Петро ТОВСТУХА (Глухів)

Від альманаху "Українська хвиля"

Петро Товстуха народився на Сумщині в селі Орлівка Ямпільського району. Мешкає у місті Глухові. Видав збірки: «Коза на полюванні», «Дегустація», «Клубочок жартів» (для дітей), «Торба сміху», «В очі й поза очі», «Круговерть» (для дітей), АБЕТКА (для школяриків). Засновник та упорядник українськомовного літературно-мистецького альманаху «Українська хвиля». Входить до Національної спілки письменників України.

ЧОРНОСВИТНИКИ

– Жайвір заливається в захмар’ї,
Наче на весіллі втнув вертеп.
Пагорби повітря уже марять –
Буде день спекотний: вдягнеш кеп.
Батько з дідусем на косовиці,
Вузлик із обідом віднеси,
Свіжої води візьми з криниці,
Тільки швидко, мов на колесі.

До покосів підійшов, спинився,
Пахощі вдихнув і захмелів…
Наче дивосвіт мені відкрився –
Бабкою б, метеликом летів…

Трави в зріст хлопчини, соковиті,
Їжі для корівки – досхочу:
– Тату, діду, – прошу підкріпитись!
– Біля річки сядемо. Почув?..

Мужні косарі добили ручки
Сіли, узялися за обід…
Бачать: Володимир несе щучку:
– Чим зловив? – пита онука дід.


– Хитрощів навчився я від тата.
– Добре, молодець, не пропадеш,
До вечері буде стіл багатий…
Не дай Боже голод – виживеш!

Поруч сядь, скажи мені, Володю:
Визначився з долею чи ні?
– Хочу далі вчитися, та й годі.
– Схвалюю. У радість це мені.

Що таке сім класів? Непогано,
А закінчиш десять, потім вуз, –
Вийдеш в люди, будеш у пошані:
Бриль носитимеш, а не картуз…

– Згадую, дідусь казав до сина:
– Любий мій Єгоре, відпочинь,
Три війни пройшов – свята людина.
Працю непосильну цю покинь.

У колгосп віддав корів і коней,
Клуню розібрали… Де вона?..
– В нас сини чотири і три доні,
Все забрала б влада-сатана!..

І мене в Сибір… А що із вами?
Викинули б з хати за поріг…
З торбою по світі – бідаками,
Тату, головне – я рід зберіг.

– Дід Андрій уже пішов у вічність,
До останнього був на ногах…
Справді, пересічні – довговічні.
Він завжди живий у нас в серцях.

Із освітою не пощастило:
Не судилося носить бриля…
Небо літаками засмітило, –
Стогне бідна Матінка-земля.

Вибухи, розруха, кров і сльози,
Згарища, витає сморід, дим.
Кинуті заводи, шахти, вузи…
Люта смерть зайшла у кожен дім.

Що їм, німчукам, не вистачає?
Синє небо на усіх одне,
Сонце недостатньо зігріває?
Чи не так в обличчя вітер дме?..

Наші відступати ледь встигали,
Бачив: багатьох взяли в полон,
А фашистські пики святкували;
Краще б це був мій жахливий сон!..

Якось дід сусідський із берданки
Фрица із-за рогу шмалянув,
Бачили б, що сталось на світанку –
Я на мить ім’я своє забув.

Хата запалала, мов солома,
На майдан зігнали всіх селян.
І чоловіків, хто був удома,
Постинали, наче той бур’ян…

Молодь до Німеччини погнали,
(Врятуватись декому вдалось).
Всі ми визволителів чекали:
Мали підійти уже ось-ось…

В серпні німці намастили п’яти,
І чкурнули, мов побиті пси.
– Наші! Визволителі-солдати! –
Скрізь лунали щирі голоси…

Сльози по щоках текли від щастя,
Квітами встелили їхній шлях,
А сусідонька, вдовиця Настя,
Вийшла з хлібом-сіллю у руках,

Низько поклонилась командиру.
Той краєчок хліба відломив,
В сіль вмокнув, промовив: «Бути миру!» –
І шматочок з апетитом з’їв.

Трішки відпочили – і в дорогу…
Ми, хлоп’ята, довго слідом йшли
І пропонували допомогу:
Воїнам спорядження несли.

Вже й села не видно, раптом чуєм:
– Хлопці, молодці! Додому йдіть!
На ваш вік ще вистачить, дзенькуєм!
Мужніми й розумними ростіть…

Йшли додому радісні, щасливі, –
Про звитягу мріяв не один:
– Гітлера зловити б за загривок
І провчити, щоб знав чортів син…

Дні минали, я горів бажанням
Йти до школи: вчитися хотів…
Якось чуєм голос спозарання:
– До майдану, голова велів!

