Валентина ЛИТВИНЕНКО (Дніпропетровська область)

Якби Ви, мамо, встали...

Авторська розповідь

ТАК СТАЛОСЯ, що з рідного гнізда я злетіла жовторотим пташеням. Не мала змоги навідуватись до мами і сестер. Вони обходились без мене, хоча щомісяця десяточку із зарплати обов’язково їм виділяла. Роки минали, в гості приїздила рідко. Своя сім’я, діти – одне за другим. І робота ж така: найперше дбай про громадське, а про себе забудь.

Чула, що почали виплату-компенсацію колишнім остарбайтерам. Покладалась на сестер: подадуть документи куди слід, отримають згорьоване мамою в неволі «добро». Але… Першої виплати не добились, другої – і поготів. А по закону вона ж повинна була належати і мамі, і народженій у Німеччині старшій сестрі Соні.

Я не знаю деталей і причин того, що змусило моїх сестер облишити марну справу  добиватись тієї компенсації. Чи то мамина хвороба прикувала і їх біля дому, бо чотири роки після інсульту вони вже не вставали з ліжка, чи недостатність доказів, що їх вимагали чиновники. Не стало мами у серпні 1993 року, а за ними й Соня померла у 1995-му. Переплакали ми всією ріднею та й мови не заводили про ту німецьку допомогу. Хоча запит у московське товариство «Меморіал» пішло ще у 1992 році.

…ВІДПОВІДЬ ПРИЙШЛА в кінці 2002-го. Сестри не повірили: комусь ще небайдужа була доля наших найдорожчих, але нині покійних мами і Соні. Відповідь була позитивна! Чому ж вона прийшла так пізно? У поясненні була вказана причина:
«Оскільки у Міжнародної Служби Розшуку через надзвичайно велику кількість запитів нині велике відставання в їх обробці, кожен заявник повинен був останнім часом дуже довго чекати відповіді… Ми просимо Вашого розуміння».

Далі значилось найголовніше:
«Фрау Іглінська Єфросиніє Ульянівно! Посилаючись на Ваш запит, ми повідомляємо, що по Ваших даних перевірено Центральну поіменну картотеку. Ця перевірка дала такий результат: «була зареєстрована у земельному окрузі Інгольштадт». З дружнім привітом – А. Браїш. Архів МСР м. Бад Арользен, Німеччина, Гроссе Алее 5-9».

Без ніякої надії на отримання компенсації сестри написали мені: «Ми стільки бились над тим, щоб знайти докази! Тепер хоч ти докажи усім, понеси цей документ – хай пересвідчаться: і в архівах, і у фондах. Хай знають, що мама нічого не вигадала і фотографії з Німеччини – усі дійсні». Виявляється, були сумніви з боку чиновників?

Ну що ж, вирішила я, займуся цією справою хоча б заради вшанування пам’яті нашої нені і тисяч таких, як вона, хто так і не отримав ні копійки за каторжні роки невільницької праці. Хай спогади і підписи на незабутніх фотографіях, знайомих нам ще «з пупку», оживуть і відтворять ту бувальщину, ті події, які передчасно звели у могилу і тата, і маму, і їх першу донечку, народжену у далекому і чужому краю. А правдивості моїй оповіді додадуть архівні свідчення.

До речі – велика вдячність працівникам обласного держархіву, які, сидячи у холодних кабінетах, проявляють співчуття і терпимість до нас, іноді невдоволених і сердитих, - потомків остарбайтерів, знаходять дані і надають довідки, хоча вони вже не допоможуть нашим рідним.

МЕНІ було надано дозвіл на ознайомлення з архівним фондом управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області. На столі лежала сіренька тека з протоколами допитів, датованими 1945-46 роками. Їх, ці протоколи, називають реєстраційними листами на репатріантів.

У першому протоколі співробітник опергрупи «Смерш» старший лейтенант Шуман зафіксував мамині відповіді на поставлені питання. Я перечитувала їх, і здавалося, що кров пульсує в скронях так гаряче, наче кипить. У цих відповідях – маленьке сільське дівча, що одірвалось «од гіллі» і покотилось холодними степами у брудних товарняках так далеко, що звідти вже й не надіялось знайти вороття.

- Хто у вашому селі займався відправкою молоді у Німеччину?

- Староста Микита Олефір та бригадир Микола Капінус, - відповідала мама.

- Ким та де ви працювали?

- Прибиральницею на фабриці Ебенгаузен у місті Інгольштадт.

- Хто із ваших знайомих користувався додатковим пайком?

- Я таких не знаю…

Далі відзначалось, що репатріантка прибула на місце реєстрації у фільтраційний табір №14 міста Заген разом з чоловіком Володимиром та дочкою Софією Володимирівною. Віку їх, на жаль, не вказано (цю обставину щодо Соні у наш час треба ще доводити судовим розслідуванням). Добре хоч, що «матеріалів, що компрометують Іглінську-Гончаренко Єфросинію Ульянівну», не виявилось…

А як ті староста і бригадир вистежували дівчат, як доносили фашистам, де їх ховає рідня, - про це нам відомо із маминих спогадів…

… У МАЛЕНЬКОМУ степовому хутірці Зелений Гай у Покровському районі Дніпропетровської області до війни було жваве життя. Сільські дівчата і між ними Пріся Гончаренко, наперебій за хлопцями вступили на курси трактористів. Отримавши свідоцтва, сміливо підступались до «металевих коней», шарпали шворкою «пускача», по –мужичому хвацько всідались на сидіння. Старались ніколи не показувати втоми, наспівували бравурні маршеві пісні, працювали до сьомого поту…

Політосвіта була на вищому рівні. У бригадну комсомольську організацію приїздили лектори, розповідали про державних діячів, міжнародну обстановку.
 Наталка Кирпа – висока, повногруда, коротко підстрижена – починала першою:

- Дівчата, я закохалася в Косіора! Ось завтра як приїде – пиріжків йому спечу.

