Микола РЕМНЬОВ (Суми)

Життя і смерть комісара С. В. Руднєва

15 лютого 2019 року минає 120 років від дня народження легендарного комісара Сумського з'єднання партизанських загонів, Героя Радянського Союзу Семена Васильовича Руднєва – людини трагічної долі, жертви комуністичного режиму.

Він народився 15 лютого 1899 року в с. Моісеївка, нині Руднєво, Путивльського району, Сумської області, в сім'ї селянина. У 1917 році червоногвардійцем  брав участь у штурмі Зимового палацу, воював у Громадянську війну. У Червоній Армії з 1918 по 1938 рік. З 1941 по серпень 1943 року – комісар Сумського з'єднання партизанських загонів.

За велику роботу по розгортанню партизанського руху в тилу німецько-фашистських загарбників, особисту мужність і героїзм, проявлені в боротьбі з ворогом, 4 січня 1944 генерал-майору Руднєву присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Загинула він 4 серпня 1943 року. Похований у місті Яремча Івано-Франківської області. Бюст Героя встановлений у місті Путивль.

Така коротенька біографія легендарного комісара.

С. В. Руднєв у чотирнадцять років поїхав  до брата у Пітер. Поступив учнем на Російсько-Балтійський авіаційний завод, де згодом працював столяром. Поступово долучився до революційної діяльності, за що сидів у тюрмі «Хрести».

Він схвально сприйняв жовтневий переворот, тобто Жовтневу революцію 1917 року. Був у числі тих, хто воював за неї в Громадянську війну. Після її закінчення продовжував службу в Робітничо-Селянській Червоній  армії. Здатного політпрацівника направили на навчання в Ленінград, у військово-політичну академію (1925-1929 роки).

Уже в навчальному закладі з'ясувалося, що він не зовсім поділяє лінію більшовицької партії. В рамках обговорення реформи в армії відбулися збори всього особового складу академії. Вони ухвалили резолюцію, яка відзначала негативні явища в армії і мала конструктивні пропозиції щодо поліпшення її діяльності.

Здається, що тут особливого? Пропозиції щодо поліпшення становища в армії. Але участь в цьому заході вплинула на все подальше життя Семена Васильовича. Він відбувся лише партійним стягненням, але цього було достатньо, щоб потрапити в число неугодних владі людей назавжди.

На Далекому Сході

Після навчання Семена Васильовича  направили спочатку в Севастополь, потім – до Владивостока, а через півроку – на будівництво фортеці в Де-Кастрі. Тут він прослужив з 1932 по 1937 рік. Був нагороджений орденом «Червоної Зірки».

За кілька років життя Руднєвих у гарнізоні дружини командирів з домогосподарок перетворилися в громадських активісток. Вони  залучали всіх  займатися прибиранням містечка, де жили, розбивати клумби, саджати квіти. В тільки побудованій червоноармійській їдальні з'явилися на столах букети, на вікнах казарм – білосніжні фіранки, на тумбочках біля ліжок – серветки. Затишніше стало в ленінських кімнатах і бібліотеці.

Семен Васильович подбав про те, щоб досвід роботи жінок гарнізону набув широкого поширення  не тільки в частинах в Де-Кастрі, а й у всьому Особливому Червонопрапорному Далекосхідному фронті. Познайомили з цією ініціативою командувача фронтом В. К. Блюхера. Двічі відвідав Де-Кастрі начальник політуправління РСЧА, армійський комісар першого рангу Я. Б. Гамарник. Колишній далекосхідник, він високо оцінив ініціативу.

У грудні 1936 року Валентину Хетагурову з Де-Кастрі обрали делегатом на Всеармійську нараду дружин командно-начальницького складу Червоної Армії. С. В. Руднєв доручив їй неодмінно виступити на нараді і розповісти, як жінки допомагають обживати тайгу, упорядковувати побут, організовувати дозвілля червоноармійців.

