На конкурс ім. І. Багряного

Олександр    БОЖЕНКО

Дике поле

Роман

Передмова..

   Мета  романа-гіпотези «Дике Поле» – відтворити з витоків суть переселення, яке почалося тому, що із-за постійних військових дій, населення, що проживало на території західніше р. Случ, терпіло постійні нестатки, розруху і голод. Тому Б. Хмельницький, на прохання місцевого населення, прийняв рішення - переселити їх на Булавинні землі. Часи XVII ст. були найтяжчими для українців, що населяли Волинь, Поділля і Червону Русь. Ці краї до сьогоднішнього дня пам’ятають монголо-татарське нашестя і кривавий розбій, який чинили ординці, грабежі литовських та польських магнатів, тверду ходу козацьких загонів, їх ватажків С. Наливайка, М. Кривоноса, Б. Хмельницького. Проте, за такими величними постатями приховані імена ватажків і козаків, чиїми руками робилася ця тяжка, порою непрестижна військова робота, сподвижників Наливайка – Григорія Лободи, що розселив своїх людей «з Овруча на різні місця», повстанської сотні під приводом Межирицького війта Охріма Гуменицького, місцевих жителів та  ватажків, які підіймали повстання - Васька Качановського, Федора Возниці, Тиші, Дунця, Таборенка, Шульжина, Старшинського, Тележина, Магдалянського та Книша.

   Вже забулися витоки козацтва, прості замордовані панами люди, що відкрито виступили проти гнобителів. Яскравий приклад таких повстанців -  простий козак Мусій з Лабуня, що числився в одному з перших реєстрів, складеному 30.03.1581 р. Скажіть, а де поділися села порубіжного Случа? Миропіль, Кам’янка? І як та  коли вони знову зародилися? А що нам відомо про засновників Конотопу? Дуже мало. Потрібно глибше шукати їхне коріння, та історію виникнення  того самого Конотопу.

   За словами П.Куліша, в роки українсько – польської війни (1648-1651 років) «усе що жило піднялося в козацтво, навряд чи можна було в якому - небудь селі знайти якогось чоловіка, який би не пішов або не послав свого сина-парубка у військо»… Де ті козаки, куди поділися? Поклали голови, лягли кістьми на полях боїв.

   Сандомирський хорунжий Стефан Чернецький, який тісно був пов'язаний з королівським двором і приймав участь в придушенні повстання, та руйнував захоплені міста під корінь, кинув клич: «І на розплід не залишайте русина». А потім коронний гетьман С. Конєцпольський дав наказ старостам і урядникам стосовно тих, кого не встиг винищити Сандомирський хорунжий Стефан Чернецький: "Ви повинні карати їх жінок і дітей, знищувати їхні оселі, бо краще, щоб на тих місцях росла кропива ніж розмножувати ворогів Речі Посполитої".

   «…90-92% населення було відправлено на той світ в 1648-1654 рр. На Волині і Поділлі, за підрахунком істориків було винищено жителів майже 100 міст. Врятувалися лише ті, хто встиг сховатися в лісах чи втекти за Дніпро.» Так писали автори в своїй книзі «Полонне історія і сучасність» 2006 р.

   Тому постійна загроза життю зародила новий тип української людини, який не визнавав  фізичної перепони своїй  свободолюбивій натурі. В степах козацтво відчувало себе, неначе вдома. Голод, спека, спрага – були буденними труднощами, на які не звертали особливої уваги. Наші предки були горді: «Бий, стріляй мене просто в груди, а я  цю саму кулю тобі відкину».

   На привеликий жаль, нам поки що мало відомі особливості життя етнічного населення тих районів, що входили в Річ Посполиту. Ці питання в більшій або в меншій мірі піднімалися в працях Д. І. Баглія «Історія слобідської України», В. Воліса «Очерк історії Охтирського слобідського козачого полку», О. Корнієнка «Нарис військової історії України», Архієпископа Білоруського Георгія Коніського «Історія Русів» в перекладі І Драча, І.П. Крип'якевича «Історія України» в багатьох художніх і художньо – історичних творах українських та зарубіжних митців. У всіх творах є більша або менша частка правди з великим художнім вимислом. Але недостатньо було піднято питання тих малих українців, що були творцями національно – визвольної війни, яка зрушила той пласт населення, що змушений був переселятися в Нові місця Дикого Поля, зберігши національний менталітет та утворивши Слобідські козацькі полки: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький. Тих українців, що перенісши в нові міcця все те, що зберігав віками рідний народ, закрив собою південні рубежі Росії від набігів татар, турків та  південних войовничих народів, утворивши могутню захисну оборонну лінію для збереження слов’янської нації в цілому. Перші переселенці з Правобережної України, які почали освоювати північно-західну частину Дикого Поля, прийшли на початку XVII століття. Вони стали на перешкоді кримським татарам, які йшли по Муравському шляху, для нападу на Київ. Той шлях проходив через землі нинішньої Харківської та Сумської областей і з’єднувся  з Ізюмським шляхом.

   Чи значить що тут, в «Дикому Полі», не існувало цивілізації? Ні.  Ця місцевість була заселена з давніх часів, ще з кінця піз-

нього палеоліту. З початком залізного віку (VIII ст. до н.е.) територія північної, а зокрема північно – західної частини входила до складу великого державного формування, відомого з античних джерел як Скіфія. Пізніше тут проходили кордони Переяславського, Чернігівського, Новоград-Сіверського, Литовського князівств, федеральної держави – Річ Посполита. Проте постійні набіги войовничих племен спустошили цей край до такої стадії, що на цих землях століттями необхідно було заново відновлювати цивілізацію. Так, наприклад, ординцями був зруйнований Липовицьк в 1283-1284 роках. А відновлення цих місць, їх заселення, випало тільки на XVII ст.

   До речі, за гіпотезами деяких сучасних істориків, знаходився він та території Тополянського масиву міста Суми.

   («Дике Поле – Слобідська Україна, її поверх і взгір’я». Д.І.Баглій Історія Слобідської України. Харків «Дельта»1993 р.)

   За свідченням «Историко - статистического описания Харьковской епархии» переселенців в село Кригу, яке було засноване нащадками жителів стародавнього Виру із-за Дніпра привів отаман Іван Заріцький. Тут будувалася з 1633 по 1658 рр. фортеця Крига. Навпроти фортеці розселилися по слободах козаки.

   Близько 1635 р., західніше Криги, за Буринню було засноване поселення Новоселиця, на місці якого поляки спорудили фортецю Конотоп на річці Єзуч. Як засновниками так і будівничими, були вихідці з Правобережжя. Біля фортеці виникають села Коханівка, (Юрівка з друг. пол. XVII ст.), Бочечки (1680 р.), Грузьке (1668 р.), Дептівка (1678 р.), Козацьке (1667 р.), Малий Самбір (1666 р.), Мельня, Попівка, Хижки ( I пол. XVII ст.).

   В 1638 р. у Бєлгород, під захист Російської держави, разом з гетьманом Острянином прийшли 805 сімей і частина війська. Поселили їх на Чугуївському городищі.

   Відразу ж після переселення «черкаси», як їх називав місцевий люд, входили в контакт з російськими воєводами Бєлгорода, Острозька, Воронежа і Тамбова, які організовували засіки Бєлгородської лінії та розширювали її за рахунок переселенців до 300 верст. Будувалися нові укріплення з прибулими та сотниками: Степаном Фоменком з містечка Білопілля Козятинського району Вінницької області, Герасимом Кондратьєвим з переселенцями, які зібралися поближче до переправи через Дніпро в с. Ставище Білоцерківського району – тікаючи «от розоренья и гонения ляхов и татар крымских».( М. Грушевський).

   На території по річках Вир і Сейм, що межувала з Білопіллям, виникали поселення: Нові Вирки, Миколаївка - Вирівська, Луциківка. Переселенцями з Волині, Поділля, серед яких були козаки полкової і міської служби, козаки-обозники з волами та хурами для перевезення військових вантажів, було одночасно засновані три нових поселення: Престайлеве, Червлене, Курган Озак.

   По указу царя Олексія Михайловича та воєводи Ромадановського, їх уповноважений Кирило Мошков влаштував «…на новом Лебяжем городе, подле речки Олешки, Черкас с женами и детьми на вечное  поселение… и за рекой Пслом грани и всякое  признаки ученил». Так  було  засновано в 1652 р.

м. Лебедин.  Пізніше були заселені Великий Вистороп, Бобрик, Будилка, Городецьке, Камінний Пригород, Бішкінь, Бережки, Рябушки. Недригайлів підсилився хуторами і слободами: Бесидівка, Червона слобода, містечко Вільшана та інші.

   Недалеко від порубіжних містечок Охтирки і Олешні прибулі переселенці з правобережної України на річці Боровля побудували містечко Боромлю (Боровля). Пізніше воєвода Єрмолай Дуров з переселенцями побудував слободи Лутище і  Хухру. Ченцями Лебединського українського монастиря, які прийшли з Правобережної України, на горі Охтир був заснований Троїцький монастир.

   В 1642 р., на річці Псел було засноване Старе село (нині Червоне). Після визвольної війни в 1653 р. на річці Сироватка виникає поселення – Верхня Суровиця. У 1655 р. сюди починають переїздить ті переселенці, що були переселені із-за Случа з тодішньої Волині, Поділля, частково з Червоної Русі і Галичини, спочатку на Україну, поближче до переправи через Дніпро, щоб переправитися на Слобідські землі. Так з містечка Ставинище, поблизу Білої Церкви, переправилися козаки з отаманом Г. Конратьєвим, які раніше підійшли з-за Случа, і заснували на Суминому городищі в 1655 році місто Суми. Сотник С. Юнок заснував на р. Локні  с. Юнаківка, на річці Олешня отаманом Стецьком засновано м. Стецьківка, ченці з « прихожих черкас » заснували село Велика Чернеччина, на лівому березі Олешні Г. Кондратьєв в 1689 р. поставив полковницький двір, млин та церкву і виникло містечко Хотінь. В 1659 р. переселенці заснували с. Нижню Сироватку, на чолі якої став вже осадчий М. Малишевський. Відразу ж по Білгородській лінії оборони виникають: Басівка (1662 р.), Бездрик (1677 р.), Біловоди (1680 р.), Кровне (1689 р.), Миколаївка (1689 р.), Низи (1662 р.), Підліснівка (1696 р.), Степанівка (1670 р.), Терешківка (1698 р.), Шпилівка (1697 р.), Яструбине (1683 р.).

   Безпосереднім приводом до початку повстання, як уже відомо, була особиста образа, нанесена Хмельницькому. Також по часу, що співпав, можна рахувати і поодинокі випадки притиснення поляками козаків і козацької старшини, в першу чергу. Але причини повстання далеко виходили за рамки окремих випадків і лежали в самій суті політики на Україні – Русі, що була направлена на ополячення, окатоличення,  соціальне поневолення та експлуатацію населення. Тому призив Хмельницького викликав і підтримку, і розуміння всього населення. При цьому у хвилях народного гніву потонули і розчинилися особисті образи, а блискавичні перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, захопленням великих і малих фортець: Полонного, Бара, принесли козакам нечуваний авторитет не тільки в Європі, а й в усьому світі.

   Уже повертаючись з-під Замостя, Хмельницький не був особливо втішений славетною перемогою над поляками. Не дивлячись на хворобливий стан частини повстанців, зупинилися вони аж в Полонному, в прикордонних селах, де гетьман  розквартирував своє військо. Ось тут, в оточенні численних козацьких сотень, місцеві мешканці, що зібралися з багатьох осель, спалених і сплюндрованих відступаючими поляками, які і зустрічали і проводжали гетьмана, довели Хмельницького мало не до сліз. Люди просили його про людську допомогу - забезпечити їх достатнім харчуванням, щоб пережити зиму. Хмельницький прийняв в Полонному, тимчасовій гетьманській столиці, далекоглядне рішення: «…забезпечивши їх достатніми харчовими припасами, здобутими кіньми та воїнами, а найбідніших і грішми, звелів їм іти на зимівлю в села Гадяцького і Полтавського полків, а навесні селитися вгору по річці Сулі, Пслу та Ворсклі, на Малоросійських, так званих Булавинних землях…» (стор.154 Георгій Кониський, Архієпіскоп Білоруський. Український переклад Івана Драча ).

   Першими переселенцями, які потребували термінового переселення, були жителі, які жили по Случі – це Терни, Кам'янне, Миропіль, Баранівка, Марківка, Коровенці, Рогинці, Глинськ, багато сіл з глибини Волині, що терпіли нещадний гніт від поляків і підтримали повстанців – Межиріч. На початку, як правило, переселенців поселяли в «міграційні» пункти організованим порядком. На Булавинні землі, в Дике Поле, їх переселяли з дозволу гетьмана або Козацької Ради. Самовільне переселення жорстоко каралося. Проте не дивлячись ні на що, простий люд, що не міг більше терпіти гноблення поляків і євреїв – орендарі, розрухи, нестатків, голоду і пошесті тікав  «в світ за очі», чого б це їм не коштувало. Московські воєводи з великим задоволенням приймали таких людей. Тому нерідко виникали непорозуміння в таких випадках з козацькою старшиною.

   Разом з тим, Московська держава також засновує свої поселення, тим самим укріплюючи свої кордони. Так при Іванові IV південні райони Росії досягали Чернігівщини, це була Сіверська Україна, з містом Путивлем – Путивльська, прикордонна з Литвою. При Федорові Іоаничу, в кінці XVI століття збудовані: Воронеж, Валуйки, Бєлгород, Курськ, кордон пересунувся в початок Дикого Поля. Цар Борис Годунов аж на Дінці збудував Цареборисів. При царюванні Романових почали будувати захисну Бєлгородську лінію, щоб перекрити шляхи нападу войовничих південних кочівників на Руські землі.

   Відбуваються і великоруські масові переселення для укріплення південного прикордоння, а також для підселення в містечка з яких залишалися українські переселенці. Таким чином   виникають села: Славгородок, Верхопожня, Пожня, Дернова, Люджа, Тарасівка, Станичне, Порозок, Солдатське, Нцаха, Обратенище, Печини, Крамське, Каменецьке, Чупахівка, Боровенька, Ясенове – Валківський повіт.

   В Бєлгородському повіті – Руська Лозова, Проходи, Руські Тишки, Борщова.

   В Чугуївському повіті – Каменна Яруга, Покровське, Кочеток, Шубне, Бабка, Борове: на межі Бєлгородського повіту виникли українські поселення Іванівка, Кирилівка, Попівка, Любимі Буди, Гутинівка, Кобилівка, Розсоші, Рябина, Ямне.

   Українські, як і російські переселенці, зберегли свої звичаї, побут. Згодом багато сімей поєдналися родинними стосунками. Зародилася нова, характерна для цієї місцевості культура, виникли нові стосунки, зникло національне питання, залишилися, як правило масові розваги на рівні побутових змагань, були тут і кулачні бої. Так, як правило на перші дні Різдва, виходили на лід жителі різних сіл із своїм національним пафосом: українці в білих кожухах і в шапках з місцевих цінних звірів, а росіяни в рудуватих дублянках. Жіночий колектив з однієї і з другої сторони ставали глядачами цього видовиська. Для бадьорості і  азарту одна і друга сторона випивала по чарці. Для сторони   переможця, як правило, по середині виставляли відро з горілкою. Змагання носили жорсткий по-тодішніх часах звичай. Після образливих вигуків, щоб роздратувати суперників, лавами дві сторони виходили на лід. Бій набував серйозного характеру, але правил, як одна так і друга сторона, дотримувалися не дивлячись ні на що.

   Так, наприклад:

   - лежачого не били;

   - билися тільки на кулаках.

   Фортуна перемоги схилялася коли виходили місцеві знаменитості, і від кулаків яких здригалися цілі ряди. Переможці і пили горілку.

   Пізніше на Дике Поле, вірніше вже на Слобідську Україну прийшли в невеликій кількості: волохи, калмики, серби, цигани і євреї. Ще з більшою жорстокістю відновилася боротьба за степ між татарами – кочівниками і вже осілими слов'янами – русичами. Дуже багато положила Русь, поки не опанувала Дике Поле. Татари, які добре знали шляхи, через глибокі і широкі річки у Московщину через Булавинні землі були позбавлені через переселенців цих шляхів: Каганського, Абашнинського, Шебелинського, Ізюмського, Татарського і других. Були закриті татарські перелази на річках Сейм, Коломак, Вавчій, Мерчик, Торчій, Оскол –  всього14 перелазів.

   Переселенці укріпили і поставили додаткові засіки подовживши  Бєлгородську захисну лінію.

   Переселенців охоче приймав російський уряд. Деякий час навіть визнавалося право на самоврядування, дозволялося  «безоброчно» користуватися землею, річками, ловити рибу, займатися перевозами, звіриним промислом та користуватися  всякими угіддями. Дозволялося торгувати вином, пивом, медом. Не накладалося мито на вітряки, млини, винниці – кожен мав право безперешкодно гнати горілку. Природа щедро наділила Північ Дикого Поля усякими дикими і садовими деревами: грушею, яблунею і кущами – терном, ліщиною, порічками, агрусом, калиною. Сади і пасіки становилися першими оселями цього краю.

   Край був дуже багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, ведмеді, вовки, бобри, соболі, лисиці, куниці, зайці, білки, видри, лосі, вепри. Ближче до степу – коні. З птахів: куріпки, перепели, соколи, яструби, кречети, журавлі, лебеді, орли. В річках була нечувана кількість риби – найбільше в Ворсклі, Пслі, Донцеві і в Дону.

   Багатющі чорноземи – неорані століттями. Цілина давала великі врожаї жита, пшениці. Тут родили дині і кавуни, що поставлялися для московського царського двору. Клімат тут був не суровий, тому випасали великі стада рогатої худоби і коней, отари овець, гурти волів.

   «Українець є вдумливий, запальний, радо згадує минуле свого народу і кохається у спогадах про героїчні вчинки своїх предків. Коли його спитати хто він, той відповість з радістю і гордістю: Я – козак!»

   Так характеризуються українці В. Січинським в книзі «Чу - жинці про Україну» Київ. Довіра 1992 р. В основу повісті – гіпотези «Дике Поле» покладені дійсні історичні факти, що відбувалися на Україні в період Національно - Визвольної війни Українського народу 1648-1654 рр.. В той же час, автором  використане право автора на  вигадки і фантазію, що надає повісті більш сучасного літературного вигляду, як твору. Не претендуючи на особливу оригінальність, автор користувався «живою» мовою, маючи тверде переконання, що вільний невимушений стиль сприятиме контакту з читачем і запалить ту частину творчого люду, що зможе підняти  цю тему на більш досконалу літературну висоту, яку чекає сьогоднішній читач.

О. Боженко

  Україно! Україно!

  Серце моє, ненько!

  Як згадаю твою долю,

  Заплаче серденько!"

                 

                  Т.Шевченко

Розділ 1

   1649 рік. Літо. Сонце - не розжарене, не вогняне, як це буває в час засухи, не багряне, як перед бурею - миролюбно стояло під вузькою, але довгою напівпрозорою хмаринкою. Його промені проходячи через туман, який осідаючи сріблястими капельками звисав з квітучого різнотрав'я, висвічувало дві смужки доріжки.

   Доріжка глибоко врізалася в узвіз переходячи на доволі просторий луг, посередині якого біг, наче змійка, з кришталево чистою водою струмок. Над струмком, ширмою по всій його довжині, ще стояв вранішній туман. Після чого доріжка обвила гористе поле, врізуючись в його глинисті краї, пішла вгору впираючись в дорогу, що виходила із села. По той бік дороги виднілося поле скошеної гречки. Воно вигравало червоно-вишневими кольорами.

   На горизонті виднілася висока сторожова вежа. Зливаючись з пейзажем в одне ціле, стояв чоловік. Погляд його був прикований до вершників. В танучому  тумані сторожовий ще здалеку запримітив тіні людей на конях. Лиса гора, що передувала їм, чітко виділяла їх від в'їзду в узвіз.

   Було ясно, під'їжджаємо до Коханівки. До тієї Коханівки, про яку ішли чутки по всій Запорізькій Січі. Ще в далекім 1596 році коли Северин Наливайко отаборився в містечку Лабунь, де він безтурботно себе почував, розраховуючи, що простий люд йому тут дуже співчуває. В тім його ватага роз'їхалася по ближнім і дальнім околицям. Треба ж такому статися, один з добре відомих козаків закохався в тамтешню красуню. Тим що закохався, та захотів женитися, нехтувалися всі козацькі канони. І дівчині він сподобався. Та батько і думати не хотів за видання доньки. Місцевий красень кохав її. Та й заручини були. Батько приїхав до Северина. Погомоніли здавалося б і згоди досягли. Наливайко дав батькові доброго коня, а козакові, щоб честь не впустив сказав:

   - Дівчина буде твоя і згоду батько дасть коли ти в змаганні з її нареченим переможеш в кінських бігах. Я ж поступив чесно, дав юнакові доброго коня , і ти бери любого, на свій вибір. Згода була досягнута. До села приїхала вся ватага з Наливайком. Змагалися перед самісінькою Паскою. На Вербну неділю. Молодий красивий закоханий козак і місцевий леґінь на подарованому Наливайком коні. Переміг кінь місцевим красенем . Здавалося начеб то все добре - і козак в строю і місцевий люд заспокоївся. Та не  по тому було. Не заспокоївся козак. Вистрілив в жениха, а другим  пострілом влучив у дівчину. На останок  покінчив з собою. Хоронили всі -  і місцевий люд і козаки Наливайка. Після  того що сталося те село почали   називати, місцевий люд і вся округа - Коханівкою. Але біда не ходить одна.

   Станіслав Жолкевський довідавшись про вільготне життя ватаги вирішив зненацька напасти на Наливайка, захопити його і погасити вогонь повстання у самому гнізді. Проте в самому  війську гетьмана виявився перебіжчик - пан Плоскій. Який з  цілою ротою поляків перейшов до Наливайка і попередив його про небезпеку. Наливайко зібрав свою ватагу, яка мала в собі дві сотні з двома сотниками, та поспішив у маєток Острозького, забравши з собою заготовлену бочку горілки. Бочку вирішили розпити в маєтку Марциріцах князя Радзівіла, між Лабунем і Острополем.

   Після випивки козаки були непридатні до битви, та все ж засівши в дворах і хатах села Марциріц, вчинили такий сильний опір польським жовнірам, що ті, не можучи подолати їх зброєю, вирішили краще підпалити сховища козаків і знищити їх усіх. Козаки не злякалися небезпеки і разючи поляків з полум’я, загинули всі до одного, дві сотні  разом зі своїми двома сотниками.

  Розділ 2

   Вже зовсім близько сторожовий побачив вже не молодого, сухорлявого, чорноволосого і вельми красивого чоловіка в якого на худому обличчі виднівся орлиний ніс. Ніс – видний, який підкреслювали чималі вуса, а днів зо два неголена борода робила його на вигляд дуже серйозним. Чоловік був в розквіті літ. Розкосі очі та вузькі губи поєднувалися з великою головою, що красувалася на широких плечах.

   Хоча зріст в нього був середній, проте статура була велетенська. Сторожовий Савка, із місцевих, відразу ж упізнав Хмельницького. Та й як не впізнати? Адже влітку 1617 року при черговому вторгненні турецького паші Іскандера на Україну військом до 100 тисяч шабель були розорені понад 70 сіл і містечок в Базалійському, Острозькому, Костянтинівському волостях, а він з батьком і всією родиною втік під Заслав де переховувався в Горенських очеретах. Татари виловили всіх втікачів. «Того ж року перед Стрітенням Господнім Калга Мурза з татарами поважне в землю нашу вшедше мимо Любортов і Полонний под Шульженцями стояли, аж сягнули за Оструг миль 12 Лаховець і Ямполя, Жаславля і Полонного брали і попалили і індей много із великою здобиччю до землі своєї вернулися». Острозький літопис.

   Спочатку ловили жінок з дітьми почувши плач їхніх дітей. Потім відловлювали людей на крик річкових чайок. А час ішов. Проходило літо. Юний Сава обрісши, просякнувши річковим болотом, яке в'їлося в тіло молодого хлопця покрившись ряскою і жабуринням продовжував переховуватися на річкових острівцях. Ловив рибу, раки і виживав.

   І тільки пізньої осені, коли  прижовкли краї  очеретяного     листя , а з їхньої зав’язі схожої на качалки, почав сипатися пух, він вийшов на беріг. Вперше за багато місяців ступив на тверду землю. Вона хоча і була вже прохолодна, а берегова трава покрилася сріблястою вранішньою росою, та все ж він почув її далеке материнське тепло, яке з першим променем літнього сонця кидало якусь надію на життя.

   Татарське військо оторопіло. Повставали воїни. Одні схопилися за луки, поспішно достаючи стріли, другі за шаблю - готові навпіл розтрощити його. Проте зненацька розлігся пронизливий свист. Багато голосів разом  несамовито по татарськи заволали: «Сущик, Сущик! (водяний, водяний). Рятуйтесь! Бий!» Загриміли самопали, свист куль і морок.

   Прийшовши в себе він побачив, що стоїть посередині кола, а добре виголений татарин тицяє йому в лице нагайкою і пильно розглядає його.

   - Хто такий?

   Якийсь час водив він налитими кров’ю очима оглядаючи з ніг до голови Савку.

   - Урус?

   - Сущик, сущик! Знову залунало навкруги. Оскільки Савка не знав, що його запитують, мовчав.

   Вельмишановний татарин уважно вислухав воїна, що накинув аркан на Савку. Впевнився, що не шпигун. З'явилася у нього зразу посмішка в очах. Потім обійшовши кругом Савки, зайшовся реготом, аж потекли сльози з його чорних як нічна темрява очей. Регіт  розкочувався над Горенем, над його заводями і очеретами, навіть чайки з криком високо піднялися над сталевого кольору водою.

   Татарський мурза полоскотав Савку боком шаблі, але побачивши в його очах байдужість, замислився.  Витяг звідкілясь ще добрий жупан, знайшов міцну турецьку місюрку кинув йому прямо в задерев'янілі руки і сказав:

   - Хай живе, але при нас, з невільниками. Коли ж придивився, що це молодий хлопець - забрав з собою. Довго довелося скитатися по світу Савці, був і в Криму, і на Балканах, дійшов до Константинополя. Приходилося і прислужувати, і воїном бути. Проте десь років через три в Константинополі він познайомився з чорнявим козаком, що добре володів татарською мовою. Хлопця звали Богданом.

   Богдан був сином Чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Як тільки молодший Хмельницький закінчив навчання, на яке старий сотник, будучи людиною розумною та неупередженою послав молодого Богдана, батько відразу ж узяв його до війська.

   У війні 1620 року з турками, там під Цецорою його батька вбито, а Богдана взяли в неволю. Ото так він і попав до Константинополя. Десь через два роки вони разом ще з декількома невільниками подалися на Запоріжжя.

    Розділ   3

    

Саву тягло в рідні краї. Тому він невдовзі після втечі з полону подався на Волинь, проїхавши через всю Україну. Нижче Мирополя переправився через Случ, Хомору та крадькома таки добрався до землі, яка була зволожена батьківським потом і кров’ю рідних.

   Він пам’ятав - повинен бути дома, замінити вже старого батька, бо три брати  Сави - Кіндрат, Трохим і Петро розкидані по всьому світу. Кіндрат на Січі, Трохима ще малим в 9 років вкрали турки, а Петро тут в нового власника Полонного Станіслава Любомирського служить - конюхом.

   Постукав тихо в маленьке віконце. Зразу ніхто не відповів. Постукав ще раз. Серце ніби завмерло, почувши хриплий, видно застуджений, голос матері. Хто там?

   - Це я, мамо, ...Сава. Мати зойкнула, швиденько відкрилися двері. Коли він зайшов у сінці, мати кинулася на плечі синові з тихим радісним плачем.

   - Синку, я знала, серце підказувало, що ти повернешся з тієї клятої неволі. Скільки ночей тужила! Все передумала! О Боженько, дякую тобі! Яке щастя, яке щастя! А то батько вже зовсім старий!  Вскочила в хату і тихим, та впевненим голосом покликала когось з темряви:

   «Климе, Климе! Вставай! Сава прийшов! О Боже, яке щастя!». Безліч разів повторяла Марія. Клим швиденько піднявся. Крекчучи і держачись руками за крижі в темряві пішов на голос Марії. Почулося чмокання губ.

   - Молодець, козак, вернувся. Я в це вірив і ждав. Хоча з неволі в неволю. Але ж з рідними. Воно і краще. І є якась надія на завтрашній день.

   Клим виглянув у вікно. Вже вранішня зоря на день благословила. Запримітивши тінь коня, запитав:

   - Ти конем?

   - Так, козаки на Січі наділили, коли відбили в татар. А

що?

   - Хоча і Петро після битви під Хотином, куди він у 1621

році попав в складі військ Станіслава Любомирського, тепер

 у нього в добрій пошані, та все ж краще коня заховати на деякий час у хлів. Заберуть. Хоча й битву під Хотином виграли завдяки козакам Сагайдачного, та ж гонору в поляка не відбереш. Тому що він найбагатший і наймогутніший поляк про це всі знали не тільки в селі, айв окрузі. Від гріха подальше.Я вийду сам. А ти поговори з матір'ю. Ждучи Вас вона всі очі виплакала…

   Придержуючи двері вийшов. Після повернення Клима, сімейно вирішили, що хай день-два Сава поживе на сіновалі. Тим часом під’їде Петро. Подивимося, як поступити далі.

   Петро приїхав надвечір і сказав, що побуде годину-дві та й швиденько потрібно повертатися, багато роботи. Він був радий поверненню Сави. Проте прийшли недобрі новини, татари знову збираються на Волинь, тому потрібно готувати фортецю до захисту.

   У 1620 році чоловічий рід династії Острозьких закінчився. Ганна Острозька ще в 1603 році, після розподілу сімейних володінь, стала господаркою майже всіх маєтків Острозьських. Її найстарша дочка Софія, в 1621 році одружилася з князем Станіславом Любомирським, воєводою краківським і одержала в спадок Полонне і волость. Ця новина не дуже добра буде для Сави. Після багаторічних митарств по чужині - знову чекати від цих поляків бозна чого.

   Марія приготувала вечерю, покликала Савку. Він вийшов відпочивший, поголений. Але  видно було що йому трохи  незручно перед Петром, що за нього опікував батьків, та часом ще й допомагав їм по господарству.

   - Здоров був, брате. Сказав Петро і міцно обняв брата за плечі. Помужнів ти.

   - Життя заставило. По світу покидало. Думав, що вже не побачу неньку Україну і наш край. Та як бачиш, все на добро.

   - Братику, я поки сюди їхав, усі думки передумав. У нас тут тепер фільварок, вирощуємо коней для власного війська Станіслава Любомирського. Як бачиш, я при справі. Та й багато чого завше знаю.

   І розповів Петро, як будучи під Хотином Любомирський використав перемогу козаків Сагайдачного для своєї похвали. А це було так: коли Сагайдачного обрали гетьманом він спробував схилити короля і уряд на бік українських побажань. Саме в той час, польське військо, в якому Петро був в обозі, перейшло Дністер і підступило під турецьку фортецю Хотин. Турки ж           побачивши це, почали оточувати польські війська. Король тоді відразу ж пообіцяв Сагайдачному за допомогу збільшити плату з 40 тисяч золотих до 100 тисяч. Ці витрати вони можуть понести у війні, а також розділити козакам в майбутньому і в подальшому проживати не тільки в королівських маєтках, але й у духовних та шляхетських, користуючись своїми вільностями. Хоча це було висловлено в скромній формі і в тяжку для польського війська годину. Король сказав, що про все подумає коли буде надана реальна допомога козаками.

   Хоч це було дуже складно, проте Сагайдачний надзвичайно уміло маневруючи на очах турків, благополучно провів козаків в табір поляків. Сорок тисяч козаків, при невеликій, але справній артилерії збільшили польське військо вдвічі. Але й цього було мало полякам, вони їх направили на найтяжчі ділянки битви. Козаки у війні проявили нечувану сміливість. Турками в бою було прострелено руку Сагайдачному отруєною стрілою. Проте він і далі керував козацькими військами. Козаки воювали не тільки в день, але й робили нічні вилазки і з нечуваною сміливістю заповзали всередину турецького війська. Це наводило  на турків неабиякий страх.

    Фуражу у Сагайдачного не хватало. Проте поляки, які його мали вдосталь, не дуже хотіли ним ділитися. Поляки розуміли, що коли б не козаки, їм не уникнути поразки. Більшість про це говорили відкрито, що тримається польське військо тільки завдяки козакам. А коли й турецький султан, втративши надію на перемогу, уклав врешті-решт мир і повів свої війська назад, поляки нарешті зізнались, що зобов’язані козакам Сагайдачного порятунком всієї Польщі від загибелі, і до небес вихваляли заслуги козаків та їхнього ватажка, їх мужність, витримку, порядок, обізнаність в військовій справі. Проте на ділі все сталося не так. Король думав, що козаки йому  більше будуть не потрібні.

   Нічого із козацьких запитів король не дав. Тільки Сагайдачному було прислано кошти на лікування. Це дуже засмутило старого гетьмана. Знаючи про свій близький кінець він заповів своє майно на київське і львівське братство, щоб вони утримували (на доходи від нього) ученого магістра, обізнаного на грецькій мові, «на казну і увіченє діток християнських, на виховання бакалаврів учених, вічними лєта.»

   Помер Петро Сагайдачний 10 квітня 1622 року. Поховали його в Богоявленській церкві Київського братства.

   З 23 вересня 1621 року польсько-литовськими військами, після того як помер на коні, на очах війська  король Ян Ходкевич, керівництво військом опинилося в руках полковника Станіслава Любимирського. Всі лаври перемоги він перетягнув на себе. Самого шестидесятирічного Яна Ходкевича поховали зі всіма пишностями в Острозі. На цьому похороні і зустрілися Софія Острозька зі Станіславом Любомирським, який зараз є власником Полонного і Полонської волості зі 37 селами, 76 поселеннями і 5 фільварками.

   Крім всього, Петро розповів також Саві, як в 1621 році князь Яблонський із своїми жовнірами вигнав черниць з обителі Полонського монастиря і тепер там греко-католицький монастир. Сестри-василіянки знаходяться під постійною опікою графині Віттєвої, уродженої Любомирської. Отож, немає тепер твердині православ’я на Волині.

   А далі, продовжував Петро, ставка робиться на укріплення полонської фортеці. Вона обноситься кам’яними мурами, зміцнюється гарнізоном - залогою із 400 чоловік, озброюється додатково гарматами, насипаються допоміжні вали, чистяться і копаються нові рови. А саме головне, це завозиться провізія із розрахунку на 3 роки. Любомирський ставить задачу (Петро випадково підслухав розмову двох офіцерів), довести кількість гармат в майбутньому до 60-80 одиниць.

   Придивляючись до сонця, яке вже сіло за пагорби, Петро сказав: «Пора їхати, а то Язя збирається завтра на службу до монастиря». Клим нічого не сказав. А Марія тільки покачала головою і сказала: «Ой сину, сину! Чи потрібна була нам тая Язя? Зв’язалися з ляхами»

   - Мамо, вона добра для мене і моїх дітей, а це ж ваші онуки.  Сів на коня та й поїхав в сіріючі вечірні сутінки. Сава стояв, дивився в слід братові, поки його тіні не розчинилися злившись з вечірнім горизонтом.

   На небі хмаринки, які добре було видно деякий час назад пропали, а останні з них кольором весняної ріллі і невизначені, як дим, лягали розовими навпроти, відбитків заходу сонця. Ще виднілося червоне сяйво, що зберігалося на небосхилі. Потемніла оповита мороком земля. Тихо мигтючи, неначе  дбайливо несена свіча, з’являлися вечірні зірки. В цей вечір навіть кольори на небосхилі були лагідні, свіжі, але не яскраві. На всьому ліг сімейний смуток - за роки проведені окремо, за поневіряння по чужбині, та прилив великої радості -  за повернення на рідну землю, в рідну батьківську хату…

 Розділ 4

   В сухому і чистому повітрі пахло полином, свіжим житом і гречкою. Це на урожай. В минуле відходив мор людей 1624 року. Можливо в цьому році землеробу повезе з хлібом, якщо його не викупить скупий орендатор Мендель.

   Клим розповів Саві, що євреї - орендарі практично за все беруть від селян плату: за вулик - очкове, за помел муки - сухомельщину, за право ловити рибу - ставищину, за право пасти худобу - спасне, за вола - рогове. Заборонено було варити пиво і гнати горілку. Тут внизу, біля річки Скрипівки, з правої сторони, коли їхати через греблю, поставив корчму молодий Мендель. Корчмар, син Менделя Міня, окрім горілки і пива, відпускав селянам всякий провіант за гроші, або на запис під майбутній урожай. Його також був міст через Скрипівку. Тим селянам, які з другої сторони брали провізію в нього, він за перехід через міст скидав, і з декого значно, а всі інші сплачували як годиться, або в рахунок майбутнього врожаю. З чужих: за проїзд воза брав пів золотого, за пішого - по три денєжки, від старця - яйце, або курку. Коли вже не було чого - тоді що небудь, аби що, тільки б не безкоштовно…

   Старий Мендель Берко наклав мито на церкву, яку відремонтував, а селяни не змогли завчасно розрахуватися, також довелося платити данину.

   - До погашення, до погашення боргів і не більше -  це вам Мендель каже. Я ж вам допомагаю. Ремонт зробив, в борги через вас вліз. А їх віддавати мені, не вам.  

   - Щоб відкрити церкву просив шостак. Тому за хрестини платили данину – «дудки», за вінчання пари платили – «битий тарель».

   Вся річка Скрипівка і найближчі ставки були в оренді. Щоб половити рибу, утя на річці чи ставку убити - необхідний дозвіл старого чи молодого Менделів.

   Ой, тяжко стало жити тут у нас, Сава. Окрім  цього, у фільварку необхідно було за користування землею платити дань, як грішми так і натурою: медом, вівсом, житом, або тим що сієш, а також шкірами, сіном - для коней.

   Оскільки Клим держав овець, так кожна двадцята вівця була панська, щороку відро меду - панові. Через чотири роки давав вола для  відробітка на панській землі. При косовиці сіна, коли косили толокою, виходив і Клим.

   І весь облік з селянами вів Мендель. Як хотів, так і накидав, за «правільне» ведення документації.

   Кращі землі були панські. Постільки  попит на зерно зростав, а чорноземи приносили значний урожай, то, звісно, селянські землі в ловкого Менделя переходили в його руки. Він їх знову віддавав селянам в оренду, як свої.

   Подвір'я фільварку було на другій стороні села, на Бочанській. Розташоване було під горою і обнесене зеленими насадженнями. Тут знаходилися комори, льохи, винниця, гумно зі стодолами, клуня, конюшня. Дім Менделів був трохи вищий від усього. Сам старий Мендель все більше займався пошуком вигідних клієнтів для вигідного збуту товару, часом його не було в селі цілими неділями. Тоді всім займався молодий Мендель, який все біля корчми приказував:

   - Як вас мало ходить в корчму, а платите ще менше. Розорите, розорите! Чим же я буду розраховуватися за оренду з Любомирським?!

   І старався любим шляхом вициганити лишні копійки. Слідкував за своєчасним поверненням боргів старий Берко. Ті, що віддавали за оренду землі житом, пшеницею, гречкою або другим зерном, повинні були врожай цього року на двірських землях в добру годину зібрати, підготувати землю під новий урожай, висіяти озимину або ярину.

   Після посіву необхідно було виділити одну підводу з волоки та ще й по черзі завезти з лісу чотири вози деревини для ремонту або будови фільварку.

   Місцеві селяни ретельно сторожували в панському господарстві. Сторожування було почергове.

   Враховуючи те, що Україна слугувала житницею Європи , поля засівали в основному житом та пшеницею використовуючи трипільну систему землеробства: озимина, ярина, пар. Врожаї були добрі і йшли на продаж в великі міста Речі Посполитої. Частину врожаю Польща відправляла на експорт.  Натомість французьські, іспанські, англійські товари: вино, шовк, лимони, олово, прянощі надходили кораблями в найбагатше місто Польщі - Гданськ.

   Враховуючи те що ліва сторона Скрипівки горбиста, а посушливі періоди були часті, у фільварку почали вирощувати верблюдів. В селі, оскільки Скрипівка була повноводою весною і під час дощів, постало питання будівництва водяного млина.

   Млин задумали побудувати поблизу мосту через Скрипівку. За це взялося двоє селян, що були запрошені з Словаччини. Мендель настояв перед Станіславом Любомирським про здачу цієї ділянки річки одному з них - Адамцю.

   Він задумав побудувати водяний млин з дуба для переробки зернових на муку і висівки. За це вся округа згодилася платити щорічну оренду додатково. З лісу для млина завозився добротний віковий дуб. Постільки в селян грошей практично не було, Любомирський згодився на натуральну примусову працю. А це  значить що два-три дні на тиждень необхідно було працювати на волоках.

   В уставі про волоки ця праця розписувалася так:

   «А ставати до роботи піддані мають , як сонце сходить, а зійти з роботи, як сонце заходить. Відпочинку ті, що з худобою роблять, мають годину перед обідом, в полудні годину, над вечір годину, а котрі роблять «пішо», мають в тих же часах відпочинку по півгодини. Війт заповідає на роботу в неділю. Хто не вийде на роботу, за перший день платить гріш, за другий дає барана, а коли третій день випивши вийде «іно бичем на лаві скарати», а занедбані дні має все ж таки відробити.»

   В оренду було взято все, що можна було взяти. За найменшу провину в селянина можна було забрати все, що той заробив. Можна було навіть селянина вбити, посадити на палю. В центрі села, на перехресті доріг, з обох боків стояли, загострені в верхній частині, добре закопані в землю палі. На одному з них знаходилося вже почорніле тіло чоловіка.

   Православним священникам, які несли свою віру в Хреста, можна було виколоти очі. Власник фільварку робив усе, що захоче, і ніхто за це не скаже йому дурного слова. Будь-який азіатський деспот не замучив за своє життя стільки людей, скільки було закатовано за один рік у вільній Посполитій.

   - Сава, іди вже спати, бо  вже пізно, а завтра наша черга іти на волоку. Я тобі постелила на сіннику,- позвала Марія сина.

   Сава мовчки пішов на сінник ліг і відразу ж по-молодецькі провалився в сон, як у безодню. Прокинувся вже коли сіріло. На дереві, шукаючи вранішню поживу, лунко виспівували синиці.

   Зайшов до хати. Мати вже давно була на ногах. На столі парувала картопля в мундирах, в мисках було накладено капусту та огірки. Так - сяк перекусивши зібрався, і через майдан, мимо церкви, корчми, через міст пішов на поле. Волока буяла добротнім золотистим ячменем. Необхідно було його косити в покоси грабками. Коса в Сави була добротна - литовка. Петро купив в приїжджих прибалтів років зо два тому. Вона була виготовлена з різючого металу. Клим користувався нею тільки на дуже відповідальних роботах. Це був якраз такий випадок, бо було сказано, щоб ячмінь косили грабками, адже він вже був закуплений для варіння пива.

   Сільські мужики, які зібралися для відпрацювання поденщини, потай сказали, що на палю посаджено Власа Макеєнко.

   Неділю назад, коли чергували з кумом вночі, забрали з кошари вівцю. Здавалось начеб – то  що тих овець ніхто не рахує. Але якось Мендель про це дізнався. Приїхав з Полонного королівський староста і велів за цю тяжку провину Власа Макеєнка посадити на палю, а кума прив'язати до лави, яка спеціально для цього була вкопана на майдані і бити «бичем». Кум на третій день помер і його вже поховали. А тепер дозволили завтра поховати і Власа. Ось таке життя було для селян у вільній Речі Посполитій!

Розділ   5

   Летіли дні. Вони складались в місяці, місяці в роки. На протязі трьох років Сава женився. Соломія була родом із Ничіпал. Сава познайомився з нею ще коли вона була зовсім юною дівчиною і переховувалася разом з ним під Конотопом, куди татари практично не заходили - не давала доступу багниста лісова річка Конотопи.

   Місцеве населення підтримувало Станіслава Любомирського при будівництві фортеці в Полонному, за що він звільнив їх від податків. В 1634 році Любомирський набрав найбільш відданих селян з своїх сіл і звільнивши їх від усіх повинностей, направив для будівництва фортеці на болотисту річку Єзуч. Фортеця мала стати опорним пунктом в боротьбі з Російською державою. З конотопцями, коханівцями, камінь чанами, яких було найбільше, був і другий люд, на який могли покластися захисники Речі Посполитої. Серед них був і Петро.

   До 1640 року вся волость, як і Коханівка, крім роботи в своєму господарстві та фільварку відробляли повинність на будівництві Полонської фортеці.

   Станіслав Любомирський для будівництва фортеці запросив з Італії архітектора Мацая Трапела, який на час будівництва носив чин придворного. Фортецю будували так, що вона з північного заходу і півдня омивалася водами Хомори, з північної захищалася болотистим берегом. На високих берегах був викопаний сухий рів, близько дванадцяти метрів від якого ішов укіс насипного валу, що був вищий поверхні міста на шість метрів, а ширина його становила дванадцять метрів. На укосі валу були спеціальні уступи з бруствером із добре загострених паль - для розміщення стрільців.

