Олександр Боженко
ДИКЕ ПОЛЕ
КНИГА ДРУГА
Лицарі
Лицарі
Слобожанщини
До передмови
З початком
90-х років молода й незалежна Україна офіційно проголосила себе спадкоємцем
національно-визвольних і державницьких традицій, закладених у боротьбі за
свободу в середині XVII ст. В цих умовах відкрилися нові горизонти в пошуках волі українського
народу на схід і на "Дике поле" де були вільні малозаселені простори,
де віяло свободою. В незалежній Україні були більше вивчені межі визвольної
війни. Вони в хронологічному порядку, академіком В.А. Смолієм і професором Степанковим,
розширилися аж до 1657 року і далі, обгрунтувавши визвольну боротьбу, як
національну революцію в Україні, що мала спільні риси з тодішніми буржуазними
революціями в Європі. Було переосмислено московсько-український договір 1954
року і оцінили його, як великодержавний з боку російського самодержавства,
переосмислили історичну роль політичних і військових діячів тієї епохи.
Кожен
краєзнавець-аматор проводячи свої дослідження в напрямку визначення часу
заснування поселень південно-східної Сумщини натикається на тему раннього
заселення, яке як правило розпочинається з середини XVII ст. До цього часу, мовляв, тут була пустка – "Дике Поле", де на сотні верств не зустріти жодної
живої душі. Це зовсім не так. Навіть в "Очерке истории Ахтырского слобожанского казачего полка" Віллі Воліса
видавництво Харківської приватної міської садиби за 2007 р. стор. 27 сказано:
"Территория
Слободской Украины
в период Киевской Руси представляла собой окраину государства, редко заселенную
выходцами из Переяславского и Чернигово-Северского княжеств, и непосредственно граничащих
с Половецкой и Печенежской степью. Материалы археологических раскопок
свидетельствуют о прочном и довольно длительном существовании словянских
поселений на территории, на которой в последствии образовалася Слободская
Украина", а за останніми дослідженнями Харківських вчених доведено,
що на території с. Куземин Охтирського району Сумської області і Котелевського
та Зіньковецького району Полтавської області була столиця скіфів місто Гелон.
Гелон був спалений під час невдалого походу Дарія I на Скіфію в 512 р. н. е.
Результатами
досліджень О.І. Журко в статті "На місці скіфських поселень"
надрукованій у Краснопільській районній газеті "Перемога" 09.08.1990
року оповіщалося, що в межах Краснопілля і його околиць виявлено 5 стародавніх
поселень. Окрім того, стали відомі пам'ятки археології: с. Велика Рибиця – 4
поселення, с. Великий Бобрик – поселення раннього залізного віку, с. Баранівка
– поселення бронзового та раннього залізного віку, с. Глибне – 2 поселення раннього
залізного віку, с. Мала Рибиця – 2 поселення раннього залізного віку, с.
Порозок – 3 поселення (бронзовий вік, ранній залізний вік, раннє
середньовіччя).
Кіммерійці є
першим народом на землях Слобожанщини, що нам відомий, а не придуманий
науковцями. Це також підтверджується в славнозвісній "Одіссеї",
найдосконалішій праці "батька історії" Геродота (V ст. до н. е.).
Проте, справжні племена були витіснені з території Слобожанщини сарматами, які
прийшли в кінці III на початку II століття з Західних степів Казахстану. На початку нової
ери іде масове переселення сарматів на Правий берег Дніпра. В III столітті н. е.
германські племена готів поклали край володінню сарматів землями Слобожанщини.
З наступом гунів в IV столітті готи були розбиті. Держава гунів займала
величезні простори від Рейну до Волги. Після поразки їх в Каталаунській битві
(451 р.) гуни були зупинені. Після смерті царя Аттіли в 453 р. держава гунів
розпалася, а вони розпорошилися серед місцевих народів.
На зміну
тюрських племен, які рвалися до багатих Європейських країн прийшли Слов'янські
племена. У IV столітті під час
великого переселення народів слов'яни розпались на склавінів і антів (предки
східних слов'ян). У V–VII столітті почали
формуватися слов'янські племена, союзи, що стало передумовою виникнення мови.
Східні слов'яни:
українці (поляни, древляни, тиверці, уличі, бужани, сіверяни, дуліби); білоруси
(полочани, дреговичі, західні кривичі); росіяни (слов'яни, східні кривичі,
радимичі, в'ятичі).
У VI столітті антський
племінний союз розпався в 602 році.
Болгари і Хазари
– тюрський народ, який був в VI – VII столітті.
В IX – X століттях при могутності Хазарії Руське князівство було
їхнім васалом. Особливо в цей час використовувалася дружина Олега. В 60-х роках
X дружина
Київського князя Святослава накінець розгромила Хазарський каганат.
В кінці IX до XIII століття з'явилися
нові тюркомовні кочівники: печеніги і половці.
Київська
Русь почала створювати систему оборони і виробила організацію сторожової
прикордонної служби, принципи і традиції якої перейшли на пізніший час.
Проте
господарем степу Київська Русь стати не змогла, у неї не вистачило ні сил, ні
ресурсів для освоєння великого лісостепного простору.
Яким
немалочисленим і роздрібленим було слов'янське населення, розкидане по степу на
сході від Посульського бойового кордону Київської держави, його все ж не змогла
знищити монголо-татарська навала в XIII столітті. Населення і без того рідке, ще більше поріділо,
залишило свої розорені городища і ховалося в непрохідних лісних хащах
наполегливо тримаючись за цей пустий край майже до його відродження, через
чотири століття.
Віллі Воліс
в в "Очерках истории Ахтырского
слобожанского казачего полка" Харьков, 2007 г. писав:
"Глубоко заблуждаются те историки,
которые утверждают, что все левобережье Днепра далеко на восток, в результате
татаро-монгольского нашествия, полностью обезлюдело. Кто же в таком случае
сохранил в памяти народной словянские названия рек, лесов, городищ?".
Не залишилися
і осторонь від досліджень подій визвольної боротьби XVII ст. і місцеві науковці,
краєзнавці, поети Поділля і Південно-Східної Волині і Слобожанщини. Зокрема, О.
Воронцов і А. Кончак (м. Вінниця), Я.Д. Козельський (стара Синява), О. Сапожник
(м. Славута), А.В. Сваричевський (м. Хмельницький) в його книзі "От де наша
слава" (1995), П.П. Карась у віршах: "Живи, наш Хмельницький",
"Козацькому роду нема переводу", "Віват, Хмельницький!" та
інші. Але характерною рисою є те, що героїкою середньовічної минувшини
захопилися науковці, краєзнавці, письменники – діти і онуки вчорашніх
переселенців Слобідської України позбавлені ідеологічної заангажованості і
здатних з позицій історичної правди об'єктивно висвітлювати позитивні і
негативні сторони визвольних подій. Це, зокрема, О.М. Корнієнко "Невідома
Україна", О.Д. Усенко "Мій рідний край, моя земля… Юнаківка",
А.Л. Деркач "Глухів – гетьманська столиця", В.Г. Хроленко "Вир –
Крига – Білопілля", М.О. Манько "Межиріцькі сповіді". Цікаві
думки виказані О.В. Ленським "За які заслуги і навіщо ставити пам'ятник Г.
Кондратьєву або через скільки років засновник нашого міста дізнався, що він
сидить на Суминому городищі" і другі і інші.
