урочистого свята і, водночас, як до тяжкої праці, бо ж працювали у спеку від зорі і до зорі.

Раніше єдиним знаряддям для збирання хліба був серп і коса. Мабуть, тому і назвали цей місяць – серпень. Жнива були святою справою. Вже пізніше, коли появилася техніка, напередодні жнив обов’язково проводився показ «бойової готовності» комбайнів. Рухалися вони однією колоною в порядку підготовленості до жнив. Михалко був, як завжди, в перших рядах.

Жнива, як правило, починалися  в легкі дні: середу, п’ятницю або суботу. Це започаткували і в колгоспі. Ще тоді, коли збирали врожай вручну, наші прадіди вирушали в поле до схід сонця возами, пішки, а інколи – цілими валками. Чоловіки в солом’яних брилях, з косами на плечах, мантачками за поясом, а жінки – в білих хустках, з серпами в руках.

Перед початком жнивових робіт, молоді дівчата розстеляли білу скатертину, клали на неї хліб-сіль та інші наїдки. Найстаріший дід, який приймав участь у жнивах, ставав лицем до сходу сонця, знімав бриль, хрестився і промовляв:

- Боже, допоможи щасливо день опроводити – святий хлібець зібрати! Пошли всім здоров’я у ці жнива, а померлим – царство небесне! Збережи хліб наш на ниві від граду, грому, поганих хмар, вітру буйного!

І повернувшись до присутніх чоловіків, жінок і дівчат закінчував річ словами:

- Поснідаємо нашвидкуруч, як годиться, і почнемо роботу з поля, що ближче від дороги.

Люди працювали під палючим сонцем зранку й до темна, зігнувшись,  до сьомого поту. У цей період всяка інша робота ставала другорядною, основним завданням ставало  аби якнайшвидше впоратися з урожаєм. Якщо хтось мав велике поле, то збирав толоку. Учасникам її не платили, а лише ситно годували.  Вдовам, хворим, сиротам допомагали впоратися в полі безкоштовно. Це свідчить про високі моральні якості наших односельців – щедру душу, добре, чуйне серце, бажання допомогти один одному в скрутну хвилину. Ці вогники людяності залишаються  в наших односельців в спадок і до теперішніх  днів. А чи надовго? Як Бог дасть – побачать наші спадкоємці…

Помічник комбайнера і обліковець, що прийшов перед самісіньким дощем для обміру зібраної площі, попробували руками вологі валки пшениці, подивилися на Михалка, а той задумливо сказав:

 - Ще ранувато обмолочувати, ідіть у гай збирати гриби.

Цей рік приніс рясні, але теплі дощі. Такі дощі в народі називають грибними. А наші гаї багаті грибами, особливо піддубниками. Є і підосичники, підберезники, печериці.

Невдовзі грибники повернулися, назбиравши повні кошики  молодих,  тільки-но  виткнувших із землі на світ чепурні голівки, грибів.

- Михайле   Теодосійовичу! Мабуть, сьогодні діла вже не буде. Давайте підемо додому, а завтра закінчимо збирання врожаю.

- Та ні, хлопці, оцей теплий вітрець та сонце добре підсушують.  Дивися, по обіді нива й висохне. Я  нікуди не піду, навіть, якщо і обід не підвезуть. Обдивлюся технічний стан комбайна. А  обжинки будуть!

- Петре, – звернувся він до свого помічника, – а ти йди додому, підобідаєш – і  назад. Тобі тут близько, через греблю –  і вдома. Ще, дивись, мати встигне й грибів приготувати!

- Добре дядьку, так і зробимо. Помічник з обліковцем швиденько зібралися й  пішли в сторону села.

Михалко подивився вслід помічника й подумав:  «Добрий вийде з нього механізатор! Ще учень училища механізації, а вже, як справжній комбайнер, розбирається в техніці і любить її. Буде з хлопця толк!» –  із задоволенням зробив собі висновок.

Сонце підходило до зеніту. Михалко  знову  пройшовся біля покосів.

«Не багато залишилося. Нехай покоси ще трішки підсохнуть, а через годину – другу піду на обмолот. Земля теж підсохне, а з нею і колос» – роздумував Михалко. Неподалік, з іншого боку загону, стояв комбайн Івана Полодюка.

Михалко обійшов комбайн, заглянув у лючки. Побаченим залишився задоволеним: «Молодці хлопці, добре слідкують за змащенням механізмів!» Потім присів на валок соломи і подивився вдалину, де виднівся курган. Говорять, що старий курган таїть  у собі сивину століть. Пам’ятає він і жорстокі бої Великої Вітчизняної…

Згадав і сам про ту війну, Курську дугу. На жаль зараз про великий подвиг радянського народу, про його Перемогу над фашистською Німеччиною точиться розмов все менше і менше. Якщо справа буде розвиватися таким чином і далі, молодь про неї зовсім нічого не буде знати.