   Міська забудова була виконана із будівель п'ятикутної форми. Земляні вали обнесені кам'яними стінами. З трьох сторін у фортецю вели ворота, над якими височіли муровані башти з бійницями. Перед мостами були звідні мости на залізних ланцюгах. Площа фортеці становила близько тринадцяти гектарів.

   Під усією фортецю були підземні ходи, деякі з них виходили на багато миль за межі самого Полонного.

   Після 1638 року, коли при Стариці козаки блискавично перемогли поляків на чолі з гетьманом Лянкоронським і загнали його з військом в Полонську фортецю, а Запорізьке військо під приводом гетьмана Остряницю оточило замок і примусило капітулювати Потоцького.

   Після цього поляки зробили висновок, що в замку потрібен великий запас провізії на випадок облоги. Було закладено її на три роки. Стільки можна продержатися в фортеці – зробив висновок Станіслав Любомирський. Провізію всю заховали в Полонському підземеллі. Збільшили число жовнірів до 1200 чоловік, очолював їх Яндезицький. Усилили охорону підходів до фортеці за рахунок місцевих козаків.

   В 1642 році Станіслав Любомирський захворів і виїхав до Кракова, передавши полонські маєтки молодшому синові Костянтину-Яцкову.

   Роботи в фортеці практично були закінчені. Селяни навколишніх сіл перестали залучатися до виконання повинностей по укріпленню фортеці.

   Тепер головною задачою була здача яєць на будівництво костьолу св. Анни. Це було доручено синові Станіслава Любомирського. Були різко збільшені податки. Людині практично не вистачало на прожиття. Дійшло до того, що деякі сім’ї почали тікати на Слобідську Україну, а молоді хлопці на Січ.

   Реєстрові козаки, позбавлені і самоврядування і зносячи     всякі утиски та знущання від розквартированих польських солдатів зі страхом і гнівом бачили, як стрімко насувається ярмо панщини. Місцеве духовенство залишилося без най меншої підтримки, яку мали в особі козацтва.

   Все це привело до масового невдоволення, як в селах Полонської волості, так і в самій Коханівці.

   Перед самим Благовіщанням Господнім під самісінький вечір рипнули вхідні двері, хтось зайшов в сіни і не голосно запитав:

   - Зайти можна.

   - Заходьте, заходьте. Перед таким святом усім можна заходити, відповіла Соломія.

   В дверях з’явився старий сивочолий козак Калішта. На його щоці і до самісінького чола було добре видно широкий рожевіючий шабельний шрам. Це була згадка про старі часи, коли він був справним парубком і козакував на Січі. За ним увійшли ще двоє старців з широкими напівпустими торбами. В одному з них Сава упізнав козака з Січі, що підбирав йому коня. Скільки років пройшло, а січовик практично не змінився.

   Сиві широкі вуса звисали аж за підборіддя. Припадаючи на ногу і держачись за палицю, що була довжиною вища за нього, він здався справжнісіньким старцем. Це був Мирін. Другий - широкоплечий, молодий, з низько посадженою зовсім до очей шапкою, назвався Грицьком. Сава вийшов на вулицю поглянув навкруги. Людей на вулиці не було видно.

   Сонце повільно сідало за горизонт, що здавалося знаходиться аж під самісіньким Грицовом. Мальовничі хмаринки, останній раз торкнувшись рожево-вогняних його променів, щохвилинно мінилися райдугою кольорів, розвиваючись летіли в весняному повітрі, ніби крилами торкаючись верху білих та пухнастих, схожих на сніг від розпускающихся бруньок верболозу, втопали в прозорих чистих водах Скрипівки, яка широким рівним плесом розкинулася серед села. Сутінки насували похмурі вечірні тіні, зливались з гіллям садовим дерев. Краї стерні минулорічного житнього поля вже покрилися  туманом.. Весна. Вечоріло. Плесо річки, немов сизою хусткою, накрило туманом. Людей на вулиці не було видно. Сава закрив на засув сінні двері і вернувся в хату.

   - Перевіряєш старого козака?

Запитав Калішта.

   - Береженого, Бог береже - відповів Сава.

   - А ми по ділу, дивлячись на Саву, сказав Мирон, -  нам поговорити потрібно.

  Соломія поставила на стіл вечерю, сказала: діти пішли на вечорниці, не скоро прийдуть, а я збігаю до куми. Треба поговорити, доки вільна година перед святом. Накинувши на плечі кожух, сказала:

    - Ще на вулиці прохолодно,- і вийшла з хати, закриваючи ключем сінні двері.

   Чоловіки сіли за стіл. Випили за зустріч, згадали старі часи. Поступово перейшли до діла. Мирон похмуро сказав, що необхідно буде готувати села Полонщини до повстання. Готується до повстання вся Волинь, Поділля та вся Україна. Жити так далі не можна. Для цього необхідно буде, оскільки Полонська фортеця добре укріплена, допомогти при підході головних сил Запорожців, відкрити ворота, щоб з меншими втратами заволодіти фортецю.

   Зброю було вирішено передати Калішті. Він як більш досвідчений в цих справах повинен підготувати людей і в потрібний час виступити з козаками, яких пришле Хмельницький, на Волинь. Буде взята Полонська фортеця - буде взята Волинь.

   Повернувшись додому Соломія нікого в хаті не застала. Начебто ніхто і не приходив. Стіл був прибраний. Все стояло на своїх місцях.

   - А де ж захожі люди? -  запитала Соломія.

   Сава посміхнувся і мовив :

   - Ніхто вроді і не приходив. На цьому вся розмова і закінчилася.

   Соломія розуміла Саву з півслова, - значить, що приходили ці люди бажано, щоб ніхто не знав.

   Сава розумів, що необхідно готуватися до повстання, яке зі слів Мирона слід очікувати в липні місяці. Необхідно готувати до цього селян не тільки свого села, а й тримати зв’язки з навколишніми селами. Формувати селянські загони в Грицеві, Лабуні і навколишніх селах.

   І.Дунець, бувалий і досвідчений козак. Були налагоджені зв’язки з гайдуками - замковою охороною, що складалася з вихідців ближніх сіл. Багато з них були невдоволені поляками, які притисняли їх і їхні родини. Хоча гайдуки начеб – то  і жили краще від інших, але були в великій залежності від своїх шляхетних панів. А ті з ними поводилися досить жорстоко.

   Сава в Полонне ходив сам і через довірених осіб, що знали його як брата Петра, міг більш-менш вільно проходити по вулицях, які були навколо фортеці. В старому місці, що користувалося великою довірою в поляків,  були в Сави не тільки друзі, а й рідня.

   Було в Сави спеціальне завдання від Богдана Хмельницького, вийти на Смяровського, який був давнім приятелем Богдана, ще коли той в Черкасах деякий час займав посаду підстарости. Саме він повинен буде організувати таємну роботу по відкриттю воріт фортеці під час підходу основних сил . Проте коли розмовляв з бувалими козаками, ті сказали, що це не та людина якій можна довіряти. Коли Сава підійшов до потрібної йому оселі, йому сказали, що Смяровського немає, бо він у невідкладних справах виїхав до Варшави. Знаючи, що представляє собою Смяровський він спробував ще раз вийти на нього другими шляхами. Сава попросив тестя Петра, з яким рахувалася українська шляхта. Поляк був наближеною особою до князя Любомирського. Але він, знаючи Саву, хоча і недолюблював чомусь його, сказав:

   - Я не знаю по якій ти справі хочеш звернутися до Смяровського, але знаю точно, що він кому не кому, а тобі голову скрутить точно. Крім самого себе він нікому ще не допоміг.

   І раджу тобі до нього ні по яким питанням не звертатися.

   Іди додому і займайся своєю роботою. Все це ще більше насторожило Саву, і він вирішив, що це не та людина, яка може допомогти в такій важливій справі. Повернувшись додому він розповів про все Калішті.

   Через пару днів Калішта прийшов пізно вечором і застеріг Саву, щоб ні в які контакти з Смяровським ніхто на вступав.

   - Ним ми будемо займатися особисто коли до нас завітає Хмель, - сказав Калішта, а про відкриття воріт ми вирішимо з гайдуками. Думаю, що домовимось. Так хочуть усі. Правда там повинна бути наша людина. Оскільки хоча і гайдуки з місцевих, православні, та до них в поляків немає повної довіри. Проте діло велике при штурмі фортеці -  якщо там є свої люди.

   Одного недільного ранку Сава вийшовши на вулицю та побачив добре одягнених двох жовнірів, що спинилися напроти його огорожі і владно наказали, щоб він підійшов до них. Проте в розмову вступив один, що зліз з коня та привітавшись, сказав:

   - Ти розшукував на минулій неділі пана Смяровського? Так він вже приїхав з Варшави і велів, щоб завтра перед полуднем ти прибув до нього.

   Сава був готовий відмовитися, але з голосу жовніра зрозумів, що його ніхто не слухатиме і потрібно завтра бути в Полонному завчасно.

   - Добре, я завтра буду під полудень, як наказав пан Смяровський.

   Другого дня вранці попоравшись, сказав Соломії, що повернеться під вечір, закрив коня в хліві, а сам вирушив навпростець через Адамів в Полонне.

   Добрався до Полонного коли сонце вже підбилося під обід. Біля старого міста стояла залога українських драгунів. У фортецю Саву не пускали, проте взнавши, що його визвав сам Смяровський, гайдук довго придивлявся до нього і наказав йому чекати біля західних воріт.

   - Ти ж поспіши, а то пан Смяровський тебе ждати не буде.

   - Семене, відвези цього селюка до західних воріт, а то ще неприємностей він завдасть нам. Прийшов в притик…Такого пана до зорі необхідно ждати було. Сміх і гріх.

   Семен привів стару кобилу, що паслася чомусь під сідлом, неподалік на лузі і хотів було допомогти Саві сісти, але коли той хвацько взявшись за вудила сів в сідло, аж рота розкрив.

   - Степане, ти подивися, як він ловко сів на кобилу неначе молодий на дівку. Оце тобі і селюк.

   Посміявшись з Сави вони віддали йому цим пошану за молодецьку виправку. Не встиг від’їхати Семен, як під’їхала карета. Зупинилася на рівні з Савою. Відчинилися двері і незнайомець добрим, але якимось стомленим голосом позвав Саву.

   - Сідай швиденько доки двері в фортецю відкриті.

    Правда, як видно двері ніхто і не збирався закривати. Карету видно запримітили здалеку, тому що два охоронці пильно вдивлялися в їхню сторону. На перший погляд Смяровський видався Саві доволі чемною людиною. Саву вразило те, що разом з закриттям воріт підіймався міст західних воріт. Над ворітьми західних воріт височіла сторожова башта. На башту то підіймалися, то опускалися заклопотані жовніри, гайдуки. Пізніше Сава взнав, що знімали гармати, якими підсилювали східну сторону фортеці.

   Карета  повернувши в сторону костьолу зупинилася. Зайшли в приміщення сторожової башти. В дверях їх зустріли два уніатські монахи. В кімнаті стояв досить грубий, але добротно зроблений дубовий стіл, над яким миготіла закрита ковпаком воскова свіча. Біля столу стояло дубове крісло. З правої сторони був зроблений з каменю виступ, що походив на лаву. Виступ був як і стіл, застелений товстою добротно витканою матерією червоного кольору. З лівої сторони по ходу виднілася виступаюча частина грубки за якою - мало примітні для сторонніх очей двері під колір каменю, яким була оздоблена кімната. Два вікна, з яких одне виходило в двір. Через яке було видно тільки  небо,  друге - задивлялося на верхівку шпиля костьолу, що вінчався хрестом.

   - Сідай, Саво. В ногах правди немає. Розказуй чого шукав, з чим прийшов. Я думав давно тебе знайти ще коли приїхав у ці краї на службу, проте все часу не було.

   - Займаюсь господарством, ростимо з жінкою дітей, працюємо, коли наш час у фільварку.

   - Знаю, що господар ти непоганий, але чому прийшов пішки, а не конем? Козаки в основному всі на конях. Можливо думав, що коня заберемо? Так. І це можливо, як буде потрібно.

   - Та кінь в мене вже старуватий, а вчора в родича були на оранці так перетрудився, Так я його пожалів - слабуватий став.

   - Тепер до діла. Смяровський уважно подивився на Саву. Все ж таки, що сталося, що розшукував мене? І чому мене?

   - Та думав податися в гайдуки, коли візьмете, та коли подивився, що хлопці тут  майже всі молоді - передумав. Відповів Сава.

   - Чому молоді? Кожному своє місце: є молоді, а є й старші, і є такі як ти - з життєвим досвідом. Ти ж бачиш, що робиться? Хмельницький, до речі твій давній знайомий, з Перекопським мурзою Тугай-Беєм, з Запоріжцями і лугарями узяли Кодак і зруйнували його, а 3 травня взяли в неволю Стефана Потоцького, а Шабера, Сапігу і Чернецького відправили, як бранців, в Чигирин у супроводі татар.

   На Полонне вони не підуть, правда і в нас жиди тут буйствують. Але Полонне є Полонне - ключ до Волині, - ворота до Польщі Посполитої: Тут фортеця неприступна , а скільки люду з нами. Тільки потрібно довести до людей, що король Владислав з народом. Універсали, що відправлені Хмельницьким нічого нового не дають, а тільки народ підбурюють, відривають від господарчих справ.

   Зараз іде збір зброї, яка на сьогоднішній день не дає спокійно господарювати. Тому поміч нам потрібна твоя, і таких як ти. А ми допоможемо вам. Я думаю, що ми домовимося .

   Як тільки закінчилася розмова, то з дверей, що були ледве видні з-за грубки, вийшов монах. Відкрив двері і мовчки дав зрозуміти, що час виходити, але чомусь не в ті двері, через які заходили. Сава мовчки зайшов в напівтемне приміщення, сходи з якого вели вниз. Під світлом смолоскипів зійшовши в низ по печерному переходу вперлися в стіну.

   Монах, що йшов ззаду зайшов до кімнати, яка відгалужувалася від печерного коридору. Через невеликий проміжок часу в стіні, що перекривала коридорний хід, з'явилася вузька щілина в ріст людини з якої блиснуло яскраве світло. Щілина розширялася, а з її розширенням все більша частина стіни відходила всередину печери. Стало ясно - це потайні двері.

   На невеликій відстані від виходу ріс красивий кущ бузку. Запах якого було чутно, як тільки - но відкрилися двері. Першим вийшов чоловік в монахській одежі. Оглянувши все навколо, позвав Саву:

   - Іди сюди, сину мій , бачиш того буланого коня під сідлом, що пасеться, - він твій.

   Будеш приходити сюди в ярмарковий день, під обід. Коня пустиш на пастовень, або припнеш біля старої верби, що росте неподалік річки, в залежності від обставин. Там поправиш свою одежину, накинеш ось цю накидку на себе і прямуй до цих дверей. Іти потрібно кожного разу другою дорогою, стежини як бачиш тут немає. Тут тебе будуть ждати. Монах заховався в отворі стіни. Отвір закрився і стіна вирівнялася. Над Савою височів непрохідний мур фортеці, від якої по ліву руку виднілися: башта з бійницями, міст західних воріт, а буквально зверху дивився у вись костьол. Було видно, що за час який він провів з Смяровським пройшов весняний теплий дощ. Він відхилив ще мокрий кущ зацвітаючого бузку і його наче кріпом обдало теплим пахучим повітрям після полуденної спеки, яку трохи розбавив недавно прохолодний  дощ. Сава на повні груди вдихнув свіже та п’янке, насичене запахами молодого полину та лугових квітів повітря. Тіло наче миттєво стало легким від надмірності весняних квіткових запахів. Він побачив буланого коня, ще мокруватого від надлишків вологи. Кінь був під сідлом, та стриножений. Він, періодично фиркаючи, пасся на березі Хомори. 

Розділ   6

   Сонце підіймалося все вище і вище.  Полуденна спека ставала нестерпна. Незважаючи на недавній дощ, трава вже підсохла.

   Сава сів на коня і виїхав за Полонне. За  Адамівськими хуторами стало зовсім спекотно. Доки їхав, пройшла година, чи півтори... Раптом небо потемніло по краям, стало  нерухомим повітря. Де б напитися? Їхати хоча й недалеко, але час ніби стоїть на місці. Під’їхав до узгір’я з якого дорога веде на Коханівку. Здалеку блиснув довгожданий струмок. Аж тут у широкому яру, край поля з лівої сторони, довгождана криниця. Великі срібні пузирі, піднімалися з дна, покритого темно-зеленим оксамитовим мохом. Сава кинувся на землю, притискаючись до неї, наче в дитинстві до грудей матері.

   Напився. Та так, що вже не в силі поворухнутися. Як хороше стало на душі, ніби і не було тої смердючої розмови з Смяровським. Приклонився до куща кимось давно посадженої квітучої калини. В її тіні дихається пахучою сирістю на повні груди. Навпроти фиркаючи п’є воду, буланий кінь, пильно розглядаючи нового господаря. Між кущами ліщини проглядається жовтіюче сонце. Нехотя встав. Сів на коня. На виїзді з яру зі сторони села налетів шквалистий вітер і пронісся, повітря здригнулося по всій окрузі, десь ще вдалині загриміло.

   Темні, наче олов’яні хмари, висіли на небосхилі аж над Каленичами. Громовиця підсилюється. А над Лабунем ще світить сонце. Хмара росте: передній край наче козацька шабля висне над Коханівкою. Трави, сільські сади, все потемніло... Скоріше! Вже видніється край садиби, стодола... Скоріше!

   Пришпорив коня. Доїхав....

   Який весняний дощ? Які блискавки? В стодолі через солом’яну покрівлю де-не-де закапали краплі дощу. Все менші і менші. На подвір'ї стало видно. Над селом заграло весняне сонце. Гроза пройшла. Боже мій! Як весело сріблом виблискує все навкруги, повітря знову свіже наче чай з лугових квітів, аж п'янко. Ніби випив молодого вина. Весна. Це був останній дощ весни і літа 1648 року.

    Останній. А далі буде посуха та спека, неврожай і мор на український народ і повстання голодного, доведеного до відчаю утисками та голодом люду. Але це буде пізніше… 

   З хати вийшла Соломія, крадькома обходячи невеликі калюжі підійшла до відчинених дверей стодоли в яких стояв Сава. Звертаючись до нього, запитала:

   - Жовнірів не зустрічав по дорозі?

   - Ні.

   - Та тут усе село обходили, зброю шукали. А та що була забирали. Правда, до нас чомусь не заходили. І з нашого села частина поїхала на Адамівські хутори, а частина на Каленичі. Мендель сказав, жовніри знають, що козаки зброю завезли на нашу сторону. А де і коли такою інформацією не володіють, тому вирішили перевірити всі села, що розташовані недалеко від фортеці. Але найдуть все рівно. Подивись куди заховати твій мушкет, а то ще неприємності будуть.

   - Заховаю. Сьогодні вони вже не прийдуть. Справившись з домашнім ділом Сава поспішив до кума, на попівський куток, щоб вирішити чи будуть доорювати толоку під просо. Термін вже збігав. Тай земля добре прогрілася. Доки доорють, то і сіяти вже буде час. Ішов задумавшись. Непомітно пройшов через яр. Піднявся під гору. З-за тину почув голос ніби Калішти. Слабий, тихий, старечий:

   - Саво, Саво!

   Сава підійшов ближче. Біля хати з довгою солом’яною стріхою на призьбі сидів Калішта. В руках добра палиця. Це щоб краще вставати було. Роки беруть своє. Проте вигляд і вдача козацька.

   - Саво, вранці жовніри з Полонного, як шуліки налетіли. В усіх зброю шукали. Запідозрили? Як ти думаєш?

   -  Та ні, Мендель з ними був біля нас так сказав, Соломія чула, знають, що козаки зброю завезли на цей бік. Переживають. Та й я оце їздив в Полонне. Викликав Смяровський . Зачули недобре. Оглянувшись, розповів Калішті про все.

   - Ну й справи, крякнувши сказав Калішта. Одні проблеми.

   - Зброї вони не знайдуть, хоча в них під носом. Але що тобі робити? Ну й справи.

   - Та потрібно можливо сходити пару раз до цих монахів. Та й відчепляться.

   - Ні ці не відчепляться. Тут питання, пан, або пропав. Подивився на Саву, продовжив, - а в фортеці нам потрібно бути та ще й не одному тобі. Ой думати потрібно... Встав, подивився кругом, нам потрібно бути та ще й не одному тобі. Ой думати потрібно.... Не будемо думати жиди з ляхами нас гнобити будуть і в подальшому. Якби по-людськи хай, всім на білому світі бог добра дав. Так ні цього українця готові гнобити до кінця. Подивився навкруги і сказав:

   - Ні, воля нам потрібна. А волю може дати тільки батько Хміль. Правда Перебийніс рішучіший, проте в батька Хмеля дипломатії більше. Я думаю, що швидко все переміниться. Посміхнувшись продовжив: і зброєю з ними поділимося, і в фортецю попадемо. А як фортецю забрати в ляхів? Твердий горішок. Та ще й з меншою кров’ю. Це вже питання до усіх нас.

   - Східну сторону почали укріплювати. Гармати деякі, потужніші навіть від Київських, перетягують до воріт - сказав Сава.

   - Так окрім східних, Київських воріт є ж ще двоє.

   - Ні троє, ще потаємні, доповнив Калішту Сава.

   - Оце напевне вже рішення. Значить необхідно попасти в фортецю і в потрібний момент відчинити їх. Оце вже, щось. До них увага то буде прикута, але не те що до основних двох. Сава, потрібно вже поспішити чує моє серце буде Запорізький козак тут під Коханівкою. Ой буде. Виметуть ляхів і жидів звідціля. Замучили народ. Всю кров виссали, як п’явки болотні. Кінця краю немає. Віддамо частину зброї, щоб проникнути в фортецю. Потрібно двох, трьох парубків знайти проворних тобі в поміч. Перед тим, як будеш їхати наступний раз в Полонне, підійдеш до мене. Бажано випадково. До того часу, я перебалакаю де з ким . А зараз іди куди ішов. Про нашу розмову забудь.

   Деякий час потому бачили Калішту біля корчми. Він розрахувався з Менделем за пуд солі, яку завезли на днях, що замовляв він ще перед Різдвом. На той час  Мендель саме підбирав собі косарів сіно починати косити. Вже десь з неділь три немає дощів, то хоча б кращого сіна для панських коней накосити.

   Сава в цей час підійшовши до корчми, запитав, чи ще є сіль. Взнав, що солі вдосталь поспішив додому. Щоб встигнути прийти ще завидно.

   - Саво, завдай мені сіль - попрохав Калішта.

   - Може Вам піднести, Сава взявся за мішок. 

   - Ні, я сам ще в силі донести - це ж тільки пуд, посміхнувся Калішта відходячи від корчми в сторону подальше від випадкових людей. Потім побачив, що сторонніх немає сказав,

   - Саво, ти ж будеш на косовиці, як я зрозумів зі слів Менделя, оскільки ти найстаріший, то тобі випаде покіс останній в загоні. Поближче до Скрипівки. Десь після першого загону знайдете в кущах заховану зброю. Можливо і не ти, так як ти будеш іти останнім хлопці тобі захочуть допомогти, той побачать... При такій юрбі сам бог велів тобі, як старшому, доповісти Менделю і самому Смяровському. Після завтра в Полонному базарний день. Хлопці будуть надійні. Ото

   - Косити будуть біля тебе Спичак і Карась. Ото і забирай їх швидше в фортецю. Це буде те, що ти хотів. Зрозумів?

   - Так, все сходиться, сказав Сава і відійшов від Калішти.

Розділ   7

   Вже вечором стало зрозуміло хто буде косити сіно. В суботу ще затемна, тільки но почало благословлятися на ранок, Сава вийшов у двір. На темно-сірому небі ще миготіли зорі; прохолодний вітер, не знати звідки набравши вологи, зрідка, легенько набігає невидимою хвилею; чуткий здержаний шепіт ночі, дерева ледь-ледь шумлять, не виходячи ще з нічної тіні. Склавши на віз необхідну провізію, косу, флягу з заправленим минулорічною фруктовою сушкою, березовим соком виїхав на сільську дорогу.

   На зустріч вже ішло ще мовчки стадо не зрозуміло ким піднятих білих гусей, що поволі перевалювалися через дорогу. За лозовими загорожами виднілися в сутінках сільські сади, городи.

   По сухій дорозі кожний звук воза наче зависав у вранішньому повітрі, нагадуючи безперервну гру на бандурі. Проїхав праворуч церкви по узвозу, з’їхав до середини гори, повернув вліво, взяв напрямок в сторону Березної. Вранішній туман тільки починає клубитися над ще сплячим сільським ставом. Вже за селом стає виднішою дорога, ясніє небо, біліють хмари на небі, зеленіють поля. За селом прохолода ще більше підсилюється. Здалеку в вікнах деяких сільських хат видніються червоніючі вогники каганців, за ворітьми чуються заспані голоси. Це піднялися косарі. Праворуч Кононівські луки, ліворуч - Адамцівське поле. Ще не встиг до кінця добудувати млин, а викупив цілу волоку в Менделя і зразу ж пустив в обробіток, щоб завчасно сплатити податки самому Любомирському. Благополучно переїхавши через нашвидкуруч споруджений місток. Піднявся на гору коли вранішня зоря загорілася на всю свою повінь. По всій довжині Скрипівки і прилеглих ярках здіймалися клуби вранішнього туману, а золотисті полоси наче стріли від рожевіючого сонця пролягли в безкінечну небесну далечінь; жайворонки несміло розпочали дзвінко виспівувати свої пісні, досвітній вітер подувши з заходу прямо на сонце ніби більше і більше розжарює його.

   При в’їзді в яр, що відокремлює Березенщину від Коханівських полів і луків, ще все в тумані. На тій стороні - вогник. Повернув праворуч. Від вогника відділилося дві біленькі лохматі злі собаки та кинулися в сторону Савиного воза. Хлопець біля вогнища відізвав собак. Це були Березенські пастухи, які сторожували коней. Як і в Коханівці, гарячої літньої пори коней виганяють в поле пастися на всю ніч, так як мухи і ґедзі вдень не дають спокою. В тумані було чутно, як вони жують і фиркають. Солодко стискав груди п’янкий, настояний на зелених степових травах, запах українського літнього ранку.

   Навкруги тиша перекликається з пташиним співом. Лише під'їхавши ближче до Скрипівки чути плескіт великої риби і слабкий шум прирічкового очерету, що ледве колишеться зрідка набігаючою хвилею.

   Косарі зібралися швидко. Розібралися по загонах і стали виднітися перші покоси самих фізично здорових односельчан. Покоси клали від поля до річки. При другому заході, наближаючись до річки, Микита Лобай обкошуючи кущ лози зачепив носком коси металевий предмет що виявився стволом мушкету. Збіглися зразу і ті, що докосили загінку і ті, що косили. Знайшли заховану зброю.

   - Дядьку Сава, що робити будемо?- запитав Микита. Це напевне запорожці приховали до добрих часів.

  - Хто зна, а можливо нас хтось перевіряє - знали що ми підемо косить. Краще повідомимо Менделя. А то ще біду накличемо на село. Що - що, а палі забезпечені. Подалі від гріха. Нас і так ляхи ріжуть, саджають на палі. Знайшли, скажемо хай радуються. Нас тут багато ми різні, і в більшості є сім'ї. Між косарями почулося деяке невдоволення. Гурт загув як рій. Одні одобряли Саву, другі виступили явно за запоріжців, що вони наші брати і хтять нам тільки добра. Можливо необхідно залишити зброю, а в потрібний момент виступити, як потрібно і скинути це ярмо, яке накинув на них орендатор Мендель зі своїми прибічниками і господарями-ляхами.

   Сава дивився і радів, що є в селі надійні сміливі хлопці, які готові пожертвувати всім ради волі.

   - Ми, люди різні, але ми односельці. Я знаю, що різні і думки є з приводу знайденої зброї. Тому однозначно необхідно повідомити Менделя. Хай йому грець. Воно ж не наше. Та й стежка протоптана з Тетьківської сторони. Сава подивився на Спичака і Карася.

   - Ото ти Тодоре і їдь - повідомиш і повертайся.

   - Спичак. молодий широкоплечий, рослий юнак, як вітер злетів на відв’язаного Карасем коня і наче птах полетів під краєм поля до села.

   Від села відірвалась кучка людей - вершники. Приїхало три чоловіки: Мендель, син і повернувся назад Спичак. Подивившись, що тут робиться, скільки зброї, Мендель відправив свого сина з Спичаком до Полонного за жовнірами.

   Жовніри прибули після полудня, коли Сава з хлопцями вже були далеко від того місця де знайшли зброю. Забравши зброю під'їхали до косарів. Менделів син показав їм рукою на Саву.                        - Гей, ти хлопе, мерщій біжи сюди - на ламаній українській мові позвав старший жовнір Саву. Хто знайшов зброю і як? Сава розповів, що і як показуючи на всіх косарів. Сказав, що вся громада так вирішила, щоб повідомити шановне панство про знахідку.

   - Ти і твої холопи правильно зробили, що завчасно повідомили. Тому і підозри до вас ніякої. Я думаю, що пан Мендель сьогодні вечором вас усіх за це віддячить лишньою склянкою горілки.

   - Не всіх, але попоштую. А всіх запрошую до корчми. Таке діло зробили. Правда після того, як сонце доторкнеться горизонту. Необхідно сіно завтра до вечора вже перевернути. Сіно вродило рідке. Тільки біля річки товщий шар покосу.

   Жовніри переправившись через Скрипівку на Титьківську сторону, а далі протоптаною стежкою, поїхали в сторону Березни.

   Другого дня Сава стояв на березі Хомори, одягши поверх вдару чорну накидку і пильно вдивлявся в західну стіну фортеці. Чиста синь неба урочисто та недосяжно-високо стояла над сторожовими вежами вхідних воріт і баштами церкви, костьолу підіймаючи уверх міць стін фортеці. Над нею виблискувало ніби викуване з золота сонце. Підкреслюючи її неприступність. Подивився - нікого. Вдалині біля самісінької річки ходить відлюдкуватий уніатський монах збираючи де-не-де берегові квіти. Від чого це берегове зілля? Раптом вдалині за стіною почувся протяжний, дзвінкий, аж ріжучий вуха звук, який виникав деколи і чувся здалеку серед глибини тиші, підіймався і стояв у повітрі. Після чого повільно розносився на кінець, як би завмирав.

   Прислухатися - нічого особливого, а дзвенить. Здавалося ніби хтось довго, довго прокричав під самою небесною виссю. Як хто другий ніби відізвався йому від круч старого міста. Сміхом і слабким шиплячим свистом пролетів по Хоморі. Монах оглянувся і злякано подивися на Саву, що ніби оце він зненацька з’явився перед ним. Невимовна туга і злість охопила Саву, коли він побачив старого та немічного уніатського монаха, що зустрів його. Подумав,

   - Як ми русичі можемо терпіти їхню наругу над нами? З якою совістю ці чужинці, проживши на нашій землі свій вік, можуть надіятися на нашу щирість і відданість?

    Стало зрозумілим і те, що він, Сава, повинен стерпіти всі глузування, збільшуючи цим моральний устій свого народу, допомогти захватити фортецю - устій Речі Посполитої на сході Волині  - і це зробити найменшими втратами. Цей народ прийшовши до нас, триста років виснажуючи наших людей, держачи їх в злиднях і голоді ще на щось розраховує! Чи попросять вони вибачення в мого народу коли прийде прозріння до їхніх душ?

   Це ще не швидко буде. А зараз вони купують наші душі за найменшу прихильність до людини, що ладна  продати свій народ. І що їм допомагає їхня паства - духовні служителі. Ці чужоземці, які духовно заплямовані, не швидко зрозуміють нас. Тому потрібно боротися й боротися, і тими методами, що і вони. Щоб коли-небудь в майбутньому стало зрозуміло, що робили недобре проти русичів.

   Підійшовши до куща бузку, призупинився, щоб дочекатися монаха. Монах, який хоча був старий, але цупко держався, піднявся зразу ж за Савою. Зайшов за кущ, поманив пальцем його і показуючи на місце  зі злегка прим’ятою травою, сказав:

   - В подальшому приходь сюди. Нікого не жди. Станеш на це місце, я тобі відкрию. А то вийшло  не зовсім добре. Тебе вже заждалися. Приходь в любу підходящу для тебе годину. Сава мовчки кивнув головою даючи зрозуміти, що все буде, як його просить монах.

   Дійсно Смяровський зустрів Саву не сам, а з невідомим чоловіком, що сидів мовчки, але з великим задоволенням:

   - Ну бачиш допоміг ти нам. А наші кращі жовніри все догори дригом перевернули шукаючи, та не знайшли. Молодець! Ще нам потрібні вірні молоді хлопці на службу. Тільки знай, ти за кожного з них будеш відповідати головою. В замкову охорону, в гайдуки. Він ще довго розхвалював військо Речі Посполитої, фортецю Полонного доказуючи її міць і нарешті зупинився і пильно глянув на Саву.

   - Я придивлюся, узгодимо і тоді...

   - Ні, ні! Нам потрібні як найшвидше! Бо їх же у фортецю беруть, тому необхідно провести ще вишкіл, а часу немає! Бачиш, що робиться? Запоріжці на півдні з черню поріднилися і  сунуть в нашу сторону наче мурахи. Потрібні хлопці, які  справно володіють, як мушкетами, шаблями так і кіньми. Зрозумів?

    - Так, Ваша милість, відповів Сава зрозумівши, що розмова підійшла до кінця.

   - Пам’ятай, головою відповідаєш!,- вже навздогін кинув Смяровський Саві. Через декілька  днів п’ятірка добре збитих молодих сільських хлопців приїхали на службу у фортецю. Після двох недільного вишколу вони справно служили королю і Речі Посполитій, а всією душею чекали тих днів, коли підійде під фортецю Хмельницький з запоріжцями. За дні проведені у фортеці вони вивчили розташування основних сил, що її охороняли. Підхід до неї був уже відомий. З часом новенькі заприятелювали та поріднилися з однодумцями, що також чекали підходу козачих сил.

   Тим часом з 80 гармат більше 50 було перекинуто на східну сторону фортеці. Основною силою тут були німецькі найманці і шляхта. Місцевим гайдукам тут особливо ніхто не довіряв. Правда, ті що були відібрані Якубом Смяровським, хоч і українським, та все ж таки шляхтичем, допускалися на всі оборонні рубежі. Ото ж Тодор Спичак, як найбільше настирливий і сміливий, а ще маючи хист до малювання, запам’ятовував всі особливості фортеці.

   Гармати відлиті були в передмісті Полонного. Крім гармат там виготовлялась також і легка зброя: залізні кінцівки до списів, стріл, пробували навіть ковку шабель.

   За останні неділі в фортеці зібралося стільки євреїв і шляхти з Київщини і Брацлавщини, що практично всі околиці були залюднені прибулими. Все Волинське Поділля було охоплене повстанням, тому вони шукали притулку в фортеці.

   На початку липня від князя Яреми Вишневецького в фортецю прибули гінці. Вони сказали, що на раді куди були запрошені старі полковники, ветерани Путивля, Старки і Кумейок, молоді переможці в останніх битва, було вирішено поступитися Хмельницькому та Кривоносу деякими землями, і відступити в Полонську фортецю. Говорили, що князь Вишневецький сильно схуд, аж очі запали, а волосся на голові, що було чорне, як воронове крило - покрилося сивиною. Він перший раз привселюдно сказав, що готовий, коли буде завгодно невдячній Батьківщині, померти за неї. Проте бажав би померти більш славною смертю, аніж воювати з холопами в громадянській заворусі. Адже кров холопів, як правило, гасить слід пам’яті.

   Приєднатися до Вишневецького вирішили, князі: Домінік Заславський, Осинський - у якого була відбірна гвардія драгунів, Корицький,Як правильно паризвище? в якого була німецька піхота. Всі офіцери, які були на раді, також підтримали вельмишановного князя Ярему.

   Коли невдовзі Сава повернуся з фортеці з інформацією для наступаючих козацьких військ, в селі вже всім заправляв старий Калішта.

   Старий Берко і молодий Мендель подалися до фортеці. - Ти, Саво, їх там не зустрічав?,- з усмішкою запитав Голота, козак який оселився у сусідньому селі і тепер стояв біля кузні пильно розглядаючи викований кінцівок списа.

   - Це сто перший, на сотню хватить. Кували б далі та заліза мало завезли. А тепер поляки закрили всі підступи до Гарманків. На наших копальнях, що за Скрипівкою, напроти Кононівських лук, руда слабкіша, але будемо щось робити. Тепер все наше буде – козацьке.

   - Ти з ким Саво з ляхами чи з нами? Пильно дивлячись у вічі Саві запитав Голота.

   - Іди краще допоможи заготовляти дерево на списи . І більше дурних питань не задавай Саві при мені, -  відповів за Саву Калішта.

   Кузня стояла неподалік корчми, під самісінькою кручею. Диміла вона цілими днями безперервно. В селі нікого з орендарів-євреїв і прихильників поляків не було. Правда, чекати їх можна було в любу годину, та ще й з жовнірами. Села гуділи і козаки ось-ось могли з'явитися. Де? Та хто ж його знає де? Одні говорили, що вони рухаються з Бара, другі заперечували. Вірогідніше з Мирополя прямо на Полонне.

   Калішта знав, що прийде в Полонне Максим Кривоніс і Полуян. Останніми днями село, як і села навкруги, пустіло на очах, всі хто як міг переходив через Случ, так як по той бік Случа підходили головні сили Запорожців.

   Усе місцеве населення подалося в козацтво, навряд чи можна було в якому-небудь селі знайти хату, з якої ніхто не пішов або не послав свого сина-парубка у військо. Часто йшли із двору всі, залишивши на хазяйстві одного тільки чоловіка. Навіть в містах які користувалися Магдебурзьким правом, кравці, присяжні, бургомістри і райці залишали свої посади, голили бороди і йшли в козаки. Так писав П.Куліш. (Полонне, історія і сучасність. 2006р.)

   В усіх на устах було одне - допомога козакам... «На добрих коня, зі справною зброєю, невідкладно і спільно з ними, прикладом старовинних, величних і многим народам в околичних краях славних предків своїх, стануть мужньо і небоязко, при всемогутній допомозі Божій, супроти Поляків, своїх грабовників, знобителів і супостатів, рачить.

   Бо ж коли не зволите допомогти нам у даній воєнній компанії, то знайте ж, як Поляки нас подолають, певне, і вас усіх, Малоросіян, без жодного браку і респекту, подлуг давнього злого наміру свого, не лише вогнем і мечем зруйнують і спустошать, але і все конечним віри благочестивої і святої»

   Універсал 28.05.1648р. Потрібно цю вставку  звірити з оригіналом

   Слова Маніфесту розісланого Богданом Хмельницьким переходили в вуст у вуста. Люд задумувався і спішив на допомогу підійшовшим до Мирополя силам Запоріжців.

   6 липня старий Калішта зібрав остачу молодих козаків Коханівки:

   - Вечором відправляємося в табір запоріжців, що підійшли до Случі в районі Мирополя. Оскільки між Лабунем і Полонним збільшилася кількість польських кінських роз’їздів, драгунів і жовнірів, необхідно було б до запорожців добиратися по окружній, через Нічпали, Буртин і перейти Случ в районі між Баранівкою і Марківкою, за гирлом Хомори. Проте часу немає, та і Кривоніс на підході до Полонного, підемо напрямки - між Адамовим і Березною, нижче Котелянки. Під Котелянку ми повинні встигнути до півночі, а вранці - бути за Случем, -  згода була досягнута. Хоча  при найменшій невдачі цей перехід міг коштувати повстанцям життя.

   - Коней брати кращих, зброю дістати ту, якою кожен може володіти без допомоги. Шабля так шабля, спис так спис. Коней нав’ючити фуражем недільного запасу. Така вимога. При необхідності вся провізія легко скидалася. Хоча і боятися нікого, бо ляхи заховалися в фортеці, та й виїжджають рідко, а вночі бояться навіть своєї тіні. Повечеряємо вдома. Збір за Адамцевим полем в яру, як тільки зайде сонце. Чекати нікого не будемо. Оце і все. Закінчив розмову Калішта.

   Після того, як усі розійшлися Калішта підійшов до Сави ще щось роздумуючи сказав:

   - Ти ж залишаєшся в селі. Завтра, як зайде сонце на тому ж місці тебе будуть чекати сім козаків. Ти повинен провести їх в фортецю через потайні двері. Я знаю, що тепер це складно, але потрібно край.

   Один з них називається Березою - він у них старший.   А   взагалі, хлопці надійні. Сам Максим Кривоніс підбирав. Володіють всіма видами зброї і козацькою боротьбою. Буде добра допомога нашим хлопцям.  Тай вони родом всі з ближніх сіл, а є й із самого Полонного - Ясько Терешків. Всі вони з полку Мартина Небаби. Підете до фортеці пішки, без коней. Коні нам дуже будуть потрібні тут, коли Кривоніс буде брати фортецю. Ми з твоїми синами Власом і Гнатом будемо в перших шеренгах.

Розділ   8

   Другого, дня перед самісінькими сутінками, коли сонце от-от сяде, а перша вечірня зірка охвачена полум’ям, яке віддається на всю південну частину небосхилу, Сава вийшов із хати. Через сільські городи поспішив на край села. Зійшов на пагорб, на якому стояла дозрівша, з маленькими колосками пшениця. Сонце сідало за горизонт мало не в центрі села. Ген далі, посеред яру, що підходив ліворуч, разом з росою, що тільки но з’явилася, лягав м’який вечірній туман. Червоніли краї тіні, що падали від пагорбів на поле. На верхівках пагорбів миготіли золотаві потоки останніх променів світла. З крайніх дерев та  кущів повзли довгі тіні. Зійшов в перший за селом яр, перед самісінькою Адамівською толокою, тоді коли сонце вже сіло, а зоря ще палала в вогняному морі променів сівшого сонця. Промені поволі зникають, небо синіє, поодинокі тіні розмиваються і пропадають в вечірніх сутінках. Ніч поступово накриває землю…

   Внизу яру, зі сторони Лисої гори, під самісінькими людськими оселями, біжить гомінливий струмок. Верболоз, що іноді накриває його по всій ширині, закриває цю місцину від чужого погляду. Сава знайшов найвужче місце і широким кроком зоставив струмок за своєю спиною. Адамцівський сінокіс. Некошене. Рідкувата але висока трава на дні яру, вся вже мокра від вечірньої роси, іти по ній неприємно. Вечірня сирість охватила все тіло, наче  увійшов з липневої спеки в панські льодяні льохи. А ж ось вузенька, темніюча в траві смужка - стежка. Летючі кажани носяться по всій видимій довжині яру, піднімаючись над вербовими заростями. Нікого кругом. Моторошно. На пагорбі ледь – ледь видніється толока. Невеликий перехід через житнє поле і Сава вже на дорозі. А де ж хлопці? Він іде по дорозі ліворуч, уважно вдивляючись в вечірні сутінки. Праворуч, під самим полем, болото. Крякнула дика качка. В небесну вись піднялася чапля. І ось, прямо переді Савою, наче молоді дуби, в пітьмі, стоять козаки. Придивився... Вони чи не вони? Чується з гурту:

   - Я Береза.

   - От і добре. Пішли слідом за мною.

   Ідуть по тому ж шляху. Сутінки підсилюються. Все навкруги почорніло і притихло. Іду по ледь-ледь примітній натоптаній стежині, уважно приглядаючись вперед. Невелика нічна пташка мало не налетіла на них і злякано прокричавши поринула в нічну пітьму. Вийшовши з яру на поле пішли в напрямку Савиного помешкання. Гучно шаркаючи по вже виспівших хлібах підійшли до яру, який розрізає село навпіл. На пологих схилах його стояли людські хати. На чистому нічному небі замерехтіло безліч зірок. Пройшли ніким не помічені. Ось і Савина оселя. Тихо відкрили двері стодоли.

   - Отут хлопці будете до завтра спати. Вечеряти будете?

   - Ні. Дожидаючи вас ми повечеряли, а оце на сніданок. - Подаючи добре Саві  щільно упакований мішок, що висів через плечі, сказав добре збитий молодик.

   Вранці добряче поснідали провізією із своїх і козацьких запасів. Тривожно на душі. Соломія усміхаючись провела товариство, відвернулася, крадькома витираючи зволожені очі. Нащо чоловікові бачити ту тривогу, що заполонила їй серце?

   З ранку погода була чудова, але спека поступово все підсилювалася. З кожною годиною. Здавалося, що цьому не буде кінця. По ясному небу де-не-де пропливали високі, багатоярусні, схожі на весняний сніг, рідкі хмаринки. Практично проходячи від горизонту до горизонту вони не змінювалися, а їхня тінь обходила чоловіків далеко стороною. Легкий вітерець, який пробігав грайливо по рівнині, якою проходила Середня дорога, то з’являвся, то зникав. Подує прямо в обличчя - все навкруги зашивелиться, наче  морська хвиля граціозно захитаються шовкові золотаві придорожні трави, - набіжить радість на душу, а він ось тут і зникне… Вже зосталася на горизонті Видранка і Адамів, ось-ось і Полонне, а ніхто не зустрівся. Поляки поховалися в фортеці, а народ притих в своїх помешканнях. Тихо наче перед бурею.

