Микола ТЮТЮННИК (Кам'янка)

Г О Р О Б Ч И К И

                                   Н О В Е Л А

     За вікном усю ніч аж шкварчить шквиря. Вже заліпило віконце, що виходить у садок, через яке я щоранку поглядаю з печі на мамину яблуню, обліплену горобчиками. Де ж вони зараз, маленькі? Мабуть, під стріхою − сидять, причаїлись. Коли б не скажений вітер, то можна було б почути й їхнє цвірінчання. А то ж гуде, наче хтось стогне.

     Бабуся, видно, теж прокинулись, ворочаються.

     − Чого ти не спиш, онучку? − шепочуть, хоча в хаті, крім нас, нікого. −  Чи щось приснилось?

     Я тільки зітхаю.

     − Спи. Бачиш, що надворі робиться.

     Я перевертаюсь на інший бік, але ще довго не засинаю. Думаю про малих пташат, які, на свою біду, не полишають наші краї з холодами і Богвіда, як виживають до весни.

     Прокидаюсь пізно. Хата, наче весною, залита сонячним сяйвом, у трубі − тиша, наче й не було ніякої шквирі, ніякого вітру.

     Бабуся, чую, стукають рогачами і. припадаючи  на ногу, важко чалапають по хаті.

     − Цвінь-цвінь-цвінь-цвінь! − раптом долітає від дверей і я, підскочивши від несподіванки, бачу, як по хаті летять якісь пташки.

     − Бабусю! − кричу, зі скочуючись з печі. − Що це?

     Бабуся зупиняються посеред хати і, шукаючи щось поглядом, сердяться.

     − Горобці! Вранці воду заносила, а вони й ускочили. Там же такий морозяка, що й дихати нічим. А ти чого це без штанів на холодну долівку? А ну, марш на піч!

     Яка там піч! Бігаю, заглядаю по кутках, шукаю несподіваних гостей. Радий − до нестями! Скільки вже мріяв пустити горобчиків погрітись, погратись з ними!.. Так бабуся ж тільки сміялись: чи ти ж дурненький, онучку? Це ж пташки. Вони ж у хатах не живуть.

     Не живуть… Того й не живуть, що в них хаток немає.  А якби були, якби вони вміли будувати − теж би не мерзли на холоді. Сиділи б собі в теплі, виглядали у віконце.

     Шукаю − не знайду. Десь причаїлись. Ага, мабуть, осьдечки…

     Заліз на ослін, попнувся до збільшеної фотокартки мами і тата (тато − у військовому, з зіркою на кашкеті). Тієї ж миті з-за рами з галсом вискочив горобчик, за ним − звідкись! − й інші. Де ж вони ховались?

     Бабуся − за ганчірку.

     − Оце ще мені напрасна кандаччина! Це буде тепер мені морока. А ну, марш на піч, кажу ж тобі! А то зараз усіх твоїх горобців на мороз вижену!

     Я, прожогом, на піч. Тільки не виганяйте, нехай живуть. Притих, а серце як у того горобчика.  Ледь стримую радісний сміх. Це ж вони тепер будуть жити в нашій хаті, спати зі мною, у куточку. Будуть, будуть. Звикнуть, перестануть боятися. Я їх годуватиму.

     − Бабусю, − озиваюсь якомога лагідніше й затуляю рота, аби не розчули мій сміх. − Бабусю, я їсти хочу.

     − Зараз, підожди. Он, юшка звариться.

     − А ви хліба дайте, − хитрую.

     − Та скільки там того хліба? Чи ти ж наїсися? Підожди, ось звариться.

     Я важко зітхаю, аби почули, пожаліли. І вже мрію, як покличу горобчиків, натру їм крихіток. Тільки б оце бабуся кудись вийшли. Бо коли взнають, то буде мені такої… Вони ж щодень скаржаться, що хліба не вистачить і до весни.

     Мовчу вже, тільки прислухаюсь. Де ж горобчики? Вони ж, бачив у віконце, і хвилинки спокійно не висидять. А тут, видно, бояться й голос подати. Нічого, потерпіть, маленькі. Осьо бабуся вийдуть і я вас покличу.

     Але бабуся, видно, сьогодні нікуди не збираються. Бо кажуть, що в таку погоду добрий хазяїн і собаку надвір не вижене. І я неспішно сьорбаю гарячу, але пусту юшку, де, як сміються бабуся, крупинка за крупинкою ганяється з дубинкою.

     − А хліб чого не кусаєш? − помічають вони.

     − Я тоді…

     − Коли це − тоді? А ну, їж з хлібом. А то потім од сухого живіт болітиме.

     Довелося з`їсти , маленькими крихітками. І мені стає соромно перед горобчиками, ніби вони знають, який сніданок я обіцяв їм. Тому вже не кличу, не шукаю бідних пташат, тільки прислухаюсь, чи не озветься яке.

     Не згадують про них і бабуся. Сидять після сніданку біля столу, колупають голкою якесь ганчір`я.

     − Латати − нема за що хватати, − зітхають нарешті і відкладають шитво вбік.

     Я наївся, у пузі тепло, тепер можна й по виглядати у вікна.

     Снігу − під самісінькі віконця. Чи хата вгрузла?  На маминій яблуні − величезні шапки снігу, через що гілки зігнулись до самого віконця, ніби благають захистити їх, зняти цей важкий тягар.

