Дріжджі
Майори зоріють в воді,
- Імла відбиває вогонь
Ймовірно, я знала тоді,
Все чула тоді я, либонь.
І далі недоля й журба
Доводять повільно до сказу
Чигає елегій доба,
А потім усе і одразу...
Ймовірно, абсент тоді йшов
Небесними струнами гаю;
Ерато посеред дібров
Збирала все те, що я знаю.
Напевно, Танат теж казав...
А я лиш тонула в блакиті.
Єдиний відтінок заграв
Малюють кульбаби убиті.
Елегії, живіть, високі й ставні!
Живіть, цвітіть - я відійду у травні!
На обрії палає щось кольору
бразильського прапору, а відбувається все на березі Остра. Я зайшла у воду по
коліна та шукаю очами у небі кращої долі.
– Ївго, йди-но сюди!
– Ще раз мене так назви, суча дитино!
Це Максим. Він кашляє кров’ю і
ненавидить усіх, окрім Миколи Вороного і мене. Останнє, втім, під питанням.
Тому я до тих дурних звертань не озивалася та продовжувала виглядати зорі.
Додому йти все одно не треба: мама вигнала з хати, а хлопець мій – такий самий
дурний безхатченко... А ось і він.
– Женю, – каже, – в мене морозиво.
Стоїть він увесь многостраждальний, у
сорочці з вишитим зліва соняшником, із авоською, і на лобі написане все
безталання. Я мало не заплакала від такого перформансу; Максим був би радий
бачити, як я помічаю символізм у звичайних речах. У повітрі висіла противна
безтурботність. Морозиво було смачне, з полуничним варенням. Заночували ми на
березі, просто неба. Прокинувся Андрій без авоськи.
– Отакої, – я обурилася, – такий гарний
пурпуровий колір – і зник.
Андрій нічого не сказав, окрім того, що
я дурна і до школи треба іноді ходити.
Боже, до чого нерозумне дитя! Якби я
ходила до школи, я б забула все, що знаю дотепер. Сказавши, що такого
прогресуючого догматизму очікувати можна було від кого завгодно, втім не від
провідного діяча культури нашого села, я з обуренням побігла заглядати у шибки
материної хати. Фіранки опустили, але не на всіх вікнах; тож я могла
розгледіти, як на кухні лаялись мама та моя старша сестра Олена.
Страшне це було дійство: літали мисники,
кухлі, пиріжки. Одним навіть у вікно прилетіло; господинею матуся завжди була
чудовою, тож цей витвір пекарського мистецтва вбив кволий потенціал
дореволюційного скла. А скільки воно трималося, стримувалося! Я знову мало не
заплакала від такої зворушливої картини. За якісь півгодини Олена вибігла з
хати зарюмсана і кинула на мене повний скрути погляд. У мене тільки й сили було
на те, аби зітхнуть; Андрій обіцяв, що скоро ми поїдемо у фольклорну експедицію
на Кавказ, де закули Прометея... А що ж Оленка? Вона така замучена, неначе
хвора. Дуже лячно за неї. Трохи постоявши попід хатою, я пройшла до сіней; там
було волого та пахло травою. У кухні сиділа мама зі скляними очима та
намагалася розламати пиріжка.
– Мамо, я повернулася.
Вона повернула голову та з завзяттям
почала плакати та притуляти мене до серця.
– Женєчко, ти розумна дівчинка... Ти –
розумна... Ой, нещасна моя душа... Як тато ваш помер – усе шкереберть, геть
усе... Женю, я така затуркана! – відкусила пиріжка та почала захлинатися
сльозами та тістом.
Я сиділа та ловила ґав. Картина типова,
цього разу надмірно. На студію Довженка маму не візьмуть. Я пішла до кімнати
Олени, взяла том Гребінки з-під трюмо та заглибилася у романтику.
***
Наступного дня я пішла до школи, а
позавтра - теж пішла. З літератури писали контрольного твора про якусь
нестерпну нудоту. Я ковтала відчай та гордість, але писала. Об’ємно вийшло,
сторінок на сім. То першого дня. А другого дня вчителька викликала мене, аби
явити щось незвичайне. У кабінеті, як завжди, пахло нарцисами і «Червоною
Москвою». Ганна Борисівна сиділа та пускала сонячних зайчиків люстерком.
– Це я, Женя Коваль, – повітря було
липке, – що ви хотіли мені продемонструвати?