Це була уява, гра. Її легко підхопили інші. Пріся полюбила Постишева, Єля Олефір (донька Микити, який при фашистах став старостою) – Кірова. На ранок у степу чулися частівки, сміх, перегуки. Дівчата вив’язувались червоними хустками, які до вечора ставали чорними від мазуту, солярки та пилюки.
Ніхто й думати не смів, що авторитетні армійські керівники допустять до кордонів фашистського звіра. Зате отой нелюд Микола Капінус не раз шипів крізь зуби:

- Прісько, я тебе першою німцям здам, ти дограєшся зі своїм комсомолом. Першою на гілляці висітимеш!

Таких і призначала німецька влада старостами та бригадирами – ненависних, злісних ворогів колгоспного ладу, Радянської країни.

Хижа війна вповзла-таки через кордон, дійшла і у степовий хутірець. Гоном  гнали людей на роботу, примушували вести господарство для нових хазяїнів.
 Люди ходили чорні від горя, наче й сонце заступила непроглядна хмара. Підвода за підводою тяглися по «профільній» дорозі: дівчат забирали в Німеччину. Хто не вмістився сьогодні, готуйся завтра. Тужбище стояло над селом. Одна із дівчат набрала у шприц керосину і ввела його під шкіру на нозі. На ранок встати не могла, а через деякий час почалося зараження крові.
 Дехто пробував втікати через степи, услід стріляли, доганяли, били…
Ульян та Федора Гончаренко збирали дочку в дорогу. Батько зробив із фанери невелику валізу, мати зшила із хустки футляр для гітари. У сім’ї було заведено грати на струнних інструментах, і дівчина не уявляла собі життя без мелодійного перебору струн.

- Може, й не вернусь, та пісню мою вітер до вас донесе, - обіцяла крізь сльози батькам. Старший брат Максим був уже на фронті, сестра Оляна – заміжня з двома дітьми, а найменша Саша – ще зовсім мала.

Хотілось вірити, що все те тільки сниться: чужа мова, яка з кожним днем ставала все зрозумілішою, бо то в основному були образливі брутальні лайки з почерговими ударами прикладів та кованих чобіт. Пробували стрибати на ходу з поїзда – то видима смерть. Шукали виходу, як могли, але його не було. То тут, то там по дорозі бачили невдах, які так і залишились лежати розтерзаними на залізничних насипах або висіти пристреленими на станційних парканах.

Далекою була дорога, встигли познайомитись, подружитись. Вже у вагоні Прісю помітили з гітарою. Хоч і не до співів було, але збирались до гурту, підступали до дівчини: хоч побринькай, бо на душі аж пече.

Сумно воркотіла її дівоча семиструнка, в усіх навертались сльози – все ширшою і глибшою розкривалась прірва між минулим хутірським раєм і майбутнім рабством у Німеччині:

Стукнутся глухо колеса,
Поезд умчит меня вдаль, -
співала, ніби говорила Пріся…

… БУВ ТРАВЕНЬ 1942 року, коли групу вигнанців доставили в місто Інгольштадт у Баварії. Висадили, здавалося, зовсім у степу, за околицею. Колючий дріт на огорожі, високовольтна електролінія з потужними металевими опорами. Об’єкт засекречений, розміщений під землею. То була фабрика Ебенгаузен. Те, що тут виготовлялося, повинне було служити фронту, а значить,  спрямовувалося проти радянського народу. Дівчат і хлопців розміщали біля конвеєрів, пояснювали їхні обов’язки. Знову тріскуча мова, грубі окрики, нерідко штовханина, стусани, удари стеком чи палицею.

Жили в бараках, була лазня, пральня. Прісю призначили прибиральницею службових приміщень. Маленька, зацькована, вона спідлоба дивилась на дужих наглядачів у темно-синій уніформі, часто не розуміла, чого від неї вимагають, чим викликала приступи люті й ненависті у начальства. Діставалось штурханів не тільки їй. Увечері дівчата показували одна одній зідрані лікті, синці від побоїв, перші травми – вивихи суглобів, розтягнення сухожиль. Самі собі давали раду, жалітись було страшно.

День за днем втягували невільників у колію, яка ставала буденною, звичною і не такою трагічною, як то було спочатку. Загроза смерті наче трохи відступала, але зовсім безнадійною ставала туга за домівкою, за ріднею. Фросю почали чомусь називати Розою – з легкої руки тих, хто не дочув її імені, а далі до неї прилипло ще й жартівливе прізвисько – Мурка. Хлопці любили співати жаргонних пісень, а вона підігравала їм на гітарі:

Мурка, мур-мур-муреночек,
Мурка, ты мой котеночек…

Один із них особливо приглядався до дівчини і помітно чутливіше за інших жалів: то плечі їй прикриє своїм піджаком, то руку погладить. Очі у нього сірі, задумливі, а чуб такий густий, з чорними грайливими хвильками. А тільки Фросі ті хвильки не потрібні, у неї в Зеленому Гаї був незабутній Федір – на тракторах разом працювали. Де він, під яким небом? Чи згадує про неї?

