Тетяна ЛІСНЕНКО (Ромни)

У літній сад замріяно зайду,
І біля вишні кожної спинюсь,
Між віт найкращі рими віднайду,
І кожній кроні тихо помолюсь.

Усе крихке триматиму в собі,
А всім красивим щедро поділюсь.
Потону в морі людяних скарбів,
Тобі, читачу, щедро посміхнусь.

В долонях тепле слово пронесу,
Його краси і мудрості нап’юсь.
Зайду у сад – неписану красу,
І в його кронах птахом загублюсь…

***
Я вся колись влилась у тепле слово,
У його ніжні й світлі почуття.
Воно давно зненацька і раптово,
Мов грім, упало у моє життя.
Воно вогнем всю душу обпалило,
Полином віри серце обпекло,
Дало мені міцні та дужі крила,
Воно мене до неба підняло. 
Я вся у нім, живу й росту у слові, 
Із нього завжди сили я беру. 
У мене його крила кольорові,
В його я леті, доки не помру.



Роки не вертають

Наші снопи вщерть вичавлених літ
Підбиті вітром, тихо засинають…
Який стрімкий життєвий наш політ,
Та й досі крила юності махають…

Літа оті – неначе яблунь цвіт,
Вмить розцвіли – й пелюстками гойдають.
І вже з крислатих пишних мудрих віт
В траву достиглі яблука спадають…

І лиш ляка зима морозна й сніг,
І те, що роки наші не вертають.
…А листя жовте з клена - на поріг..,
Й печалі квіти в серці виростають.



Розлука

А ти пішов, закривши двері грізно,
Останній погляд кинув, як м’яча.
Мовчала я… Гукати було пізно,
Хай моя доля примхи пробача…

Упала зірка з неба боязливо,
Та я бажань загадувать не хочу.
В душі зітхань невиміряних злива,
Й печаль минуле поглядом лоскоче…

Пішов у ніч… Тебе я не спинила,
Та каяття у душу зазира…
Тебе вже інша в далеч поманила,
А наше хай кохання помира…

Та прийде час – згадаєм ночі літа,
Весняних вишень білі візерунки.
І подаровані тобою перші квіти,
Й під дощ останні наші поцілунки…


Осінній сум

Сумує день осінній після зливи,
Свою печаль в калюжі вилива,
І тільки дощ – усміхнений, щасливий
У тиху осінь кидає слова…
Нитки дощів – мов батоги розлуки…
Із сивих хмар – закоханим в серця.
І лише мрій весняних перегуки
Відлунюють у чистих криницях.
Осінній день складає чемно крила,
І від дощу – лиш думок курява…
Лаштує осінь листяні вітрила,
Й коханим суму в душі налива…


Без вини…

Ти зайшов у мій сад, де казково цвітуть матіоли,
Де черемха свій цвіт, наче килим вночі, розстеля,
Де рясні чебреці застилають байраки і доли,
Де тумани в лугах і парує уранці земля…

Пахло все і цвіло, а на небі вмивалися зорі,
Тепла ніч нас обох повертала в квітчасті літа…
І лиш місяць вгорі підглядав, стоячи у дозорі,
Як тремтіли від мук і єднались в цілунках вуста.

Все було, як було, та закінчилось якось невтішно,
Ти пішов в листопад, я вернулася в дні весняні…
Розвели нам мости… Розминулися дуже поспішно,
Бог печалі у душу щедро всипав тобі, і мені…

Ти зайшов у мій сад, де зів’яли останні жоржини,
І згоріли на попіл наші мрії в шаленім вогні.
Вже замів листопад призабуту вузеньку стежину,
Де цілунки губили і лунали слова чарівні…

Все забулось давно. Вже загоїлись рани торішні,
Лиш сипнула зима щедро в коси мої сивини.
Ми обоє були із тобою тоді не безгрішні,
Але ми не в боргу.., винуваті удвох, - без вини…

Липневий день

Липневий день. Не холодно й не жарко,
Калюж налито в душі й на шляхи.
Заглянув дощ у кожну міні-шпарку,
Здається, змив з людей усі гріхи…

Старанно вимив вулиці і хати,
По скверах, парках, нивах походив.
І цю красу – пером не описати,
Веселка, роси – скільки літніх див!

…Калюжі слів, калюжі душ і тиші,
В брехні калюжах совість потопа.
А літній день в душі курсивом пише,
Й тепла в долоні щедро насипа.

Липневий день. Чи скаже він багато,
Чи він розтопить душу крижану?
Я вірю: буде, буде справжнє свято,
Ще стрінем вкупі весну не одну…

***
Знов зелені дощі поміж нами, як сірі примари, 
Білий світ тиха осінь жовтим пилом розлуки вкрива… 
А твій погляд ясний десь сховався за велетні-хмари, 
І застряли у горлі всі несказані теплі слова…
А пелюстки жоржин вже опали давно на дорогу,
І «курли» журавлів вже у далеч давно відпливло…
А я й досі ношу у душі своїй сиву тривогу, 
Хоч ніяк не шкодую, що хорошого вдвох нас було.
Знаю, осінь ота залікує нам рани глибокі, 
А весняні дощі знов розбудять забуті громи…
І гойдатиме душі нам у вересні стомлений спокій,
Щастя наше махне нам назустріч легкими крильми