У Києві виходить нова книга Миколи Тютюнника, до якої вміщено три історичні віршовані романи «Маруся Богуславка», «Бунтарська галера», «Іван Сірко», що складають своєрідну трилогію про українське козацтво. Два перших твора вже відомі читачеві, декілька раз перевидавалась, пошановані українськими і міжнародними літературними преміями. «Іван Сірко» ж приходить до читача у повному обсязі чи не вперше.
Нижче уривок з цього роману.
(Уривок з роману «Іван Сірко»)
Та знову осінь. Золота – безмежно.
Лише біліють, як яєчка, хати.
І листя опадає обережно
Й лягає між дерев відпочивати.
Невдовзі вже й Покрова, наше свято,
Велике свято, на віки віків!
Й старий Стручок чогось так винувато
Зітхає й погляда на козаків.
Це ж саме він колись ходив на Умань.
Тепер же й випить сили не стає.
− Чи не спасатись, чортів син, надумав?
А ну, давай розказуй, як там є!
Старий киває. Так і є – спасатись.
− Та чую, хлопці, що вже кличе Бог.
Хоч трохи й жаль, тут нічого й казати.
− Так ти один? Чи, може, з кимось вдвох?
− Один, один…А чи знайду дорогу?
Мені куди не глянь – кругом пустир.
То, може, хтось там проведе хоч трохи,
Підкаже, де стоїть той монастир.
− Ну, та чого ж…Сірко, мабуть, й підкаже.
Ген, за Дніпром є Чортів млин і гай…
− Тоді на свято позмиваю сажу,
Відбуду службу – й Боже помагай!
− Десь на Дінці святі є, кажуть, гори,
Де, славлячи і Сина, і Отця,
Є монастир, де прямо в скелях – нори,
Які, мовляв, за келії ченцям.
− Коли це так, – то кращого й не хочу.
Піду проситись. Приймуть, а чи ні?
Й молитись ладен цілі дні і ночі,
Як не молився зроду й на війні.
− За всіх молитись. Бо ж силенна сила
Уже знайшла десь смертоньку свою.
Лише мені чогось не пощастило –
Не дав Господь загинути в бою.
− Та поживи ще трохи, пане-брате
(Тепер обличчя в козаків журні),
Його й до схими треба ще звикати,
Й устигнеш ще належатись в труні.
− А на Покрову ми тебе й проводим.
Аби ще не застала десь зима.
Усе життя боровся за свободу,
А мабуть же, й онуч нових нема.
− Онучі є-є-є… Ось з чобіт пальці видно...
Та якось вже до схими дотягну.
Тут багатьох уже обсіли злидні.
Добряче обносились за війну.
− Нічого, діду. Скинемось, нівроку.
Проводимо не гірше, ніж когось.
Це ж скільки літ вам спалося впівока?
В скількох боях боротись довелось?
Та знову осінь. Золота – безмежно.
Лише біліють, як яєчка, хати.
І листя опадає обережно
Й лягає між дерев відпочивати.
Невдовзі вже й Покрова, наше свято,
Велике свято, на віки віків!
Й старий Стручок чогось так винувато
Зітхає й погляда на козаків.
Це ж саме він колись ходив на Умань.
Тепер же й випить сили не стає.
− Чи не спасатись, чортів син, надумав?
А ну, давай розказуй, як там є!
Старий киває. Так і є – спасатись.
− Та чую, хлопці, що вже кличе Бог.
Хоч трохи й жаль, тут нічого й казати.
− Так ти один? Чи, може, з кимось вдвох?
− Один, один…А чи знайду дорогу?
Мені куди не глянь – кругом пустир.
То, може, хтось там проведе хоч трохи,
Підкаже, де стоїть той монастир.
− Ну, та чого ж…Сірко, мабуть, й підкаже.
Ген, за Дніпром є Чортів млин і гай…
− Тоді на свято позмиваю сажу,
Відбуду службу – й Боже помагай!
− Десь на Дінці святі є, кажуть, гори,
Де, славлячи і Сина, і Отця,
Є монастир, де прямо в скелях – нори,
Які, мовляв, за келії ченцям.
− Коли це так, – то кращого й не хочу.
Піду проситись. Приймуть, а чи ні?
Й молитись ладен цілі дні і ночі,
Як не молився зроду й на війні.
− За всіх молитись. Бо ж силенна сила
Уже знайшла десь смертоньку свою.
Лише мені чогось не пощастило –
Не дав Господь загинути в бою.
− Та поживи ще трохи, пане-брате
(Тепер обличчя в козаків журні),
Його й до схими треба ще звикати,
Й устигнеш ще належатись в труні.