Всі прийшли: старі, жінки і діти…
Нас чекав військовий, комісар,
Враз оголосив: «Падростки, выйти
Из толпы. И прекратить базар!

Пацаны, в каво метр с половиной, –
Родину идут освобождать.
На три дня еды взять. Все, мужчины,
Два часа на сбор. Здесь буду ждать!

– Що ви робите? Вони ще діти, –
Із юрби лунали голоси.
– І життю не встигли порадіти, –
Дехто з матерів заголосив.

Та без сліз повисихали сльози:
Гори горя на шляху в людей.
На душі розпука і морози,
Серце виривалося з грудей.

– Тихо, тихо! Успокойтесь, бабы!
Против Сталина? В Сибирь с метлой!
Слушайте приказ с Москвы, с Генштаба:
Єсть метр пятдесят – годится в строй!

Вы, хохлы, – пособники фашистов,
Всех до одного на Колыму!
Мало постреляли вас нацисты,
Кровью можно искупить вину!

Хутко розійшлися по домівках
Щось в дорогу взяти із харчів.
У коморі, – хоч гризи долівку.
Тато з печі взяв лиш сухарів.

Сестроньки картоплі накопали:
– З голоду, Володю, не помреш!
Все те у наплічник поскладали:
– Нащо так багато? – Донесеш.

Мама – трохи цукру, дрібку солі:
– Сину, теплу свиту одягни,
Зайвий раз не випробовуй долю:
Гідним будь. Господь тебе храни!

– Ну, присядьмо, щоб ішлося легше, –
Батько мені в очі подививсь:– Бачу, ми зустрінемо тебе ще.
Встали, я в дорогу спорядивсь.

Наче із небіжчиком прощались:
Мабуть, знали: йдем у небуття…
Мовчки із майдану вирушали,
(Все ж я мав надію на життя).

У райцентрі пацанів зібралось –
Яблуку нема упасти де.
Із С-Буди стільки ж приєдналось,
Стали у колони й далі йдем…

Йшли на Захід – визволяти Неньку,
Десь у полі крикнули: «Привал!».
На травичку сів, поїв смачненько
З цукром сухарів – і хоч на бал.

Чую, – горлопанять: «Шикуйсь в пари!».
Збились, мов телята, і пішли…Ввечері (пливли низенько хмари)
Впали на траву і засопли.

Холодом просяклі сиві ночі:
Вересень не балує теплом,
Сни гортав, мабуть, якісь пророчі:
(Груди в орденах. Іду селом.

Сестри вибігають, обіймають:
– Чули? Гітлера взяв у полон!
Мама й тато з хлібом зустрічають,
А селяни: «Слава!» – в унісон).

Раптом чую голос: «Годі спати!
Швидко підвелися і шикуйсь!
Будемо картоплю запікати,
Старшино, про дрова попіклуйсь!».

Розвели багаття, обігрілись,
Напекли картоплі досхочу,
З голоду напівсирою їли,
Смачно, коли в сільку умочу.

Я усю не з’їв, лишив на потім,
Вирішив: в заплічник покладу,
Ще за день не раз просякнеш потом.
В шлунку забурчить – з’їм на ходу.

Ситому і море до коліна…
Хтось у офіцера запитав:
– Зброю нам дасте? Я б з карабіна
Фюрера на мушку вмить узяв!

– Нащо карабін тобі, вояко!
Вигляд твій страшніший сатани!
Виламаєш палицю – й в атаку.
Німець враз наробить у штани!

Кине зброю й драпане щодуху, –
Там візьмеш і автомат собі,
Тож якщо не будеш слабкодухим –
Орден і медаль дадуть тобі!

– Правду каже чи жартує, хто зна?
(Зрадниками всіх оголосив)…
Ми страждали, та хіба ж так можна?
Наче його брата я убив…

Десь за Кролевцем на нас чекали
Вдвічі більше пацанів, як ми,
Наче зрадників, етапом гнали
Смершівці із автоматами.

З кожним днем дорога довша й важча:
Дощ, багнюка, холод – ми йдемо…
Справді, гонять, наче в хижу пащу.
Пам’яті і слави всі ждемо.

Бачимо: летить літак ворожий,
«Рама», покружляв – і полетів.
За годину – бережи нас, Боже! –
Обрій потемнів від літаків…

– Всім лягти на землю, не вставати! –
Вигукнув вусатий офіцер.
(Смершівці побігли в ліс ховатись);
Я упав у ямку і завмер.