   Перед переходом через Хомору, залога драгунів.

   - Гей ви, хлопи, куди претесь? Хто такі? Спішений драгун підійшов уважно придивляючись. Зразу ж кінний загін під’їхав до повстанців, взявши їх в коло.

   - Ти що, не бачиш, міст піднятий і ворота закриті. Нічого тут вештатися. Раптом забрязкотіли ланцюги і пішов наводитися міст. Звідти виїхала невеличка група жовнірів. Міст як опустився так і піднявся. Жовнір направився до них.

   - Що ще за оказія? Чому так поспішно? - забувши про Саву з товаришами звернувся до жовнірів, що під’їхали, спішений драгун.

   - Терміново під Костянтинів. Там стоїть два полки: Осинський з королівською гвардією і Корецький. Вишневецький наказав взяти у Вас сотню конвою та з листом направ до них. Справа не терпить часу. Необхідно негайно. Щоб через два дні були тут. А   Корецький зі своєю німецькою піхотою прямують зразу ж до Вишуватого ставка, що під Мирополем. Баритися не можно.

   - А це, що за мужва пане осавул? Чого повсюди шастають?

   Кривоносові роз'їзди та ватаги чорні. Кругом розбійні засідки. Обшукати їх!

   Декілька драгунів в червонястій формі кинулися обшукувати Саву, оскільки він стояв перший. Зірвали сумку, що висіла через плече, висипавши все з неї. Посипались нехитрий сільський харч і друга провізія. Чорний плащ знаходився поверх усього краму. Все посипалось на його, а він як скатертина опинився знизу. Плащ відразу впав всім стоячим у вічі. Драгун з усієї сили висмикнув його  с під низу, уважно обдивляючись.

   - Пане поручику, це ж...

   Поручик пильно подивився на чорний плащ, потім на Саву.

   - Де взяв? Суворим голосом запитав поручик.

   Сава підняв голову та  дивлячись зневажливо на поручика відповів.

   - А хіба його беруть? По-моєму його дають. Запитайте пана Смяровського. Поручик завагався, але взяв себе в руки, знаючи норов Смяровського ще раз глянув на Саву.

   - Так це дійсно лазутчики, тільки наші, ото замаскувалися!  Молодці!

   - Осавул, пропусти їх! - вже повелів поручик, - це наші воїни чорного плаща і кинджала, їх ждуть в фортеці.

   - Так міст піднятий і ворота закриті, що з ними робити, вже розгубленим голосом сказав осавул.

   - Осавул, ти що хочеш мати неприємність? Я пораджу -  подальше від них. І знай, вони як вітер чи вода проходять скрізь. А ми їм зобов'язані допомагати. В дорогу панове.

   Проїхавши декілька кроків, поручик мало не на диби поставив коня. Зупинився.

  - Гей, як там тебе. Хоч скажи, куди краще проїхати? На Лабунь чи на Гриців?

   Сава подумав і відповів:

   - Візьміть ясновельможний пане поручик проводжатого, тільки під Грицовим його  відпустіть. Він потрібен нам тут.

   - А що давай! Це вже краще і більш надійніше. Аж усміхнувся від задоволення поручик.

   - Сава подивився на козаків. Кого ж послати? Треба щоб був смикалистий і терміново  добрався до запоріжців з попередженням, що Вишневецький просить допомоги Корицького і Осинського.

   - Стас, їдь з поручиком, та покажи їм безпечну дорогу, виручив Береза, Саву.

   - Коня йому, доброго коня, затурбувався осавул! - Та сам побіг відв'язувати коня допомагаючи Стасу. Сава збентежився. Чи зрозумів цей молодий козак, що йому необхідно попередити запоріжців про почуту розмову, яка відбулася між осавулом і поручиком?  Та враз Стас дав зрозуміти, що все буде гаразд.

   - Ви можливо сьогодні вже мене не чекайте, вже запізно, та дорога не близька - на скаку дав зрозуміти Стас, що все буде в добре.

   Не буде Стаса, він повернеться вже із запоріжцями! Знати б коли? Група пройшовши міст через Хомору, ступила на територію Старого міста. Чоловіки  нічого окрім тривоги не відчували. Як приймуть їх? Що скажуть?

   Сава відкрито одягнув чорний плащ, підійшов до бузку, листя якого було покручено від спеки. Йому зразу ж відкрили. Старий монах здивовано подивився.

   - Що трапилось?

   - Там козаки підійшли під Случ. Так усі там. Бій напевне буде. А я ж не один тут. Ще зі мною люди, що просяться в фортецю. Хлопці добрі. Коли, що то й допоможуть. Пан Смяровський просив, щоб я приводив таких людей. От я й привів.

  Монах пішов в свою келію, але скоро повернувся. - Не бачу нікого там під стіною...

   - Так вони ж під дверима.

   - Ну, що ж, зови їх. Будуть мені допомагати до появи Смяровського.

   Монах відкрив двері запускаючи козаків.

   - Ого, нам тут скільки і не потрібно! Оскільки більшість поїхала на Случ, де підходять основні сили, а німців, що захищають стіни фортеці обмаль. Я думаю, що чоловіка три необхідно направити на вежу західних воріт. Там, визначаться, що хто вміє. Тут і недалеко. А то в фортецю набилося  чимало людей з Київщини, Брацлавщини. Шляхтичі ховаються в нас. Проте, як почули, що Кривоніс недалеко - почали тікати. Спочатку на Корець. Проте коли взнали, що під Корцем Чорнота - поміняли напрям на Гриців і Заслав, а хто міг на Костянтинів, Збараж і Варшаву.

Розділ  9

   Вранці, 8 липня в п'ятницю Корецький і Осинський з військом були вже в Полонській фортеці. Підоспіли завчасно.

   Ярема Вишневецький виїхав під Кам'янку перевірити чи правду говорять його дозорці, що там уже з'явилися козацькі війська. Перед самим обідом приїхав з поля гонець і попросив, щоб князь Корецький і пан Осинський терміново прибули до Вишневецького.

   Осинський і князь Корецький поїхали на передові позиції де розкинув свою палатку Ярема. Проте невдовзі приїхав посланець з Корця, який в поспіхах, просив якомога швидше відшукати князя Корецького. Він був також відправлений під Кам'янку, де облаштувався князь Вишневецький. Стало відомо, що Чорнота підступивши до Корця з північної сторони потребував викуп, згідно наказу Хмельницького на військові потреби.

   Вікторія, княгиня Корецька, поїхавши на переговори до Михайла Чорноти довго затрималася, всі занепокоїлися. Щось необхідно було робити.

   При цій розповіді монах, що стояв поруч посміхнувся, а потім через проміжок часу, подумавши сказав:

   - Знаємо ми отамана Чорноту, полковника Гадяцького. Михайло, так його звати. Та й Вікторію, княгиню Корецьку, теж знаємо. Чорноту  я знав дуже давно. О, яке там між ними  було кохання! Хоча не любити її було неможливо! Дуже гарна собою: струнка, білолиця з білим природнім волоссям - неймовірно вродлива. Та в свій час, на горе закоханим,  приглянулася юна красуня Корецькому. Влада і гроші перемогли. Після того нещасливий закоханий подався на Січ, де нарекли його Чорнотою. Доброго воїна загубила Річ Посполита, ой доброго…

   Подивився, як всі заворожено слухали його не дивлячись на таку тривожну годину. Монах замовк і продовжив свою подальшу роботу. З підземелля носили смолу. Йшла підготовка фортеці до неминучого штурму козаками.

   Основною силою в Вишневецького був Володийовський зі своїми драгунами. Десятий день князь Вишневецький з обладнаного табору на високім березі нижче Мирополя, де проглядалися чарівні завороти Случа, вивчав майбутнє поле бою. 9 липня прийшла звістка, що війська зовсім зблизилися.

   Спочатку пройшла словесна брутальна перепалка. Після чого виїхали наперед козацькі музики. Всі на конях з музичними інструментами: труби, сурми, бубони великі і малі. Грянула музика. Ярема, який дивився з високого лівого берегу Случа затамувавши подих слухав і не розумів, звідкіля в цього народу стільки гордині - чорнота, а горда. І тут, і тільки тут він гордився, що був причетний до цього народу. Він, і його покійний дід - Могила. Але він кращий, він шляхтич, не рівня їм бо він - князь.

   Війська Речі Посполитої князь Вишневецький вишикував так: лівий фланг який очолював Володийовський і з ним Лангинус, Підбийпятка і провий, на якому знаходився Осинський і Скшетуцький, Вершулл, Кушель, Понятовський. В центрі, стояли гармати Вурцеля, позаду - війська Корецького, який тільки – що повернувся  з під корця.

   Як тільки музика закінчила грати наступила тиша. Тиша була така, що аж в вухах дзвеніло, після грому музики. Потім музиканти наче втопилися в середину козачих полків.

   Словесна перепалка знову відновилася. Та з такою силою, що і вухам стало важко слухати. Обзивали, як хто міг і кого могли. Після чого почалися поєдинки. Почали поєдинки великий і кремезний Полуян і Вершулл, потім приєдналось більше і більше відважних воїнів з обох сторін. Це тривало до тієї пори доки не заграли козацькі сурми. Поєдинки скінчилися. Гребля спорожніла. На ній залишилися людські і кінські трупи. Стежина смерті зачорніла між обома сторонами - передвісник недобрих справ. Знову все замовкло, тільки верби, що оточували став, сумно схилили свої зелені голови на воду, навіваючи тугу і жалібно зашуміли пускаючи брижі на гладеньку воду ставка.

   Князь Ярема відвів свої війська. Стало ясно, що звільнений  пустий сектор стане полем битви. Після чого зімкнулися центральна лінія піхотинців Корецького і з’явилися чорні жерла гармат Вурцеля. Ніяких дій зі сторони Вишневецького не велося. Кривоносу так чи інакше необхідно було взяти Полонську фортецю. Тим більше простий люд Полонного, як і всієї Волині, з надією чекав коли прийде з козаками довгождана воля. Не витримав простий народ, пішов вперед з надією, що такий могутній князь, як Вишневецький, по судинах якого ще тече українська кров, пожаліє їх, віддасть їхнє - відступить на ту частину землі, на яку вони бажають. Пройшли до середини греблі. Ніхто не зробив: ні пострілу, не кинулися відганяти їх з греблі. Люд як зачарований зупинився. В деяких головах промайнуло: чи князь дійсно вирішив віддати їхнє? Може злякався? Тим часом передні ряди піхоти Корецького почали розходитися. Наче трясовина засмоктувала людину, так розсіювалися передні ряди повстанців в доволі широкому секторові, що зробило його військо Вишневецького.

   Але коли піхотинці Корецького розступилися, то народ побачив направлені в нього жерла Вурцелевих гармат, а краї Случі були з обох боків заблоковані німцями Осинського. Стала видна хижа підступність Яреми, що все спланував. Навіть завчасна допомога не зможе їм підійти. Завузька гребля. А козацьке військо за греблею. Здригнулася гребля від пострілів дванадцяти Вурцелевих гармат, посипалися ядра на другу сторону річки. Зійшлися німці,  якими  командував  Косинський. Простий люд потрапив у кільце. Кільце було схоже на поставлений на вогонь котел в якому кипіла кров українського народу.

   Ярема, спостерігаючи це безладдя і товкотнечу, тріумфував. По холопські з нами не вийде.

   - В полон нікого не брати! - Під дією такої ейфорії - вигукував він.

   - Бий бидло! -  кричали поляки.

   Тим часом на греблі людей зібралося стільки, що не лишилося і п'яді вільного простору.

   Над Случчю піднявся гарматний дим. Все затягнуло. Козаки почали організований наступ по всій ширині. Йшла переправа. Ті, хто перейшов та перебрався на другий бік ставка, накидалися на княжі хоругви. Бій розгорівся від Миропольського ставка, аж до згину Случі, що виходив далеко на прибережні луки. Ці і другі новини безперестанно поступали в фортецю з вістовими від Вишневецького, що потерпався за свої тили та за підвіз різної військової амуніції.

   Особливо швидко підійшла неясно звідки і ким підвезена новина, що Кривоніс, який переправився таки через греблю на своєму коні не їхав, а летів на допомогу простому люду, що опинився у вогняному котлі. Летів не звертаючи уваги на залпи гармат, на падаючі шеренги козаків, а добравшись до гарматників зі своїм оточенням порубали їх з добрий десяток. Після чого повернув свого коня та  поринув до оточених повстанців, що надіялися на княжу ласку. Надіялися… А тепер от пошматовані куски закривавленого місива нерухомо лежали на полі бою. Тут же валялась нехитра їхня зброя: коси, вила, ціпи, що практично ніякої загрози озброєному панству не чинили.

   Побачивши  повернувшого назад Кривоноса, Ярема аж загарцював на своєму коні і зі своєю охороною кинувся на переріз Максиму.

   - Гей! Ловіть цього холопа! Я йому покажу бидлу, як тривожити князя!

    Почувши голос Вишневецького, Кривоніс повернув свого коня і крикнув летящому стрілою князю:

   - Розрахуємось, князю! - розрахуємося за все, що ти накоїв, перевертень проклятий! Що ти зробив із моїм народом, продавшись цим нелюдам? Хіба цьому учив твій дід, Петро Могила! - з лютою ненавистю вигукнув він.

   - Я з рабами не б'юся, накиньте на нього аркан! -  гукнув Ярема своїм джурам, що їхали поруч ледве встигаючи за ним, а недалеко позаду прикривала ціла хворунга драгунів. Проте налетів на Кривоноса витягши вперед добре наточену і виготовлену з дамаської сталі шаблю, блискавично відбив направлений Максимом спис, що здавалось ось-ось досягне грудей князя .

   Добре відточений наконечник відлетів, а Кривоніс з древком проїхав миттєво вперед. Повернувши коня назад він знову зі швидкістю кулі кинувся на Вишневецького примінивши вже давно вивчений у бою прийом - ставши на диби своїм конем, заставив піднятися на диби і княжого коня. Зіскочив з коня і вмілим рухом добре відточеного ножа розрізав живіт добротного і обласканого коня Вишневецького. Кінь з сідлом упав. Кривоніс з миттєвою швидкістю молодого рися вже сидів на випещених княжих грудях.

   - От і все, проревів він, вхопившись за Яремене горло обома руками. Кінець…

    І в мить все в очах попливло, не хватало повітря. Він кинув князя і двома руками захотів звільнитися від мотузки що щільно, наче змія обвила його шию. Ноги ковзнули край землі і він наче птах завис у повітрі і раптом впав, а петля піддалася зусиллям німіючих рук. Ковтнувши довгожданого повітря побачив, що сидить неподалік того місця, де лежить труп княжого коня з мотузкою на шиї, яку швидко інтуїтивно знімає. Майже поряд стирчить злегка в крові стріла. Та козацька стріла, що перебила було натягнутий аркан, злегка зачепивши нижню третину передпліччя Яреми. Під’їхавший до Максима його джура миттю зіскочив, підводячи осідланого коня. Джура швидко допоміг Кривоносу розстебнути комір сорочки. Максим, декілька разів набравши повні груди повітря, прийшов до тями. Побачив, що Ярема з його свитою віддаляються, хотів було кинутися навздогін, проте зрозумівши що відбулося, вирішив що наздогнати Вишневецького неможливо. Заревів від образи як звір, у якого силою відібрали здобич.

   Зібравшись з силами, драгуни потіснили козаків і розбіглися між довгих рядів козацьких возів. Заковані в довгі кольчуги, вони на перший погляд здавалися непереможні. Але тут, розділені між рядами козацького війська, вони були неповороткі, і стали доброю мішенню козацьких мушкетів та стріл. Падаючи, драгуни закривали своїми тілами прохід, давили один одного… А тут з північної сторони  добавилася ще козача кіннота. Вона переправилася аж під Марківкою, обійшовши Миропіль, підіспіли завчасно Кривоносу на допомогу. Почалася страшна бійня. Третій раз в цей день пощастило лишитися живим Яремі. Прорвавшись в перший момент атаки, він завчасно виїхав в напрямі свого табору де ще був надійний його захист. Останні залишилися спочивати навіки в  Прислуцькій землі.

   Полуян, бувший в засаді, запримітив утікаючого князя. Кинувся на перехват, але був відрізаний коругою Корецького, і в нерівних умовах збитий з коня і пов'язаний на місці захвату. Багато німців поклали свої голови перш ніж звалили обезсиленого, заваленого трупами, могутнього козака.

   Коли його притягнули в табір, то там зібралися подивитися на заклятого ворога Речі Посполитої. Не дивлячись на бій, під’їхали: Корецький. Осинський, Броневський. Всі дивилися, що буде далі. Тут був ще блідуватий від пережитого в бою Вишневецький. Під'їхав Смяровський, який було збирався в фортецю по завданню князя.

   - Ти подивися, яка собака попалася, аж на душі стало легше! Почула таке, матка найсвентіша мою молитву,- пробурчав Ярема. Ще б і того схизматика приволокти шельма. Полуян  наскрізь пронизав Ярему своїм поглядом, та стояв мовчки.

   - Чого вирячив баньки, говори, хто буде вам допомагати? Де Хмельницький?

   - Я буду, розмовляти, коли ти розв’яжеш мені руки і ноги! Я козак, людина вільна!- гордо відповів Полуян.

   - Ти мій холоп, який утік від мене! Тому, що мені робити з тобою тут вирішую я! – вже зі злістю сказав Ярема.

   - Смяровський, де твої фахівці? Не таких заставляли розмовляти! Добав йому розуму!

   Смяровський кинувся в сторону і невдовзі привів м'язистого гіганта, який як ягня взяв Полуяна за руки, підняв і положив на свою могутню спину. Другий душогуб вийняв добре відточений ніж, одним махом відрізав штанини козацьких шаровар, розпоров повздовж спини каптан, оголив мускулисту спину Полуяна. Вивіреним, не на одному козаку, рухом ножа проложив рівну криваву борозну майже поруч з хребтом, паралельно цій шириною на два пальці проложив слідуючу, поверху їх з’єднав. Підрізав верхній шар шкіри. Намотав його на вказівний палець. Подивився на Ярему. Той стояв не поворухнувшись і  тупим поглядом слідкував за роботою вірних своїх псів. Обличчя було бліде, очі горіли ненавистю.

   Та Полуян мовчав. Не один мускул не здригнувся на його видубленому степовими вітрами обличчі. Але очі … Його очі… Вони сміялися! Та раптом губи Полуяна склалися в презирливу посмішку. Запорожець насміхався над своїми катами!

    Ярему облило від цього холодним потом. Очі палали ненавистю та заздрістю до нечуваної витримки козака. Тіло почав бити ледь стримуваний нервовий дріж.

   - Солі йому, солі посип… собаці!- Нарешті заволав Вишневецький, зовсім втративши над собою контроль…

   - Ясновельможний князю, не буде він розмовляти.

   - Розв’яжіть його - майже благаючи сказав Корецький.

Вишневецький нарешті подолав свою нервову слабкість. Трохи заспокоївшись сказав:

   - Добре, хай буде так! Розв’яжіть.

   Полуяна розв’язали, так і не вивідавши нічого, що хвилювало панство. Вишневецький звелів Смяровському забрати Полуяна у фортецю і попрацювати з ним, як потрібно. Тільки відправили Полуяна, як лазутчики, що прибули до Вишневецького з тієї сторони доповіли, що на допомогу Кривоносу підійшов Богун. Добрався до Корецького і посланець з Корця, доповів, що Чорнота з’єднався з Морозенком і вони мають намір іти на допомогу Кривоносу. Та також що зникла княгиня Вікторія і терміново потрібно десь її шукати.

   Корецький під впливом такої новини попрохав у князя дозволу покинути бойовий табір.

   - Що, шукати княгиню Вікторію? - Єхидно усміхаючись запитав Вишневецький.- Що взяв те й маєш…

   - До нього під’єднався і Косинський.

   - Вельможний князю, ми думаємо, що необхідно зустріти козаків у фортеці, бо у нас  боєприпаси і провізія закінчується. Хоча і доставляти з фортеці недалеко, але гармати на стінах   фортеці  значні. Там можна зустріти і Хмельницького і всіх других собак як потрібно.

   - Маєте рацію,- погодився Вишневецький. - В вечірніх сутінках ми їм залишимо чисте поле і їхні собачі трупи. Хай воюють!

    Князь Корецький, а за ним і Осинський, покинувши Ярему стрімголов поїхали. Обминаючи залоги полковника Чорноти, Корецький мчав, мало не загнавши коня, в Гриців. Там він                   вирішив просити в князя  Заславського допомоги у пошуках та визволенні своєї Вікторії.

   Розділ   10

Під покровом вечірніх сутінків князь Вишневецький почав відвід своїх кворуг в Полонську фортецю. Хоча й була вже пізня година, але ця новина миттєво рознеслася серед жителів фортеці.

   Полонський замок вселяв у Ярему надію неприступності. Західна сторона, частина північної і південної сторін були оточені широким руслом річки Хомори. Східним форпостом фортеці рахувалися дальні підступи - річка Случ з її крутими берегами. Там, як правило, противника виснажували, а з фортеці на нього направлявся град ядер, куль, стріл після чого виходили захисники і добивали нападників під її стінами. От і цього разу Ярема понадіявся на  правильність виконання таких канонів.

   Сили козаків практично не зменшилися. Ті люди, які загинули - повстанці, або місцевий люд, який так чи інакше піднявся проти своїх володарів. Можливо прийдеться і фортецю пожертвувати, щоб не допустити вглиб козацькі загони. Добити козаків потрібно в другому місці, в Костянтинові. Але потрібно це зробити легко, з ефектом господаря цієї землі. Та й захищати фортецю нема з ким. Осинський, Корецький покинули його. Броневський чи з ним, чи не з ним неясно - жде свого часу, щоб десь вислизнути. Вишневецький майже під’їхав під східні ворота фортеці, де була посилена охорона мосту.

   - Ясновельможний князю, вам терміновий лист, - під’їхав до нього есаул.

   Під світлом смолоскипу лист з королівською печаткою було розкрито. Лист Ярему порадував. Там з ним рахуються, Річ Посполита не забула його, там признають його бойові знання та військову доблесть, просять приєднатися до коронного війська Речі Посполитої. Тут було і рішення Сейму.

   В сутінках, на чистому небі, чітко виднілися обриси сторожової вежі східних воріт, яка врізалася в небесну вись, наче підпираючи собою небо. Фортеця зі східної сторони була обнесена сухим глибоким ровом, продовженням внутрішньої сторони якого була висока кам'яна стіна фортеці. Навколо фортеці розміщувалися вісім бастіонів. Східна сторона, яка була між виступами річки, обнесена частоколом з південної сторони до північного сходу, мала три бастіони. На бастіонах розташувалися до 50 гармат із тих 80 що були стінах фортеці. На цій стороні сконцентрувалося до вісімсот жовнірів та німецьких найманців. Вони були готові відбити любий напад запорізьких козаків.

   Старий монах ніби приписав Саву з хлопцями біля себе. Основна задача, - підготовка підземелля фортеці до оборони під час її осади. Практично ніхто не спав. Смяровський, який з’являвся тепер тут дуже рідко, поклав всю роботу на малоговіркого чоловіка, якого Сава бачив під час зустрічі. Він у підземеллі то з’являвлявся, щось переговоривши з монахом, то зникав. Старого монаха, як виявилося, звали Вацлавом. Смяровський звав його Вациком. Це був добропорядний чоловік, який не дивлячись на свій сан священика добре розумівся у всіх роботах, сердечно ставився до прибулих, а ще краще до знайомих людей. Він розповів кого пропускати, а кого ні не дивлячись навіть на їхні військові чини. За ці короткі півтора дні Сава з Тодором Спичаком побував під усією фортецю. Вечором, коли вже всім стало ясно, що Вишневецький повертається в фортецю Вацлав сказав Саві:

   - Підемо зі мною. Візьми ще декілька чоловік з собою.

   Йшли, як здавалося недовго, а коли піднялися на поверхню Вацлав, стоячи під розкішним кущем де знаходився лаз з підземелля, сказав:

   - Ото там східні ворота.

    Це було чудове місце для огляду навколишньої місцевості. Велика ведмедиця, що висіла над фортецю, яскраво висвічувала всім своїм зоряним скупченням, ніби випустивши фортецю з ковша. Перед східними воротам, біля вогнища, що вигравало впираючись в безмежну темінь вечірньої бездни, стояла залога драгунів. Круглий червонуватий відбиток полум’я спалахував, зрідка закидаючи за ореол кола блискавичні відблиски; тонкий язик світла піднімаючись у височінь, досягав до верхівки поставлених куполом огрядних дерев’яних полін, гострі довгі тіні, вривалися на деякий час до самих язиків полум’я. Морок боровся зі світлом. Деколи, якщо полум’я горіло слабше і світлові кола звужувалися, із темряви раптово, на мить, вривалися тіні розташувавшихся поряд людей. Списи та щити були постійно при них. Голови коней висвічувалися вище людських постатей. Деякі коні, розташовані подалі від вогнища, уважно вдивлялися в полум’я. Було чутно їхнє фиркання, та зрідка іржання. Перед вогнищем періодично то з’являлися, то зникали когорти людей та коней, що то беззвучно, то з деяким брязкотом рухалися в сторону східних воріт фортеці. Вишневецький таємно відступав.

   Всіяне зірками темне чисте небо високо стояло над землею, річкою, степом разом з людьми кіньми та зброєю… Вдихаєш свіже, наповнене особливими квітковими пахощами повітря… Солодко стає в грудях…Такі пахощі лише тут, на границі Волині і Поділля, Полісся і Лісостепу - квітучій пуповині України.

   Ясько Терешків наблизився до Сави, пошепки, майже на вухо сказав:

  - Місця я ці добре знаю, корову тут пас в дитинстві. Сава оглянувся в вечірні сутінки - не видно нічого. Факели, з якими вони йшли по підземеллю залишилися внизу при виході. Всі їх ретельно зібрав чернець.

   - Тихо! Відійди і заховайся в придолинок, поки всі не підуть звідсіля, а там знаєш куди необхідно іти і кого шукати. Тільки не барись, часу обмаль залишилось.

   Якомога тихіше відповів йому Сава.

  - В потрібну годину вранці запалите факел неподалік Київських воріт. Ми будемо вас дожидати…

    Вацлав  звелів двом  ченцям  залишатися  на поверхні,  а Тодору Спичаку сказав, щоб підняли на поверхню декілька мішків з раніше заготовленим ґрунтом, для поверхневої засипки  їхнього   виходу. Після чого всі спустилися  в підземелля до центрального проходу, яким вони щойно прийшли з фортеці. Напроти була кімната, щільно забита камінням сірого граніту. Двома плоскими брилами Вацлав звелів перекрити отвір лазу, через який вони повернулися. Після чого два ченці вкладали, а Савина  група  носила  камінь   з   кімнати,   що   була  напроти і закладали ним весь прохід, що вів на поверхню.

   - Я думаю, що тепер оцим ходом скористатись неможливо. Повертаємося до західних воріт. Тільки ідіть за мною і нікуди без мого дозволу не звертайте, а то в кращому випадку вийдете в Лабуні.

   Через деякий час на їхньому шляху почали з’являтися, як озброєні, так і вельможні люди які не мали при собі ніякого озброєння. В одному із переходів, що вів праворуч, стояла залога з п’яти жовнірів.

   - Праворуч, я не рекомендую іти нікому. Тут вас можуть позбавити  життя. Хід  веде  до  княжого  палацу,  ще праворуч військові  казарми,   а  далі  ринкова  площа «Воля»  і  ратуша.   Старайтеся  держатися  лівіше. Тут менше переходів і небезпеки. За виключенням одного, самого крайнього - при виході. Там  у бокову келію вкинули Полуяна. Сказали, що як тільки буде в князя час, завтра посадять на палю, бо князь Вишневецький дуже бажає подивитися  коли цей  Полуян буде знаходитися на праведній дорозі…

   Вранці, з першими півнями, всі піднялися. Коротка молитва, яку затіяв старий монах, закінчилася проханням захистити їх і спасти від клятих козаків, що вже ось-ось повинні з'явитися під стінами фортеці. Після чого всі пішли до вежі, що між західними і північними воротами - «Кривої брами», що неподалік Троїцької церкви, де знаходилися складені ядра до гармат.  Невелику кількість підняли на середню вежу, а більшу частину погрузили на вози і перевозили, обминаючи князівський замок, до східних воріт. Як тільки перші промені сонця з’явилися над горизонтом, під стінами фортеці з’явилися загони Максима Кривоноса, що переслідували рештки війська Яреми Вишневецького. Проте близько до стін фортеці козаки не підходили бо їх обстрілювали з гармат. 10 липня до обіду хоча і велася перестрілка, але дальня. Гарматні постріли що лунали, не досягали своєї мети. Стало ясно - Максим Кривоніс вивчає систему оборони фортеці. Ярема нервував. Він закрив усі ворота фортеці, до якої нікого не підпускав на гарматний вистріл. Про Полуяна, який знаходився в підземеллі, було на деякий час забуто. Ось-ось повинен був підійти Чорнота і Морозенко, яких по словам лазутчиків необхідно було чекати десь вкінці неділі зі сторони Кривих воріт.

   11 липня, у вівторок, по фортеці розійшлася чутка, що недалеко від Київських воріт палає одинокий факел. До чого  це?  Одні говорили, що  Кривоніс тут буде штурмувати ворота, другі казали, що це та границя, до якої може долетіти  випущена з фортеці стріла.

   Одна людина в фортеці - Сава, знав що означає одинокий запалений факел. Необхідно діяти. А як пройти непомітним у   підземелля? При такій кількості нових людей, при таких обставинах, коли один тікає, другий ховається де може, тяжко координувати правильність дій. По полудні, під захистом штурмових щитів, до міських валів підійшла організована маса козаків, і розпочався штурм.

   Підтягли довгі драбини, бійниці. До вечора того ж дня, передмістя було в руках козаків.  Допоміг руський люд, який ненавидів, і   поляків, і  євреїв, і  їх  прибічників   таких  як Вишневецький, Любомирський, Броневський та Тишкевичі.

   Зоставивши Тодора Спичака і порекомендувавши, як діяти коли буде можливість звільнити Полуяна з підземної темниці до приходу повстанців, Сава разом з двома односельцями зник в темені підземелля фортеці, держачи в руках невеликий смолоскип, що давав змогу хоч трохи орієнтуватися в темних коридорах підземелля. Вони повільно рухалися придержуючись правої сторони підземелля. Час в підземних коридорах не піддавався відліку. Рух здавався надто повільним. Вже через деякий час почувся з темноти насмішкуватий сонний голос:

   - Вацик, чого ти не даєш нам здрімнути? Чи ти думаєш, як ти вже старий і спати не хочеш, то й нам не хочеться? Але коли вже близько з'явилися дві незнайомі постаті жовнірів, стало зрозуміло що  їм необхідно щось сказати:

   - Та він трохи приліг. Втомився. Роки, самі ж розумієте. То   Вацлав,   нас   послав   чатувати   біля заваленого входу.

   - Ідіть. Це добре! Тай  ми будемо більш упевнені, подрімаємо скільки можна. Були впевнені, рухаються в вірному напрямку. Пропустивши один хід, напевне на Лабунь, невдовзі стояли біля добре замаскованого сірим гранітом виходу із підземелля.

   Смолоскип поставили в печерну кімнату, щоб не було видно світла. І безшумно, якомога тихіше почали розбирати завал. Час ішов дуже повільно. Вже десь далі за середину, коли пальці рук заніміли від напруги, почулося далеке побрязкування каменю об камінь. Сава взяв невеликий камінь і виразно, рідко, але періодично постукав. Невдовзі почулися такі ж самі рідкі періодичні удари, що йшли з тієї сторони. Всі зрозуміли -  вхід розбирає і друга сторона. Відчулося полегшення в усьому тілі. Частково спала напруга. Пошепки почали спілкуватися. Коли через щілини проникло світло з другої сторони, попросили заховати смолоскипи.

   Розібрали. Зустрілися неначе браття після довгої розлуки. Ясько Терешків стояв задоволений, що вони зробили все, щоб допомогти повсталому люду і запорізьким козакам.

   Сюди, під великий звисаючий кущ нехворощі, підходили озброєні для близького бою добірні козацькі сотні. Вже їх тьма підземного лабіринту заховала близько трьох сотень, а вони скрито, щоб не було помітно з веж і стін фортеці, все підходили і підходили. Сава і Ясько беззвучно розміщували воїнів. Один за одним в темряві, по лівій стороні підземелля пропускаючи, як велів Вацлав, поворот на Лабунь.

   Вирішувалося - хто буде керувати боєм всередині фортеці: Кривоніс чи Богун. Вирішили що Кривоніс звернеться до захисників фортеці, а потім з’явиться з сотнями, що пройшли через підземелля. Тай сам Максим сказав:

   - До Вишневецького і його прибічників у мене дуже багато питань, що виникли через образу як моїх людей так і мене особисто. Я б хотів, щоб вони залишилися там на всі часи з ляхами окроплені їхньою кров'ю. Так і вирішили.

Розділ   11

   Вранці, 12 липня, по світанку на православне свято Петра і Павла до замкової охорони звернувся Максим Кривоніс:

   - Люде руський, ми козаки ваші кровні брати. Чому ви в таку тяжку годину служите іновірцям? Чи допустимо в таке велике православне свято різню між собою робити? Чи вам краще допомагати нашим  гнобителям, - панам? Гайдуки з криками: «Любимо Русь неньку і вірні будемо їй навіки» - перейшли на сторону Кривоноса. Не дивлячись на хаотичну пальбу гармат, що знаходилися на східній вежі, козаки кинулися  до  стін.   Зверху  летіли  викинуті  захисниками фортеці, що вирішили перейти на сторону повстанців, тіла німців і поляків.

   Знизу стін - гайдуки, а зверху стін - більша частина захисників допомагала кріпити драбини по яких повсталий люд безперешкодно видирався на стіни фортеці. Аж ось, де не візьмись, в фортеці з’явився Максим Кривоніс, який проник через підземелля і вийшов на площі перед західною вежею. Козаки, як мурахи, опанували східну стіну фортеці. Стало ясно – скоро перемога, тільки треба трохи дожати.

   Ярема, коли йому доповіли, що біля західних воріт Кривоніс, кинувся на коня, але його зупинили:

   - Ясновельможний княже, він у фортеці, біля Західної вежі.                               - Смяровського до мене з Полуяном, та мерщій відкривайте Криві ворота поки що не з'явився Чорнота зі своїми хлопами. Заблокуйте Західні ворота.

   Зблідлий, тремтячим голосом прокричав Ярема.

    В   цей  час,  звільнений  напівживий  Полуян  стояв  перед Кривоносом і благав його:

   - Знайду цього собаку, перевертня. Знущається з люду
православного. Максиме, дай доброго коня, а здоров’я  ще
маю для цього.

   Кривоніс з великим жалем дивився на Полуяна - могутній, як дуб у якого стяті багато життєво важливих гілок, а стоїть. Отакий наш народ: побитий, порубаний, обдурений, принижений, але як гриби - тільки благодатна погода, знову і знову з’являються із матінки землі. Що вони роблять з нами? Як вони мордували цього красеня Полуяна! Ні! Пощади не буде ні ляхам, ні жидам - нікому хто знущається з його народу!

   - Бийте клятих ляхів, жидів і всю цю нечисть,- з великою злістю крикнув Кривоніс.

   - Нікому пощади не буде!

    « О тоді - то козакам   у   городі   Полонозі   дана   воля   на   три з половиною дні «Пийте - гуляйте» (дума о жидовских откупах и о войне из-за них». Летопись  єврея, современника Н.Гонновера.

   Козаки з криками:

   - Гиньте, прокляті жиди, замість панів своїх, яким служите
на нашу погибель!

   Кинулися на євреїв, що збіглися з Бердичева, Любара, Чуснова і із усіх близьких поселень.

   І били: різали, рубали, кололи, вішали хто чим і як міг. Після козаків і повсталого народу, що пройшли через ту чи другу вулицю фортеці не осталося живого люду. Дійшло до того, що супротиву ніякого зі сторони оборонців фортеці не було. Заходив козак у багатолюдний натовп і сам по черзі різав: спочатку євреїв, а потім всіх інших…

   Ярема Вишневецький вирішив покинути фортецю через Криві ворота, поки не підійшов Чорнота з Морозенком. Та й причина для цього була. Прохання приєднатися до війська Речі  Посполитої, яке  очолював  фельдмаршал Владислав Домінік. На цьому настоював воєвода Тишкевич, що з тисячним  військом  прийшов з Бердичева, щоб об'єднатися  з Яремою і побити козаків. Проте не вийшло. Козаки з повстанцями виявилися набагато сильнішими. Тому нашвидкоруч кинули фортецю - кінні шляхтичі, а піхотинці, як тільки вийшли, то неподалік Сягрова, ув’язалися в бій з передовими силами Чорноти і Морозенка, що рухалися з Корця. Довелося повертати на Гриців, де стояв князь Заславський зі своїм військом.

  Полуян з радості сів на коня, якого привели йому. Надів кольчугу. Із-за пошматованої спини вирішили обрубати в неї лати,  щоб не зачіпали запаленої, ще темно багряної полоси рани. Щоб не трусила його лихоманка, козацький лікар приписав йому пів заряду гарматного пороху. Розвів його навпіл з горілкою і дав Полуяну. Та ще порадив хоча би трохи поспати. Козак рану, що ще ятрилася, замазав земельним бальзамом: розмішав землю-матінку з дещицею власної слини. Спав Полуян чи ні - важко сказати, але коли прокинувся то себе почував набагато здоровішим і зібравши ватагу своїх козаків, до якої приєдналися Спичак, та Сава з своїми синами Власом і Гнатом. З ними старий Калішта штурмував стіни Полонської фортеці.

   Через Західні ворота виїхали на перехват шляхти Вишневецького. Як розраховував Калішта, між Коханівкою і Адамовим повинен знаходитися козацький загін Тиші. За ним послали гінців ще 9 липня, щоб  взяли запорожці  участь у штурмі фортеці. Ніхто і гадки не мав, що фортецю так швидко візьмуть. Добре, що допоміг місцевий люд. Проте, як тільки проїхали Західні ворота, зустріли загін Тиші що переправлявся через Хомору біля Старого Міста. Полуян попросив Тишу повернути загін і їхати з ними на перехват Яреми з шляхтою, якому перекрив відхід Чорнота з Морозенком за Сягровем.

   - Ймовірніше він буде прориватися на Гриців між Коханівкою і Каленичами, сказав Полуян.

   Щоб менше був загін помітний, поїхали через Адамівський яр. При виїзді з яру, зі сторони Коханівки наткнулися на піший дозор Вишневецького. Калішта з дозором справився сам, ще й захватив одного дозорця в полон.Тут же в яру, що вів до Скри- півки чинили допит. Дізнавшись, що решта піхоти вщент розбитої під Сягровим рухається за кінною шляхтою і переправляється через Скрипівку в Коханівці направляючись на Гриців. Ніч застала їх в яру, де недавно Калішта ховав зброю, щоб нею зі своїми однодумцями хоч якось допомогти повсталому люду і запорізьким козакам у взятті Полонської фортеці. Виявилося, що і фортецю взяли і Любартів з Вишневецьким з неї виг-нали. Тепер потрібно їх прогнати якомога далі,ближче до їхньої Варшави. З під Сягрова під покровом ночі ішли розрізнені та подрібнені війська Яреми. Тут, під Коханівкою вони знову спробували зібратися в колони і організовано переправитися на правий берег Скрипівки, щоб добратися до Грицева, а там вже поряд і Заслав і Констянтинів .

   Смутний, як хмара, їхав князь. На зовсім другому коні, карому, подану йому поспіхом. Рядом ішли присоромлені рицарі -вчорашні захисники неприступної Полонської фортеці. Ішли групами, опустивши голови. Виснажені за кілька днів боїв, мало вірячи своєму грізному князю.

    Ярема був розлючений: почуття приниження давило йому груди. В його очах з’явилася огидність до своїх соратників. Ганьба відступу перекосила його обличчя, покрите всюди рожевими плямами. І тільки пітьма літньої ночі прикривала всю ницість княжої душі. Він нервово покручував свої вуса, часто поверхнево дихав, намагаючись невидимо пришпорити свого коня, ніби - то бажаючи його повернути назад. Він хотів би повернутися. Назад, і тільки назад! Щоб помститися цьому непокірному та гордому люду!

  Вже було запізно, а влітку ніч коротка. Необхідно було зібрати розрізнених по невеликих групах піхотинців. Запаливши в глибоких ярах під Коханівкою і Каленичами невеликі вогнища, князь дав змогу їм групуватися. Сам же віддалився на доволі високий пагорб, розвернув свій намет будучи впевненим, що до ранку ніхто його турбувати не буде. Розрізнені групи сходилися, формувалися в колони, відпочивали ждучи непередбачуваного ранку. Більшість надіялася. Що сюди в глибинку ніхто вночі не прийде, та й тут недалеко Гриців де війська Корецького та Осинського під прикриттям князя Домініка Заславського. Хоча Заславський недолюблював Вишневецького, але надіялися, що він має добре організоване військо, яке в деякій мірі може протистояти козацькій силі.

   Про це знав і сам Максим Кривоніс, тому напередодні, через затриманого в полон офіцера - драгуна передав лист Корецькому, в якому писав: «Милостивий пане Корецький! Один з ваших воєвод бажає, щоб я війною знехтував і мир узяв за основу. І я тієї ж думки. Проте подивившись, що учинив Вишневецький над моєю братією - очі наказав своїм супостатам вертіти свердлами, безвинно садити їх на палю, полосувати спини засипаючи їх сіллю з селітрою, я його шукати не перестану, перевертня поганого. Брав би приклад зі свого родича. Той хоча і не українець, але зробив для України стільки, що хоч бери його в лик святих. Крім того, застерігаю тебе і твоїх воєвод, що мої брати-козаки настроєні до тебе і твоїх підданих не дуже добре і покладатися на них після таких справ непотрібно. Краще забери ти свої речі і речі своїх підлеглих то вивези далеко від замку. А то хоч би і хотів я вас охороняти, проте люди в моїм війську різні. Тай від зустрічі нашої, я якої я так бажаю, добра не буде. Коли ж би ти, вашмоць, думаєш мене військом своїм знищити, так не тікай з Грицева як з Полонного, я радо вашмоць зустрінуся. За дівку свою не переживай. Чорнота її відпустив в Корець завчасно. За те що мої хлопці виманили тебе з Полонного - вибачай. Козаки. Хоча знову Чорнота проситься Корець взяти. Говорить що доки Корецький в Грицеві - час взяти твердиню. Як ти думаєш, хай бере?

   Вашої милості приятель такий як бачиш. Максим Кривоніс.»

   Одержавши такого листа Корецький хоча і товстуватий, мерщій почухав свою лисину і зрозумів, що необхідно збиратися в свій Корець. Підійшовши до князя Заславського, предводителя місцевої знаті, вибачився і сказав, що йому терміново необхідно відбути в Корець, так як є звістка, що знову хочуть взяти фортецю. А там молода, кохана дружина, яку необхідно захистити від холопських нападників. Князю Заславському нічого не залишалося робити, як благословити князя в дорогу. Посміхнувшись він сказав:

   - Їдь швидше, князю, а то коли фортецю ще не взяли то твердиня сама впаде. Корецький повернувся , щось хотів сказати, але подумавши, а що казати, вся ж округа знає, як він женився, змовчав. Добре, що хоча б мовчать і в очі нічого не кажуть. Хоча дружина в нього чарівна, всі на балах завидують. Хто мовчки, хто в голос, а більшість ж таки захоплюються її красою. Ото і він, Корецький, готовий для неї зробити все. І цього розбишаку Михайла був би в темниці згноїв, але той втік за пороги в Січ. Тепер недосяжний - полковник. Ні таки потрібно швидше їхати в Корець. А то мало, що може бути, треба  захистити кохану. Від Вишневецького і цього не дождешся. Та й захистити Корець нікому. Добре, що повстанці повернули на Гриців, дивись і Корець обминуть.

   В його голові постійно виникала уява коли на балу дуже гарний, статний, високий і ще на перший погляд доволі юний офіцер Коронного війська Речі Посполитої, в якого були ще білі рідкуваті вуса з доволі рум'яним обличчям з загадковою посмішкою на вустах і блиском в очах запросив до танцю його Вікторію. Закинув на ліву сторону руку, витягнув шпагу із портупеї, віддав її другому також молодому офіцеру і, натягнув замшеву білу перчатку на праву руку, «все по закону», усміхаючись, став в четверть оберту, вичікуючи такт до початку мазурочного мотиву він красиво топнув одною ногою, викинув другу, і висока, доволі легка фігура тихо і плавно, то шумно і бурно, з тупотом підборів і ноги об ногу, рухався по колу зали.

