LITERA

130 років з дня народження Г. Я. Базими

Невизнаний  герой

Другого грудня  2018 року у Сумській міській бібліотеці імені Т. Г. Шевченка відбулася зустріч  авторів книг:  Петра Нестеренка – «Не заросте травою пам’ять» і Миколи Ремньова   – «Таврований».  Зустріч з читачами була присвячена 130-річчю з дня народження  Григорія Яковича Базими. Вона пройшла у відвертій, невимушеній обстановці. Перед присутніми виступили автори П. А. Нестеренко і М. О. Ремньов. Своїми  враженнями поділились упорядник книги про С. А. Ковпака «Партизани – наша слава, наша гордість…» О. І. Гончаров, полковник у відставці, голова комітету ветеранів праці, дітей війни Сумської області І. М. Коровай, член літературно-мистецького клубу «Грань»  О. М. Лагутін.  Один з авторів, Микола Ремньов,  розповідає про своє бачення образу начальника штабу сумських партизанів.

Григорій Якович Базима народився 1 грудня 1880 року в селі Дич Буринського району в селянській родині. Після закінчення церковно-приходської, потім Дяківської вчительської школи працював викладачем в селах Чаша, Зінове Путивльського району. Потім було Курське реальне училище, знову викладацька робота у Глухівському (с. Шалигине) і Путивльському (с. Стрільники) районах.

У 1914 році – солдат-гренадер царської армії. Після закінчення у 1917 році Вільнюського військового училища отримав звання прапорщика, пізніше став командиром взводу 5 запасного Сибірського полку Червоної Армії, був працівником штабу  72 бригади.

Після демобілізації в 1921 році повернувся до викладацької роботи. У 1933 році став директором Путивльської школи №3, зараз – №2.

Коли почалася Друга світова війна і гітлерівці окупували Путивльський район, йде в партизани. Був начальником штабу Путивльського партизанського загону, а потім –Сумського   з'єднання партизанських загонів.

Під час виходу з Карпат був тяжко поранений. У 1943 році вибув із з'єднання. У 1944 році працював завідувачем відділу пропаганди і агітації, потім секретарем, другим секретарем Путивльського райкому партії. У 1948 році пішов на пенсію.

Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора (двома), Богдана Хмельницького 2 ступеня, «Знак Пошани», багатьма медалями.

Всього себе віддавав військово-патріотичній роботі, створенню музейного комплексу в Спадщанському лісі, надавав допомогу своїм колишнім побратимам по зброї, написав книгу «Слідами великого рейду».

Помер 5 червня 1970 року.

Така коротенька біографія вчителя і військового, людини, яка все життя сіяла добре, вічне, а коли треба було, зі зброєю в руках пішла захищати свою батьківщину.

У книзі «Таврований», присвяченій Герою Радянського Союзу, комісару Сумського партизанського з’єднання  Семену Васильовичу Руднєву,  образ Базими займає після комісара провідне  місце.  Ще до війни він був заступником у Семена Васильовича по ТСОАВІАХІМу, мав з ним дружні стосунки.

Коли район окупували фашисти, Григорій Якович разом з Руднєвим пішов у партизани, проводив бойові дії в Новослобідському лісі. Семен Васильович очолював партизанський загін, Григорій Якович був начальником штабу. Коли вони зрозуміли, що маленькими групами важко боротися з ворогом, пробилися до Спадщанського лісу, де діяв загін С. А. Ковпака.

У вересні 1941 року був створений об'єднаний Путивльський партизанський загін. Його очолив С. А. Ковпак. Хоча була думка,  що командиром загону повинен стати Руднєв.   Семен Васильович мав вищу військову освіту, служив в армії, демобілізувався у званні полковника. Він і повинен очолювати загін. У Ковпака за плечима тільки  церковно-парафіяльна  школа.

Семен Васильович сказав, що він був у Червоній Армії комісаром, ним і залишиться. У Руднєва для такого вчинку були вагомі причини. Ще у 1929 році він брав участь у так званій «толмачовській опозиції», за що був покараний у партійному порядку. 7 лютого 1938  року його посадили до Хабаровської в'язниці, як «ворога народу». Там він просидів до 3 жовтня 1939 року. Завдяки своїй стійкості залишився живим. Всі його товариші по службі були розстріляні.

Семен Васильович розумів, що на ньому тавро «ворога народу», він політично неблагонадійна людина і не має права займати перші посади.

Тому він закликав своїх бойових товаришів, Ковпака і Базиму, не рахуватися з посадами, а діяти, як єдине ціле.

До літа 1942 року загін не мав зв'язку з Великою землею, воював  на свій розсуд. За цей час в його діяльності відбулися величезні зміни. Путивляни запровадили рейдову тактику ведення боротьби з окупантами. Провели кілька рейдів по Сумській області, завдаючи нищівні  удари по ворогу. До літа 1942 року загін, який мав сімдесят бійців, перетворився в Сумське з'єднання партизанських загонів, яке налічувало у своїх рядах понад тисячу штиків.