Валя дуже хвилювалася, але їй вдалося виконати доручення. З кремлівської трибуни пролунав її схвильований голос. У Москві їй вручили орден Трудового Червоного Прапора, в «Комсомольській правді» з'явився її лист дівчатам Радянського Союзу із закликом їхати на Далекий Схід.

Лютнево-березневий пленум ЦК ВКП (б) від 1937 року поклав початок масовим репресіям радянських людей. Глава НКВС М. І. Єжов навіть почав доводити завдання, скільки громадян треба розстріляти, скільки – відправити в тюрми і табори. Руднєв не міг підтримати таку політику партії. Він не побажав просто так карати невинних людей на вимоги працівників НКВС викривати ворогів народу. За це і постраждав. Діяльність партійних організацій по виконанню рішень лютнево-березневого пленуму була визнана незадовільною. Пізніше в протоколах допитів з'явилася така фраза: «Руднєв не зміг організувати роботу парторганізацій укріпрайону по викриттю ворогів народу і шкідництва».

Семена Васильовича перевели до Хабаровська, в Першу воєнбудбригаду.

У лютому 1938 року його посадили в Хабаровську в'язницю. Незабаром була заарештована ціла група товаришів по службі комісара. Вони дали свідчення, в тому числі і на нього. Його товариші по службі, які потрапили під жорна сталінських репресій, були майже всі розстріляні. А Руднєву вдалося вийти з в'язниці. Він виявився непохитним, зумів протриматися до 1939 року, коли почалася Друга світова війна і в Кремлі зрозуміли, що воювати нікому. Знищений командний склад армії.

Суд виправдав Руднєва. Після в'язниці його родина переїхала на батьківщину Семена Васильовича в Путивль, де полковому комісару запропонували посаду голови громадської організації – ОСОАВІАХІМА. Навіть на цій посаді він показав себе талановитим організатором.

Партизанський комісар

Коли почалася війна, С. В. Руднєв разом із сином Радиком йде в партизани. У Путивльському районі було створено  два загони: С. В. Руднєва і С. А. Ковпака, які об'єдналися в один. Командиром став Ковпак, Руднєв – комісаром. Хоча існувала думка, що Семен Васильович повинен очолити загін. Він мав вищу військову освіту, служив в армії, демобілізувався у званні полкового комісара. У Ковпака за плечима була тільки церковно-парафіяльна школа.

Семен Васильович сказав, що він був у Червоній Армії комісаром, їм і залишиться. У Руднєва для такого вчинку були вагомі причини. Він розумів, що на ньому тавро «ворога народу», він політично неблагонадійна людина і не має права займати перші посади.

Тому він закликав своїх бойових товаришів, Ковпака та Базиму, не рахуватися з посадами, а діяти, як єдине ціле.

До літа 1942 року загін не мав зв'язку з Великою землею, воював за своїм розсудом. За цей час в його діяльності відбулися величезні зміни. Путивляни ввели рейдову тактику ведення боротьби з окупантами. Провели кілька рейдів по Сумській області, завдаючи нищівних ударів по ворогу. До літа 1942 року загін, де було до сотні бійців, перетворився в Сумське з'єднання партизанських загонів, яке налічувало у своїх рядах близько тисячі багнетів.

С. А. Ковпак для зміцнення дисципліни застосовував батіг, що не робило керівництву з'єднання  честі. Руднєв підготував наказ 200 – розстріл на місці. За мародерство, грубе порушення дисципліни партизан чекало суворе покарання, аж до розстрілу. І це суворе покарання довелося іноді застосовувати, щоб тримати дисципліну. Сумське з'єднання партизан, як говорили бійці, жило на утриманні у Гітлера. При розгромі гарнізонів ворога віддавало награбоване їм населенню.

Все це було досягнуто завдяки вмілому керівництву «трійки», в першу чергу, комісару Руднєву. Ковпак більше займався господарськими справами, загальним керівництвом, зміцнював дисципліну.