   Граціозна, мила, незрівнянна ні з ким Вікторія пливла біля нього, непомітно, вчасно укорочуючи чи подовжуючи кроки своїх миленьких білих атласних ніжок. Вся зала слідкувала за кожним рухом цієї пари. Особливо виділялися на ньому припасовані опойкові чоботи, модні з гострими носками і мало не квадратними каблуками. Такі чоботи шили у Франції. Хто попало в них не зміг би ходити. Вони доволі виразно підкріпляли фігуру «Па», яку в танці всі чомусь хотіли виділяти. І поки пройшли два урги він швидко розставив ноги, упав на одне коліно, а вона загадково посміхаючись поправила свою спідничку, яку він на погляд збоку навмисно зачепив, плавно пройшла навколо нього, всі дружно зааплодували. Він з бійцівською хваткою піднявся, ніжно, мило обхвативши вуха Вікторії і, поцілував в лоб, підвів до князя вибачився, вклонився і не оглядаючись поспішно вклав подану  шпагу в портупею і вийшов із зали, покинувши бал.

   Корецький після цього перестав запрошувати молодих, а особливо шляхетних офіцерів на бали. Всі намагання молодої знаті потерпали поразки. Нікого!

   Не спалося. Вишневецький вийшов з шатра. Неподалік, на доволі видимій відстані, знаходилася охорона. Вогнища не запалювали. Тим часом наближалася північ, ніч була як грозова хмара, тільки безліч зірок мерехтіли: і прямо, і ліворуч, і праворуч над головою. Такої зоряної яскравості він ніколи і ніде не бачив, а зверху з самої вишини лилася нічна темрява. Уважно дивлячись в сторону Грицева, він зачув у нічному повітрі запах річки. Річки рибної. Кумкали жаби. Дивовижне відчуття охопило Ярему. Коли він ступав, кроки глухо відкликалися в малорухомому повітрі, крутий похилий пагорб наче тікав з під ніг. Долина по якій текла річка була не дуже широка, а сільська дорога, що з’єднувала два села чорною стрічкою перерізала їм шлях на Гриців.

   - Що за села? Запитав Вишневецький

   - Ліворуч Коханівка, під якою трясовина буквально під селом, зразу ж за дорогою. Праворуч - Каленичі. Середина лугу добра, тай дно річки тверде, переправлятися можна_,  доповів сторожовий офіцер.

   - Наводьте переправу. Тільки скрито. Я думаю, що вранці Кривоніс буде тут зі своїми хлопами. Тишкевич перекриє їм шлях, а на тій стороні нас зустріне Заславський. Підтягне гармати з Грицева і прикриє переправу.

   Віддавши наказ, Вишневецький відійшов у свою палатку і ліг на свою похідну канапу. Не дивлячись на свою залізну, виховану боями волю, останній день себе почував розмореним, фізично і морально.

   Багато пекучих і болючих почуттів хвилювало його буремну душу: туга за приниження його хлопами, гріх за розорення тих святинь, які будувалися майже віками і страшна ненависть до цих тварюк, що так безцеремонно не по лицарські викручують йому руки і забирають нажите батьками і дідами добро, ганьба від їх успіхів, зневажливість до захисників Речі Посполитої - захисників вітчизни. Все це лягло тяжким тягарем на його горде серце. Що в тих козаків за сила? Відгодована, сита, та навчена і вимуштрувана армія неспроможна захиститися від цієї неорганізованої рвані, що вчора сіла на коня, а сьогодні йому, князю, диктує умови. Та й через кого? Взяти Корецького. Князь. Воїном бажає бути, а через жінку готовий на все. Здавалось, бери шляхетну, вивчену в Франції панянку. Ні, знайшов… Красуня безспірно, але як тільки якась невеличка проблема в неї, кидає все і їде за три землі, щоб впевнитися чи на місці її спідничка. Ганьба! Кинути їх усіх тай собі забратися в свій Вишневець і більше не допомагати цим рядженим дурням. Ще трохи покрутившись на канапі, помучившись з тяжкими думами, Ярема полинув у безодню сну.

   До перших півнів, коли господиня темрява, можливо багато що зробити. Тиша радився з Полуяном і місцевими козаками вихідцями з цих сіл.

   - Як пройти до переправи непоміченим і завдати блискавичного удару по противнику, - запитав Тиша, дивлячись на нічний горизонт, що розстилався  перед козаками. Там десь біля горизонту знаходилась і Коханівка.

   - Ми зробимо все по іншому. Зараз темінь, пробиратися в гущу ворога недоцільно. Ми їх будемо підчищати, як кущі біля крайніх вогнищ, де вже відпочивають жовніри. Їхню охорону перестріляти стрілами, а всіх інших – потихеньку прибрати, щоб зосталися навічно там. Скажете, не по рицарськи? Так,  правда Ваша… Але не до рицарства тепер! Тай з ким? Хто там буде розбиратися в такій колотнечі. І хто там буде знати - сонного чи не сонного вбили.

   - Воно і не дуже добре на сонного нападати, тільки бидло турок або лях може це вчинити, -  відказав Полуян.

   - Можливо, і так. Значить, не дуже погані наші справи,- повів далі розмову Тиша, - честь і совість це - судьба України. А вона видно є. Не дивлячись на поневіряння, відкрите знущання, особливо з тебе брате, а ти так мислиш. І до ляхів доброзичливий. Тоді давайте, трохи перепочинемо, а на вранішній зорі піднімемо їх сонних.  

   Козаки виставили дозор і все завмерло в нічній темряві на деякий час. Та чи надовго той сон та тая тиша ?

Розділ 12

   Із-за гаю, що маячів на горизонті, виплив місяць. Він раптово заховався за невелику видовжену хмаринку, а випливши на мить знову зник. Здавалося, що він купається в пінистих хвилях бурхливого моря. Небо було зоряне, та з появою місяця яскравість зірок на деякий час ніби потускніла. На нічному небосхилі хмари, немов дітлахи,  гралися в простеньку дитячу гру - козаки й розбійники: то  набігали на місяць та  на зорі, то тікали від них… Велика і Мала Ведмедиці, наче великий і малий віз, котилися все ближче і ближче до заходу, поволі обертаючись навколо вершини оглоблів малого воза. Північна зірка, як нічна цариця, керувала цим безмежним, узаконеним тисячоліттями, рухом. Сизі хмари ніби скотилися зі срібної бороди Місяця, і він освітив хоча й яскраво, але якимось блідим та  неживим світлом зачаровані сонні луки, поля, яри та гаї з дібровами. Все навкруги видавалося настороженим та мовчазним. Десь прокричала  злякана сонна  пташка розбуджена  кроками останніх відступаючих вояк Речі Посполитої. Сторожа  уважно роздивлялася ту частині степу, звідкіля чулися пташині крики. Нарешті все стихло навкруги, зачаїлося. Ледь чутно було легкий шерхіт ходи відступаючого розрізненого війська. Ось і навіть їхні тіні зникли у пітьмі літньої  Української ночі.. Як тільки старий місяць сів за нічний горизонт, на північному сході заграла всією чаруючою красою яскрава вранішня зоря. Її яскравість з кожною миттю збільшувалася і збільшувалася, вбираючи в себе рожево – червоні промені сонця.

    Старий Калішта хриплуватим голосом промовив:

   - Пора. Через годину-півтори буде благословлятися день сьогоднішній. Зійшла зоря.

   Піднялися всі. Підійшли розвідники з села. Вже давно повернувся посланець від Кривоноса. Вирішили, підійти до ворога на найближчу непомітну відстань, а як тільки буде сіріти - наступати в декількох місцях одночасно. Розраховували на раптовість нападу. А потім вже підійде і Кривоніс зі своїм військом.

   Тільки но почало сіріти, Ярема вийшов з палатки. Його зблідле, з висохлими слідами поту і пилу обличчя, після короткого нічного перепочинку відразу осунулося і змарніло, він наче постарів на декілька десятків років. Бігаючі та злякані, немов у зацькованого лиса очі, виказували його неймовірну тривогу та страх. Навкруги панувала тиша.

    Раптом на правій стороні Скрипівки з’явилися гармати Заславського, прислані прикрити переправу і відступ військ Вишневецького. Піднявся настрій у Яреми, де й подівся зацькований погляд. Голосом господаря цієї землі він наказав своєму джурі принести води, щоб умитися. Йому бачте підказали, що вода тут дуже цілюща і помічна. Вмившись і випивши води на тщесерце, він дійсно відчув приплив життєвої енергії.

   - Козаки! Козаки! - почулися крики! Зі сторони села, зі сторони поля, де ночували воїни Речі Посполитої, яких так злагоджено захищав Тишкев, одночасно з'явилися   козачі загони. Вони з криками:

   - Вперед за віру!

   - Бий ляхів! - Як смерч неслися на відступаючі війська.

   Зі сторони постою війська, яке збиралося в полки, щоб організовано переправитися на правий бік Скрипівки бігли поляки, євреї. Піхотинці завбачивши князя Вишневецького зупинилися, обставивши щитами його шатро, та  разом з охороною приготувалися до відбиття атаки козаків. Драгуни Володієвського, що не встигли переправитися, збилися в свої загони і почали відбиватися від наступу козаків. По п’ятам козаків, наздоганяючи їх бігли селяни місцевих сіл, хто з чим міг, а більшість з довгими списами і зброєю, що ще раніш видав Калішта. Завбачивши такий несамовитий наступ, шляхту охопила небачена паніка. Деякі з них намагалися врятувати своє життя, що висіло на волосинці від смерті, але була такою страшною, що зброя випадала з їхніх рук. Деякі під враженням Полонських подій хотіли здаватися козакам без всякого опору .

   На полі бою творилося щось неймовірне. Якесь звіряче підгавкування, скавчання, завивання, рик, виск, стогін, прокляття, скрежіт сталі…Все це зливалося в страшне демонічне виття, від якого у людини холонула кров в жилах та потьмарювався розум. І раптом над усім цім страхіттям, над усім цим стогоном, рознісся дзвін церковних дзвонів. Це сільський одноокий священик підіймав усю округу на смертельний бій з ворогом. Коханівські, Каленицькі, Роговицькі, Свинівські, Титьківські селяни, не дивлячись на міць князівського війська підійшли, щоб захистити свою поругану та сплюндровану віками честь. Довгими списами з криками: «Бий ляхів» скидали з коней драгунів Володієвського. В безумному пориві захисники князя самі наштовхувалися на гострі кінцівки списів, хваталися за древка і в судомах цих обіймів падали під ноги наступаючим повстанцям. Дзвеніла сталь, гриміли удари, сипалися іскри, дробилися шоломи, розсікалися металеві кольчуги, лилась і бризкала кров… Не витримували козацькі шаблі такої кількості ударів - ламалися з жалібним дзвоном, відлітаючи від ефесів, падали на просочену кров'ю землю. Тоді билися хто, як міг. Як дикі звірі, хваталися руками та нігтями, гризли зубами та рвали руками… Рвали волосся, вуха, роти, видирали очі. Все це змішалося в хаотичну масу, що лежала в морі людської крові… Та раптом з чиїхось, ще живих вуст, зривався звук схожий на людський стогін і злісне глухе хрипіння останніх хвилин життя. Охорону з захисниками князя розбили майже без видимих зусиль. Воєводу Тишкевича з його вояками потіснили до дороги за лугом річки. І тут раптово вдарили з іншої сторони, від поля, гармати Заславського. Та з такою силою, що на деякий час козацькі загони Полуяна і Тиші відійшли на відстань пострілів гармат Заславського. Тим часом Ярема почав переправу на правий берег Скрипівки. Завбачивши це Полуян, який не міг стояти і дивитися як закінчить переправу Ярема, зі словами:

   - Кістьми ляжу, але спіймаю цього недолюдка,-

кинувся з невеликим загоном відчайдушних козаків, щоб помішати відступу Яреми. Щоб вони не потрапити під обстріл гармат Заславського, козаки дружніми пострілами прикривали наступ Полуянового загону. З другої, підвищеної сторони, від поля, на голови відчайдухів полетіли стріли та кулі. Пронизливо і дружньо вдарили передні гармати Заславського. Коли дим розвіявся, всі побачили, що більшої половини козачого загону як і не було. Переправа була розбита. Не видно було і вожака. Загін якось тупо розбрівся по берегу, шукаючи можливість переправитися на другий бік.

   Корогва Кривоноса і Богуна  з’явилася на правій стороні річки. Переправившись через міст в центрі села, козаки буквально змели гарматників Заславського. Поляки в роздріб кинулися в бік Грицева.

   Коли з’явився Кривоніс і Богун, Ярема вже пропав з виду за горбами Глибокої долини.

   - Утік, утік Ярема!,- кричали всі обступивши Кривоноса і Богуна.

   - Утік, шельма, тай шкоди великої заподіяв. Проте за Полуяна ми йому помстимося де б він не заховався. Хіба шутка коли такий вельможний князь, як Вишневецький тікає від козаків, значить нам тепер і біс не страшний?

   Злазячи зі свого коня промовив Максим.

   А навкруги гриміло - «Слава козакам, Слава!»

   Другого дня по полудню, як годиться за православним звичаєм, хоронили полеглих повстанців і козаків. Кривоніс з полковою старшиною і місцевим людом вибрали саме красиве місце. Серед поля оточеного схожими на шоломи горбами, де в далині було видно села повстанців. А далі за горизонтом,  там, далеко – далеко, за сивими старими горбами та могилами, де земля зливалася з синім небом -  січ-мати. Місце обрамлене красою Українського степу з півдня. Вдалині на півночі стоять стіною Поліські ліса. А там на сході, ген-ген за сизими горбами, за Случем - козацька Україна і друзі - козаки, тіла яких розкидані по Полонській землі від Мирополя до самісінького Грицева. Небаченої краси місце: весною - зелене, з чистим голубим небом, влітку - золотисте зі стиглими хлібами, восени - оксамитове з налитими свинцем багатошаровими хмарами і синім-синім небом, аж до самісінького космосу. Вирили яму під братську козацьку могилу і чотирнадцятого полковника, що загинув на Полонській землі зі своїми бойовими товаришами. Всіх положили на китайки. Все козацьке військо опустило свої бойові знамена.

   Місцевий священик прочитав над покійними коротку молитву, заспівав «За упокой». Всі підтягнувшись, очима поглядаючи один на одного, а потім у небесну вись хриплуватим від смутку голосом протягнули «Вічна пам'ять» і почали віддавати друзям прощальні поцілунки. Кривоніс, дивлячись на холодні, байдужі обличчя убієнних, голосом мученика сказав: 

   - Друзі мої, друзі любимі і вірні! Чому ви нас покинули не діждавшись того часу,  коли супостати покинули нашу з вами землю? Чому не розділили з нами цієї миті життя? За що покинули нас так рано, своїх вірних друзів? Скупа чоловіча сльоза набігла йому на очі. Покотилася через  обличчя до підборіддя. Голос Кривоноса затремтів. Горло здавили судомі, а серце – великий розпач та неймовірна туга за загиблими товаришами…Далі він говорити вже не міг. Відвернув- ся, опустив голову і відійшов до поряд стоячого гурту старшин. Старшина стояла нерухомо, низько опустивши голови. - Священик, запечатав могилу, лопатою зробивши зарубки з чотирьох сторін. Кожен хто бажав попрощатися з убієнними, ля кинули жменю землі. Гримнули гармати. Тричі дружньо стрелили мушкети. Насипали високий на століття курган і неспішною ходою розійшлися хто куди. Кривоніс зі старшиною повільною ходою спустився в долину де дожидали їх коні.

   Під’їхав гонець і доповів Кривоносу, що передові загони І.Дунця разом з козаками Табуретка і Тиші загнали війська Вишневецького під Чалганський Камінь. Там знаходився табір коронного війська Речі Посполитої. Проте Корецький з Осинським в Грицеві приєдналися до військ Домініка Заславського. Бій за Гриців Вишневецький програв завдяки тому, що Заславський виставив незначні сили, позбавивши Ярему можливості зупинити повсталий народ та козаків саме тут, під Коханівкою. Кінний полк Осинського, полки Корецького та Суходольського Заславський також направив під Костянтинів.

   «А з наближенням повсталого народу і козацьких військ почалася паніка. Заславський князь, фельдмаршал Домінік через яруги і ліси окільним шляхом із своїм загоном подався до Кремінця, Вишневецький - до Старокостянтинова, євреї подумали, що вони повтікали в Польщу і собі стали втікати до Дубна: хто пішки, хто на повозках. Екіпажі, щоб швидше рухатися, скидали на шляху все: золото, срібло, одяг, книги, посуд. Деякі покидали: коней, повозки, всі пожитки і навіть жінок і бігли в ліси. І навіть позбувалися дітей.» (Богдан Хмельницкий, летопись еврея-современника Натана Гоновера, Одесса 1878). Сили війська Речі Посполитої за рахунок цього значно побільшали, але були розрізнені.

   Під вечір прибув посланець з Полонного від Богуна, переказав на словах:

   - Біда батьку, розшукують тебе. Приїхав з Білої Церкви добре озброєний загін від самого гетьмана Хмельницького. Велять щоб ти прибув негайно до Полонного.

   - А що мені там робити? З посмішкою відповів Кривоніс. Фортецю ми взяли, тільки за рахунок Смяровського на 40 тисяч золотих поповнилася козацька скарбниця. Віддали і решту, що знайшли. Все на благо війська Запорізьського і народу України направляємо. Що ще потрібно? Розмірковував Максим. Невдовзі приїхав загін козаків направлений Хмельницьким. Сотник зразу ж наказав Кривоносу  здати зброю. Козаки і народ, який був тут, відразу ж зашумів, почулося:

   - За що? Не дамо батька нашого на розправу. Це непорозуміння.

   - Ні, ніякого непорозуміння, гетьман особисто розпорядився заарештувати Кривоноса,- зніяковілим голосом сказав сотник. Максима взяли під охорону, а при приїзді у фортецю наказали прикувати полковника Кривоноса спиною до дула гармати і ждати подальшої долі.

    Повстанці, що супроводжували його до фортец,і було кинулися виручати Максима, проте їх схопила охорона і скарала на горло. Всі притихли, коли взнали, що Хмельницький на чолі 100-тисячного війська іде на Волинь, Поділля, Червону Русь. В його війську багато селян, котрі щойно покинули свої лемеші і мали на озброєнні лише ціпи та коси. Однак, українські козаки здавна згуртовані в загони, були відважними та войовничими, являючи собою основну і більшу силу цього війська. Воно було міцніше за дві разом узяті польські армії. Під їхніми прапорами багато добровольців, воїнів-професіоналів, донських козаків, волохів, угрів, та шукачів пригод з різних країв. В складі були також добірні війська «відважного сокола» Тугай-бея, перекопського мурзи. Коли підіймається на війну цілий народ, він вже не просить, він бере! Ніхто проти його волі не виступить. Всі на сьогоднішній день з рішенням Богдана Хмельницького рахувалися. Але виникло багато непорозумінь. Чому свого соратника, кращого і відважного воїна він кидав під колеса історії?

   За час який Максим Кривоніс провів будучи прив’язаним перед жерлом гармати на кручі над Хоморою, пропливло багато життєвих сцен - від гнівних до байдужих. Тяжка образа стискала йому серце. Місяць, що виплив на небо в другій половині ночі , сріблястим, перемішаним з нічною тінню дерев, сяйвом, падав татарською решіткою на землю, освітлював далекі краєвиди української тихої ночі. Внизу безшумно несла свої прозорі води Хомора. Рудуваті, закручені вуса Максима підкреслювали його непокору. Він був здивований рішенням гетьмана, але терпів. Коли його загін хотів виразити недовіру Хмельницькому  щодо його поведінки стосовно Кривоніса, та ще коли його загін підтримали загони: Богуна, Небаби, Тиші, Морозенка, Чорноти, він, Кривоніс, сказав:

   - Робіть так, як хоче Хміль. В нього, ще є щось від шляхтича, мабуть він хоче показати себе дуже справедливим, але похизується перед шляхтою і все пройде…Все  закінчиться добром. Куди йому без мене.?

   І як у воду дивився.  Рано вранці, як тільки слабке забуття наплинуло на його зморене тіло, коли воно нарешті наповнилося солодкою дрімотою, а свіжий подих вранішнього повітря пробіг по обличчю, рум'яну зорю на сході змінив блідо - сірий туман. Випала вранішня роса. Дихалося легко і спокійно. Кривоніс майже прокинувся, та в напівдрімоті йому раптом стало  на душі чомусь весело і спокійно. Немов передчуваючи щось добре, Кривоніс крізь напівсон посміхнувся. Підійшов, ще вчора суворий сотник з прибулого загону, піднявши опущену голову, пильно дивлячись Максиму у вічі промовив:

   - Батьку, ти вільний. Гетьман повертає тобі свою ласку. А нам вибач ми служиві люди і як і ти служимо вірі православній і народу України.

   Максим кивнув головою. Розкований ковалями, пішов спочатку до Хомори. спустившись по росяній траві, він побачив, що на прирічкових кущах, які росли по обидві сторони берегів річки, виблискує припорошене ранковою росою листя.  Та раптом стидливо, наче знехотя  полився перший сонячний промінь. Спочатку ще рожевий, потім червоний, золотистий потік молодого, ще не зовсім гарячого сонячного світла. Кривоніс зовсім повеселів,  вдихнув вранішню прохолоду і задивився  на мерехтливі та прозорі, наче кришталь, краплини роси. З першими ударами церковних дзвонів Кривоніс, розправивши широкі та кремезні плечі, пішов назустріч новим стихіям, кинувшись з головою в океан людських буреломів.

   Сава, як і всі повстанці, що приєдналися до козацьких загонів після взяття неприступної Полонської фортеці, ходили з піднятою головою, бо допомогли прогнати війська Вишневецького аж під Костянтинів. Але сум навис над Полонним. Там було вирізано більше 10 тисяч євреїв, більше 700 шляхтичів і до 400 панночок-шляхтянок. Після звільнення Кривоноса, він ще з більшою люттю накинувся на шляхту, не милуючи нікого: ні польської ні української шляхти. Вся Волинь і Поділля охопило небаченої сили повстання. «Усе що жило піднялось в козацтво і навряд чи можна було в якому не будь селі знайти якогось чоловіка, який не пішов, або не послав би свого сина у військо»… У Барі, де стояв А.Потоцький, Кривоносові полки розбили його військо, вирізали п'ятнадцять тисяч євреїв, а самого Потоцького повстанці полонили і відправили Хмельницькому.

   Бачачи велику силу якою керував Хмельницький, польський уряд послав посла до Московського царя - прохав допомогти Польщі утихомирити козаків і повсталий народ. Цей лист був перехоплений козаками і терміново доставлений Хмельницькому. І тільки тоді Хмельницький зрозумів, наскільки був правий Кривоніс, що зразу ж з маршу кинувся в бій і цим багато чого досяг.

   Караючи Максима Кривоноса гетьман, не стільки думав про провину любимого полковника, як про дисципліну регулярного козацького війська - тому йому була назначена кара, невелика. До дрібних покарань за провину відносили: насипання валів, накладання ланцюга на шию, приковування ланцюгами до гармати,(як у Максимовому випадку), побиття киями. Були жорстокі кари: саджання на палю «стовпова смерть». Четвертування, вішання на гак – також відносили до жорстоких покарань. Особливі покарання, які застосовувалися в козацькому війську - коли козак вбив козака, то вбивцю хоронили живим у спільній могилі з убитим. За те, що на Січ хтось з козаків привів дівчину, його прив'язували ногами до стовпа і клали поруч довгу   палицю.  Хто проходив мимо біля покараного козака, повинен був його вдарити.

   Знаючи Хмельницького по неволі, Сава думав, що покарано Максима за прийняття самостійного рішення  щодо взяття Полонської фортеці.

   Під’їжджаючи до садиби старого козака Калішти Максим побачив, молодих козаків, які також приїхали провідати пораненого в останньому бою. Поранення виявилося незначним, тому Калішта опершись на бойову козацьку шаблю розповідав молодим козакам, «черні», як йому колись розповідав ще його батько про перших козаків, які можливо з іншими однодумцями: Карасьом, Лобаєм, Грушком, Голотою втікаючи від польського гноблення за Дніпровські пороги заложили перші паростки козацтва. Ставши під старим, кимось з далеких Каліштових родичів посадженим дубом, Сава почув цікаву розповідь, яку можливо старий козак нікому ще і не розповідав.

   Калішта продовжував:

   - Не було ще ні гетьмана, ні гетьманців - дика Січ і сама найсправдішня січова воля. Як забився за пороги мій батько з нашими односельцями? Ясно ж не з доброї долі. Тікав з рідного Поділля від князя Любомирського, з під Полонного. В цьому старосвітському місті, все життя нам прокляті жиди викручували жили. А тодішні козаки, це гайдамаки, якими дітей лякали. Що було, то було. Мій батько неправди не любив. Добували тую правду колись козаки, як і тепер, заливаючи кожен раз  різною кількістю жидівської крові. Он яка наша сторона і яке місто наше Полонне! З нашої сторони, як водилося в державах князя Любомирського, чомусь брали до замку хлопців росту доброго. З малку в надвірну. Довго мусив той хлоп рабом ходити доки не  призвичаїться в надвірних козаках, а далі - шлях в надвірні корогви. Ото так і виходило що  нашу молодь настроювали пани проти тих козаків, що на Січ тікали. Гайдамаки та й гайдамаки, ото так і призвичаювали, щоб люди козаків не любили. Ото, каже батько, ти ж було сердишся коли тебе гайдамакою називають? Ото ж бо й воно… Ніхто і гадки не мав, що то ж загнані наші з вами люди, що втікали від панів, які не вгодили шляхті на облаві, чи на вічних бенкетах і втікали від батогів. А села, що були на Україні, яка тепер зветься Польщею, роздавалися королем на право і на ліво своїм панам, що військо своє мали. Щоб короля цими військовими ділами більше не турбували, тому що в нього самого голо в кишені. Своїх дітей тії новоявлені землевласники, щоб привчити до керування своїм же військом, почали величали ротмістрами та поручиками. А що ті паненята в військовому ділі вміли та знали? Та ж зовсім нічого. З них же все як з гуся вода, бо панське ж дитинча, з усіх сторін обкохане і обласкане… В основному від безділля вони гасали по панських дворах, для нашого з вами остраху, та ще ж бач, до панночок залицялися, або з собаками наввипередки бігали. Ото жили собі Любомирські, як і до тепер, як королі. Аж тільки оце зовсім недавно Кривоніс Київські ворота до чортової матері виніс, як торохнула    гармата - сиротинушка, так і до нас її ехо докотилося, люди кажуть. А тоді ще, давно, козацтво – діло дивне було,  не всі ж люди розуміли,  хто ж такі козаки, тай звали їх тоді не козаками, а  гайдамаками -  розбійниками тобто.

   Одного разу  прилетів гонець до Любомирського, аж кінь під ним хитався, ніздрі роздуті, в грязюці і прямо до князя. Як потім з'ясувалося він його і найняв, щоб свого брата, такого як оце ми з тобою, продати. І вийшло.

   - А тепер би в нього вийшло б?

   Дивлячись на молодь, запитав Калішта.

   - Ні, всі як один відказали йому зразу у відповідь.

   - Ото ж бо й воно! Бач,  на скільки стали ми розумніші!

   А то всі, як один, з князем зібравши самопали, сумки спорядили, напакували патронташі, нав’ючили запасних коней та й рушили із замку. Піхоту і гармати везли неспішно підводами. Десь через декілька днів стали лавами. Вдень спочили добряче, виставивши охорону, щоб гайдамаки бува не вискочили з рук, як мило крізь пальці. А як настав вечір, кругом гаю, де ті гайдамаки знаходилися, виставили мужиків кілька тисяч із ціпами, бо  рідко в кого був мушкет, чи самопали. За ними, від- ступивши кроків двісті, стало княже військо. Князь усіх з замку вигріб і гусар, і панцерників, і піхоту - кого там тільки не було. І ще  якусь жменю тих паненят - гультіпак! Ото батько питається в одного дуже вельможного придворного - що то за диво таке, гайдамаки? Що на таку їх жменьку стягли всі корогви і навіть самого князя Любомирського потурбували?

   - О, та ти хлопе, не такий дурний, як здається на перший погляд! Ти не знаєш, що це за звірі? В них у кожного більше десяти рук і обороняються і б’ються мов скажені, бо знають, що коли попадуть в панські руки їх ніхто не помилує. Найкраще для них паля! Лазутчики донесли князю, що сам Чуприна там,-  Оглянувшись навкруги продовжив,- дюжину разів його ловили, а він крізь наших жовнірів, як крізь пальці проскакував. А тепер кільце замкнулося подвійне, ні потрійне, гармати он де на пагорбі стоять, тепер дамо йому перцю.

Розділ   13

Як тільки зоря зайнялася і на світ благословилося, гримнули гармати по лісу, та так, що дерева падали.  Потім пішла піхота. Тріск, крики, гармати ревуть. Селяни, що стояли передні, з ціпами втікали назад. Та куди тут! Піхота переймає, вертає назад, а в непокірних стріляють на місті. Та й було людям чого тікати! З лісу, як вивалило гайдамак до півсотні, всі кремезні, статні, та коней за собою нав’ючених караван цілий ведуть. Вдарили в них з самопалів кворугви, потім стріляли  навздогін гармати… Та коли розвіявся дим… Нема гайдамаків! Як крізь пальці пропливли, а мо крізь землю пішли чи провалилися? Правда через лави не пройшли. Значить в лісі. Опам'яталися побігли за ними. Та в пустий слід! Дивляться, а перед ними село вже палає, а гайдамаків і сліду не видно!  А коли сонце зійшло, то піхота з селянами прочесали все навкруги. Немає! Наче і не було їх тут ніколи! І сліду не залишилося!

  Як з'ясувалося пізніше, Бог ще звечора допоміг гайдамакам. Хто був менше грішний - спасся. Гріючись біля багаття, Чуприна, так звали їхнього отамана, помітив, що вся нужда зібралася біля коміра його сорочки, а це погана прикмета, подана зверху, тому гайдамаки поділилися на три групи, в надії, що комусь то Господь  допоможе вискочити з западні, яку підготував їм князь Любомирський. Отам у вечорі, біля багаття і домовилися, як тільки хто побачить облаву, що рухається в їхній бік, то пострілом з яничарок грюкніть, та й з Богом напролом… Комусь може й  повезе.

   Ото ж, як стало розвиднятися, один із гайдамаків рачки поліз на край лісу, щоб подивитися, що ляхи роблять, а слідом за ним - вся його група, хлопці ж бо були поділені на них ще звечора. І Бог їм таки і допоміг! Один з групи, яка пішла дивитися, що ляхи роблять, зачепився спусковим крючком за гілляччя, якого в гущавині на краю лісу безліч. Рушниця його та й вистрілила! Все військо думало, що то гайдамаки прориваються з лісу. І пішла гуркотня. Івана Чуприну снарядом зачепило. Козак здоровий та високий, широкоплечий. Вуса довгі, чорні, на голові  - оселедець. Голови хлопці і тоді ще брили, клок волосся лише зоставляючи - оселедцем його називали. Поранений стоїть наш велетень. Зрушити з місця не може, кров з нього біжить, та він до себе нікого не підпускає. Ричить від пекучого болю. І в нього ніхто вистрілити не наважиться що збавити його від неймовірного болю, страх людей охопив. А далі - таки який дужий не був, все ж упав під старим гіллястим дубом і лежить наче гора. А на ньому зброя виблискує, що незчисленних грошей коштує. Персні на пальцях золоті з коштовним камінням, одяг з дорогого сукна. Батько підняв ріг в срібній оправі і зоставив собі.

  - Оце, що моєму батьку від отамана на згадку залишилося. Казав він щоб і я цей ріг своєму сину чи онуку передав, на згадку про того героя. Та коли з мене вже і воїна нема, тому що зранений ляхами, та й своїх дітей не маю, передам я його самому молодому з вас, і передав його одному з молоді, Карасю.

   Як згодом виявилося, князь Любомирський вийшов на ту жменьку гайдамаків досить таки простим способом. Купив двох жидів для розвідки, які тих гайдамаків завжди боялися, як Христа і пообіцяв, що коли повернуться з завдання то він заплатить їм ще й купу грошей. Але жид є жид…Покрутилися вони трохи поза містом та й повернулися ні з чим. Ото князь і вибрав із місцевих, знаючи що наш брат також любить гроші. Це були - Ласун, Гладкий і Лобода. Люди наші при спомині про тих пройдисвітів до сьогодні їх недобрим словом згадують. Ото таки один із них на прізвище Ласун і вислідив тих бідолах. Усіх їх тоді таки не взяли. Правда, витягли ще з лісу гайдамаків з тридцять поранених, відвезли до Полонного і стратили. Ніхто з людей їхні шаблі і зброї не брав, тільки один князь Любомирський не боячись ніяких чар взяв ту коштовну шаблю та зброю. А серед людей в той час таке повір’я ходило, що зброя гайдамацька зачарована. І брати її до рук не можна, бо біду не тільки на себе, а й на весь свій рід разом з онуками й правнуками  накликати цим можна.  А мій батько на згадку про того відчайдушного козака Чуприну  взяв ріг, як реліквію.  А після того сам втік, не витримавши злиденного життя, до гайдамаків. Після того не міг вже так легко дурити нас князь. Взнали наші люди, що гайдамаки це в більшості скривджені панами селяни.

   Ото тільки за останні роки люди й розібралися, що не добро ми робили собі, допомагаючи панам воювати проти гайдамаків, а допомагали нашим панам загнуздувати наших братів, заганяти їх в панське ярмо. І наставляв старий козак молодих козаків на праведну дорогу, щоб боронили віру і український люд від тих хто хоче накинути на них вічне ярмо злиднів.

Розділ 14

   Гетьман Хмельницький, виступив з Білої Церкви з організованим військом під Костянтинів де зібрав король війська Речі Посполитої. Перед походом була розмова Хмельницького з козаками.

   - Знайте браття, буде бій. Не всі повернуться до домівки, до близьких, багато з Вас залишиться на полі бою. Але жити так більше не можна, терпіти такого гноблення і знущання наш народ більше не в змозі! Коли тут не переможемо, а тут наша земля, наші рідні і їхні кості в могилах, то тоді, підемо на Дон.

  Південний схід Волині, як і інші території, знаходився під контролем повстанців - добровольців на яких Хмельницький покладав велику надію, посиливши партизанську війну. Та й загін полковника Кривоноса на той час багато значив  у нашій стороні. Кіш до якого входив Сава був більш - менш вишколений, та й дисципліна в ньому була набагато краща.

   Оскільки Хмельницький велику роль у повстанні покладав на добровольців, то ним було дано наказ ближчому оточенню гетьмана підбирати до керування добровольцями людей тямущих та до військового діла здатних. Та ще щоб і проявили вони відданість справі визволення України. Першочергово звертали увагу на знайомих і перевірених роками людей. Таким якраз і був Сава. Та й організаційні здібності  він мав добрі. Ще й при взятті фортеці у Полонному Сава дуже багато допоміг козакам. Мабуть аби не його допомога, навряд чи Кривоносу вдалося б таємно в неї проникнути.

   Перед виступом з коша розвідки у похід, Кривоніс добре всім розподілив ролі та обов’язки, розповів кому як і що робити, яка задача стоїть перед розвідниками і які саме надії покладає гетьман на кожного з - них підняти людей, які лишилися по селах, на вирішальний бій під Пилявою.

   - Оце я думаю, що дружньо і допоможемо розбити наших гнобителів там під Пилявою. І поведе вас, подивившись на всіх, зупинився на Саві:

   - Ти Саво! Тільки ти там довго не барись, в зиму готуватися потрібно. Після війни, коли буде все добре, повертайся в село. Війна діло молодих, а ти потрібен ближче до господарства.

   Ведучи молодих хлопців, які були вже обстріляні і знали запах пороху, Сава був упевнений в їх необхідності. Він знав, що Хмельницький має добре озброєну та вишколену армію та що до неї входять свідомі козаки, які були в основному запорожцями та добірні групи із повстанці. На це і розраховував гетьман, це ж бо давало неабияку надію на перемогу у визвольній боротьбі всього народу.

    Шлях загону ішов на Лабунь,  Остропіль. Цим шляхом будуть іти загони для підкріплення основних  сил Хмельницького з Південо - Східної Волині і резерв з необстріляних повстанців «чернь», яка сформована Кривоносом.

   Підійшовши ближче до Костянтинова, Сава з розвідниками пішли лівіше Острополя. Хмельницький, який зайняв Костянтинів ще 5 серпня,  пішов назад під Пиляву, а в  Костянтинові  залишив залогу. Цей маневр був далекоглядний. Хмельницький по суті ставив мету зупинити в цих місцях польське військо,  перетворивши Костянтинів у оборонний форт. Під’їхавши під Пиляву, повстанці побачили, що табір Хмельницького знаходиться у практично недоступному місці, що воно оточене болотами і лісами, а перед селищем  - широка ріка. Обидва крила оборони берега були захищені ярами. Ближче до ярів козаки зрубували дерева, роблячи з них завали. Практично відразу повстанці включилися в роботу. Було ясно що Хмельницький вдається до хитрощів. Чим більше часу він виграє, тим більше люду прийде до його війська, і тим сильніше воно буде. Ну а сили ворога настільки ж зменшаться. У той же час поляки, котрих усі волинські селяни вважали своїми ворогами, діставали неповні, а часом навіть хибні і підступні свідчення щодо козацького війська. Знаючи, що ось-ось підійде Тугай-бей, перекопський мурза з військом, якого гетьман називав «відважним соколом», Хмельницький, щоб ще виграти час, та ввести в оману поляків,терміново відправляє лист Заславському в якому просить визначити умови мирного договору.

   Майже відразу ж, під вечір, козаки побачили, як на протилежному березі Пилявки почалися видимі гуляння, насміхання з запорожців і повстанців. Більшість поляків вважала, що вистачить однієї битви, щоб завершити війну. А були й такі серед них, хто звинувачував Заславського у змові з керівництвом козаків.

   Обидва війська розділяла багниста й розлита від вересневих дощів річка. Дощі, як стіна, стояли цілими днями після засушливого літа, що попалило весь травостій, який було так дружньо піднявся весною. Вся місцевість навколо Пилявського замку порізана ярами. Та попереду табору річка залишила  вільне поле - як бойове плато. Центр козацького штабу був на горбистій околиці. Загони повстанців перекопали вузьку греблю і другий бік річки, де знаходилися сіножаті, і тому там все вже було залито водою. Одночасно, до самої річки, були викопані спеціальні рови, щоб непомітно можна було підходити поближче до польського табору. З обох боків греблі знаходилися козацькі застави. З однієї і другої сторони греблі, на невеликій відстані, були збудовані польові укріплення - блокгаузи з двома шанцями. Ліве крило козацьких військ очолив полковник Півторакожух, праве - полковник Кривоніс, передову частину центру - полковник Чорнота.

   Становище гетьмана було не зовсім добре: татари, які ось-ось повинні були підійти - спізнювалися. Козацьке військо порівняно з польським було меншим, а свіжі повстанці, в основному це «чернь», для боїв ще не були готові. До того ж всім було зрозуміло, що татар немає в таборі. Не сьогодні так завтра поляки про це взнають. Та й вже почалися дрібні, але криваві сутички. Польські війська вже були готові почати великомасштабні воєнні дії, але по незрозумілим причинам ці дії затягувалися. Як донесли Хмельницькому лазутчики, у польському таборі саме зараз знаходився з призначеною сеймом комісією Кисіль, який об'явив, що згідно з рішенням сейму командувачем коронного війська призначено князя Домініка Заславського, більше знаного своїми розкошами та пристрастю до розваг, ніж військовим талантом.

   Його помічниками стали: Конецпольський - сміливий до відчайдушності, але як і його начальник, неспроможний керувати воєнними операціями; та Микола Остророг, який в той час вважався відомим ученим, тому що мав бібліотеку. Хмельницький глузливо називав їх «периною», «дитиною» і «латиною». Відбулося роз’єднання  польського війська - значна частина шляхтичів приєдналася до Вишневецького, який мав військовий талант. Але це зробило коронне військо значно слабшим ніж вважалося. Та ще Заславський зібрав навколо себе шляхту за якою тяглося багато жінок - хоч це й було суворо заборонено. Тому їх і  переодягли в чоловічий одяг. Він мав схильність більше до розпусти аніж до ведення військових дій. Поляки по давно заведеній звичці вели себе з гонором та  відбирали в місцевого люду все, що можливо. В війську постійно панувала незгода, непослух та розбрат. Сам князь Заславський не в змозі був удержувати твердо в руках розгуляну шляхту.

    Проти Хмельницького виступила майже вся визначна шляхта: Осинський, Роздражевський, Дентора, Потоцький, Любомирський, Тишкевич, Пшиємський, Кисіль, Грушевський, Корзон, Каменський, Радзівіл, Голінський, Твардовський, разом з  армію, яка налічувала більше 60 тисяч добірного війська, не рахуючи війська князя Вишневецького з 12 тисячами особливо вишколеними шляхтичами. Та всі ці пани мали з собою  незліченну кількість прислуги і челяді без якої поляки і воювати не вміли. А то як же? Треба ж вчасно попиячити і добре попоїсти! Окрім того, вони везли за собою тисячі возів з добірними харчами і пашу для коней. І ця вся громада заповнила простір перед Пилявою, нагадуючи собою більше великий ярмарок, аніж військо яке вело бойові дії.

   Хмельницький добре знаючи поляків як воїнів, казав на нараді старшин:

   - Доброго вояка в поляків - десять тисяч, а решта - жиди. (Юрій Тис-Крохмалюк «Бої Хмельницького» Мюнхен, 1954р)

   Сидячи за гетьманом Виговський хотів було сказати, що ранувато ще виступати проти поляків, та й татари ось-ось мали підійти. По його тілу проходила якась прохолода і невпевненість. Там вся Польща, князь Вишневецький з яким таки шляхтич може  домовитись…А тут? Всі перемоги козаків ще не впевнили Виговського в тім, що вони сильніші від поляків. Він було розмовляв з Тетерею, щоб на випадок чого об'явити таки себе заручниками козаків. Проте совість взяла своє. Не годиться так поводитися. Все ж таки він писар козацького війська! Та й поляки не такі вже дурні, щоб повірити йього нісенітницям. «Проте - взявся за гуж – не кажи що не дужий! А можливо і повезе, таки переможемо» - вирішив про себе Виговський. І вже більш впевнено почав підтримувати гетьмана. Хмельницький, наче читаючи його думки, запитав:

   - Так ти впевнений, Іване, що князь Заславський одержав мій лист?

   - Мені доповіли, що лист зачитаний на недавній нараді. Було Кисіль підтримав нашу просьбу про мир, та під'їхавши в самий кінець наради Вишневецький, відразу ж змінив  їхні наміри бо настоював на терміновому виступі польського війська проти козаків і повстанців. Ярема сказав, що вся шляхетська військова верхівка танцює під козацьку музику. Після таких протиріч Вишневецький відвів свої війська від військ Заславського на декілька миль, в бік Костянтинова.

   Хмельницький мовчки походив по кімнаті, щось думаючи, а потім запитав:

    - Що чути, де хан з військом?

    За татар, поки що не чути а Небаба, Нечай, Богун і Ганжа вже на підході,- доповідав Виговський. Полковники, що були на нараді також підтвердили це. Ввійшовши в кімнату, Золотаренко підійшов до гетьмана, щось на вухо йому сказав. На мить Богдан відхилився від нього, посміхнувся, і вже веселим голосом, сказав:

   - Що ж ти брате? Таке на вухо мені кажеш! Таку новину повинні знати всі! Чуєте? Полки яких ми дожидали вже прибули до табору - завтра ми в змозі виступити проти ляхів! А зараз -  вийдемо та подивимося на їхнє розташування, щоб сьогодні нам краще спалося!

  Польський табір було видно, як на долоні. Поляки окопували його прямо на очах козацьких полковників. Табір противника займав великий простір. З козацького берега більше чим на милю було видно всі укріплення польських військ. А далі  вже заважала осіння мряка. Вона то нависала, то на деякий час зникала, даючи змогу  пробитися вечірнім променям вже рожевого сонця, що ледь-ледь з’являлося із-за важких хмар, які зливалися з горизонтом майже під самим Костянтиновим.

   - Чорнота! Вистав на підступах до греблі повстанців із тутешніх місць, можливо князь Заславський пожаліє свій люд,- сказав гетьман. Хоча насправді на таку великодушність князя він і не розраховував.

    - На їх чолі поставимо досвідчених старшин, а з іншої сторони, на допустимій відстані, розмістимо гармати для їхнього прикриття. А за ними поставимо загін досвідчених козаків, - продовжив гетьман.

   20 вересня 1648 року коронне військо Польське, поділившись на три частини, форсувало річку. Проте, як правий так і лівий фланг польських військ, що долали річку бродом, наштовхнулися на сильного супротивника. Козацькі окопи  знаходилися на краю густого лісу, в який не так-то легко було проникнути. Однак центральна група Осинського доклала всіх зусиль, і захватила греблю. Це дало змогу полякам безпечно брати воду для коней і для війська. Ця незначна перемога все ж таки надала полякам  впевненості в їхній скорій перемозі. Були чутні радісні викрики жовнірів:

    - Ще один гарматний постріл і гетьманський курник буде наш,- було видно як шаблями поляки показували на Пилявський замок. Проте князь Заславський вирішив, що для недільного дня однієї  такої удачі їм досить і… зупинив своє військо.