- Я – Владик, Владзьо для тебе. Тільки ти мене так називай, чуєш, - шепотів часом на вухо кучерявий. Родом був зі Снятина, що на Станіславщині, працював там на залізниці. Неволя звела їх і розпорядилась, як хотіла. Краще з українцем, зі своїм, ніж до фриців, для їхніх розваг. Німкені заходили до бараків, примічали підходящих дівчат. «Хай би їм очі повилазили», - шепотіли, ховаючись одна за одну, невільниці. Не доведи Господь зносити наругу…

ДОЗВОЛЬ МЕНІ, читачу, відійти від теми. Поверталась з обласного архіву і в автобусі розговорилась на хвилюючу тему «остарбайтерів» із жінкою, яка виявилась медсестрою. Та розповіла страшну історію своєї пацієнтки. Вона прийшла на прийом до лікаря і сказала:
- Тепер усе розкажу, як є. Все рівно – смерть за плечима. Мені вже 82 роки. Мовчала все життя, як утекла з ув’язнення. Чоловіків бачити не могла. Не маю ні сім’ї, ні дітей. Жила, як вовкулака. Німецькою підстилкою була. Годували, ліки давали, і спиртного наливали, щоб служила. Усе живе в мені вбили. Навіть матка усохла від уколів. Ось повигнивало на животі – самі рубці.

- А що на спині у вас, наче лезом порізане? – спитав лікар.

- То цигарки об мене гасили, - видихнула стара. – З фільтраційного табору відправили у неволю в своїй країні. Усім була свобода, радість, повернення додому, а мені припаяли добрячий термін…

Довго ця оповідь не виходила у мене із пам’яті. Були такі, що отримували пайки від фашистів. Тільки мама не назвала нікого при допиті. Хай усім світить сонце, хай повертаються додому, до рідні.

… Фрося і Володя розписалися з дозволу властей, і у березні 1944-го у них народилася донечка. У родильному будинку кучеряве дитинчатко носила по палаті жартівлива німкеня-медсестра і підспівувала: «Сонья, Сонья…». Так у той час називали улюблену іграшку німецької дітвори, як у американців Барбі.
Дуже гарненьким було немовлятко, просто як лялечка. Виростало у всіх на виду, назло неволі і дротам. Розквітали посмішки, шкарубкі долоні тяглися до сповиточка – приголубити, пощебетати, порадіти.

Невільниці жили, мов одна велика сім’я. Ще й бригадир виявися хорошою людиною. За національністю не німець, а італієць – Людвік Баомлюєр. Було, як начальство десь близько, - покрикує на дівчат:

- Арбайт, арбайт!

А згодом:

- Дєвкі, нікс арбайт, - мовляв, нема нікого, відпочивайте.

Сподобалась йому Маруся Коваленко – ця сміхотуха з ямочками на щоках. Навіть харчування впроголодь на самих шпинатах та брюкві не позначилося на гарненькому личкові. Людвік признавався їй у коханні:

- Марусю багато-багато лублу!

Вона відмахувалась, проте залицяння італійця їй подобалося, бо не силуване було, а тепле, від душі.

-Розочко, зіграй, а я йому наспіваю:

-Синенький, скромный платочек
Дал бригадир постирать,
А за работу – кусочек «броту»
И котелок облизать…

- Нікс, нікс, - заперечував Людвік, червоніючи, бо таки й справді частенько приносив дівчатам бутерброди, смачні булочки, печиво. – Багато лублу…

Тому, мовляв, і підгодовую вас, щоб ви не губили своєї краси у чужому краю. Дівчата й собі чіплялися до Людвіка, брали під руку, як свого, дорожили його прихильністю. Часто у вільний час він їх фотографував. Через роки мама пронесла ті знімки у перекроєній шкіряній кобурі.

Багато подруг на тих знімках. Галю Ящуру називали «батьком» - вона тримала порядок, мала владний голос, була розсудливою і неквапною. Галя Мокрич – «циганочка», Галя Юрченко, Катя Лепеха та Варя Сущенко – «свахи». А ще на фотографіях – Маруся Галега, Оляна Лобода, Маруся Терещенко, Маруся Білан, Мотря Саглай. Де вони, як склалася їх подальша доля?

Усі старанно готувалися до фотографування. Одягали що краще – білі шкарпетки, комірці чіпляли, намиста, в однієї й годинник був, і перстень, так вона ту руку виставляла, щоб видніше. Може, потрапить фото до рідні, то скажуть: мабуть, заробила грошей та й купила. А хто зна, може, той годинник якась німкеня дала сфотографуватися…

На знімках видно дерева – чи то парк, чи ліс на околиці, а більше – степ, де-не-де кущики, що нагадують нашу дерезу. Ні на кому не видно зимового одягу, хоч і сніг біліє: легенькі светри, жакети, хустки з китицями.

ЗА ТРИ РОКИ перебування у Німеччині вдавалося листуватися. Фросі надійшло вітання із знімком від зеленогайської подруги Єлі Олефір аж із Кельна. На звороті фотографії надпис:

Люби той край,
Де ти родилась,
Де батько й мати,
Де село…
І що б в житті не стало
З нами –
Вважай - рідніше не було.

Надіслала листівку із зображенням Кельнського собору святого Петра: оце, пише, нас водять в оцю церкву. А де працює – не писала, забороняють.