Середньовіччям
нашого краю захопилася і молодь, зросло нове покоління науковців, краєзнавців,
письменників здатних з позицій історичної правди об'єктивно висвітлювати
позитивні і негативні сторони Визвольної війни XVII ст., продовжити з'ясовувати так
звані "білі плями" і нарешті об'єднати наш народ, який змусили наші
недруги переміститися на "Дике Поле" наших пращурів – об'єднати нас в
одну родину – Україну.
О. Боженко
«І золота, як
сонце, Україна
Кудись пішла, лишаючи сліди…»
В. Стус
РОЗДІЛ I
Переїхали
Хомору. Береги буяли травами, а квіти і кущі, які ще недавно привітно
всміхалися Саві – опустили свої верхівки та з журбою проводжали переселенців.
Коли виїхали на рівнину де кряжисті дуби, клени і берести закрили вози і людьми
другого ока було не видно, як вдалині поміж їхньої листви пробивалося сонце.
Далі почали попадатися на очі плакучі верби, головна приміта цих місць, потім
показалися вибалки порослого кущами верболозу береги ріки, – Случ.
На тому
березі Козацька Україна… Безмежні земні простори, неозорі поля, ліси і луки
ніби притягували до себе, а тут рідна сторона – то вічний поклик предків, на
жаль він був покритий духовним шепотом пращурів, які попереджали про неймовірну
трудність, що чекає переселенців попереду, а нехитрі вузлики з пожитками давали
якусь надію на завтрішній день.
Не доведи
Господи кидати рідні землі, та й немає більше красивого закутка на Україні, ніж
оспіваних в піснях чарівну природу на переході Поділля на Волинь. Тільки
насолоджуватися захоплюючими краєвидами, погожими літніми ранками, по
нескінченних лугах по яких течуть покручені берегами безліч Подільських річок,
струмочків, що тихоплинно з'єднують рідні краї України: – Поділля і Волинь. В
Сави перехватило подих. Він заплющив вологі очі і, ковтаючи сльози, звернув на
узбіччя, зупинив свою підводу. Ліг впершись очами в синю небесну вись
переконався: аби щось оцінити, слід його згубити, а поряд поскрипуючи шумливо,
наче безкінечний ланцюг проїзджали наповнені різними пожитками, ішли пішки вели
худобу переселенці з лівого берега Случі. Гамірно. Сава сів на кожусі, що
підстелив, витер очі й перехрестився. На заході звідки вони їхали забачив
широку заграву. Сава став на віз, проте за деревами нічого не було видно. Це
вже, певно, поляки десь ось-ось наздогонять. Вороний, що попаски пасся,
потихеньку підтягуючи підводу, – повернув голову зачувши запах диму фиркнув.
Сава мовчки подумав: «Господи, спаси хрещений народ!». Взявши в руки віжки,
промовляючи про себе молитву, направив підводу до переправи. На краю річки біля
самісінького берега зупинив коней. Коні пили воду, понуривши голови вниз. Вода
була кришталево прозора. Сава зняв взуття, закотив штанини брюк, зліз з
підводи, легенько підсвистуючи, наче на сопілці в такт ковтку коней, напував їх
досхочу. Кінь біля якого він стояв пив воду в такт свисту, милуючись нею,
закінчивши торкнув господаря лобом в плече, начебто йому дякував.
Переправившись
підводою на правий берег Случа, опинившись в великій балці, – нижче невеликого
сільця Чорторія, поряд з паровим млином, який побудував граф Оржевський.
Від'їхавши недалеко, Коханівці, зупинилися і взялися варити чи то обід, чи то
вечерю. Поки односельці майстрували з вербових кілків триногу, прив'язували
мідний казан, насипали з розв'язаного наспіх куличка крупу, вишуковували
посохле минулорічне гілля, що нападало із дерев, наливали чисту джерельну воду,
Сава вийнявши із-за пояса кресало та начіс з конопель нашпиговану порохом, –
кресав вогонь. Вилітавші з кресала іскри запалили конопляний начіс на яку він
поклав віхтик дрібної сухої трави. Після чого став на неї потихеньку дути
ротом. Спочатку трава ніби випустила чарівний дух задиміла. Потім дим сильнішав
аж поки не загорівся. Вогняне багаття, спочатку своїми жовтими язиками,
облизало днище казана, потім підсилилось, обхватило вогняними язиками його зі
всіх боків. Вогонь запалахкотів, гілля потріскувало, бризкаючи іскорками на всі
боки. Люд, що так старанно допомагав розводити багаття, посунувся подалі, а
потім і зовсім відсів від нього, залишивши кашоварить одного Саву.
Невдовзі
під'їхав зі сторони Любара козацький дозор. Коні добірні, аж вороні. Спини
застелені татарським розшитим золотом гаптованими чепраками; сріблом та золотом
ковані стременами в декого довгі шаблі обкладені самоцвітами. Видно не один рік
проливали свою кров ці вірні сини України у січах з бусурманами-татарами та
турками.
Немало було врятовано людей, що могли попасти
в рабство на все своє життя. Загомоніли переселенці, порадувалися, що є ще сила
здатна захистити простий люд.
І Сава, старий
козак зрозумів, що не через Річ Посполиту гине його рідний край, а через не згуртованість, себелюбство, легкодухість, це те
чим порою користуються вороги.
– Бачу я,
брати мої і сестри, що не всі ви радієте серцем, йдучи по землях Козацької
України. Ми розуміємо, що кинута рідна сторона, рідні місця, рідний дім… Батько
Хміль, не силує іти туди куди ви вибрали, але там буде ваш рідний край, а хто
захоче і не до вподоби будуть ті місця, зможе повернутися назад в цей чудовий
віками обжитий русинами край, як тільки
ми окріпнемо виженемо звідси ляхів. Коли, що ми тут рядом.
Значить ще
не загасала надія, що зможуть ці люди, сьогоднішні переселенці, які не пустять
коріння, там в далекім краї, повернутися до своєї рідної землі, святої церкви,
гробків своїх батьків, до місця де народила мати їх на світ. Душа старого
козака занудьгувала і заблагала Господа Бога, щоб він по скоріше простив їм
гріхи і призвав всіх хрещених до рідного краю, а на їхніх ворогів, щоб найшла
неминуча кара Божа. А все ж полегшало – ворог позаду, а тут свої і як видно з
дозору, що штаб Хміля знаходиться десь
поблизу.
Не дивлячись
на пізнє літо, природа стояла в розкішному вбранні, хоча і зблідному, за
рахунок придорожнього пилу, який осідав
на придорожній листві, але ще не зниклої чарівності. З місця де вони зупинилися
відкривався широкий простір. Високий, могутній трошки дикий гай, а дальше
правильно ким-то посаджений сад, який своїми краями впирався в густий лісок
верхівки якого хвилями різнокольорового забарвлення від темної бронзи дуба до
ще зеленого, а місцями вже жовтувато золотавого листя клена. Стежка, що
проходила через прибережні густі порослі верболозу в вечірньому тумані виднівся
на горизонті Любар, а зліва в сизому покритій туманом біля невеликої заводі,
поблизу млина височіли білими стовпами, верхи яких вигравали рубінами в
останніх променях сонця, осики. За млином, на полі,в умовах військових дій, за Случем, лежали покошені лани,
огорнуті сивиною.Значить життя
продовжувало іти своїм шляхом. Не дивлячись на запізнілу пору, повільно вверх
до безкінечної небесної далечини піднімався з димових труб млина темно-сірий
дим. І якоюсь ніжною красою простору віяло від цих мирних лугів, що обняли
землю сяйвом високого вечірнього неба. Зачарованим
стовпом поглинаючого в вечірній висі стовпа диму – зачарованою ласкою лягала ця
картина на людські душі і відганяла все те тяжке, що ждало переселенців
попереду.
