Олександр АПАЛЬКОВ (Канів)

Під мармур

Я заїхав сюди попутно. Тут красивий монастир.

 Місто звалося Сатанів.

 Не можна сказати, щоб я був невіруючий. Навпаки, я прагнув ходити в церкву. Проте, навряд чи міг вистояти хоч одну службу.  У мене починало ломити спину. Потім – поясницю. І здавалося, щось чинить опір в мені. Можливо, думав я, в цьому монастирі буде якось інакше…

 Монастир здіймався за парком. У парку я вперся поглядом у фігуру кам`яної діви.

 Вона була зроблена, що називається «Під мармур». Задерши руки до зігнутої голови, вона тримала світильник. Я подумав: «Світильник розуму.» І, хтось в мені промовив: «А ночами тут кричать сови».

 Такі чорні мої марновірства.

 За статуєю красувалася синім куполом каплиця. Вона була спрацьована «в зруб». Свіжі  ще колоди виблискували жовтизною лаку. «Напевно, німецький», – подумалося мені.

 Осінь тільки починалася. Листя пробувало зриватися. Але його було мало, палого. Або його згрібали, подумав я. І точно, – побачив дядька. Він чесав граблями пісок доріжки.

 Я не став йому заважати. Пішов навпростець.

 Церковна башта була моїм орієнтиром.

 Звідси монастир здавався фортецею.

 Паростки кленів, що розрослися без дозволу, чіплялися за мене. І я пригадав її.

 У молоді роки я працював з німцями, перекладачем. Вони обсіли тоді нашу вітчизну, що ще не визначилася з своєю свободою. Панувала анархія і тотальний правовий нігілізм.

 Днями шваби, баварці, прусаки кидалися від однієї зустрічі до іншої. Зустрічі ті були ділові.

 «Тайм з мані», – говорили вони по-англійськи, гордовито. І то були їх єдині слова іноземною для них мовою. Всіх їх відрізняла одна властивість – гостра нетерплячка, якась неприродня, навіть. Здавалося, їх освіта закінчилася великою війною... Тож,  бізнесували вони цілими днями, наче билися. Вечорами вони нудьгували.

 Тужили вони по наших повіях. А ті, для вигляду, розпалювали їх пристрасті. Сидячи в барах, єхидно підсмажували їх: спершу тільки блиском вугілля своїх поглядів, потім – усмішками, пускаючи дим сигарет, тонкими цівками або колечками.

 Сини Брунгильди і Вотана втрачали розум. І пожирала їх жадоба. Жадність до тіла кожної молодої слов'янки.

 – У вас, – сичали вони мені, заковтуючи пиво, – і дороги – погань, і живете ви як худоба. Але, які жінки!!!

 – Можливо, – односкладово відповідав я, розуміючи, що той, хто менше базікає – менше бреше.

 – А у нас, – невгамовувалася німецька кров, – і дороги хороші, і життя пречудове, а от жінки.., – тут всі вони зітхали, відчайдушно. І бесіда зі мною тим закінчувалася.

 Нацюндрившись добряче пивом і придавивши його горілкою, німці концентрувалися по своїх номерах. Кожен з своєю, що здалася йому плутаною, і пляшкою шампанського. Шампанське у нас дуже, за їх мірками, дешеве.

 А на завтра все повторювалося. Порядок по-німецьки «орднунг»..

 І ось одного разу «орднунг» був порушений.

 – Їдемо в «російську сауну» – сповістили мені вони, потираючи руки, – нас один олігарх запросив!

 Ми їхали довго. Лісом. Позашляховик кидало, немов штормило. Перещів дощ. Дерева кидали листя на лобове скло. «Двірники» відмахувалися від них люто.

 У величезній парній сиділо семеро дівчат. Нас приїхало п'ятеро.

 Ми були рівні перед богом, бо голі. Відчуття єднання людини з праматінкою-природою панувало.

 Німці швидко спітніли і покинули приміщення, з охами та ахами.

 Дівчатка переглянулися. Пирснули сміхом. І теж пішли.

 Одна повернулася.

 – Вас попарити? – запитала вона тим голосом, яким висловлюється нудьга.

 – Рано. – відповів я.

 – Ну, тоді я відпочину, – сказала вона, і лягла на підлогу. Лягла на спину, закинувши руки під голову. Тіло її витяглося, груди пішли на сторони.

 Так, вона була гарна. І вона була привабливіша за своїх подруг. Втім, німакам чарівні всі слов'янки, без розбору. Головне – дешево. А тут – і зовсім – задарма. Адже їх запросив олігарх!!!