І раділа тим дорогим звісткам Пріся, і жахалася: раптом лист дійшов, а її вже й живої нема? Адже вдалося й про односельчан дізнатись: багатьох побила війна, надійшли похоронки. І на Федора…

… Містечко Інгольштадт здригалося від нічних бомбардувань. То озивалися союзні війська - американська авіація. Приходили якісь люди з навколишніх лісів, попереджали невільників про нальоти. Ховалися в окопи, зі страхом поглядаючи на небо. Адже перемога так близько, невже смерть застане тут, на чужині?

А малесеньке дівчатко, зіпнувшись на ніжки, робило свої перші крочки по краю окопа. З ляку в усіх аж очі лізли на лоба:

- Соню, Сонечко, куди ж ти?

Воно сміялося, увиваючись від простягних рук, думало, що граються, жартують. Дзвінко сміялось і бігало, бігало…

Володя із друзями приносив продукти із розбитих крамниць – їх ніхто не охороняв. Містечко спорожніло.
-Скоро, скоро прийде визволення, - запевняв він дружину. – Я повезу тебе до Карпат, у мене там мати, сестри, чекають невістки, тобто тебе, я їм писав. І про донечку також, - сяяли його очі.

А сам прикривав уста, щоб не так часто кашляти. Хрипіло у грудях, наче в ковальських міхах. Впійманий був на тому, що з його вини спинився конвеєр. Змовлялися із хлопцями, як його вивести з ладу. Так їм за те кара була:  три доби – в сирий підвал, по коліна у воді. Довго викашлював ту хворобу, та позбутися не міг все своє коротке життя: тільки п’ятнадцять років прожив після війни.

- Не поїду з тобою, і не сердься, - обзивалась Фрося. – У мене душа болить за ріднею. Може, згодом. Приїдеш, забереш нас. А ні, то давай до нас, хоч і відразу після визволення. Збудуємо собі хату, працюватимемо у колгоспі, я – на тракторі… - і такі ті мрії солодкі, як казка. Не вірилось…

На ранок 6 травня 1945 року почалась відправка людей із Ебенгаузена. Союзники організували транспорт. Направляли спочатку у фільтраційний табір Ельс, а потім – у табір №14 у місто Заген. Додому моя мама потрапила тільки 6 липня 1945 року. Їхала на підводі із односельчанами, неохоче розповідала про Німеччину, бо косі погляди зупинялись на дівчинці, яку притискала до грудей. Розуміла, що не вірять. Чого ж, мовляв, чоловік не з тобою? А, може, від фріца нагуляла?

По селу пішла чутка: Пріська привезла з Німеччини живу ляльку.

-Та то дитина її!

-Невже? А від кого?

-Каже, що у неї чоловік є, тільки згодом приїде.

-Ага, так і сказала? – криві посмішки, шепіт за спиною.

Як то треба було все пережити, перемучитись! І на роботі вже не так радісно, наче й сонце не так світить, як то було до війни. На брата Максима повідомлення прийшло: пропав безвісти. Батько з матір’ю світу не бачили – тільки на дорогу дивилися. Не повертався. Аж поки білоруські діти-слідопити повідомили: знайшли солдатський медальйон фельдшера військової служби Гончаренка – кулеметником був, загинув смертю хоробрих.

Татусь наш не забарився. Приїхав у Зелений Гай, прижився, сподобався тутешнім своїм чудовим голосом, виступав на самодіяльній сцені. Працював біля коней. Сімейка наша зростала: четверо дівчат. Та наймолодша, Любочка, зовсім не пам’ятає тата: через рік після її народження його не стало.

Усі троє – тато, мама і Соня – поховані на сільському цвинтарі у селі Олександрівці, де останнім часом проживали. Цвітуть біля їх могилок шипшина, айстри і щебрівець – як мама любили. Ми приходимо із сестрами, приводимо дітей і внуків. Велика у нас рідня.

… Встаньте, тату, встаньте, мамо. Сонечко, сестричко, підведися – усі ми біля вас. Низенько кланяємось вашій пам’яті. Не забудемо ваших страждань та поневірянь на чужині. І оглянемося на всю Україну – скільки таких «остарбайтерів» опинилось у сирій землі? Не дожили, не долюбили ні дітей, ні внуків, ні правнуків. Тільки в пам’яті – спогади, гітарний передзвін та пожовтілі знімки…

Будь благословенна, невмируща душе українська, вічно живи, любове до рідного краю. Бо ви – сильніші за швидкоплинний час.




На прохання краєзнавців, як післямова до книги «ЯКБИ ВИ, МАМО, ВСТАЛИ»


Переглядаючи сторінки історії…

Зараз це зовсім просто: зайти в Інтернет, відшукати потрібні матеріали – і вже ти можеш осмислити дух епохи. Читаю історичні дослідження.

Нова спроба втілення в життя комуністичної доктрини відбулася під керівництвом Сталіна. Для України цей драматичний період почався 1929 р. — році, що започаткував так званий «сталінський стрибок в індустріалізацію». В основу такої політики було покладено оптимальний варіант першого п'ятирічного плану, згідно з яким середньорічний темп приросту продукції промисловості становив 20 — 22 %. В Україні перший п'ятирічний план на 1928—1932 рр. у травні 1929 р. затвердив XI Всеукраїнський з'їзд Рад.
Проте реалізація цього плану ускладнилася через хлібозаготівельну кризу 1927— 1928 рр., оскільки селяни не погодились на занижені ціни на хліб і відмовились його продавати. Подолати їх опір вдалося тільки шляхом посилення тиску на селян: застосуванням до тих, хто відмовлявся здавати хліб за встановленими державою цінами, кримінальної статті за спекуляцію. В Україні за нею були засуджені тисячі селян.