Руднєв розробляв стратегію і тактику ведення боротьби з ворогом. Він наносив раптові удари по ворогу і вів бійців з бою. Забороняв вступати  в зустрічний бій. Якщо приймати його, то тільки у вигідному для партизан місці, ретельно підготувавшись до нього.

Такий бій партизани дали ворогам біля села Веселе. Загарбники йшли за ними по п'ятах, сподіваючись знищити з'єднання. Але командування ретельно продумало оборону і дало  розгромний бій.

У цьому бою Семен Васильович отримав складне поранення. Лікарі побоювалися за його життя. Привезли дружину Домникію Данилівну, яка перебувала на окупованій території. Комісара вдалося врятувати.

Все змінилося після того, як партизанам скинули рацію. Вони стали воювати під керівництвом Українського штабу партизанського руху.

Восени 1942 року командира з'єднання С. А. Ковпака викликали до Москви. Його нагородили орденом Леніна і медаллю «Золота Зірка». Руднєву, який планував бойові операції і організовував їх, переніс важке поранення, вручили орден «Знак Пошани». Ним найчастіше нагороджували працівників сільського господарства.

Така оцінка діяльності Руднєва партією і урядом викликала негативну реакцію бійців, ймовірно, негативні емоції і самого Руднєва. Але він ні словом не обмовився про своє невдоволення. Він роз'яснював бійцям, що висока оцінка командира, це оцінка діяльності всього з'єднання. А він прийшов в ліс не за нагородами, а захищати свою Батьківщину.

З'єднання рейдувало на території рідної Сумської області. Після повернення Діда з Москви надійшов сталінський наказ: здійснити рейд на Правобережну Україну. Цей наказ з'єднання з честю виконало.

Воно пройшло з боями 13 областей, в тому числі Житомирську та Київську, проводило бойові дії навіть недалеко від столиці України.

Потрапляло не раз в оточення, але з честю виходила з них. Дало бій ворожій флотилії на Прип'яті. Виявило військову майстерність при взятті гарнізонів, в тому числі і в містах.

Всі операції Руднєва характеризувалися знанням обстановки і військової майстерності, деякі з них увійшли в золотий фонд науки про партизанську боротьбу.

Взяти хоча б операцію під умовною назвою «Сарнський хрест». Німці на великому залізничному вузлі зосередили значні сили. Партизани не могли його знищити. Але треба було паралізувати рух поїздів. Комісар запропонував з усіх чотирьох сторін підірвати мости, які вели до міста. Не було ні боїв, ні втрат живої сили, але діяльність залізничного вузла була паралізована.

Незважаючи на успіхи в бойовій діяльності, патріотизм і особисту мужність, на важке поранення, яке він отримав в боях за Батьківщину, Руднєву відгукується його минуле. Йому не забувають нагадувати, що він був і залишається ворогом народу.

На початку 1943 року, коли з'єднання проводило знаменитий рейд на Правобережну Україну, в нього прибув заздрісний і склочний представник Українського штабу партизанського руху І. К. Сиромолотний. До цього він посварився з командуванням партизанського з'єднання О. М. Сабурова.

Він вимагає від Ковпака звільнити комісара від займаної посади. Але лихі розвідники Ф. Мичка і Д. Черьомушкін заскочили до штабу і приставили до скроні Сиромолотного пістолет. Сказали: якщо він звільнить комісара, вони розстріляють його з двох тисяч стволів.

Не вдалося представнику з Москви змусити бійців Я. І. Мазуренка і І. Ф. Ковальова «прибрати комісара зовсім». Вони повідомили про наміри І. К. Сиромолотного командуванню з'єднання.

З'єднанням  розпускаються чутки про темне минуле комісара, що він троцькіст і ворог народу.

Семен Васильович стійко переніс спроби і змістити його з посади комісара, і знищити фізично, і негативні чутки про нього. Все це завдяки захисту та підтримці всього з'єднання. Ворог народу був його улюбленцем. Користувався у нього величезним авторитетом і повагою.

