На конкурс ім. І. Багряного

Р.  МУР             (м. Суми)

Українці  в таборах Сибіру

Роман сумського письменника Миколи Ремньова (Ніка Ремені) «Не плач, кохана!» займає особливе місце в пострадянській українській літературі. Як правило, сучасні автори використовують кримінальну тематику для створення розважальних пригодницьких  творів. Микола Ремньов виступає, як послідовний продовжувач української класичної літератури, яка розповідала правду про в'язниці і  табори  в Радянському Союзі..

Доцільно  в першу чергу  назвати його земляків – Івана Багряного та Бориса Антоненко-Давидовича.

Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в м. Охтирці  (нині Сумська область) у родині сільського робітника-муляра. Навчався у вищій початковій школі, з 1920 р. – у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну. У 1926 р. вступив до Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальну скруту. 16 квітня 1932 р. його заарештовано за контрреволюційну і націоналістичну діяльність. 16 червня 1938р. знову заарештовують. У 1944 р. змушений був емігрувати в Німеччину, залишивши дружину з дітьми вдома. У 1945 р. засновує газету «Українські вісті», бере участь у створенні організації МУР (Мистецький український рух), засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). Знайшов порятунок душі у новій родині, де народилися син Нестор і донька Роксолана. Помер на 57-му році життя 25 серпня 1963 р.

Найяскравіше проявилась його творчість у романах  «Тигролови» – 1950 р. і «Сад Гетсиманський» –  1953 р., в яких розкрито механізм сталінських репресій, які уславили ім’я автора на весь світ.

Борис Антоненко-Давидович народився 5 серпня 1899 року в передмісті міста Ромни – Засуллі (тепер Сумської обл.) в родині машиніста-залізничника. Закінчивши 1917 р. Охтирську гімназію, майбутній письменник вступає на природничий відділ Харківського університету, але невдовзі переводиться на історико-філологічний факультет Київського університету. Через матеріальні нестатки та безперервну зміну влади офіційно він так і не здобув вищої освіти.

Б. Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 років  сталінських таборів. Письменник пройшов усі кола ГУЛАГівського пекла, а після того був відправлений на довічне заслання в село  Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Повернувся до Києва у 1957 р. До самої смерті Б. Антоненко-Давидовича, що настала 9 травня 1984 року, тривало принизливе цькування та замовчування письменника. Невиданими залишилися  таборові нотатки з "захалявного зшитку", що склалися у збірку "Сибірських новел" (видані після смерті автора у 1989 р.).

І. Багряний і Б. Антоненко-Давидович у ті нелегкі і складні часи змогли правдиво показати, що відбувалося у радянських в’язницях і таборах.

Тим цікавіше роман Миколи Ремньова, який розповідає про в'язнів сибірських таборів не як про героїв пригодницьких романів, а реальних ув'язнених, які відбували реальне покарання. Він продовжує кращі традиції української реалістичної літератури.

Задум написати про жертв ГУЛАГу у автора виник давно. Ще в юності він деякий час працював вільнонайманим на «хімії». На будівництві підприємства з виробництва пральних порошків у місті Сімферополь. Свої враження про цей період життя він записав. Але за радянських часів опублікувати записки не мав можливості. З роками вони загубилися.

Після розпаду Радянського Союзу автор займався видавничою діяльністю. До нього звернувся колишній в’язень, щоб він підготував до друку і опублікував його щоденники. Уже тоді він хворів, не вставав з ліжка. Довелося їхати до нього додому, щоб взяти записки.

Автор щоденників розповідав, як відбував покарання в радянських таборах, познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Зробив все, щоб вирватися на волю, до кінця життя прожити з коханою жінкою.

Тоді у Миколи Ремньова зародилася ідея разом з автором щоденників написати твір про важку долю радянських жінок, які нарівні з чоловіками відбували покарання в таборах і в'язницях. Займалися важкою підневільною працею. Були позбавлені нормальних людських умов. Він вирішив назвати майбутню книгу «Не плач, кохана!».

З віддрукованим «сигнальним» екземпляром поїхав до автора щоденникових записів. Але в живих його не застав. Він помер від серцевого нападу. Забрала книгу його дружина, колишня  ув’язнена, героїня щоденникових записів.

Так у Миколи Ремньова зірвалася спроба написати про важку долю чоловіків і жінок, які відбували покарання в радянських таборах.

