"Тихий вечір"

Ірина БУЛАХОВА

ТИХИЙ ВЕЧІР

Нарешті огорнула землю тиша.
Цікавий дощ заглядує в вікно.
Ліхтар промоклий темряву колише -
До всього збайдужілий вже давно.

Переплелись майбутнє і колишнє,
І тихий синій вечір за вікном...
Краплинами дощу спливає вічність,
Постукуючи, наче метроном.

     

МОКРИЙ ВІРШ

Дощ іде – нескінченний, нудний і дощить на душі.
По асфальту краплини вистукують азбуку Морзе.
Мабуть хмари розмокли й зі зливою витекти можуть,
Та пролитись під ноги на вмиті густі шпориші.

Небо, мов простирадло промокле, а дощ аж плющить.
По воді концентрично розходяться правильні кола.
Ніби плями яскраві – пливуть парасольки навколо
І промокла душа моя мокрі складає вірші.

СВІТАНОК

А місяць колесом котивсь – Чумацьким шляхом.
Навкруг розсипані зірки, мов грудки солі.
Поблід, стомившись, вже під ранок, бідолаха,
За хмару білу вовняну заповз поволі.

Червоним пругом небокрай осяє сонце -
Запалить полум'ям гарячим та багряним...
Від хмар очиститься вгорі мале віконце
І звідти визирне рум'яний сонний ранок.

Душа сама не зна – чого їй треба –

Чи бігти далі, чи спинившись хоч на мить,

Та звівши очі, подивитись в небо?

Про щось там мріє і кудись завжди спішить.

Вона, немов прудка весела пташка,

У вільнім просторі летить – туди-сюди.

До лугу, де розквітла біла кашка,

Та глянуть поспіхом у дзеркало води.

Їй кажуть – Час уже сидіти вдома

Щось вишивати, та варить смачні борщі!

Вона ж летить собі у ліс знайомий

Де  клен в долонях заховав хрущів.

В КАВ’ЯРНІ

В полив’янім горнятку стигне кава –

Така, мов дьоготь – чорна, та гірка!

У затишній кав’ярні так цікаво –

Сюди приходжу – зовсім неспроста.

Тут тіні від свічі дрижать химерно,

Бентежить душу скрипка до плачу

І дивовижно тепла атмосфера.

П’ю каву, скрипку слухаю, мовчу.

В повітрі, ніби хвилі, запах кави.

Я в нім пливу, немов на кораблі…

А знаєте, життя таки цікаве!

Життя – воно цікаве взагалі.

ЛЕБІДЬ

Зоря вечірня спалахнула в небі.

Світив привітно місяць молодий.

Із осоки густої – виплив лебідь,

Ковзнувши ледве чутно по воді.

Була неначе зіткана зі срібла

У місячнім промінні горда стать…

Затріпотіли дужі білі крила,

Немов ось-ось зібрався він злітать.

Куди поділась подруга-лебідка?

Чом сам вернувся з вирію сюди?

Над річкою туман серпанок виткав,

Та й опустив на дзеркало води.

Остання згасла зіронька у небі.

Сховався місяць десь у темноті.

Нечутно плив величний білий лебідь –

Такий прекрасний, гордий в самоті.

А ПОМНИШЬ?

А помнишь – тебе я когда-то читала Лорку?

Был июнь и листал страницы проказник ветер.

Наши годы едва плелись на крутую горку –

Нам всего лишь по девятнадцать – почти что дети.

А помнишь – палатка, гитара и дождь по крыше...

И все просто, как дважды два и не знали скуки.

Зачем будних дней суета – быть хотелось выше.

Рядом шли, улыбаясь лету, держась за руки.

А что ждет впереди – сокрыто густым туманом.

Путь у каждого свой – не сошлись две дороги вместе.

Значит был ты героем не моего романа –

Ты - налево, направо – я, как поется в песне.

Уже три десятка лет пронеслось, как мгновенье.

Увидала тебя в соцсетях – жизнь такая штучка...

Выплыл образ знакомый из глубины забвенья –

Ты солидный, в усах, седой. У меня же – внучка.

А помнишь?

ПОРА ВДОХНОВЕНИЯ

Утренний сад вдохновение

Мне посылает в тиши.

Музыку слышат осеннюю

Чуткие струны души.

Вот паутинка колышется –

Ткал её знатный мастак!

Осенью пишется, дышится –

Даже поётся не так.

Грустно нахохлились зяблики

В мокрых поникших кустах.

Листьев резные кораблики

Плавают в луж зеркалах.

Два бесприютных каштанчика

Грею в горячих руках.

Тянет ко мне листья-пальчики

Клен в желто-красных тонах.

Выплесну все сокровенное

С самого донца души.

Осень – пора вдохновения –

Ты уходить не спеши!

ЛЕВКОЙ

Утомленное солнце
Нежно с морем прощалось...
(И.Альвек)

Утомленное солнце устало клонилось к закату.

Обдавало прохладой, стихал изнуряющий зной.

И повеяло вдруг позабытым давно ароматом –

Это пахнет левкой. Упоительно пахнет левкой!

И припомнилось вмиг, как бродили аллеей когда-то,

Как смотрел ты в глаза, любовался моей красотой...

(Утомленное солнце устало клонилось к закату)

Как сорвал для меня ярко-алый душистый левкой.

Кто тогда был неправ? Не найти нам теперь виноватых.

Разбросала нас жизнь – я с другим, и ты тоже с другой...

Но когда утомленно склоняется солнце к закату –

Вспоминаю тебя и тот алый душистый левкой.

ГРОЗА

Солнце бледным желтком расплескалось

И уже не слепило глаза.

Где-то там в небесах зарождалась,

Косяком заходила гроза.

Ветер, путая длинные гривы,

Тучи по небу гнал табуном.

Басовитым густым переливом

Разворчался разбуженный гром.

Громыхнуло могучим раскатом

(Видно сильно разгневался Бог!)

И рассыпалось дробным стаккато

(Ну точь-в-точь в погремушке горох.)

Подхватил барабан, и тамтамы

Поддержали настойчивый ритм.

Звонкой медью звенели литавры –

Музыкальный внося колорит.

Грозно копьями молний сверкая,

Долго спорило небо с грозой.

Гром устало ворчал, затихая...

Ливень хлынул сплошной полосой.