– Ой, Женєчко, це така річ, що її за раз
і не покажеш, – захихотіла так по-дитячому. Боже, якій у неї сміх! – З гербатою
та бубликами справа піде хутчіш. Запрошую у гості!
Що б ви зробили у такій ситуації?
«Розвернувся б та втік», - кажете, або ж – «Ну звісно пішов би!». От останній
тип людей мене лякає. Утім я пішла. Чуєте, я купалась на Водохреща, мене не
здатне знітити ніщо на світі.
Усе було напрочуд мило. Ганна Борисівна
заварила якогось зілля з козелецьких чагарників та зачала мирну бесіду.
Розповідала про те, що сама з Галичини, однак їй завжди подобалася природа
Полісся, що любить чорнобривці, що позаторік ходила на прощу до Києва, що дочка
її поїхала у Мінськ та вийшла там заміж... З нудьги я надягла бублики на пальці,
як каблучки, але нарешті почалося цікаве. Питають:
– Женю, а як ти ставишся до
неоромантизму?
Несподіване питання, погодьтеся. Одначе
розпачу воно у мене не викликало.
– Звісно, що добре. Я Кобилянську багато
читала.
– О, як цікаво, – Ганна Борисівна сьорбнула
відвару, – а її листування з Маковеєм?
– Вона листувалася з Маковеєм?! – А з
Українкою?
– Вона листувалася з Українкою?! – отут
розпач мене і стрів. Так ніяково я ще ніколи не почувалася; відчуття було,
неначе весь світ приховував від однієї лише мене надзвичайну таємницю.
Захотілося сховатись у земну мантію чи принаймні під стіл, але ж... Ох!
– Ну от, – знов це хихотіння! – Ти,
либонь, ще й критику не бачила.
– Чому ж, – вимовила спроквола, –
рецензії Грушевського читала.
– Знайшла ще! Ну, там усе читати не
варт. А листування – то вже діло... теє... важливе. Ось підемо до кімнати, -
пішли, - бери четвертий том оцей і оцей. Почитай на дозвіллі... я ж перевірю, –
посміхнулася трохи ніяково.
– Дякую, тільки мені вже додому пора,
вечерю лаштувати.
З двома величезними бандурами під
пахвами я була схожа на сироту у воєнні часи, якій нікуди було йти, окрім як на
фронт. «Чи за сіллю», - пронеслися в мене смутні думки, та я їх відігнала. Наш
хворий сусід дядько Семен колись казав, що я «нівроку дівка», проте не йміть
йому віри: хоч дух мій незламний, рахітне тільце цього ніяк не видавало. Так,
стояла я нещасна і нагадувала самій собі Андрія, хіба що не вистачало
соняшника. Ганна Борисівна поправила мені волосся і тихо промовила:
– Ти маленьке сонечко... Іди додому.
***
Наступного дня до школи я не пішла –
боліла нирки і піднялася температура. Так було тижні зо три. Мати кричала, що я
ледащиця, Максим мало не чергував біля мого ліжка, Олена не поверталася. Згодом
я разом із Максимком почала кашляти кров’ю та всіх ненавидіти. У Чернігові
сказали, що це сухоти.
– Після смерті вашого батька все пішло
шкереберть, – тільки й видавила з себе мама.
На Кавказ я поїхала не збирати фольклор,
а лікуватися. Книжки Ганни Борисівни взяла з собою, хоч як соромно не було. До
чого неймовірна річ! Максим давав мені читати невидані вірші Українки – тільки
десять років тому опублікували, уявіть! – втім це все не те, не ті почуття...
Далебі, схильність до глибинного аналізу заведе мене кривою доріжкою. Капосні
думки роїлися, неначе зголоднілі комахи, доїдаючи залишки впевненості. Зі мною
в одній хатинці живе також так звана «туристка» - її звати Даринка, і вона
святий янгол. Навіть трохи соромно розбещувати настільки світлу людину, одначе
зупинитися було несила. Ми разом читали Єсеніна та привезеного тіткою Дарини
з-за кордону Бурлюка, будували конспірологічні теорії щодо стосунків між
імажиністами та футуристами, обговорювали мотивацію героїв Чехова, палили
«Кобзаря», гуляли в горах, відвідували одного лікаря та їли мандарини. Дарина
приїхала з Києва та любила розповідати про свою участь у демонстраціях. Я
питала, чому в університета Шевченка червоні корпуси, а вона казала, що це кров
кошенят. Я любила цю авангардність усім серцем, і якось сказала, обійнявши її:
– Даринко, як я тебе люблю!