Ніч
розкинулась над переселенцями темним, зірковим покривом. Сава ступив на вже
привичну траву де зупинився і вирішили заночувати. Ніч видалася тихою. Дерева
стояли нерухомі, напівсонні. Наче списи піднявши вверх свої стебла стояли
духмяні квіти мальви,вони заглибилися в прохолодні хвилі наступаючої осені,
боялися поворухнутися стряхнути з себе ще по літньому дивні чари прийдешньої
ночі. В стороні млина темним склом води нерухомо лежала заводь Случа, а над
горизонтом в сяйві місяця, висіла темна хмара диму. Від великих зірок промені наче чарівні нитки
опускалися в глибину заводі. Беззвучно, наче тіні, поблизу пролітали кажани,
які долетівши до високо порослих дерев різко звертали і десь розтворялися в
нічній темноті. Було ясно, що не має ця ніч спокою, не мають спокою і душі
сьогоднішніх переселенців.
Ні не спить,
не спить ця ніч. Вона завмерла, затаїлася, і по першому зову готова підняти
переселенців.
Вранці, після сніданку, рушили в сторону Любара – подалі
від дороги що з'єднувала святий Київ з Житомиром і Коростенем. Там, ще литовці
на чолі з Радзівілом нападали на хаотично розкидані загони повстанців, що не
приєдналися до основних військ гетьмана.
Путівець, що був заповнений переселенцями, немов дорога
вибита мурахами, рухався поближче де можна зустріти козаків.
В валках переселенців постійно ішла розмова, де штаб
гетьмана. Одні говорили, що в Любарі куди прямували, другі запевняли, що в Білій
Церкві – там саме зараз укладають угоду про подальшу судьбу русинів.
– Спиняйся! Стій! Стій! – покотився вздовж валок наказ.
– Хто будете? Куди і до кого такою юрбою правите?
Сава відійшов в сторону путівця і побачив попереду
невеликий козацький загін, що перегородив дорогу переселенцям. Вперед вийшов Роговицький
батюшка.
– Я протоієрей Федір, – радник валки, льоса від Гетьмана маю.
Правимо до Ставищ за дозволом, як і потребується.
– Чого ж перед зимою в таку дорогу вибралися? – запитав
знову старший в загоні козаків.
– Їдемо, славний пане, із жінками, дітьми і нами вже
старими батьками куди радник нас поведе, – вийшов вперед стягнув з голови шапку
і кланяючись козакам відказав Сава, і продовжив – немає, чуєте, життя нам, від
цих ляхів, а там батько Хміль сказав, що будемо більш-менш вільними, та й
татарин не поясирить не спалить господарство. Козаки з московітами захистять, а
тут все розгубили, а що тримаємо так для них, по-осені, як правило забирають –
життя немає.
– На рахунок вільностей то це так, а з татарами питання
більш складне прямий шлях в Московію, будуються захисні рубежі Росією, але це
так ще не зрозуміло, – сказав задумливо старий козак-вершник. І продовжив – куди
ви не подастеся, тримайтеся своєї віри, звичаїв і мови батьків та дідів! Добра Вам!
І хай вас на такому далекому шляху не знає нужда і лихо. Добра Вам!
РОЗДІЛ II
Шлях на Любар був відкритий. Стоячи на узбіччі, згадав
Сава, що батько його покійний розповідав йому на обіді на косовиці, коли
неждано де взялася гроза і появилася вільна хвилина відпочинку, що ця земля-наша
років чотириста назад називалася Болохівською, і жили на ній сміливі працелюбні
люди і що раніше Любар носив назву Любартів, а ще раніше це було стольним містом
Болохівської землі – Болохів.
Ця земля, своєю формою, нагадувала величезне яйце з містами
Кобуд – нинішній Костянтинів, Губин, Древич, Кудин, Городець, Божеськ, Дядьків.
Ці міста були побудовані на берегах річок, мали фортеці з неприступними валами,
глибокими ровами. Дивна річ, що давні наші предки, коли на них нападав набагато
сильніший ворог, як і ми сміло залишали свої домівки – забирали свої нехитрі
пожитки і йшли світ за очі. Згодом вони поверталися – землі були привабливими,
і домівки, хоч і обвуглені, все ж чекали господарів. Але поверталися не всі. Декотрі
із болохівців залишалися у диких степах, куди не сягали княжі руки. А, можливо,
той степ ставав їм з часом не чужим?
Один тільки факт з переказів від батька до сина свідчив,
що при сприянні козаків, київський князь Ізяслав переміг у 1147 році Юрія Долгорукого.
Хто ж ці «волинські козаки»? Це ми, вчорашня «чернь», яку загнала в глухий кут
тяжка доля, це наші герої-предки, що проглядаються через віки власною кров'ю,
яку пролили за незалежність, – розуміли своє вище призначення – щоб не лише
смертю хоробрих полягти за рідні домівки, а найперше – щоб дух волелюбства
пронести крізь лихоліття й утвердити на рідній землі.
До Сави підійшов з Багатих Калиничинців підліток, сусід Голоти
–довгорукий, невисокого расточка Назар, Бученків онук:
– Дядьку Саво! Поїхали. Вже всі всілися, а то хотя і
поряд Любар, але до обіду не попадемо.
– Попадемо! Тільки напевне ще будуть нас перевіряти.
– Хміль же в Любарі, а тут з незнайомими суворо, –
відказав Сава.
– Звикай, козаком будеш!
– І буду! – вже сідаючи на підводу вигукнув Назар.
Добралися до Любара по обіді. Не зупиняючись, перед
містом повернули на шлях,що прямував на Паволоч.
Швидше б відірватися від загонів поляків, які на своєму шляху не залишали нічого живого, а оселі і
міста спустошували і палили. Однак кілька сотень козаків разом з міщанами
закрилися в місцевому Любарському замку і були готові достойно зустріти ворога.
За згодою полковника Любарського полку Г. Яцевича та полковника Звягільського полку (М. Тиші, що до Замостя 1649 року був
сотником), які вирішили підтримати
горіння козаків в захисті рідних місць.
Полковник Г. Яцкевич стояв на високому березі Случа
вдивляючись в зорову трубу на ворожий наступ на Любар. Під'їхав, названий син Кривоноса,
– сотник з Паволочів,який доповів, що Хмельницький вирішив організувати
достойну зустріч поляків під Паволоччю, тому всім військам, за виключенням
захисників замку необхідно терміново відходити, забираючи з собою всіх
переселенців на шляху.
– Прошу вибачення у пана, як терміново відходити? Від
кого? Від цих душогубців що глумляться над нашим народом. Я, полковник Звягільський
Тиша і полковник Любарский Яцкевич можемо відійти по велінню нашого любимого Гетьмана,
але зі своїм народом. Ми не думаємо здавати Любар.
– Краще живий хорунжий, ніж мертвий сотник, – зітхнув Кривоносенко
і поїхав.
