"Ні долі, ні щастя, ні днини...": Вірші

Валентина КРИВЕНЧУК

Ні долі, ні щастя, ні днини,
Ні часу на мій відпочинок.
Живу я у світі рутини
Ніким не почута донині.

***
Всміхаються зорі в негоді,
Полощеться місяць у водах.
Мій рідний, байдужий народе,
Почуєш ти пісню незгоди?


***
Здається так, а може марю я, ‒
Вода студена жебонить у Пслі.
В душі останній спалах догоряє.
Блищить безмежна велич у імлі.


***Все пройшло – і дружба неформальна,
І море сліз, і цноти чистота.
Все минуло – і любов печальна,
Його любов палка – давно не та…

Ти стоїш задумана, печальна,
Та в серці ще не згасла доброта.
Твоя душа вже не віртуальна,
Бо поцілунок долі пам’ята.


***
Є життя – є просто існування.
Можна думати, творить, страждати.
Лід розтане в маренні кохання,
Якщо душу вмієш цінувати.


ЛЮБОВ ДУШІ

Можна втратити в зневірі душу,
Марити у сні на сподівання.
Та найперше вже і найміцніше
З мари не повернеться кохання.

Можна жити в розкоші забутим,
Можна в скруті полум’ям горіти.
Та не варто душу запалити
Тим, які не зможуть нас любити.


СЛЬОЗИ ЛЮБОВІ

На галявині квітучій проліски танцюють,
Цвіт весни на мідній кручі, синь свою дарують.
Ніби проліски розквітлі, у дитини очі,
Їх дівчина у зажурі бачити не хоче.

Дарували тобі зорі квіти на світанні,
Чарували, милували дівчину востаннє.
Голубії його очі смутком говорили,
Вони плакали невпинно, зради не простили.

На галявині квітучій верба рясно плаче,
У зажурі хлопця очі та ніхто не бачить.
Ніби проліски розквітли, очі його сині,
Голубими пелюстками смуток загасили.

Засмутились сині очі в зажурі глибокій,
Застогнали, потемніли в смутку одиноко.
Вже і зірка малинова остання розстала.
Не зімкнулись хлопця очі, душа милу ждала.

Недалеко на березі соловей співає.
Річка синьою водою хлопцю промовляє:
“Не плач, милий, не журися в гаї одиноко,
Твоя мила ген у росах в синь пливе глибоку”.

У гайочку на світанку соловей співає,
А дівчина під вербою сльози витирає.
Сині очі, сині очі світ їй дарували,
Наче маківки червоні, серце зчарували.

Полонила розум хлопця дівчина-голубка.
Серце стогне, душа плаче, а сльози не ллються.
На поляні на квітучій проліски сміються:
Там зустрілись молодята, в обох сльози ллються.