Ірина КОЛТАКОВА (Глухів)

За фахом – викладач фізичної культури. Входить до Національної спілки журналістів України. Автор збірки віршів «Світанкову мелодію чую…». Друкувалась у збірках «Глухів літературний», «Мелодії «Звенигори», у міжнародних альманахах «Славянские колокола», «Междуречье», «Созвездие», «Восхождение», «Злато слово», «Поетична топоніміка», «REZEKNE» (Латвія), інших. Переможиця міського конкурсу до 300-річчя проголошення Глухова гетьманською столицею (2008). Дипломант обласного конкурсу «Оспівую тебе, мій рідний краю» (2009). Володарка найбільшої в Україні колекції дзвіночків, яку 2014 р. занесено до Книги рекордів України. Постійний співавтор альманаху «Українська хвиля».

Зберу, неначе ягоди калини,

В намисто довге

миті із життя.

БУДУ ВІРИТИ І СПОДІВАТИСЬ

На калині вже грона палають,
Вкриті золотом липи й клени
І у вирій птахи відлітають,
Тільки дуб серед лісу зелений.
Буду я, наче дуб цей, триматись,
Не втрачати на щастя надії.
І в душі буду я сподіватись,
Що мене обминуть буревії.


ПРОСТІ СЛОВА

Я розмовляю простими словами
Сама із собою і з читачами.
Кожен рядок – то думки мої щирі,
З ними живу у надії та вірі.

Добре мене читачі розуміють,
Мріють зі мною, сумують, радіють,
Вірять, страждають і палко кохають,
Адже рядки мої серцем читають.


ІЗ МИТТЄВОСТЕЙ НАМИСТО

Зберу, неначе ягоди калини,
В намисто довге миті із життя.
Для цього я у спогади порину,
Бо миті ті пішли у небуття.

Мов спалах, десь за обрієм далеко
Дитинства безтурботного роки:
Блакитне небо і гніздо лелеки,
Багаття і намет біля ріки…

В майбутньому ще – навчання й робота,
Кохання, злети, біль розчарувань.
Ще десь попереду буденності турботи,
І я прямую в юність без вагань.


Який обрати фах? – є запитання.
Віддати чóму перевагу у житті?
Порину з головою у кохання,
Помрію про політ на висоті…

Щось відбулось, а щось і не здійснилось,
Але сприймаю все це без жалю,
Бо щось із нездійсненного наснилось,
А я життя таким, як є, люблю.

Летять роки, вже сивина на скронях,
В минулому все те, що відбулось,
Бо неможливо втримати в долонях
Намисто, що з миттєвостей сплелось.


* * *


Плюють нахабно мені в душу,
Ті, що глузують із народу.
Я каятися всіх їх змушу,
За дійства сатані в угоду.

За втрату честі, за крадіжки,
За здирництво до забуття.
В них совісті нема ні трішки,
Не щирим буде й каяття.

Нехай замисляться сьогодні
Зрадливі, жадібні потвори,
Що їх чекає суд господній,
І це вже буде дуже скоро.