Пригнічений цими словами Яцкевич був ще більше зтурбований,
щоб подалі відійшли переселенці – ворог був поряд. Кілька сотень добровольців з
міщанами Яцкевич залишив у місцевому замку, а решта відійшли, прикриваючи
козацькими загонами гнаних долею людей, яких доля заставила залишати Любар. Гармати
вдарили по місту. Весь день не припинявся обстріл Любарського замку. Вже зі
шляху було видно, як палаючі бомби та розжарені ядра, креслячи в затягнутому
димом небі чорно-вогнисті сліди, з усіх кінців летіли на замок. Трощили
поодинокі, ще цілі будівлі, підпалювалось все, що могло горіти.
Вибухи стрясали понівечену, обгорілу, місцями зкровавлену
землю, рвали її на шмаття. Дим і курява, що здіймалася смородом, що відчувався
за декілька десятків миль з вітром, що постійно дув з заходу.
Замок відгукувався всього декількома гарматами, посилаючи
в загони поляків смертоносні чугунні бомби і ядра. Було ясно, що захисники
замку наповнювали гармати значно більшим зарядом, ризикуючи бути розірваними
разом з ними. Дим чорно-бурою хмарою окутав Любар. Сонце, що склонилося на
захід, прозирало крізь криваво-багряні хмари. Здавалося ніби воно сердиться. Весь
день поляки не припиняли своїх атак. Тисячі жовнірів і гусар з перекошеними від
люті обличчями, розмахуючи шаблями, списами, ішли і ішли на приступ замку. Не
маючи сили здолати опір, ворог вдався до хитрощів: було запропоновано тим, хто
складе зброю, зберегти життя.
Частина обложених захисників погодилася, інші відмовилися.
У сутичці перемогли прихильники капітуляції, і браму було відчинено. Жовніри вдерлися до
замку i перебили всіх підряд. Проте кілька десятків козаків, що
вже знали підступність ворога, зачинилися в одному з будинків містечка та
вчинили шалений опір ворогові, проте всі загинули. Цим дали змогу відійти до Паволовичів
жителям Любара i переселенцям із-за
Случа. Саме ж містечко Любар зазнало значних руйнувань, яких завдали розлючені
непокорою польські загони.
Сава виїхав на невисокий пагорб і там зупинив свого коня.
Звідти довго дивився на поблискуючий вдалині Случ, було видно ще Любар, його
високі і могутні вали і потемнілі від часу та негоди дерев'яні заборола
великого міста. Такого що ще пам'ятає свого попередника – Болохів. Скільки часу
спливло, ніби вчора це була вільна славетна земля з блиском церковних куполів
та хрестів. А на узбіччі дороги з понурими від туги головами стояли ще
сьогоднішні жителі Любара, надіючись на своє повернення, та проте нестихаюче калатання
дзвону на сполох – бем, бем, бем – нічого втішного не обіцяло.
РОЗДІЛ III
Під'їхали до Паволочі. Місто з трьох боків було оточено
річками Ростовицею та Паволочкою, а з четвертої сторони проходив земляний вал, перед яким був викопаний рів, який тягнувся
від річки Паволочки до річки Роставиці. За валом високий частокіл. Темна осіння
ніч важко налягала на його околиці. На вежах – сторожові. Вони відразу ж
помітили козацькі колони i переселенців. Ні
багать, ні голосних розмов. Знають, поляки поряд. Собаки і ті перестали гавкати,
як в мирні часи. Тільки де-не-де у віконцях блимає лучина, ніби боїться, що її
помітить ворог.
Під сірим, суровим небом центральна площа, залита прибулим
людом, видавалася бігучим морем. Всі уважно слухали з тиші хриплий голос якогось
оповісника, що заліз на віз:
– Шановне товариство, Чорна рада! Зібралися ми тут тому,
що погрожує нам, русичам, крайня погибель! Козацька старшина нас покинула, що ж
робити далі коли лях підганяє смертельною небезпекою…
– Покинула! Покинула! Це ти вірно кажеш, – почулося з
різних кінців натовпу.
Голоса скрізь озлоблені і, як зимня хурделиця, закружляли
над натовпом.
– Геть старшину! Геть Хмельницького! Вертаємося назад по
своїм домівкам! Наші господарі нас вибачать. Можливо когось і накажуть, але не
всіх.
Десь тут в натовпі грянув постріл. Весь натовп притих в
чеканні.
– Що ж ви притихли? Одному моєму пострілу? – гучним басом
докотилося з лівого крила натовпу. – А як зараз підійметься лях, який тут поряд,
що будете робити? Думаєте коли підете на поклін до ляхів то вони вас простять? Коли
не всіх так половині з вас сидіти м'яким місцем на кілках а решті соху по полю
тягати прийдеться замість волів.
– Богун! Богун! – скандував натовп.
– Він наш!
– Він не зрадник!
– Та що ви його слухаєте, – хрипів сиплий голос з воза, –
вони всі зрадники, хіба не видно було під Берестечком.
– Зрадники! – Нестихав голос з воза.
– Ах ти паскуда! – гучним басом рявкнув Богун і схватився
за рукоятку шаблі. – Та це я, Богун, зрадник. Я зараз тобі закрию твою пельку
навічно. Ні! За ворота його, до ляхів. Хай простять його.
Над натовпом пронісся зловісний гул, який змінився на
гомін, що потихеньку перейшов в гробову тишину.
– Ти бач! – заперечив Чорнота, Іване ти спас військо так
ми зрадники…
– Так як же це? Хто тягне, того і бити ще потрібно!
– Негодиться так! Старшина в нас вірна.
– Чорнота! Богун! Ведіть нас і ми підемо за вами,
покажемо ляхам де раки зимують.
– Що там Богун і Чорнота! До біса нам старшина! Нас тут з
ними переб'ють, як сліпих кошенят, а хто буде перечити на кілок посадять!
– Правда, правда – загудів натовп…
– Зрада! Пов'язати старшину! Хміль де? Ловіть його!
Ще б мить і натовп накинувся б на свою старшину. А тим
часом знайшовши в натовпі протоієрея Федора, Сава умовляв його:
– Швидше отче, швидше зупиніть це непорозуміння між
братами.
Отець Федір вийшов на перед в повному одязі священника і
підняв вгору Святий Хрест. Його враз окружили корогвами його миряни і ця
процесія пішла прямо всередину натовпу. Всі сторонилися пропускаючи процесію.
За ними пішла вся старшина, а до них приєднувалися і більше народу. Крики
затихли, тільки десь здалеку поодиноко долітали озлоблені голоси.
– Шановне товариство! В ім'я Бога! В ім'я цього Святого
Хреста, брати, вислухайте мене! – Те, що ви чуєте, не голос русича-українця, а
голос який хоче збунтувати наш народ, погубити його. Вас збурюють польські
шпигуни, – вони серед нас розповсюджують неправду, щоб підняти серед нас бунт,
а потім нагрянуть зі всіх сторін ляхи і не буде нам пощади.
– Не слухайте попа, – підійшов до батюшки майже впритул
чоловік, що зіскочив з воза.
– Назад! Дорогу святій процесії! – Піднявши вгору Святий
Хрест, батюшка Федір пішов вперед, а за ним вся процесія, приєднуючи все більше
і більше народу.