 Він же  про цю найжорстокішу війну століття чув не на словах, а був безпосереднім  учасником. Після Сталінградської битви, яку він переніс на своїх плечах, війська противника покотилися по Воронежській, Бєлгородській і Курській областях. Почалося визволення України. Вже в лютому 1943 року війська 38 і  4 армії Воронежського фронту вийшли на землі Сумщини. 23 лютого 1943 року «Радіоінформбюро» повідомило про звільнення міста Суми. Але насправді Суми ще довго залишалися в руках ворога, бо наші командири недооцінили ворога, а він, маючи в резерві значні військові сили, організував контрнаступ.

Таким чином, знову прийшлось віддати фашистам Лебедин, Тростянець, Охтирку і, навіть, Харків. Проте нашим військам, у складі яких служив Михалко, удалося втримати позиції північно-східніше Сум. Безпосередньо тут, по залізничній колії дороги Бєглород-Краснопілля-Суми, через саме Краснопілля і села Глибне, Залізняк з лютого по серпень 1943 року й проходила лінія фронту, яка була частиною Курської дуги. Курська битва (5 липня – 23 серпня 1943 року) була однією з найбільш значних і вирішальних явищ війни. У ході Курсько-Орловської битви  радянські війська  розгромили відбірні дивізії  Вермахту.

 Як не згадати командира кавалерійського з’єднання  партизанських загонів Михайла Наумова, який лишив фашистів  без  хіба, знищивши його на складах Мезенівки і Краснопілля ще в лютому, практично за п’ять місяців до наступу Червоної армії! І в якій кількості: аж  600 тисяч центнерів  на  краснопільських  складах і 400 тисяч центнерів на мезенівських складах – весь запас південної групи німецьких армій групи «Б»! А далі – весна, бездоріжжя. Нелегко фашистам знову поповнювати продовольчі потреби армії! Недарма  капітану  Наумову,  ще до  закінчення Степового рейду, було присвоєно дострокове військове  звання – «генерал-майор».

8 серпня 1943 р. три радянських дивізії повинні були перейти в наступ. Проте в дійсності наступ розпочався лише  9 серпня. Уміле використання противником місцевості  дало йому можливість організувати міцний рубіж оборони з окопами, дзотами і дотами, що мали між собою суцільне сполучення. Найжорстокіші бої точилися між селами Самотоївка і Думівка, включаючи й саме Краснопілля.

Німці були ще достатньо сильні, тому наступ наших військ удався не скрізь. Навіть 8 серпня прийшлося здати Краснопілля і відступити в ліси під Угроїди. Цей шлях від Краснопілля до Сум довелося долати знову майже місяць – з 9 серпня по 2 вересня. Дехто з істориків стверджує, що визволення Сум пройшло без бою, але це твердження – міф. Хоча в самому місті боїв дійсно не було. Обласному центру повезло значно більше, ніж Краснопіллю та деяким іншим населеним пунктам Сумщини. Якщо Краснопілля лежало в руїнах, Охтирка теж була зруйнована, двічі переживши вуличні бої, то Суми зазнали значно менших втрат будівель.

 На Сумській дільниці фронту 38 армії бойові порядки радянських військ були розташовані таким чином: від Краснопілля до Попівки – 232 дивізія, від Попівки до Великої Чернеччини – 340 дивізія, від Великої Чернеччини до Кияниці – 167 дивізія. Воронежський фронт був дуже слабким, тому що всі полки артилерії, протитанкові полки, танкові роти в нього були відібрані під час Курської битви. Тому завдання про серйозний наступ тривалий час не ставилося,  підрозділам давали  другорядне завдання –  зв’язати на своїх ділянках сили 4 танкової дивізії, яка була розташована в дубових лісах під Верхньою  Пожнею.

Виходячи з фактичної обстановки, командарм Чибісов в основу свого рішення положив метод Брусилівського прориву: парні удари наносилися по всьому фронту. Від таких оперативних хитрощів противник знаходився в незнанні планів наступу і тримав у напруження всі свої резерви.

Тож, від недоліку сил, Чибісов сконцентрував лише по 30 гармат на 1 км фронту (при необхідності 150-200) – все що в нього було на той час. Перший наступаючий бій відбувся 5 серпня. Розвідку боєм проводив 520 полк 167 дивізії на село Велика Чернеччина. Допоміжний удар проводили на село Зацарне. Після дуже тяжкого бою, 520 полк своє   завдання  виконав.  Велика Чернеччина була звільнена. Однак на ділянці 38 дивізії вогневі точки противника не були подавлені. Піхотинці мали величезні втрати. За дві доби жорстоких боїв полки втратили 431 чоловіка вбитими і 1516 пораненими. За невдале ведення бою, командарм Чибісов звільнив командира дивізії  Склярова.