Розді   15

   Незбагненна річ - людська душа. В грудях щось даве і коле серце, та стає мало не млосно лише при одній думці за свою рідну сторону, за свою землю де народився. Підіймаючи в тилу ворога селян, спалюючи панські маєтки, загін Тиші, до якого приєднали прибулих з під Полонного селян, яких відправили з особливим завданням, не втратили своєї людяності та любові до рідного краю, своїх людей. Проходячи крізь спалені і зганьблені поляками села, повстанці з жалем дивились на жахливі згарища, що розтяглися на десятки кілометрів. Навіть на сильному вітрі не ворушилися обвуглені гілки вишневих дерев.

   Зайшли  на пасіку - навкруги безлад, в кутку серед уламків, зламані та розтрощені вулики. Аж дивись, серед них один уцілілий! Як тільки но вигляне вже по осінньому холодне сонечко, що світить та вже мало гріє, там весело метушаться бджілки, що летять шукати останній цвіт свиріпи, яка цвіте мало не до морозів, вишукують квіти всякої пізньої порослі, а повертаючись важко падають біля літка. Як тільки но набіжить хмаринка, відразу стає зимно, і летять вони майже роєм, назад до вулика, щоб там заховатися, обігрітися і знову на роботу. Життя, могутнє й непереможне життя!

   Ото так і селяни - повстанці: сіяли хліб, обробляли свої і панські поля, збирали урожай цілий світовий день, приповзаючи вночі в свою хату, а вранці знову виходили трудитися.

  Весь бур'ян за літо, що було дуже сухим, висох та пожовк. І тепер, з настанням дощової осені, змок і іноді віддавав цвіллю з легкими пахощами хлібів, які не вродили в цьому році.

    Підійшли до села, яке було знищено поляками за непокору. Стали на краю спалених нелюдами осель. Раптом почали з’являтися уцілілі селяни. Вони не скаржилися на свою тяжку долю, не плакали і не просили допомоги від повстанців. Вони  віддавали повстанцям останній шматок хліба і говорили: «Нам нічого не потрібно, виживіть ви, поверніться з перемогою. Якщо будете живі ви - буде жива Україна, будуть живі наші нащадки, народжені вами та нашими вцілілими дітьми. Ми ж своє виконали, все віддали сповна, як та бджілка, що долетіла до вулика та нагодувала ще зовсім молодих, нельотних дитинчат, а сама впала передавши життя, як естафету далі.

   Це з таких селян, яких ніхто не організовував і не навчав, які зібралися і вирішили, що далі не в змозі вже миритися зі своїми гнобителями, Хмельницький набірав своє повстанське військо. Горе, знущання та злидні ще більше укріпили їх прагнення до волі, ще більше згуртували та з’єднали їх, піднесли їх дух самопожертвування. «Чернь» - так називали селян - повстанців. Але сила духу цих повстанців - над усякі похвали! Вони в відкриту можуть іти на ворога, озброєного в двічі чи тричі краще, тримаючи ціпа чи косу проти озброєних з ніг до голови воїнів коронного війська. Вони вмирали, за те що б краще жилося майбутнім, прийдешнім на їхню зміну. Вже часом в агонії, роблячи ще один крок вперед, вмираючи, але з надією, що буде жити Русь, буде жити Україна, будуть жити їхні ще не народжені і не знайомі їм їхні  нащадки, вони хрипіли:

    – За Україну, за віру, за Русь, за наших дітей та нащадків…

 І в останньому пориві вже згасаючої свідомості голими руками виривали з рук ненависних ляхів шаблі і в смертельних обіймах здавлювали своїх ворогів, та так що їх потім неможливо було розняти, і в тих смертельних кліщах померла не одна сотня польських вояків.

   Вже будучи перед Старою Синявою, загін Тиші зустрів інший повстанський  загін що виконував особливе завдання - збирав кожухи даючи гарантію селянам про їх повернення після боїв. На перший погляд це було напрочуд чудне завдання гетьмана. Але навдивовиж його кинулися виконувати хвацько.

   Навіщо, завдавали хлопці один одному питання, ці кожухи? Чи воювати будемо цілу зиму? Але знаючи лиху вдачу батька Хмеля, козаки нашвидкуруч позбирали по всіх селах, що знаходилися в окрузі всі кожухи що віддало населення, і терміново доставили в Пилявецький замок.

   В замку в той час саме ішла робота по додатковому укріпленню табору шостим рядом возів, для того щоб поляки бачили, що козаки будуть оборонятися. А вночі робили в укріпленій возами обороні проходи, щоб вранці можна було досвідченим козакам незримо для супротивника піти в наступ на ненависного ворога. Ліве крило під приводом  Йордана, було знову скинуте в багно річки.   

   З цікавості Сава запитував у старих козаків, що знаходилися за укріпленням:

   - А де ж довгождана татарва?

   Вусатий кошовий, що стояв поряд, глянувши в бік Сави, відповів:

   -  В бусурмана є ще совість і страх божий, приїдуть. Правда з запізненням, хитрості в них багато. Тимоша їх довести ніяк не може, вони розтяглися по всій Русі. Такої благодаті їм у подальшому батько Хміль не дасть. Спочатку збирають данину з нашого народу - грабують. Коли запасуться - тоді ідуть далі. От-от будуть тут. Вони будуть, як завжди, під кінець. А от ляхи - друге діло. В цих ні честі, ні совісті тільки якби обдурити -  сказано ж, католики. І не дай Боже попасти нашому козаку до них в полон - з живих шкуру здеруть та ще й підсмажать на пательні. Тому - то ми і будемо тут битися до останньої краплі крові. Тому козак за козака грудьми стоїть. А раптом би ми оце вчасно не підійшли і вам не дали руку допомоги, щоб тоді ти сказав? -  дивлячись на Саву запитав кошовий:

   - А що б сказав: помиї ви, а не запорожці! Ото що б сказав кожен з нас.

   Зніяковілі стояли поряд з кошовим козаки. Розмова тихо плинула далі, вивертаючи назовні всі потаємні куточки козацької душі. Тут можна було говорити відверто, не боячись ділитися своїми думками та сумнівами, обговорювати майбутні плани та розповідати свої помисли.

   - Слухайте, браття що я вам скажу. Боязко щось мені! Посудіть самі, де ж нам самим впоратися з таким супротивником? Тут проти нас вся Польща, що зібрала не лише скарби Речі Посполитої, і нашого брата шляхтича - прихвосня. Тому потрібно щоб ми були разом…

   Хтось з гуту відповів:

   - Та ми ж ото і будемо разом. І тільки разом. Пропадемо коли будемо по різні сторони. От бачите у вас сила і совість народу, в нас досвід і уміння, а об'єднує нас віра в перемогу і талант Хмельницького. Ви ж гляньте, як він дбайливо зберігає наші сили для вирішальної битви з супостатами! - а  поміж тим займається дрібними боями вздовж річки, щоб ускладнювати полякам доступ до води. Табір без води довго не протримається! Це ж як білий день ясно -  поляки або схочуть зробити собі доступ до річки, або перенесуть табір в інше місце, або ж відступлять. Проте ж наш табір і з водою, і з пашею! Отак то!

  - Та ото так воно і є, чується з гурту, одне погано - Ганжу втратили — великий самоборець. Не було ніякої шаблі на світі, щоб могла його подолати! А от безглузда сліпа куля… дістала…! Чому така доля немилосердна до нашої нації? До її відданих захисників? Чому? І це саме тоді, коли, всі на світі звернули увагу на простого козака після Жовтих Вод і Корсуня. І Порта буде з нами! Хай лях не надіється, що татар не буде. Іслам - Гірею нічого не зостається, як підтримувати нас тому, що на турецькому троні, хоча і малолітній Мехмед, але син Теркам - Валіде, яка родом з нашого козацького краю. Ляхам це добре відомо. Ото ж ми і поспішаємо розпочати військові дії, розраховуючи на татар.

   - Так браття! Наша сила множиться . Вона стає нездоланна! Не буде пощади полякам, - закінчив всі  розмови кошовий.

   Всі стояли заворожені слухами. Час, що випав між боями пробіг в одну мить.

   Бої за греблю велися постійно, незважаючи на густу мряку, яка вдень ніби призупинялася, а після полудня, як і вранці - густий туман нависав на бойовими позиціями. Війська зближувалися, на достатньо близьку відстань, часом перемішуючись стріляли гармати, накриваючи гарматним вогнем своїх і чужих.

   Врахувавши що на полі бою був відсутній Ярема Вишневецький, який ще добре пам’ятав оборону полонської фортеці, Максим Кривоніс порадив Хмельницькому застосувати тактику бою з Вишневецьким, яка була примінена під Полонним.

   - Нехай Чорнота відступить, а ми з  Півторакожухом закриємо їх у «мішок» - а у густій, як молоко, мряці ми вирубаємо поляків під корінь.

   Хмельницький погодився зі своїм полковником, майже відразу. Повертаючись до свого полку Максим Кривоніс забрав з собою загін Богуна, Тиші і Лабунську сотню, яку включили до складу його військ.

   Козаки через рови несподівано підійшли зовсім близько до польських позицій і засипали їх вогнем, а коли противник наблизився - втекли через греблю. Поляки, насміхаючись з них, вийшли за границі греблі та укріпились. Після чого ввели Волинський і Сандомирський полки, які врізалися в добірні сили козаків, під командою самого Хмельницького. Гетьман тільки  цього і чекав. Піднявши до верху свою славетну шаблю він вигукнув українською мовою:

   - За віру, хлопці - молодці!

   Водночас Чорнота за розпорядженням гетьмана, через рів підійшов до польських застав із тилу і обстріляв їх. Після чого зник. І так декілька разів. Цими діями Чорнота знищив хоругву князя Корецького.

   Коханівську кіш – «чопу» включили  до  складу   Лабунської сотні, яку в останній час забрав до себе Кривоніс. Максим виїхавши вперед та піднявши вверх шаблю сказав:

  -  Прийшла нарешті та година, коли потрібно подбати про віру і звичаї. Ні про що не жалійте. В житті більше честі немає нічого. Коли богу буде бажано і коли доведеться покласти свою голову, то про вашу честь і справи розкажуть наші нащадки, що ми жили тут з вами не дарма. Коли поляжемо, та все ж спасемо віру і честь, прийнявши праведну смерть, то про добрі справи буде знати не тільки вся Україна, а й в інших землях піде розмова про нас. Знатимуть: були такі хлопці - молодці, які віру Христову захищали та товаришів своїх шанували! Прощавайте! Хай благословить нас усіх Бог, і буде він в цій січі з нами!

   - За віру браття!

   - За віру! Повторили ближні ряди, піднявши доверху шаблі і мушкети, пістолі - хто що мав.

   - За віру! - віддалось в дальніх рядах.

   - За славу і за християн, що живуть на Божим світі!

   Спочатку  кіннота, а потім  піхотинці - строєм: чорні, біляві, сиві з лицями на яких світилася віра в перемогу, не шкодуючи сили вдарили в розтягнуті шеренги поляків. Отямилися аж коли зустрілися з військом Півторакожуха зрозумівши, що мішок міцно затягнутий, і тепер потрібно тільки добивати ворога. Під посвистом куль йшли, наче як під весільну музику. Без всяких військових вишколів. Билися нестримно, як підказувало серце, маючи на всіх тільки одну думку, що їх об’єднувала, билися за рідну землю, за віру, за матерів, сестер, дітей. Тяжкі воєнні будні та перші бойові удачі піднесли їх дух до прагнення самопожертвування за волю їхніх близьких та рідних. Вони йшли на ворога свято вірячи в перемогу, бо сильний і волелюбний народ все переможе.

   Оточені поляки розгубилися, прохання про допомогу залишилися без відповіді: польська армія стояла в лавах біля обозу й чекала наказів, а наказів не було. Кисель зі своїми вояками було рушив на підмогу, але раптом наштовхнувся на козаків. А в цей час козаки вирішили було полонити своїх супротивників, і раптом завбачили Киселя, і Максим Кривоніс, який мав велику злість на нього з Полонного дав наказ: Адамове військо рубати під корінь.

   І рубали, під корінь рубали, як і сказав Кривоніс. Сава вправно відбиваючи шабельні удари рухався в глиб польської піхоти. З лівої сторони прокопаних ровів вівся по поляках шквальний мушкетний вогонь. Піхота Сандомирського полку відрізана від основних сил лежала просто неба на землі не в змозі піднятися. Кулі летіли все частіше і частіше. Полякам • необхідно було відступити, але не було куди. Оточені та перелякані до нервового дрижання драгуни Волинського полку, практично, при кожній кулі згинали спини, а за ними й голови, а потім витягуючи шиї дивилися звідкіля ще можуть по них стріляти. Було чутко, як засівші в ровах козаки розважалися дивлячись на таку поведінку драгунів, спочатку тихо сміялися між собою, а потім почали вже реготати доволі сильно, так що і полякам було чутно. Повстанці  кричали:

   - Що, лях таки кланяєшся хлопу? Молися господу богу, за те що ми не в змозі стріляти з гармат картеччю, а то б піднялися ви вже на небеса.

   - Матка - Боска, Єзус - Марія, допоможи нам, - чулося то там, то там.

   - Вперед, браття! Бий ляхів, рубай на капусту, було чути несамовитий крик Кривоноса, який держав високо підняту шаблю, по вістрю якої стікала свіжа ще тепла людська кров, і падала йому на руки, при цьому надаючи полковнику вигляду базарного м’ясника. - Не жалійте рук, не жалійте шабель! Перемога наша! - кричав Максим.

    В переповненому  вологою повітрі постійно стояли  страшні крики. Падали понівечені вершники, дзвеніли і скреготіли перехрещені між собою шаблі, схрестилися довгі списи, зав'язався дикий, по звіриному жорстокий рукопашний бій.

   - Не підведемо, батьку! Кричали то-там, то-тут наносячи удар за ударом повстанці і козаки.

   Злякані польські вершники не знали, що діється, куди не кинуться - там повстанці, а за ними - як стіна, досвідчені козаки. Не пробитися їм ніяк, не пробитися.

   Тільки невеликому загону польських гусар, ось  - ось здається  вдасться відбиваючись пробитися через раптово утворений, та завчасно не закритий козацькими загонами прохід. Сава зі своїми синами Власом і Гнатом кинулися на в перейми поляків. Молодий польський поручик вправно, наче шуліка накинувся на Саву. Шаблі, що зійшлися над головами вершників здається навіть у вологому повітрі, викресали пучок іскор. Було видно, що занесені вони досвідченими руками воїнів. Але раптом щось сталося, польський поручик втратив контроль, чомусь розгубився. Він рефлекторно змахнув шаблею раз, ще раз…І побачив над своєю головою вже іншу, занесену руку з шаблею. Та рука була дужа та мозоляста і належала ще досить таки молодому козаку… В цю мить в очах поручика, засвітилося благання пощади. Молодий козак опустив шаблю, він впізнав в поляку свого двоюрідного брата - молодшого сина Петра.

   - Владе брате, ти що ж це робиш? Це ж твій дядько! -  голосно прокричав Гнат, син Сави.

   Молодий поручик різко потягнув повіддя коня, раптово зупинений кінь став на диби. Поручик кинув свою шаблю на зволожену кров’ю землю.

   Поляки його загону зробили те ж саме дивлячись на свого командира. Вони під’їхали до поручика і дружньо кинули свою зброю під ноги козацьких коней. Всі  стояли колом, в перемішку, поляки та українські воїни. Родичі в утвореному колі міцно обнялися. Поляки, що продовжували мовчки стояти і дивитися не могли зразу зрозуміти того кола миру і благодаті, що виник посеред поля бою. А навкруги кипіла битва…

    Ворожі вояки хотіли прорватися через кільце, яке охороняли Савині воїни, та натикалися на гострі списи односельців Сави. Навкруги неслася брудна лайка, чулися стони, летіли бризки крові, зойки смертельно поранених доносилися звідусіль. Кривоніс з Півторакожухом повільно, але впевнено звужували кільце оточення рубаючи голови поляків як капусту. Полонених не було. Вбили коня під Гнатом – тепер він бився у пішому строю, списом перегороджуючи дорогу до кільця, за яким знаходився батько та його двоюрідній брат з тепер уже полоненими польськими воїнами. Коханівці всім своїм куренем стояли колом пліч о пліч ніби німою масою; шум, крики, шабельний дзвін, громихання мушкетів долітало до них; але ні слова, ні крику не чулося в міцно  зімкнутому кільці. Час від часу над їхніми головами проносився  різкий гогочущий звук, доносився глухий удар недалеко впавшого в густу масу воїнів Волинського і Сандомирського полків ядра. Кругом клекотів з глухим звіриним ричанням, ось - ось здавалося  б, завершальний відрізок останнього бою. Списи захисників  впивалися в животи коней, коні підіймалися на диби, падали, падаючи давили поляків і козаків, а коханівці стояли плечем до плеча не даючи доступу до  спішених і  вже скинувши гусарські    кітелі    добре переляканих поляків Вадимового загону.

   Перед самісіньким вечором гарматний гул та виск ядер, свист куль, дикі звірині крики, нелюдський стогін і голосіння  смертельно поранених яке зливалося в якесь страшне виття, поступово закінчилося. Впали останні знамена Волинського і Сандармирського полків. Все затихло, ніби і не було нічого. Тільки дим, що не міг піднятися у вись із-за густого туману, стелився по скривавлені землі, закриваючи недвижимі маси трупів на яких багряними полосами виднілися криваві сліди, що лишили життя багатьох людей,  які ще зранку мріяли про довгі дороги військової слави.

   Вже зовсім пізно об'їжджаючи поле бою Хмельницький забачив гурт козаків, які про щось між собою перегукувалися. Коли під'їхав ближче, чітко побачив повстанців, що покидали бойовий круг, всередині якого стояли роздіті до сорочок гусари з оголеними шаблями в руках.

   - Хто такі? Дивлячись в бік Кривоноса, запитав Хмельницький. Максим з повагою сказав:

   - Це люди Тиші, взяли під захист своїх земляків, яких зустріли в бою. Хоча вони і ляхи, але готові перейти на нашу сторону.

   З середини гурту долетів чіткий український говір, який колись десь вже приходилося Хмельницькому чути:

   - Ваші голови, пане гетьман!

   - Здорові були! – відповів Хмельницький.

   - Ей батьку, не сердься і прийми до війська нерозумних наших дітей, де ж їм бідним обдуреним ляхами дітися.

   - Богдан подивився на закривавлені  та розкидані по полю брані трупи своїх та польських воїнів і відповів:

   - Приймаю!

   - Максиме, отця Івана сюди! Кривоніс мерщій привів священика. Підійшов отець Іван в церковній ризі з під якої виднівся підризник, а на голові була одягнена темно-синя скуфія.

   - Все як потрібно, подумав Хмельницький.

   - Перевір отче чи є серед них католики? Наче читаючи
мислі гетьмана, запита Кривоніс.

   Отець Іван взявши в руки священний Хрест запитав у бувшого польського гусара одне тільки запитання:

   - Віруєш у Христа?

   - Вірую

   - Перехрестись! Про все інше, хто він, кому служив, як називається, що спричинило його до того що він опинитися тут на цій закривавленій землі і в такий тяжкий для України час, батюшка не запитував. Розуміється, що хто ще не був хрещений, мусив дати себе охрестити в православній вірі.

   - Саво, це   ти? З відтінком  сумніву  запитав  Хмельницький?

   - Я батьку, відповів Сава.

   Хмельницький зійшов з коня   обнявшись з Савою по руському  звичаю, три   рази  поцілувався. Всі навкруги притихли     не розуміючи, що діється і кого зустрів Хмельницький.

   - Це мій побратим поневолі, відповів Богдан здивованому товариству.

   Під’їхав джура, щось сказав на вухо гетьманові, той ще більше повеселів, по-молодецькому вскочив на коня і вже від’їхавши гукнув:

   -  Бувайте.   І зник в сутінках вечірньою дощового мороку.

   Невдовзі з’явився Кривоніс. Зібравши загін Тиші сказав, що настав час діяти і пускати в хід кожухи.

   Козаки загону Тиші разом з Кривоносом направилися до гетьманської палатки, де їх ждав Хмельницький.

   - Ну що пане - товариші, слухайте мій наказ:

   - Татари, як завжди, поки виберуться, то попадають хіба що під кінець бою. Татар ми ждати не будемо - вивертайте свої кожухи і більше шуму, як годиться при зустрічах. А ти, Саво після цього, відпусти тих хто бажає з польських гусар назад в їх табір.

   І вже звертаючись до Тиші сказав:

   - Скажи, їм орда підходить і ось-ось буде тут. Після цього ефект буде грандіозний, хотілося б мені побачити вранці хоча б одного ляха. Ха - ха в голос засміявся Богдан, думаю, що не побачимо, знаю я їхню вдачу.

   - Та й і Ярему налякають добряче; помучимо ляхів, вони подумають, що затіяли ми щось дуже грізне. Ти, Кривоносе, відправляйся в засаду, в тил їхнього табору. Сьогодні, коли вони будуть тікати, їх не чіпай, а завтра, коли буде кого бити, вдаримо з усіх сторін. Та дивися, в темряві не наткнися на Ярему, що десь сидить неподалеку, в ярах. Його час ще прийде. Візьми собі в підмогу Вовгору і Небабу.

   - Добре, батьку - поклонився Кривоніс.

   Невдовзі в таборі засурмили сурми, заграли труби, почувся тупіт тисяч коней. Над табором чулися добре відомі ляхам крики:

   - Аллах!, Аллах! Аллах!

   Козаки в ранкових сутінках в вивернутих кожухах то з’являлися, то зникали з переднього краю.

   В польському таборі, коли побачили на той час грізних вершників дуже занепокоїлись.

   Богдан, який уважно стежив за виконанням розробленого ним плану військових дій, несподівано наказав відпустити захоплених козаками в бою поляків. При цьому байдуже при них сказав:

   - Навіщо нам іновірці, ми їхню віру поважаємо, то вони православну не поважають. А ось на підході орда, я думаю, ординці з ними рахуватися не будуть, коли не поріжуть, то продадуть в рабство. Я цього на свою совість брати не хочу. Хай ідуть з богом, хто бажає. Лиха їм заподіювати непотрібно. Наступати будемо десь по обіді, після гостинного прийому ординців, який ми влаштуємо зразу ж вранці.

   Поляки почувши про ханське військо, миттєво таку новину донесли в свій табір.

   Зібравшись на військову раду Домінін Заславський, Олександр Конецпольский і Микола Остророг перелаялися між собою за допущені помилк, і  зваживши на неминучу поразку кинулися мерщій до Констянтинівської фортеці.

   Ще сонце не зійшло, а по польському таборі лунали крики: «Рятуйтеся, хто може!» Кожен хапав, що рахував найдорожчим для себе і кидався чим швидше до Костянтинова.

   Ярема Вишневецький, зумів вскочити в Константанів першим, завдяки своїй розвідці, що натрапила на засідку Кривоноса і завчасно про це доповіла. Він зумів уникнути неминучого бою. Гонець від Заславського передав князю  пропозицією -  взяти на себе командування всім військом. Ярема з єхидством відповів йому:

   - Надто запізно, панове ви мене полюбили, тай то тільки тоді, коли не справилися з таким нікчемним ворогом, коли побоялися бути переможеним селянами! Нарешті ви зрозуміли що це ж ганебно!

   Коли прибігли і доповіли йому, що під відступаючими впав міст через Случ, Ярема відразу поспішив на Збараж. Тим самим очоливши безладний рух відступаючого війська.

   Поразка польського війська була повною. Хмельницький, взнавши що діється в польському війську, зібрав своє військо і виступив перед ними з такими словами:

   - Минули ті часи, коли нас ляхи сідлали! Від сьогоднішнього дня ми їх зовсім не боїмося, це не ті ляхи, що били турків, Москву і татар.. Ви ж бачите, тільки но нас побачили і повмирали від страху. Тут народилися Україна, як нація. Нам її будувати і берегти. Вперед любі мої, вперед!

   Польські війська, що відступали  покинувши табір крім     поранених та собак, услали шлях відступу скринями, меблями, зброєю, різними трофеями. Козакам  тільки з табору досталося 120000 возів із всяким добром. Корогви, щити, шоломи,       срібний посуд, шаблі, соболя, кожухи, всі запаси харчів, пиво, мед, вина, горілка - усе те дісталося для оснащення війська    повстанців.

   Чотири дні відзначали перемогу після того, як Хмельницький взяв Константанів без найменшого клопоту.

   Три ночі палали вогнища переможців. Чого тільки тут не розповідали про славний день перемоги над військами Речі Посполитої. Порою розповіді переривалися веселим сміхом, а доходило і до реготу. Особливо коли вже пізньої пори привели дідуся. Руки в нього селянські, натужені,обличчя обвітрене, а вдягнений як наречений, правда трохи кульгає. Нечай закричав ще було здалеку до Тищі:

   - Приймай земляка, а то ми думали, що якийсь магнат, коли мої хлопці його зустріли, та ні говорить Тишу, Тишу шукаю.

   Всі було дивилися в сторону прибулого: одежа розшита  оксамитками на голові  шолом з диковинним пір’ям. Та раптом Сава, вигукнув:

   - Це ж наш Калішта!

   Всі враз кинулися. Як? Що? Чому? Відповідь була така:

   - Оце думали ми що у вас мабуть вже провізія закінчилася.

В селі говорять:     

   « Як вони там, поїдь Пиме, та поїдь. Завези нашим козакам поїсти і попити, а то осінь на вулиці.»

   -  Ото зібрався виїхав через Лабунь, на Кустівці, через Кручу, тільки переправився через Случ, а тут на зустріч вискочив здоровий, розкішний, весь в золоті лях, а кінь під ним, як змій Горинич тільки полум’я в ніздрях не має. Той пан зразу ж вихватив пістоль з-за пояса та наставив на мене:

   - Приїхав хлопе, знімай одежу, та  швидше. Здається вона якраз по мені буде.

   І хоча я і не боязкий, але одразу ж зрозумів, що не до веселощів мені тут буде. Думаю, - «Бери свиното, тільки провізії не чіпай». Він зірвав з мене свитку, чоботи і шапку, переодягнувся в моє дрантя. Потім випряг мого коня, скочив на нього і галопом поїхав в сторону Константинова. Свою одежу мені кинув вже на ходу сказавши так:

   - Думав забрати свою одежу, але ні, це тобі свинота на пам’ять від мене, князя!

   - А я оце думав - думав, де ж я його бачив? Обличчя зовсім знайоме, десь бачив. Згадав, коли вже запряг його коня! А він видно ніколи і не ходив у возі! Одна біда! Не вдар, не гони! Ледь – ледь оце доїхав. Зрозуміло ж одежу я його вдів. Виявилось -  як по-мені шита, тільки на животі завелика!  Голим не їхати ж, правда? Заславський то був, точно Заславський! Живіт же в нього як гарбуз! А тут якраз і наші соколики мене перестріли, добре що хоч Нечай впізнав, а то і дух би з мене випустили б. Ха - ха! Оце розповіси кому - не повірять. А шаблюка, яка хлопці, в нього! Вся в золоті, а сідло яке!, - І знову закотився сміхом старий.

   - Оце так – то хлопці! А того пана я згадав все ж таки. Здається в Заславі я його  бачив, молодим  ще та  підтягнутим.   Доменік  його наче б – то звуть! Точно Доменік! Єх, жаль не вловите ви його вже, не вловите! І я б не зміг, сили не рівні, а треба було б.  Мабуть я пізно спохватився ?

   Нечай випускаючи клуби диму з люльки сказав:

   - Не втече, не хвилюйся. Кінь то в тебе ж старий, не дуже моторний? Гей Небаба, накажи вістовому сідлати коня і сповістити Максима, нехай перевіряє там за Костянтиновим усіх підозрілих, а то всі видні поки - що ляхи отак і до Варшави повтікають. Та хай на руки, на руки дивляться відразу. Панські білі та пещені  за милю видать.

   - Та пропади вони пропадом! Щоб оце ще я за цими мерзотниками  гнався в чужий край, виголодаються самі прийдуть - сказав Небаба. Хоча може ми їх ще десь  на півдорозі і піймаємо, як розбійників. Не довго гуляти їм лишилося, дійдемо ми скоро до самісінької Варшави! Переловимо їх всіх як кролів і в яму! Нічого над народом українським глумитися! Я думаю, що прийшов цьому кінець. Тепер ми самі собі господарі. Не діждуться, щоб я, Небаба, ганявся за ними по чужині.

   Більшість козаків що знаходилась біля кострів, в один голос, який злився разом з гомоном інших повстанців, вигукнули:

   - На Варшаву! Смерть ляхам! Чутно відбилося громове ехо над козацьким табором. Смерть ляхам! Смерть ляхам!

   Серед цього дружнього крику було добре чутно  громовий та сильний голос Чорноти:

   - На Варшаву! На Варшаву!...

   Від всіх цих закликів  робилося якось моторошно і мороз ішов по тілу. А зловісне почуття ненависті лягало на людську зболілу від приниження і злиднів  душу.

   - Бити їх! Кінчати мерзотників!

   Вже й вечір настав, сутінки, а розмови все не кінчаються. Десь в глибині табору почувся, ніби бойовий клич, громовий голос  Івана Богуна.

   - Максиме, звернувся Богун до Кривоноса, тільки так їх бити потрібно! Май на увазі – вони всього цього заслужили! І сам розумієш, потрібно ж і батька Хмеля на все це настроювати, - відказав густим басом Кривоніс.

   Другого дня старий Калішта загрузив пару возів харчів, які йому  по розпорядженню самого Хмельницького спорядили, і повіз розореному війною народу Полонщини. Від’їзджаючому з табору Калішті гетьман, в присутності більшої частини своїх побратимів, сказав:

   - Коли б хто самостійно взяв кров’ю відвойоване у ворога, я того б скарав на горло, але це  - дарунок від нас, козаків, нашим братам, сини яких відстоювали долю України. Так і скажи трудовому люду. Це ж вони вирощували гречку, хліб, мед і всю іншу провізію. Ту що козаки відібрали в панів і тобою   направляють їм, нашим побратимам. Передай їм все це до крихти!

   А зараз от що хлопці - я б хотів, щоб ви пішли зі мною на Львів. Я думаю, що Вишневський, який прагне зараз згуртувати всю шляхту в Збаржі, довго там він не затримається! Мені доповіли, що звідтіля вже повтікали так званні захисники, покинули навіть гармати. На Львів браття, на Львів! На останній оплот ляхів, - закликав  своїх побратимів Хмельницький.

   - Правда, батьку! У Львові ми їх кріпко – накріпко закриємо, адже  замок там не то, що був в Полонному - закричав не витримавши Богун.

   Радісний гул пронісся над полками, тисячі людей, слухаючи Хмельницького захопилося його ідеєю, отримали від гетьмана надію і впевненість на перемогу над осоружною  та ненависною польською шляхтою.

   - За муки наші навіки покінчити з клятими! Стільки жару за шкіру нам накидали, скільки мук ми витерпіли! Не дамо в обіду наших внуків і правнуків! Розгромити їх, кровопивців клятих, розоружити та скарати, на розплід не залишивши, вирубати це кляте зілля під корінь, щоб знову не підіймали голови  мучителі народу нашого!- кричав розпалившись Нечай.

   - Браття, в нас в тилу Меджибіж і Бар, я їх і їхніх прихвоснів завтра виріжку - очищу Україну від ляхів і жидів.

   - На коні браття, закричав Кривоніс, злетівши стрілою в сідло свого бойового коня,- Батьку, я через два дні вас дожену і татар приведу, а то плентаються по наших слідах.

   Богдан нахмурив свої чорні брові, обвів вогняним поглядом всіх зібравшихся біля багаття, але Кривоноса зупиняти не став.

   - Шановне товариство, Чорнота, Нечай, синку Богун. Ми підемо вперед, на Львів. Я думаю, що Кривоніс нас догоне. Його слово завжди було міцним. По правді сказати, тили наші завжди повинні бути вільними від ляхів. З богом браття!

   Повернувшись в свою палатку, він був зібрався сісти за стіл, щоб намітити подальшу тактику поведінки з Річю Посолитою, але почув ходу Виговського. Той відхиливши край палатки, попросив вибачення за терміновий прихід:

   - Прийшов лист від Киселя, просить благодушно віднестися до них. Обіцяють жити в нами в злагоді та мирі, але одна умова - щоб ми розпустили війська. В другому випадку вони готові викупити наших союзників татар, за будь які кошти, та віддати їм свою частину здобичі, що дістанеться.

   - Дай мені лист, я обміркую як поступити в подальшому. А ти іди відпочивай. В нас багато справ. Дуже багато.

   Зоставшись  наодинці,  Хмельницький  вперше  задумався про образи які спричиняли польські магнати не рахуючись ні з ким в цьому життєвому круговороті. А основне це те, що поляки поставили православну віру на край провалля в яке можна  її в любу хвилину зіштовхнути,  а звідкіль вороття вже не буде.

   Встав. Походив по палатці і вже в голос запитав себе: - А де ж шукати тую правду? Татарам ми потрібні для грабування і приниження народів. Турції? Їй ми потрібні, тільки щоб держати в страху сусідів: Польщу, Литву і Росію. Росіяни? Це наші брати, як по крові, так і по-грецькій вірі. Тільки Росія, і тільки вона, при щирих відносинах може стати нам ще рідніша. Серце його прискорено забилося. Так сам Бог підказує, що це так і що робити мені потрібно! Думки в голові юрмилися, ходячи колами.... Ні, не думаю, щоб наші кровні брати пішли проти нас, проти своєї віри. Ми єдині. Ми русичі. Та й Маруся гадалка, на стороні русичів. Навіть славу мені нагадала.

   Правда, Москва останнім часом до нас відносилася навіть з холодком, з недовірою. Ото ж і поляки недарма просили їх допомогти в боротьбі з козаками і повстанцями. Добре, що завчасно перейняли хлопці Киселеву депешу до царя російського. А то, хто зна, як повела б себе Москва. Не думаю, що рідний і близький нам народ пішов би проти нас. Треба терміново домовлятися з царем Олексієм Михайловичем, можливо він допоможе нам вмовити польського короля дати моєму народу волю? Походив, подумав і вже вголос сказав:

   - Не думаю що таке може статися…

    Вийшов на вулицю, подивився на затягнуте хмарами небо, на сиру холодну ніч, на табір, що поринув в нічний сон і пішов в шатро, приліг і провалився в німу бездну сновидінь.

Розділ   16 

  

   Вранці хмари на небі розійшлися, рожеве сонце, що виходило десь далеко, із-за хмари, своїми променями пробивало наскрізь ще густий від нічної вологи та прохолодний туман. Він в не в змозі ще був піднятися в небесну височінь щоб знову повиснути тяжкими дощовими хмарами. Було зрозуміло, що сьогодні необхідно терміново підтягнути всі війська і через декілька денних переходів вийти на лінію Збаража, щоб завчасно бути під Львовом.

   Проте Хмельницький все вичікував і не спішив зі своїм військом  взяти ні Збараж, ні Львів. Правда, Збараж був вже кинутий на призволяще і його захисники розбіглися хто куди. Зараз необхідно було виграти час, можливо таки сейм вибере короля, якого поляки довгий час не  можуть вибрати, а той в свою чергу надасть достойні вільності народу України. Якраз тут ще і татари підійшли на чолі з Іслам Гіреєм

   В Збаражі козакам і повстанцям дісталося багато пороху та гармат, які взяв Хмельницький без найменшого клопоту. Козаки з пересердя, що їм захисники міста не видали Конецпольського і Вишневецького, поруйнували всі костьоли міста. Вишневецький, який до кінця надіявся, що Річ Посполита підтримає його, розувірився в цьому, а коли в місті зчинилися безпорядки і народ підійшов під замок, вийшов заспокоювати його сам, але після цього зібрав шляхту і потай в нічній темряві подався до Львова, де заховався за міцними мурами монастирів, які захищали з півдня завзяті ченці монастиря Бернардинів. Львів, Хмельницький взяв в облогу на початку жовтня 1648   року. Місто було саме найбагатіше в Польському королівстві.             Оскільки було жаль руйнувати таке чудове місто, пішли на переговори з комендантом міста Арцішевським. Переговори вів полковник Ґоловацький. Вимога була така - відчинити ворота і сплатити викуп в двісті тисяч червонців.

   Почитавши козацькі домагання, захисники міста впали в відчай. Таких грошей в місті не було. Тай де їм бути, коли тікаючи зі Львова в Замостя, Ярема Вишневецький буквально витрусив всі гроші в жителів міста, обіцяючи їм надійний захист. Проте оцінивши козацькі сили, швиденько, нікого не попередивши, покинув місто. Ця звістка приголомшила захисників. Більшість з них кинулися до палат архієпископа, туди прибув і посланець Вишневецького ротмістр Чихоцький, який буцім - то хотів попередити генерала Арцишевського про необхідність терміново піднятися на вали і стояти там на смерть. Та було вже запізно. Передмістя і ближні села вже були в огні, місцевий люд, що  підтримував Хмельницького, допомагав йому чим міг.

   Вже пізно ввечері козаки Лабунської сотні, що входила до загону Кривоноса, та знаходилися неподалеку від Високого замку, зупинила отця єзуїта. Він з великим проханням звернувся до козаків, щоб провели його до Хмельницького. Тиша, що вже освоївся в Кривонісовому загоні, слухав отця з якоюсь недовірою.

   - Оце, коли всі ляхи будуть оббивати пороги гетьмана, то часу для сну в нього не буде. Краще б ворота відкрили, а то снуєте сюди-туди з одним - як обвести нас кругом пальця. Гей! Саво, відведи його туди куди Макар кіз водить. – сказав Кривоніс.

   Але подумавши, більш спокійним голосом продовжив:

   -  А може йому і дійсно терміново потрібно до Хмеля.

   В той час Сава в світлі палаючого смолоскипа роздивлявся високого, суворого чоловіка, який здавалося був за своїм видом людиною мовчазною і вже далеко літньою. Згадавши Полонського монаха єзуїта Сава промовив:

   - О! Цей отець думаю, що багато чого знає, що й нам не судилося знати. Таки треба відвести його до гетьмана. Та й Хмельницький в цих краях в ранній молодості побував. Пішли отче, бог нас розсудить…

    Пройшовши охорону гетьмана, зайшли в просту селянську хату де Сава побачив, що гетьман сидить на широкій лаві, обпершись головою на руку та слухає в темряві блимаючої лампади філософську пісню кобзаря. Ось-ось північ. Музика тиха. Голос кобзаря, аж за душу бере, ніби свята молитва, що як крута хвиля на морі: то накотить на душу, то затихне даючи змогу вдивитися в довгі прожиті роки життя.

   Богдан, завбачивши двох чоловіків, піднявся і з великою повагою привітався, на здивування Сави, спочатку зі старим отцем єзуїтом, а потім з Савою, сказавши:

   - Саво, де ти зустрів цього доброго чоловіка, мого старого вчителя риторики? Ой, щось таки знають ці отці єзуїти, ой щось знають! Я вже постарів за прожитого пів віку, а він як був на вигляд, таким і остався. Таки володіють вони таємницею молодості і таємницями божих душ, живущих в усьому світі. Я в нього в недорослях ходив і вчив тексти: Квінтіліана і Августина, праці Цицерона і Горація. А ось тільки аж тепер впевнився у вірності тих життєвих постулатів! А ще я впевнений, що святі отці - єзуїти за своїми учнями стежать все життя. Це мудрі і спритні люди. Так, отче? Після вітань запитав Хмельницький.

  - Сину мій, прикрив очі, єзуїт, я радий, що ти впізнав мене. При твоїй владі і зайнятості міг би мене і не прийняти. А тепер, коли в змозі, то вислухай.

   Цей старий, здавалось на перший погляд твердий, як криця чоловік, що ніколи не мав на очах сльозини, заплакав. Плакав відверто, по-дитячому. Сава, що стояв поряд ледь не зашморгав носом. Гетьман взявся заспокоювати старого. А він крізь ридання розповідав, як їх обібрав Вишневецький, як простий люд вимирає від холоду, негоди і голоду прямо на вулиці. Після всього вислуханого Хмельницький звелів дати єзуїту охоронний універсал, при цьому доручив йому намовити батьків міста,щоб вони прислали депутацію для переговорів. Хмельницький пообіцяв зібрати своїх старшин, провести раду, як тільки прибуде делегація зі Львова, і  як козаки на ній вирішать – так все і буде. Шляхті було вдосталь часу, щоб все обдумати. А вони тепер, коли король помер і лежить не похований,  сваряться та сиплять всі гріхи на чужу голову, а самі не можуть навіть короля вибрати собі, який буде в змозі вирішити всі їхні спірні питання  які виникли між козацькою Україною та Польщею. Нашу думку ми висловили, відправивши наше посольство до Варшави - полковників Матвія Гладкого і Яна Чирко з писарями. Всі вони володіють латиною. Вимога одна: королем буде Ян Казимир, оскільки з панства й вибрати більш нікого, адже ж князь Семигородський Рапсоді помер. А нам, звісно, потрібний король безвиразний, безхарактерний, щоб боявся нас і рахувався з козаками. А це тільки Ян Казимир, ото ждемо послів, тільки від нього і більше ні від кого!

   Повертаючись до загону, Сава почув розповідь, що в суботу в монастирі Бернардинів, зібралось багато людей, яких ченці запросили на обід. Обід був приготовлений окремо Для обох конфесій, для католиків – пісний, а для православних скоромний.

   Ченці вирішили провчити руський люд. Один з ченців викликав із-за столу православного ніби для таємного повідомлення. Біля криниці, яка була зразу за будівлею, йому показували на дно, як тільки чоловік нахилявся - чернець, що стояв поряд убивав його сокирою і кидав в криницю. Про те, що робиться Сава доповів прямо Максиму Кривоносу. Той поблід на очах. З Лабуньською сотнею, він у відчаї кинувся до трапезної. Взявши її в кільце, вивів всіх ченців і наказав підготувати їх до повішання. Ченця садили на коня, підводили до дерева, на якому вже сидів козак з мотузком. Він накидав петлю на шию. Коня сильним ударом батога відганяли від дерева. Чернець повисав на гілці дерева. За незначний час на деревах, які росли навкруги криниці, висіло більше півтора десятка ченців з трапезної, що ошукували православних.

   - Оце буде їм наука, закінчив сумно Кривоніс. Нехай наших людей не кривдять. Моя б воля, я розніс би це місто, але Хміль чомусь тягне, чому? Нам не ясно.  З королем чи без короля - нашому люду не краще. Знищити всіх ляхів потрібно до одного. Тиша, піди до батьків міста і скажи, що за нанесену  ченцями наругу над нашими людьми, хай ще 100 талерів платять додатково нашому полку. Оце буде справедливо.

   14 жовтня 1648 року на Покрову Максим Кривоніс взяв Високий замок, майже без особливих зусиль. Щільність блокади була  такою, що місто було заблоковане у всіх відношеннях, водогін був перетятий. Стала відчутною загроза голоду. Та й взяття Кривоносом Високого замку послужило прискоренням для вирішення міською патрицією питання про капітуляцію міста.

   Хмельницький був розхвильований після того, як йому доповіли про самоуправство Кривоноса.

   - Не навчило його Полонне, прийдеться ще вчить, а то інші будуть його вчити дуже жорстоко. Адже ж  Максим - воїн добрий, берегти його потрібно, - розмірковував так гетьман перед старшиною, в той час як Кривоніс із – за штурму Високо замку тут саме був відсутній. Походивши, та подумавши деякий час  Хмельницький сказав:

   - Ідемо на Замостя, туди втік Вишневецький, там сильний гарнізон. Візьмемо облогою. Час є. Дивись і короля виберуть. А там наступить прояснення, як діяти в подальшому.

   Проте Вишневецький пересвідчившись, що Замостя справжня твердиня, що тут надовго прийдеться зупинитися військам Хмельницького і кримського хана, кинув все і таємно поспішив у Варшаву, щоб залучити на свій бік більшість сейму і вибрати королем Карла.

   Вже під Мінськом він побачив, що не одинокий, бо шляхтичі їхали цілими дворами. Одна за одною тяглися позолочені карети, оточені гайдуками та виїзними лакеями-здоровилами. Незважаючи на військові дії, які йшли майже поряд, вельможі намагалися перевершити один одного: пишністю, вбранням та числом прислуги. Вельможі, які порою у військових атрибутах мало розумілися, були обвішані дорогоцінними шаблями і мушкетами, а позаду, майже на кожній кареті стирчали позолочені піки. Слідом конюхи вели породистих коней в попонах, які були накинуті на розцяцьковані сідла, щоб бува не попав на них дощ чи пилюка. Здалеку ця процесія походила на здоровенну змію, що рухалася в бік Варшави. Скрізь вешталися собаки. Здавалось що ця процесія направляється не на вибори короля, а на полювання, яке ось-ось розпочнеться. Гомін і крики, що стояли над  дорогою, часто переривалися музикою. Карети менш титулованих вельмож поступалися місцем при обгоні каретам більш титулованих панів. Це іноді, надавало всій процесії диковинний вид. Всі княжі воїни, які мали обірваний і виснажений вигляд після Пилявців в Замості були переодягнені і виглядали в новому форменому одязі, як заморські папуги. З’їзд обіцяв бути обнадійливим.

