Анатолій ПЕЧЕНИЙ
у вишнiвцi хрущi
не гудуть, а спiвають...
Народився в селі Сутиски
Глухівського району.Закінчив філфак Сумського педінституту ім.
А.С.Макаренко.Лауреат конкурсу газети «Сільські вісті»: «Село моє рідне» 2013
рік. Друкувався в газетах «Ярмарок», «Життя Лебединщини», в альманасі
«Українська хвиля». Проживає у м. Глухів.
Мила серцю Глухівщина. Свята земля, бо по ній ходив
батько нації Тарас Шевченко. Автобус несе мене у Вишнівку. Дорога навіює
спогади. Із мороку років виринув філологічний факультет Сумського державного
педінституту імені А.С. Макаренка. Лекція доцента Пилипа Трохимовича Гаврилова. Коли він
говорив, ми забували, що сидимо в аудиторії – біль, радість, страждання
літературних героїв переповнювали наші серця. На одній з лекцій він розповів:
«Тарас Шевченко при першій же нагоді їхав до могил рідні, бо ця земля – джерело
сили».
Сказавши ці слова, викладач подивився в очі кожному, а
пересвідчившись, що ми закарбували його думку в серцях, продовжив: «Ніцше
стверджував, що нації воскресають там, де є могили». Потім учитель підійшов до
вікна, подивився на безмежні поля, що
розкинулися за інститутом й продовжив: “Колись у причорноморських степах жили
кочівники – скіфи, сармати, половці. Вони, поховавши тата чи маму, мчали за
вітром. І де ці народи? Зникли! Тому ми, українці, повинні знати: тільки любов
до рідної землі, в якій упокоїлися предки, дає можливість вижити в цьому
прекрасному, але й жорстокому світі».
Автобус зупинився і перервав нитку спогадів. Я попрямував
на кладовище, сів біля могил тата і мами: «Якби Ви знали, як мені важко без
Вас. Сором пече душу, бо я жив так, неначе Ви вічні. Робота, сім’я, друзі, а до
Вас приїжджав, тільки тоді, щоб Ви допомогли зализувати рани. От який я…»
Птахи, що сиділи на дереві, зрозуміли, що я розмовляю з
найдорожчими людьми, й дружньо полетіли геть.
«Всевишній любив Вас, – продовжив я, – тому й повів тією
стежиною, де не було ні насильницької смерті, ні в’язниці, ні каліцтва. А ще
Господь потурбувався, щоб на такій велетенській землі Ви знайшли одне одного,
бо якби цього не сталося, то я б не народився і
не побачив би сонця й лісу, і не зустрів би свою Валентину. Тоді б
(страшно подумати!) замість неї була б інша. Може б, навіть вродливіша, але все
одно не та, призначена Богом, бо недарма ж, коли я побачив її вперше, то почув
шепіт Всевишнього: «Це – вона… Твоя…».
Повіяв легенький вітерець, я підвівся, перехрестився й
завершив: «Тату й мамо, всі любили Вас. І смерть теж… Вона жорстока, але з Вами
повела себе милосердно, бо це щастя, коли люди помирають не від чогось, а тому,
що життя закінчилось»
Відвідавши кладовище, я пішов у село. Рідне
дворище... Не продав його, бо в забите
село ніхто не хотів забиватися. Хата померла. Вона довго оборонялася після
того, як її покинули господарі. Потім з нетопленої оселі втекла мишва, бо
звикла жити там, де хтось натопив, наварив, виростив. Коли ж упав дах, хата
зрозуміла: прийшов її смертний час. Останнє, що відчула домівка – це біль від
того, що з її тіла виривали вікна й двері.
Попрощавшись із батьківською хатою, дорогими серцю
місцями, прямую до автобусної зупинки. Біля Микитиної криниці зупинився, щоб
напитися води, настояної на квітах, травах і піснях. Криниця – освячене місце:
молодята перед тим, як стати на рушник, приходять сюди, людці з отруйними
ротами бояться тут лихословити, а селяни люблять співати.
Виринувши з хмар спогадів, я подивися на сусідську хату й
подумав: «Може, зайти до Кіки. Він мав ім’я й прізвище, але називали його
тільки так. Колись він був найсильнішим у селі. Мене дивувало, як в одній
людині можуть поєднуватися фізична сила, врода й підлість. У школі він любив
мордувати відмінників, бо обпльовувати легше, ніж переплюнути. Одного разу
Кіка, помітивши, що я задрімав, засунув мені між пальцями ніг папір і запалив.
«Велосипед» – так називалася ця розвага.