8 серпня бійці 232 Сибірської дивізії піднялися в наступ. Атака, де вів бій 797 стрілецький полк, була зупинена противником,  проте 764 стрілецький полк на лівому фланзі все-таки прорвав у районі хутора Волковка першу лінію оборони ворога.

- Пам’ятаю, як з прикордонних районів Росії прийшло поповнення: нам дали, як підкріплення, росіян з Червоної Яруги, не переодягнених, беззбройних. Ми йдемо попереду, а вони – біжать позаду, кричать: «Ура!».

Коли ворожий дзот зупинив наступ стрілецької роти, сержант Олексій Миколайович Калінін закрив своїм тілом амбразуру вогневої точки. Тим самим він своїм життям забезпечив товаришам прохід у ворожій обороні.

12 серпня 232 дивізія вела бій за село Великий Бобрик і Нижню Сироватку. Під час бою за висоту 199,7 між селами Великий Бобрик і Думівкою рядовий Іван Григорович Вдовиченко ціною свого життя підбив танк, який прорвався в наші окопи. Вже пізніше цим мужнім воїнам-патріотам було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

11 серпня почалися бої за Самотоївку і Глибне, а ввечері оборона ворога була прорвана і станція Золотницька та деякі інші села були звільнені від ворога.

 Верхня Сироватка була у фашистів також добрим оплотом оборони. Тому тільки в ніч з 16 на 17 серпня відбірній групі дивізій удалося прорватися в село, а в кінці дня 18 серпня ще й зайняти залізничну станцію Баси. Того ж дня були звільнені Нижня Сироватка і Низи. Почалися бої за плацдарм на правому березі річки Псел.

Після визволення Верхньої Сироватки, німці без бою залишили села Бездрик і Токарі. Війська 38 дивізії зупинилися перед селом Василівка. Її  було визволено групою з 35 бійців під командуванням начальника полкової розвідки старшого лейтенанта Олександра Захаровича Лебединцева. 20 серпня по зарослому торф’янику загін підібрався до передових окопів противника на відстань 100 метрів. У 19.00 бійці загону захопили першу лінію окопів ворога. Німці, кинувши на полі бою 19 трупів, відступили до залізничного містка. Уже в темряві 1142 стрілецький полк полковника Грабовського закріпився на березі Псла, а 1140 стрілецький полк майора Мердешаєва визволив села Караван і Баси. Були всі умови взяти місто Суми. Проте командарм Чибісов не поспішав. Практично,  старий воїн ігнорував наказ терміново взяти місто. І не помилився. 1 вересня ворог почав відводити свої війська, побоюючись оточення. 167 стрілецька дивізія отримала наказ взяти Баранівку. У цей час 232 стрілецька дивізія почала наступ на Косівщину. 520 полк 168 стрілецької дивізії захопив висоти в районі сіл Зелений Гай і Пушкарівка. До кінця дня були визволені села Бітиця, Вакалівщина, Верхнє і Нижнє Піщане, Стецьківка, Писарівка, Хотінь, Склярівка. 2 вересня розпочався штурм хутора Тополя. 1144 стрілецький полк 340 дивізії перейшов Псел у районі хутора Мамаєвщина, а 1142 стрілецький полк вийшов на Червону Площу Сум.

О 7 годині 30 хвилин місто Суми було визволено, і ближче до вечора наші піхотинці зайняли вже оборону на рівні сіл Склярівка, Степанівка, Терешківка, Сула.

Тим радянським літакам, що летіли бомбити Суми, прямо в повітрі був даний наказ змінити курс і нанести повітряний удар західніше міста Лебедин. Через 20 днів 340, 167, 232 стрілецькі дивізії вийшли до Дніпра. Потім вони вже брали участь у захопленні  Лютежського плацдарму і першими ввійшли в нашу столицю, за що отримали почесне звання «Сумсько-Київських»…

…А що в подальшому? Відбудовував рідне село. Одружився на добрій господині. Якилина, дочка Євдокима Карася, подарувала йому двох діток: Віктора і Марусю. Жили добре, душа в душу. Але життя змінилося, коли хвороба підкосила дружину. Як не старалися, як не лікували її, однак залишився один з дітьми. Наче сонце зайшло.. Було дуже важко було, проте старий солдат не зламався, а виростив дітей, поставив їх на ноги. Жив із сім’єю сина в злагоді. А як по другому? Таке життя…

 Привив  і сину любов до техніки. Тому добрим сім’янином і механізатором став його нащадок. Перехопив у батька хліборобські і сільські премудрості. Здавалося, все знову пішло на лад. Але життя бере своє. Хоч і відчував себе ще молодим, однак після того, як у дітей з’явилися свої діти, став для них добрим дідусем.