Роль Руднєва в партизанському русі України, та й не тільки України, набагато більш велика, ніж та, яку він  виконував за своїм службовим станом. Він був комісаром Сумського з'єднання. Партизани інших з'єднань завжди намагалися слідувати йому. Воно було кращим за своїми бойовими якостями, своєму відбірному складу, по відношенню до місцевого населення, дисципліни. Своїми рейдами воно завжди відкривало нову сторінку в літописі партизанського руху.

Саме таким був легендарний рейд з Київської області в Карпати, в який з’єднання вирушило в червні 1943 року. Його назвали самим блискучим, найвидатнішим. Партизани проникли в тил ворога на 600 кілометрів, вийшли на кордон СРСР.

З'єднання пройшло з боями все Прикарпаття. Воно знищило 13 великих гарнізонів і комунікації ворога, вело розвідку, підірвало 34 нафтові вишки і два нафтоперегінних заводи. Зайшло в гори, що мало трагічні наслідки.

В горах партизани всього позбулися. Їх переслідували війська досвідченого генерала Кригера. Десятки разів оточували. Тільки витривалість і досвід бійців дозволяли виходити з оточень. Але партизани несли великі втрати. І наближався час, коли вони могли бути повністю знищені.

Руднєв розробляє чергову операцію. Виходити з оточення через місто Ділятин, де розмістився штаб Кригера. Це б партизанам вдалося, якби не смерть комісара. А так довелося розбити з'єднання на групи. Рятуватися, хто як може.

У бою під Ділятиним, вириваючись з чергового оточення, 4 серпня 1943 року загинув комісар С. В. Руднєв.

Версії загибелі комісара

До теперішнього часу немає єдиної думки, як загинув комісар.

Під час перебудови Герой Радянського Союзу, партизан  Сумського з'єднання, москвич П. О. Брайко опублікував у «Правді» статтю, де розповів, що С. В. Руднєва вбила радистка Анна (Лаврухіна) Туркіна. Стаття справила враження бомби, що вибухнула.

На сьогоднішній день існують три основні версії загибелі комісара.

Офіційна перша. Після опублікування статті П. О. Брайка  в «Правді» дочка А. Туркіної подала в суд на автора. Він визнав, що А. (Лаврухіна) Туркіна не причетна до вбивства комісара.

Офіційна друга. Після публікації в центральній пресі матеріалу про смерть С. В. Руднєва провів власне історико-документальне розслідування на основі матеріалів Центрального Державного архіву громадських об'єднань і галузевого Державного архіву СБУ Дмитро Вєдєнєєв – професор, доктор історичних наук, заступник голови Українського інституту національної пам'яті.

Він теж не знайшов прямих свідчень того, що Семена Васильовича вбили свої.

Третя, неофіційна версія. Її основними ініціаторами  виступали автор статті в «Правді» і книги «Комісар нашого життя» П. О. Брайко і жителька Путивльського району Вєра Воробєй, яка зробила на цю тему серію публікацій у районній газеті.

Я працював над романом «Таврований» про С. В. Руднєва. Вивчив багато матеріалів. І зараз можу сказати, що прямих свідчень загибелі комісара від рук НКВД немає. І, напевно, ніколи не буде. Адже, якщо його вбили, то вбили без суду і слідства. Такі рішення часто приймалися без документального оформлення.

Але є багато непрямих свідчень, які дають привід говорити, що Руднєва вбили свої. На деяких з них хочу зупинитися.

Перше. Є протокол засідання партбюро Путивльського партизанського загону від 10.04. 1943 року. Там розглядалися заяви бійців загону Я. І. Мазуренка і І. Ф. Ковальова про те, що представник Українського штабу партизанського руху І. К. Сиромолотний підмовляв їх «прибрати зовсім троцькіста і ворога народу» Руднєва. Якби хтось із них погодився виконати задумане представником, то могло вийти так, що С. В. Руднєва  не було  уже на початку 1943 року.

