ПОТІМ
Залишуся?
Та ні, вже треба йти ... Йти і думати: хто ж цей дурень, безсмертний, як сама дурість?...
Все ж таки залишуся, посиджу на нашій з ним лавці. З деяких пір нас тут залишилося вдвічі менше, ніж в ті давні часи. Як не посміхнутися власним арифметичним здібностям. Розділилися два надвоє, в залишку виходить один і одна... Є він, тобто я, - але все одно це - рівно вдвічі менше, ніж було тоді, спочатку.
Почорнілі, відвислі щоки опівнічного неба усіяні бляклими, подекуди рожево-прищавий цяточками. І в цьому небі відбивається наше висихаюче озеро - бездонна водойма прісних слів, що ми їх роздратовано шпурляє один в одного.
Залишуся. Марно і безглуздо йти звідси, з цієї лави, нехай і давно задерев’янілої, від цього озера, в якому - безліч схолоднілих шматочків золи, що колись біли вуглинами...
Сама знаю - не залишуся, все одно ж підведусь і піду - до наших чотирьох стін, побитим горохом докорів, образ і звинувачень. До незагойних розбитих горщиків звинувачень, до отруйних черепків колючої іронії. Добра наживати виявилося навіть простіше, ніж передбачалося, - ось тільки добре, що у нас немає курей: було б сумно бачити, як вони відмовляються клювати ці легко нажиті золоті копійки, розкидані всюди – на подвір’ї, біля озера, в замку.
Піду, щоб знову перебирати хворими ногами в холодних черевиках по звичних білих сходах, схожих на білу халву, зачерствілу, коли вичерпалося моє дитинство. Черства халва - невже по ній вдавалося бігати?
Колись він, чекаючи моєї захопленої подяки, злетів кудись зовсім високо, але звідти мене неможливо не те що розгледіти, а хоча б помітити, - так чому ж захоплюватися і за що дякувати?
Політати, чи що, і мені, – я ж маю на це право, - щоб з висоти польоту не помічати обридлих дрібниць? На жаль, небо зайняте, двом у ньому можна лише розминутися. Та й дрібниць - всього нашого добра - нажито стільки, що нічого іншого, здається, вже й не залишилося. А добро все наживається й наживається...
- ...Де ж ти, нарешті?
Хто з нас це запитав? Ні, не запитав, а спершу, дуже давно, роздратовано кинув, потім байдуже зауважив, потім втомлено позіхнув...
Якщо неясно, хто, значить - обидва?
- ...Скільки можна збиратися?
Хто це говорить - він чи я? Навіть розминутися вже не вдається.
- ...Ну, де ж ти?
Ключове питання. Точно ключ, що не підійшов до замка між нами, між ним і мною. Ніби замок, що не підійшов розділеним надвоє двом.
Я ставлю собі це запитання тисячу разів на день. Я кручу й верчу мій ключ, але він слухняно і безвольно прокручується в зачиненому заржавілому замку, безсилий відімкнути його.
Я дивлюся в дзеркало - не стільки щоб подивитися, скільки щоб побачити себе, адже де ж ще я можу себе побачити? Якщо я десь і залишилася, то лише в дзеркалі, а скрізь, окрім дзеркала, хіба це - я?
- ...Ти йдеш? Всі зібралися й чекають.
Чи впевнені вони, що чекають - мене? Чи знають вони моє ім'я? Чи пам'ятають, як мене кликали?
- Ваша величність, дозвольте оголосити ваш вихід?..
Дозволю, звичайно, як не дозволити. А ви, натомість, дозволили б мені зрозуміти - куди і навіщо я зникла? А коли - я й сама пам'ятаю...
Адже і в дзеркалі - не я. Дивлюся, шукаю - не знаходжу.
Вдивляюся, визираю - але не бачу. Навіть у дзеркалі.