− А на Покрову ми тебе й проводим.
Аби ще не застала десь зима.
Усе життя боровся за свободу,
А мабуть же, й онуч нових нема.
− Онучі є-є-є… Ось з чобіт пальці видно...
Та якось вже до схими дотягну.
Тут багатьох уже обсіли злидні.
Добряче обносились за війну.
− Нічого, діду. Скинемось, нівроку.
Проводимо не гірше, ніж когось.
Це ж скільки літ вам спалося впівока?
В скількох боях боротись довелось?
− О-о, не питайте. З двадцяти годочків.
Уже не тіло, а якийсь рубець.
А не нажив же й зайвої сорочки.
Та й нащо ганчірки ті? Хай їм грець.
− Тут головне, що жив і вільно дихав,
І смерті не боявся – ані-ні!
Та навіть в перемозі – ложка лиха.
Бо як його інакше на війні?
− Ровесники мої давно в могилі.
Та й сам уже сухий, як той сучок.
А молодим же був завжди при силі…
− Так а за що вас прозвано – Стручок?
Уже не тіло, а якийсь рубець.
А не нажив же й зайвої сорочки.
Та й нащо ганчірки ті? Хай їм грець.
− Тут головне, що жив і вільно дихав,
І смерті не боявся – ані-ні!
Та навіть в перемозі – ложка лиха.
Бо як його інакше на війні?
− Ровесники мої давно в могилі.
Та й сам уже сухий, як той сучок.
А молодим же був завжди при силі…
− Так а за що вас прозвано – Стручок?
− Не всім же бути Бульбою чи Хмелем,
Чи Іскрою, чи навіть Богуном…
У нас що забажається – те й мелють.
Спасибі, хоч не названо лайном.
− Жартуєте?
− Та-а… жартівник вже з мене…
Це наш Кривий… ну що баньки в пучок,
Колись варнякав: бач, іще зелене,
А вже таке туге, як той стручок!
− А я ж, дурний, і тут Стручком назвався.
Бо звик уже на той час до Стручка.
Була вже й дівка, чорноока Бася,
Така вже там красива та гнучка!
− Та як забрав пан Зозуляк до себе,
Та як завіз в ту Посполиту Річ,
Я аж заплакав, дивлячись у небо,
І, втершись, зразу ногу взяв на Січ.
− І більш не бачив милої своєї.
А вже страждав – аж трохи не захляв!
Так і прожив із думкою про неї,
І подумки щоночі розмовляв.
Й у цих словах таки життя відлуння.
І що воно нам завтра принесе?
Й невже це той, прадавній ще, дідуньо,
Що гарну пісню ставить над усе?
Та ще й коли під чаркою, на свято
Сп`яніє (бо слабенький вже) за мить,
Поблимає спочатку винувато
Та як затягне: «Чий то кінь стоїть…»
Й байдужим не залишить вже нікого –
Від тої пісні й кров ледь не кипить.
А голос же – неначе в молодого.
Хіба що по-старечому хрипить.
Чи Іскрою, чи навіть Богуном…
У нас що забажається – те й мелють.
Спасибі, хоч не названо лайном.
− Жартуєте?
− Та-а… жартівник вже з мене…
Це наш Кривий… ну що баньки в пучок,
Колись варнякав: бач, іще зелене,
А вже таке туге, як той стручок!
− А я ж, дурний, і тут Стручком назвався.
Бо звик уже на той час до Стручка.
Була вже й дівка, чорноока Бася,
Така вже там красива та гнучка!
− Та як забрав пан Зозуляк до себе,
Та як завіз в ту Посполиту Річ,
Я аж заплакав, дивлячись у небо,
І, втершись, зразу ногу взяв на Січ.
− І більш не бачив милої своєї.
А вже страждав – аж трохи не захляв!
Так і прожив із думкою про неї,
І подумки щоночі розмовляв.
Й у цих словах таки життя відлуння.
І що воно нам завтра принесе?
Й невже це той, прадавній ще, дідуньо,
Що гарну пісню ставить над усе?
Та ще й коли під чаркою, на свято
Сп`яніє (бо слабенький вже) за мить,
Поблимає спочатку винувато
Та як затягне: «Чий то кінь стоїть…»
Й байдужим не залишить вже нікого –
Від тої пісні й кров ледь не кипить.
А голос же – неначе в молодого.
Хіба що по-старечому хрипить.
А ось без нього хто ж так заспіває?
Хто нагадає козакам про дім?
Такого більше й не шукай – немає:
На заздрість і старим, і молодим.
2
Хто нагадає козакам про дім?
Такого більше й не шукай – немає:
На заздрість і старим, і молодим.