Зі спогадів моєї мами, Фросини Ульянівни Іглінської (Гончаренко), для комсомольців села Зелений Гай то була гаряча пора. Хлопці і дівчата носили по селу лозунги і скандували: «Здавай державі лишки хліба! Здавай державі лишки хліба!». На ці заклики годі було чекати позитивну реакцію. У дворах чинили опір: спускали з цепу собак, цькували на непрошених активістів. Багато хто намагався мститись за те, що доводилось все-таки поділитись із державою.

Зараз важко собі навіть уявити, що доводилось пережити маленькій, з виду бойовій активістці Фросі. У деяких своїх односельчанах вона бачила справжніх ворогів, здатних на будь-які дії, навіть вбивство. Пізніше якраз вони ставали старостами при німцях і вимагали покарання комсомольців, складали списки тих, кого вважали потрібним вести на шибеницю.

  Подолання кризи хлібозаготівель в такий спосіб означало кінець НЕПу. Скасувавши НЕП, Сталін та його прихильники взяли курс на директивне нарощування темпів розвитку промисловості як основи індустріалізації (37,7 %, в середньому за три роки). Насправді середньорічні темпи зростання промислової продукції за роки першої п'ятирічки, за винятком першого року, становили тільки 15,7 %, а в останньому році — 5% . Тому перший п'ятирічний план не був виконаний.
Практично вся велика промисловість України була підпорядкована центральним органам, які застосовували командно-адміністративні методи управління. Щоб якось компенсувати відсутність економічних стимулів, партійні та громадські організації організували в колективах змагання за підвищення продуктивності праці.
На другу п'ятирічку (1933—1937) середньорічні темпи зростання були стриманішими — 13—14 %. Більше уваги приділялося впровадженню нової техніки, організації виробництва і підготовці кадрів.

Якраз у цей час Фрося Гончаренко записується на курси трактористів. Найближча машино-тракторна станція – Мечетнянська. Напевно саме туди направляли курсантів з колгоспу імені Карла Маркса та інших господарств району. Влилися у цей потік і зеленогайці. У бойовому курсантському загоні вони відчували себе справжніми патріотами, здатними втілювати в життя грандіозні плани партійного керівництва.

Молодь тримала рівняння на стаханівський рух (на одній із шахт в ніч на 31 серпня 1935 р. шахтар О. Стаханов, застосувавши передові методи праці, виконав за зміну 14,5 норми),  готова була працювати день і ніч.

Моїй мамі випало працювати на тракторі «Універсал» (зараз він перетворений на пам’ятний символ при в’їзді у районний центр). Як добре передав почуття дівчини Олесі Кулик, а так само і моєї мами, і сотень тисяч таких, як вона, поет Павло Тичина:

ПІСНЯ ТРАКТОРИСТКИ

ЯК ОЛЕСЯ КУЛИК ТІКАЛА НА КУРСИ 1930 Р.

Дим-димок од машин,
мов дівочі літа...
Не той тепер Миргород,
Хорол-річка не та.

Літом я робила в полі,
а як всніжило тіль-тіль,
я товаришок питала,
поступала ув артіль.

Ой артіль моя "Трояндо",
маркізет, мадеполам!
Вишивала я узори
з тривогою пополам.

З тривогою - ой же смішно! -
з тривогою - ну й чудна! -
Тільки десь там загуркоче -
так і кинусь до вікна.

А воно й ніяк не смішно,
бо між наших вороних
повелися тії коні,
що вже знала я про них.

Не сінце вони смакують,
не траву і не овес,
а так ходять, як літають,
завертають в МТС.

Дим-димок од машин,
мов дівочі літа...
Не той тепер Миргород,
Хорол-річка не та.

Тут моя упала голка,
вишитий узор ізблід...
Як не кинусь я в перерві -
та й собі скорій услід!

В МТС їх зустрічають,
сходяться керманичі,
друзями їх називають,
поплескують по плечі.

Я до трактора підходжу -
сонце ясне! світе мій!
Ой, як хочеться учитись,
щоб вести його самій!

Та пустіть же мене, мамо, -
Звідки в вас отеє зло?
Я ж на курси трактористів
у Попівку, у село.

Мати кажуть: бога бійся!
Я кажу: чого це ви?
Доки будуть мене мучить
ваші ряси та церкви!

Дим-димок од машин,
мов дівочі літа...
Не той тепер Миргород,
Хорол-річка не та.

Мати кажуть: і не думай!
Я кажу: все 'дно втечу!
Раз я вранці рано встала,
що й ніхто мене не чув.

У самій лише хустині,
у благенькім пальтечку,
подалась я на Попівку
по веселому сніжку...

За Харківкою, за мостом,
у тумані, як вві сні,
доганяла я підводи -
не підводи, а пісні.

То виспівували хлопці -
високо ж та весело!
Що, курсантів не впізнала! -
Ми в Попівку, у село.

я дивлюсь - і аж не вірю -
все знайомі, все свої...
Сідай з нами, комсомолко,
та й поїдем, та й пої...

Дим-димок од машин,
мов дівочі літа...
Не той тепер Миргород,
Хорол-річка не та.



Миргородська МТС
7.ХІІ.1933

Фрося після курсів досконало знала будову трактора, вміла регулювати, встановлювати причини несправності у двигуні. Через багато років ( у 1966 р.), проходячи курс виробничого навчання, я радилась із нею і вона чітко відповідала на всі мої запитання по регулюванню клапанів, знала якими повинні бути зазори, тощо.