У цей час ми сиділи на призьбі та лущили
насіння. Вона схопилася зненацька та побігла у хату, плачучи. Незрозуміло...Я
кинулася слідом. У тісній хатині ховатися було ніде – Даринка сиділа на ліжку
та розтирала сльози по білому личку, яке пішло блідаво-червоними плямами. Я
сіла коло неї, почала заспокоювати, проте Дарка лише хнюпилася дедалі сильніше
й зрештою не втрималася від розпачливого крику:
– Яка я мерзенна людина! Яка я мерзенна
людина!
Починається.
– Як її звали? – спитала я, не встаючи.
– А що, розповіси, розповіси, га? –
Дарина наново завела свою гарну й нову пісню.
– Дивне ім’я.
– Мені соромно, мені ганебно, –
бідкалася, стискаючи фалди сукні. – Олена.
– Як?
– Олена.
Я так і лежала горілиць.
Я так і лежала горілиць. – Моя сестра
теж на фізико-математичному навчалася, – кажу, – а потім у деканаті з’явилися
веселі люди. Якось і все.
Дарина мовчала.
– Мало мені своєї рефлексії, маю тепер
ще й твою.
Мовчить.
– Мене змалечку вчили, що найголовніше –
заміж вийти. Я не слухала, але...думала про це. А що ж тепер?
– Так, нас не повінчають, – нарешті
перервала мовчанку Дарина.
– Як несподівано! – не втрималась.
– А ти хіба ходиш до церкви? – дівчина
байдуже роззиралася. Дарма: навкруги завжди однаковий пейзаж гір та сирітських
хаток курортників.
Тепер мовчала я.
***
Одного ранку я відчула на очах м’який
дотик Дарчиних уст. Вона шепотіла:
– Я завтра їду додому! – і пішла.
І наступного дня від’їхала.
Я зовсім злягла, а згодом до хати
підселилась дівчина з Вологди. З нею було смертельно нудно, хоч і трішки
революційно; а ще вона читала Некрасова вголос.
Мені ставало гірше з кожним днем, проте
гроші закінчились, і я поїхала гнити на рідні землі.
***
На вокзалі зустрічали мене мама з
Андрієм. Він був у жовто-блакитній сорочці, і серце моє защемило. Життєві події
циклічні до болю, все, все повторюється! Радувало одне – жити залишилося не так
довго. Знаючи мою удачу, однак… Злий рок міг змусити мене прожити довге, повне
страждань життя. До самого села ми утрьох були цілковито ніякі. Мама сказала,
що Максим поїхав до Криму.
Журба, журба…
Олена плакала в альтанці день і ніч.
Мати казала, що вона буде горіти в пеклі та занапастить увесь наш рід. Я
зітхнула з полегшенням – нічого не змінилося з тієї давньої пори. Неначебто
вчора ще Максим декламував “З журбою радість обнялась”, а я лежала на печі,
набухаючи, мовби квасоля. Мати кричала на образи та ставила на покуті побиті
глиняні глечики – це все було вчора. А сьогодні я прокинулася у своїй постілі і
пішла поратися по господарству. У голові виникали періодично яскраві зелені
іскри, та як я не старалась розпалити ватру – нічого…Хотілося потеревенити з
Оленкою, розрадити її смуток – та куди! Сердешна сиділа то біля криниці, то,
знов-таки, в альтанці – чаруюча стабільність. Кигикала, скиглила, немовби тая
мева, і хоч би слово. Залишалося лише бити її Гребінкою по потилиці – жорстоко,
однак діє. За другим разом Оленка назвала мене нечутливою свинею – це правда. Я
обняла її та повела до хати. Удвох ми залізли на піч, потовкли боки об сушені
гриби. Настав час для серйозної розмови:
– Оленко, повідай, чом ти смутна, як
доля українського народу? – і зазираю в очиці, щось наче виглядаю.
Зітхає, відтак каже:
– У цьому гадючнику навіть повіситись
ніде, Женю, – зарила руку у волосся, – давай в Острі втопимося.
Повіяло родинним теплом.
– Куди я тепер піду? Рік тому мене
відрахували, а я як плакала, так і плачу. У мене там була…
Ніякова тиша.
– …подруга, – продовжила Олена вже у
нижчому тембрі, - найліпша. Кепсько все скінчилося…- дівчина перевернулася на
спину. – Шукатиму роботи деінде, може, буду корисна суспільству.
З вулиці линули материн галас та
цвітіння липи.
– Скоро знову до школи, – знічев’я
промовила я.