Все це було досягнуто завдяки вмілому керівництву «трійки», в першу чергу, комісару Руднєву. Його першим помічником був начальник штабу Базима. Всі операції планувалися і розроблялися Руднєвим і Базимою. Ковпак більше займався господарськими справами і загальним керівництвом, наводив дисципліну.

Ось яку оцінку дає Семен Васильович Ковпаку в щоденнику від 22-23 липня 1943 року: «Ковпак, як і раніше, байдужий не тільки до польових і лісових умов боротьби з противником, а в горах він зовсім профан, але як він любить повторювати чужі думки і страшно дурний і хитрий; як хохол, він знає, що йому є на кого спертися, тому він п'є, ходить до баби, до такої ж дури (в оригіналі це слово закреслено), як і сам, спати, а коли доводиться круто, то негайно звертається до X. (тут Руднєв має на увазі себе), який всю ніч бігає по коліно і на будь-які зміни негайно реагує».

Коли партизанам скинули з літака рацію, був налагоджений зв'язок з Москвою. «Трійка» відправила туди звіт про діяльність з'єднання, яка була визнана  кращою. У Кремлі, на столі у Сталіна, лежала карта рейдів з'єднання , першим на нараді надали слово Ковпаку.

Такий поворот подій викликав подив у рядових бійців. Всі бачили і знали, що практично керує з'єднанням Руднєв, а в Москву викликали Ковпака. Ще більше непорозуміння визвали нагородні списки. Виходячи з них, орденом Леніна і медаллю «Золота зірка» нагородили командира. Комісар і начальник штабу отримали ордени «Знак Пошани».

Григорій Якович соромився такої нагороди. У війну він ніколи цей орден не надівав. Лише в мирний час, через роки,  став його носити.

Але, як чесна, порядна людина, він не міг терпіти кричущої несправедливості. У них не було поділу, вони втрьох виконували спільне завдання. Руднєв, а не Ковпак, в дійсності керував з'єднанням.

Тому Григорій Якович прямо заявив командиру, що потрібно клопотати, щоб Семену Васильовичу теж присвоїли звання героя. З таким же проханням не давали проходу Дідові бійці. Він обурювався, звинувачував у всьому Український  штаб партизанського руху, але подав документи тільки на присвоєння Руднєву ордена Леніна. А про начальника штабу навіть не згадав.

Восени 1942 року в з'єднання надійшов «сталінський» наказ: зробити рейд на Правобережну Україну. Цей наказ партизани з честю виконали. Тут, як і раніше, провідною залишалася роль комісара і начальника штабу. Дід, як і раніше, залишався байдужий до стратегії і тактики партизанської боротьби.

Зі встановленням зв'язку з Москвою у Григорія Яковича додалося багато роботи. Він не тільки розробляв і здійснював бойові операції, брав участь у них,  вів величезну документацію: від звітів до Москви, особистих справ членів групи, письмового вручення командирам наказів до похоронок, листів батькам бійців. У нього з'явилися заступники.

На початку 1943 року стали виникати  конфлікти з центром. Ковпак, з грубим, напористим характером дискредитує перед бійцями діяльність УШПР. Його начальник Строкач хоче Ковпака звільнити, поставити замість нього Руднєва. Але комісар робить все, щоб залишити Діда на своєму місці. Він пише листа Строкачу, шукає причини, щоб Ковпак не вилітав до Москви, де його думали звільнити з посади.

У цей самий час з'являється заздрісний, конфліктний заступник начальника Українського  штабу  партизанського руху І. К. Сиромолотний. Якби не він, Семен Васильович, можливо, залишився б живий.

Дізнавшись про минуле комісара, Сиромолотний вимагає від Ковпака звільнити «троцькіста, ворога народу» із займаної посади. Але цього у нього не вийшло. Розвідники Ф. Мичка і М. Черьомушкін увірвалися до штабу,  приставили до скроні Сиромолотного  пістолета, і сказали, що, якщо він звільнить комісара, бійці з’єднання  розстріляють його з двох тисяч стволів.

Не вийшло у представника партизанського штабу вмовити двох бійців, щоб вони вбили Руднєва. Він, мовляв, як був ворогом народу, так ним і залишився.

Григорій Якович прекрасно розумів становище Семена Васильовича. Просто так вбити комісара найуспішнішого партизанського з'єднання навіть заступник начальника Українського штабу партизанського руху не може. Він отримав «добро» від найвищих інстанцій НКВС. Він, як міг, заспокоював Семена Васильовича, але обидва розуміли: Сиромолотний не та людина, яка відмовиться від своїх намірів. Хоча і Семен Васильович, і Григорій Якович робили все, щоб налагодити з Сиромолотним нормальні  стосунки.