Гримнув постріл, – протоієрей Федір похитнувся, але не
впав, – його підхопили і процесія пішла в сторону пострілу, майже всі люди ішли
за процесією. Вогонь факелів освітлював обличчя людей в яких, на диво, не
виднілася ні тривога, ні невпевненість в завтрішньому дні. Ті крикуни, що
зчиняли гармидер, тікали в сторону воріт замку і там кінчалося їхнє життя.
– Браття, – піднявшись на один з возів звернувся Богун, –
прошу старшину і отаманів громад остатися, а решта змореного люду ідіть
відпочиньте – завтра на нас чекають великі справи.
РОЗДІЛ IV
Зібралися в якійсь великій хаті. На майдані людей начебто
і багато, а отаманів громад і старшина вмісталася вся. При вході стояли два
казани і в дворі з десяток на конях. Було на вулиці темно в хаті по боках
горіли свічки на підсвічниках. Над
столом, де знаходився Іван Богун, Іван Куцевич-Маньківський Паволоцький
полковник, Лаврін Капуста і молодий сотник – син М. Кривоноса. Було наказано,
двохтисячному козацькому війську, на чолі з Паволоцьким полковником, остатися
для захисту міста, а решті військ з переселенцями, через дві години, перед
ранком вирушити в Білу Церкву. На цьому всі розійшлися окрім Івана Богуна,
Івана Куцевич-Маньківського і Лавріна Капусти. Сюди під'їхав з Білої Церкви
гетьманський надворний писар Черник.
Черник, який особисто знав в обличчя Саву, про якого йому
у вільний час неодноразово розповідав Хмельницький, забачивши його у гурті, що
виходив з приміщення, вигукнув:
– Саво, що ж це ти тут робиш?
– Як і всі – переселенець я тепер, прямую в ставищі, а
там побачимо, що далі…
– Останься, розмова є, – добродушним голосом сказав
Черник.
Коли двері зачинилися, Черник звернувся до Лавріна
Капусти:
– Лавріне ти знаєш хто до нас прийшов, – Василь Верещака.
Я його ледве впізнав коли побачив – він сам на себе не схожий. Розумієш його здали. Про це розповів мурза, якого
схопили польські крилаті гусари і дізналися, що всі таємниці Речі Посполитої
знає одна людина – Верещака. Ото ж і здали твого самого таємного агента, що
виховувався при королівському дворі і був особистим камергером короля Яна
Казимира.
Коли почали обшук в Верещаки, знайшли листи
Хмельницького. Він, зрозуміло, виправдовувався, що їх залишили київські ченці,
які приїжджали на обговорення угод і зупинялися в нього.
Проте ті, по доносу, показали шифровані записки, які
Верещака, як козацький резидент ховав у ліжку. Так Василь попав у в'язницю –
колишню фортецю хрестоносців Мальбож.
– Отож, тепер докорінно ясно, чому провалилося повстання
у Польщі. Чому не так, як хотілося, пішли справи в Берестецькій битві. Хотя про
задуми Хмельницького нічого полякам достовірно і не було відомо. Одначе,
дезінформацію ми вже не змогли передавати прямо в перші руки короля. Польській
владі стали відомі імена таємних співробітників української козацької розвідки.
Це козаки Тухольський, Іван Островський, Іван Косинський (керівник
розвідгрупи), міщани Дудеренко, Лось, Івахно, Гарло, Павлюк, Яким з Остра,
полковий осавул Тимоша, прославлений шляхтич Богдан Сабельницький. Військова
розвідка – це завжди ризик, гра зі смертю, бо той хто присвячував себе цій
небезпечній, проте вкрай необхідній справі, не міг не розуміти, що в разі
провалу його чекає неминуча і страшна смерть, хоча і рідко порою проходить
обмін викритими розвідниками. Але це дуже рідко. Ой, як рідко.
Тому у козацьку розвідку йшли відчайдухи й паливоди,
головою готові накласти за товариство. Постійна готовність до самопожертви
заради спільної справи була їм властива. «Печи, печи мене, але на жодне
запитання я не відповім», – кидали у вічі катам захоплені в полон розвідники і
вмирали під тортурами, не промовивши більше ні слова. Навіть рядові козаки,
потрапивши у полон, самостійно намагалися направити польське військо на хибний
шлях, вводячи в оману вороже командування.
Ось як описує результати психологічного тиску Б.
Хмельницького свідок тих подій з польського боку С. Освенціум: «На самих лише
язиків не можна покладатися, із яких ніколи жодної правди не могли одержати. Бо
коли один язик розповідав, що Хмельницький іде до нас, то ми дерев'яніли,
вішали носи і подумували тут боронитися від нього; якщо день-другий його не
було видно і новий язик розповідав щось протилежне першому».
Під час війни Хмельницький створив триступеневу структуру
керівництва розвідкою – гетьман, керівник розвідслужби, резиденти на місцях. В
деяких випадках Б. Хмельницький сам приймав і відправляв розвідників в
необхідності інструктував їх. Козацький гетьман був дуже освідченим, знав
латину, російську, польську, татарську мови, міг спілкуватися німецькою та
французькою, розумівся в тодішній артилерії та фортифікації, володів масами,
був чудовим оратором і дипломатом, воєначальником, який готував військові
операції будь-якого масштабу, як правило з добрим успіхом.
Безпосередньо розвідкою на первісному етапі повстання
керував полковник Стасенко. Він також формував низову мережу агентів. Окрім
цього, стратегічна розвідка проводилася в разі загрози козацькій державі шляхом
визначення політичного, економічного, соціального та військового становища в
суміжних країнах.
За здобуття
розвідувальної інформації відповідали місцеві органи військово-політичної
влади. Вся інформація розвідки стікалася в Генеральній канцелярії.
В обов'язок усіх полковників входило обмінюватися між
собою розвідінформацією: "милість свою товариству показувати і щоб один
другому про вісті необхідні надавали".
Більшість розвідінформації порубіжні полковники здобували
через розсилання роз'їздів (часто для захоплення "язиків"), а також
від переселенців з окупованих поляками районів, діючих загонів покозачених селя
і міщан, а на Поділлі – від опришків.
В Генеральній канцелярії відомості обробляли та
систематизували 12 високоосвідчених писарів під керівництвом Івана Виговського
та Івана Креховського. Польський шляхтич С. Кушевич у листі заздрісно писав:
"Дай, Боже, аби така дисципліна в нашому коронному війську була".
Створена розвідувальна мережа досягала своїми діями
Кракова й Центральної Польщі. Полковники створювали повстанські загони в тилу
ворога, широко застосовуючи диверсійні акції. Велике значення надавалося знанню
мови. Так, одного разу, полковник Данило Нечай, перевдягнувши свій загін,
пройшов повз молдавську прикордонну варту і дійшов аж до Ясс, здобувши
відомості про плани господаря Василя Лупули, після чого успішно, без перешкод,
повернувся назад.
Чимало бійців тогочасного таємного фронту за своїм
соціальним статусом належали до шляхти, обіймали високі офіцерські посади, що
давало їм змогу добувати особливо цінну інформацію. Серед розвідників були й
представники незаможних верств населення: утікачі, вуличні артисти, жебраки.
Преважна частина українців долучалася до розвідувальної
діяльності з патріотичних мотивів. Один із полонених поляками татарин визнав,
що кам'янецькі міщани служать гетьманові не за вигоди, а "заради слави,
щоб Хміля супроводжував успіх". Тим більше важко запідозрити в
користолюбстві людей, які свідомо йшли на смерть. Є також свідчення, що за
виконання окремих розвідувальних завдань виплачувалася грошова винагорода.