- Немов би ще й думаю по-молодому, проте вже постарів, –  з сумом  подумав механізатор.

Михалко встав. Подивився на небо: воно вже очистилося від дощових хмар, і сонце, що було в зеніті, ледь-ледь лягло на західний бік небосхилу. Погода була славною. Вдалині із села навпростець показався його помічник Петро. Михалко, пройшовши декілька кроків, піднявся на горб.                                Який краєвид! Вдалині видно річку: в’ється, наче змійка, тьмяно пробивається через синіючий туман. За нею і перед нею водянисто-зелені луки, їх перерізала дорога, що веде із села, ховаючись за пологим краєм Адамцівського  поля. Михалко підійшов до придорожнього куща, який ще в середині тримав деяку прохолоду. Його так і обвіяло накопиченим поверхневим теплом, запахом жнив, повітрям, наповненим свіжою гіркотою полину.

 Внизу, під гаєм, стіною піднімався молодий дубовий ліс: і блищить, і червоніє на сонці. Ще тягне з яру свіжістю, однак уже відчувалася близькість жари. Голова аж сп’яніла від надлишку запахів різнотрав’я і тільки-но скошеної пшениці,  яка віддає свою вологу небесній синяві. Цьому немає кінця…

А ще добре видно, як полосою жовтіє покіс пшениці. Сонце становиться спекотним. І земля, і покоси пшениці швидко підсихають.

На другому кінці почувся гуркіт двигуна комбайна Івана Полодюка.

- Дядьку, дядьку заводьте комбайн, – закричав помічник, який   підоспів   із обіду.

- Рано ще Петре, рано! Покоси ще вологуваті, підождемо якусь годину, а там подивимось.

Комбайн Полодюка, як морський пароплав, рухався по морю хлібної ниви, крадькома долаючи десяток за десятком метрів хлібних покосів. Однак, зайшовши в невеликий придолинок, з різким гуркотом затих. У Михалка аж у вухах задзвеніло.

- Забив барабан, – з сумом промовив Михалко.

- А чи на довго? – з цікавістю запитав у Михалка його помічник.

- Петре! Піди подивися, можливо щось допоможеш. Там прийдеться довго прокручувати барабан вручну. Сила не абияка потрібна.

Тільки через годину Михалко насмілився запустити в роботу свій старенький комбайн. І то: підбирав покоси обережно, особливо ті, що були товстими.

Хоча покоси були чисті, без бур’яну, але перед придолинком зупинився. І  лише через деякий час, коли молодь перевернула покоси і вони підсохли, почав підбирати і їх.

- Чи встигну? –  подумав Михалко. –  Сьогодні роса впаде рано, бо хоч волога  і випарувалася, але в повітрі ще тримається. Коли вже залишалося зовсім не багато косовиці, пустив дим і  комбайн Івана Полодюка. Михалко повеселів. Прибіг Петро. Стало ясно, що обжинкам бути.

Уже, коли вечірні роси опустилися на зібране поле, обидва комбайни під’їхали до кринички в урочищі Ставок і зупинилися. Екіпажі зійшли на чисту траву, посідали за імпровізований стіл. Балачкам не було кінця. Під’їхав голова колгоспу і бригадири: Макар Полодюк, Іван Адамець і Микита Полодюк. Запропонували жниварям оросити горло першим колгоспним вином і самогоном, який приготувала  з цього приводу Ганя Лабунка. Закусили. Закуска була свіжа і на славу смачна. Знову пішли розмови. Згадували курйози, які були на жнивах у різні роки.

Уже сонце хилилося за горизонт, коли Михалко згадав про своїх онуків, залишених без догляду, встав і почав збиратися.

- Михайле Теодосійовичу, не спішіть, ми зараз вас підвеземо, –  запропонував голова колгоспу, також збираючись. Напослідок, уже в котрий раз, керівник подякував екіпажам комбайнів за добру роботу.  Подякував ще й бригадирам за вмілу організацію жнив, та й пішов до службового автомобіля.

- Сідайте Михайле Теодосійовичу, ми вас підвеземо, знаю, що поспішаєте – онуки ж дома.

Михалко підвів сиву голову, поглянув на скошений лан пшеничного поля, зняв «сталінку» з голови, підійняв погляд  на свій старенький комбайн і на комбайн Івана Полодюка, що виблискував у променях призахідного сонця. Раптом щось тенькнуло в грудях і він, у черговий раз кидаючи «сталінку» об землю, із сумом сказав:

-Невже в останній раз жнивую?

Хлопці переглянулися. Проте, знаючи удачу Даниленка, майже хором сказали:

- Які ж то жнива без тебе, Михайле Феодосійовичу? Бог дасть – будеш ще жнивувати не один рік. Герой!