Пізніше він зустрів поета Валерія Полянського, який довгих вісім років відбував покарання лише за один вірш, в якому влада побачила крамолу на існуючий лад.

 Микола Ремньов звернувся до останнього з пропозицією написати книгу, де розповісти правду про  радянські табори і розкрити ще одну проблему. Вона стала трагедією для багатьох радянських людей. Справа в тому, що після відбуття покарання не всіх відпускали на Батьківщину. Багатьох направляли на поселення. Тобто прирікали на довічну каторгу,  не давали можливості повернутися до сім'ї і своїх  рідних.

Але Валерій Павлович був у роках і незабаром помер. Він став прототипом головного героя роману   «Не плач, кохана!».

Таким чином, в романі використані матеріали, які він сам мав можливість спостерігати на «хімії», щоденник  і розповіді Валерія Павловича Полянського. До цього треба додати, що Микола Ремньовв сам деякий час працював у сибірських безмежних краях, ​​спостерігав життя населених пунктів, де більше половини громадян становили колишні ув'язнені. Серед них – багато українців.

 Книга починається главою «За Уралом». Ув'язнені Іван Чуб – механізатор з Миргорода і Валера Кулінар – з Сумської області ледь не замерзають у бараку. Тільки завдяки Валері вдається розтопити грубку, врятувати ув’язнених  від замерзання. Але не всіх. Частина з них «пішла в гості до Бога». Серед них земляк Валери Петя Труба.

Чуб, Кулінар і Молдаван спостерігають, як спеціально створені бригади зносять трупи до виходу і звалюють їх, як колоди. В цей час Федя Чмо підійшов до Петі, штовхнув його ногою. Він не забув, як вчора Петя не дав йому докурити недопалок.

Чмо раніше працював заготівельником хутра, їв ковбасу, сир та інші делікатеси, заїдав їх червоною і чорною ікрою. Не хотів ділитися з ментами, за що його посадили в табір. Тут він постійно не наїдається, за миску баланди готовий продати кого завгодно.

На наступний день в’язнів відправляють на рубку лісу. Глибокий сніг не дає вільно пересуватися ділянкою. Один з кедрів, коли його спиляли, відкинув на кілька метрів Івана. Але, на щастя, Чуб залишився живий.

У одного з вогнів Молдаван знайшов заточку і сховав за халяву валянка. Чуб сказав, щоб він її викинув, так як це бачив Чмо. Через деякий час на ноги було піднято весь табір. Охоронці змусили ув'язнених роздягатися догола на морозі. Друзі зрозуміли, в чому справа і заливали Чмо в рот баланду до тих пір, поки він не захлинувся.

Сильний удар від спиляного дерева отримав автор нотаток Валера. Всі думали, що його вбило. Коли в'язні вже збиралися їхати в табір, залишили кілька охоронців, щоб вони стравили труп собакам. Валера прийшов до тями, він зрозумів, що його чекає, почав кликати друзів на допомогу. Після переговорів з охоронцями  його дозволили забрати.

З далекого Миргорода, що в Україні, в табір приїхала дружина Івана Чуба Іра, яку він називає Иришка, щоб розділити нелегку долю чоловіка. Незважаючи на те, що він чесно відбув термін покарання, його після звільнення не пускають за Урал.

Коли жінка побувала в місті, де знаходився табір, вона зрозуміла, що не зможе стати «декабристкою». Вона не може змиритися з тим, що в старості їм з Іваном доведеться жити на  квартирі, вона пригнічена сірою будовою політичного ізолятора, вона налякана суворим сибірським кліматом, злочинністю.

Іван єдиний з друзів, підтримує її рішення повернутися додому. Але коли вона покидає табір, вирішує покінчити життя самогубством. Тільки друзі не дають йому цього зробити.

Валеру і Мишка Молдавана перевели на комбікормовий завод. Там Кулінар зустрівся з Клавою – худою молодою жінкою. Вони працювали поруч. Валера намагався допомагати Клаві. Але вона не йшла з ним на зближення. Думала, що він хоче використати її, як жінку. Все тому, що у своєму житті зустрічала тільки поганих чоловіків і боялася потрапити в чергову халепу. Але поступово Валера доводить їй, що у нього серйозні наміри. Після відбування терміну вони вирішили одружитися.

