Олексій Усенко (м. Суми)

Відлуння 1933-го...

Зболіла земля будяків і полину,

Окроплена кров’ю, сльозами, дощем.

Скільком дарувала життя ти і силу…

Залишилась пам’ять терновим вінцем.

 

Давала талант* і здоров’я, і мрії,

Захоплення, мужність і вірність сердець…

Та вкрали кати твої мудрі надії,

Пославши талан** твій на голод і герць.

 

Ридають ночами забуті могили,

Спливають тумани вдовиним плачем…

О людоньки, люди! Невже не прозріли

І годите знов сатані калачем?

* Талант – видатні природні здібності людини.

** Талан – доля, щастя.

Олексій Усенко

 

Ще з дитинства 1933 рік мені здавався великим хижим павуком, який принаджував у свої тенети людей і потім морив їх голодом. Змалечку я наслухався про цей період страшних і сумних розповідей...

Коли мій батько був ще підлітком, то переїхав жити до шахтарського краю. Там він будував майбутню красу і гордість Донбасу – шахти, заводи та мав змогу допомагати своїй родині. Тому сім’я не зазнала кількісних втрат близьких людей.

А матері не поталанило. Народилася вона в працьовитій родині, де було багато “ротів”, більшість із яких – дітлахи. Саме в таких сільських родинах України і лютував голодомор. Тієї страшної зими, майже щодня, виснажена чотирнадцятирічна дівчинка разом з іншими жінками і підлітками кружляли по сусідніх російських селах та хуторах, щоб обміняти деякі речі на харчі.

Але малоцінні “бартерні операції” не могли відвернути неминучої біди, лише віддалили її до весни. А весна... Яка страшна видалась весна того року! Пізня, холодна.

Навіть у травні відчувалося холодне дихання зими. А ні травинки тобі, а ні билинки. Голодна худоба (у кого вона ще залишилася), голодні люди. Ще на Великдень розговлялися, чим Бог послав, а вже через тиждень-два від голоду почала вимирати сім’я. Через місяць дівчина залишилася сиротиною, втративши батьків і брата. Що робити ? Як вижити в таких умовах ? До кого пригорнутися? На допомогу прийшли добрі сусіди. Вони ділилися з охлялою чужою дитиною останньою шкоринкою хліба. Все годилося для їжі: опалі з дубів торішні жолуді, пріле сухе листя, трава та бур’ян, які ледве-ледве витикалися з весняної, холодної землі. Можливо, хтось у це і не повірить, але навіть у такій скруті українські селяни в багатьох випадках залишалися ЛЮДЬМИ, допомагали ближнім чим могли. Ніхто не знає, скільки їх, замучених голодом, відвезли на цвинтар. До самої смерті мама так і не дізналася, де поховані її близькі, тому що в голодних людей вже не було сили віддавати останню шану мертвим – цим займалися спеціально виділені сільрадою похоронні бригади. А мертвих було стільки, що нікому навіть у голову не приходило записувати де їх ховали.

На все життя хліб у нашій родині залишився святим продуктом: викинути в помийницю навіть крихту вважалося святотатством, великим гріхом по відношенню до закатованих голодом людей. Під час кожної сімейної трапези дорослі нагадували дітям про жахливі наслідки голодомору, ціну їжі, стримували їх від бешкетування за столом.

Про більш детальні подробиці цього жахливого періоду життя нашої багатостраждальної України, я дізнавався з розповідей очевидців. Але одного разу я наяву побачив наслідки голодомору на моїй батьківщині.

Якось, ще підлітком, вирушили з батьком на велосипедах до лісу. Наш шлях пролягав край села вздовж довгого похилого яру. Раптом на узгір’ї, де починалися землі сусіднього колгоспу, я запримітив ряд бугорків, які густо заросли високим чагарником.

– Дивно, – весело вигукнув я. – Невже тут, у чистому полі, колись жили люди?

– Ти не помилився, синку, – сумно відповів батько. – Дійсно, колись тут дзвеніла дітьми і веселими, працелюбними людьми вулиця Радянська. Але після голодомору вона зникла: хто переселився на кладовище, решта – покинули це прокляте Богом і людьми місце...

Ми зупинилися, зійшли з велосипедів і підійшли до жахливого пам’ятника геноциду.

 

Тут навіть трава була не така, як навколо: замучена, потемніла, зів’яла.

– Ось на цьому місці, – зажурено показав батько на ледь помітний горбик, – колись мешкало подружжя гарних, роботящих людей. Жили вони тут з діда-прадіда, сім’я була велика, займались хліборобством. Але були серед них і ковалі, бондарі, шорники. Могли відремонтувати або пошити нове взуття, зваляти з овечої вовни валянці, добре вичинити шкіри і пошити кожуха. Дуже поважали цю родину. Але нагрянув 1914 рік і більшість селян чоловічої статі призовного віку відправились на фронт.

З цієї сім’ї повернувся з війни лише господар. Він пройшов кривавими дорогами через германський фронт, воював з польськими панами, Врангелем. Весь у шрамах, поранений, але нагороджений Георгіївськими хрестами та іменною Революційною зброєю. Вдома застав хвору від важкої повсякденної роботи дружину та двох дочок – солдатських вдів з малолітніми дітьми-сиротами. Занепале домашнє господарство своїм зовнішнім станом говорило само за себе: без дужих чоловічих рук достаток давно вже покинув подвір’я.

Мовчки зціпивши зуби, засукав рукава і взявся відновлювати своє обійстя. Але не судилося йому “вибитися в люди” – доконав 1933 рік. Заслужений воїн разом зі своєю родиною загинув від голоду.

Розповів батько і про інші загублені садиби та про їх давно забутих господарів – українських трударів, хліборобів, нащадків мужніх козаків, які завзято боронили колись окраїни Київської Русі від набігів кочівників. Тоді у кожній хаті мешкали від 4 до 16 осіб. У них була своя цікава доля, своє щастя, свої мрії. І кожен з них був незамінною цеглиною в історії розбудови нашої країни.

На жаль та країна, яку вони захищали, старанно відбудовували, а потім мріяли возвеличити, не шанувала свій народ. Тому і розсипалася велика радянська будівля, перетворившись на такі непримітні забур’янені горбики землі, що нагадують людям про страждання мешканців 1/6 частини суші в той час, коли її велич гриміла на весь світ гучними перемогами.

Подивившись у батькові очі, я побачив закарбований у них нестримний, вічний біль православної людини, який виникав у його душі знову і знову при кожній згадці про замучених можновладцями земляків. Ми йшли по колишній вулиці села, немов по цвинтарю, мовчки розмірковуючи кожний про своє...

Можливо, наші сучасні урядовці все ж таки виявляться мудрішими за своїх попередників, а наша доля – щасливішою ?

Бо історія вчить, що країна, в якій можновладці жирують, зневажаючи свій народ, НЕДОВГОВІЧНА!

Юнаківка, 2008 рік