На конкурс ім. І. Багряного

Біографія автора

Литвиненко Валентина Володимирівна, народилась 1 січня 1948 року  в селі Олександрівка Покровського району Дніпропетровської області. Закінчила заочно факультет журналістики Київського держуніверситету.

Спочатку працювала редактором колгоспної багатотиражки, потім - кореспондентом газет «Радянське слово», «Приорільська правда», «Нікопольська правда», була редактором багатотиражної газети «Строитель», газети «Патріот Придніпров’я», завідувала відділом в обласній газеті «Зоря». Член НСЖУ.

Співпрацювала з республіканськими ЗМІ, публікувала оповідання в журналах «Истории из жизни», видавала власний журнал «КМС» - Красота. Молодость. Сила. Написала кілька книг: «Ювілейному – 25: зрілість молодості», «Почесний залізничник Росії – син землі Придніпровської», «Широчанська школа – сторічний храм виховання», «Сергей Бычков – Опыт. Сила. Созидание», «Станіслав Воротниченко: Селянин – не професія, а спосіб життя» (за цю книгу нагороджена Дипломом третього ступеню як лауреат літературного конкурсу імені письменника Михайла Селезньова), нагороджена як редактор Дипломом Дніпропетровської обласної організації НСЖУ в честь 5-річчя газети «Патріот Придніпров’я». У листопаді 2019 року стала лауреатом Міжнародного фестивалю літературних видань «Рідкісний птах-2019»,який проходив у м. Дніпро.

Працює заступником редактора обласної газети для осіб з інвалідністю «Естафета».

Валентина ЛИТВИНЕНКО

Як теща стала мамою…

Тітка Марія, наша сусідка, хвалилась, що хоч співати й не вміє - ніколи в житті й не спробувала - зате відчуває, що гурт співає не так.

- І що з того? Ви ж не можете підказати чи поправити? Співати - не те, що в степу полоти...

- Я ж і кажу: не знаю як, але не так!

Дивувались ми тітчиній завзятості. Тільки затяг­нуть на кутку села пісню вона вже тут як тут. Хоч би ж підсобила чи сльозу змахнула, як ото буває. Та ні ж - дослухаєть­ся, очі примружує, головою, знай, похитує, зітхає:

- Не так співають!

У людей вже терпець ури­вається:

- А як, Маріє, як? Заспівай та й буде так!

Тітка мерщій з призьби зіска­кує, чимчикує собі додому. Жінки незлобиво покепкують та й про­довжують:

Дай же мені, дівчино,

Повече-е...повечеряти-и...

Котиться пісня вулицею, у кож­ному дворі прислухаються і не пи­тають: чи, бува, не празник сьо­годні? - бо знають, що співаєть­ся тоді, коли душа просить. Не було тоді телевізорів, у клубі рідко коли кіно крутили. А співоцькі душі не вгамовувались. Одна до одної так і линуть, хоч удень десь і гиркнулись - уве­чері все прощається. Обнімуться, схилять голова до голови, співа­ють та дослухаються до тепла, яке підступає і бринить по всьо­му тілі...

Так ведеться: умієш віники в'я­зати — в'яжи, вмієш косу відкле­пати — то й сусідові поможи. А хвалитись чи гудити — не варто, бо недовго й зневаги від людей зазнати.

Прийшов в одне сімейство зять. У приймах, кажуть, не мед: теща примушує курям ноги на ніч мити. То злі язики плещуть або такі жарти. А все ж таки Віталій з острахом поріг переступав. Діватись йому нікуди. Гуляв би та гуляв собі з Яриною, так її ж мати, тітка Марфа, одно докоряла доньці:

- Хіба ж так стрічаються? Ви ж уже набридли одне одному: живете, як подружжя, тільки й того, що вранці розходитесь. Со­ром та й гріх! Одружуйтесь або розбігайтесь, не страміть мене!

Ярина піддалася на материні умовляння. Почала й Віталієві на­шіптувати:

- Вітусику-мусику-пусику... Хочу, щоб ти в нас жив! Не веди мене до свекрухи, мені біля мами гарно, та й хату вона на мене пе­реписала...

Умовила. Прийшов зять. І по­чалося. Наче нехотя, а потім ча­стіше й частіше підбивав тітку на сварку:

- Живу у вас, а наче й не ха­зяїн! Усе тут по-вашому, а не по-моєму!

- Та хіба ж я тобі що боро­ню робити? Берись хоч і зараз: город волочи, нужник у дворі підправляй, душову зроби... Як он у сусідів, вода у виварці за день на сонці нагріється, увечері відкрий краник, під дощиком ску­пайся — та й свіжо спати в білій постелі.

Не слухає Віталій, одно бур­чить. Спека надворі, дерева в сад­ку засихають, хоч би відер по п'ять під кожну черешню вилив — йому байдуже. В курятнику сідала перекособочились, треба підлаштувати — наче й не бачить. А яйця свіженькими підбирає...

Що й казати! Підпивати став. П'яненьким ще більш прискіпуєть­ся: не хазяїн я у вас, нічим вам не догодиш, хоч би й день, і ніч старався.

Сумує мати. Якби знала, що таке життя настане, хай би стрічалися — поки віку, поки й сонця. Хто знає, скільки б та мука тривала. Трапився випадок: отримала Марфа листа від да­леких родичів покійного чоло­віка. Кликали в гості, писали, що Никифорова сестра дуже за­хворіла, хоче перед смертю по­бачитись. Зібрала мати нехитрі речі, помітно зраділий зять охоче відвіз її на станцію в кабіні самоскида, посадив у потяг і витер спітнілого лоба:

- Ось тепер я й хазяїн!