Сипалися бомби, аж свистіло:
Вибух, вибух, вибух – без кінця.
Я відчув: мене чимсь привалило, –
Хоч би не отримати свинця.

Аж земля здригалася від болю,
Хлопці стогнуть, плачуть навкруги.
Дехто проклинав фашистів, долю…
Хочу встати – не зігну ноги.

Голову підвів, – аж колотнуло…
Бомба нерозірвана стирчить!
(Буду жити, у думках майнуло)
Поруч у крові нога лежить.

Ледь не знудило, сльозами вмився,
Позад глянув – крикнув, мов дитя:
На мені вусань той розвалився,
Без єдиного знаку́ життя.

З силами зібрався, скинув тіло,
Встав: «О Боже! Чим же винні ми?..».
Поле смерті кров’ю червоніло,
Всіяне невинними людьми.

– Хлопці, встаньте! – Кинувсь до Сергія.
Знесено півскроні. Неживий…
Грицю, прокидайся! Тимофію!
Святославе, в вічність не пливи!..

Тезко, ти живий? – Живий, Володю,
Трішки зачепило, подивись.
– Не глибоко. – Тільки свитку шкода.
– Ще й жартуєш?! До ста літ живи!

Лікаря нема – я сам зашию.
– Ти хоч вмієш? – Так, навчив татусь.
Зараз голку сечею промию,
Не хвилюйся: швидко впораюсь.

Можеш одягатися, безпечно,
Не ятрить? Носитимеш рубець.
– Дякую тобі, Володю, ґречно,
Друже, справжній фельдшер, молодець!

Глянь, із лісу сходяться «вояки»:
Нас покинули – і у кущі.
А на грудях ордени всілякі.
– То в них – за назбирані хрущі.


– Смершівців поменшало. – Бог з ними!
Наші односельці полягли.
Треба поховати побратимів.
До могили братської стягли.

Виплакались мовчки, їх накрили
І насипали горбок землі.
– Царство вам небесне, – похрестили, –
– Спіть, друзяки, в лоні у землі.


Зранених поклали на травичку.
Стогін, стогін... Просять: «Дай води!».
Добре хоч, що близько мали річку,
В картузах носили – догодить.

П’ють з жадобою і помирають.
Сходять кров’ю: лікар був – поліг.
І військові досвіду не мають,
А що ми? Ми падали із ніг…

Раді дуже місцю, крався вечір,
Впали щільно, хоч тобі стріляй.
Зразу й засопіли, мов малеча.
Тільки уві сні й побачиш рай.

Вранці напекли картоплі, риби,
(Я у річці кілька штук зловив).
Тезка вправний, з їжею не схибив:
У загиблих з ранців прихопив.

Вишикувалися – і в дорогу.
Значно порідішали ряди.
До Дніпра не всіх донесли ноги:
Клятий фриц по нас щодня гатив.

Виснаження й бруд – посібник вошей.
Тиф почав косити пацанів.
Я прощаюсь з тезкою, мій Боже,
На важку хворобу захворів.

Все. Гадав: прощаюсь з білим світом.
Не ходити босим по росі…
І не милуватимуся житом.
Та на мене ж вдома ждуть усі!

Ні, я не помру, я буду жити!
– Геть, стара з косою, не чіпай!
Видужаю, буду ще радіти,
По гриби ходитиму у гай.

Юне серце, сила волі, впертість
Вибороли право на життя.
Лікар дивувався: «Це вже рідкість:
Не схотів іти у небуття».

Довідку дали: годиться, чистий.
Бронь отримав, в Шостку, на завод.
Битими шляхами йшов до міста,
Соколом летів, мов на курорт.

Тезка також вибрався із жерла,
Двоє чорносвитників з села.
Стрінемось – і згадуємо пекло…
(Жуков наказав, йому «хвала»).

Бач: «Хохляцькі діти – всі бандити», –
Виніс вирок нашій нації.
Людожер, чужою кров’ю ситий,
А від «Коби» мав овації.

Кинув дітлахів неповнолітніх,
Мов якийсь непотріб, на забій.
Он який герой – «стратег амбітний»,
Правди вимагати в них не смій.

Чом’ історія не вчить нічого?
Може, братовбивство – сенс життя?
Мабуть, це відомо тільки Богу;
В них нема людського почуття.

Півмільйона (це приблизна кількість),
Адже ні архівів, ні листів,
У Кремлі – середньовічна дикість,
Відповідь одна: «Так вождь звелів!».