Галина ВОВЧЕНКО (Полтава)

                  ЗГАДКА ПРО ТЮЛЬПАНИ

Я ці квіти люблю до нестями!

І щоб конче червоні були –

Як оті, що твоїми руками

Дні весняні в кімнату несли.

Я до вуст їх завжди притуляю,

Ніжний відблиск травневих заграв:

День мине, і вони відпалають…

Я не вірю, що ти не кохав.

***

Потроху серце відтає.

Душа потроху оживає

І вже одне, друге своє

Крило до вітру приміряє.

Уже теплішають вуста:

Недовго – й пісню заспівають…

Але не та вже я, не та.

А от яка – іще не знаю.

***

Моє хороше рідне місто…

Як стрімко ноги мої йдуть,

Як серцю радісно і тісно,

Як легко дихається тут!

Яке знайоме все довкола –

Мов не було десятків літ, –

Ось рідний дім мій, рідна школа…

Тут все – близький і рідний світ.

От тільки лиця незнайомі,

Не ті, що пам'ять берегла

В чужих краях. І все ж я вдома.

Я не вернутись не могла…

                   ПЕНСІОНЕРКА

Сидить блондинка в темнім залі.

Доволі вже немолода.

Був час – півміста її знало.

Тепер одна. Зовсім одна.

Її з цим святом не вітають.

Усі в полоні суєти.

Ті, хто вклонявсь, не помічають…

Прости вас, Господи, прости.

Прости усіх, кого любила,

Кому знання свої дала,

У кого вклала свої сили…

Вона жила цим.

І жива:

В її очах – сльоза і радість

За вас, молодші й молоді.

Вона душі своїй не зрадить:

Дай Бог добра вам в цім житті…

*  *  *

С.Д.

Пане полковнику!

Я у полоні

Ваших красивих розумних очей.

Я перед Вами –

Немов на долоні

Сніг, що сльозою ось-ось потече.

Пане полковнику!

З Вами так хочеться

Втратити голову хоч би на мить.

Хай уже потім

Сумління клопочеться,

Що нам робити? Що нам робить?

Пане полковнику!

Чом ми не стрілися

З Вами раніше, у юні роки:

Може б, мені,

А не іншій світили

Нині на Ваших погонах зірки.

Пане полковнику!

Будьте обачний,

Остерігайтесь жінок, як біди:

Ви – наче мрія жіноча,

Й, пробачте,

Важко відмовитись Вас досягти.

Пане полковнику!

Я у полоні

Ваших красивих розумних очей…

                    БЕРЕЗЕНЬ

Так, була у лютому відлига:

Визирнула в світ земля – бліда.

Скресла на річках зимова крига.

Тішилося птаство…Та…

Хто сказав: «Зими уже не буде»,

Хто подумав: «Ось вона весна» –

Гляньте: це ж бо сніг, на всьому, всюди.

Ліг собі – і все, що зна.

Хто теплу повірив, що назавжди,

Хто зібрався душу відігріть –

Гляньте-но у вічі білій правді:

Рано у весняні дзвони  бить.

…Можна у дзвіночки.

Обережно –

Щоби чути кожен голосок..,

І за кожним порухом простежить..,

І помітить всяк новий мазок…

                   СОБІ НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Ну от уже й за сорок –

Це осінь чи зима?..

Не рве осінній вітер

Моїй калині віти.

Ще холод не пройма.

Не мчать думки у вирій.

Не зблідли раптом дні.

Ще кригою у серці

Не вкрилися озерця

Бажань і почуттів.

Ну от уже й за сорок.

То ж осінь чи зима?

…Земля в блакитній шалі

Святкує з сонцем в парі.

Аж подих перейма.

Яка, на Бога, осінь?!

Тим більш – зима!

Пробились перші квіти,

В обличчя теплий вітер…

І сумніву нема.

***

Розбрелись по луках діти –

Кожен рве букетик квітів.

За годину – луки голі.

А букети – якісь кволі.

Далі й зовсім вже зів’яли.

Діти їх повикидали.

Вже й не скажуть, нащо рвали.

…Діти так красу любили,

Так любили,

Так любили, що…згубили.

А ми бачили й мовчали –

Ми також красу вбивали.

Знов краси ще менше стало.

***

Знову за тобою замкнені всі двері.

Знов немає сили навіть на думки.

Знов тягнусь до ручки й аркуша паперу –

Щоб розбити біль свій

На слова й рядки,

В ледь помітних знаках відчай заховати,

Сльози потопити в білій пустоті…

Щоб по тому знову вірити й чекати,

Що відчиниш двері.

Ще хоч раз в житті…

                    ЗАПОВІТ ДЛЯ СИНА

Ой, сину мій, синочку,

Відірваний листочку –

От-от підхопить вітер

І ну життям носити:

Містами й через села,

Через сумне й веселе…

Сумного буде більше,

Та це ще не найгірше,

Сумне – то ще не горе,

Бо ж річка – ще не море…

Не рвись, дитино, в хмари,

Не вір у їхні чари,

Високості блискучій –

Той блиск такий пекучий…

Не падай в трясовину –

Обніме до загину,

Миттєво і раптово,

Не зойкнеш, де вже слово…

Нестиме тебе хвиля,

Пильнуй, щоб не накрила,

Не роздавила, сину,

Безодня сіро-синя…

Ой, сину мій, синочку,

Відірваний листочку –

От-от іздійме вітер

Тебе над рідним віттям –

Лети, коли так треба.

Вір в долю і у себе.

Й не бійся самотини,

То ще не страх, дитино,

Коли живе десь мати.

І є кого чекати…