   Уперта боротьба, яка йшла більше місяця закінчилася. Гарячкові старання прибічників, хвилювання та пристрасті уляглися. Королевич Карл поступився другому брату – королевичу Яну Казимиру. Один Вишневецький зі своїми прихильниками не міг вгамуватися і твердив привселюдно:

   - Навіть тут ясно, що Річ Посполита програла, а Хмельницький став ще сильнішим. Біль  сидить у мене в грудях, страх за нашу вітчизну. За будь-що необхідно укріплюватися.

Розділ   17

   Облога Замостя була в’ялою. Хмельницький не старався заволодіти цим добре укріпленим містом із міцним гарнізоном.       Кривоніс, як і Чорнота  та ще багато полковників, що мали ті ж погляди відносно Польщі, вимагали від гетьмана Хмельницького рішучих дій.

   - Набрид ти мені Чорнота своїм криком, ой набрид. Чи не навчили тебе ляхи? Адже ж  і кулю в сідницю загнали. А ти все тим самим, кулею поміченим місцем думаєш. – бурчав Хмельницький. Подумай же, як ти зі своїм людом в кожухах і свитках підеш супроти десятитисячного війська в сталевих панцерях, які сидять за міцними стінами замку. Та й загони розбрелися: Небаба в Нароні, Капуста в Перемишлі…Інші загони підтримують повстанців Покуття. Не час, ой не час штурму. А коли хочеш – пробуй. Вийде в тебе - підтримаю, сам загину, а підтримаю, але кажу тобі ще раз - не час. Богдан розвернувся і пішов у штабну хату.

   Чорнота  загорівся бажанням взяти Замостя. Заручившись підтримкою Кривоноса вирішили взяти фортецю за допомогою машини яку прозвали козаки «гуляй город». То була дерев’яна вежа з рухомим містком, що міг опускатися на захисні вали.

   Тягли вручну. Зачепивши волами та підпираючи міцними козацькими плечима. Вона поскрипуючи похитуючись, рухалася  по широкому, залитому густим, вже місцями промерзлим болотом, що розтавало вдень. По коліна у воді, бо безперестанку лив осінній дощ, косий і дрібний, заливаючи канави, які залишилися після рухомої вежі. Обминаючи дерева, під крики і лайки – рухалася вежа до стін Замостя.

   Завзяття досягло такого ступеня, що спостерігаючи за цим татари, з бородами і злим обличчям, підпрягали своїх верхових коней, хльостаючи їхні боки і спини. Її тягли як рало по осінньому полю, таки тягли, цю напрочуд чудодійну машину. Звідусіль бігли люди, пхали її руками, підставляли свої плечі та боки, все ближче і ближче до міських валів… Повсталий та зневірений нечистим життям люд, ніби - то прокинувся від душного сну зі злорадною злістю таки допхали вежу до міського муру!

   Скільки радості! Скільки надії!

   - Ми як ті римляни, що штурмували міста!

   - Ще б пак! Бач, таке одоробло, а дотягли ж! Відповів Тиша.

   Раптом зусібіч дивні звуки, шум і всі, що збиралися піднятися на вежу немов сторопіли – перший гарматний постріл зірвав підвісний міст. Вся надія рухнула разом з мостом.

   Ще мить – і повз Тишин загін, в страшному сум’ятті перелякані ординці, щодуху тікали до своїх загонів. Кривоніс, який був поряд, червоніючи закричав:

   - Мерзотники, куди тікаєте, хоч один лишіться, що за вояки. Ганьба!

   На шум під’їхав гетьман. Мовчки подивився і вже з докором у бік Кривоноса і Чорноти сказав:

   - Здорово вони вас! Я ж казав, удень з такою бандурою під стінами робити нічого. Ото і дістали, любі друзі, на вечерю.

   - Батьку, ми з тобою згодні, але Замостя брати необхідно штурмом, а не облогою та швидше рухатися на Варшаву. Цього хочуть більшість полковників. Настоював Кривоніс.

  - Я думаю, що непотрібно нам великих жертв нашого багатостраждального народу. Коли виберуть королем Речі Посполитої. Яна Каземіра, то  думаю, що він піде нам на всі поступки, які ми забажаємо. Та  всі й так вже бачать, що над нами насміхатися не можна.

   Під’їхавший джура доповів, що принесли пораненого Івана Богуна, якого гетьман послав на переговори в Замостя. Але як не дивно його принесли самі поляки. Вони ждуть Хмельницького і тільки з ним хочуть вести розмову. Хоча козаки Богуна хотіли їх стратити, але вирішили почекати, що скаже батько так і буде.

   Хмельницький миттю помчав до пораненого. Подивився, схиливши голову, впівголоса сказав:

   - Буде жити, дихає рівно і глибоко. Лікаря мерщій! Ввійшовши джура доповів, що прибули польські посли.

   - Просіть їх наказав гетьман. Зайшли посли. Вручивши лист, один з них владним голосом сказав:

   - Новообраний король, просив цей лист вручити особисто Хмельницькому.

   Гетьман узяв його і почав уважно читати. Чим далі його читав тим більше обличчя випромінювало надію і радість. Дочитавши радісно сказав:

   - Оце вам і воля! Ми добилися того чого хотіли. На його обличчі сяяла велика посмішка, що виражала прийдешню хвилину радості. Кличте старшину на раду. Війні кінець. Передайте генеральному обозному, щоб усі гармати славили новообраного короля Яна Казимира салютом.

   Гетьман вийшов з хати, подивився, як віддають почесті новообраному королю Яку Казимиру. Побачив, що посли, які принесли лист від короля попрямували до польських вершників, що оточили одного з поважних вельмож. Хмельницький серед них вгледів свого старого знайомого:

   - Смяровський, звернувся він, а ти з чим до мене?

   - З добром, як завжди, гетьмане, мені король поручив очолити дане посольство, проте знаючи повадки ваших полковників то і думаю, чи з коня злазить, чи ні?

   - Якубе, кинь про дурне думати, ми козаки, посольство любе поважаємо і ніколи не даємо в обіду. Та й сьогодні :

   - по-перше, зустрінемося, як рівні люди, зробимо вам прийом достойний сьогоднішнього дня.

   - по-друге про справи і подальші переговори домовимося завтра. Згода?

   - Як не згодитися з таким розумним рішенням, відповів Смяровський  спішуючись.

   Він підійшов до гетьмана і вже по дружньому вони обнялися, не бачачи, як тисячі очей застили від непорозуміння. Ідучи в хату, Якуб думав, хоч тут мені сьогодні на кінець повезе. Не знає гетьман, що до сьогоднішнього дня, 9 листопада, у Варшаві все панство вже попакувало скарби до своїх скринь, зав’язали тяжкі мішки, спорядили вози і були готові до втечі куди очі дивляться, тільки б не попасти козакам і повстанцям в руки. Панікою була охоплена вся Польща. І його, Якуба Смяровського, відправляючи з листом Ян Казимир просив, за будь яку ціну домогтися перемир’я і відвернути смертельну небезпеку від Польщі. І ще позбутися полковників, а особливо його заповзятого ворога – Кривоноса. А ще, відкладення переговорів на 10 листопада було на руку Смяровському: міг через свої служби провести необхідну розвідку в козацьких і повстанських загонах.

   В цій ейфорії польським повстанцям був влаштований пишний прийом. Вже пізно вечором наодинці Смяровський сказав:

   - Богдане, маєш у війську великого неприятеля полковника Кривоноса, який силкується позбавити тебе слави, регіменту твого і самого життя. Маю про все певну відомість з кількох оповідань в’язнів із запоріжського війська, що на муках докладно про те говорили. Хочу тебе застерегти, коли хочеш при житті і славі остатися. Це тобі говорю як давній знайомий, як повіlis roxolanos ( український шляхтич).

   - Якубе! Я звісно тобі дуже вдячний, за все, що ти мені розповів, але я  повинен це перевірити зі своїх джерел. Одне, коли це підтвердиться, обіцяю, живим його не оставлю!

   І вже чемно, додав:

   - Я знаю, що ти маєш велику обіду на нього, а повинна бути тільки справедливість. На то ми і козаки Запоріжські. І ще сумніше вже майже нечутно тільки устами:

   - Чуєш, тільки справедливість і не інакше.

   Прощай, Якубе, про переговори з королем Яком Казимиром ми тебе повідомимо додатково. Я повинен порадитися зі своєю старшиною.

   Відправили послів дуже чемно. В окрузі шість тисяч кіннотників, з трубами, сурмами і бубонами. Таких пишних прийомів та проводів Смяровський і сам не дожидав. Переговори на перемир’я майже досягнуті.  Сповнилося все, чого король хотів. Польща збережена! Одне зосталося -  Хмельницького оставити без найбільше відданих полковників і старшин? Тоді все буде кероване, і повстанців з часом можна буде покарати.

   Небаба стояв засмучений. Здавалося веселиться потрібно, гетьман сказав, що війні кінець, але гіркий клубок, що підійшов під горло давив його з нестримною біллю. Ще недавно він обіцяв, старому своєму товаришеві Терешку з Полонного, що з сина Яська зробить доброго козака, щоб не соромно було за Південно - Східних Волинян, але 4 листопада він попав до рук поляків. Де він тепер? Хіба можливо розібратися в цьому хаосі людських душ і доль. Мартин вирішив так, не знайду Яська, заберу з собою на Україну Терешка. Тай гетьман, щось задумав, збирається відряджати послів до Російського царя Олексія Михайловича. Хоча особистий лист Хмельницького до царя з проханням про прийняття України до складу Російської держави був направлений ще 8 червня, якраз після переможних боїв під Жовтими Водами і Корсунем. І чому затягується процес об’єднання? Напевне Москва ще не готова до війни з Польщею.

   Роздумуючи та, Небаба, Чернігівський полковник, спішившись з коня перед теплою хатою в якій мала пройти нарада з питання перемир’я, дожидав поки під’їдуть інші полковники, бо  генеральна старшина вже була зібралася. Останніми до хати зайшли Петро Головацький і Максим Кривоніс. Хоча привіталися чемно, доброзичливо, але по них було видно, що вони чимось невдоволені.

   Після довгої дискусії було вирішено, погодитися на  укладення перемир’я 21 листопада тут в передмісті Замостя – Лабунках. Проте Максим Кривоніс, Петро Головацький і ряд полковників зайняли було протилежну позицію:

   -  З цих країв не відступати, а цю війну закінчити не трактатами, а щастям, яке заслужив наш народ, виступаючи твердив Кривоніс.

   Проте Хмельницький наполіг на своєму, - переконавши більшість, що зараз нам не час з’ясовувати де чия земля, поскільки вже є король, Ян Казимир, який в найближчий час дасть необхідні вільності для козаків, яких вони домагаються. Роз’їхались всі в дискусіях, а в назначений день переговорів, знову зустрілися тут в Лабунках, у резиденції гетьмана.

   - Ну що ж, панове – товариші зустрінемо наших недругів по – людські, не вдаривши в багнюку обличчям, сказав придивляючись до всіх Хмельницький. Старшина промовчала.

   - Я думаю, що потрібно зустріти посла перед Лабунками та провести в резиденцію. Максиме, ти готовий від нашого імені це зробити, чи як? Кривоніс аж підскочив, наче обпечений.

   - Батьку, я ніяк не можу, та й Смяровський не думаю що забув, що мої хлопці з його осиною сімейкою зробили в Полонному. Коли накажеш – піду, але не з доброю душею. Коли б було можна, тоді б - ні.

   - Шкода, але я і не знаю толком про все це. Щось там люди говорили… А від тебе я нічого не чув!   Хмельницький уважно подивився на всіх і його погляд зупинився на генеральному обозному Чорноті.

   - Іване, а ти як? Зустрінеш пана посла? - тільки так як годиться, не втративши козацьку честь?

   Головацький сміючись вигукнув:

   - Батьку, куди йому? Він же і в сідло сісти не здатен, хіба що стоятиме в стременах, і то, коли ще його посадять на коня! Він же поранений в сідницю! Регіт прокотився по рядах.

   - І постою, коли гетьман цього бажає! Козацьку честь не посоромлю! А довіру я ціню, вона дуже висока. Я згоден!

   Смяровський цього разу прибув в супроводі сотні вершників з королівської гвардії. Чорнота зустрічав його обтягнений в коштовний одяг, на гарно вбраному коні. На всіх  козаках була дорога коштовна  зброя, та  хутрах з бунчуками.

   Смяровський був також весь розудітий. Хутра соболині прикрашали сукню,  жупан з срібними петлицями і з боку золота шабля підкреслювали офіційність його особи.

  Заходивших в приміщення  генеральних старшин, стоявші  в дверях два осавули, всіх називали гучномовно. В передніх рядах стояли: Виговський, Зарудний, Чорнота. Смяровський уважно придивлявся до кожного, здавалося, що він когось хоче знайти, але як не старається не може.

   - Шукаєш знайомого, пане Якубе? Почувся голос гетьмана.

   - Краще б я його не бачив і не чув, стільки до нього неприязні! Боюсь, що після того як я його побачу, ми з тобою ні про що і не домовимося.

   - А як же повеління короля Яна Казимира?

   - Хіба що тільки одне і стримує мене! Та й то…  Прошу тебе, пане Богдане, не дай мені його побачити, заклятого мого ворога Кривоноса! Бо, хоч би як мене і не держали тут, а я його на шматки порубаю, чого б це мені не коштувало!

   - Якубе, не він же сам теє  зробив – то ж його хлопці! Сам то ти ж сім'ю і підставив, а сам до Варшави від козаків утік! Навіщо ж було дружину з дітками покидати? Що ж то за така в тобі кров шляхетна? Тай не місце і не час зараз про це вести розмову, тут ми ведемо державні справи. Ти згоден зі мною?

   Привезеного листа від Яна Казимира, Хмельницький передав Виговському і звелів прочитали всім присутнім. Обіцянки в листі в більшості задовольняли присутніх. Після доброго обіду, Смяровському показали: драбини для взяття укріплень, широкі й довгі, сотні штурмових гармат, гуляй – город з непробивними щитами. Вражений незчисленним військом, дисципліною в ньому, пан Якуб взяв адресований королю лист і з острахом в серці від’їхав до королівської величності.

ЧАСТИНА III.

Розділ 18

   Невдовзі з-під Замостя на Україну почали повертатися перші полки. Була пізня осінь 1648 року. Підводи з військовою здобиччю, з соломою, сіном та з пораненим покачуючись, зі скрипом, рухалися разом з багатотисячними козацькими полками та з ватагами різного люд. Шлях лежав по широкому, залитому рідкою гряззю краю дороги, що вперлася з обома боками в незрозуміло ким розоране поле. Стада худоби та коней гнали  повстанці по цим розмитими дощами шляхам та полям. Лив холодний дощ, косий і дрібний – іноді в перемішку з першим снігом. Борозни осіннього поля і рови з боків шляху були повні від води. Далечінь майже не продивлялася в сутінках,  немов це вже була вечірня пора. Холод доставав подорожніх до кісток, вітер пронизував задубілі тіла наскрізь. Змокла одежа вже давно не гріла. Задубілі руки майже не держали повіддя коней.

   Під крики і лайки, під клацання батогів і тріск возів, по болоті і дощу, рухалися військові колони загальним потоком. Там йшли люди, які пов’язали свою долю з козаччиною. Повернення було важким. Військова здобич, і самі люди знемагали від пошесті, крім того багатьох  ще мучив пронос, вмирали люди і тварини. З боків, по шляху, валялися дохлі коні, де-не-де були перевернуті до верху колесами нікому вже не потрібні вози. Дальше, там, де переривався потік колон, ішли, далеко розтягнувшись, сковзаючись по рідкому розмішеному болоту піші козаки, вчорашні повстанці, в накинутих на спини мішках. В хаотичному цьому натовпі, можна було побачити вози з поклажею, з мушкетами, зі списами що стирчали в різні сторони. Поверх всього цього сиділи їздові. Час від часу на узбіччя дороги вибігали люди. Положивши свої військові доспіхи на щось більш-менш сухе, прижималися до землі та сідали на присядки. Підіймалися і швидко, не дивлячись на бризки розлітаючогося в різні боки рідкого болота, доганяли свої вози. Де кого  мучив сильний кашель. Вони, буквально на очах, покривалися багровими язвами, різко підіймалася температура. Змучені лихоманкою, вони не добігали, падали, щоб більше ніколи вже не піднятися. Тоді віз зупинявся від нього відходило декілька чоловік в спеціальних пов’язках, брали бідолах під руки, підіймали та тягли до воза, а там кидали, як колоди на віз, в якому знаходилися трупи, і їхали далі. Потім під’їзжаючи до викопаних могил, розвантажували нерухомі тіла і піддавали погребню.

    Це так їхали переможці! Без музики, яка кликала раніше в бій, без веселих пісень! Але зі здобиччю, з вірою в незалежне майбутнє  своєї країни!

   Захворівші від пошесті лежали хто на возах, хто по селах, що приставали до Замостя. Більшість з них вже з жовтими обличчями, та мутними і сумними очима. Хто хворів вже давно, тіло того було  схожим на засохлу  тріску, і більше нагадувало скелет, бо  його організм зневоднювався від неспинної діареї, та висихав. Людина гинула від зневоднення.

     Людей мучила лихоманка, тіла кровоточили покрившись незаживаючими язвами. Це було видно повсюди. Як тільки на шляху зустрічалася криниця з водою - утворювалася черга великої довжини. Біля однієї з таких криниць, козак припав спраглими вустами до дерев’яного відра і купаючи рідкі обвислі вуса у воді, спрагло і жадібно пив: сплутана борода його була нечесаною, повіки на запалих, мутних очах, які виднілися на обличчі козака, з труднощами підіймалися. Відступивши від води, він хотів витерти мокрі губи, але не зміг і витерся краєм своєї китайки. Мовчки і тяжко дихаючи, він дивився в похмуру туманну далечінь. Було видно, що в нього болять всі нутрощі, то одна, то друга рука його припадала до живота.

   Така ситуація зі здоров’ям війська, плутанина та нерозбериха, непокоїли Чорноту. Необхідно тепер відходити поближче до старих кордонів. Він розумів, що повстанці були не готові до затяжних боїв. Облога не їх справа. Це він, старий воїн, відчувавший не раз незрівнянне насолодження від перемоги, та  вже отруєний трупним диханням війни, що більшість свого життя провів з шаблею, керуючи страшною грою бою, відчував себе добре! В кінці кінців він міг воювати за обездолених та принижених людей з ким завгодно тільки була б справедливість! А її нема! Він як пішак в шахматній грі, де полки, сотні, та коші рухаються по квадратах людської долі!

   Він був чистолюбивий і різкий зі своєю старшиною і сотниками в бою. Його всі бачили хоробрим, знали що він може відчувати в хвилини бою, а коли потрібно пошуткувати зі смертю, виїхати на своєму коні вперед війська, підставляючи себе сікучим, як дощ стрілам і кулям. Він згадав, як його поранили в ногу. Поле перед Замостям затягнуло молодим нічним снігом. Ранком вітер підсилився, повертаючись на південь. Стало мокро і холодно. Чорнота Їхав, не звертаючи уваги ні на що, а його напевне запримітили з міської стіни. Пролунав мушкетний постріл. Іван відчув поштовх в ліву ногу, та пронизливий біль. Ліва штанина потемніла. Лікар, до якого під’їхав Чорнота, обдивився рану і сказав: 

   - Кістка не задіта, заживе, - Перев’язав її. - Треба ж такому трапитися, навкруги все тихо, а тебе Іване ранило. День, два  тобі потрібен спокій. Дав настоянку, змазав рану маззю, що віддавала березовим дьогтем, і махнувши рукою сказав:

   - Заживе.

    А от з Максимом зараз діло набагато складніше. Відразу видно - пошесть. А от хто її заніс, цю болячку – щури чи миші, яких розвилася безліч під час облоги,? Можливо блохи і воші, що господарювали на повстанцях, невідомо. Проте біда прийшла миттєво і забрала кращі сили повстанців.

   Вже давно Коханівський кіш пив настояну воду на татарському зіллі. Сава, будучи в полоні, бачив з якою трепетною повагою татари і турки відносилися до цього зілля. Вони його засипали в бурдюки з водою, в яких при незносній жарі вода нагрівалося, робилася гаряча, як чай. Потім цю настоянку пили, і ні одного воїна хвороба не брала. Тому з перших днів облоги він кидав розмелену щіпку татарського зілля у відро, з якого пили воду. Почувши, що тяжко хворий Кривоніс, Сава пішов його провідати. Те що побачив він при вході дуже його збентежило. В хаті, де лежав Кривоніс,було людно. В багатьох на шкірі виднілися багряні язви, що не заживали. Гнійні рани проступали через давно не прані сорочка і штани. В багатьох при кашлі можна було побачити криваві виділення. Пошесть брала своє. Кривоноса мучила страшна лихоманка. Лікар, що був біля нього, нічого вже не міг вдіяти. Сава мовчки подивився на все, поклонився великому воїну. Вийшовши з хати, мерщій сів на коня і попрямував в напрямку розташування села Лабунок, за милю від Замостя де розташувався гетьман.

Розділ   19

   Саві було відомо, що ще 8 червня Хмельницький відправив лист Московському царю Олексію Михайловичу з просьбою про прийняття України до Складу Російської (Московської) держави. Лист був відправлений після переможних боїв під Жовтими Водами. Порою як дипломата, гетьмана, не вся старшинська  вершина розуміла. Він любими шляхами старався зберегти український народ, об’єднати Україну. Мало кому з соратників було відомо, що він ішов на все: пропонував навіть ворогам очолити народ України. Так була пропозиція князю Семиградському, ярому поляку, стати королем України. Такі пропозиції були направлені і до Турції. Тому довга облога Замостя і незрозуміле зняття її, деяка старшина розуміла як навмисне затягування облоги, та зраду загальних інтересів повстанців.

   - Тяжко батьку, дивлячись на заклопотаного Богдана, запитав Сава.

   - Ой, ще й як, тяжко, Саво багато мене останнім часом не розуміють, думають, що я потураю ляхам, а це не так. Я, знаючи психологію поляків і жаліючи свій повсталий люд, що підтримав мене, думаю нерозумно іти на Варшаву і загубити кращих синів України. Багато хто не знає, що татари, які на нашій стороні зараз, ведуть таємні переговори з Польщою і можуть покинути нас в любу хвилину. А Росія ще не готова нас підтримати  у війні з поляками, хоча українська нація і близька Москві, але допомога нам – для Росії значить  війну  проти  Польщі.

   Та ще й осінь видалась мокрою, все навкруги розвезло. Провізії обмаль, і забезпечити таку кількість повстанців нею в неврожайний рік складно, а тут ще і пошесть…

   – Батьку, біда ходить не одна – з нею ходить і горе. Кріпись батьку, нашого кращого, порою непокірного товариша, ми загубимо тут під Замостям. Я був біля Кривоноса, він марить і страшна в нього лихоманка.

   Хмельницький, слухаючи уважно Саву, спочатку зблід, потім, опустивши голову, дивлячись в матінку-землю, тихим стурбованим голосом сказав:

   – Я ж казав йому,-  Максиме, та візьми собі зі своєю старшиною добру хату, облога ж – не блискавичний бій, який він любить. Ні! Він в вологій, забитій повстанцями хаті, разом з хворими…. І я міг би так, мені теж з моїми хлопцями поряд краще… Але хто буде думати за них в подальшому, хто буде їх оберігати, годувати і повертати нашій Україні  здоровими для продовження нашого багатостраждального роду? Ех, довоювалися. Іване, - звернувся він до Виговського, кращих лікарів до Кривоноса! І мерщій!

   Над полем тяжко, ніби в кузні з ковальських міхів, дув холодний вітер. Сава розігрітий в добре натопленій хаті, розстібнувши кожух, зняв шапку, чекав. Не витримав, не міг вже більше ждати. Вийшов на вулицю, постояв. В оселедець, що був причесаний на голові, подув поривистий вітер і вдарив ним прямо в обличчя. Розкинуті поли кожуха, вдаряючи по колінах, стегнах, плескали їх пружньою хвилею. Знову порив вітру  погнав вологий сніг, що лягав прямо в калюжі і зразу ж робився сірим та темним, то намітав його на вологу землю і тоді виглядав ніби біла скатертина. Ці хвилі  з білого та сірого снігу, з завихренням на гребнях, були схожі на море, яке чекає, що от-от буде шалена буря. Козацькі лікарі, що вибігли із сусідньої хати, розхристані та перелякані, мерщій вскочили в запряжену карету, яка ще недавно служила розкішному польському пану, і стрімголов поїхали в напрямку Замостя.

   Вітер притих. Стало тихо та хороше. Падав пухнастій сніг. Перші сніжинки весело кружляли в повітрі, білою скатертиною засипали далечінь поля. Хвацько зіскочивши з коня, Сава зовсім по-молодецьки, підскочив на одній нозі, крутнувся, розкинувши руки, пробуючи спіймати в долоні, як можливо більше сніжинок, рушив до хати, в якій покинув Кривоноса. Подумав: -  таки спасу цього славетного козацького воїна. Перед самими дверима закинув голову і став ловити сніжинки губами. Скільки їх багато. Більше нашого війська. Вони наче бджолиний рій, сипались з глибини небесної безодні. А ще, зовсім недавно, Земля сумувала зі своїми чорними горбами, а зараз вони були в святковій обнові, ніби дівчата в шлюбному платті. Сава нагнувшись взяв пригоршню снігу, стиснув його і не дивлячись кинув назад – прямо на плече лікаря, що випереджував його, щоб зайти в хату. Зайшли майже разом. Хата була напівпуста. Козаки, що лежали з напіввідкритим хворим поглядом, зустріли прибульців. Сава оторопів – Максима не було. Подумав, що не в цю хату зайшов. Та ні – ця.

   - А Кривоніс де?

   Зляканий повстанець, схожий не на селянина, а більше на розбійника, протяжним хворим голосом сказав:

   - Нема – поїхав на Україну в сторону Луцька, подалі від ляхів. Марить бідний, а на чужині залишатися не хотів. Вмовив прибулих козаків, так ті з великим трудом одягли його в кожух, було без зброї, але він наполіг її взяти, погрузили його на сані, накинули більше одягу… Та й поїхали. Може ще наздоженете їх, коли поквапитеся.

   – Швидше! Ми повинні,  чого б це нам не коштувало, наздогнати їх, бо вони його не довезуть, всьому кінець – вирвалося мимоволі  у Сави. Поїхали, кажу ж вам! Та мерщій!

   Обганяючи вози, покриті тканими ряднами, соломою, сіном, санітарні з раненими, які покачуючись і поскрипуючи, рухалися по широкій розбитій дорозі в проїзних селах, бачучи, що повстанці і козаки рухалися на схід зі злобою і ненавистю, запитували, чи прийдуть сюди поляки. Прості люди  надіялися на дружбу з Росією, на її допомогу. Можливо хоча б у цьому їм повезе.

   Доїхали до  болотистої  річки Стир, що під самим Луцьком, де можна було ще розглянути одну з небагатьох споруд міста – вежу. Неподалік вежі, вже в темряві, виднілося велике скупчення людей і возів. При в’їзді на міст, коні присідали в оглоблях, зачіпаючи копитами розмоклі дошки, мало не чіпляючи возом воза. З краю при в’їзді стояли вершники в розвівавшихся на вітрі накидках, тримаючи в руках ліхтарі і хриплим голосом намагаючись направити подорожніх на середину містка . Пропускали по одній підводі. Вершники рухалися по два коні поряд, але не більше. Дальній кінець міста потонув у вечірніх сутінках, понизів’я річки вже віддавало темінню, але по плямах вогнів можна було здогадатися, що там – тисячі повстанців. Сава зіскочив із коня. Ноги ломило в колінах, обличчя горіло, чулось, що запалені від зустрічного вітру вії припухли. За шию текли крижані краплі талого  мокрого снігу, проте тіло від холоду і вітру оберігав добротний трофейний кожушок з довгою овечою вовною. Їх застерегли, щоб при можливості швидше проїхали Луцьк, так як місто охоплене пошестю. Проїхавши церкву Іоана Богослова, де висвячували московських єпископів,  і де влаштовував свої проповіді Петро Могила, покинули в’їзну вежу, подалися далі на схід – болотисту непрохідну місцевість, намагаючись швидше дістатися до першого помешкання, щоб обігрітися і перепочити до ранку.

   Покрита першим білим пухом земля, що ледь-ледь промерзла ближче до ночі, чарувала подорожніх.  Теплилася надія на близькість селянської оселі та спокійний сон. Вечірня туманність та іній на ближніх верболозах, які все ближче і ближче підкрадалися до дороги і зливалися з рідким узліссям, темінню закриваючи горизонт падала вниз в зовсім болотисті долини, а далі по вузеньким, до неможливості гаткам, виривалася знову вверх на луговий простір. Наздогнали. Віз рухався на схід, Козаки повеселіли, але коли побачили похмурих Федька Возницю і Васька Качинського, які супроводжували Кривоноса, відразу здогадалися – не встигли. Виїхавший назустріч Тимко Рудковський сказав:

   – З місцевих жителів та з повсталого війська ніхто не знає, що везуть Максима Кривоноса – так він велів, а його останнє бажання бути похованим  на Україні – є закон.

   Розмовляли вони не довго, після чого роз’їхалися: віз з тілом Кривоноса поїхав далі на схід в сторону Корця, а Сава з козацькими лікарями повернувся назад до Замостя, де їх чекав Хмельницький.

   Зайшовши в штабну хату, Сава побачив, гетьман стоїть до нього спиною і задумливо дивиться у вікно, де ніч і день змішалися воєдино, бо сірий день він відчував всією душею і тілом! Він знав що не врятували! Не воскресити! Не повернути до життя Максима, а квапилися наче на пожарище – ось-ось наздоженуть, врятують, але ні – ще здалеку побачив Саву й зрозумів, що з незліченними тисячами людських душ загубив і ключ завтрашньої перемоги. Безвихідність трагізму, що невидимо насувався, до найдальших глибин зачепила його. Як перенести невимовне горе  й невтішний сум після смерті самого вірного бойового товариша? Тільки тепер зрозумів, як всі недруги старалися і таки добилися свого - загубили такого чудового воїна.

   – Джура, нікого не пускати! Горілки! - повертаючись, прогримів гетьман.  Сльози, що виступили на його очах, наче вогонь наскрізь пропекли Саву.

« Та невже, невже це правда, те що скажуть йому зараз? Краще провалитися чи піддати себе тортурам пекла, ніж почути слова, які ось-ось йому, великому гетьману майже звільненої України, донесе до його вух товариш по неволі».

   Сава мовчав поки джура приніс келихи і горілку, налив собі та гетьману – випили, наче рівні.  О нікчемний світ! Навіщо лишати життя таких людей! Любові немає у смерті до України! Боже, кровожадна грає країною і грає її народом, тільки  інколи перевтілюючись і міняючи свій лик!

   Тільки тепер Сава помітив, що Хмельницький весь у чорному і свічка, що її держав гетьман біля вікна переламана надвоє. Сава глянув на Богдана і побачив в його очах безмірну тугу. Аби міг, гетьман пішов би за Кривоносом  і просив би в нього пробачення. Ось де закінчується влада і починається безмежність відчаю. Все ж таки, полководці і володарі пам’ятають втрати, людські втрати найціннішого – життя.

   - Ну що ж, Саво, Кривоніс – велика втрата, а жити необхідно, заради свого народу.

Розділ  20

   Через деякий час Хмельницький наказав запросити до себе Саву.  Вони посиділи, погомоніли про наболіле, і гетьман завів  з Савою таку розмову:

   - Під видом супроводу патріарха Паісія, я посилаю полковника Мужиловського до царя Олексія Михайловича, це на сьогодні велика таємниця. З ними їдеш і ти! Єрусалимський патріарх Паісій буде слідувати через Київ, де в найближчий час буду і я. Там духовним світом править митрополит Київський Сильвестр. Нам потрібно щоб він  зайняв правильну позицію. І ще будь при патріарху, поки він не вирішить всі свої справи, квапитися не потрібно.  По цьому питанню, Саво, ми з тобою думаю що порозумілися. Я знайду, як нам з тобою там зустрітися. Після поверненні будь краще в своєму селі, воно тепер підпорядковане Звягільському полку. А то хто його знає як воно поверне - діло дуже тонке. Невідомо як Паісій вплине на російського царя, там також є розбіжності, проте він нас благословить на війну з поляками, він є духовним  нашим захисником, а з царем він рано чи пізно домовиться, та й патріарх Никон нас підтримує. Віра в нас одна – православна, а греки народ мудрий зі своїми сусідами римлянами і наукою, і державотворенням колись поділилися. Правда ті добилися свого і вийшло, що Бог один, а релігії різні. Патріарх Паісій їде в Росію щоб виробити одну лінію в роботі церкви. І це, я думаю, що правильно. Всі православні повинні жити в мирі і злагоді, щоб божий світ процвітав. Я даю патріарху добру козацьку супроводь, учасником якої будеш і ти. Твоя задача, коли яка незгода, любою ціною вберегти патріарха, а буде потрібно – від мого імені виходь на патріарха Никона, він знає про всі хвилюючі нас справи і в усьому тобі допоможе задля об’єднання України та Москви в єдину могутню державу.  Це шлях до звільнення наших народів від мусульман (турок і татар) і від католиків (поляків).

   В кінці грудня 1948 року Паісій в супроводі козаків добрався таки Києва. На диво митрополит Київський Сильвестр вже готовився зі всіма належними почестями зустріти гетьмана і на зустріч йому вже була підготовлена тисяча добірних вершників. Вчора ще ярий прибічник магнатів і ненависник повстанців митрополит Сильвестр Косів зі школярами київської колегії, основаної Петром Могилою, читали по-латині вірші на честь Хмельницького, церковні дзвони наситили земне повітря радістю до такого ступеня, що настрій києвлян передався по всій Русі-Україні, де наче хвилею стиглого хліба, а не засніжених просторів передавалася пісня: - «Як козаки загнали ляхів на славу під самісіньку лаву». Народ по всій Україні насміхався з поляків, називаючи їх «пилявчиками», було видно, що з’явилася впевненість в завтрашньому дні.

   Побачивши такий підйом і віру народу в козацьке військо, Хмельницький, що на той час був вже в Києві, зрозумів, що потрібно брати ширше, треба думати про те, як би від Польщі визволити весь Український народ, щоб він міг жити вільним під захистом козацького війська і сам собою правити. Гетьман всім, хто пропонував Україні свій захист: Турецькому султану Ібрагіму, Кримському хану Іслам - Гірею, Угорському князю Юрію Ракосі, Молдовському господарю Василю Лукулі, говорив так:

   – Я не холоп-повстанець! Я гетьман з ласки Божої та по волі народу, доказав, що думав – тепер докажу, що надумав - зроблю осібну державу, ляхів виверну, догори ногами і потовчу так, що будуть під моїми ногами. А напослідок їх султану Турецькому в неволю віддам. А далі буде так, як согрішить князь – вріжу йому голову, согрішить козак – і йому таке саме зроблю! Ото буде правда! Ні на одну з держав, яка поважатиме Україну шаблю не підніму – буде з мене й України, Поділля, Волині по Холм, по Львів і Галич! Тепер буду воювати тільки за нашу православну віру!

   На початку лютого 1649 року полковник Мужиловський попав на прийом до Олексія Михайловича – царя Росії, і передав йому особисту «записку», де Хмельницький наполегливо просив надати йому допомогу у війні з Польщею, коли Росія не зможе прямо почати бойові дії, то хоча б щоб розквартирувала свої війська, краще донських козаків, в місцевості, що звільнили повстанці від поляків. Проте посередництво Єрусалимського патріарха Паісія вийшло не зовсім вдалим – великий князь Олексій Михайлович не зовсім довіряв запорізьким козакам. Але патріарх Московський Никін, який мав великий влив на царя, запевнив його, що запорізькі козаки почали визволення православних народів від мусульман і турків, а якщо ще їм допомогти – об’єднавшись,  можливо буде зупинити татар, турків, поляків на дальніх підступах до Росії. По просьбі царя Олексія Михайловича, митрополит Никін збирає церковний собор, на якому крім обрядових питань церкви вирішуються питання, як допомогти православній Україні. Помітна зневага до грецької церкви, що була в Олексія Михайловича,  в справах віри і благочестя, яка на початку доходила мало не до розриву з вселенською церквою, змінилася в кращу сторону, патріарху була надана царська милость, як на проїзд від Путивля до Москви, так і на прожиття. Митрополиту – кубок сріблом в два гривеники, камки смирної, ходатарю  - в дванадцять аршин, сорок соболів і тридцять рублев.

   (РГАДА. Ф. 52. Сношения России с Грецией. ОП 1.165/2 25 ноября #11 K 3-5, 35, 26.)

   Росія оскільки була зв’язана з Польщою в 1647 році Стовбівською угодою про мир, і практично не була готова до війни, вирішила надати Україні економічну допомогу у зв’язку з тяжкою продовольчою проблемою, визваною в 1648 році засухою, голодом і війною. Було терміново відмінено в’їзні і виїзні мито. Хури нагружені хлібом і другими необхідними продовольчими товарами, включаючи кінні сідла, які були потрібні козакам, потягнулися через кордони, а звідти розподілялися по всіх містах і селах України. Крім цього були установлені пільги, що давали змогу переселятися народу України – Русі в межі Московської Держави. По одинці і групами,  а деколи і цілі села переходили Случ і навантаживши на підводи свої пожитки вирушали в Дике Поле. Поетапно, спочатку поближче до Дніпра, а переправившись на місце що сподобалося,  погоджували все з місцевими воєводами.

   Всі переселення ретельно планувалися Хмельницьким і Козацькою Радою, що дбайливо ставилася, також і до поповнення бойових козачих полків. В кінці лютого з Москви до Хмельницького пробув спеціальний гонець від царя – Михайлов з завданням про налагодження зв’язків з Москвою.

   Після ради з козацькою старшиною, яка більшою своєю частиною була за обьєднання з Російським царем, Хмельницький сказав:

   - Вже більше півроку, як написав я листа до православного царя московського, просячись під руку, послав вірного нашого полковника Силуяна Можиловського, сина протопопа Андрія, людину неабиякої вченості. За нас і патріарх єрусалимський Паїсій просив, через нашого доброго покровителя патріарха Московського Никона. Хто б міг і подумати, що такий великий сумнів у царя Московського в козаках запоріжських? На кінець діждалися гінця з Москви. Я думаю, що необхідно закріпити цю довіру! Як ви думаєте? Чи правильно ми поступаємо?

   - Правильно, правильно батьку! Майже скрізь зашуміла старшина. Підтримуємо.

   Та Богун Іван виступив проти такого рішення,він сказав

    - Думаю, що зарано нам іти на поклін до царя Московського і це не тільки моя думка, самостійність нам потрібна батьку, але поки більшість так не думає ми скоряємося цьому рішенню, правда життя мудра штука – покаже, як буде правильно.

   Проте заведена рада гуділа, гуділа…

   - Царя Московського Олексія Михайловича…

   - Отак рішили і так тому бути, роз’єднали нас міжусобиці, набіги орд монголів – час об’єднатися заради нашого народу. Поїду на між наш народ, побачу і  почую його слово, тепер наша душа вільна, а  до тепер жила в гнобленні. А тепер стрепенулась, розкрилася, мов квіти після довгої і холодної зими – тільки разом, як пальці в руці – підняв він до верха руку і стиснув її в кулак,- нікому не дам нас роз’єднати! А ви мене в цьому піддержите.

   - Слава! Слава! Слава! – гучно і впевнено пронеслося по рядах.

   - Іване, зупинив свій погляд Хмельницький на Виговському, підготуй послання наше царю Московському.

   З березня 1649 року було надіслано за підписом Хмельницького лист такого змісту: «Гетьман и все войска, как первее також де и нине желает того, чтоби ваше царское величиство нам, найнижайшим слугам и подданим своїм, учинился государем и царем». Письмо було відправлено через повертавшогося в Москву Михайлова.

Розділ   21

   Всередині березня 1649 р. стрільців, що супроводжували Московського дипломата Григорія Унковського було підкріплено групою козаків, яких особисто відбирав Хмельницький при поїздці патріарха Єрусалимського Паїсія до Москви.

   Наприкінці березня посольство добралося до прикордонного міста-фортеці Конотопа, який обмивала одноіменна річка Конотоп. Недалеко від берега Конотопи були зроблені земляні вали, на яких височів дубовий частокіл. Широкий рів з’єднувався з річкою і постійно був заповнений водою, захищаючи фортецю з трьох сторін. Через рови було зроблено містки, при в'їзді в місто було троє воріт Путивльські, Попівські і Підлипенські закривали в’їзд  стороннім. Дві другі сторони впиралися в судоходну річку Єзуч – берега якої були дуже заболочені. Оскільки фортеція стояла на підвищенні, а кругом панувала рівнина і болота то  її було видно за багато верств.

   Під’їжджали до міста коли почало вечоріти. Навколо фортеці, по ту сторону Єзучі, під почорнілими солом’яними покрівлями, біліли хати місцевих жителів. На гіллі дерев ще лежав холодний матовий сріблястий іній, переливаючись під холодними променями вечірнього рожевого сонця.

   Все вище і вище піднімалася темінь неба,  ширше і ширше, аж десь в недосяжній далечині над Сулою розливалася вечірня зоря. Безжиттєвим ставав серп місяця, майже затихли звуки лісу, ще чіткі були фігури людей. В’їхали в фортецю. За довгою тінню фортеці ховалась її багатолюдність.

   Сава дивився на все із великим подивом:

   - Оце так побудували наші лісовики - конотопці, оце і допомогли ляхам! Це тут і наші Коханівці теж, Петро – рідний брат мій, ото передавав, що Новоселицю будуємо.

   - С кем разговариваеш – Сава? – запитав його їхавший поряд стрілець.

   - Та я про своє….

   Переїхали через Єзуч. Не дивлячись на запізнілий приїзд, стояв натовп місцевого люду, що радісно зустрічали посольство. Унковський вийшов з карети. Зустрічаючий товариство священик пішов йому на зустріч,  кроплячи всю місію освяченою водою:

   - Милість Божа над нами, посланник царя Олексія обдарував ласкою своєю отчину свою Україну. Ми раді його царській величності щиро, всією душею служити і голови своєї покласти, йому на  багаторічне  здоров'я.

   Після зустрічі посольській місії, їм були виділені добротні будівлі де їх частували добрими стравами та медовухою. Що-що, а медовуха в цих краях була добротна і знана, так як її готували по рецептах ченців Глинського монастиря Різдва Пресвятої Богородиці. Монастир був розташований в живописній місцевості: з трьох сторін його обступали густі темні ліси, а з четвертої протікали ріки Обеста і Клевень. Непрохідні болота тягнулися мимо міста – фортеці Глухів, який було поляки нарекли Новим Острогом. Північніше Путивля були майже непрохідні ліси, які виходили на захід і доходили до Сейму. Тут була безмовна тишина, звіру видано – невидано, а найбільше бджіл. Видилася в цих краях і добряча горілка яку викурювали з борошна, яке не ішло на продаж за кордон. В польських льохах Конотопа в бочках стояв ром, французька горілка, рейнське, бургунське шампанське, можна ще було відшукати і угорські вина. Все це оберігалося Конотопським сотником. Сотник хоча і знав, що в любу годину можна було чекати підлості від старости Сосновського, але із-за його вміння та хисту до господарювання, сотник його терпів. Зустріч, як дожидалось була не на один вечір, а тут ще й після теплого Олексія, багато козаків були на веселі.

   Під’їхав, син Петра, з якого з польського гусара вийшов добрий козак. Він  радісно вигукнув:

   - Дядьку Саво, дядьку Саво - я тут знайомого зустрів, знає де живе мій батько!

   Самовпевненість і деяка гордість охватила цих двох чоловіків, молодого недавнього польського поручика, і другого літнього, невисокого, міцного з добрячою сивиною на голові козака. Сава зустрів новину з подивом:

   - А встигнемо, Вадиме? Але побачивши, як у вечірній темряві, при світлі останніх променів сівшого вже сонця, заблистіли очі племінника, здався. «Ну що ж, нехай хлопець зустрінеться з батьком, тай я з ним побачуся», подумав Сава.

   Виїхали за фортецю. Десь через версту під’їхали до густого лісу, що поріс могутніми дубами і в’язами. Повернули направо, трохи проїхавшись, побачили будівлю з новими тесаними воротами, які зі скрипом відчинилися. Перед подорожніми з’явився гарний, рум’яний та білявий хлопець років одинадцяти, що вів пару міцноногих кошлатих коней. Він бойко стряхнувши білими кучерями, поклонився прибулим.

   - Батько вдома? - запитав Сава.

   - На пасіці, за двором,- вчора довбанки виставили, відповів хлопець, проводячи один за другим коней в напіврозчинені ворота. – Сходжу їх напою.

   - Ні, витримаємо, не будемо показувати поки що ми рідня, - прошепотів Сава Вадиму Він пропустив коней і зайшов в просторий двір Петра. Видно було, що з двора недавно було вивезено гній: земля була чорна та волога, місцями валявся перегній. В дворі, під високим навісом що звисав з клуні, стояли вози та сані, довбанки, соха,  та багато всякого селянського добра. Не дивлячись на ранню весну, скрізь був порядок. В дворі пахло перегноєм і дьогтем. В дальньому кутку дворища, стояв з навильником сіна, яке ніс коровам і дивився на незнайомців, ще менший хлопчина. Обоє синів були на одне обличчя і біляві.