2
Почув Сірко й оце знайшов старого.
− Так що, рішив усе ж таки в ченці?
Хотів, щоб вийшло це не дуже строго,
Бо в діда, видно, й слізка на щоці.
− Так що, рішив усе ж таки в ченці?
Хотів, щоб вийшло це не дуже строго,
Бо в діда, видно, й слізка на щоці.
Той кашлянув, повільно витер очі.
− А що поробиш? Час вже, отаман… −
Старий збирався, видно, й неохоче,
Мов віддавав розбійнику гаман.
«А що поробиш…» Дійсно, що поробиш?
І хоч там кажуть, наче смерть глуха,
Та й козаку хотілось ще до гробу
Позбутись хоч якогось там гріха.
− А що поробиш? Час вже, отаман… −
Старий збирався, видно, й неохоче,
Мов віддавав розбійнику гаман.
«А що поробиш…» Дійсно, що поробиш?
І хоч там кажуть, наче смерть глуха,
Та й козаку хотілось ще до гробу
Позбутись хоч якогось там гріха.
Бо тих гріхів у всіх нас, як грязюки.
Про всі й не пригадаєш до пуття.
Адже в походах не жалів шаблюки
І сотням душ укоротив життя.
І Берестечко, й щасні Жовті Води…
Та вже, либонь, походам тим кінець.
− А ти ж мене, отамане, проводиш?
Покажеш ту дорогу на Донець?
− Аякже? Покажу, звичайно, брате.
Відбудем свято, й зразу на коня.
Про одежину треба ще подбати,
Бо в тебе ж від штанів – одна матня.
− Коня не треба. Пішки. Тільки пішки.
Хоч скільки б там не випадало верст.
А не дійду і десь сконаю нишком –
Виходить, не доніс тоді свій хрест.
− Та що ти, брате? Плюнь ти на всі боки.
Чи щось уже наснилося, мабуть?
Чи Бог оце беріг тебе аж поки,
Щоби тепер й молитву відвернуть?
Дійдеш і шаблю віддаси землі…
− Та я її ще звідси не візьму.
− А як харцизи? Знову за граблі?
Як то, кхе-кхе, було колись в Криму?
Про всі й не пригадаєш до пуття.
Адже в походах не жалів шаблюки
І сотням душ укоротив життя.
І Берестечко, й щасні Жовті Води…
Та вже, либонь, походам тим кінець.
− А ти ж мене, отамане, проводиш?
Покажеш ту дорогу на Донець?
− Аякже? Покажу, звичайно, брате.
Відбудем свято, й зразу на коня.
Про одежину треба ще подбати,
Бо в тебе ж від штанів – одна матня.
− Коня не треба. Пішки. Тільки пішки.
Хоч скільки б там не випадало верст.
А не дійду і десь сконаю нишком –
Виходить, не доніс тоді свій хрест.
− Та що ти, брате? Плюнь ти на всі боки.
Чи щось уже наснилося, мабуть?
Чи Бог оце беріг тебе аж поки,
Щоби тепер й молитву відвернуть?
Дійдеш і шаблю віддаси землі…
− Та я її ще звідси не візьму.
− А як харцизи? Знову за граблі?
Як то, кхе-кхе, було колись в Криму?
(Та то колись, здається, в році шостім,
Як воювали кримський Перекоп,
Стручок схопив кетмень якийсь, чи щось там,
Й татарина якогось – через лоб!
Бува, що не витримує й шаблюка
Й тоді хапай, що трапиться під руку!)
3
Як воювали кримський Перекоп,
Стручок схопив кетмень якийсь, чи щось там,
Й татарина якогось – через лоб!
Бува, що не витримує й шаблюка
Й тоді хапай, що трапиться під руку!)
3
Панує осінь. Тиха і строката.
Легенька свіжість. Свіжа й голова.
Ось і Покрова! Наше світле свято!
Забуто навіть матерні слова.
Усе козацтво зранку – біля храму.
І зігнуті, і молоді, плечисті.
Але ні шуму, як бува, ні гаму.
Всі, як ніколи, тихі й урочисті.
Храм тіснуватий; так, козацька церква.
Не просто й свічку втримати в руці.
Але ще зранку й доки вже не смеркне,
Тут правлять службу справжні панотці.
За Матір Божу, за Її Покрову,
За всіх нас грішних – за Її дітей.
Велике свято ми діждались знову
Й славімо Богородицю за те!
Хай береже від ворога і звіра,
І темних сил, що обсідають гать…
Допоки в нас свята Христова Віра –
Допоки й Україні існувать!
І молимось, неначе перед боєм,
І розтає в очах повільно мла.
