Надія ПОЗНЯК (Суми)

Лист однокласнику

Наші погляди різні: по лінії фронту.
Тільки, знаєш, це погляди і не більше.
Це так схоже на те, як вдивлятись в "Джоконду", —
та усмішку щоразу ловити іншу...

В школі нам, пригадай, вистачало і парти,
і вітрилом життя, і ні скель, ні стриму...
Ти частенько шумів на уроках і жарти
розсипав, а я вчила про елінів, римлян...

І коли ти надумав ставати військовим
("Сподіваюсь, півсвіту, — казав, — побачить."),
за тобою не плакав ні Пушкін, ні Горький,
тільки — небо рідненьке та місяць-окрайчик.

Як ти там, за Уралом? Бо тут, в інтернеті,
виявляється, ні про що й говорити...
Розмоталось минуле на вістрі багнетів  —
муліне від утрачених колоритів.

Смерть курсує між нашими так берегами,
що вже кров`ю відхаркує і планета.
Дев`ять грамів —  і все, дев`ять грамів...
По хресту — і солдату, й поету.

                           весна 2016

***

Вся поезія Сум — незбагненний сум,
він прижився давно між рядків історії.
Саме він колисає тонку красу
душ людських і шляхів осяйних, просторих.  

***
В місті, як ти, сумному
хто тебе радий зустріти?
Місто маскує втому,
стишено, невагомо
в кронах дерев, між софітів*.

Ти розгубила рими
на перехресті всіх течій.
Люди навстріч — без гриму.
Як би пройти між ними,
не підгинаючи плечі?

Літо холодним буде.
Вірші твої — пілігрими —
знов носії застуди.
Вірші — ті ж самі люди
із почуттями тонкими.

…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………

*Софіт (від італ.(італійський) soffitto — стеля) - в даному контексті  слово з області архітектури: обернена донизу поверхня стельової балки, арки, виносного карниза і ін. архітектурних деталей; часто має декор. С. називається також зображення будь-якого фрагмента стелі в проекції знизу.

***

А хмари спливатимуть за видноколо,

і ти запримітиш одну.

Проллюся дощем, не холодним — шовковим,

подумаю: ти пригорнув.

Бо я відійду по тунелю нежданім

для когось останнім дзвінком...

І те, що між нами назвалось коханням,       

ніколи не щезне,

                 ніко…

***

Яблука падають, падають яблука знову...
Осінь давно підкрутила годинника хід.
Ритми сердечні сповільнює холод ранковий...
Час не стоїть: поглинає удари глухі.

Хочеш-не хочеш, а змушений спостерігати,
як від опалого листя тривога росте...
Станеш в уяві пірнати шляхами пернатих —
пісню прощання ковтне павутиння густе.

Серце мужніє — дай сили останнє втрачати!
Недогаптована радість моя — не журба.
Яблука падають. Падають в тишу нещадно, —
в душу рушає незграбна осіння гарба.

***

Можеш мені не писати листи.
Зима відключила зумер…

Що залишається? Тільки плисти!
Життя — це запливи в сумі.     

Січень розсипався, мов конфетті.
Холодні горять Стожари.
Вже не важливо, а що хто хотів…
Хто сонцем був, хто Ікаром.

Слово між нами на вітрі хрустить
старезним шматком церати.
Знаєш, не варто писати листи.

Мелодію не програти.

  

***     
Все минає, і образ твій
розтає у димах осінніх.
Я печаль бережу — не спий! —
ця отрута лишає іній.

У буденності — свій падеграс…
В цьому танці є щастя крихта.
Я повірити хочу в нас:
там, де промінь, — вмирає крига.

Я у віршах печаль несу.
Ти читай. Не питай : «А що се?..»
Меланхолія — дивний сум:
тихо містом гуляє осінь…

***
Зима й по тебе прийде, щоб колись
ти інтеграл взяла останнім віршем...
За все подякуй Богу. Навіть більше —
радій комашці, сонцю! І молись.

Твою зневіру радощі зітруть,
душа твоя — валіза , повна втоми.
Весна буяє — панувать живому!
Думки тягучі — небезпечна ртуть.

Шукаєш мовчки милиці для мрій
і вносиш їх до списку преференцій...
І сонце сходить у твоєму серці,
бо цей травневий день, — як супокій.