– Ти б бачила, чого тобі наліпили, –
повеселішала Олена. – Страшні люди. Та головне, що ти видужала.
Ах, якби!
***
Це останній мій вересень у цьому дурному
місці – і я щаслива. Жаль лише з Ганною Борисівною розлучатися – ми мало не
щодня бачилися влітку, обговорювали модернізм та пили козелецьке зілля.
Вона казала, що я дуже схожа на Грицька
Григоренка, втім я ніяк не могла збагнути, яким чином сприймати ці слова.
Напевно, радіти компліменту? Предивно. І, казала, дуже символічно – її звали
Олександра Євгеніївна, а я – Євгенія Олександрівна…Максиме-Максиме, де ти зник?
Твоє діло живе і цвіте! Радість переповнювала моє спрагле до взаєморозуміння
серце, і я згадала Даринку. Щось кислотно-синє виплеснулося перед очима і
застилало погляд, запрошуючи пірнути у химерний вир – та я противилася,
старалася противитись. Вертатися до цього не варт – як і додому, тож замість
смерчу минулих почуттів я падала з головою у відвар з чагарників та улесливих
слів. Не пам’ятаю, аби інша людина колись була так ласкава до мене. Андрій
значно ображався, що я…як-то він казав?. Згадала: “зраджую йому з тією
вчителькою”. Тому і зраджую, що ти невіглас, о дитино! Звісно, це неправда. Я у
світі люблю лише літературу та її одну. Ба ні – ще цей божественний чай, але то
інше почуття... Згорьований наш навчальний заклад не змінювався з самого
моменту заснування, як і його педколектив. Єдиним винятком була…ну, ви знаєте.
Ганну Борисівну учні любили, втім, як усі підлітки, у збочений спосіб – якось
не займаючи навчання. Я не така, я літературу вчила завзято – тим паче, окрім
мене ніхто цього не робив, тож була я єдиним і найкращим літературним критиком
села. Кого б це не тішило? Інші аспекти навчання анітрохи мене не займали,
навіть такі вже близькі іспити – врешті-решт, зайві хвилювання роблять очікування
смерті набагато боліснішим. Анничка Петренко запропонувала поїхати на екскурсію
до Пісок, на батьківщину Тичини. Учитися ніхто не хотів, а з’їздити до
сусіднього села – залюбки, там і до Бобровиці недалеко…У середині вересня ми й
вирушили, цікаво тільки – звечора…Добре, що там опинилася хата знайомих Ганни
Петрівни – та ще й така, що вмістила всі дев’ять наших інвалідських голів
(решта пішла до ПТУ, на перегній чи просто не поїхала). Посеред ночі крізь сон
мені здалося, наче мене щось чи хтось лоскоче. Після хвороби мені часто
ввижалися примари, і я знов заснула, втім ставало все гірше: відчуття було,
неначебто на мені лежить щось тепле, важке і заважає дихати. Це була така
стадія сну, що поворушитися вже не можна було ніяк; тож залишалося лише дужче
затулювати очі та бідкатися на долю. Снилася Даринка – вона стояла на хмарі з
букетом едельвейсів та читала напам’ять уривки з «Віли-посестри», а очі в неї
були прозорі-прозорі і геть без зіниць. Потім увесь день я плакала та гримала
на кожну рослинку. Ганна Борисівна обіймала та цілувала мене, аби заспокоїти –
проте що врятує від рефлексії? Смерть, лише смерть. Дивитися було нічого: скоро
дехто поїхав додому, дехто – до Бобровиці, а я залишилася разом із Ганною
Борисівною. Трохи дивувало, що вона не поїхала назад до школи, одначе природа,
на відміну від культурних пам’яток, була чудовою; ми пішли до гаю та сіли коло
кропиви. Пахло зів’ялим листям та чимось неминучим. Ганна Борисівна обійняла
мене за талію і назвала своєю зіронькою; відразу на задньому плані забриніла
тривожна мелодія – щось схоже на «Danse macabre». Усередині розлилось тепле
почуття, а втім якийсь куточок душі залишався нестерпно напруженим. Перед очима
плило все: береги Остра, Десни, мамина самогонка, чернігівські лікарі...І варто
було луді спасти, як усе тіло запекло – я лежала у кропиві, а наді мною
нависала Ганна Борисівна...Намагаючись зберігати спокій, я пролепотіла:
– Ну і що?
Вона засміялася, знов цим дитячим сміхом
– боже, знов! – і провела рукою по моїх стегнах:
– До чого зворушливо! Цнотлива, як
першокурсниця філологічного...