І Діву бачим всі перед собою,
Яка колись нам Бога привела.
І кожен ладен вже за неї вмерти,
Як і належить люблячим синам.
А що там буде з нами після смерті –
Так то уже вирішувать не нам.
Це для панів ми справді осоружні
Та вороги – то вже такі діла…
І дід Стручок таки відстояв службу.
Напевне, Божа Мати помогла.
Чи вийшов сам опісля того з храму,
Чи вивели під руки – хто йо зна…
Й, не знаючи, як-то жартують, страму,
«Гуляв» останній день свій допізна.
Гуляв, як треба. Як гуляли завше.
Закони ці він змолоду ще знав же.
Й чарчину випив, й заспівав по тому –
Знов про коня, що сива гривонька.
Бо пісня ця – як ластівка із дому.
«… тая дівчи-ино-онька-а!
Сподобалась мені-і, сподобалась мені-і
Тая-я дівчи-ино-онька-а…»
− А станцювати ж, діду? Як без цього? –
Зіп`явсь на ноги. – А чого ж там ні?
А ну, давай! Туди його вже в роги! –
Й пішов під свист і вигуки гучні.
«Танцювала риба з раком – риба з раком!
А петрушка з пастернаком – з пастернаком!
А цибуля з часником – з часником!
А дівчина з козаком – з козаком!
Танцювала риба з раком – риба з раком!
А петрушка з пастернаком – з пастернаком…»
Чи танцював, чи пробував стояти.
Бо під ногами начебто пісок.
А він ще й ноги то з носка на п`яти,
А то ізнов – з п`яти на той носок.
Та й хлопці вже неначе подуріли:
Пішли в танок – Господь не приведи!
Гатили в землю з усієї сили.
Аж он і жаби вилізли з води.
Та тут, мабуть, й не можна по-другому.
Щоб все було, як кажуть, без сучка,
Щоб пам`ятали ще не рік по тому,
Як проводжали в монастир Стручка.
Ухоркались й попадали на лавку.
І завели ще пісню – й не одну.
А він, старенький, вже сидів і плакав,
Пригадуючи рідну сторону.
Ізгадував своїх загиблих друзів,
З ким бідував вже не одну біду, −
Коротю, Убийвовка, Хрестнапузі,
Мазилу, Черепка, Непийводу…
Й свою ту Басю, і батьків померлих,
Й усе своє сирітське те життя.
І щось таке вже лоскотало нерви, −
Якісь там неясні передчуття.
Прокинувся на ранок і – молитись.
(Ще й пташка там цвірінькала якась.)
− А може, батьку, трохи похмелитись?
− Та ви як хочте, а мені вже зась.
А в небі й гуси вже пливли на південь,
Й трикутник струнконогих журавлів…
Татари, кажуть, кинулись на Відень.
Ще й там, чорти, наразяться на гнів.
Але йому уже не воювати.
Охляли руки й ноги як чужі.
− Ось моя шабля, ось пістоля – нате!
А я, на жаль, давно сягнув межі.
− Спасибі за штани і за кирею.
Тепера вже не соромно й на шлях.
Забув десь піку. Та Господь із нею.
Ми все це здобували у боях.
Прийшов Сірко. – Кхи-кхи, − кахикнув двічі.
Прощайся, брате! Як вже знаєш сам. –
Старий вклонився – і Дніпру, і Січі,
І вірним побратимам, як синам.
Схилив чоло на підняту шаблюку,
Що добре впомку різним там катам.
− Хай Бог благословить нас на розлуку,
Аж доки десь не стрінемося там…
Дивився вгору й наче щось там бачив.
І, мов дитя, радіючи тому.
Щось там таке, що вбачить і незрячий –
Неначе Богородицю саму.
− Тож прощавайте! Залишайтесь з Богом.
Тримайте порох, як тютюн, сухим…
− Й тобі, наш батьку, доброї дороги!
А ти ж, Іване Дмитровичу, з ним?
− Та проведу ж. А то ще хтось зненацька…
У нас ватагів вистачає скрізь.
Ось вийдемо на ближній шлях чумацький,
А там, може, й попутники якісь…
Та вже й пішли. Пішли собі потроху
(Де ті шляхи?! Тут лише манівці.),
Старанно вибираючи дорогу.
Старенький навіть з палкою в руці.
А ноги ж, вибачайте, наче клешні.
Якщо ж пішов, не плач, то звісна річ.
І все ж таки не втримався, сердешний,
Призупинився, озирнувсь на Січ.
А ну, ніхто там не зібрався слідом?
І так уже та думка душу рве:
Прийшов – хлоп`ям, а повертаюсь – дідом.
