Микола ЄРОХА (Глухів)

Від альманаху "Українська хвиля" 

НОВІ ЗАДУМИ ПРОСЯТЬСЯ НА ПАПІР

Коли вже «літа на зиму повернули» і тобі за сімдесят, то, м’яко кажучи, важко згадувати минуле. Головне – сказати сокровенне про творчість за останні десятиріччя, відколи суєту журналістського життя змінив на пенсійний спокій. Саме «спокій» і спонукав написати щось і видати.

Починаючи з перших років двадцять першого століття, вийшли мої книжки віршів і співаної поезії «Глухів – моя доля», журналістської прози «Сповідь про отчий край». Потім були книги документального жанру: «Глухівщина у горнилі війни», «Народне здравіє» (з історії медицини Глухівщини), «Ветерани війни в іменах», «Від «Спартака» до «Велетня» (з історії глухівського футболу). Цього року вийшла книга «Йшов у похід загін Червоний». А поміж цими книжками – численні вірші та пісні, надруковані у різних збірниках та альманахах, прочитані, проспівані зі сцени. Ось і «Українська хвиля» не дає спокою. Тож хай так і буде – нові задуми просяться на папір. Був почесним співавтором альманаху «Українська хвиля».

(Коли альманах готувався до друку, Микола Єроха пішов з життя)

МОЯ ЗВЕНИГОРА

Край пронзительно любимый,
Ты всегда меня поймешь.
Гениальная равнинаВ белых клавишах берез.
                   Андрей Вознесенский.


Ми виросли з казок, легенд, поезій,
Хоч і в сувору днину бурь і гроз.
Йти по життєвих каменях і лезах
Моєму поколінню довелось.

Далека та епоха – за віками,
Як символ вічності, стоїть ота гора:
Звенигора, що вимріяв з роками,
На відстань журналістського пера.

Звенигора – народжена з натхнення,
Несходжена, не вивчена в житті.
Та у душі – близька і сокровенна,
Підвладна лише долі і меті.

Звенигора – то витвір від Довженка,
Цілюще джерело його Десни.
Закутий у граніт Тарас Шевченко,
Що прийде в Глухів в розквіті весни.

Яке сузір’я духу у гетьманській
Столиці древності із поглядом в майбуть –
Разом із Березовським і Бортнянським
Вони у бронзі вічності живуть!

Звенигоро, ти – зовсім недалеко,
Стежина за Уланове веде,
Де над Звенигород піднявсь лелека,
Земля відлунням давнини гуде.

Моя Звенигора – це друзі-звенигорці,
Що виросли з дискусій та ідей.
Нестримні у таланті словотворці,
З якими під «Звенигорою» йдем.

Я знову йду в тісне це друзів коло,
До них, до невгамовних, повсякчас.
Своє в тім гурті кожен має соло,
Йде на Звенигору, на свій малий Парнас.

Вози скрипіли і скрипіли пера,
Навкруг Звенигори роки летять, як мить.
Вона ж – як символ віри, мрії, ери,
Як подих творчості, в усій красі стоїть.

МОНОЛОГ БІЛЯ ОБЕЛІСКА

Нехай говорить хтось: війна минула,
Й не треба ворушити пил віків.
А як же ті, хто в тій війні поснули,
І кожен з нас без них осиротів...

Вони вже не прийдуть з доріг неблизьких,
Лише воскреснуть в пам’яті – здорові, молоді,
Покличуть до могил і обелісків,
Пройтись стежками слави й боротьби.

Гучних, високих слів про них не треба,
Аби душа не зачерствіла в нас.
До них в граніті нахилилось небо
І спомин серця у людей не згас.

Уланове... Село глибинне й вічне,
Село і доль важких, і світлих днів.
Сюди нас пам’яті стезя душевно кличе
До пам’ятників слави, до хрестів.

Йдемо до мовчазних гранітних обелісків,
В землянку заповідну зазирнем.
До нас заговорять Копа й Радинський,
Хоча в столітті іншому живем.

