На конкурс ім. І. Багряного

Анатолій Печений

Народився в селі Сутиски Глухівського району.Закінчив філфак Сумського педінституту ім. А. С. Макаренка. Лауреат конкурсу газети «Сільські  вісті»: «Село моє рідне»,  2013 рік. Друкувався в газетах «Ярмарок», «Життя Лебединщини», в альманасі «Українська хвиля».

Дід Янгол

Кучугури снігу виблискують на сонці, ліс велетенською стіною обступає нас, але мені не страшно, бо я йду з батьком. «Як прийдемо до дядька Василя, то ти поводь себе культурно, –   наказує тато, –  не запихай у рот їжу, неначе ти з голодного краю. Пригадуєш, як Микола Бегемот на весіллі об’їдався? Тепер увесь хутір з нього глузує».

Село зустріло нас вереском та гучною музикою: ватага молоді вривалася у хати до тих, хто й досі не вступив у шлюб, прив’язувала  їм до ніг колодку, яку зняти можна лише за викуп. Ось група юнаків і дівчат привіталася з нами, мені дали бублик, а батькові піднесли на вишитому рушнику хліб, сало, огірки й горілку. Тато підняв келих і сказав: «Бажаю, щоб у цьому році всі закохані поєднали долі», –  потім, перехрестившись і поцілувавши хліб, випив, а за хвилину промовив: «Скажу про себе: я не знав, що таке «щастя», поки не одружився, потім...»

–  А-а-а-а!  – закричали дівчата. –  Он Ви який! Не наливайте йому більше, бо він лякає наших хлопців.

Швидко вулиця спорожніла, батько посміхнувся й зауважив: «Запам’ятай, синку: жінки й начальство не люблять жартів на свою адресу».

Скрипнули двері дядькової хати. Після привітань тітка Ніна поставила мене на стілець і тихо попросила: «3аспівай, Толяня, щоб душа моя зомліла».

Я набрав у груди повітря:

Та йшов козак з Дону,

та й сів над водою.

Та й дивиться в воду

та й на свою вроду,

Проклинає Долю.

Обізвалась Доля по тім боці Дону:

–  За що Долю лаєш,

за що проклинаєш!

Та не винна в тому Доля,

А винна своя воля...

–  Артист! Ти, Іване, віддай його вчитися у Київ. Він наш рід прославить...

Потім вона пригостила мене цукерками, подарувала зламаний будильник, гумового солдатика й олівець. Сіли за стіл.

–  Які новини?  – спитав батько.

–  Дід Сергій Іванович, якого Янголом прозивають, влаштував у селі  рейвах. Кажуть, що він спілкується з Богом, уміє вгадувати долю. Воно й справді: Петру Свиридку порадив не будувати хату біля левади, а через тиждень там земля провалилася. Комсомольцям сказав, щоб церкву не закривали, та ніхто його не послухав. І ось що сталося: Юрко Нічмоня поліз збивати хрест із храму, упав і зламав хребет. Люди до діда йдуть за порадою –  нікому не відмовляє. Лише одного разу не захотів розмовляти з братами Сотниченками, які запитували, як розділити батькову спадщину. Пояснив це так: «У кого нема розуму, тому поради не потрібні. Для чого сліпому люстерко?» А оце на минулому тижні оголосив, що до нього прилітали Янголи й сказали, що двадцятого січня всі жителі села розбагатіють. А наступного дня обурений натовп заповнив його двір.

–  Де ж багатство? –  питають.  – Чи прилітали Янголи?

–  Прилітали, –  каже Сергій Іванович. –  З великим скарбом, але вас не знайшли, бо ви назву села із Зеленої Слободи змінили на Первомайське і від рідної мови одказались, по-городському все, по-городському... Як же вас знайдеш?! Он соловейко, жаба, зозуля від рідної мови не відмовляються, то їм Бог і посилає щастя. Чули, як щовесни захлинаються від радості? Пригадую, як півстоліття тому, йдучи на побачення, я співав:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная,

Видно, хоч голки збирай,

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиноньку в гай...

Вона й виходила, щоб разом послухати соловейка. А якби оця пташка була така, як ви, та відмовилася б від рідної мови й почала не тьохкати, а вити вовком чи рохкати?»

Після тривалої мовчанки дідусь сказав: «Холодно. Піду в хату. А про багатство ви не переймайтеся, все одно йдете до загибелі –  он уже й мову  одібрало».

…У хаті запанувала тиша. Нарешті я наважився її порушити проханням:

– Дядьку! Поведіть мене до діда Янгола, хай він розповість про мою долю. Я хочу знати, ким мені стати, як виросту: льотчиком чи артистом.

–  Поведу. Обов’язково поведу.

Але трапилось непередбачуване: зморений дорогою, я заснув, а прокинувся ранком, коли вже треба йти додому? Вночі випав сніг, іти було важко... Біля провалля ми сіли на пень, щоб відпочити.

 – Тату! А що таке доля?

Батько довго мовчав, потім здивовано подивився на мене й відповів: «О! Та ти у мене філософ... Доля –  це чарівна жінка, яка перед людьми одні двері відкриває, а інші –  закриває. От наприклад: дає людині багатство, але спокій забирає, чемпіонам дає медалі, а здоров’я забирає, кого нагородила коханням, у того... Ну, про цих людей ти чув учора пісню: «Хто з коханням не знається, той горя не знає...»

Того зимового ранку я думав, що розумію батька, а насправді усвідомлення цієї мудрості прийшло до мене через багато десятиліть.

А тоді я сидів у тата на плечах і розглядав довкілля. Ліс, припорошений снігом, усміхався привітно у променях ранкового сонця. Милуючись тією красою, я разом з тим картав себе, що вчора заснув і не розпитав у діда Янгола про свою долю.

«Дідусь дуже розумний, –  думав я,  – він би обов’язково мені розповів...

А тепер от... Тепер думай сам...».