Та й то по скільки рідко хто живе.
− Ходімо, брате. Вже тепер не видко.
Чи тут сніжок уранці притрусив? –
Отак і йшли. Стручку здавалось – швидко.
Бо так уже старався з усіх сил!
Легенька свіжість. Свіжа й голова.
Ось і Покрова! Наше світле свято!
Забуто навіть матерні слова.
Усе козацтво зранку – біля храму.
І зігнуті, і молоді, плечисті.
Але ні шуму, як бува, ні гаму.
Всі, як ніколи, тихі й урочисті.
Храм тіснуватий; так, козацька церква.
Не просто й свічку втримати в руці.
Але ще зранку й доки вже не смеркне,
Тут правлять службу справжні панотці.
За Матір Божу, за Її Покрову,
За всіх нас грішних – за Її дітей.
Велике свято ми діждались знову
Й славімо Богородицю за те!
Хай береже від ворога і звіра,
І темних сил, що обсідають гать…
Допоки в нас свята Христова Віра –
Допоки й Україні існувать!
І молимось, неначе перед боєм,
І розтає в очах повільно мла.
І Діву бачим всі перед собою,
Яка колись нам Бога привела.
І кожен ладен вже за неї вмерти,
Як і належить люблячим синам.
А що там буде з нами після смерті –
Так то уже вирішувать не нам.
Це для панів ми справді осоружні
Та вороги – то вже такі діла…
І дід Стручок таки відстояв службу.
Напевне, Божа Мати помогла.
Чи вийшов сам опісля того з храму,
Чи вивели під руки – хто йо зна…
Й, не знаючи, як-то жартують, страму,
«Гуляв» останній день свій допізна.
Гуляв, як треба. Як гуляли завше.
Закони ці він змолоду ще знав же.
Й чарчину випив, й заспівав по тому –
Знов про коня, що сива гривонька.
Бо пісня ця – як ластівка із дому.
«… тая дівчи-ино-онька-а!
Сподобалась мені-і, сподобалась мені-і
Тая-я дівчи-ино-онька-а…»
− А станцювати ж, діду? Як без цього? –
Зіп`явсь на ноги. – А чого ж там ні?
А ну, давай! Туди його вже в роги! –
Й пішов під свист і вигуки гучні.
«Танцювала риба з раком – риба з раком!
А петрушка з пастернаком – з пастернаком!
А цибуля з часником – з часником!
А дівчина з козаком – з козаком!
Танцювала риба з раком – риба з раком!
А петрушка з пастернаком – з пастернаком…»
Чи танцював, чи пробував стояти.
Бо під ногами начебто пісок.
А він ще й ноги то з носка на п`яти,
А то ізнов – з п`яти на той носок.
Та й хлопці вже неначе подуріли:
Пішли в танок – Господь не приведи!
Гатили в землю з усієї сили.
Аж он і жаби вилізли з води.
Та тут, мабуть, й не можна по-другому.
Щоб все було, як кажуть, без сучка,
Щоб пам`ятали ще не рік по тому,
Як проводжали в монастир Стручка.
Ухоркались й попадали на лавку.
І завели ще пісню – й не одну.
А він, старенький, вже сидів і плакав,
Пригадуючи рідну сторону.
Ізгадував своїх загиблих друзів,
З ким бідував вже не одну біду, −
Коротю, Убийвовка, Хрестнапузі,
Мазилу, Черепка, Непийводу…
Й свою ту Басю, і батьків померлих,
Й усе своє сирітське те життя.
І щось таке вже лоскотало нерви, −
Якісь там неясні передчуття.
Прокинувся на ранок і – молитись.
(Ще й пташка там цвірінькала якась.)
− А може, батьку, трохи похмелитись?
− Та ви як хочте, а мені вже зась.
А в небі й гуси вже пливли на південь,
Й трикутник струнконогих журавлів…
Татари, кажуть, кинулись на Відень.
Ще й там, чорти, наразяться на гнів.
Але йому уже не воювати.
Охляли руки й ноги як чужі.
− Ось моя шабля, ось пістоля – нате!
А я, на жаль, давно сягнув межі.
− Спасибі за штани і за кирею.
Тепера вже не соромно й на шлях.
Забув десь піку. Та Господь із нею.
Ми все це здобували у боях.
Прийшов Сірко. – Кхи-кхи, − кахикнув двічі.
Прощайся, брате! Як вже знаєш сам. –
Старий вклонився – і Дніпру, і Січі,
І вірним побратимам, як синам.
Схилив чоло на підняту шаблюку,
Що добре впомку різним там катам.
− Хай Бог благословить нас на розлуку,
Аж доки десь не стрінемося там…
Дивився вгору й наче щось там бачив.