Виїздили на колгоспні поля трактори. Трактористів шанували, вважали їх дуже кмітливими і розумними. Так поважати можна було хіба що льотчиків. Так вони ж у небі, а ці на землі – запилючені, часом у мазуті і мастилі, але такі щасливі своєю звитяжною працею! Їм доводили норми оранки, а вони старались стати «стахановцями» - перевиконати, добитись рекорду… Довоєнний час так і дихав незбагненною людською сумлінністю, дисципліною, єдністю.
 
Над господарською діяльністю створених колгоспів був установлений жорсткий контроль. Праця колгоспників оплачувалась так званими «трудоднями». Іноді на один трудодень припадало 100—200 г. зерна. За таких умов селяни втратили стимул до праці, недбало ставились до своїх трудових обов'язків. Аби запобігти втечі селян з колгоспів, 1932 р. була запроваджена паспортизація в містах. Селяни паспортів не отримали. Таким чином, держава фактично прикріпила їх до землі. Із колгоспів почали викачувати кошти на індустріалізацію, запровадивши централізовані хлібозаготівлі. Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала основною причиною голоду в Україні.

Про голод , «втрачання стимулу до праці» мама ніколи нам не говорила. Це сприймалось як тимчасові труднощі, їх ТРЕБА було пережити і тоді стане краще. Оптимізм, віра в майбутнє – характерна риса для активістів тієї пори, до яких належала мама.

Політичне життя в Україні було підпорядковане «теоретичному» положенню Сталіна про зростання опору «ворогів народу» і класової боротьби в міру успішного просування до соціалізму, яке на практиці обернулося масовими безпідставними репресіями невинних людей. Створювалась атмосфера загальної підозри. Почався пошук «ворогів народу» та «буржуазних націоналістів». Оскільки таких не було, то справи фабрикувались. Уже 1930 р. в Харкові відбувся процес у справі «Союзу визволення України» (СВУ). На лаві підсудних опинилися 45 людей, переважно представників інтелігенції, серед них і С. Єфремов. Підсудних звинуватили у підготовці терористичних актів, у шкідництві, а головне — у підготовці до ліквідації радянської влади, відокремлення України від СРСР. За рішенням суду звинувачені одержали різні строки ув'язнення.
Наступною стала також сфабрикована справа так званого «Українського національного центру, який нібито очолював історик І. Яворницький. До різних термінів ув'язнення засудили п'ятдесят осіб.
Нова хвиля репресій почалася 1933 р. Було «розкрито» «Українську військову організацію», «Польську військову організацію», «Блок Українських національних партій». Загалом в Україні 1930—1940 рр. було «розкрито» понад сто таких організацій.
Пік репресій прийшовся на 1937—1938 рр. Вони не обминули і керівного складу КП(б)У. Були заарештовані і розстріляні X. Раковський, С. Косіор, П. Постишев та інші партійні керівники. Репресії знищили керівний склад Червоної армії. Було розстріляно командувачів Київським і Харківським військовими округами Я. Якіра та Дубового, а з ними 150 осіб із вищого командного складу.

Косіор, Постишев, Якір та інші авторитетні партійні керівники були улюбленцями зеленогайської молоді. Тому повідомлення про їх зраду не прижилося у свідомості тутешніх активістів, ніхто не вірив, що таке могло статись. Звісно, що ніхто мітингів протесту не влаштовував, просто обмірковували між собою, довірялись не кожному, більше шепотілися у вузькому колі друзів.

… Грянула війна. Староста, батько найближчої подруги Єлі, зловтішно спитав: «Ну, як, комсомолко, на шибеницю, чи у Німеччину?» та й записав її разом зі свою рідною дочкою для відправки на примусову роботу.
Його, звичайно, посадили до в’язниці, катюзі випало по заслузі. Але те сталося тільки після повної перемоги над німецьким фашизмом.

«Могли б ви жити, як у шоколаді»…

Не можу забути цієї фрази із уст близького родича, який звинувачував нашу маму у тому, що вона повернулась із Німеччини додому, а не залишилась жити там.

- Що ви маєте тепер і що ви мали все життя, перебуваючи в Україні?- наполягав на своєму родич. – А там колишні раби стали бізнесменами, фермерами, розбагатіли самі та ще й рідні дещо пересилали. Вашій же матері захотілось додому – у злидні та голод. Хто її розумною назве?

Сказав - наче цвяха забив у душу. Знову і знову перебираю в пам’яті мамині розповіді про ту «райську» країну Німеччину та ставлення місцевого населення до завезених для каторжних робіт остарбайтерів. Хочу зрозуміти раз і назавжди істину, заради якої більшість невільників-каторжан все ж таки надали перевагу злидням і голоду у ріднім краї і не залишились на чужині з її багатством та розкошами.

Перечитую чимало історичних свідчень, від яких холоне кров…

ОСТАРБАЙТЕР (працівник зі сходу) – у Третьому рейху так називали людей, примусово вивезених із країн Східної Європи з метою використання їх як практично безкоштовної робочої сили. В основному ці люди змушені були працювати на військових німецьких підприємствах. Значна більшість із них – радянські громадяни з територій, які входили до СРСР до 1939 року. На деяких із них проводилось випробування ліків та різних (часто звірячих та садистських) експериментів.
Остарбайтери у своїй більшості вивозились із територій Рейхскомісаріату Україна (сучасні території Східної України та Західної Росії). Українці складали основну частину цих людей. Але серед остарбайтерів були й великі групи білорусів, росіян, поляків, трохи менше – татар. А для євреїв, циган, кавказців і жителів Середньої Азії статус остарбайтерів не існував – їх заганяли у табори смерті, вішали і розстрілювали на місці.

