LITERA

  Лідія КАТРУШЕНКО,    Надія СОЛОДОВНИК, 

 (м. Лебедин)                               

                  Такий жаданий дзвінок

Душа, як тіло, не старіє.

І не бентежить сивина...

Хоч не здійснилася та мрія, –

Щасливі, що вона була.

Висвітився незнайомий номер мобільного (з іншої держави) – і серце забилося сильніше. Вона натиснула кнопку відповіді. « Добрий день. Це я. Вибач, що турбую. Дуже хочу тебе бачити. У коротку відпустку приїхав!». Тепер її серце завмерло. Вона впізнала б його серед сотень, тисяч голосів. Однак не вірила, що це телефонував саме він, її перше кохання. Схвильовано відповідала на всі його запитання. Голос тремтів, як листочок від шаленого вітру. Він це відчув і заспокоїв її. «То я чекаю тебе, зможеш вирватися з роботи на декілька годин,» – і призначив місце побачення. Згодом вона вирушила на ту жадану зустріч, якої чекала все життя, розлучившись в юності.

...Після їхнього останнього побачення відлетіло більше трьох з половиною десятиліть. Тоді розлука була надто гіркою. Вона відчувала, що то їхня остання зустріч.  Важкий тягар лежав на душі, серце краялося від болю, адже він від’їжджав надто далеко – десятки тисяч кілометрів роз’єднуватимуть їхнє кохання. Так сталося, що роз’єднали назавжди. Але перед її очима завжди сяяла блакить його голубих очей.

Із краю землі час від часу авіапошта доставляла листи – звичайні листи друга. І серце, її власне серце підказувало: вона просто для нього однокласниця і не більше. Масла у вогонь розчарування підлили рідні: не пара ти йому, досить страждати і сохнути, не будеш із ним щасливою. І вона написала йому неправду: вибач, я зустріла тут (де працювала по закінченню вузу) друга – щирого, відвертого, простого, турботливого, красеня з такими ж, як у тебе, голубими очима. А згодом до міста їхньої юності прилетіла здалеку звістка: він одружується.

І треба ж було такому трапитися: вона й справді зустріла такого юнака, про якого повідомляла своєму першому коханню. І була з ним щасливою.

А життя летіло в майбутнє. Змінювалися  обставини в обох родинах (були щастя й горе), виросли діти. Та отой вогник першого ніжного почуття тихенько пломенів, десь там, у душі. Аж раптом ось цей дзвінок.

... Вона поспішала на зустріч зі своїм коханням. «Що скажу? Та й чи зможу взагалі щось сказати? Чи зізнаюся у своїх почуттях? Чи зрозуміє він мене? Чи скаже ті заповітні слова, яких, вочевидь,посоромився вимовити в юності?» Соромно було перед чоловіком, дітьми, навіть онуками (хоча вони не знали про зустріч), перед власною совістю. Але вона поспішала.

В міському парку золотої днини

Зустрілись ненароком літніх двоє, –

Їх погляди палали, говорили,

Хоч і змінились, – бо в літах обоє.

Стриманий поцілунок, квіти і отой жаданий погляд блакитних очей. Думала: все розповім, що пережила за ці роки розлуки. Але не змогла. І він не зміг.

А час летить. Та хто про нього дбає

(Щасливі ж бо часу не помічають).

Та непомітно вечір наступає –

Вони ж не про своє життя розповідають.

Дійсно, говорили про все: школу, друзів, життя­буття, досягнення кожного, але не про свої почуття. Лише погляд кожного  видавав те, що діялося в душі. Були в тих поглядах і печаль, і біль, і смуток за втраченим, за прожитими далеко­далеко одне від одного роками. І саме отой життєвий досвід стримував обох в емоціях.

Не сповідались – сповідь нелегка.

Та головне, що все­таки зустрілись

Наприкінці життя. Але не встигли те сказати,

Чого колись чомусь сказать не вміли...

Лише коли він перед від’їздом зателефонував їй, насмілились обоє:

– Та я ж колись... Я так тебе любив!

– І я... Але сказать про те не сміла.

– Пробач, що я тебе не зрозумів!

– Пробач, що я тебе не зрозуміла!

Минув рік. Вона пережила особисту трагедію, як і він у свій час. Вони розуміли біль і печаль одне одного. Зателефонувавши, він як міг розраджував її зболену душу, втішав: «Чекай, люба, я приїду». Чекання було нестерпним.

... І знову дзвінок: «Дозволь зайти. Я приїхав». Зустрілися, та вже гуртом, бо її відвідували їхні спільні друзі.  Знову в розмові – погляд на життя, на нелегку ситуацію між державами, що склалася неждано­негадано. Всім було цікаво, бо давно не бачилися.

Коли вона проводжала друзів, він непомітно від усіх взяв її руку у свою і шепнув: «Чекай мого дзвінка». І вона чекає і дзвінка, і зустрічі.

Щасливий той, хто вчасно розумів

І відчував свою життєву долю,

Хто птицю свого щастя приручив

І дарував їй і любов, і волю...