І, мов дитя, радіючи тому.
Щось там таке, що вбачить і незрячий –
Неначе Богородицю саму.
− Тож прощавайте! Залишайтесь з Богом.
Тримайте порох, як тютюн, сухим…
− Й тобі, наш батьку, доброї дороги!
А ти ж, Іване Дмитровичу, з ним?
− Та проведу ж. А то ще хтось зненацька…
У нас ватагів вистачає скрізь.
Ось вийдемо на ближній шлях чумацький,
А там, може, й попутники якісь…
Та вже й пішли. Пішли собі потроху
(Де ті шляхи?! Тут лише манівці.),
Старанно вибираючи дорогу.
Старенький навіть з палкою в руці.
А ноги ж, вибачайте, наче клешні.
Якщо ж пішов, не плач, то звісна річ.
І все ж таки не втримався, сердешний,
Призупинився, озирнувсь на Січ.
А ну, ніхто там не зібрався слідом?
І так уже та думка душу рве:
Прийшов – хлоп`ям, а повертаюсь – дідом.
Та й то по скільки рідко хто живе.
− Ходімо, брате. Вже тепер не видко.
Чи тут сніжок уранці притрусив? –
Отак і йшли. Стручку здавалось – швидко.
Бо так уже старався з усіх сил!
4
Та все ж є Бог: зійшлися з чумаками,
Бо запізнілий трапився обоз.
Ну, ті спочатку й стріли їх кийками.
На що Сірку й прикрикнуть довелось.
− Це ж ви на кого? Це на запорожців?
Один спинився, мовчки заморгав.
Другий, дебелий, ув одній сорочці
(Бо, видно, саме щось перевдягав),
Теж зупинився ще й підняв правицю.
Неначе знак подав чоловікам.
− Здаля ж не видно, що ви тут за птиці.
А запорожці – браття чумакам.
− О-о, так і є – чубаті запорожці!
Гей, кашоваре, і гостям – по ложці!
Якраз дійшов кулешик – та пахучий!
Аж чути, як насвистують носи.
Знайшлася й чарка. «Це ми вже везучі!»
А солі ж – он, повнісінькі вози!
Бо запізнілий трапився обоз.
Ну, ті спочатку й стріли їх кийками.
На що Сірку й прикрикнуть довелось.
− Це ж ви на кого? Це на запорожців?
Один спинився, мовчки заморгав.
Другий, дебелий, ув одній сорочці
(Бо, видно, саме щось перевдягав),
Теж зупинився ще й підняв правицю.
Неначе знак подав чоловікам.
− Здаля ж не видно, що ви тут за птиці.
А запорожці – браття чумакам.
− О-о, так і є – чубаті запорожці!
Гей, кашоваре, і гостям – по ложці!
Якраз дійшов кулешик – та пахучий!
Аж чути, як насвистують носи.
Знайшлася й чарка. «Це ми вже везучі!»
А солі ж – он, повнісінькі вози!
− Але куди ж це ви, панове, пішки?
Та ще й, пробачте, вже в такому віці?
На возі тут – й то мріємо про ліжко.
А вам, дивлюся, певне, важче вдвічі.
− Та не сказати, щоб уже так легко.
Він – в монастир. А я так… провести.
− А це ж куди? Це ж, мабуть же, далеко?
− Аж на Дінці.
− О, Господи прости!
− І ми ж туди. І ми ж в той бік… приблизно.
Так монастир вам треба ще знайти.
Бо там блукають й волоцюги ж різні.
Й ченці ховають всі стежки туди.
− Що за бродяги?
− Хтозна. Лиходії.
− Так це ж і вам не довго до біди?
− А що вони нам, харцизяки, вдіють?
Сіль заберуть? А потім же – куди?
− Вони ж ні здобувати, ні продати.
То у людей усе виносять з хати:
Одежу, їжу і, звичайно, гроші.
Бо у самих лише кусючі воші!
− Ну, добре, сіль. Але ж у вас й воли…
− А за волів ми виймем з-під поли! -
Аж засміявся, розпанахав поли.
Блищить клинок. А сам по пояс голий.
− Сміливі хлопці! Нам такі до пари.
Не кожен ладен підставляти лоб.
А як в Криму – не в`язнуть ті татари?
Це ж там близенько їхній Перекоп.
− Та як захочуть, то намнуть і ребра.
Ось ми давно вже їздимо туди,
То ж знаємо, що розплатись, як треба,
Й тоді тебе допустять до води.
− Не сперечайсь, бо там дурних доволі.
І не доводь своєї правоти.
Зробив роботу, навантажив солі –
Й тоді пішли вони під три чорти!