Німецькі домогосподарки відбирали собі працівниць здебільшого з українок. Коли дівчина до того ж володіла німецькою мовою, була освіченою та вродливою, то до неї було шанобливе ставлення, їй довіряли прибирання кімнат, чисту роботу, всілякі дрібні доручення.

Маму спочатку теж забрала «бауерша», але далеко не для чистої роботи. Треба було вправлятись біля худоби і їсти часом те, чим годували свиней. Німкеня виявилась дуже жорстокою та прискіпливою. Своїх працівниць часто била, коли їх робота чимось її не влаштовувала. Невдовзі відмовилась від них, повернувши туди, звідкіля вони їй надавалися. Ясна річ, дівчатам не було іншого шляху – їх поселили у холодні бараки і на ранок вони вже працювали на підземній фабриці Ебенгаузен. Знемагали від тяжкої праці, жили впроголодь.
 Остарбайтерів часто били, відверто знущалися. Люди гинули щоденно… А надто, коли почалися повітряні бомбування заводів та фабрик.

Після закінчення Другої світової війни остарбайтерів перевезли у табори для біженців та переміщених осіб, згодом – у фільтраційні табори для процедури встановлення особи і повернення на батьківщину.

У мами не було навіть намірів залишатись у країні, де плюндрували її гідність, де за нею назирці ходила смерть. Маючи законного чоловіка та маленьку донечку, вона жила однією надією – повернутись додому, жити у рідному краї, серед рідних людей. Ні на одну хвилину не могла допустити собі думок про розкішне життя на чужині. Натомість виникали тільки приниження, ганебне ставлення, знущання.

Ось такий «шоколад». І ми, через товщу літ, не перестаємо поважати своїх батьків за їх єдино прийняте рішення. Ніхто їх дома не переслідував і не таврував презирством, бо знали: вони перебували у Німеччині не по своїй волі.

Післявоєнний Зелений Гай

За моїми дитячими спогадами

Це вже був не той Зелений Гай, що колисав юнацькі мрії, сповнював серця людей надіями і очікуванням плідних результатів своєї праці. Тепер усі усвідомлювали, що треба відбудовувати зруйноване ворогом, зміцнювати державу.
Так, багато хто вимушений був жити у землянках. У тім числі і наша сім’я, яка відокремилась від дідуся і бабусі, - отримала план на забудову хати. Нічого, пожили, поки було тепло. Тим часом колгоспники допомогли звести стіни із вальків, наклали стелю, вкрили хату соломою. Хоч і сиро було, але ми до зими вже вселились у нову оселю. Це був 1952 рік.

На Україні промислове виробництво у 1945 складало лише 26% рівня 1940 року. І слід було чекати, що влада почне відбудовувати своє господарство із складань нового четвертого п'ятирічного плану (1946-1950). Він закликав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське господарство на довоєнний період і навіть перевершити його, і все це менш ніж за 5 років. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів «перетворення природи», які передбачали будівництво на Україні величезної греблі на Дніпрі, створення у Степу великих лісосмуг для боротьби з засухами. Ішлося на людські жертви, оскільки план вимагав підвищення продуктивності праці на 36%.

А навесні 1953-го помер Сталін. Люди похмуро розходились по домівках – день оголосили неробочим. Багато хто плакав і не ховав сліз.

- Що тепер буде? Хто замінить вождя?

Навіть я, 5-річна дівчинка, питала у згорьованих дорослих, кому тепер доручать керівництво державою. У відповідь чула:

- Знайдеться хтось. Але такого, як Сталін, не буде ніколи. Поки що, кажуть, Маленкова поставлять…

Батьки мої працювали різноробочими у колгоспі. Як і більшість односельчан. Колгосп поступово розбудовувався, у бригаду надходив реманент, йому відводився великий закуток у дворі: борони, плуги, пристосування для згрібання соломи, тощо. Довго ще працювали кіньми. І раділи: головне, що наступив мир.
 
У 1950 році Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше сталі на душу населення ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція, а за видобутком вугілля майже дорівнювала Західній Німеччині. Однак хоч українська промисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у загальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустріальні центри, що виникають за Уралом, розвивалися ще швидшими темпами. Зростання промисловості проте не привело до підвищення життєвого рівня.
Традиційно для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханку хліба було проблемою. На 1950 р. легка промисловість досягла 80% довоєнного рівня. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової реформи 1947 р., що девальвувала карбованець і призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми. Але ніде невдачі відбудови не виявилися з такою очевидністю, як у сільському господарстві - цій хронічно хворій галузі радянської економіки.
Сільське господарство залишалося у важкому стані. бракувало не тільки придатних для роботи тракторів, комбайнів, автомашин, а й навіть найпростіших землеробських знарядь, тягла. У плуг доводилося впрягати корів, а подекуди впрягалися й самі жінки-колгоспниці як основна сила землеробства.
 Хоча на кінець 1945 р. посівні площі дещо розширились, Україна продала державі зерна на 40% менше ніж до війни. Та це не перешкодило державі продавати зерно за кордон. А щодо селян, то у 1946 році на трудодень український колгоспник одержував у середньому близько 1 кг зерна, у 1950 р. -1,2 кг, у 1951 р. -1,6 кг. Окрім хліба селянам видавали на трудодні гроші, відповідно - 1,0; 1,2; 1,6 крб. Основним засобом існування селянства залишалися підсобні господарства, але умови для їхнього розвитку були несприятливими. Сільськогосподарський податок нещадно душив селянство.