Тому, не останню роль вона відігравала в залученні до співпраці чужинців.
Відомості
про ворожий стан війська допомагали збирати люди різного віку і статі: старі
діди і діти, парубки й жінки. Так, напередодні Берестецької битви польська
шляхта перед своїми редутами схопила і порубала стару жінку, запідозривши її в
шпигунстві. Хмельницький настановляв своїх розвідників: "Коли що
довідаєтеся або почуєте від приїжджих про іноземне військо, яке король зібрав
проти нас, давайте нам знати і попереджайте нас".
Розвідниками
застосовувалися різні методи пропаганди, доносячи ідеї повстання до широких мас,
а також проводилася підготовка повстання і вчинення диверсій. Проводилася і
дезінформація ворога. Гетьман завжди прагнув посіяти розгубленість у ворожому
стані. Тому, як правило, з волі незримого диригента, вибухали численні
повстання польських селян, що важко було пояснити збігом обставин.
Кадри
майбутніх розвідників і дипломатів Військо Запорізьке готувало заздалегідь. Окрім
того проводилася вербовка представників інших національностей: німців, євреїв,
греків, шведів. Діяли розвідгрупи і окремі розвідники на теренах не тільки
Польщі, Чехії, Моравії, Селезії, Австрії, а й безпосередньо у королівській
гвардії, які особисто спілкувалися з Яном Казимиром.
Тим самим
зібрані відомості він умів використовувати для політичних цілей – своїми
рішеннями захоплював ворогів зненацька.
Окрім
стратегічної розвідки Хмельницький мав і тактичну та оперативну розвідку,
сформовані з козацьких розвідників-пластунів. Вони наганяли страх на ворогів. На
Січі існував окремий пластунський курінь. Основним завданням такої розвідки
полягало завчасно виявити війська противника на маршруті руху головних сил. Це
завдання вирішувалася шляхом попереднього вивчення елементів побудови похідного
або бойового порядку противника, положення в бою кінноти, артилерії, піхоти. Визначалася
також швидкість та темп розгортання військ противника, встановлення маршрутів,
напрямків руху його колон. Хмельницький присвячував цьому особливу увагу. Козацькі
розвідувачі бували не раз у Польському таборі та здобували відомості про таємні
наради головних польських військових начальників.
Розвідка, в
основному, проводилася завдяки спостереженню. Крім того, часто проводилася
розвідка з поєднанням диверсійної та бойової діяльності, особливо під час
пересування військ противника.
Практично
весь люд підтримував запорожців. Тому кобзарів, лірників польська варта
недолюблювала, влаштовувала справжні лови, знаючи традиційно їх міцні зв'язки з
козацьким військом. Адам Кисіль бідкався: "зрадник Хмельницький розсилає
свої листівки по всіх містах, де тільки є русини". Поляки свідчили, що "безліч
дідів-лірників з'являлося в тих містах і селах де швидко повинні з'явитися
козаки. А православні ченці і чорниці, "ходили із листівками і провіщали,
що день суду і гніву Божого гряде і незабаром буде тут.
Черник, який
приймав безпосередню участь в зібранні сказав:
– Оце
потрібно порадитись, як діяти в подальшому – ворог підступний тому Хмельницький
видав універсали про мобілізацію та про спорудження земляних укріплень під Білою
Церквою. Тому керувати спорудженням укріплень, універсалом гетьмана був
призначений присутній тут полковник Іван Богун. Про це він вже знає.
Піднявшись,
Іван Богун пильним оком оглянув присутніх, а коли вони уважно дивлячись в його
сторону сказав:
– Браття, на
сьогоднішній день, як ніколи, нам потрібно згуртуватися. До зустрічі в Білій Церкві,
там буде нова наша козацька армія, яка повинна показати ворогові, що ми –
українці готові і далі відстоювати нашу волю. Збираємося, нас чекають.
РОЗДІЛ V
Цього ж дня
козацькі війська були під Білою Церквою, ставши табором на річці Узень. Польське
військо рухалося слідом. Мужній опір полякам вчинили і жителі і козаки Триліс.
Козацьке військо, в яке вливалися селяни і козаки ближніх сіл, на території
села Тростинки дало бій польським військам. Бій був запеклий. Втрати з обох
сторін були великі. На зустріч з литовським військом Радзивілла виступив сам
Хмельницький. Польсько-литовське військо відступило на захід. Не обійшлося без
курйозів. Новий великий гетьман коронний Марцін Камисовський вирішив схилити на
свій бік Уманський полк, беручи до уваги те, що колись Уманщина була його
володінням. Знайшлися такі, що зрадили Україну. Один з них Іваногородський сотник
Василь Бублик, який мав заманити Хмельницького до себе на пасіку і там його
вбити. Про це стало відомо Хмельницькому, в якого, як відомо, була добряча
розвідка на яку він не скаржився. Він пообіцяв, що Бублик скоро "дістане
на бублики" і виконав свою обіцянку. Зрадника було страчено.
Біла Церква
була перетворена на неприступну фортецю для війська польського. Але сили були
рівні. Протистояння було недовгим.
В результаті
чого був заключений мирний договір. Умови договору були важкими для України. За
Білоцерківським договором Україна залишалася під владою Речі Посполитої.
Договір
заключав в собі слідуюче:
– шляхті Речі
Посполитої поверталися маєтки у Броцлавському і Чернігівському воєводствах;
– територія,
підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством;
– реєстрове
козацьке військо скорочувалася з 40 до 20 тисяч чоловік;
– Україна
була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і повинна
була розірвати союз з Кримським ханством;
– гетьман
зобов'язаний був розірвати союз з Кримом і відіслати з України татарські загони;
– гетьман
позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами.
Народні маси
України і запорізькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки,
що Богдану Хмельницькому прийшлося їх утихомирювати. Але гетьман використав Білоцерківський
договір для перепочинку і підготовки до нового воєнного виступу.
Хмельницький
сидів, вже пізно увечері і обдумував, що ж робити в подальшому, як обійти цей
Білоцерківський договір, як поставити його на користь Козацької України. Він
знав, що не тільки Річ Посполита веде боротьбу за Україну, але й Московська
держава, яка довго залежала від Золотої Орди і створила унікальну московську
цивілізацію,осмислює імперський потяг та зазіхає не тільки щодо козацьких
спільнот Дону, Волги, Терена, а й до українського козацтва. Чи спромоглися в
Москві розгледіти в козацтві потенціального підривника територіальної
цілосності Речі Посполитої?
Знаючи політичну концепцію Московії першої половини XVII ст., які були спрямовані на примноження території цієї
держави, приєднання князівств Північно-Східної Русі, Новгорода, Пскова, а також
Казані і Астрахані покладаючись на її загарбницькі стратегії, гетьман надумав
активно розігрувати у стосунках з Москввою кримсько-турецьку карту, рахуючи
протекторат Туреччини над Козацькою державою за один із найсуттєвіших
урівноважувачів царської зверхності, а звідси й за гарантію збереження
української державності.