Історія цього ката проста: коли він повернувся з
армійської служби, то дізнався, що його кохана народила дитину. Але
одружуватися не заходів. Збещещену Олену батьки вигнали з дому, і вона
поселилася у своєї бабусі. Сусіди якось нагадали молодому тату про батьківський
обов’язок, але він, глузливо посміхаючись, відповів: «Коли я повернувся в село,
то аж остовпів, побачивши, як підросли вчорашні школярки. От Людмила… А ви мені
про Олену торочите… Та хіба можна порівняти її з Людмилою! А Олена – це вже
прочитана книга».
«Ти жебрак, – сказав сусід Петро, – бо не доріс до
кохання. Для тебе жінка – це засіб для тваринної плотської насолоди. Ти хоч
одне добре слово про жінок скажеш? Нагадую тобі: народила тебе жінка, у школі
тебе вчили жінки, а коли під тобою проламився лід, то ще одна жінка тебе
врятувала, а Олена Миколаївна в лікарні…».
Петру не вистачило слів, і він замовк, а оговтавшись,
продовжив: «Ти – не мужчина, бо мужчина – це той, хто має почуття
відповідальності за дітей, батьків, дружину, Батьківщину. А ти мурло, яке…»
Сусід не договорив, бо отримав удар в обличчя. Почалася
бійка. Настала та мить, яку дуже любив Кіка, бо йому було радісно відчувати
свою силу, а особливо тоді, коли він балансував на межі небезпеки, адже тоді в
ньому вмикалося уміння швидко мислити, аналізувати, вибирати позицію, бо
найменша помилка може бути фатальною… Він знову переміг.
Із мороку років виринув ще один епізод. Зима… Сніжна
така… Морозна… Я йду й бачу: впевнено крокує Кіка, а назустріч Олена тягне сани
з хмизом, на якому сидить дитина. Юнак пройшов мовчки. Дівчина сіла й довго
дивилася, як він даленіє, не усвідомлюючи, що то так боляче стукає – кроки Кіки
чи кров у скронях. Я допоміг дівчині довезти до двору хмиз, зробив спробу якось
її заспокоїти, але зрозумів, що це зайве.
У житті майже кожної людини є такий випадок, що змінює
долю. Так трапилось і з Кікою. Одного разу він почав духопелити сусіда, а той
шпирнув ножем. Коли новина облетіла село, то люди довго обговорювали цю подію,
бо важко було уявити кремезного забіяку на інвалідному візку.
Я розігнав хмари спогадів і почав вирішувати: зайти чи
оминути хату Кіки. І все ж відчинив хвіртку, а побачивши господаря, остовпів.
Переді мною сидів… каліка. Найбільше вразили очі, що вже не світилися хижим
блиском, а блимали скаламученою болотною тванню. Щось схоже на посмішку
промайнуло на обличчі однокласника, а переборовши здивування, він промовив:
«Добре, що ти зайшов. Я пригощу тебе горілочкою. Це не якась там бурячанка…».
Я промовчав. Раптом він швидко заговорив. Йому хотілося багато сказати, але слів не
вистачало, і він допомагав руками.
– Толяшо! – продовжив він. – Трагедія зробила мене
людиною, бо я нарешті навчився відчувати чужий біль.
Потім Кіка під’їхав до мене й
зашепотів, хоча в хаті, крім нас, нікого не було: «Толяшо, такого, як я, не на
візочку треба возити, а в клітці. Від села до села… І розповідати про мене.
Мовляв, це той, що відмовився від рідної дитини»…
Господарю не вистачило повітря. Коли напад кашлю
припинився, його очі почали щось шукати. Погляд зупинився на фотографії, на
якій зображено Кіку, що, стоячи на спині коня, летить над полем.
– Тоді мені здавалося, що я осідлав життя, як тварину, –
пояснив господар. – Тоді я мав незасмічене щастя. Лише через багато років я
зрозумів: треба жити так, щоб від тебе ніхто не страждав.
– А от поглянь, – Кіка вказав пальцем на стіну. – Це
старовинний зламаний годинник із зозулею, яка вже не нараховує мені
роки.–Мабуть, це справедливо, бо моя біографія закінчилася, хоча життя й
триває. Триває, але у муках.
Гірка посмішка пробігла обличчям однокласника, і він
продовжив: «Колись, коли ми були ще
дітьми, я штурхнув Федька. Він побіг жалітися бабусі. Вислухала вона його й
порадила не дружити зі мною. Пророчі слова… Ніхто зі мною тепер не товаришує.
Навіть дружина. Ми живемо не разом, а поряд. Не розмовляємо, а так…
Перекидаємося словами про господарство, погоду… А щоб душевно погомоніти… Ні…
Такого нема…»
Запанувала мовчанка. Я знав, що Кіка хоче почути від мене
тепле слово, яке б його заспокоїло, але я мовчав, хоча й знав, що бачимось
востаннє.
Час зупинився. Тиша… Гнітюча, липка, брудна тиша…
Вона панувала не тому, що не чути звуків, а через те, що
сказати нічого…
Немає коментарів:
Дописати коментар