Надія ПОЗНЯК (Суми)

Красиве місто. І ми тут — гістьми.
Нам часу обмаль, наш потяг стигне. 
Я місто знаю це років двісті. 
Воно, як серце, воно, як стигми.

По Саксаганського йдем угору.
Тут сніжні зерна, і хмара висне. 
Це місто вічне, як звичне "вчора". 
І вічна пам`ять, черлено-чиста.


***

Хто я для нього? Всього лиш дрібка.
Для цього міста і небо зріле.
Не день сьогодні — холодна шибка.
Дніпро під кригу ховає тіло.

Таксі у простір шукає вихід
і оминає ряди плямисті...
Я струнні звуки почула тихі.
То плаче кобза? Чи бандуристи?

На площі протяг. Слова, як шерех.
Пориви вітру, мов кінські гриви...
Стою і плачу, де Правий Берег...
Плачу історії, де Берег Лівий.

Листопад 2015 р.


*** 
Дощі сплітають всі мої думки
(так туго коси заплітала мама), 
ідуть-бредуть, неначе жебраки, 
прошкуючи дорогою до храму.

І я туди, віддам свої борги... 
а злива — 
перший дзвін прадавньовічний. 
Дощі, дощі! Он, бачте, 
як горить намолена за Україну свічка?

І кругообіг цей не зупинить, 
як не спинить і те, що буде сонце — 
завмерли хмари, визира блакить... 
мінлива тиша у небесній тронці.



*** 
Не плач, не витікай даремно, 
душе, слізьми: 
відомо, що Москва не вірить... 
І де ж твоя, 
для тебе тільки, суша? 
Вготована, і ким, 
для тебе прірва?

І не врятує навіть огорожа: 
коти свій камінь — 
зводь її довіку. 
Від світу не втекти: 
не допоможе. 
Мовчи і задихайся 
аж до крику.

Погоджуйся, 
що річку не прискориш 
і не спинити час, 
як бистрі води... 
Моя душа ні фальші, 
ні покори не терпить 
в стані власної свободи.


***
Запилена трава,
знудьговані паркани -
це липень догора -
в провінції моїй.

Несказані слова,
як невідкриті рани,
болітимуть щораз
безсонням із-під вій.

Це липень догора.
І не його провина
у тім, що не збулось,
а час — такий лихвар:

німіє, мов пора
холодна біло-синя,
щоб віршами у стос
лягти моїм словам.

Це липень догора
реальністю ясирів.
Зелених кольорів
зачовгані кліше...

І тільки Instagram
знівелювавши сіре,
покаже, як горів
наш липень міражем.

*** 
Про цей багрянець на дерев долонях, 
повір мені, хто тільки не писав! 
Та знову осінь. Дві декади жовтня... 
а ти і вірша першого не склав.

Не подивився в небо...
О, птахи вже із місяць, мабуть, 
в Африці живуть! 
А ти помрій, 
хоча би до Парижа добратися, 
щоб не померти тут.

І на високих не збіжиш підборах: 
не пурхати, як "років сто" тому... 
Я півстоліття прожила, 
та вчора збагнула осінь: 
важко одному.

Й тоді, коли, як безпорадна птаха, 
листок останній зірветься з дерев, 
нестиме душу в безвість, мов на плаху,
- побачу враз обпалений свій нерв.


***
Лягли сніги — божественне сукно!
На мть планета перестала дихать.
Хитався місяць і пилось вино
зі смаком терну, що п`янило дивно.

Ішли сніги, немов травневий цвіт,
що огортав нас коконом чуттєвим,
і в опаданні тому буйно плід
в`язався для гріхопадіння Єви.

Я дякую тобі за щемний зов,
за поклик твій у затінки тернові.
Ішли сніги, а ти — до мене йшов,
у сяйві зимному із келихом любові.



***
Напливають осінні мотиви,
як звуки перону...
Догоратимуть квіти
нервово,нестримно,
шалено.
Горобина дозріє
холодною цнотою в гронах.
Що залишиться нам?
Кровообіг повільний по венах.

Погортай календар —
насолоджуйся влітку ночами.
Розливається млосно тепло,
ніби гуща від кави.
Передсердя штовхне
потаємні бажання і чари
до твоїх берегів - легковаж! 
- дозволяє лукавий.

Це не літо, — а розпач!
Минає. Минає. Минає...
І не втримати часу —
карбує сліди на обличчі…
Припадаю в обіймах до тебе,
як листя багряне,
через осінь пройшовши,
тремтить біля гілочки
в січні.

Липневе

Цей день як день. 
А липа відцвіла… 
Нас вулиця
зловила розпашіла. 
Чому ж мені
не вистача тепла,
якщо хлюпоче сонце
небосхилом?
Іще не опадає жовтий лист, 
а квінтесенція
думок тривожних — 
на глибині між потім і колись. 
Перебіг часу — плин ріки.
І схоже,
та ностальгія вже
крізь нас тече,
мов проза
від Харукі Муракамі*. 
Торкнись мене —
відчуй таємний щем! 
- і обніми
гарячими руками.

_______________________________________________________________________

*Харукі Муракамі - японський письменник і перекладач.