Поскільки козацтво зараховувало себе до "людей
рицарських" і бажало виділення для себе місця "під сонцем" і ось
наступили часи – козаки збурили в Україні суспільні зрушення такої сили, що
зруйнували геополітичну рівновагу у Східній Європі. Саме з такою силою Московії
доведеться мати справу – думав Хмельницький.
А взагалі українські козаки потрапили на око Московії, ой
як давно, ще на зорі свого існування коли в 1490 та 1494 роках пограбували на
українській території московських послів, які прямували до Криму. Посли везли
хану щорічну данину. О тоді в плани Московії було, як можна краще залучити
козаків на протистояння з мусульманським сусідом. Але як? Отут то і стало в
нагоді Дике поле. Де виник інтерес, як в кримських татар, так і зі сторони
Гетьманської України. Проте Москва постійно потерпала від стихійного потягу
українських козаків в бік Дикого Поля. Допомогла в цьому Річ Посплита, яка все
більше і більше підвищувала гноблення українців.
Богдан розумів, що і Москва потерпала від козацького
здобництва, як від від грабунку купців, розбійництва в Дикім Полі, періодичних
нападів на порубіжні містечка. А ще, як Польсько-Литовська держава
використовувала козацькі загони в війні з Москвою. Не виключенням було
використання українських козаків і татар в таких війнах. Так, як не припомнити
перший антимосковський похід черкаського й панівського старости Остафія
Дашковича в 1515 році. Об'єктом атаки стала Чернігово-Сіверщина, що перебувала
на той час у складі Московії. Найцікавіше, що похід було здійснено спільно
козацько-татарськими силами. Татарські сили очолював син кримського хана. У
подальшому козаки поставили перед собою політичну мету – відвоювати у Московії
Чернігово-Сіверщину. Однак підвели татари. Вони кинулися грабувати українське
населення Чернігово-Сіверщини? Так вони чинили шалений опір грабіжникам. Після
чого бачачи, що від Московії немає ніякої допомоги – добровільно зреклися
московського царя й наново стали підданими великого литовського князя. А як же
іначе. Козаки поверталися додому ні з чим, проклинаючи на чім світ стоїть своїх
горе-союзників татар.
Проте в 1521 році козаки знову взяли участь в черговому
нападі О. Дашкевича на Московію.
Правда, цього
разу, українське військо було помічником у татар. Похід був дуже вдалим, вони
дійшли майже до самої Москви. Царь Василь III полишивши свою столицю від'їхав на північ.
Під час Стародубської війни 1534-1537 років і 28 літньої
Московської війни козацтво було ще сильніше втягнуто в політичні розбірки. В
1561 році Литва звернулася до послуг козаків і коли 15 листопада 1561 року при
наступі царського війська на Полоцьк великий литовський князь наказав набрати
за платню козаків на службу, ті не забарилися і ворог був розбитий. Такий
результат був і з московським загоном, що прямував з Чернігова до Остра, а
поповнивши своє військо двомастами козаками завдали поразки загонам князя
Мещерського. Москва вимагала відшкодувати збитки. Проте козаки не звертали
уваги на їхні заяви і ще більше шарпали московську територію.
В черговій війні успішний рейд здійснив Филон Кишта. Козаки
входили до складу війська Миколи Радзивілла, сина віленського воєводи.
Московити за наказом Івана Грозного уникали відкритого бою. Військо дійшло аж
до Волги і тріумфально повернулося до
Пскова. Стефаном Баторієм, який тримав в облозі Псков в серпні поставив
останню крапку в Московській війні. Москва війну програла і в січні 1582 році
королівське військо рушило додому.
У середині XVI ст., Москва сама пробує використати українських козаків проти Криму. Тут
був використаний чинник християнських козацьких спільнот в вирішенні
зовнішньо-політичних завдань. Союзником Москви став Дмитро Вишневецький, який
більшу частину життя присвятив боротьбі з мусульманськими сусідами.
Однак цар з дедалі більшим занепокоєнням сприймає
зростання козацької активності в Дикому Полі. І це сприймається як схильність
появи козацьких загонів за підступи Польщі. Чого варті були, зокрема, такі
козацькі акції, як спалення Воронежа в 1590 році, спроба оволодіти Рильськом,
наїзд на московське посольство, яке прямувало до Туреччини в 1592 році,
вторгнення загону козаків під орудою отамана Дениса Солепського в Брянський
повіт в 1589 році. Тривали і напади козаків на московське прикордоння. Тому був
Посольський приказ де внесено ці проблеми на дипломатичний рівень до
"Списку образ" і ці факти були передані польській стороні в 1596
році.
Тому Москва вже була вимушена до спорядження на
"злодійських черкасів" спеціальних експедицій. Поскільки в 1585 році
українські козаки вчинили напад на Московську польову сторожу, цар спорядив
воєводу Фому Батуріна та Юрія Булгакова "для черкасів щоб їх з Дону
зігнати". Довідавшись у 1589 році про появу біля річки Самари шестисот
українських козаків на чолі з Матвієм Федоровим. Афанасій Зинов'єв набрав
козаків і дітей боярських у Чернігові, Стародубі, Брянську і вирушає на
Сіверський Донець та Оскол для пошуку загону М. Федорова для з'ясування
справжньої мети приходу його в Поле.
Початок XVII століття не вніс нічого нового у становлення українських козаків до
Московії. Козаки ладні були долучитися до царського війська проти татар,
сподіваючись на царську платню, але не барилися поживитися і московським
добром. При цьому добре пам’ятати, що козацька плата в основному була
символічна, так в 1572 році вона складала 10 злотих за рік, 1580 році вона була
на такому ж рівні, дещо збільшена була в 1583 році і становила 20 злотих. В
усіх роках козакам видавали ще і тканину на пошив козацької форми.
На початку Московської Смути, яка втягнула в свої події і козаків з України.
Вони,козаки, підтримували всіх хто роздмухував полум'я громадянської війни в
Московії: самозванця Лжедмитра I та
Лжедмитра II, царевича Петра, ватажка повстанців Івана Болотного,
авантюриста Івана Заруцького. Козацтво активно долучалося до походів короля
Зигмунта III під Смоленськ в 1609-1611 роках та королевича Владислава
на Москву в 1617-1618 роках. А там же було 20 тисяч козаків з Петром
Сагайдачним. Проте козаки побачили скупість королевича Владислава, вирішили самі взяти те, що їм належало.
Опустошивши південні околиці Московії, козаки заволоділи містами, що траплялися
на їхньому шляху. Ні одне із міст Московії не вистояло перед їхнім шаленим
напором. А коли взяли Єлець з його потужними мурами і численою залогою після
нього взяли Ярослав, Данков, Лебедяні, Шацьк, Касиму. В Москві, рейд П. Сагайдачного,
викликав справжній шок. Навіть Д. Пожарський не ризикнув стати до бою проти П.
Сагайдачного і удав, що захворів.
6 жовтня козаки підійшли до Москви і заклали свій табір
неподалік Донського монастиря. 10-11 жовтня штурм Москви захлинувся. Почалися
затяжні перемовини, які тривали майже місяць. 11 грудня було підписано
перемир'я.