День слави партизанської сьогодні,
Та лісові солдати не прийшли.
Вони по простоті своїй народній
За Перемогу тост піднять могли.

Вклоняємось, живі кладемо квіти,
Що проросли, немов зірки, з землі.
І видяться теплом сердець зігріті,
Як горді месники, як білі журавлі.

Від імені дітей, вже посивілих,
Звертаємось до юних, молодих:
Ви будете і гідні, і щасливі,
Як не забудете життєвий подвиг їх.

Що може бути вартніше й святіше,
Ніж пам’ять про героїв серед нас?..
Вже котрий рік ізнову кулі свищуть –
Здригається від вибухів Донбас.

Прокляття тим, хто затіває війни,
Бо нам від того боляче стає.
З’єднаймося три різних покоління,
Нехай гарячим пульсом серце б’є.

Хай насторожі спокою і миру
В нас обеліски пам’яті стоять.
Наш заповіт: ЛЮБОВ, НАДІЯ, ВІРА –
По-християнськи нам оберігать!

ЗГАДАЙМО, ДРУЖЕ!

П. Ф. Нечмоні

З тобою, друже, ми зустрілись знову
Від юності через багато літ.
Згадали Суходіл і рідну школу, –
В минуле в нас на двох глибокий слід.

І повела нас пам'ять в давнє, рідне –
Дорогами, стежками, навпростець.
Повіяв нам тоді в дитинство бідне
Романтикою юності вітрець.

Ти у шістнадцять «осідлав» машину,
Що першою прийшла у наш колгосп.
В селі вродливу покохав дівчину,
З якою розлучитись довелось.

Ходили ми в Уланове до школи,
Чомусь лишили ми десятий клас.
Поїхав ти кудись шукати долю,
І я також… за хлопцями, в Донбас.

Розкидало життя нас в різні боки,
Були ми шукачами тих доріг,
З яких найважчі винесли уроки
І повертались знов на свій поріг.

Коли заграв ти в клубі на баяні,
То заздрісно мені тоді було,
Бо той баян серця дівчатам краяв,
А ти був музикант на все село.

Я в інституті всі забув науки,
Хотів навчитись грати, як Капай,
Та ще складав я вірші в творчих муках –
І оспівав піснями рідний край.


Які дива з тобою ми творили,
Об’їздивши, напевно, весь Союз!
Коли через роки ми знов зустрілись,
Обіймами сплелися дружніх уз.

Військова служба, комсомол, партшкола,
А скільки за кермом авто промчав!
І на звабливий вогник Суходола
Нас знову кликав батьківський причал.

Свої ідеї ми в житті шукали,
Йшли напролом, збивали душі в кров.
Нас в труднощах завжди оберігала
До краю рідного і до життя любов.

Об’їхали і обійшли півсвіту,
Були такі крутизни, просто жах!
Давно живем, війни страшної діти,
Я в Глухові, а ти – в своїх Сумах.

…Вже пройдені усі життєві вузи,
Всього сповна зазнали – й недарма!
Ми не забули своїх вірних друзів,
З яких, на жаль, вже багатьох нема.

Вони на кладовищі на сільському,
Вони по всіх усюдах на землі –
Володі, Вані, Василі, Миколи –
І справді, наче білі журавлі.

Невже нам під вісімдесят вже, друже,
Що маємо, який в нас капітал?!.
Ми зберегли любов в серцях і душах
І молодості нашої запал.

Коли стрічаємося знову й знову,
Ми поспішаєм один одному навстріч,
Співаєм про дівочі чорні брови,
Про місячну, ясну весняну ніч.

Тож з піснею, шановний депутате,
Яких іще багато ми складем,
Полинемо на поклик тої хати,
Якої вже нема, а ми живем.

А ми живем, свою весну стрічаєм,
Бо вогник у серцях іще не згас.
Ми будем жить, поки не відспіваєм
Оту, що лебедина поміж нас!