Вирощувати городину, мати сади, виноградники, тримати птицю, худобу було вкрай невигідно. Так, податок на городні культури був у 7,5 рази вищий, ніж на зернові, оподатковувались фруктові дерева, кущі ягідників, тощо.

Скільки себе пам’ятаю у Зеленому Гаї, у нас було 50 сотих городу, там садили картоплю, сіяли сорго, тикали цибулю. Що таке виноград, полуниці, смородина, сині баклажани, перець – здебільшого не знав ніхто. Викликало велику заздрість, якщо у сусідів висіли на деревах яблука, груші, сливи. Часом утриматись від спокуси було дуже важко. Декілька зірваних у чужому садку яблук вартувало нещадного шмагання колючою лозиною з акації. Татко виховував: чужого не бери!

Восени бричкою розвозили овочі на зароблений трудодень. Нарешті можна було досхочу наїстися запашних м’ясистих помідорів, кавунів, динь, капусти…

Згодом, у 1955 році, наша сім’я перебралась ближче до центральної садиби колгоспу – у село Богодарівку. На цілих 5 кілометрів ближче! Тут можна було батькам працювати на постійній роботі. Тато пішов на ферму до телят, мама – на брудер, вирощувати курей. Нас стало троє, потім – четверо. І всі - дівчата. Татко перестав бути активістом художньої самодіяльності. Свою зеленогайську славу у Богодарівці він зовсім втратив. Майже ніхто тут не чув його талановитий спів, не бачив у його виконанні карпатських танців. Не йшлося і про його участь у виставах. Життя якось відсунулось і пішло осторонь, породивши зневіру і депресію. Загострились хвороби, які відступали тільки з умовою вживання алкоголю.

У 1960 році, восени, тато помер. При розтині його тіла лікарі вжахнулися: як він жив з таким «букетом» хвороб! Написали: інфаркт міокарда – та й усе. А ми ніколи не забудемо, як він викашлював наслідки фашистської неволі, як хрипіло і булькало у нього всередині… Йому виповнилося тільки п’ятдесят років.

Залишившись вдовою з чотирма дітьми, наша мама напружувала всі зусилля, щоб не впасти у відчай. Тимчасово відпустила до школи-інтернату середульшу Юлечку. Старша донька Соня пішла на будівництво, продовжуючи навчання у вечірній школі робітничої молоді. Згодом вийшла заміж і виїхала з чоловіком до сусіднього району.

Мама працювала кухаркою у тракторній бригаді. І ніхто не знав, що вона прекрасно знає будову трактора, розуміється на ремонтних роботах. Здоров’я погіршувалось з сорока років: ревмокардит, ревматизм суглобів. Вночі дошкуляв дикий біль. Ліки майже не допомагали. А треба було заробляти якомога вищу пенсію. Пішла працювати на свинарник. Довго там не витримала: крутили ноги і руки, боліла голова.

Щоб виручити маму, я пішла підробляти, навчаючись у 9-му класі. До уроків мила підлогу, розтоплювала грубки у приміщенні редакції райгазети «Радянське слово». Отримуючи 20 карбованців, могла допомагати мамі та й собі купити зошитів, булочку на сніданок…

Хоч як було важко, мама не здавалась. Нас ледь не завалило у приземкуватій «шевченківській» хатці. Треба було щось кардинально міняти. Звертались до правління колгоспу, до районної влади. Нарешті отримали дозвіл на будівництво будинку. На той час я вже закінчила школу. Удвох з мамою взяли позику у колгоспі. Завезли необхідний будівельний матеріал. І самим не вірилось, що у нас буде дощата підлога, цегляні стіни, великі вікна… За 5 років треба було повернути позику. Як ми жили – сама не знаю. Я надіялась на маму, а мама – на мене. Отак, підтримуючи одна одну, і йшли по життю.
 Допомогла погасити борг старенька мамина тітонька Настя Рибалка – земля їй пухом. Дітей своїх у неї не було, а покійний чоловік перебував на хорошій посаді в колгоспі.

Дістала тітка із пазухи стосик потертих грошенят, прихованих від племінників, передала мамі. Зі сльозами промовила: «Прости, Фросю, що у Зеленому Гаї не пустила вас до себе жити. Дурна була. Скільки живу – жалкую». Поцілувала нас усіх по черзі та й поїхала у найнятій машині – зовсім сліпа і беззуба, немічна, але рада, що скинула з душі великий тягар. Через місяць її не стало…

А ми впорались із погашенням боргу вже через три роки, а не через п’ять, як належало за угодою. Я змогла здійснити свою мрію – вступила до університету. Завдяки мамі! Це вона заохочувала мене, вселяла надію, що я таки навчатимусь не де-небудь, а саме у Києві. І стану журналістом.

Коли це трапилось і я з дипломом переступила поріг рідного дому, мама вигукнула:

- Народився журналіст!

Цим благословила мене на подальшу бурхливу діяльність – спочатку у районних, а потім – і в обласній газеті. Правда, усіх моїх трудових досягнень їй не судилось знати. 



…Мама померла у 1993 році у селі Олександрівці Покровського району Дніпропетровської області. Ми, її діти, дорожимо її спогадами, вони – безсмертні. Через товщу років переосмислюємо, зважуємо пережите нашими батьками. Стараємось зрозуміти їх самовідданість, вірність тодішній епосі. Вони обрали єдиний і правильний на їхню думку шлях – трудитись на благо суспільства, не покладаючи рук.