Я ідіотка.
Багато разів я була на міліметр від
того, щоб зрозуміти, чого від мене хочуть, втім щоразу втручалися інші справи,
важливіші...чи я просто сліпа?
Наступної хвилини я так само спокійно
поставила питання, яке найсильніше непокоїло мій розум:
– І ви не могли потерпіти до хати?
Вона розстібала мені ґудзики на сукні.
– Ні.
Ну, що ж...
***
Я знов занедужала та не пішла до школи.
Пережите просто було у пам’яті та й годі – ні холодно ні гаряче. Хворі нирки
забивали всі спогади – отак і лежи на холодній землі...Боженько правий, як це
все смішно! І багатьох вона так круг пальця обвела? Неоромантизм, модернізм,
чуєте! Я засміялася та з гуркотом впала з печі; на шерхання прийшла Олена зі
святою водою.
– Що тобі, моя зіронько?
Я аж здригнулася.
– Не називай мене так, бісова дитино, -
кажу. – А от водички я б зараз попила, дякую, - і взяла в Олени з рук кухля.
Сестра залізла на припічок, поставила на
піч лікті та зирнула на мене з лютою цікавістю:
– Женю.
– Так? – підіймаю брів
– Скажи мені дещо, тільки не бреши.
Чесно кажи, чуєш?
– Ой, не інтригуй уже, – закочую очі.
– Все тобі смішки!
– Запевне.
– Так от. Ти знаєш Дарину Пилипенко?
Сідаю і намагаюся пригадати. Тільки б
не...
– Ну, я знаю одну Дарину, прізвища я в
неї не питала. А що таке?
– Ти знаєш Дарину Пилипенко, я питаю?! –
вже лютує. Ну, це Оленка. Витримка, стійкість...
– Припустимо.
– Ви її послухайте! – Олена вже верещала
як навіжена, раптом дістала з фартуха щось зім’яте та схоже на моє життя;
розгорнула та почала читати – вочевидь, це був лист:
– «...я тут встретился с очаровательной
мадемуазель Дариной. Чистый ангел! Но это не главное – главное то, что она
знает Женечку, представь себе! Попросила от неё Женю поцеловать. Ну,
посмотрим.!». Лист від Максима. І це тільки витяг!
– Ну і що? – зрозуміти Оленину
одержимість було рішуче неможливо, як я не старалась.
– Я не знаю! Тобі мало красти мої
запаски зі спідницями, ти ще й дівчину мою вкрасти хочеш! – сказавши це, сестра
ще хвильку стояла, лютуючи і важко дихаючи, а потім присіла та затулила рота
рукою, ніби сказала дещо зайве.
Зненацька картина з супрематизму
перетворилася на нудотний гіперреалізм. Що Максимові у мені подобається? Як
може помічати символізм настільки неуважна людина? Потрібно було
всього-на-всього трохи поміркувати і скласти все докупи...
Більше за все у житті я зажадала власної
смерті.
– Хіба то моя провина, що твоя дівчина
повія? – показувати хвилювання – ніц!
– Назви її ще раз так, суко! – Олена
кинулася на мене та почала душити, втім пристрасті її надовго не вистачило;
дівчина полишила мене, а сама побігла бозна-куди.
Щодня стає дедалі веселіше.
***
Був листопад; у прошарках століть
помирав Рембо. Я теж помирала, тільки тут і зараз. Мені хтілося побачити Ганну
Борисівну. Як розумні люди це називають – стокгольмський синдром? Так,
здається. Іноді я думаю, що вона – це найкраще у моєму капосному життєписі. Ні,
це від самотності. Кожному треба, аби його пестили і голубили. Думаю, більше я
потребую того, щоб мене вбили.
Андрій кудись зник, і на здоров’я.
***
Минають дні, минають ночі… Місяць тому
мама покликала панотця – думала, що я скоро відійду. Ну, можливо.
Олена поїхала до Києва і не верталася.
Зате повернувся Максим.
Не сам.
З Даринкою.
Вона зайшла до хати, така нещасна,
знедолена та безмежно ніжна. А я навіть з постілі не могла підвестись – хрипіла
тільки… Вона сіла на краєчку ліжка, і мені аж полегшало. Кажуть, перед смертю
буває невеличка ремісія.
Дарина притулила мою руку до вуст і ледве
чутно прошепотіла:
– Зіронько моя…
Та ви знущаєтесь.
Про філологічний ще згадайте.