     − Та тобі всіх жаль, − ревниво кажуть бабуся, − і горобців, і яблуню. − Ти краще б бабу свою жалів. Не балувався.

     Наступний ранок почався зі свята: юшка з м’ясом!

     Бабуся якісь метушливі. Раді. Називають онучочком, козенятком маленьким.

     − Підіймайся швидше! Чуєш, як пахне?!

     Я скочуюсь з печі, підбігаю до столу, нахиляюсь над мискою. Пахне чи ні − не розберу. Але теж замружую очі.

     − О-о-о-х-х! Звідки це, бабусю?

     − У сусідів трохи м’ясця позичила, − кажуть бабуся. − Бо на тебе вже жаль дивитись.

     Я швиденько приймаюсь за юшку, поглядаючи на коричневі шматочки м`яса , які належить з`їсти наостанок. Поки сьорбав, водичка спала і шматочки змінили свій колір. Стали аж трохи синюватими.

     − Бери з хлібом, − знову повчають бабуся. − Щоб тривніше було.

     Нагадали!

     − Бабусю, а де це горобчики?

     − Горобчики? − трохи зніяковіли вони. − Та де − полетіли собі на вулицю, гратись. Сьогодні ж не так холодно, ось вони й попросились надвір. Потім, кажуть, знову прилетять.

     − Справді?

     − Та що ж я − брехати буду?

     Ледве вспіли поснідати − рипнули двері: Юра Бандурина. Чому цю бабу називають хлоп’ячим ім`ям, я не знаю, але трохи недолюблюю її. І побоююся. Сяде трохи віддаля, поставить  між колін свій костур і дивиться, дивиться… Я удаю. Що не помічаю її, незалежно проходжу мимо, до чану з холодною водою.

     − Ти диви-и,  яке, − скоса поглядаючи на мене, в`їдливо говорить вона, − ти диви… Маланко, чого воно в тебе таке біле?

     − Що? − не розуміють бабуся.

     − Та хлоп`я. Біле, як сметана.

     Бабуся відкладають витерту миску, зітхають.

     − Так цілу ж зиму в хаті. Ні одежини ж, ні взувачки ніякої.

     − Та нє-е… То в нього те… малокров`я.

     − Як це − малокров`я? − перелякано придивляються до мене бабуся.

     − Ну як… Це коли крові мало. Не їсте ж, мабуть, нічого. Голодуєте.

     Я не витримую, поважно наближаюсь до Юри і, мружачи, як перед бійкою, очі, кажу:

     − А ви сьогодні юшку з м’ясом їли? А я, − тицяю себе пальцем у груди, − їв!

     − Хи-хи-хи-хи, − поглядаючи  на бабусю, сміється Юра. − Не бреши! Хто тебе вчить старшим брехати?

     Поглядаю на бабусю і я. Та-ак, зараз вам ска-ажуть. О-ох як ска-ажуть!..

     Але бабуся несподівано червоніють, стають як маків цвіт и наполохано дивляться на мене.

     − А чого це ти не вдягнений? − несподівано гримають на мене, наче тільки й помітили це. − А ну, марш на піч!

     Оце ще їхнє «марш»! Навчились у бригадира, що й досі не знімає свого військового кашкета, і навіть на людях не соромляться.

     − Я не брешу! − пручаюсь я. − Бабуся у сусідів м`яса позичили!

     −  Хи-хи-хи-хи! У яких сусідів? У Котенкових? Та вони вже самі там жовті ходять…

     − Я тобі сказала: на піч! − аж з себе виходять бабуся. − Та чи ти коли-небудь будеш слухати?

     Шморгаю носом і лізу на піч. нічого-нічого, бабусечко! Попросите ви мене водички ввечері на піч подати…

     − Яке там м`ясо-о, − чути, не вгамовується Юра. − Оце зайшла до Котенкових, а вони самі-і…

     Бабуся мовчать, не відповідають. Знай, длубаються.

     − Бабусю! − аби нагадати про себе, грізно гукаю я. − А де це горобчики?

     − Та ти замовкнеш коли-небудь?! − уривається їхній терпець. − Та ти даси нам нарешті побалакати? Чи взятись за ремінець?

     Я замовкаю, ображену тру очі і… раптом про все здогадуюсь. Уявляю, як поснулих манюніх пташат ловили темної ночі, як відкручували їм маленькі голівки, як скубли маленькі, ще теплі тільця…

     Бабуся чують мій плач, щось швидко говорять Юрі й піднімаються на піч.

     −  Онучку, малесенькій мій! Чуєш? Підожди, не плач, я тобі щось скажу… − дзвінко шепочуть мені на вухо. − Ото вранці виходила за водою, бачу − перебігає дорогу зайчик. А де це, каже, Миколка? Чого це, каже, його давно не видно? Та, кажу, дома сидить. Ні в чому на вулицю вийти. Ну, каже, як завтра побачу вас, так і гостинчика йому передам. Пойняв?

     − Якого гостинчика? − питаю, витираючи очі.

     − Та я ж не знаю − якого. Мабуть же, якогось передасть.

     Я ще якусь мить вдивляюсь у винуваті бабусині  очі і, знову згадавши горобчиків, падаю обличчям на подушку.