Під вікном - розвалений віз, який колись був парадним екіпажем. Вусатий кучер спить поруч із вічною мискою недоїденою гарбузової каші. Шестеро гостромордих, вузькохвостих коней розбрелися хто куди. Слуги в лівреях кольору відшмаганих дощем кущів, затертих, як мої незрозуміло до кого звернені прохання, хропуть собі у лакейській. Сплять усі, хто вирішив не приходити до мене з мого дитинства. Сплять так, наче досі й не спали ніколи. Як ніби їх всього-навсього придумав той самий дурень - вічний, як сама дурість.
Все і всі – де їм годиться, це могло б заспокоїти.
Тільки й потрібно для щастя - зрозуміти, де ж у моєму житті - я? Де я залишилася після того, як моє дитинство припинилося і всі, хто в ньому у мене був, розбрелися хто куди і поснули.
Поперек жалібно скиглить після задубілої лавки, від нескінченних палацових протягів...
Добре, зайду, адже всі зібралися, - все, крім тих, хто залишився в минулому.
Я відкриваю навічно замкнені двері і входжу до зали. На троні - його колишня величність, а до нього підходить - щоб зайняти місце поруч - колишня моя. Він дивиться на мене і, напевно, думає те ж саме: звідки взятися величності, якщо велич пішла? Непомітно для інших, вона зникла для нас, а ми - один для одного. Чи не це головне?
Ні, не це. Головне - черевики, найнестерпніша з усіх дрібниць. Через ці черевики я ненавиджу свої ноги навіть сильніше, ніж постійно ниючий поперек. Їх слід взувати відразу після сну і не знімати до наступного, щоб моїй чарівності й загальному розчуленню та захопленню не було меж.
Мені належить пурхати і випромінювати наївність, сріблясто дзвеніти у відповідь на вітання і заливатися червоним кольором втіленої наївності.
Присутні покликані прислужувати мені, а я - служити всім їм. Її величність служить своїм підданим. Служить недосяжним і тому манливим прикладом, втіленням недосяжної, але все ж одного разу досягнутої, а тому спокусливої мрії.
Для цього я зобов'язана поставати перед підданими в уже давно тісній, хоча ще не зовсім вилинялій сукні й у мерзенних, некерованих черевиках. Під час кожного тріумфального - вони у мене всі тріумфальні, так положено, - виходу мені належить по-дитячому пустотливо клацнути пальчиками, немов ще один камінний вуглик чутно тріснув, непомітно для підданих перетворюючись на попіл, після чого засоромитися власної пустотливості, залитися рум'янцем і потупити погляд.
Гаразд, клацну, заллюсь, потуплю. Я змирилася з усім і з усіма. Піднімаю сукню до щиколотки, щоб зійти на трон і щоб піддані розчулились і щасливо перезирнулися: «Так, це вона - та ж, необхідна і вічна. Це її ніжки - в тих же, незмінних, незамінних черевичках».
Ритуал заведений, подібно палацовому годиннику, що б'є вічно, і вічно - невлад. А з деяких пір - з розмаху.
Значить, нехай мої ноги залишаються для підданих ніжками, і нехай піддані не чують, як нестерпно ці ніжки гудуть.
Піддані впевнені, що це - я.
Що це я - йду на трон, підставляю руку для королівського поцілунку, заливаюся сріблястим дзвіночком і рум'янцем.
Вони не помітили гарбуза, що валяється під вікнами палацу? Ну, що ж, хай буде так, хай вони, на своє щастя, не помічають того, що втратило важливість, - як і я не помічаю себе в дзеркалі.
Нехай ноги залишаються ніжками, а ненависні черевики - черевичками.
І нехай мені ніколи не дізнатися, який дурень, безсмертний, як сама дурість, вигадав ці кляті черевики й намовив стару недобру фею вдягнути їх на мої ноги-ніжки.
Ці по-жаб'ячому холодні й слизькі черевики.
Ці казкові черевички з кришталю.
Немає коментарів:
Дописати коментар