Ой, ні, ні, ні…
– Не переймайся за Олену – я з нею все
вирішила, - далі шепотіла, – тепер все добре.
Як солодко, мене мало не знудило їй на
блузу.
Хотілося комусь зрадитись.
– Не сьогодні-завтра я помру.
Посміхається.
– Я також.
Ах, ця авангардність!
– Поцілуй мене.
Як природа могла створить щось настільки
тендітне. Хочеться ридати.
Це могло тривати вічність, втім мама з
деркачем ладна перервати все що завгодно. Що вона тільки не кричала! І гени у
мені погані, бабині, і збоченкою я стала від самогонки дядька Семена (оце мене
боляче вразило: я тільки домашню пила), і Бог таких карає, і не дарма я хворію,
і після смерті батька все пішло шкереберть… Одне нове у сценарії було – після
патетичної тиради мати взяла деяке збіжжя та пішла у затяжні гості до тітки
Катрі. Воно й добре; увесь цей святий час ми займалися тим самим, чим і тоді.
Тільки збірка Бурлюка загубилась… Але так, ми хворіли. Обидві та без особливих
полегшень. Добре, що у Даринки були ліки; моя родина бідувала десяте покоління
поспіль. Згодом усе стало неймовірно пісним та водночас неспокійним. Кожне знає
- щастя надовго не затримується. Однак, однак, однак… По селу пускали дурні
плітки – я дізналася від Максима – але кого це цікавило? У селі з розваг є
лишень церква, кладовище і поговори. Про маму колись казали, що в неї купа
коханців; може, то вона сама й придумала. А загалом серце було повне смутного
спокою. Дні плинули помітно швидше; картина знов змінювала стиль, цього разу її
накрив флер сентименталізму.
Так любо, любо стало, неначе в Бога…
***
Згодом я злегка видужала та змогла
гледіти Даринку пильніше й ретельніше; було відчуття, неначе вона забрала собі
мою хворобу, бо сердешна не вставала вже з декілька тижнів. Максим передав
пляшечку морфію – “для драматичних моментів”. Доволі непрогресивно, хоча
вірніше сказати – класично. Він також викликав лікаря з Остра, втім той нічого
нового не відкрив – лежіть, мовляв, пані, помирайте, я пропишу вам ліки, які
лише затягнуть страждання; все як завжди. Незважаючи на певні прикрощі, нам
було весело. Ми любилися щиро і не згадували про минувшину.
Мені снилася Ганна Борисівна, яка мене
журила. І все повторювалось: Піски, гай, кропива...І слова звучали, як мантра:
«Ти моя зіронька, ти моя зіронька!». Після таких снів у мене дуже боліли груди.
Даринка завше помічала мою журбу і знала, що сказати, як, і що зробити…Максим
вряди-годи приносив цигарки і підвищував настрій. Хороший хлопець, хоч і
символіст…чи, теє, декадент…хтось такий. Та це не важливо. Тітка Катря була
жінкою зі спокійним характером і терпіла мою маму, тож щастя затяглося. Олена
так і не верталася; напевно, знайшла роботу. Вона гарно шиє і вишиває. Даринка
часто діставала з шафи “Зів’яле листя” і читала вголос щось романтичне.
Плакали, здається, навіть образи на покуті, та вона все одно стверджувала, що
не знає людських почуттів.
Моя кохана кокетка.
***
А трохи потому… все. Десь у кінці
березня. Зоріло, ми лежали на печі, обнявшись, і дрімали. З вулиці линули
аромати надвечір’я, вишневого та абрикосового цвіту й озону – зранку дощило. Я
дивилася у стелю, рахувала тріщини… Раптом я відчула щось тихе й болісне, як
зойк кошеняти.
Що таке?
Я повернула голову. І все.
Дарка була така рум’яна й інфернальна, і
так само тендітна, як літня квіточка, і тепла, як пізній травень. Тільки
відчужена до болю. А потім я побачила, що їй по очах уже пішла поволока.