− Але бува й образа закипає:
Які б татари не були там злі,
Та після того вже нас не чіпають.
Чіпають інші – на своїй землі!
− Якраз оті безбатченки й харцизи,
Про котрих вже мерзотно й говорить.
Агов, Петруню, а підкинь-но хмизу,
Нехай іще хоч трішки погорить!
Петро, ще хлопець, справу свою знає,
Бо в нього до історій змалку хіть.
А вогнище завжди людей єднає,
Тому й кортить іще поторохтіть.
Проте, не вранці. Підживились – й годі.
Як і належить, на чумацький смак,
І в дощ, і в спеку, хоч на зло негоді
Паняй скоріш додомоньку, чумак!
Але ж воли, хоч ти там що, − не коні:
Бредуть повільно, наче уві сні.
Й заводять чумаки, теж трохи сонні,
Протяжні, як степи, свої пісні.
Віє вітер, віє буйний,
Дуби нагинає,
Сидить козак на могилі
Та й вітра питає,
Сидить козак на могилі
Та й вітра питає:
«Скажи, вітре, скажи буйний,
Де козацька доля?
Де фортуна, де надія,
Де слава і воля?
Де фортуна, де надія,
Де слава і воля?»
Йому вітер одвічає:
«Знаю, − каже, - знаю,
Твоя доля козацькая
В далекому краю,
Твоя доля козацькая
В далекому краю».
5
− Так що, Іване… Повертайся, брате.
Тепер я з чумаками доберусь.
− А зброю ж візьмеш?
− На якого ката?
Усе ж болить. Суглоби хрусь та хрусь.
− Це слава Богу, ще тримаєш бритву.
А зброєю хіба що насмішиш.
Тепер одна надія – на молитву,
Що відведе, можливо, чийсь там ніж.
− А я уже й курчати не заріжу.
Прийму усе, що там пошле Господь.
Так що вертай. Вклонися Запоріжжю.
Живіть, воюйте не один ще год!
Призупинились, міцно обнялися.
Вклонились один одному: прощай!
Хоч Запоріжжя – ось, лише попнися,
Та він вже не побачить рідний край.
На віз не сів. Пішов собі ногами.
І гомінкі, неначе ті шпаки,
Враз чумаки притихли, ніби в храмі,
І познімали, як один, шапки.
Не знав Сірко, а то б і не повірив:
Стручок таки дістався на Донець.
Не стрілись ні ватаги, ані звірі,
Ані татари – хай би їм всім грець!
А стрілася дорогою карета,
І зупинитись стало їм кебети.
Бо в тім ридвані – не простенька пані.
І навіть коні так шляхетно мчать.
У тім ридвані, ніби на дивані,
Ще і двійко маленьких онучат.
Спинились теж, виходять із карети.
Малі сміються та жують «канфєти».
Рішили, видно, ніжки розім`ять.
А тут, дивись, чиїсь воли стоять.
А пані гарна, наче на малюнку.
(Стручок побачив – й зразу в серці щем!)
Ще й моложава ж, ніби й досі юнка,
І все життя попереду іще.
Всміхнулась оддаля їм: − Добривечір! −
Й хустина голуба сповзла на плечі.
А він мовчав. Боявся – бризнуть сльози.
Він був уже, як кажуть, на межі.
І вже тримався обіруч за воза,
Бо ноги й зовсім стали як чужі.
Підбігли до бабусі і хлоп`ята.
А в козака в душі вже справжній шквал.
− Вот запорожец, мальчікі, когда-то
Наш дєдушка с такімі воєвал.
Затим дістала звідкись копійчину
Й передала йому через хлопчину.
Й поїхала. А він серед дороги
Стояв, як старець той біля стола.
− Таки жива, бач… Ну, то й слава Богу.
Аби тільки щасливою була…
Та ще й, пробачте, вже в такому віці?
На возі тут – й то мріємо про ліжко.
А вам, дивлюся, певне, важче вдвічі.
− Та не сказати, щоб уже так легко.
Він – в монастир. А я так… провести.
− А це ж куди? Це ж, мабуть же, далеко?
− Аж на Дінці.
− О, Господи прости!
− І ми ж туди. І ми ж в той бік… приблизно.
Так монастир вам треба ще знайти.
Бо там блукають й волоцюги ж різні.
Й ченці ховають всі стежки туди.
− Що за бродяги?
− Хтозна. Лиходії.
− Так це ж і вам не довго до біди?
− А що вони нам, харцизяки, вдіють?
Сіль заберуть? А потім же – куди?
− Вони ж ні здобувати, ні продати.
