Надія СОЛОДОВНИК
Окрайчик вIд зайчика
Пам’яті
батька-хлібороба присвячую
Доброго дня, моя
дорога батьківщино, моя рідна сторононько! Подумки промовляла ці слова, ховаючи
сльози від
родичів, з якими приїхала на край
хутора, де пробігло дитинство. Не змогла стримати емоцій від
побаченого. Злинули десятиліття з того часу, як наша сім’я покинула цей тихий
сільський рай і подалася до міста. Впевнена, цього б не сталося, аби
попіклувалися в той далекий час про людину, в якої сталося велике горе, коли
глава родини, цебто мій батько, ледь не втратив дружину. Та то сумна історія, і
про неї немає бажання розповідати. А на цей раз у душі – приємний і щемний
спогад про ті далекі роки. Воістину неоціненний скарб – людська пам’ять.
Грунтова дорога –
єдине, що залишилося від цивілізції, бо нею дехто із сільчан, у яких тут теж
злетіло дитинство, а згодом вони перебралися до центру села, ще вертає сюди,
аби доторкнутися душею до рідної землі або накосити пахучого травостою зі
щедрих луків. Останні збереглися, бо з року в рік навідуються до них дбайливі
господарі.
А ось колись
упорядковані подвір’я геть зовсім зникли із лиця землі – замість них високі
клени із порослю, замість садів, що вабили погляд біло-рожевим цвітом навесні і
соковитими плодами восени, багатих картопляних і овочевих плантацій розкошують
кропива, блекота і чортополох. Поза хутором – велике соняшникове поле
приватного підприємця. Звичайно, доглянуте, ні бур’янини. А шапки соняхів – з
півметра в діаметрі. «Добре господарює!» – зазначила, але від брата у відповідь
почула: «Не завжди. Бо не дотримується сівозміни, заробітну плату, хоча й
мінімальну, але платить несвоєчасно, а взимку відправляє всіх трударів на
біржу. Коли це таке було, що у селі нічого робити взимку?»
Далі за соняшниковим,
розкинулося кукурудзяне поле. А в роки мого дитинства тут хвилювалися від
подиху вітру і наливалися під сонцем хлібні лани. Лани мого тата – одного з
кращих хліборобів-комбайнерів Сумщини. Чому батькові? Ви б знали, яким він був
завзятим хліборобом! Звісно, збирав урожаї по всьому району. Але коли озимі
засівали поряд із нашим хутором, я була найщасливішою. Ще б пак! Вочевидь,
кожен милувався житнім ланом, із якого посміхаються вам волошки. Це просто
казка! Тож ми з двоюрідною сестрою, стоячи обабіч поля, завжди захоплювалися
тією красою. А одного разу потрапили в халепу через ці милі квіточки. Чим далі
сягав наш погляд, тим дужче манив до себе синій погляд волошок. І побрели вглиб
житнього поля – наші голівки ледве маячили серед нього. Аж раптом гнівний
поклик тата: «Як ви, дівчатка, сміли толочити жито?! Ви знаєте, скільки праці
людської вкладено у кожний колосок?!» Ох і перепало тоді й доньці, й
племінниці. І «ласку» вербового дубчика, який випадково потрапив татові під
руку, ми запам’ятали на все життя. Однак ніколи не гнівалися на нього. І тільки
з роками зрозуміли, чому він любив поле – широке, безкрає, любив вирощувати
хліба і беріг кожну крихту сонячного буханця, спеченого чи то маминими, чи то
бабусиними вмілими руками. Цього вчив і мене, і свою племінницю, і всіх
хутірських дітей: «Під хлібну скибочку підставляйте човником долоньку, щоб
жодна крихітка не впала». Він не міг дозволити собі і всім, хто був поряд із
ним, викинути суху чи зацвівшу скибочку хліба. Навіть не допускав до цього. А
якщо й траплялося так, то та скибочка віддавалася худобі чи птиці.
Батько дуже любив
смакувати хлібом просто так: взяв шматочок і зжував. Його обличчя осявала
посмішка, коли на столі красувалися виставлені вряд щойно спечені мамою великі
круглі буханці. Тоді він з гордістю промовляв до неї: «Думаю, що цьогоріч
намолоти будуть ще більшими. Бачила, яке колосся хвилюється». Бувало, й
зронював сльозу, коли мова заходила про голодне дитинство, розкуркулювання його
дідуся – невсипущого трудівника, який власноруч обробляв власну нивку, свою
маму, котра рано відійшла у Вічність, залишивши сиротами п’ятьох дітей, другу
маму, котра їх виростила і вивела в люди, бо батько загинув, визволяючи Київ
від фашистської навали.
Весь наш родовід
був хліборобським. Тому тато мав намір з гідністю продовжити цю святу справу.
Але зашкодила війна. Пройшовши через каторжні роботи в Німеччині (його
17-річним туди фашисти примусово вивезли), він знав, що таке голод і нестатки,
тому після визволення і проходження служби у нашому війську, повернувся у рідне
село. Освоївши у школі фабрично-заводського навчання всі види тодішньої
сільськогосподарської техніки, що працювала на полях, він високо ніс почесну
місію хлібороба. Його завжди кликало поле – влітку золотаве із добрим колоссям
ранніх зернових культур, восени – смарагдове цукрових буряків.
Найбільше
піднесення панувало у батьківській душі, коли збирав урожай. Воно торкалося й
мого маленького серденька. Ось я, дівчатко, біжу польовою дорогою або стернею,
що роздирає малі ніжки до крові (та, дарма), із біленьким вузликом у руках до
татового комбайна, що бовваніє на горизонті. У тому вузлику – обід для тата, а
в душі – щастя. Щастя від того, що він, пообідавши, обов’язково дозволить мені
пройти з ним хоч б одну загінку. І я, тримаючи маленькими рученятами разом з
його дужими руками штурвал, співаю від радості. А потім, коли прибігаю додому,
мама, дивлячись на моє замурзане обличчя, припавше пилюкою рожеве платтячко,
промовляє урочисто: «Хлібороб ти мій маленький».
А ввечері я з
нетерпінням чекаю на тата. Чому? Хіба вже встигла скучити за ним? Щойно ж
бачились. І скучила, і чекаю гостинця. Та де ж він серед поля може його
віднайти? А тато мудрий: «Ось, доню, тобі зайчик передав», – і простягає мені
окрайчик від хлібини. Він пахне трішки полем, трішки навіть залізом,
зачерствілий від вітру і сонця, але такий смачний... Бо це гостинець. Та ще й
від зайчика. Це була наша з татом казка, яка й досі у моїй пам’яті.
Йтимуть роки. У
мого тата з’являться онуки, потім – правнуки. Змінюватимуться ситуація в суспільстві,
стосунки між людьми. Але отой щедрий зайчик із покоління в покоління
приноситиме гостинчик – вже не окрайчик хліба, а в іншому вигляді — печиво,
цукерки, булочка. Та головне, що приноситиме, що лишиться традиція берегти
хліб, а ще пам’ять про дідуся-хлібороба.
Немає коментарів:
Дописати коментар