Здається, все добре, термін покарання їх закінчується,  їх випускають за Урал. Але Клава весь час плаче. Виявляється, капітан Ольвач гвалтує її. Коли Валера по-хорошому хоче вирішити конфлікт, Рябий б'є його і вимагає, щоб він не наближався до Клави, поки у нього з нею є відносини.

Після цієї розмови він викликав Клаву до себе. Жінка просить капітана залишити їх з Валерою в спокої. Він загрожує, якщо вона буде «впиратися», він запросить молодих хлопців, її пустять по колу. Рябий її цинічно ґвалтує, потім дістає цукерки «подушечка» і пляшку горілки, вимагає, щоб вона випила.

Після цього її без свідомості затягують в барак і кидають на нари. Коли вона приходить до тями, не може терпіти такого знущання і вирішує покінчити життя самогубством. Порізала собі вени. Жінка, яка домагалася її «любові», Аня Бадья, знайшла її вже без свідомості. Клаву вдалося врятувати.

Після цього Валера остаточно вирішує знищити Ольвача. Він хоче опустити на голову Рябого цеглу з виробничого корпусу, але ця спроба не вдалася.

Ольвач переводить Кулінара, щоб вони не зустрічалися з Клавою, на хімкомбінат, будівництво якого вели в’язні. Там Валера включається в нові події. Група педерастів і наркоманів під керівництвом Косяка дуже поспішала отримати пляшку наркотиків, який передали з Ленінграда. Молдаван просить свою сестру терміново принести передачу. Але в розпал робочого дня цього зробити не вдається. Тоді вирішили заховати наркотик на кладовищі. Але на наступний день, коли вільнонайманий Коля Моторист прийшов туди, він нічого не знайшов. Про це він сказав Косяку. Той сам бачив, як сестра Молдавана ховала передачу, він упевнений, що Коля знайшов пляшку і продав її. Від хлопця вимагають: або пляшка, або його вб'ють.

Моторист звертається до авторитета Соломона, щоб той захистив його. Він пляшки не брав. Соломон знає, що сестра Молдавана Юля алкоголічка і наркоманка. Він пропонує Колі сходити до неї, уточнити: брала вона пляшку чи ні.

Коли Коля прийшов до Юлі, то побачив шприци, а вона з коханцем спала непробудним сном. Дівчинка, яка була з матір'ю, сказала, що вони забрали пляшку назад. З тих пір її мама не прокидається.

Коля злив цю інформацію Соломону і Косяку. Той почав приставати до Молдавана, щоб він розрахувався за пляшку. Молдаван обіцяв звернутися до друзів, які були на волі, щоб вони допомогли йому грошима.

Але в той же вечір наркомани відловили Мишка в побутовій кімнаті, оглушили його і згвалтували. Коли він прокинувся вночі і зрозумів, що з ним зробили, не міг пережити таку ганьбу і повісився.

В їдальні «Зеленбуду» вільнонайманий Коля Моторист познайомився з 3 подругами: Оленою, Ірою і Гульнарою, які шукали собі наречених. Моторист обіцяв їх познайомити з в’язнями. І ось вони йдуть уздовж адміністративної будівлі хімкомбінату, на даху якого красуються женихи. Так відбувається знайомство Олени з Косяком і Івана Чуба з Гульнарою. Скоро Косяк вмовляє Олену прийти, поки не приїхав воронок,  на хімкомбінат, щоб там з нею зустрітися у підвальному приміщенні. Підпоює її горілкою, пригощає наркотиками. Коли жінка втрачає контроль над собою, спочатку сам займається з нею коханням, потім передає її своїм товаришам. Коли Олена побачила це, вона прийшла до тями і почала відчайдушно опиратися. Але півняча зграя все одно згвалтувала її.

Олена та Ірина боялися більше підтримувати зв'язок з в’язнями. Одна Гульнара ходила біля майбутнього хімкомбінату. Іван розповів Валері, що він збирається з нею одружитися. Однак не сказав, що зустрічається з Гульнарою. Кулінар дізнався про це від дружків Косяка, які обурилися поведінкою Чуба. Косяк всім дав жінку спробувати, а Іван думає тільки  про себе.

Валера розумів, що ця сутичка закінчиться різаниною, Іван ніколи і нікому, поки живий, не віддасть свою жінку.