То у людей усе виносять з хати:
Одежу, їжу і, звичайно, гроші.
Бо у самих лише кусючі воші!
− Ну, добре, сіль. Але ж у вас й воли…
− А за волів ми виймем з-під поли! -
Аж засміявся, розпанахав поли.
Блищить клинок. А сам по пояс голий.
− Сміливі хлопці! Нам такі до пари.
Не кожен ладен підставляти лоб.
А як в Криму – не в`язнуть ті татари?
Це ж там близенько їхній Перекоп.
− Та як захочуть, то намнуть і ребра.
Ось ми давно вже їздимо туди,
То ж знаємо, що розплатись, як треба,
Й тоді тебе допустять до води.
− Не сперечайсь, бо там дурних доволі.
І не доводь своєї правоти.
Зробив роботу, навантажив солі –
Й тоді пішли вони під три чорти!
− Але бува й образа закипає:
Які б татари не були там злі,
Та після того вже нас не чіпають.
Чіпають інші – на своїй землі!
− Якраз оті безбатченки й харцизи,
Про котрих вже мерзотно й говорить.
Агов, Петруню, а підкинь-но хмизу,
Нехай іще хоч трішки погорить!
Петро, ще хлопець, справу свою знає,
Бо в нього до історій змалку хіть.
А вогнище завжди людей єднає,
Тому й кортить іще поторохтіть.
Проте, не вранці. Підживились – й годі.
Як і належить, на чумацький смак,
І в дощ, і в спеку, хоч на зло негоді
Паняй скоріш додомоньку, чумак!
Але ж воли, хоч ти там що, − не коні:
Бредуть повільно, наче уві сні.
Й заводять чумаки, теж трохи сонні,
Протяжні, як степи, свої пісні.
Віє вітер, віє буйний,
Дуби нагинає,
Сидить козак на могилі
Та й вітра питає,
Сидить козак на могилі
Та й вітра питає:
«Скажи, вітре, скажи буйний,
Де козацька доля?
Де фортуна, де надія,
Де слава і воля?
Де фортуна, де надія,
Де слава і воля?»
Йому вітер одвічає:
«Знаю, − каже, - знаю,
Твоя доля козацькая
В далекому краю,
Твоя доля козацькая
В далекому краю».
5
− Так що, Іване… Повертайся, брате.
Тепер я з чумаками доберусь.
− А зброю ж візьмеш?
− На якого ката?
Усе ж болить. Суглоби хрусь та хрусь.
− Це слава Богу, ще тримаєш бритву.
А зброєю хіба що насмішиш.
Тепер одна надія – на молитву,
Що відведе, можливо, чийсь там ніж.
− А я уже й курчати не заріжу.
Прийму усе, що там пошле Господь.
Так що вертай. Вклонися Запоріжжю.
Живіть, воюйте не один ще год!
Призупинились, міцно обнялися.
Вклонились один одному: прощай!
Хоч Запоріжжя – ось, лише попнися,
Та він вже не побачить рідний край.
На віз не сів. Пішов собі ногами.
І гомінкі, неначе ті шпаки,
Враз чумаки притихли, ніби в храмі,
І познімали, як один, шапки.
Не знав Сірко, а то б і не повірив:
Стручок таки дістався на Донець.
Не стрілись ні ватаги, ані звірі,
Ані татари – хай би їм всім грець!
А стрілася дорогою карета,
І зупинитись стало їм кебети.
Бо в тім ридвані – не простенька пані.
І навіть коні так шляхетно мчать.
У тім ридвані, ніби на дивані,
Ще і двійко маленьких онучат.
Спинились теж, виходять із карети.
Малі сміються та жують «канфєти».
Рішили, видно, ніжки розім`ять.
А тут, дивись, чиїсь воли стоять.
А пані гарна, наче на малюнку.
(Стручок побачив – й зразу в серці щем!)
Ще й моложава ж, ніби й досі юнка,
І все життя попереду іще.
Всміхнулась оддаля їм: − Добривечір! −
Й хустина голуба сповзла на плечі.
А він мовчав. Боявся – бризнуть сльози.
Він був уже, як кажуть, на межі.
І вже тримався обіруч за воза,
Бо ноги й зовсім стали як чужі.
Підбігли до бабусі і хлоп`ята.
А в козака в душі вже справжній шквал.
− Вот запорожец, мальчікі, когда-то
Наш дєдушка с такімі воєвал.
Затим дістала звідкись копійчину
Й передала йому через хлопчину.
Й поїхала. А він серед дороги
Стояв, як старець той біля стола.
− Таки жива, бач… Ну, то й слава Богу.
Аби тільки щасливою була…
Немає коментарів:
Дописати коментар