А як же поступити з Росією? Поможе вона нам чи ні? Думав
Богдан Хмельницький. Ось взяти не дуже давні події з Яковом Острянином. Хоча і
Смоленська війна для Росії була невдалою все ж переселення українців на
південне прикордоння Росії не зменшилося,а збільшилося. І коли козаки, які
переселилися з Козацької України, підняли бунт і розорили Бєлгород, Валуєв все
ж росіяни прийняли їх на службу, та дали
змогу вибрати місце для проживання, зберегли козацький полковий устрій. Правда,
дещо змінили його під російський і підчинили козацькі полки російському
воєводі. Але для кожного козака-переселенця виділили: дворище 7 на 8 сажнів,
дали вдосталь землі, домашніх тварин. Для пасовища їм також виділили угіддя,
дозволили займатися: полюванням на диких звірів, рибальством,а також держати пасіку.
Козакам-переселенцям також прийшлося
прийняти присягу на вірність Росії.
А що ж робити внаслідок трагедії, яка сталася під час
подій поблизу містечка Берестечка (зрада повстанців їхнім союзником – кримським
ханом Услам-Гіреєм III, захоплення
гетьмана в полон і врешті-решт нищівна поразка селянсько-козацьких військ)?
Хмельницький думав, що все залишиться на попередніх умовах Зборівського
договору. Однак магнати і шляхтичі використали свою перевагу і реальні
обставини, що польсько-литовські війська захопили значну частину
"козацьких" земель і домоглися звузити, як можна більшу частину
автономної території, тобто надати
тільки одне Київське воєводство. Та і ще записали в Білоцерківському трактаті в пункті 1 «Дозволяємо і призначаємо організувати
реєстрове військо в числі двадцяти тисяч чоловік..». І то це військо мусить
перебувати тільки в маєтках його королівської милості, що містяться в
Київському воєводстві, не маючи нічого до воєводства Брацлавського і
Чернігівського. А шляхетські маєтки
повинні залишатися вільними і в них реєстрові козаки не повинні
залишатися.
Але одним із головних напрямів зовнішньополітичної
старшинської діяльності ставилися стосунки з Туреччиною, Кримським ханством, а
це було головним стержнем освоєння так званого Дикого поля і боротьба за вихід
до Чорного моря. Тому в цьому аспекті козаки ототожнювалися з мандрами
київських князів, коли ті плавали по морю і штурмували Константинополь. Думав і
Хмельницький про мирне співіснування з султаном і ханом. Але, як показали
реалії недавнього життя це стало практично неможливим. Більше того, Богдан Хмельницький
і старшина в переговорах як з султаном, так і ханом, неодноразово підіймали
питання про покращення української чорноморської і середземньоморської торгівлі
спорудити у гирлі Дніпра спеціальний порт для місцевих торгових людей.
Але, як ми знаємо війна не дала змоги здійснити ці
задуми. Залишилось, що? Зрозуміло господарське життя тільки можливо вести в
районах Слобожанщини і то захищаючи їх. Необхідно там тримати і збройні сили
для захисту того Дикого поля. Особливо в час, коли основним політичним противником
стала Польща, а довіри, як до султана, так і до хана не було. Вийшла таки на
перший план Московська держава.
До цього періоду Богдан Хмельницький не дуже добре
відносився до переселення українців в Дике поле, а тепер, думаючи в цей пізній
час, все більше і більше схилявся до того, щоб увійти до складу Російської
держави. Це також можна підтвердити з відсутності природних кордонів і
постійної загрози втручання в цілісність молодої Української держави трьох
небезпечних сусідів.
Аналізуючи сам процес переселення "черкас", як
називали українців, на південні рубежі Росії. В зв'язку з Визвольною війною сам
процес переселення набрав по суті,
великого масштабу. Але не всі переселенці витримують диктаторської влади
Московського царя. Проте, там є і умови для життя, покращення матеріального
стану, як козаків так і членів їхніх сімей. Так, вони приймають присягу на
вірність Російській державі. Але й та їх приймає – видає і землю, будує
будівлі, як житлові так і для утримання тварин, платить за службу.
Цим підриває міць
Гетьманської держави? Так,- стратегічно. Хочемо ми чи ні вона територія
юридично то Російської держави по їхній кордон. А фактично то наша, українська.
Та й козаки, які не найняті для служби в фортеці, живуть і охороняють їх, як і
російські переселенці живуть в слободах неподалік фортець. Як взяти фортеці,
які збудувалися в 40-х роках, хоча б ті, що на самому півдні Бєлгородської
лінії- Вільний. Будували швидко за місяць, будували більше тисячі служилих
людей, а що залишили:
Стрільців – 46 чоловік
Пушкарів – 20 чоловік
Козаків – 217 чоловік.
Так-що українські козаки там, на південних рубежах Росії,
ох як потрібні. Правда, не всі там витримують. Взяти хоча б гетьмана Якова
Остряніна. Розбив Потоцького під Полоннем, розорив Бєлгород і Валуйки під час
Смоленської війни. Поселився на московських землях де хотів. Проте козаки не
відразу зрозуміли, що це не запорізька вольниця, а російська служба. Почалися
втечі із Чугуєва за границю-назад в Україну.Забули про присягу яку дали Росії.Уряд
Росії дав наказ не приймати більше нових "черкас", а направляти їх в
Москву, де визначать місце їх подальшої служби. Почалися скарги на московських
воєвод зі сторони "черкас". Втрутився Яків Остряниця. З 30
"черкас", що самовільно покинули Чугуїв і яких наздогнали в гирлі
річки Мерчик з 13 злодіїв "черкас" 11 Остряниця велів повісити. Двом
із 13 вдалося втекти. Відносини Якова Острянина із "черкасами", що
жили в Чугуєві погіршилися.
З часом, поляки
почали переманювати, як рядових козаків так і старшину полку Острянина назад на
польські землі.Так, 22 вересня 1640 року першим втік сотник полку Гаврило
Розсоха, залишив в Чугуєві 56 голів великої рогатої худоби і 16 свиней. Проте
Розсоха залишивши свою велику рогату худобу і свиней проте їх забрав її в інших
"черкас". Втікали з ним і рядові козаки з сім'ями. По дорозі більшість
козаків була перехоплена. Жінок із козачих сімей відправили в сибірські міста,
де видали заміж за кого вони захотіли вийти.
Яків Остряниця зберіг свою вірність присязі. Проте 26
квітня 1641 року він був вбитий "черкасами" при повстанні. В
результаті бою було вбито 119 російських служилих людей і 56 поранено. Повсталі
втратили 272 чоловіки. Успіху в повстанні"черкаси" досягли тільки
тому, що в Чугуєві було мало російських служилих людей, всього 300 чоловік.
Повстанням повинно було охвачено і інші прикордонні міста. Проте по тим чи
іншим причинам його майже не відбулося. В результаті в Росії були прийняті і ще
суворіші міри застосування для тих хто порушує присягу. До такої жорстокості
"черкаси" були не готові. "Черкас" приймали на службу
тепер, але відправляли на поселення подальше від кордону – направляли на
поселення до донських козаків. Посилилась і таємна робота по викриттю втеч. За
правдиву інформацію про підготовку до втечі козаків і їхніх сімей була навіть
встановлена виплата винагороди.
Хмельницький вирішив: необхідно посилити козаків на
південне прикордоння Росії. Коли не можна у фортеці так ближче до неї- селити в
слободах. Козаки і тут вистоять проти ворога. Їм,козакам, буде краще зберігати
свою волю,а при необхідності надійна допомога московським стрільцям,які будуть
знаходитися у фортецях. А коли що будуть битися разом з захисниками фортеці.
Немає коментарів:
Дописати коментар