  - Позвіть батька, хлопці!

   - Я вже іду, почувся десь із-за клуні знайомий голос Петра.

   Брати зустрілися поглядами, тільки - но Петро вийшов із дверей, що щільно перекривали загорожу – вхід в пасіку. Петро чомусь почував себе, винуватим, і Саві здалося, що брату  краще говорити з ним, ніж зі своїм сином Вадимом. Проте зустрічі він дуже сильно зрадів і чомусь якось крадькома все придивлявся та придивлявся, до свого сина Вадима. Видно ніяк не міг збагнути чому Вадим, якого він знав, як поручика – гусара війська польського красується в новенькій козацькій формі, а рядом з сином стоїть добротний кінь. В чім справа? Чому?

   - От що, - почав Сава, зам’явшись – я хотів тобі сказати, син твій, як і ми - православний і служить Україні, а все інше хай  колись, пізніше розповім… Зараз ми приїхали провідати тебе та  матір Вадима. І ще, як я зрозумів, ці діти - мої племінники, Вадимові брати, так?

   Петро мовчки кивнув головою.  І покликав -  Стасік, Казік ідіть сюди!  Саву наче по серцю різонуло, та обдало холодним вечірнім повітрям. Все таки назвали католицькими іменами! Значить не його віри племінники, не його … Але вмить взявши себе в руки, все ж таки рідна  кров, подивився на Вадима, і голосно покликав племінників   - Хлопці, ідіть швидше до нас по гостинці.

   Зайшли в хату. Петро ще раз, ніби з провиною, запитав:

  - Чим же вас, таких дорогих гостей пригощати? Спитав Петро, Язя, -  син з дядьком приїхали, наші самі ближчі родичі. Шануй їх усім, що в нас є!

   Всередині хата була тільки що вибілена, простора. Соснові колоди, з яких були складені стіни, між якими виднілися полотняні стрічки, що закривали щілини поверх зав’яленого моху, ще не загубили своєї свіжості і пахли смолою. Нові лавки, вміло зроблені табуретки, мисник на якому вміло розложена посуд, щільно підігнані до одвірків двері, показували що тут живе добрий господар. В хаті було тепло і дуже пахло тільки – що спеченим хлібом, який був розложений на лавах і накритий новими полотняними рушниками.

   Саві було радісно бачити цей достаток, а разом з тим було чомусь совісно перед цією жінкою-господаркою, що дивилася на них, не впізнаючи свого рідного сина.

   - Вадик, це ти? – дивлячись на молодого козака запитала Язя? А це ще що? Не розуміючи показала вона на його вбрання.

   - Мамо! Обняв хлопець матір, поцілував. Я давно вже в козаках. Так краще, по-людські, бороню простий народ. Біди багато тому і допомагати потрібно бідним.

   - А віра, як? Дивлячись на його запитала мати.

   - Віра за гроші нічого не коштує. Віра мамо, потрібна людям, серцю. А воно на стороні обездолених. Ото так, мамо. Сідаючи на лавку відповів син.

   - Дайте нам молока, меду і шматочок свіжого хліба, я його люблю,- сказав Сава. Та й сина добре пригостіть, давно він не бачив домашньої їжі та тепла.  Ну що ж поробиш? Видно доля наша  така. Давно вона нас всіх розлучила. Вроді і зустрілись, але тільки щоб побачитися. Як тільки з’явиться ранкова зірка, ми одразу поїдемо від вас. А там, як бог дасть. Щаслива радісна посмішка зникла з обличчя Язі.

   - Як же це так? Скільки літ ми не бачилися і оце так? На українській мові в перемішку з польською запитала Язя.

   Петро побачив сильне хвилювання за долю сина на обличчі Язі, очі її запливли слізьми, плечі стали гарячково пересмикуватися.

   - Що ж це, як же так? Скажіть мене, люди – тремтячим голосом заговорила Язя. Побудьте ж ще трохи! І вже звертаючись до ікони – скільки сліз пролито, ночей недоспано в очікуванні, а тут ось так, на хвилинку заїхали і все? І знову їдете?

   Рано – рано вранці, як тільки в далечині замерехтіла зоря – Петро встав, раніше від усіх, та  хіба ж він спав? Ні, лежав і думав про життя, яке пройшло майже миттю… Великими кроками пройшов на вулицю, прохолода різко вдарила в обличчя, - невже дурницею були мої мрії про ціль і обов’язки в моєму житті? Від чого мені так тяжко, сумно, як буцім - то я невдоволений собою? Колись я думав, що правильним шляхом іду, постійно випробовував себе. Він уявив коли до нього перший раз прийшли думки, затьмарені коханням, а потім переносив уяву, рік за роком, аж до цієї зустрічі з своїм сином, вчорашні гусаром який за словами Язі міг жити бездумно, маючи значні кошти, які платили князі за їхню службу. А тут козак!?

   Страждаючи і хвилюючись, якимись - то затемненнями, невиразними згадками вже далекого життя, він захотів зупинити його плин на якийсь час, тільки б син, його кровинка, зостався тут з ним, але знаючи, що це все нездійсненно, зупинив себе.

   Але якісь то другі, вищі почуття підказували зовсім інше.   Петро мав від природи дуже гострий розум, і почував  себе іноді недостатньо освтченим. Але тепер, несподівано, його гострий розум підносив Петра все вище і вище над буденністю, відкриваючи сокриті від багатьох закони життя, відкриваючи потаємні куточки законів природи…Він з насолодою зупинився під деревом, повернув голову на схід. Вранішні висотні хмаринки, що пробігали по небу, були освітлені далеким-далеким вранішнім сонцем, якому ще довго пробиватися через космічну вись щоб освітити та зігріти землю. Петро стояв і дихав на повні груди, вбираючи в себе всі запахи землі, та цього краю, що став уже для нього та його родини рідним, гордовито посміхаючись роздивлявся навкруги себе. Вмить, без всякої на то причини, на очі його набігли сльози, і бог знає яким шляхом, йому прийшла ясна думка, заполонивша всю його душу, за яку він вчепився з насолодою – думка про любов і добро бо то і є і істина і щастя! Міряючи всі колишні переконання, всі успіхи і труднощі життя, відкривав Петро собі нову, найважливішу в його житті істину « Яка нісенітниця все те, що я знав і в що колись вірив! Та й ще кому? Кому я вірив – полякам? Вони піднялися і поїхали до своїх замків в яких ждуть їх їхні дружини, діти. А я? Зібрався!… Куди? Наче безрідний! Через скільки літ нарешті побачив свого сина. І чи побачу ще коли? А я ж повинен робити добро, щоб були всі щасливими! Хочуть брат і син бути козаками щоб допомагати народу нашому – хай буде так, а ми… Ми будемо їх дожидати. Вони люблять Україну і батьків – це  дуже добре! І тут він побачив велику ціль в цілому житті – жити заради людей – заради Батьківщини, заради тієї землі де народився і виріс, де народилися його пращури і його діти і будуть народжені їхні нащадки, заради народу, часткою якого є і він сам, до якого належать і його близькі… І більше не служити тим, які хочуть одного – забрати все що належить йому та його народу. Він, як більшість на цій обездоленій Україні – селянин, завдяки  праці яких живе та мізерна купка інородців -  багатіїв з якими бореться його брат, син, вся Україна. Це один шлях щоб позбутися бідності, дати  освіту дітям та надію на краще життя. Яке світле і щасливе майбутнє повстало в Петровій уяві!

   Сава встав. Як завжди, сон миттю відійшов від нього. Позіхнув, смикнув за одіяло під яким спав Вадим,і сказав тому що вже  їм час їхати.

   - Як не затягуй, та не хитруй, щоб хоча б на деякий час подовжити солодкий ранковий сон , все рівно потрібно їхати.

  Невістка вже приготувала їм смачний сніданок. Нашвидку перекусили. Язя зібрала в дорогу добру торбу, яку тримав уже в руках Стасик, щоб винести брату. Вийшли в двір. Яскрава зірка освічувала всю східну частину неба і солом’яні покрівлі клуні, хліва, повіки, просторого навісу, що щільно оточували подвір'я. Покрівля була аж глянцева від роси, що покривала її. Під навісом виднілися прив’язані коні. Чутно було, що вони жують сіно. Овес, що стояв поряд коней в дерев’яних відрах, аж золотився в тусклому зоряному світлі. Великі собаки завбачивши господарку поряд з незнайомцями, покрутили хвостами та  ліниво потягуючись відійшли в іншу сторону двору.

   Петро відкрив ворота, підійшов до коней і відв’язав їх. Почувся тупіт копит. Підійшов Вадим, без сорочки, не дивлячись на ранкову прохолоду, витягнув велике відро води з колодязя, налив схожу на оксамит воду в дубове корито. Петро підвів коней, напоїв їх, і вивів на дорогу.

   Попрощалися. Язя гірко заплакала. Вадим, вже їдучи, завірив її, що швидко приїде до них надовго. Хутір Коханівка, названий в честь батьківського села в південно - східній Волині, зник в ранішній пітьмі за густими і ще безлистими дубами та в’язами.

   Під’їхали під Конотоп. Сонце вже піднялося над суцільними білими хмарами і вся округа освітилася спокійно – радісним світлом. Все раптом стало таким прекрасним, а на душі так легко і спокійно!

   Дорога, що вела до фортеці була вузькувата, дикою стрічкою вилася між полем і річкою. На полях стояла минулорічна невипалена трава, на якій поблискувала роса. Молоді березки, з дрібними листочками, які зустрічалися обабіч дороги, кидали довгу нерухому тінь на засохлі глинисті краї дороги. Тупіт кінських копит не заглушав спів жайворонків, які вилися біля дороги. Переїхали через міст, піднялися на гору. Охорона впізнала вчорашніх козаків, які попередили їх, що приїдуть вранці. Відкрили скрипучі ворота, в’їхали в двір.  – Тпру - у. Злізли з коней. І-за повороту з’явилася посольська місія, що вже виїхала на дорогу. По обіч дороги, з двох сторін, стояли стрільці. Встигли. Приєдналися до місії, та й поїхали далі.

   В «статейному списке», що зберігся, ця подорож описується так:

   «Как ехали Запорожскую землю от порубіжного города Конотопа до Чигирина и в городах полковники, и сотники, и атаманы, и есаулы Григорія (Унковского) встречали и проводжали конные знамены, а у городов пешие с ружьем и на встрече и на провожанье стреляли из пушек».

   Під Чигирином зустрів посольство син гетьмана – Тимко.

Розділ 22

   Чигиринський замок своєю величністю будови нагадував замок багатьох міст, але він знанаходився на значній висоті. Тимко вийшов разом з духовенством. Вся процесія попрямувала до старої дерев’яної  церкви Успіння Богородиці, що знаходилася біля гетьманських палат. Після служби Божої всі пішли до гетьмана на обід. Другого дня посольство повезли за місто в Троїцький монастир. Замок (Чигирин) не мав собі рівні на всю Козацьку землю, щодо свого простору та великих болот. Тії болота були майже кругом нього. Тому він вважався зовсім неприступним.

   В переговорах з Унковським, Хмельницький добивався активної участі Російської держави в майбутній війні з Польщою, але Унковський міг тільки обіцяти прийняття України до складу Російської держави, правда тільки тоді,коли вона буде звільнена від влади Речі Посполитої. Все ж він не зміг дати обіцянки про скору військову допомогу, в зв’язку з труднощами, які виникли в Російської Держави. Проте Хмельницький наполягав на відкритих військових діях Москви, але коли побачив, що Унковський не в змозі вирішити ці питання, вирішив послати до царя свого посла – Федора Вешняка – полковника Чигиринського.

   Довго Саві прийшлося ждати зустрічі з Хмельницьким. Безліч  разів він пробував знайти причину зустрічі, і кожного разу  Хмельницький був зайнятий, як не проведенням військових Рад, так дипломатичними переговорами  з польськими дипломатами, які обсипали щедрими подарками і робили все, щоб посварити українців з татарами. Проте гетьман виконував заповіти єрусалимського патріарха – « не покладати рук  і не кидати боротьби з ненависним панством (католицтвом) та уніацтвом» М. Аркас.Історія України – Русі. Вища школа, 1993 р. Київ. І пом’ятав прохання послів Молдавії, Угорщини, Криму та  Москви - допомогти в боротьбі проти Польщі. Дійшло до того, що посли від короля Яна Казимира щоб переманити гетьмана на свій бік, із дарунками привезли гетьманові клейноди влади, але не зважаючи на них, Україна все дно повинна була зостатися в складі Речі Посполитої. Проте Хмельницький вийшов до послів із булавою, а по переду несли бунчуки і корогву. При цьому полковник Кропив’янський,  Филон Джеджалій, сказав послам: «своєю Польщою займайтесь, а Україну не чіпайте: нехай буде нам, козакам!»

   Узгодивши всі питання, гетьман витягнув з-під сукна папір, на якому були викладені українською мовою, не дуже дипломатичним тоном слідуючі пункти:

   1. В українських воєводствах ліквідується уніатська церква і будь-яка згадка про неї.

   2. Не буде ніяких католицьких чи уніатськх церков.

   3. Київський митрополит матиме перший найвищий чин після польського примаса.

   4.На українських землях воєводи і каштеляни належатимуть лише до православної віри.

   5. Запорізьке військо дістане всі колишні привілеї.

   6. Гетьман підлягатиме лише його королівській світлості.

   7. Усі жиди негайно покинуть межі України.

   8. Ярема Вишневецький ніколи не здійснюватиме військового командування.»

   Меріме Проспер «Богдан Хмельницький», «Каменяр» Львів 1990 р.

   Домовилися лише до того, що до Зелених Свят ні козаки, ні поляки не повинні воювати. З тим і поїхали польські посли.

  Сава таки попав на прийом до Хмельницького, допоміг джура гетьмана, якого він зустрів випадково тиняюсь на базарі.

   - Саво, чи ти оце, гетьман про тебе недавно і розмову вів, казав десь мій товариш по неволі пропав.

   - Та ні, я декілька раз хотів до нього попасти, та куди там!  В поході значно легше, не дивлячись, що кругом бойові дії, а тепер…. Сава розвів руки.

   - А ти оце сьогодні  і приходь! У нього ніяких прийомів, а завтра знову… Приїжджають і татари, і молдавани… Не дають і дихнути йому! Замучили гетьмана!

   Вечором Сава, як і домовлялися, був у резиденції. Хмельницький сидів у високому кріслі, в верху якого, на спинці був прикріплений вилитий металевий знак гетьманської власті і бунчук.   На обличчі було видно глибокі зморшки, що надавали його широкому обличчю розумний і гордий вигляд. За останній рік він став виглядати значно старшим. Гетьман встав з крісла і посміхаючись підійшов до Сави, привітався.

    Хмельницький розповідав Саві про новини, ділився наболілим та своїми думками:

   - Більше шести неділь я їхав, повертаючись на Україну, дивлячись, як живе наш руський люд на Волині… Серце кров'ю обливалося, на очі сльози находили, так дальше не тільки терпіти неможливо, а й жити. Не зустрічав ні одного чоловіка, хіба що жінки з дітьми та немічні дідугани. Тому я прийняв рішення про переселення цих людей, хто бажає на Булавинні землі. Думав, що встигнуть вони в Полтавський і Гадяцький полки, але як виявилося, запізно – зима. Перебралися вони через Случ і тут на Правобережжі перезимують, а там, по весні і до Дикого Поля доберуться. Ми їм всім допоможемо, та й цар Олексій Михайлович добром зустріне – приживеться народ руський на землі новій. Оце тут вроді з польськими послами домовилися, а зараз лазутчики донесли, що військо чисельністю близько десь 12-15 тисяч під проводом Фірлея, Лянцкоронського та Остророга збирається на Волинь! І це не все,- лазутчики з придворних короля доносять, що як тільки ці троє ступлять на Волинські землі, коронне військо на чолі з самим Яном Казимиром виступить слідом за ними. В принесених інструкціях наказується, що на козацькі землі поки-що не заходити, а обмежитися переслідуванням бунтівників. Головний штаб планують розмістити в Костянтинові. Практично це війна, а ще декілька неділь тому Адам Кисіль тут мені доводив та умовляв мене згодитися на те, що Польща з новим королем  зовсім друга країна! Еге ж, друга! І що жити нам, русинам, стане значно краще. А які подарунки привозили…Ото і вір полякам! Ой, нема коли нам розслаблятися. Прийдеться посилати в Крим до Іслам - Гірея послів з добрими дарунками, аби той поквапився і закликав до зброї своїх яничар та степових воїнів, а ми вже забезпечимо військо добрими козаками і гарматами. Я думаю, що Річ Посполита пошкодує про новий напад на Руські землі. Я тільки тепер шкодую, що не повірив Максиму Кривоносу. Добрий воїн був, і не дивлячись, що з простого народу – відважний і розумний. Як не хватає мені його -  Бог бачить… Віддав би йому під руку десяток полків і не бачив би ні Польщі, ні поляка. Хоча і в них є простий народ. А йому навіщо за панів відповідати? Так Саво! Щось ти слухаєш і мовчиш. Що там  у тебе, які новини? Розказуй!

   - А що розказувати, батьку? Послухав тебе і оце тепер думаю,хотів проситися навідати рідні місця, але бачу що не час. Війна знову буде, хоча і я воїн вже не рівня молодим, проте допоможу чим зможу – з сумом в голосі відповів Сава.

   - Готуйся! З козаками в Крим до Іслам – Гірея поїдеш, лист хану і подарунки відвезете. Татари, ох як їх люблять. А добрі дарунки довести, то також велика складність. Ото ж на завтра будь готовий. Загін вирушить дуже рано, щоб менше бачили і знали. Я думаю, примруживши очі сказав Хмельницький, польські лазутчики і в нас тут, в Чигирині є, але ми їх на цей раз обдуримо!

   Виїхали вранці. Спочатку шлях держали на Білу Церкву, проїхавши верст п’ять повернули на схід в сторону Дніпра. Стояла ясна, сонячна погода. Над церковними банями, поблискуючи на сонці крилами, кружляла зграя білих наче сніг голубів. На церковному дворику біля маленької дерев’яної церкви збирався сільський люд.  Козаки вирішили на тяжку дорогу помолитися, на удачу. В церкві ще було мало людей, але ще не старий священик з сідіючою бородою зустрів їх дуже привітно. Вислухавши їхню просьбу, він кристально подивився своїми прекрасними чорними очима на козаків, підняв руку для хресного знамення. Пройшло коротке благословення.

   - Так,- зітхнув священик,- і опустивши голову – Господь послав нам велике випробування… Я знаю все…Але, - випрямившись він гордо і вже суворо мовив – браття! Тіло наше немічне, але дух наш нескорений вовік і ви вирішите всі задачі поставлені нашим батьком гетьманом! Старайтесь виконати не жаліючи свого живота, і де б - то ви не були,- надійтеся тільки на себе і тільки на себе. Не вірте ніяким бусурманам, хоча і покличте їх на допомогу, але не вірте їм.  Вони, бусурмани, потрібні нам, як велика чорна хмара з якої можна дожидати дощу, але він може і не піти. Ото приведіть їх, ляха налякайте і відправте назад, щоб нам людей наших по дорозі не зобіжали… Але  щирої допомогу  від них не дожидайте. Надійтеся на своє православне військо. Ми тут робимо все, щоб допомогти вам, козакам та гетьману, - забезпечуємо провізією козачі загони, підбираємо людей та разом з харчами відправляємо Хмельницькому на допомогу… Ну йдіть вже! Пора! Доброї Вам дороги! З Богом!

  Вже проїжджаючи Буджацькі степи, та  під’їжджаючи до гнилого Сиваша з якого виповзла пошесть і косила ногайські племена на корню, Саві стало зрозуміло, що кожен тат або ногай з радістю піде звідси на війну, бо краще війна, чим життя в таких нелюдських умовах.

   При під’їзді до палацу Іслам – Гірея, козаки почули, як заторохтіли тамбурини, запищали гуслі і зурики, на зустріч запоріжцям виїхав сам хан… Одягнений він був по-бойовому, ніби демонструючи, що він готовий іти на допомогу Хмельницькому, або, можливо, набиваючи собі ціну. На голові в хана був шолом з гострим наконечником, а вдягнутий він був  в кольчузі. Поруч, із обох сторін – Крим - Гірей Казі-Гірей, а позаду кінний загін сейменів.

   Хан гордовито  подивився на послів, і насупившись запитав:

   - Що отримають мої лицарі цього разу за рать?

   - Гетьман велів передати, що після раті Крим заселиш ляхами! А зараз, прийми найщиріші подарунки від Хмельницького!

   Іслам - Гірей на мить уявив собі козацького гетьмана, аж острах і тремтіння по тілу пройшло в нього, вождь такої молодої і великої держави, визнаний світом переможець не допомогу просить, а пропонує плату тай ще й подарунки коштовні! Та й і які ж подарунки!

   Вже більш м’яким голосом запитав:

   - А коли не дасть ляхів, чим платити мені воїнам? Є?

   - Немає такої сили в світі хане, що могла б вистояти перед козацьким військом.

   Сава, на мить зупинив свій погляд на білявому воїні, що так близько стояв біля Іслама - Гірея, він чимось був схожий на його брата Петра, і росту такого ж, велетенські плечі і мускулисті руки підкреслювали його військову достойність, а широкий і багровий, наче борозна, шрам на обличчі придавав йому неабияку мужність. По виду це був хоробрий воїн.

   Сава, запитав в ширінського бея Алтина, який чомусь стояв осторонь процесії, що супроводжувала хана:

   - Скажи, милостивий бею, що за воїн стоїть рядом з ханом?

   - Вай харин (гаразд, татар.) майже нечутно відповів шарінський бей, подивившись по сторонам, то особистий охоронець Іслам - Гірея Рахім, він як і ти урус, але вірнішого ніж він, у хана ніколи не було ні одного охоронця.

   Сава уважно подивився на Рахіма, їхні погляди на якусь мить зустрілися. В Сави серце мало не вискочило з грудей! Він зустрічав цей погляд десь раніше, але де? Все життя попливло перед очима, де я зустрічав цього воїна де?

   Цього ж дня Іслам - Гірей розіслав до беїв по всьому Криму, своїх посланців зі звісткою, щоб збиралися на війну. Ті з радістю відгукнулися на таке послання.

   Стугоніла земля Поденно-Східної Волині. Ішли п'ятнадцять полків з Хмельницьким на чолі. По обидва береги Случі, по направленню Грицева та Костянтинова, всі придорожні трави і поля були вкриті шаром пилу, який частково змивався часто ідучими літніми дощами.

   Сава їхав по рідній, близькій серцю землі – ось десь рядом Батьківщина. Сонце і те схилилося на захід і косими спекотними променями, нестерпно палило в обличчя; неможливо було доторкнутися до розжарених країв підвід, що везли військову амуніцію. Стояла задуха, ніякого подиху вітру, густа курява піднімалася стовпом, розсіваючись по узбіччю дороги. По небу ліниво рухалися купчасті, трохи темні, схожі на дощові, хмари. «Заїду, подивлюся, що там робиться на рідній землі» - подумав Сава. Вже між Любомиркою і Котелянкою хмари, що були розкидані по небу, збилися в одну темно - фіолетову. Стало чути розкати далекого грому. До Котелянки рукою подати, але між селами, бог знає звідки з’явилась, без найменшого вітру, темна наче стіна хмара, закривши собою і сонце, і село. Під’їхавши ближче, на самому горизонті, було видно як наче веселка виграють велетенські блискавки. По мірі наближення до села було чути все сильнішу і сильнішу громовицю. Прохолода наче вечірній туман падає з самого верху. Слабий гул, поступово наростав, наближався і переходив в переривисті відлуння, охоплюючи весь небосхил. Стало моторошно старому козаку, який не раз дивився смерті у вічі. Кров рухалася по судинах з такою силою, що в скронях гупало, наче били молотом в кузні по наковальні. Все кругом змінилося, темрява нависла над головою. Листя на деревах невеликого гаю, що розкинувся поряд з селом,  здавалося крутилися навколо своєї осі, верхівки великих беріз розкачувалися, а пучки сухої трави, як пушинки перелітали через дорогу. Стрижі і білогруді ластівки літали навколо нього, майже торкаючись самих грудей коня, буцім - то хотіли зупинити Саву. Поли плаща з башликом, який надів Сава, підіймалися майже до пояса, він придержував їх, але вони всерівно били по кінських боках. Кінь від кожного такого удару здригався, пориваючись стати на диби. Сава уміло стримував коня. Світло блискавки з’явилося ніби з під передніх ніг коня, засліпивши на деяку мить очі коня та вершника. В ту ж мить над самісінькою головою роздавався величавий гул, який наче б - то піднімався в темну безодню неба, що прикривалось густою сіро - синьою хмарою, що змінила темно фіолетову, а потім ніби з бочки, поступово підсилюючись, переходив в оглушливий тріск, мимоволі заставляючи затримувати надовго подих. Гнів Божий! За що? Тривожні почуття, туга та страх збільшувалися разом з підсиленням грози, проте коли таке почуття дійшло до найвищої точки, наступила байдужість. Що буде, то буде. Тоді тільки включився в роботу розум. Хоча  вітер ще підсилювався, грива і хвіст коня, приймали один напрям, а поли плаща були контрольовані. Пішов дощ. Спочатку впала велика краплина дощу…. друга, третя і вмить щось наче горохом застукотіло по плащу. Весь шум навкруги залився з  шумом падаючих на одежу крапель дощу.

   Косий дощ з сильним поривистим вітром, почався відразу і лив як з відра. Кінь зупинився, опустив голову. Зі спини Сави, по всій площі плаща лилася цілим потоком вода, освіжаючи своєю прохолодою все тіло коня, падаючи на дорожню пилюку, яка спочатку скручувалася від дощу, підіймаючи невелику куряву з пилу, а потім від суцільної водяної зливи, перетворювалася в рідке болото, що місилося під копитами коня, та шукаючи нижчі місця з’єднувалася в каламутні калюжі. Потім вона, об’єднавшись струмками  з гуркотом неслась в низ долини.

   Блискавка світилася ширше і не так яскраво, гуркіт грому зливався з шумом дощу, який ставав дрібнішим. В далині, там ген за селом з’явилася світла полоса неба, що наближалася ближче і ближче, хмари почали розділятися на хвилясті хмаринки. Із-за сірувато-білих країв пробивалися яскраві промені невидимого сонця. Чорна, як ніч хмара стояла вже позаду Сави. Пішов дрібний-дрібний дощ ніби - то просіяний через сито. Пробили крізь хмари перші промені сонця, і заблистіла наче срібло, облита дощем придорожня трава. Легко стало на душі. Духм’яне   повітря наповнив груди. Облиті і зволожені боки коня оксамитом виблискували на сонці.

   Виїхав за село. Скинув мокрий плащ. Зі всіх сторін піднімалися в сонячне небо жайворонки, а потім з веселою піснею  падали в прибережні високорослі трави, звідти знову піднімалися  наче безкінечна мелодія закінчувалась, там в долині, біля річки, звідкіля долітав голос зозулі. А який чудодійний запах: придорожньої і лугової трави! Після літньої грози, запах берези, липи, літніх квітів, аж запаморочилося в голові що не помітив коли кінь зайшов в Хомору, а перейшовши її води невдовзі, вже був під Коханівкою. Село наче вимерло – нікого. А ген, за блакитною смугою Скрипівки - прямий, мов витягнутий в саму вись, шлях на Лабунь там десь за ним рухаються брати – козаки до Збаража, куди підтягує свої лави Хмельницький. А тут моторошна тиша тільки самітні яблуні і груші висять в зарослих, ніким не доглянутому у садку. Городи заросли бур’яном, кропивою. Тиша. І враз, почувся ніби дзвін бовкнув на дзвіниці. Направив коня в сторону церкви. Невже тут животіє хоча б одна душа?

   Кого скликає цей самотній дзвін, які людські душі? Значить є хтось. Обережно, майже нечутно ступав кінь, вийшов на майдан. Під крислатою липою зупинився. Вроді недавно привезли із Січі – обсадили цвинтар і церкву, а як піднялися? Гурт мовчазних людей стояв, опустивши сиві голови. Старі жінки в чорних карсетках, старі козаки в поношених полотняних сорочках і молоді дівчата, що чудом спасалися від всевидющих очей своїх польських господарів і татарських воїнів, віддавали дань навічно пішовшому односельцю.

   - Вічна пам'ять …тремтячим голосом промовив Сава, кого ховаємо?Гурт з великим співчуттям дивився на Саву і мовчав. Тільки старший Калішта, якому судилося це повіку мовив:

   - Не діждався сердешний, Саво, а відчував, що ти приїдеш, поклонись твоєму батькові Климу.

   І тут одноокий священник який окроплював могилу промовив:

   - Єще помолимося о упокоєнії душі усопшого раба  Божія Клима і о єще проститься єму всякеє погрішеніє вольноє і невольноє!

   Хор з декількох зовсім старих бабусь піддержав священника співом.

   Нема батька. Тільки засмучені липи стоять і сумують разом з односельцями. Повернувшись Калішта промовив:

   - Нема нікого в селі , оце всі, одні на війні, а інші подались за Случ на Булавинні землі. Хмель обіцяв їм там добре життя. Не дадуть пани нам тут жити! Саво, а ти де взявся, звідки?

   - Ой, довго розповідати, приходьте пом’янем батька, та порозмовляємо скільки можна.

   Забравши горем забиту матір, Сава направився до своєї хати, а рано-вранці вже був далеко за селом. Перейшовши на правий бік Скрипівки, під порослі верболозу, він доїхав до Хомори, яка рукавом огинала Титьківське поле, відійшовши подалі від гирла річки Скрипівки, перебрався на правий берег Хомори, заглибився в ліс, що проходив під Варварівкою. Тут зупинилися козаки, які прийшли з прикордонних територій, що межувала з Росією. Ці загони були добре забезпечені всім необхідним, для ведення військових дій московськими воєводами. Вони спішили під Збараж, де польські війська  Фірлея і Вишневецького зустрілися з передовими частинами українсько – татарських загонів. При цьому в українському 60-70 тис. війську переважали вчорашні селяни, слабо озброєні й недосвідчені. Після перших боїв з кіннотою, польське військо не зуміло перегрупуватися і зазнало значних втрат. Із 3 липня по 7 липня 1949 року Б. Хмельницький вирішив локально добити противника, проте це не вдалося. Тільки 10 липня польське військо перейшло до   меншого табору. Після чого 4 дні  невпинно артилерія Б.Хмельницького обстрілювала гарматними ядрами противника поки не загнала до Збаразького замку. В цей час там лютував страшний голод.

   Облога Збаража ось-ось повинна була закінчитися. Проте через лазутчиків Хмельницький дізнався, що на виручку захисників Збаража рухається двадцяти тисячне військо короля Яна Казимира. 4 серпня 1649 року королівські війська підійшли до Зборова. Гетьман залишає частину війська біля Збаража і зовсім непомітно робить нічний перехід і 5 серпня з’являється під Зборовим. Нічого не підозрюючи, Ян Казимир починає вранці переправу через річку Стрипу.

   Зав’язався жорстокий бій. В польських військах почалася паніка. Нашвидкуруч організована оборона не витримала. Перемога була повною і безсумнівною; зоставалось добити розрізнені війська. Тільки завдяки залізній волі самого короля, Яна Казимира, який зібрав навколо себе  незначні  залишки піхоти і важкої кінноти, вдалося цього уникнути. Завдяки своїм рішучим діям, він  зумів на деякий час зупинити атаку козаків і татар, але наслідки для польського війська були дуже тяжкими – цвіту шляхти було завдано великих втрат . Загинуло до 7 тисяч воїнів.

  Майже безшумно плещеться нічна Стрипа в тиху серпневу зоряну ніч. Мовчазний, занурившись в  сутінки, стоїть ханський намет. Біля нього палає вогнище. Навкруги чутно запах столоченого жита. Такі яскраві нічні зорі Рахім бачив на Батьківщині. Вони неначе зачаровані вогні відбивалися в Скрипівці. Такий же духмяний запах полину, чебрецю і Петрових батогів він чув на високих прибережних горбах під його рідною Коханівкою. Плещеться риба. На небосхилі видніються контури нічного гаю. Так це рідна земля. Він не раз бував тут з ханом, якому як не дивно зобов’язаний своїм життям. Іслам - Гірей його викупив вже прикутого до весел галери. Чому він і сам не розумів до сьогоднішнього дня. Виховав його. Та вірність і відвага з якою він був відданий ханові сподобалась Іслам - Гірею. Хан не спить в наметі через вузьку щілину пробивається світло. Ось почувся далекий шелест лугової трави. Можливо варта? Так ще рано. Постаті наче пливуть рухаючись в його сторону не ховаючись.

   - Стій! Не рухайся! Пароль!

   - Швиденько попередь хана. Я посол з охороною від короля Яна Казимира,- почулося немов із безодні. В ту ж мить міцне кільце сейменів наче стіна виросло навколо шатра хана.

  Вечірня рада сягнула десь за північ. Радник Іслаи - Гірея, Сефер Газі довго ходив і мняв свою бороду – думав гетьман стає надто сильним в подальшому він буде всемогутнім його вже тепер знає вся Європа. Він не проситиме, а диктуватиме, що робити потрібно Криму. Треба вимотувати їх обох і Короля і гетьмана, щоб не падали, але стояли майже на колінах. А що ж московський цар? Спочатку допомагав воєнною амуніцією, а тепер говорять, що вже є його козаки тут. Правда наші лазутчики ніяк не виявили їх, але недавно козаки прийшли із самісінького Дону це вже факт. Попросив в Іслам - Гірея розгорнув і ще раз уважно перечитав текст листа. Тим часом хан тупав ногами і викрикував:

   - Ян Казимир нагадує мені полон і ласку короля Владислава, я не забув, передай, що я йому також підготую найкращий каземат на Чурут-Кале. Він там буде мати все крім волі! Єжи Оссолінський переминаючись з ноги на ногу, показав частину викупу, а значно більшу, коли відмовиться хан від допомоги війська Хмельницького. Великий викуп. Такого Хмельницький напевне не дасть. Іслам - Гірей замислився. Як йому краще поступити? Помінялася варта.

   - Рахіме, покликав хан, проведи посла, та перевір чи в них є така сума злотих. Подумав і добавив, ще не менше сто п'ятдесят тисяч злотих.

   - Сефере, підготуй лист гетьману їх потрібно якось примирити з королем. Це нам на користь, та і якесь милосердя проявлю, а то думають, що ми татари. А я родовитий хан.

   Рахім дивився на сундук зі злотими, який ось-ось повинен був наповнений тією сумою, що запросив хан, а великий канцлер з коротко стриженою бородою, зморщеним почорнілим обличчям улесливо старався угодити, йому - вчорашньому підлеглому. Рахім це сприймав з огидою і насмішкою в душі. Серпнева ніч хоча вже значно довша, але не настільки, щоб хоч, як попередити своїх вчорашніх одновірців. Він запам’ятав,  ще недавно побачив свого старшого брата – Саву. Чому він не впізнав мене?

    Так , я дуже змінився, але він з якою пильністю дивився на мене. Що буде з ним, з усіма його односельцями? Треба якось попередити їх. Неодмінно. Повертаючи з фортеці він пішов на світло козацьких вогнів.

   - Стій, хто йде? Але побачивши татарина, козак відповів,- наші союзники. Чомусь не спить. Перед боєм необхідно спати. А то завтра короля спросоння не впізнаємо. Висковзне. Рахім запитав, як знайти Коханівський кіш?

   - А хто знає ніч. Завтра і знайдемо. Та тепер спішити нікуди. Поляки розгромлені. Короля будемо ловити, корону знімемо і на поклон гетьману приведемо відповів з темряви якийсь дужий голос.

   - Тоді до Хмельницького ведіть, важкі справи, настоював Рахім.

   - Хто нас пустить вночі до гетьмана, він спить завтра в нього важливі справи. Та Рахім настоював на своєму.

   - До Виговського, до Виговського ведіть він тут недалеко зараз.

  Виговський вислухав уважно Рахіма, що наполегливо просився до гетьмана, почухав потилицю, махнув рукою і сказав.

   - Ідемо!

   Хмельницький побачивши Рахіма, декілька хвилин уважно, розглядав його. А потім запитав. Звідки ти небораче?

   - Не час зараз про це, та й хан здогадається, що я не на місці. Одне скажу зрадив він вас гетьмане.

   - А можливо поки я тебе не відпущу все переміниться? Злотих немає – немає допомоги, усміхнувся Хмельницький.

   - Ні, нічого не переміниться, так чи інакше він буде на стороні короля. Йому вигідне те, щоб козаків, хоч якось принизити при вашій могутності. Не потерпить він могутності України, за копійку, але продасть.

   - Гінця до хана,- розпорядився Хмельницький. А цього, показав на Рахіма,- придержіть тут. Хоча ні. Їдь і скажи хану, що ще нема в ляхів тої суми, що він запросив. Та і я сам до Іслам-Гірея поїду напевне.

   - Батьку, на небосхилі ще ніч, куди їхати в таку рань гетьману.

   - Коня! І Виговського до мене!

  Генеральний писар Виговський появився наче ждав цього наказу давно.

   Не дивлячись на темінь, що все більше і більше сповзала на захід, табір гомонів. Проїхали майже непомітно. Перед ханським наметом їх зустріла численна охорона сейменів. Зайшли в намет. На персидських килимах разом з Услам-Гіреєм сидів сам король Речі Посполитої Ян Казимир. Сефан Газі, показував ханові якусь дивовижну каблучку, доказуючи її цінність за рахунок дорогоцінних каменів. Хан дивився на це з підозрою.

   - Краще б злотими. А ні тоді корону, собі зробите другу коли розбагатієте. Єжи Оссолінський ще щось добавляв і добавляв , дивлячись у розчинений, зі злотими сундук.

   Побачивши це, Хмельницький зблід. Наче торги на базарі. За сундук злотих і дорогоцінностей продають його рідну Україну. Вони тут розмовляли, хан з королем, наче великі друзі, що ділять ось-ось спійману добичу. Який сором. Провалитися б на той світ і не бачити всього цього. Рахім стояв нерухомо поряд з ханом, опустив очі в землю.

   Нарешті Сефер Газі, що розглядав так старанно дорогоцінності, повернув голову і запримітив Виговського, а потім тупо подивився на гетьмана, ніби побачив вперше. Раптом він своїм вигуком потряс тишу, яка панувала деякий час:

   - Маш Аллах (Оце так!)!  І гетьман Хмельницький тут. Неймовірно!

   - Я знав, що він приїде – сказав гордо Услам - Гірей. Пізно Богдане! О як, пізно! Хоча й я,  потомок  Чінгіс – хана, не дивлячись на мою жорстокість, все ж таки хотів би примирити тебе з твоїм монархом, якому і я раніше корився, але… Як виявилося король твій щедріший від тебе та і не хоче він твоєї крові. Та і не дивлячись на твою непокору все ж таки дарує тобі, по моїй милості, велику частину України: Київське,Чернігівське і Броцлавське воєводство. І щоб мене не турбувати буде мені сплачувати щорічно дань в злотих готівкою. А ти, за те що я оставлю тобі 40 тисяч реєстрових козаків, даси мені змогу зібрати дань з України самому, коли буду повертатися в Крим.

   В Хмельницького запаморочилась голова, рука що стискала ефес обм’якла. Він зрозумів, що він ту, на  зборівських поля, з їхніми військами своїми силами не впорається. Скинув шапку, стиснув її, аж затріщали пера. Повільно пішов назад, до виходу з намету.

   Сьомого вересня 1949 року князь Вишневецький привіз Хмельницькому королівський рескрипт в якому король просив підписати мирний трактат що складався з наступних статей:

   «1. Король повертає Запорізькому війську всі його колишні права та вольності і для цього надає йому новий привілей.

   2. Король дозволяє збільшити кількість реєстрових козаків до 40 тисяч, причому територія для них буде визначена згодом. Воїни зможуть набиратися як із помість магнатів, так і із земель його королівської світлості. Крім того, дозволяється усім мешканцям інших провінцій, які хочуть стати козаками, перевезти на Україну свою домівку та майно і записатися у реєстровці протягом поточного року, але не пізніше, бо тоді не матимуть права покидати землю, до якої належать.

   3.Чигирин разом із своєю землею стає наділом гетьмана, і королівська світлість дарує його теперішньому гетьманові Запорізького війська благородному Богданові Хмельницькому, вірному підданому короля і Речі Посполитої.

   4. Надається повна і беззастережна амністія за всі вчинки, пов’язані з останніми заворушеннями.

   5. Така ж амністія надається шляхтичам, які воювали на боці Запорізького війська; той, хто під час останніх заворушень був позбавлений звання шляхтича, буде реабілітований на найближчому сеймі (ця стаття особливо стосувалася соцініанців, аріанців та різних єретиків, які знайшли притулок у козацькому таборі).

   6. В головних містах постою козацьких полків жиди не матимуть права володіти землею, здавати її в оренду, селитися на ній.

   7. Київський митрополит здійснюватиме верховне керівництво всіма релігійними справами в державі та в церкві, у польському королівстві та великому князівстві Литовському. Йому буде надане місце в сеймі.

   8. Всі адміністративні посади на Київщині, Брацлавщині та Чернігівщині надаватимуться лише шляхтичам грецького обряду.

    9. Єзуїти не матимуть права проживати в Києві та в інших містах, де є офіційні українські школи. Ці школи збережуть всі свої колишні привілеї.

    10. Козакам не дозволяється продавати горілку вроздріб; вони мають право її переганяти чи продавати оптом.

   11. Дані статті будуть ратифіковані сеймом. Між мешканцями України, коронним військом та Запорізьким військом запанує  мир та щира злагода.»

    Проспер Маріме « Богдан Хмельницький» Львів «Каменяр» 1990 р.

   Можливість розбити ворога і заключити більш сприятливий договір для козацької держави була втрачена. Одне було добре – король все таки визнав владу Б. Хмельницького над величезною територією. Це можна було рахувати за досягнення.

  

Розділ 23

   Хмельницький переконався, що пожалівши Річ Посполиту, він зробив її ще безжаліснішою. Навколо себе він відчув загрозу. Свої його звинувачували в тому, що він мало робить для віри і народу, для свободи, яку вони відстоювали під Пилявцями. А тим часом князь Корецький і надалі безкарно калічив і садив на палі українських селян, які відмовлялися повертатися в панські маєтки.

  Приїхавши до Чигирина, Броцлавський полковник Данило 

Нечай, добрий приятель гетьмана, з докором сказав Хмельницькому:

   - «Ти чи осліп і не бачиш, що поляки насміхаються з тебе... Хочеш – можеш стати їхнім рабом, а ми пошукаємо собі іншого гетьмана, з яким захистимо нашу волю»

   Г. Лева сер де Боплан «Богдан Хмельницький», «Каменяр» Львів 1990 р.

  Вже зовсім під вечір приїхали гінці з Микитинської Січі – з місця де вибрали Б.Хмельницького гетьманом, там де його підтримали в скрутну хвилину, звісно він їх прийняв відразу. Один з них прямо з порога впав гетьману в ноги:

   - Батьку, чернь бунтує! І вже всі разом, наперебій, розповіли, що на Січі повстання, а очолив його козак Я. Худолій, обраний гетьманом Війська Запоріжського на Микитинській Січі.

   Хмельницький мовчки ходив по кімнаті, а потім велів позвати     Виговського:

   - Скликай терміново раду.

   Рада була скликана пізнього вечора того ж дня, а вже вранці вірний гетьману загін прямував на Микитиньську Січ. Через тиждень Я. Худолія разом з його соратниками доставили до Чигирина, де після проведення ради старшин, довірений дорадник гетьмана Федір Якубович, запропонував за таку провину Я. Худолія з його соратниками стратити. Пізніше військовий суд виніс всім вирок запропонований радою старшин. Я. Худолій з своїми товаришами був страчений в Чигирині.

   Повертаючись з під Зборова, Хмельницький поїхав на Білу Церкву, потім через Заслав на Полонне. Проте побачивши спустошені після ординців села на своєму шлях, він виставляв невеликі загони. Ще майже рік назад він їхав цим шляхом з високо піднятою головою. «В Полдонному Богдан приймав послів, писав листи, підписував універсали». («Полонне.  Історія і сучасність.» Полонне 2006 р.).

   А тепер він дивився в слід ординцям – вчорашнім союзникам, що злагодженим маршем поверталися Чорним шляхом і із тих хуторів та сіл забирали в неволю його братів і сестер, тіх,  що не встигли переправитися звідсіля за Случ, на Україну. Думав він платити Кримчанам волохами і ляхами, а вийшло...

   Сивіла і без того сива голова гетьмана. Стискала рука булаву, а може підняти її – і козаки ринуться  на орду. Скільки визволять сестер і братів від татарської поруги! Проте подумавши вгамовував себе, сили ж бо не рівні. Буде ще і для нього свято і очистить він поругану і стоптану чужинцями рідну землю. З понурими головами їхали чорночубі козаки за гетьманом.