Моя кохана…
Знову ця клята циклічність. Далі туман,
один туман: якихось людей кликала… лікаря, дяка… дільничний приходив… родичі її
приїздили, агресували… тварюки, вам не було до Дарини діла, не потурайте її
пам’ять… і все якесь нечітке, накрите смогом. Уже і про іспити не думалось, і
про закривавлені хусточки, які прати немає сенсу, і про нирки, і про кропиву, і
про Піски, і про Олену… Порожнеча суцільна, тиша і більш нічого. Я полюбила
сидіти в очеретах коло Остра, як оце колись, і застуджуватися далі. Марні
старання – гірше вже не буде і бути не може. Мама повернулася. Точніше сказати,
повернула її тітка Катря, причиною слугувало нібито бажання мене врятувати з
безодні, а який тут порятунок! Допомогти можна було лише одним – утопити мене
немовлям. Та доста утопічних міркувань. Мої б слова та у вуха на дев’ятнадцять років
молодшій матері! Вряди-годи навідувався Максим, але вже без цигарок; це не
могло не засмучувати. Він пропонував поїхати разом до Канева: мовляв, духовний
розвиток, єдність із генієм нашого краю…Може, туберкулін зробив з нього
дегенерата? Не вірить мій розум, що людина може деградувати сама по собі, без
впливу ззовні…Стало гірко й елегійно; всі мої прагнення, сподівання й надії
повільно конали в муках. Малою я мріяла стати вчителькою. Господи! Одразу
згадалася Ганна Борисівна. Ці згадки були білими, схожими на вату та
заліплювали болюче розчарування світом і самою собою. Вони здавалися м’якими,
проте варто було підійти трохи ближче, як думки стиралися жорстким наждаком.
Доки я буду каратися?
Сподіваюсь, її поїли пранці.
***
Усе живе і не дуже раділо весні, а я
хиріла й конала. Знеболювальні вже не діяли; Максимів морфій періодично хитро
підморгував з полиці, але я не піддавалася. “Моя ситуація недостатньо
драматична”, - думала про себе, втім ретельно розмірковувала щодо необхідності
допомоги кваліфікованих спеціалістів. Дійшла висновку, що це марнування грошей.
Убити мене все одно не вб’ють – а іншого й треба не було. Знічев’я вийшла на
подвір’я. Повітря було як трунок і труїло мої спраглі легені – як добре, як
любо! Вишні цього року вродили добрі – напевно, бо пообирали геть усі, хай їм
трясця. Я сіла під жерделю та затягла «Гриця». Пташки плакали – їм було боляче
це чути. А я не переймалася.
Ех, Марусе, Марусе! Моя рольова модель.
Чого я не така? Хоча, далебі, закінчу так само…
Повз проходила Ліда, моя однокласниця.
Не вистачало ще…
– Здоровенькі були, – вітаюся, ніби
пристойна дитина.
– Привіт, Женю, – Ліда зраділа,
побачивши мене, - йди-но обіймемося!
– Навряд чи я підведусь, сонечко, –
кажу, а сама тримаюсь за стовбура, намагаючись встати. Вийшло.
– От бачиш, - дівчина засміялася. – Як
справи? Змарніла ти так, ой-ой-ой…
– Ну таке, розкладаюсь потрошечку, –
відповіла все по правді, - може, за кілька років і видужаю. Що там у школі, ти
мені краще скажи?
– М-м-м… Ти наче не знаєш, – Ліда наново
засміялася, але цього разу голосніше, - веселимося, гуляємо, може, трохи
вчимося. Ганна Борисівна, - почувши це ім’я, я здригнулася, - дуже за тебе
хвилюється. Постійно про тебе питає, мовляв, “де моя улюблениця?”
Нудота підступила мені до горла.
– Передай, нехай приходить. Я буду
чекати, – щось незриме спонукало мене сказати цю дурницю, та схаменулася я вже
тоді, коли попрощалася з дівчиною.
Ах, тільки б ти виявилася забудькуватою
та безвідповідальною, Лідо…
***
Наступного тижня я лежала з грілкою у
своїй кімнаті, як зненацька увійшла мати. Вона була напрочуд лагідна та радісно
повідомила, що до мене прийшла вчителька. Щоб ви всі повмирали, десять років
усім моя персона була байдужа, а тут… Лідочко, на біса ти мене слухала? Що ж,
нехай заходить. Здогадайтесь з трьох разів, хто це був. Ви праві. Вона сіла на
краєчку ліжка, нахилилася до мене та поцілувала у щічку.
– Чого ви хочете?
Ганна Борисівна дістала з кишені
невеличкий акуратний дзиґарик і вказала на циферблат:
– Уже котра година й доба минула, а ти й
досі ламаєшся, як гімназистка. Хіба хтось окрім українки може бути таким
незламним? – вона взяла мене за руку. Я відчула якийсь холод: напевно, це були
перстні.
– Ви мені часто снилися.
– Ще б не снилася, капоснице! Взяла і
зникла. Хіба так справи робляться? – і зазирнула у самі зіниці так чутливо, що
я на мент навіть зворушилася.