Переживав Григорій Якович за сина комісара. Якщо щось трапиться з батьком, Радику теж перепаде.

У першій половині червня 1943 року з'єднання вирушило в Карпатський рейд. В цей же час в нього прибули представники центру зі спецзавданням. Доля Руднєва була вирішена. Якщо  не вдалося його прибрати звичайним шляхом, «ворог народу» виявився його улюбленцем, потрібно, щоб він геройськи загинув у бою.

Ніхто, окрім виконавців і командира з'єднання, не знав, що за спецоперація планується. Але Руднєв, Базима, заступник командира з розвідки Петро Петрович Вершигора здогадувалися,  що комісару залишилося жити не так багато.

Це сталося в ту спекотну ніч в бою біля Ділятина. Був по-варварськи вбитий за завданням НКВС комісар  Семен Васильович Руднєв.

Виконавці цього злочинного вбивства не зупинилися ні перед чим. Разом з Руднєвим загинули ще десятки,  а то і сотні людей. З'єднання з гір, з оточення військ Кригера, пробивалося на рівнину. Було дано письмовий наказ прорватися в Ослави Білі. Група Бакрадзе вже була там. Вступили в зустрічний бій група комісара, інші підрозділи.  

Але Ковпак скасував раніше ухвалений наказ. Основна група не вступила в бій з противником. Вона  звернула з автомагістралі і   зробила стоянку в горах. Таким чином, прорив, запланований комісаром, не вийшов. Справа залишалася лише за часом, щоб Кригер знову оточив і остаточно знищив  з’єднання.

Тоді заступник  командира з розвідки П. П. Вершигора вніс пропозицію: розділитися на декілька груп, виходити з оточення, хто як може.

Дуже тяжким видався вихід з гір до пункту збору на хуторі Конотоп для Григорія Яковича.  Він входив до групи С. А. Ковпака. Під час форсування Прута і переходу через залізницю вогонь ворога відрізав від основної авангардну групу на чолі з начальником штабу.  Спроба повернутися до своїх не вдалася. Партизани всюди наштовхувалися  на озброєні загони ворога.

Виходили своїм маршрутом.  Біля селища Білопіль потрапили на засаду ворога. Кулеметний вогонь скосив Вакара,  Давидовича і Базиму. Двоє перших були вбиті, Базима – тяжко поранений. Бій з противником вели лише Денис Сениченко і Петро Бичков. Денис відволік ворогів на себе, а Петро став рятувати  пораненого в голову, груди і ногу Базиму.

З неймовірними труднощами два партизани добралися до пункту збору. Там вони зустрілися  з  Сениченком.

Так закінчилися для начальника штабу  бойові дії. Після лікуванні в госпіталі він повернувся до Путивля, де прожив до самої смерті.  З 1944 по 1948 рік працював у райкомі партії, потім – вийшов на пенсію. Але великий рейд від Путивля до Карпат залишився з ним назавжди.

У шістдесятих роках минулого століття я навчався в Путивльській середній школі №2, де до війни  директором був Григорій Якович Базима. Перше моє знайомство з ним відбулося після закінчення восьми класів. Вчителі нам організували зустріч з прославленим начальником штабу. Говорив він тихо, але чітко. Спілкувався з нами на рівних, але не сюсюкав.  Коли один із моїх однокласників попросив розповісти про бій з танками, не став цього робити. Відповів, що про бій з танками  докладно описано в літературі.

В ті роки    постійно відзначалося  створення об’єднаного партизанського загону. Зазвичай, у вересні відбувалися  з цього приводу районні торжества,  великий концерт в будинку культури.

Членів літературної студії нашої школи запросили виступити на цьому концерті. Ми отримали від  Григорія  Яковича  схвальну оцінку, чим були дуже задоволені.

У літературі читав, що Григорій Якович Базима був мудрою,  розсудливою людиною. Все в ньому біло врівноважене: і жести, і голос, навіть, усмішка.

Таке враження залишилося про нього і в мене.  Це був вище середнього росту, сухорлявий чоловік. Не дивлячись на поважний вік, дуже рухливий. Бачив його, в основному, в темно-синьому костюмі, влітку – завжди у світлому капелюсі.  Ніколи не було на його обличчі посмішки. Мені здавалося, навіть, що він постійно пригнічений.

Дещо пізніше  знайшов розгадку такого його стану. Бібліотекарем у школі №2 була в той час Галина Василівна Маншеньюан. Вона жила на окупованій території, знала багатьох народних месників. Була близькою до оточення Григорія Яковича. Ми з друзями постійно перебували у бібліотеці. Мали можливість вислуховувати розповіді про Сумське з’єднання .