Коли він з Соломоном прибіг до підвалу, там вже починалася бійка. Але Соломон розігнав півнячу зграю, запевнив жінку, що їй ніхто не зробить зле, вони тут не зовсім втрачені.

Косяк і його зграя, яким в перший раз не вдалося отримати передачу з наркотиками, вирішили взяти реванш. Вони знову замовили пляшку наркотиків в Ленінграді. На цей раз вони запросили кур'єра на хімкомбінат, але не могли зійтися в ціні. Косяк хотів насильно забрати в Серьоги Абрамяна пляшку з рідиною, але той дістав заточку і вбив його. Інші наркомани побоялися підходити до Серьоги. Вони так і не отримали свій реванш.

Ще раніше, Соломон, дізнавшись, що Валера намагається покінчити з кривдником Клави, сам обіцяє знайти виконавців і знищити Ольвача. Адже вони – друзі,  повинні один одному допомагати.

Соломон наказав Валері нікуди не відлучатися з роботи, а Окуджаві направити Ольвач до трансформаторної, де той гине від струму високої напруги.

Слідчий дізнався, що Валера мав стосунки з Клавою, що її ґвалтував Ольвач. На підставі ревнощів Валера міг його вбити. Але вони з Клавою домовилися, що Валера не знав про її відносини з Ольвачем, і стояли на цьому.

Зрештою, від Валери відстали, продовжували допитувати тільки Клаву.

У цій ситуації, коли Валера відбув свій термін, Клава змусила його відразу їхати додому, щоб слідчий не міг його засадити до в'язниці.

Валера приїхав додому, знайшов роботу в гарячому цеху рафінадного заводу. Він жив на квартирі, ходив на роботу разом з Лідою. Коли отримали зарплату, вона запросила його додому, коли мама була в нічній зміні.

Жінка підпоїла Валеру. Він нічого не пам'ятав. Через деякий час сказала йому, що чекає від нього дитину. Валері захотілося знову потрапити в табір, тому що, виявляється, і на волі повно підлих людей.

Він чекав Клаву. А від неї не було ніяких звісток. Він боявся, що Клаву можуть звинуватити у вбивстві Ольвача. Коли вже вирішив взяти відпустку і поїхати в табір, приїхала його кохана.

Виявляється, його мати не хотіла, щоб він одружився на «зечці». Ховала її листи. Так мало не розбила щастя свого сина.

Валера і Клава прожили щасливе життя і померли майже в один час.

У романі автор звертає нашу увагу на дуже злободенну проблему, що мільйони людей після відбуття покарання не могли з'єднатися з рідними, доживали свій вік на чужині. Автор сам з родини колишніх політв'язнів. Його діда Микиту розкуркулили, позбавили всього і відправили до Сибіру, звідки він повернувся тільки після смерті Сталіна. По суті, приїхав на Батьківщину вмирати.

Його батька, тоді вісімнадцятирічного хлопця, на кілька років відправили до в'язниці за те, що куркульський син вночі прибрав зі свого городу посаджену сім'єю картоплю.

У автора були підстави, щоб написати про колишніх політв'язнів. Але він не пішов второваною доріжкою. Він порахував більш важливим розповісти про громадян, які потрапили за ґрати за кримінальним кодексом. Часто їх теж судили безпідставно: за колоски, за запізнення на роботу  тощо.

У центрі роману доля простих трудівників: механізатора Івана Чуба, комірника Валери Кулінара, будівельника Михайла Молдавана та інших. Вони відбували покарання в дуже тяжких умовах, але не опустилися, не втратили своє людське обличчя.

Їм протистоїть зграя наркоманів і педерастів Косяка, яка не має ніяких моральних устоїв.

У центрі роману образи Валерія і Клави, молодих людей, які не мали ніяких злочинних нахилів, але волею долі і підлих людей потрапили за ґрати.  Силою волі і завдяки підтримці чесних друзів вони вирвалися на волю  і жили щасливо.

Дія роману  проходить у 1952 році, за рік до смерті Сталіна.

Роман  «Не плач, кохана!» був завершений у 2016 році. У наступному році його нагородили Дипломом Міжнародного конкурсу «Коронація слова» – найпрестижнішого в Україні. З двох тисяч романів, поданих на конкурс, роман Миколи Ремньова увійшов до 20 найкращих.

                                                                                                  Р.  Мур