Я сіла і обняла її.
– Мені так самотньо і холодно, – не
знаю, навіщо я все це казала.
– Як мило, – від хвилювання у мене
заболів живіт, – хочеш, аби я тебе зігріла?
– Може. Не знаю. Я боюсь, – казала я і
справді боялась власних слів. За мене говорило…оте розумне словосполучення, я
це усвідомлюю.
Знов цей сміх п’ятирічної панської
дитини, яка не знала у житті горя і розпачу й не зазнає повік. Гай-гай, не
можна вбивати залишки моєї гідності принаймні мовчки?
Так от, Ганна Борисівна засміялась:
– Ти й справді українка, зіронько. Може,
скажеш, що я тебе закріпачую? Так, уяви, що ти кріпачка, а я пані! Буде легше,
- вона притулила мене дужче і поцілувала у шию.
Я зітхнула й зняла сорочку.
***
Було дійсно легше; принаймні, у крижі не
пекла кропива. Надаремне я чекала, коли відчую щось, окрім болю у нирках. З
іншого боку, саме тому я не завісилася півроку тому. Ганна Борисівна приходила
ще кілька разів, але потім перестала, і я заспокоїлася. Тепер мені залишилося
два шляхи: померти або піти у черниці. Ніщо інше не врятувало б мою пропащу
душу. Мама нічого не знала, або ж їй було однаково – скоріше за все,
квінтесенція. У нас були гості – назавтра мати сказала, що вони святкували
Пасху. Смерть підходить занадто близько.
***
Неочікувано приїхала Олена. Вагітна і зі
збіркою Старицького.
Зустріти таку штивну гостю, ясне діло,
збіглось усе село. Сестра розповідала, як зустріла симпатичного філфаківця
Грицька, як писала з ним курсові та стояла в черзі за милом, як він плів їй
вінки з мальв і майорів, співаючи народні пісні, та багато іншої літературної
романтики. Усі слухали з відкритим ротом, а коли Олена скінчила, зааплодували.
Дівчина спиталася, як село жило, коли вона раділа долі, і першим визвався
доповісти Максим:
– Сила-силенна цікавих речей трапилася:
Анничка Петренко отруїлась самогонкою дядька Семена, у Симоненків покрали весь
чеський кришталь… Зайця тут нема?... Нема, ага… так от, голова колгоспу
одружився з якоюсь киянкою – це неточно, правда…От. І Дарина приїжджала.
Олена в обличчі змінилася, коли почула
це ім’я.
– Приїжджала? І що ж, уже поїхала?
Максим почухав потилицю ніби у задумі,
але це фікція – нічого він не думав. Не вміє він думати. Розучився.
– Так теє… вона ж, сердека, хворіла
сильно. Ото й померла, – А очі прозорі-прозорі! – То ж у тебе було, Ївго?
Я тебе ненавиджу, Сатано.
Мало цього дурного звертання, ти мені ще
й могилу копаєш. Добре, продовжуй! Гарт, мені потрібен гарт…
Олена тупо дивилася в помітну лише їй безодню
скляними очима, і селяни згодом розійшлися. Мати приготувала пиріжки з
порічками, та їх ніхто не їв. Вони стояли весь день, поки не задубіли, і мама
гірко плакала. Я лежала в ліжку та чула серцем незрозумілу тривогу. Було далеко
за північ, коли Гіпнос торкнувся моїх очей, та зненацька їх торкнулося і
дивовижне проміння. «Досвітні огні?» – перебирала гадки моя романтична душа, а
виявилося все набагато прозаїчнішим – хтось увімкнув світло. Хто? Силует
нечіткий.
– Хто це? – питаю крізь сон.
Відповіді немає. Тепер бачу сама: то
Олена. Чого їй треба?
Стоїть, переминається з ноги на ногу.
Вагається?
– Що тобі, Оленко? – знов питаю.
Чую зітхання. «Ну і йди до біса», -
вирішила я, перевернулася на спину та міцно-міцно затулила очі. Раптово мені
забракло повітря; у ніздрях став запах випраної білизни, а у вухах ледве чутний
зойк:
– Суко, суко!
Олено, мені за тебе соромно.
Ти мене навіть не вбила по-людськи.
Нічого. Дурні мене гартують. Витримка,
стійкість…
Моє життя гасне. Минає нестерпна мука. А
я так і не поїла маминих пиріжків…
Немає коментарів:
Дописати коментар