   Вже проїзджаючи через Гриців, Лабунь направляючись на переправу через Случ, згадав що десь із цих країв і його товариш по неволі – Сава. А поки що взнав, що стоїть таки залога тут недалеко. Натягнув повід і вирішив дати настанову побратиму, щоб він виводив останній люд з цих земель, щоб уберегти їх від великої наруги. Бо коли сюди повернуться Любарт, та Корецький… Ой біда велика  буде!

   Вже під’їхавши зовсім близько, побачив козака, що стояв на вишці вдивляючись в подорожніх.

   - Ти ба! Саво це ти? І ти вже тут? Звідкіль ти взявся? Оце так  козак! Де не глянь – там і він!

   - Життя ж заставляє, батьку, - посміхаючись у вуса з сумом відповів Сава, - Нічого Богдане, не журись! Ми ще полякам  покажемо де раки зимують! І татарів не пожалуем!

   Гетьман дивився на свого товариша про щось розмірковуючи.      - Коханівка ж невелике село, а скількох відважних козаків дало Січі: Карася, Лобая, Голоту, Калішту. Це ж тільки що я  пам’ятаю з цих країв,- задумливо сказав Хмельницький і замовк.

   В цей час, спотикаючись по краю польової дороги в їхній бік ішов старець.

   - Гей козаки звідкіля ви?

  Але коли придивився, його тонка зморшкувата шия витягнулася, і він від здивування  вигукнув:

   - Та переді мною ж… і замовк, потім вже більш тихим від здивування голосом додав,-

  - Не може бути! Хміль, це ти? Ну чого ж мовчиш? Невже ти? Очам своїм не вірю!- І старий козак прискоривши ходу, перечипаючись і спотикаючись та мало не падаючи, попрямував до Хмельницького.

   Проте гетьманська варта, що супроводжувала його, хотіла перекрити шлях старому, але сильний голос Хмельницького, наче грім з неба, зупинив їх тільки но вони почали рух:

   - Ану не руш , не чіпати старого! Ти живий!? – вражено вигукнув Хмельницький. – Калішто невже це ти? І ще дивлюся, слава богу, дужий.

   - Чолом тобі, гетьмане! – привітався Калішта і підійшов ближче. Богдан уважно дивився на старого козака.

   - Ти зібрався кудись Калішто?

   - Так, батьку, іду під Свинну, в лісок… Там говорять гриби з’явилися... Побачити  хочу чи правда, а може і назбираю.

   - Он як, - сказав замислено Хмельницький. – А я думав до тебе з Савою звернутися з проханням... З великим…. Тепер не знаю,  чи й казати далі?

   - Саво! Злазь! Батько з проханням приїхав.

   - Слухаємо, тебе батьку! Кажи!

   - Гаразд. Але знайте, від прохання ви можете відмовитися, бо справа дуже тонка і небезпечна. Розумієте?

   - Розуміємо, - в один голос відповіли старі козаки. Гетьман оглянувся і мовчки відвів їх подалі від своєї страж,і аж за      саму могилу.

   - Яка ж справа, батьку? - З цікавістю запитав Сава, - Що ми повинні зробити?

   - Я хочу послати вас в прикордонні села, щоб сповістити жителів, що якщо хто і зостався тут, але зможе тримати зброю,то нехай з усім своїм господарством перебирається через Случ. Бо невдовзі в цих краях будуть поляки з татари. Старі козаки хай остануться тут, тимчасово, на одну зиму, поки ми зберемося з силами. Хай оберігають містки, дороги і ждуть нас… поки ми повернемося.

   Хмельницький замовк і задивившись вдалину, спокійним голосом добавив:

    - Який чудовий краєвид! Далечінь вабить поглянути за край! А там,  на заході, ще війна. Косий промінь сідаючого за горизонт сонця впав йому на обличчя. Сиві волосинки на вусах заблищали, мов скроплені слізьми. Здалося, що гетьман заплакав за покинутим Поділлям. Тут, на кордоні з Волинню, туга охопила своїми кліщатами і стиснула велетенські груди Богдана.

   - Я поїду, товариші, а зробите добре діло - повертайтеся в  рідні місця і ждіть нас. Ми прийдемо.

   - Бувай здоровий батьку! Весною ми будемо ждати тебе, оберігаючи переправи, як це нам тяжко не буде!

   - Спасибі. Бувайте здорові. Хай щастить вам – Хмельницький обійняв старих козаків і тричі поцілував кожного в щоки. Підбіг джура, тримаючи гарячого коня, допоміг вставити ногу в стремено. Гетьман, наче сокіл, взлетів у сідло, і пришпорив коня. Невеликий загін, зник в Коханівських долинах, над якими височіли, наче шоломи руських богатирів, горби.

   Вже в грудні 1650 року подивившись на розкладку сил, що склалася, Хмельницький скликав козацьке коло. На ньому  були викладені підступні дії і плани Польщі. Війна стала неминучою. Потрібно було розпочинати військові дії взимку, щоб захопити війська Речі Посполитої зненацька. Татарська ж кіннота зможе виступити лише весною, коли вдосталь буде паші для коней.

   «На початку лютого 1651 року польське військо на чолі з коронним гетьманом Потоцьким та польським гетьманом Калиновським стало з обозом перед Кам’янцем і Баром». Маріме Проспер « Богдан Хмельницький» Львів «Каменяр» 1999 р.

    «Хмельницький зі свого боку, теж не гаяв часу і підтримував войовничий запал війська. Православна та католицька церква збройно готувалася вирішити суперечку». Маріме Проспер        « Богдан Хмельницький» Львів «Каиеняр» 1999 р.

    Хмельницький вже в лютому 1651 року терміново зібрав нараду в головній квартирі, в Білій Церкв,і і звідтіля розійшлися універсали про термінову мобілізацію по всій Україні.

Розділ 24

  

Зосереджування українських військ почалося з половини травня 1651 року біля Гончарихи, неподалік Збаража. Це перешкодило полякам зосередитися в Констянтинові, як того хотів король. Тому Ян Казимир терміново почав збирати військо під Сокалем.

   Кругом ішла мобілізація. Не дивлячись, на те що Коханівка, згідно договору, входила до території Польщі, козацькі загони повністю контролювали простір південніше Полонного і північніше Лабуня. Більше півроку Сава знаходився на рідній землі, додивляючись з жителями навколишніх сіл за містами через річки, скритно забезпечуючи їх охорону. Тут, поблизу Полісся,  козацькі загони були малочисельні,невеликі і мобільні.

    Неприязнь до поляків виросла до такого стану ,що різалося лося все, що паном звалося. Ким би той пан не був: євреєм–орендарем, польським шляхтичем своїм перевертнем. Око за око. Зуб за зуб. Гнобителі отримала те, що заробила. Жорстокість породила жорстокість. Повстанці поновили чергування на спостережних вежах майже в усіх селах прикордонної смуги.

   Дивлячись в нічне небо зі сторожової вежі, Сава довго задивлявся в зіркову безкрайню далечінь. І запитував себе: «Хто ми є в цьому океані вселенної». Здавалося що життя в ту мить ніби зупинилося. Промені великих зірок дзеркально відбивалися в водах Скрипівки, яка тихоплинно протікала через село, Вони набирали вигляду кольорового  рядна, подібного до того що виробляв  місцевий Каленицький ткач. Недалечко від річки виднілися маленькі хатинки, що тулилися вздовж дороги, яка вилася по селу. Тут зупинилося страждання, убогість і старість… А з висоти вежі зіркове небо, ніби чарівне шатро, розкішно з великою таємністю накрило всю округу. Весіння ніч – могутня сила, яка єднає людину з природою. Десь в грудях спалахнула буремне передчасне хвилювання: минулі бої, поневіряння на чужині і нинішня невизначеність великою тугою лягли на серце. Бажання спокою охватило його. Раптом Сава здригнувся від неочікуваного страху – старість. Невже. Не бути цьому. А як же доля близьких і рідних, які: одні за Случю другі тут в селі, а треті там з Хмелем здобувають волю Україні? Але в глибині його душі, помимо його бажання іде своє життя, а сувора свідомість  розповідає там йому про все. --Не обманеш себе! – Старість – промайнуло в голові. Скільки мук, скільки довгих тривожних, безсонних ночей перед боєм, а тепер заспокоїтися? О ні, ні! Богдан переможе. О, як він хотів повернутися назад під Замосття! Він сам  впав би гетьману в ноги і молив би іти на Варшаву! Жаль  не підтримали Кривоноса, - загубили волю. Від тієї пори численність війська Хмельницького значно зменшилося не дивлячись на те, що ченці з гори Адан, які проповідували серед воїнів, обіцяли в чергових боях удачу козацькому війську. Проте серед селян Хмельницький дещо втратив свій авторитет: через угоди з татарами, визнання підданства туркам, впала віра до гетьмана в простих людей.  

   Вранішній туман дещо приховав під’їзд невеликої кагорти людей, що рухалася зі Свинівського шляху. Коли вони під’їхали поближче, виявилося що це люди із загону Донцова, який просить Коханівський кіш приєднатися до загонів Шульжина, і разом вирушити на допомогу Хмельницькому, що отаборився над річкою Пляшківкою, що за чотири милі від Берестечка.

    - Ледь встигли до Вас, а зібратися, врешті, в далеку дорогу, часу обмаль, - сказав один з делегації, - ми повинні, об’хати непомітно всю округу, тим більше, що є наказ місцевих властей нещадно розправлятися з нами. Тому поспішайте. Князь Любомирський повелів старості Люблінському, щоб поручик Мяховський провів обшук в усіх сілах і зробити все щоб повибивати  козачі залоги. Вашому кошу необхідно терміново зібратися біля річки Конотопи під Полоннем, де загальний збір…

   Сказавши це, члени делегації щвидко поїхали.

   Зібралися нашвидкуруч. Коли під’їхали до Нічіпалівського лісу, сонце уже вибилося вище верхівок  дерев, його блиск яскраво відбивався на траві. Роса обсихала збираючись краплями, де-не-де, біля невеличких калюж було видно, як розвіюється останній ранковий туман.  Кучеряві хмаринки  високо піднімалися у ранкову небесну вись. Стояв безвітряний ранок. Неподалік річки Конотопи стіною стояли зелені посіви молодого жита і пахло свіжою зеленню і цвітом. Такі дружні та соковиті стебла жита, яке вже скоро почне колоситися, давали зрозуміти, що і на підзолистих лісових ґрунтах, можливо збирати добрі врожаї. Зозуля кувала так дзвінко, що здавалось вона десь поряд. Молоді парубки, що чудом уціліли в цьому житті, навипередки рахували скільки їм ще зосталося жити. Жайворонки піднімалися над луками і житом. Переляканий заєць сидів біля куща і дивився, як йому вискочити на простір. Неподалік, під лісом, дрімав пастух. Нагнувши голови до трави, та періодично підіймаючи їх, паслися коні. Завбачивши чималий гурт людей на конях вони насторожено, широко роздуваючи ніздрі, почали стежити за проїжджаючими. Більш старші коні, нервово нюхаючи нові запахи, що з’явилися в повітрі, почали рухатися в сторону загону, прокладаючи по росі свіжий слід. Проте до них не наближалися, а зупинялися, вдивляючись в незнайомців, потім вибрали собі нове місце, але трави вже не їли, ласували молодим листям верболозу. Ластівка, як атласна, гладенька і блискуча, опустивши голову так, що чубчик закривав її лоб і очі, безтурботно гралася травою – щіпне і кине, стукнувши по ній ніжкою, а потім розпустивши наче віяло хвіст, нахиливши на бік голівку, так що здавалося її чорне, наче вуглина око, ось - ось випаде із зіниць, перескакувала на друге місце. Пташка бавилася знову і знову повторюючи цей незвичайний обряд. А заєць сидів нерухомо під кущем, склавши передні лапки перед собою і любувався побаченим.

   -Березняк ще не ляканий, - звернувся до молодих парубків Бувалий козак Лобай.

   Дорога розширилася, З глибини лісу донісся запах смаженого м’яса.

   - Приїхали, - знову сказав Лобай, - Здається на місці. Шабель триста набереться, а можливо і ні. По дорозі до Берестечка повстанці ще приєднаються. Добра допомога Хмелю буде. Велика галявина повністю була заповнена повстанцями. Хто жартував, хто варив куліш. Зайняли місце подальше від в’їзду, в самій середині галявини, яку перетнули не спішуючись з коней. Вістрям всієї розмови було те, що загону необхідно вирушити сьогодні, коли почне сутеніти. Були тут і провідники, які добре знали, як звідсіль навпрямки, минаючи непрохідні хащі попасти в табір під Берестечком. Скрізь царила впевненість у перемозі, тому добре і безпечно відпочивали. Було 31 травня 1651 року. Був сонячний день, варти практично не було, а розмірений вранішніми переходами повстанці добре попоїли і розморені позасипали, знаючи що ввечері буде перехід  поближче до табору Хмельницького. Цим і скористався поляки. Розправа над повстанцями, які і серьозної сили не становили, була блискавичною. Загін повстанців був майже повністю знищений. Уціліли ті, що були вглибині поляни поближче до лісових хащ. Поручик Мяховський, стольник галицький, зі слів М.Грушевського в ІХ томі «Історія України – Русі» був під Полонним і знищив триста козаків. І пропонує ще туди послати 2 або 4 тисячі аби мечем і вогнем полякати ці краї «аби чернь задля дітей і жінок не рвалася до Хмеля». (Полонне, історія і сучасність Полонне 2006р.)

   Тільки на третю добу чудом уцілівший Коханівський кіш, що рухався в сторону Тернополя заходу, зустрівся з передовими частинами Черкаського полку, який 29 травня 1651 року при переміщенні в сторону Берестечка попав на засаду польського роз’їзду і сидів вдень в болотистих хащах лісу, а вночі рухався в  район річки Пляшівки, при цьому розвідуючи місцевість для переміщення основних сил. Коли козаків Коханівського кішу підвели до Яцька Воронченка – полковника черкаського полку, він зустрів їх з веселою насмішкою:

   - А я думав, що тільки ми по багнюкам ходимо! - Вислухавши їх він звелів – нагодувати їх і хай відпочивають! Вирушимо дуже рано, коли повернеться розвідка. Отак - то, - на останок сказав полковник і поспішив по своїх справах.

   Ще починався ранок. На небосхилі зоря тільки - но займалася, було ясно, погода буде добра. Хоча більшість повстанців  міцно спали, бо всі були зморені, підняв їх сам Воронченко.

   - Ну, що, добряче виспалися? Прижмуривши свої карі очі запитав він.

   - «Міцний ти на язик і хитруватий – при розумі», подумав Сава про полковника, і відповів за всіх:

   - Ох і добряче, після такої дороги, як на перині в тещі, ночі як  не було, дякуємо.

   - Сонце було ще далеко за обрієм, ліс ще покритий туманом і сутінками, повітря чисте і прозоре. Пташки шумливо збираються зустрічати день, а молода трава вже блищить ніби осипана перлами. В середині лісу поступово світліє; на південно-східному небосхилі вранішня зоря що повільно–повільно рухається над верхівками дерев, тане в синяві неба, зникає в  променях сонця. Стовбури дерев поступово виходили із тіні; небо ставало все світлішим і поступово набрало блакитного кольору. Лісний запах підсилюється і підсилюється, злегка, зі сторони болота підтягує вологою. Вітерець, що заблукавши заскочив із поля та навіяв вранішні пахощі,  раптом завмирає.

   - Підготувалися! Будемо рушати! - Почулося з глибини лісу.  

   - Іти за провідником!

   Провідник, чоловік років сорока, високий, худорлявий, з гострим і довгим носом, з товстими губами, в широких синіх шароварах, не дивлячись на літню спеку, був в добротній каракулевій шапці з  молочного ягняти. Він сидів верхи на гарному(баскому) коні, видно подарованому, полковником. Мабуть

Не в перше скомандував:

   - Їхати суворо за мною, менше шуму, не розмовляти, не палити, ворог зовсім поряд. І вже до Вороненка.

   - Вози дьогтем змазали, добряче?

   -З возами і кіньми цілий день возилися, - немовби перед гетьманом відповів полковник.

   - Тоді вперед! З Богом!  Рушили!

   Але як не старалися майстри, а вози все ж поскрипували. Декілька разів зупинялися, прислухалися, а потім провідник махав рукою і всі рухалися далі по вказаному маршруту.

   - А кого боятися, ми же у себе вдома, хай вони нас бояться, - підбадьорював всіх Воронченко.

   Переправилися через Стир. Зупинилися  в Шуровецькому лісі, Слава Богу – прийшли. Нарешті на місці.

   Невдовзі підійшли полки, під проводом таких досвідчених полководців, як Богун, Пушкаренко, Глух, Криса. Сава зрозумів, що Черкаський це передня сторожа козацького війська, яка була послана Хмельницьким раніше. Ці полки, мали завдання

   - зв’язувати противника дрібними боями;

   -  проводити розвідку про стан і силу польського війська.

   Данило Нечай, зі своїми брославуями, що також мав бути тут, напередодні під Красним зустрів польський загін Каліновського, що складався в основному з німців, вступив з ними в бій. Бій був нерівний, Нечай загинув, а козаки з його полку відійшли до Війниці.???Вони зустрілися з загонами Богуна, Глуха  і Пушкаренка і знову в бою з Каліновським лишили його половини війська та захватили всі гармати.

   Хмельницький, знаючи, що передня сторожа повинна бути завчасно на місці майбутнього бою, звелів основним силам рухатися під Берестечко для знищення польського війська. Козачі полки Савича та Димка наздогнали залишки війська Польського під керівництвом Мартина Каліновського біля Кам’янця, та остаточно розгромили їх. Заслонні полки поляків були також ліквідовані. Після бою стало, ясно, що Черкаський полк зустрівся з передовими силами короля Казимира, які отаборилися під Сокалем. Сам Польський король відірвався від погоні тільки дякуючи удачі. (ПРАВЛЕНО, ПРОЧИТАТИ)

Як тільки, об’їхав Яцько Воронченко місце де повинен був розташуватися козацький табір, так  від радості і ахнув:

   - так Хмельницький, тільки він міг так задумати. Тільки подумайте, там під Зборовим в разі перемоги поляків - легкий і широко відкритий шлях в Україну. А тут Волинські тереми – - що ще значить?болотні і зарослі лісами – затримають усе польське військо від подальшого походу, або дуже сповільнить цей похід. Яка мудрість! Гетьман же і продумав , щоб Радзивіл не нападав з правого крила – річка Пляшівка із-за багнюки неприступна. Ото ми і маневруємо, щоб затягнути польське військо на Волинь. А ще тут, замордовані поляками селяни і городяни Полісся добавлять свіжих сили в повстанське військо. Ось в чому головне! Так чи інакше, та не допустимо короля на Україну! Хмельницький добре ж бачить, що не зможе в повній мірі використати кінноту, бо не зможе вона розгорнутися в болотистій лісній місцевості – зав’язне. Сміливий він чоловік і мудрий полководець!

 Всі козаки і чернь, що обступили Воронченка, аж роти порозкривали, так з захватом слухали його. Провідник, що стояв поряд, з запалом запитав:

   - А що, хіба поляки зможуть тут нас перемогти? Не віриться! Подивіться, яка сила сюди рухається, ніколи і ніхто наше військо не переможе!

   - Це так, відповів Яцько, але буває всяко, ми також так думали, а в яку перепалку попали, прийшлось відсиджуватися в лісі, але цілі досягли. Табір розгорнемо на Вишневецькому шляху. О так-то.

   Напередодні бою Б.Хмельницький зробив перегляд козацького війська, яке складало 40 тисяч реєстрових козаків, кінний і піші полки, разом кількість всього війська доходила до 200 тисяч. Правда бойову силу складали лише реєстрові козаки, тому що джури, як правило не мали необхідного вишколу і озброєння. Кіннота була малочисельна і складала 12 тисяч, неозброєної черні разом з татарами нараховувалося 120 - 130 тисяч. Оце і все козацьке військо.

   В головному таборі Яна Казиміра під Сокалем зібралося 14 тисяч кіннотників, 3 тисячі гусар, 3 тисячі райтарів, 14 тисяч драгунів, крім того туди підійшли загони Кубаля – 120 тисяч, Галіннського – 155 тисяч, 20 тисяч німців, Гавронського 140 тисяч. Крім того біля Володимира перебували полки Потоцького, туди ж підтягувалися рештки війська Каліновського.

   В перший день байраму, ординці нишпорили поблизу сіл Солонева і Острава, виловлювали овець та корів, варили в казанах карму и спивалися айрамом.

   Богдан Хмельницький перед боєм молився в Острівецькій церкві. Висповідавшись він направився в татарській табір, що знаходився неподалік Щуровецького лісу біля шляху на Броди. Іслам - Гірей в цей час розглядав польське військо у підзорну трубу і зустрів Хмельницького люб’язно: «Ти переконував мене,-почав хан, - що в поляків лише 30 тисяч погано озброєних жовнірів, а я бачу велике дисципліноване військо».

  … - «Якщо завтра ти не покінчиш з поляками, - сказав хан, - я відправлю тебе до їхнього короля з мотузкою на шиї». (П.Меріме «Богдан Хмельницький» Львів «Каменяр» 1999р.)

   Хмельницький ще раз пересвідчився, що Іслам - Гірей знову веде потайні переговори з королем.

   Перші дрібні сутички розпочалися ще 28 червня. Вночі, на четвер 29 червня, в суворій мовчанці, козацький табір переправився через річку Стир.Бій був для поляків нежданий, проте була зроблена велика помилка, загублений контроль над переможеними загонами поляків. Один з гармашів все ж зумів вистрелити з гармати. З нічної пелени виринуло польське військо з золотими корогвами, зашуміли залізні крила з білим пір’ям, королівські гусари відбили напад козаків.

   Дньом того ж дня, в четвер 29 червня 1651 року, польські полки вийшли вперед і почали наступ під приводом великого коронного гетьмана М.Потоцького. Проте із-за великої відстані  між таборами вони не могли скористатися гарматами і добитися перемоги. Після довгих сутичок бій закінчився невдачею поляків. Татари наступали на ліве крило й обстрілювали його з луків, і відділили польську кінноту від табору. Праве крило, яким командував С.Черневецький понесло великих втрат і поляки повернулися до табору. Козаки, переправившись через річку, розгорнули свою  кінноту і кинулися в бій. Після нічної наради Хмельницький вирішив розпочати облогу польського табору, розраховуючи на те, що польські воїни невитривалі. До світанку козацький табір і орда перейшли річку Пляшівку і зайняли всі переправи. Вони були готові до бою.

   Вранці, 30 червня польське військо виступило перед табором  Центр його складався з піхоти з артилерією, позаду стояла легка і тяжка кіннота. Ліве крило, польського війська, було підсилене артилерією. По крилах, як і в козацьких військах знаходилася кіннота. Перевага поляків – важка кіннота. Хмельницький не встиг виставити наперед артилерію.

   Перед козацьким табором стояла кіннота. Тут знаходився гетьман. Ліве крило аж до лісу займали татари під командою султана Амурата. Праве крило аж до боліт Пляшівки займали козацька і татарська кіннота. Коли розв’язався вранішній туман, обидва війська з тривогою вияснили, що вони дуже близько один від одного.

   Польське військо дожидалося, що як завжди козаки н--почнуть бій, однак противник стояв на місці. Не знали чого дожидати, знаючи хитрощі Хмельницького. Так, гетьман був готовий, здивувати противника. Хмельницький справді залишив керівництво центром наказному гетьману – Джеджалію, а сам із полком найдосвідчених стрільців через Шуровецькі ліси намагався зайти в тил війська під командування Потоцького. Задум був таким, що поки гетьман зайде в тил, правого крила польського війська, центр козацького війська повинен був стояти на місці. Ціль ставилася, щоб зав’язати бій на фронтах, а потім змусити короля Яна Казимира зі своїм військом повернутися в табір. Це дало б змогу захопити переправу через річку Стир і головне - поле бою, де воно саме широке. Це дало б змогу ввести головні сили козацьких військ і взяти польський табір приступом.

   Хмельницький ішов лісами вже більше трьох годин і коли зайшов в тил військ Потоцького, козацький табір з горбів рушив назустріч польському війську, при цьому безперебійно стріляла козацька піхота і артилерія. Татари, що знаходилася під Шуровецькими лісами, стіснені ними, зсунулися поближче до центра і попали під сильний обстріл польської артилерії, і понесли великих втрат. Загинув брат хана - Султан Амурай. Іслам - Гірей зрозумів, що це найшло знамення Аллаха – воювати в свято «байраму» великий гріх. Татари, кинувши все, почали тікати з поля бою. Центр козацького війська поступово почав відступати. Зупинилися між двома озерами в болотистій місцевості, з покритими лозами берегами, де почали укріплюватися земляними валами і ровами. Втрати польської сторони були великі – 6 тисяч, загинули: Ян Казановський, Юрій Осолінський, Стадніцький…Українська сторона втратила 400 чоловік всякого люду.

   Джеджалій мерщій кинувся до Хмельницького. Вони з двома десятками охорони, наздогнали Іслам - Гірея вже коли смеркалося під Костянтиновим.

  Хмельницький кричав йому на повні груди:

   - Де твоя честь родовитого султана з роду Чингісхана? Чому ганебно тікаєш з поля бою?

  Хан зрозумів, що тепер він не боїться Хмельницького:

   - Я ціную твою доблесть гетьмане, але тепер вже запізно повертати моє хоробре військо. Звідки взявся такий страх? Що наслали поляки на моє військо, тільки Аллах знає. Я, хан Іслам - Гірей, нащадок Чингісхана, ніколи не тікав з поля бою. Я повертав своє перелякане військо.Але6 воно не підкорилося мені.

   І тут де не взявся русоволосий юнак з ханських сейменів, під’їхав до хана і прямо у вічі сказав:- «Хане ти добрий воїн, але без честі»,- і плюнув йому прямо у лице. Всі від здивуваання оторопіли.

   Хан наче окам’янів. Поки всі прийшли до свідомості, юнак зник у вечірніх сутінках.

   - Догнати поганця!

   Поїхавший  навздогін загін сейменів невдовзі повернувся з опущеними головами.

   - Прости нас хане, не наздогнали поганця.

  Сердитий хан навіть не глянув у їхню сторону. Щось пробурмотів і сховався в своєму наметі.

Розділ 25

   Король Ян Казимір перевів свій табір ближче до козацького. Думали обійти козаків з тилу, зайняти переправу через річку Пляшівку, та сміливців для виконанняцього цього плану не було.  Зважаючи на тяжке становище війська, полковник Джеджалій послав на переговори полковників Гладкого, Петрашенка і Крису з пропозицією про перемир’я. Проте король поставив умови, які не  могли бути виконані:

   - видати Хмельницького з його сином Тимошем та з Виговським;

   -  видати старшин і шляхту, яка останнім часом примкнула до повстанців;

   Залишивши полякам полковника Крису, як заручника, двоє других повернулися в табір по відповідь. Відповідь була такою:

    - « Гармати видати не можемо. А що до шляхти …, теж не видамо. Хмельницького і його сина та Виговського ми видали б …, та тільки їх не маємо.  В додаток пропонуємо козаків і чернь … аби залишилися при таких вільностях і свободах, як у Зборівських пактах написано. А що до родовитих поляків, то нехай до своїх маєтків в Україна  здорові їдуть, тільки без хоругв…»

  Після такої відповіді Ян Казимір звелів  козацький табір загнати в ріку Пляшівку, щоб підтопити. Та воли були так, що вода в табір майже не потекла. Тоді король вирішив бити по табору з гармат. Козаки на протязі двох днів з 8 липня по 9 липня перестали стріляти зі своїх гармат. На військовій нараді король Ян Казимир запропонував наступ вранці 10 липня. Про це рішення козацькі лазутчики доповіли новообраному наказному гетьману І.Богуну, який дав наказ залишити табір. Опівночі заграла музика, гуділи бубони, козаки організовували переправу з порубаних табірних возів, шатер,?? одягу і хмизу. Козаки на протязі 11 днів переправляли щоденно по 4 тисячі люду, окрім того козаки вивезли 100 гармат.

   Відомий тогочасний польський історик Рудавський пише:

«…вночі козаки оставили табір мовчки. Вранці поляки побачили пустий табір…»

Далі:

   «Треба було знести козаків, або потопити в багнах.»

І далі:

    «В пізніші сторіччя оплакуватиме Річ Посполита промахи тії ночі…»( Rudawski (Варшава – Ляпцік) 1755р.)

    Про це також пише Theatrum Europeum, том VIII ст..79.

   Пізно, дуже пізно, аж 27 липня,  король Ян Казимир надумав  рушати за козаками, в той час коли гнила Пляшівка від негоди розлилася. Потоцький один згодився наздоганяти козацькі полки, але тут триста козаків, що зосталися для прикриття козацьких полків, які раніше переправилися, перекрили їм дорогу. Серед них відчайдушно прикривали відступаючих русоволосий татарин Рахім і кагорта самих вірних Хмельницькому козаків. Вони навічно зосталися на священних, окроплених кров’ю, багнистих острівках землі… Зосталися  на  всі часи…

   Коли підійшов з військом Потоцький , то зустрів такий шалений опір, що йому нічого не осталося, як запропонувати козакам зберегти їхні  життя в обмін на безперешкодну переправу і можливість наздогнати основні  сили повстанців. Проте ні один з вчорашньої «черні» не поміняв своє життя на самі щедрі обіцянки поляків. Натиск польських військ зростав і ставав все сильнішим і сильнішим. Впали перші ряди захисників переправи, але опір не слабнув, він був відчайдушний. На перехват козаків, в багна і ліси, король іти боявся із-за можливої засідки і був задоволений, що так легко позбувся великої небезпеки. Рахім , який стояв з татарською шаблею посеред вузького проходу, косив польські шеренги, що безтямно насувалися на нього. Від великого скупчення трупів, задні ряди почали падати в рідку багнюку, що майже миттю поглинала ще живих воїнів Потоцького.

   - Гох! Гох! Голови наче капуста падали з кожним  вигуком. Рясний піт заливав очі Рахіма. Від напористого бою він почервонів, вирячені очі надавали йому страшного вигляду, здавалося ніби молодого бика зупинили в момент швидкого бігу і накинули йому ярмо.

  - Міцно тримаймося друзі! Бо відступати нам нікуди, а лягати в смердючу могилу разом з ляхами непристойно… Бийте супостатів! Коліть, рубайте клятих!

   Він був меткий, бездумно сміливий, ліз в саму гущу, де було саме важче. Його гучний, мов із бочки, голос покривав лайку польських вояків, що ніяк не могли подолати цих безстрашних, вимазаних в багнюці перемішеній з кров’ю доведених до озвіріння людей це вселяло у серцях «черні», що не вірила в помилювання, нові сили для бою.

   - Тримайтеся, друзі! Ще недовго! Не наздоженуть наших братів кляті душогуби.

  Переконавшись, що Потоцький на якусь хвилину замешкався, щоб перегрупувати свій загін, Сава підпалив кінці конопляного шнура, змоченого. Вогонь побіг по мотузку до бочок з порохом замаскованих під переправою. Сава щодуху кинувся в сторону Кременецького шляху по ще добре висланій із драбин возів переправі, а за ним стрімглав помчала кагорта вірних Хмельницькому воїнів.

  Раптом все здригнулося. Грім і могутнє полум’я осяяли гниле болото. Забулькало болото, загуділа Пляшівка. Темна хмара вибуху, накрила обидві сторони, зупинивши страшну різанину.

   - Вперед, браття! Вперед! Наздоженемо наших, порадуємо їх. Не наздоженуть кляті ляхи нас.

  Коли чорна хмара розвіялася, то Потоцький побачив  чорну прірву в багнюці шириною до двадцяти метрів, в трясовині якої знаходилися малорухомі тіла його воїнів, що були туди загнані натиском задніх лав по дуже вузькій і раптово розірваній вибухом переправі. Цілий день він витягував і відмивав мутними водами Пляшівки своїх доблесних воїнів.

   Ті декілька козаків з «черні», що замешкалися і осталися з тієї сторони переправи, після вибуху, розуміючи, безвихідність їхньої подальшої долі, не злякалися, а зі зброєю в руках декілька годин відбивалися від ворога, не дивлячись на тяжкі смертельні рани нанесені їм поляками. Останній із них – Рахім.  Він досі був живий, незважаючи на стріли, що прошивали його наскрізь. Вони чи не попадали в життєво важливі органи, чи такий твердий він був що кулі і стріли його не брали. Це все проходило на очах Потоцького і під’їхавшого короля. Потоцький від здивування та страху, співчутливим голосом, закричав:

   - Гей бусурман, його милість король Речі Посполитої, шануючи твою хоробрість обіцяє тобі життя і волю. Кидай зброю! І іди собі куди бажаєш. Ніхто тебе не зачепить. Ти остався один, вгомонися!

   Обпершись спиною на молоду вільху, Рахім підняв голову і що сили закричав:

   - Саво, браття, не здавайтеся! Єднайтеся! Бережіть Батьківщину! Бережіть Україну! Прощавайте!

  Кинутий мазуром спис нарешті, на втіху королю, пробив могутні груди Рахіма. Держачись однією рукою за вільху, він не випускаючи шаблю, обхопивши молоде дерево другою рукою, і врешті розкинувши руки, впав обличчям до неба, ніби прощаючись зі всією вселенною. Русе волосся обрамляло його мужнє обличчя, а відкриті блакитні очі наче відбиток вселенної, що на якусь мить прийшла з невидимої висі проклавши його мужній душі дорогу в безсмертя.

  Потоцький на мить відійшов від короля, наблизився до нерухомого тіла воїна, нагнувся і навічно закрив його очі, що дивився у безкраю вись літнього неба.

   «Не використали ми перемоги – та й її не було,- Іван Богун, наказний гетьман козацького війська, зумів вивести з багнистої пастки до 95% цілої відбірної козацької армії не давши їм – воїнам речі Посполитої, відчути радість приголомшеної перемоги. Все ж таки необхідно віддати дань військовому таланту Хмельницького, що вибрав таку військову позицію, на перший погляд безглузда, а стратегічно: тут був заложений великий інтелект розумної людини, що над цим задумом працювала».

(Ю.Тис-Крохмалюк «Бої Хмельницького» Мюнехен 1954р. 

    Сава ішов мовчки, картина життя пропливала, наче сон, він згадував розмови з батьком, який розповідав про викрадення його брата Трохима… Щоб так зустрітися і розійтися на все життя… Це якось неймовірно і безглуздо. Серце таки підказувало, що то брат його, але рішучості це визнати не вистачало.

  Вони рухались в сторону чарівної річки Гарені. Туман ставав ще густішим, дерев і кущів не було видно, ішли наче в молоці, тільки по купині, яка падала під ноги можна було орієнтуватися, визначити шлях.

   - Я його буду пам’ятатим весь остаток свого життя. Про цей героїчний поступок Трохима розповім і дітям, і рідним, і односельцям, всім бойовим побратимам.

  Неждано зупинилися, прислухалися в тумані не було ні звука, тільки інколи капала краплина з дерева. Недалеко він почав розрізняти якесь хлюпання і м’яке шелестіння. Він відчував ту відповідальність, що лежала на ньому. Він ішов першим – прокладав стежку загону. Стежку в багнюці, що ось-ось могла зникнути з під ніг. Він пішов дальше, але хлюпання підсилилось, вода що була під ногами вже з чутним шелестом, зникла. Він мить відкинувся назад, брила землі, відірвавшись з під ніг, рухнула з тяжким плескотом у воду. Горень.

  На другій стороні річки, в шагах сімдесяти звідси, всід за плеском води, як нагайкою, що накінці з зав’язаним вузлом, льоснув gjgthtly. Cnjhsyre lj,ht gjghfdbnbпостріл і покотився по річці, хльоснів другий. Бух! Бух! Шльоп! Шльоп! Падали ядра в багнюку, яка миттю поглинала їх. Проте туман, як стіна стояв над річкою.

   Неподалік Сава в дерево ляснула куля, відбила гілочку, та з шумом відломилася і впала з шелестом в джерельний струмок, що впадав в Горень.

   - Лех, не стріляй без толку, їх потрібно ждати південніше. Який дурень в болото попреться. Вони тільки з нього вискочили.

   - В такий туман, можливо і заблукати, - відповів другий – Поїхали, ну їх…

   - Лех, коли війна ця закінчтеся? – запитав другий.

   - Закінчиться, та тільки ми цього не побачимо, поїхали – згодився Лех – Пушкарям скажемо, щоб даремно не витрачали ядер, їх в нас і так в обмаль.

   Підождали. Повернули північніше. І по багнистому березі річки пройшли шагів двісті, стежка вивела загін на високий, сухий, пагорбок, що добре освічувався місячним сяйвом.

   В низу над річкою висіли густі, наче з диму, хмари туману,  насиченого місячним сяйвом.

   - Опускаємося до річки і переправляємося на правий берег. Тут Горень трохи ширший, але мілкіший.

   - Хто молодий і добре плаває, є такі?

   - Є! – Підбіг невеликого зросту., але коренастий з виду хлопець.

   Прив’язуйте кінці мотузки, та добре – владно скомандував Сава.

   - Готово.

   - Пливи на другий берег і зав’яжеш за міцне дерево, - наказав Сава.

   - Достатньо буде мотузка до берега?

   - Думаю що так.  Її тут вдосталь.

   - Повільніше відпускай, щоб не запуталася.

   Нечутно, один за одним, тримаючись за мотузку, переправлялись повстанці на другий берег. Переправились. Все військо малими групами відходило до Случі, на Україна.

   З Любара, де зупинився Хмельницький після повернення від Іслам – Гірея, який його якийсь час утримував у себе після захоплення, гетьман виїзжав поприкордонним селам в супроводі охорони. Він виступав перед селянами, щедро розповідав, як сталось непоправиме, що вони знову зберуться разом і подолають польську нечисть. Сюди підійшов… «перейшли кордон і попросили в царя дозволу поселитися на цілинних степах. Цілий полк волинських козаків, назавжди покинувши рідний край, дістав від московського двору земельний наділ і привілей зберегти там свої запоріжські звичаї»

(П.Маріше «Богдан Хмельницький» Львів «Каменяр» 1999р.)

   Сава заїхав в Коханівку,сказати землякам , що  по гетьманському наказу всі, хто може, переїздили в Україну. Тут, поки він був під Берестечком, пройшло не багато часу, але час був тривожний і всі були готові покинути села, хутора і іти на Булавинну землю будувати зовсім друге життя. Дорогою що йшла вище і нижче Коханівки, чувся гвалт людей і рев худоби, люди тікали – взнавши, що прийдуть старі господарі – поляки. Про це свідчили пожежі з димом, що знімався над селами, сповіщали про наближення поляків. Коханівка, напрочуд не горіла. Стояв теплий весняний день. Яскраве сонце впевнено підіймалося вгору по високому голубому небу.

   Полегшений подих вирвався з грудей Сави; він сів на хатню призьбу в затінку, протягнув ноги; обперся спиною об стіну хати, схилив голову на руки і зосередив свій погляд в далечінь.  Стовп чорного диму все більше і більше закривав горизонті.

   Думки його полинули туди, за горизонт, горять же села, хутори, жителі яких ще вчора дожидали їх як визволителів, з перемогою. Погляд зупинився на вікні кімнати в якій жила його Соломія. Щаслива посмішка з’явилася на його обличчі і завмерла навколо очей в куточках вуст. Його помисли понеслися в далеке минуле, він здрімав і перестав чути все навколо.

   - Про, що ти думаєш, Саво? – долинув до нього знайомий  голос.

   Він здригнувся, поглянув на край хати, і поглядом зустрівся з поглядом двох пар очей наповнених до краю, коханням і тривогою. Це була Соломія. Вона стояла неподалік з опущеним донизу старим самопалом. Він пересмикнув плечима і відповів з просоння:

   - Так, як нам жити далі, коли це жінки взяли самопали в руки.

голову на руки і зосередив свій погляд в далекий стовп чорного диму на горизонті.

   Думки його полинули туда, за горизонт, горять же села, хутори, що ще вчора жителі в цих осель вітали їх з перемогою, погляд зупинився на вікні кімнати в якій жили його Соломія. Щаслива посмішка появилася на його обличі і завмерла навколо очей і накраю вуст. Його помисли понеслися в далеке минуле, він здрімнув і перестав чути все навколо.

   - Про, що ти думаєш, Саво? – почувся здавна знайомий йому голос.

   Він здригнув, поглянув на край хати, і поглядом зустрівся з поглядом двох пар очей наповнених до краю, коханням і тривогою. Це була Соломія. Вона стояла неподалік з опущеним донизу рушницею. Він пересмикнув плечима і відповів з просоння:

   - Так, як нам жити далі, коли це жінки взяли рушниці в руки.

   - Охороняємо село. Ні одного чоловіка не лишилося. Старі діди і ми – жінки і діти, а поляки вже зовсім рядом, нікому не дадуть пощади – гірші за татар.

  - Збираймося, забирай всіх хто ще мешкає в селі, зі всіма пожитками, будемо залишати село, так сказав Хміль.

   - О ні! Села ми не залишимо!. Помремо тут, але не лишимо!

   - Заспокойся, ти думаєш мені легко? Поріжуть нас поляки, ми від них ледве відірвалися. Повернемось, я вірю, а ні то на Булавинні землі подамося. Там спокійніше, а тут нам добра не бачити до кінця віку.

   Опустивши голову Сава дав зрозуміти, що на цьому розмова закінчена . Йому, старому козаку, накотилися сльози на очі:

   - Соломіє, не переч, а то серце розірветься в грудях, ти думаєш мені легко? Потрібно. Не нам, а дітям, онукам – зберегти націю потрібно. Доріжуть ляхи нас русинів, кинуть під ноги і згноять. Наберемося сил і повернемося. Україна велика і люди добрі допоможуть…

   Одну битву програв Хміль і то коли кинувся за ордою і покинув військо своє. Правда Богун спас військо, але чому такий досвідчений наказний гетьман Филон Джалалій не справився з завданням? Все ж було так, як потрібно - вози збили в залізний чотирикутник і окопалися в безмежному таборі наберезі Пляшівки. За одну ніч з трьох боків, де не було болота, зроблено було все для захисту від ворога. Правда, Хміль звик, що можна пожертвувати частиною простого народу, як ящірка жертвує своїм хвостом в разі небезпеки, а потім прийти і перемогти. Проте запізнився, він, ой як запізнився.

   - Соломіє, чи був тут Хміль?

   - Був, Грицівським шляхом на Адамівські хутори, попрямував. Коли, що козаки сказали, на Любар хай усі прямують. Там під Паволочами збирається все військо з околиць, щоб йти на виручку піл Берестечко…Запізнилися… Цілий тиждень пройшов, на протязі якого кожного ішли сильні дощі – сьогодні перший день безхмарне небо і сонце.

   - Ми там, під Берестечком мали вибір: смерть або воля. Мені, як більшості повезло я зостався жити. Проте мало хто знає, зовсім не знає, що завдяки рідному братові я зостався живий. Я тепер повинен зробити все, щоб спасти свій рід – своє село, а коли так зроблять всі, хто вийшов і не зламався, зберіг гідність – збережуть Україну.

  Скрипнула хвіртка, зайшов зовсім постарілий Калішта.

   - Здраствуй, Саво! Ти забирай людей зі збіжжям, худобою, зі всіма пожитками. А ми більш старші, твоя мати і ще дехто такий же, ми останемося – будемо чекати вас і наших внуків тут. За нас не переживайте, так буде краще. Я думаю, що нас не зачеплять поляки, ми їм непотрібні.

  Він мовчки дістав кремінець і запалив люльку.

   - Виїжджайте вранці, а як тільки ви будете біля  горбів, що в стороні Арамівських хуторів, ми підпалимо панське добро. Хоча й шкода, воно нашими горбами нажите. Правда, Видранка, говорять, вся виїхала і село підпалили.Про це вже вся округа знає. Оце лазутчики, а хто-хто, я їх знаю так мені по секрету розповіли, дід випустив кільце диму, Вишневецький збирав магнатів і вирішив об’явити козакам помилування, а тоді відібрати зброю, перебрати кого в полон, кого в шляхетські корогви, скасувати всі привілеї, даровані Яном Казиміром, а всім іншим заборонити не тільки носити зброю, а й стерти з лиця землі ім’я козацьке і віру також. Тому і наш батюшка, він вже також в літах, зостанеться з нами. Що-що, а віру не дамо в обіду. Збирайтеся, не мішатиму, а вранці проведемо вас зі всіма почестями. За нас не переживайте, коли що, то тут до Любара рукою подати.

Калішта, як з’явився, так і пішов

   Вранці, коли підводи з  пожитками переселенців прямували на Котеленку, переїжджаючи Адамівські хутори, переселенці побачили що  з боку їхнього села піднявся стовп диму, а на вежі, що біля козацької могили, загорівся смолоскип. Це свідчило, що  поляки зовсім близько. Тут на вежі і зустрів свою останню годину життя старий козак Калішта.

   В цей час в усіх костьолах, Волині збиралися на вранішню службу поляки, правили «Te Deum», дякували Богові католики за щасливий кінець війни. Проте війна тільки починалася…

Ніжив ранок землю, теплу та вологу,

Що нам день простелить, не було знаття.

З отчого порога вийшов я в дорогу,

А дорога дальна – на усе життя.

(П. Карась «Материнка» Цюпак. Хмельницький 2008р.)

Кінець першої книги.