Друге. Командування з'єднання, в тому числі командир С. А. Ковпак, начальник штабу Г. Я. Базима, помічник командира з розвідки П. П. Вершигора, знали про загибель комісара від рук агентів НКВС. Про це свідчить ряд друкованих видань. У газеті «Літературна Україна» Станіслав Тельнюк надрукував статтю «Незакінчена поема про Руднєва». Ось що в ній написано: «...тільки кілька учасників і керівників партизанського руху в Україні знало, що генерала Руднєва за наказом енкаведівця Сиромолотного вбила в Карпатах радистка Петра Вершигори – Анюта Туркіна, теж агентка НКВД. Знали про це Ковпак, Базима, Вершигора, від Вершигори Платон Воронько і Олексій Палажченко».

Розмову про вбивство Руднєва агентами НКВД першими почали Г. Я. Базима і П. П. Вершигора. У 1946 році вони брали участь у перепохованні партизанів, які загинули в Карпатах. Коли побачили дві пробоїни в скроневій ділянці голови комісара, остаточно переконалися – від кого він загинув. Ось як пише про це в книзі «Люди з чистою совістю» П. П. Вершигора: «Це він!» – хотілося крикнути мені, як тільки я побачив кульові пробоїни в скроневій кістці черепа. І, як живий, встав в пам'яті комісар ... ».

Далі автор пише, що комісар хотів покінчити з собою. Це він придумав для того, щоб обманути  цензуру. Вона не помітила, що не міг комісар собі вистрілити в голову кілька разів.

Ще раніше Вершигора вказує: «Разом з ним (Руднєвим) була невелика група бійців, серед них Панін, Володя Лапін і радистка Анюта...  ...З тих же, хто перебував з Руднєвим в останні хвилини перед пораненням, залишилося лише троє».

Тобто свідчить, що останніми його бачили живим А. (Лаврухіна) Туркіна, В. Лапін і Я. Панін. Вони могли мати відношення до вбивства комісара.

У листах до Г. Я. Базими П. П. Вершигора кілька разів повідомляє про те, що він написав 3 і 4 частини книги «Люди з чистою совістю». За свідченням П. О. Брайка, в третій частині книги Вершигора розповів всю правду про вбивство комісара. Але рукопис у нього вилучили органи, його самого через кілька місяців не стало.

Третє. Існує кілька листів розвідника з'єднання  П. Юрка про те, що він був поранений в бою, коли виходили з гір, лежав у кущах і бачив, як радистка А. (Лаврухіна) Туркіна підійшла до пораненого в ногу комісара,  який лежав на землі без свідомості,  і зробила два постріли в скроню.

Четверте. Якщо С. В. Руднєв загинув у бою, як герой, чому тоді І. К. Сиромолотний і Я. Г. Панін не давали писати про нього, називаючи його троцькістом і ворогом народу. «Панін і Анісімов, – пише в одному з листів Вершигора, – подали в ЦК «секретний» папір з вимогою заборонити книгу, тому що Вершигора прославляє в ній троцькіста Руднєва». «Яша Панін, – повідомляв Вершигора 24 червня 1950 р. – написав на мене кляузу в «Культуру»  про те, що я не показав ролі партійної організації (читай, його Яші Паніна ролі!) ... Дід (С. Ковпак) підтримує його мовчки, а Сиромолотний, який мало не вбив комісара, нацьковує ... ».

Ще гірше склалася ситуація у Григорія Яковича Базими. Він взагалі не міг надрукувати свої спогади «Слідами великого рейду». Тільки за допомогою поета П. Г. Тичини йому це вдалося. Головна причина такої ситуації – спроба об'єктивно показати роль Семена Васильовича Руднєва.

Ці «непрямі» свідоцтва можна продовжити. Вони говорять про те, що все не так просто, як здається на перший погляд. Встановлення правдивої історії життя і смерті комісара С. В. Руднєва чекає своїх дослідників.