Анатолій ПЕЧЕНИЙ (Глухів)

Від альманаху "Українська хвиля"

Анатолій Печений народився 5 грудня 1953 року в селі Сутиски Глухівського району (Сумщина). Закінчив Дунаєцьку середню школу, Сумський педінститут імені А. Макаренка. Працював учителем. Видав книги «Листопад посеред літа», «Повернення». 2013 року переміг у конкурсі «Село моє рідне» (газета «Сільські вісті»).

СНИ БАБИ КАТРІ

На околиці села Сутисок ще й досі бовваніє хата баби Катрі. Солом’яна стріха, вкрита зеленим мохом, впала на стелю, вікна хтось розбив, а двері забрав якийсь хазяйновитий сусід. Лише груша пожаліла оселю, пишно розкинувши своє гілля, аби захистити нещасну від дощу та снігу.

Коли я, босоногий хлопчисько, біг на ставок купатися, то баба Катря завжди зупиняла мене словами: «Іди-но сюди, Іванку. Покуштуй моїх груш». Я брав подарунок, витирав його об сорочку і смакував. Укусивши грушу, я заплющував очі, бо мед розливався в роті, розносячи радість по всьому тілу. Потім я рукавом витирав сік з підборіддя й казав: «Дякую Вам, бабусю, але мене звуть не Іванком, а Толиком». Бабуся, наче й не чула моїх слів, простягала свою шорстку з покрученими пальцями руку й гладила мене по голові. Я виривався з її обіймів і біг на став, а вона довго стояла на тому ж місці, дивлячись мені вслід.

Наступного дня все повторювалося. Мені набридло її виправляти, і я вже відгукувався на чуже ім’я. Лише через багато десятиліть моя мама пояснила, чому баба Катря називала мене Іванком.

Ще до війни родину баби Катрі розкуркулили, свекра та чоловіка заслали в Сибір.

Пройшло півроку – забрали й Катрю. Влада не пожаліла й немовля – обох відправили на заслання в Казахстан, на шахти. Через кілька місяців тяжко захворіла дитина, а про лікування «ворогів народу» ніхто не турбувався. Горю матері не було меж. Але знайшлися добрі люди й порадили, як можна врятувати дитину. Нещасна мати взяла сина й пішла на станцію, дочекалася, коли зупинився санітарний потяг, підійшла до поранених і запитала:

– Братики! Чи є серед вас українці?

– А как же! Єсть. Дмитренко, подойди сюда!

Вийшов поважний вусань і сказав:

– Я з України. З Чернігівщини.

Катря впала на коліна й заплакала:

– Братику! Забери дитину! Здай її в госпіталь. Вона помре, якщо не забереш. І я помру… Забери… А я буду молитися за тебе. Бог завжди прислухається до слів матері. Я помолюсь – і ти живим повернешся з війни. Забери! У тебе ж теж є діти.
– По інструкції не положено! – крикнув хтось із вагона.

Потяг уже почав рухатися. Тоді солдат схопив дитину, став на підніжку вагона, крикнув: «Щоб рятувати дітей, не потрібні інструкції. Ти чуєш мене, пацюк тиловий!».


На шиї в дитини була торбинка з листом, де написана адреса і прохання, щоб добрі люди сповістили в село Сутиски про місце перебування сина, якого після закінчення строку покарання вона забере.

Повернувшись із заслання, Катря жила тільки одним: чекала листа. Ішли дні, місяці, роки, а вона все чекала…

Моя неня часто заходила до сусідки, щоб розділити її горе, і щоразу було одне й те ж: спочатку нещасна вдова довго плакала, лементтуючи: «Де ж мій синочок Іванко? Хто ж його приголубить? Хто випере йому сорочку? Хто розкаже казочку?».

Коли в баби Катрі закінчувалися сльози, то вона говорила не реченнями, а окремими словами: «Іванку… А сорочку… А хіба ж…».

Тоді наставала черга плакати моїй мамі.

Вона мовчала, а сльози текли по її обличчю й падали на мою голову. Заспокоївшись, мама сказала «Ви, Дмитрівно, заведіть козу. Савка сказав, що подарує. У нього ж кіз багато… Та він же й не забув, як Ви його з крижаної води витягли. Візьміть козу. Вам легше стане, бо житимете втрьох: Ви, горе Ваше й коза. А наодинці з бідою жити – це…».

Надворі стемніло. Мама взяла мене за руку, й ми пішли додому. Місяць, побачивши нас, виглянув із-за хмар і почав освітлювати дорогу.

– Мамо! А ми підемо по ягоди? – спитав я.

Неня наче не чула моїх слів, а потім раптом заговорила: «Хіба це люди? Вони ж розтоптали її життя. А оцей Свиридок… Та ти ж грязюкою вимазав увесь свій рід. У тебе ж дід… Як добре, що Іван Сергійович не дожив до цього часу… От і виходить, що померти вчасно – це теж щастя».

– Мамо! А ми підемо по ягоди?

– Що?

– Ми підемо завтра по ягоди?

– А-а-а… По ягоди… – прийшла до свідомості мати. – По ягоди… Авжеж. Підемо. Нарвемо багато і бабі Катрі дамо.

Втомившись від денних вражень, я швидко заснув. Уві сні бачив лісову галявину, червону від ягід.

Бог милостивий, тому Він не забув і про Катрю, посилаючи їй рожеві сни: вона часто бачила Іванка, який ловить метеликів або біжить зі ставу і кричить: «Мамо! Мамо! Подивіться, яку я рибу спіймав».

Але найчастіше їй снився сон, коли вона бачила біля хвіртки всміхненого поштаря Грицая, котрий кричить: «Є! Є! Ось він! Листа маєш! Знайшовся синочок! Став могорич! Клич сусідів! Радість яка! Синок знайшовся!».

Прокинувшись, Катря довго лежала в ліжку, потім заплющувала очі зі сподіванням, що сон продовжиться, але, переконавшись, що вже до ранку не засне, вставала й молилася, дякуючи Богу за рожеві сни. Баба Катря вже звикла, що в неї завжди щось забирають: спочатку – господарство, потім – свекра й чоловіка, потім – сина, здоров’я, надію. І залишилося в неї тільки те, що не можна забрати: сни, які жили під стріхою разом з ластівками.

Теплими літніми вечорами птахи розповідали снам про ті краї, де нема зими, завжди тепло, нема розкуркулення, репресій, голоду, а поля зрошуються не людськими сльозами й потом, а водою.

Швидко прийшов день, коли птахи зібрались у зграю і, прихопивши з собою літо, райдугу та сни баби Катрі, полетіли за море.
Сни – це було останнє, що тримало бабу Катрю на світі, а тепер і їх не стало. Усвідомивши це, бабуся зітхнула, обвела поглядом довкілля, неквапливо одягнула чистий одяг, помолилася й, тихо радіючи, відійшла в інший світ, де нема ні ненависті, ні горя, ні знущань, а є тільки вічний спокій.