На все життя запам’ятав  слова Галини Василівни: «Руднєва вбили свої, радистка Аня Маленька». З її розповідей довідався, що Базима і Вершигора  знали про вбивство комісара. У 1946 році вони побували в Карпатах, щоб перенести останки вбитих бійців до братської могили. Віднайшли прах Семена Васильовича. В скроні побачили дві пробоїни.  Остаточно переконалися, що Руднєва вбили свої.

Базима і Вершигора звинувачували Ковпака в тому, що він нічого не зробив, щоб врятувати комісара. Після його смерті навіть сказав: «Ще одним крахобором стало менше».

Після війни з’явилося багато спогадів про Сумське з’єднання.  Їх автори намагалися створити об’єктивну картину того, що відбувалося.  Але Сиромолотний, Панін  та інші продовжували воювати з мертвим комісаром.  Вони вимагали викреслювати зі спогадів ім’я  «троцькіста і ворога народу».

Перша книга П. П. Вершигори «Люди з чистою совістю» вийшла у 1946 році і отримала Сталінську премію. Повністю йому вдалося її видати лише у 1951 році.  Він з великим трудом витримав  натиск радянської цензури. Головні вимоги до нього: показати керівну роль КПРС і не вихваляти С. В. Руднєва. "Панін і Анісімов, – пише в одному із листів  Вершигора, – подали в ЦК "секретний" папір з вимогою заборонити книгу, тому що Вершигора прославляє в ній троцькіста Руднєва.»  "Яша Панін, – сповіщав Вершигора 24 червня 1950 р., - написав на мене кляузу в "Культуру" щодо того, що я не показав ролі партійної організації (читай, його Яші Паніна ролі!) ... Дід (С. Ковпак) підтримує його мовчки, а Сиромолотний, який мало не вбив комісара, нацьковує...» .

Ще гірше склалася ситуація  у Григорія  Яковича. Він взагалі не міг надрукувати свої спогади «Слідами великого рейду». Лише з допомогою поета П. Г. Тичини йому це вдалося зробити. Головна причина такої ситуації – намагання об’єктивно показати роль Семена Васильовича Руднєва.

Продовження своєї книги Базима так і не побачив.  Рукопис у нього забрали працівники КДБ. Де він знаходиться зараз, ніхто не знає.

Григорій Якович тяжко переживав рейд у Карпати. За декілька тижнів з’єднання було знищене. Полягло дуже багато молоді. У цьому він звинувачував командира. Галина Василівна Маншеньюан, розмовляючи з нами, часто повторювала: «Ковпак не послухав Руднєва. Той говорив, що не потрібно всьому з’єднанню  з великим обозом йти в гори. Необхідно посилати туди оперативні групи».

Ковпак  тоді вже розходився у багатьох питаннях зі своїм комісаром, вчинив на свій розсуд,  що призвело до трагічних наслідків.

Чесна, принципова позиція  Базими  по відношенню  до ганебного вбивства комісара,  самого його  поставила в табір політично неблагонадійних людей. Йому перекрили всі шляхи до кар’єрного росту. Після війни частина  партизанів з’єднання оселилася в Києві, Москві, Сумах та інших містах.  Базимі, третій особі в з’єднанні,  не  надали такої можливості.

Ковпак у його роки ще продовжував бути заступником  Голови Президії Верховної Ради УРСР, а Базима вже давно знаходився на пенсії. На громадських засадах займався вирішенням місцевих питань.

Йому не віддали належне за участь у війні. Його заступники стали Героями Радянського Союзу. Лише він не отримав цієї нагороди. У повоєнний час бувші бійці з’єднання відзначали, що це не справедливо, зверталися з проханням до керівництва країни, щоб Григорію Яковичу присвоїли звання героя. Але на свої листи не отримували навіть відповіді.

Тобто,  Базима попав в опалу, як і Петро Петрович Вершигора, який хотів, щоб була встановлена історична справедливість по відношенню до Семена Васильовича Руднєва. Всією своєю діяльністю  він доказав, що не ворог свого народу, а здібний організатор, талановитий командир  і патріот своєї Батьківщини. За що його потрібно було вбивати?!

З цього приводу доречно згадати слова українського письменника  Олеся Гончара: “Впродовж десятиліть знева­жались елементарні права гро­мадян і цілих народів, чинились злочини, давні й недавні, але хто ж, нарешті, конкретно відповість за геноцид 30-х років, за Чорно­биль, за Афганістан, за трагедію Тбілісі, за звірства Катині, за вбивство легендарного комісара Руднєва, котрого і в партизан­ському рейді наздогнала беріївська розправа?”.

Григорія Яковича  Базиму, на щастя, ніхто не вбивав, але влада робила все,  щоб применшити його бойові заслуги, не дати йому повністю розкритися у повоєнні роки. Тому ми повинні віддавати належне не визнаному герою  і  пам’ятати про нього.