 Я дивився на її принади і мовчав.

 – Вас як звати? – запитала вона.

 – А вас? – відповів я.

 – Зоряна.

 – Ооо, – протягнув я зойк, – хороше ім'я.

 – А я?

 – Ще краще, – призналися мої губи.

 – Вам з ними нудно? – хитнула вона головою до дверей, – адже так?

 – Так собі, – зібрав я плечима.

 – Значить, нудно – говорила вона, все ще лежачи на підлозі, закривши очі.

 Я промовчав.

 – Нідочого прив'язатися, так? – сказала вона і зиркнула на мене.

 Так поступають всі, подумав я, коли їх починають хотіти.

 Вона піднялася. І пішла.

 Вийшов і я.

 Стіл тягнувся під тесаною стелею. Пляшок було більш ніж стаканів. Впадала в очі різноманітна їжа; шашлики, ікра, і гори раків. Червоних, величезних.

 – Я ніколи не їв омарів, – екзальтовано вигукував один з моїх німців, – як їх?

 – Я теж, – зізнавався інший, – не знаю.

 І  я вперше ясно угледів у німцях тупість.

 – Вони що, – запитав мене олігарх, – з Місяця впали?

 – Ні, – відповідав я, – з Європи.

 – А ми що, – пустив зморшки по обличчу і складки по випещеному тілу своєму господар, – не Європа?

 Я дивився на плакатне його обличчя, і раптом запитав:

 – А де ж дівчата?

 – Там, де їм належить, – почухав він за вухом, – в ліжках.

 – Панове, – не угамовувався німець, – я не умію їсти омарів.

 – А ось так їх, – заревів олігарх, – ламаючи шиї, ракам, котрі дико дивилися на нього вареними очима, – от так!

 Я спостеріках його вправні  руки. Так, подумав я, ведмедя лозиною не слід стьобати…

 Нічні тіні ховалися по кутках. Кімната здавалася накопичувалася острахами і єресью.

 – Я раніше, – сказала вона, – декламувала Кальдерона і Мольера. Але нині, – вона посміхнулася шумно, – ера, – вона ткнула пальцем в стіну, – цих. І я стала торгувати. Тілом.

 Я лежав мовчки.

 – А ти? – підвелася вона на лікоть, – адже теж ховаєш хвіст, як Мефістофель, а?

 Я подивився мимо неї.

 За вікном піднімався місяць. І в його блідому ще світлі, мені здалося, тіло її просвічувалося.

 – Не бійся, – поцілувала вона мене в плече, – скоро прийде ранок. І все буде віддано забуттю.

 Жаданням дихав її вологий рот. Такі губи, подумав я, спалюють. Яскраві, невгамовні. І зіниці її очей, злочинно пристрасних змагалися з мороком ночі. Я відвів свої від неї очі. У завіконнім небі, побачив я, падала зірка. Я ніколи не встигав загадати бажання. Навіть влітку, коли їх політ особливо задовгий. А нині стояла осінь.

 Та і яка мені різниця, подумав я, що і вона згорить непотрібною зірочкою, Зоряна.

 – Стоп, – мовив я.

 – Що таке?

 – Я – не вони, – вказав я рукою в стіну.

 – Бачу, – відгукнулася вона тихо. І  знову пригорнулася до мене.

 – У моїй любові, – шепотіла вона, – або як хочеш це називай, – не буде ненависті.

 Її плечі, здалося мені тоді, укутувалися тінню, сірою. Неначе саме вона і несла морок ночі на своїх плечах…

 – Можливо, – сказала вона, – моє тіло колись, скам'яніє, як скаменіє моє серце.

 Пройшли роки.

 Нині у мене є своя справа.

 Нині у мене криза середнього віку. Я сплутався з секретаркою і купив дорогу машину. І все це не те… Бо душа шукає, до чого б прив'язатися.

 Так, пригадав я, вона не їла «тюрбо» під соусом ракоподібних, яким так любив посмакувати олігарх. Вона чекала на мене. Чекала мовчки. У темноті тієї кімнати, за вікном якої кричала якась птаха.

 – Цікаво, – запитав я сідаючи до неї, – що це таке кричить, так понизливо?

 – Вночі, – мовила вона, – літають кажани, а в сутінках – хижі пташи.

 Я озирнувся…

 Куди це я забрів?

 Сутінки і листя, і гілля були повні якихось погроз. Невимовно глухих і разом з тим, з якоюсь поетичною химерністю.

 Стояв я біля самої діви, зробленої, що називається «Під мармур»