З чого ж починати? Усе, що теща веліла робити, — зроб­лено чужими дядьками за мо­горичі та гроші. Йому зали­шається самому шукати зачіп­ку. Хвіртка вже набридла — на шворці тримається... Заказав залізні ворота, привіз, устано­вив. Тягнуть по вулиці газ — вступив до гурту, в кооператив. Із газового господарства зага­дали перебудувати сіни. Обду­мав, заходився мурувати та класти веранду, а далі й ванну встановив.

 Ого-го-го! Скільки всього переробив, теща й хати не пізнає. Ох, і гірко Віталію про тещу згадувати. Приїде — знову руки в нього опустяться, ліньки нападуть.

Аж ось лист із Тернів. Пише Марфа, облюбувала собі хатин­ку поруч з родичами. Недоро­га, вони й підсобити можуть з грішми. «Скоро приїду, щоб речі забрати, хоч їх і небагато. Машинку швейну «Зінгер» забе­ру — то мамин подарунок мені на вісімнадцятиріччя, татусеву шафку під посуд — сам змай­стрував, коли я на Різдво чхну­ла за столом... Що ще? Та нічо­го! Хай усе вам лишається! Я ж у могилу нічого не візьму. А так, поки житиму, хочеться, щоб щось рідню нагадувало».

Приїхала теща під травневі свята. Здивувалась молодим де­ревцям, що з'явились у садку, поторгала металеву хвіртку — не скрипить, дебела така, у голубий колір пофарбована. Через палісадник височать чер­воні стовпчики, на них — газо­ва труба жовтого кольору. Коли ж вони все встигли? І півроку не пройшло, а вже он яка веранда гарна, фіранки висять, квіти на підвіконні. Якби просила — ні за що не добилась би таких зру­шень... І прикро наче, і гордість бере за молодят, що живуть не згірш сусідів. Молодці!

Отак з осяйним лицем і поріг переступила. Тихесенько на лав­ку присіла, сумку біля ніг поста­вила. Глядить, а зять на кухні по­рається. Кухня простора, на по­ловину веранди влаштована. Без дверей, самі новенькі одвірки, та прозора занавісочка на них ви­сить від мух. Добре тещі видно, чим зять на кухні займається. Марфа очам не вірить: січе бу­ряк на борщ! Дощечка чиста, як відполірована. Ножичком тільки: цок, цок, цок... Тоненькими скибочками. А потім перегортає та впоперек знову: цок-цок, чик- чик... З дощечки — в горнятко на газовій плиті. Бурячок варить­ся, а він — до морквинки. Та­кож дрібненько січе, далі — ци­булинку. А капуста ж де? Ага, вже поруч у воді в каструльці відмокає, щоб духу капустяно­го позбутись. Правильно!

Диви! І томат на сковорідці не просто на олії, а борошен­цем засмажує. Буряк брав не вінегретний, а борщовий — гарний колір, наче малиновий.

З дороги у Марфи аж у жи­воті забурчало. Пахощі від того зятевого горнятка залоскотали ніздрі. Теща ковтнула слину та й замислилась. Чого ж ти, хлоп­че, при мені таким не був, чого тільки вередував за столом та комизився?

А Віталій тим часом вже кріп зелененький з вареним яйцем січе. Ще й старого сальця ма­ленький шматочок туди додає, дрібнісінько ріже, ножем при­давлює на дощечці, щоб його й не знать. Соковиту синю ци­булинку розтирає на кашку разом зі старим салом. Вкидає все те під самий кінець, після картоплі та капусти, накриває кришкою горня і вимикає газ. Борщ умліває...

Хотілося Марфі швиденько підвестися та й чкурнути самій на станцію. Чого його підгляда­ти? Хай живуть діти та тішать­ся. Ач, як гарно їм без мене! Запекло, защеміло під серцем. Прикро стало, образа душила, не давала перевести дух.

Раптом: брязь! Зять побачив тещу і ополоник впустив із рук:

- Мамо... А чого ж ви там, на лавці? Проходьте та пере­вдягайтесь. Мийте руки, мерщій до столу. Вже борщ поспів. Бачите, ми вас чекали! Поки Яринка з лікарні повернеться...

- Як з лікарні? Що ста­лося?

- Та вона ж на дев'ятому місяці, мамо...

- І не писали, — видихнула з полегкі­стю мати. — Коли ж дитя народиться?

Зять по-змовницьки підморгнув, дістав з підвіконня мобільний телефон, щось над ним почаклував і неголосно спитав:

-  Як ти там, сонечко? Що?! Вже привезли із родзалу? Так чого ж ти мовчиш? Тут і я, і мама — переживаємо... Так, так, вже приїхала, ось сидить по­руч! Дати їй трубку? Нате, мамо!

Марфі усе незвично: і що зять так часто її мамою називає, і що трубка та слизька, як мильниця, куди тулити — не знає. Тремтя­чим голосом в оту штукенцію каже:

- Здрастуй, донечко, та й кого ти нам подарувала? Синоч­ка чи донечку? Віталик і не спи­тався... А звідки він знав? Та-ак, ви ж тепер усе наперед знаєте, апаратура в лікарні все показує... Кажеш, донечка? Ой, як гарно, що в маю родилась, вже теплінь на­дворі, пелюшки швидко сохнути­муть... Не буде пелюшок? Та як це... пам-пер-си? Що воно за мана? Дитинці ж пелюшечка — миле діло. І сповивати, щоб не росло кривоноге! Доню! Чого ти замовкла?

Покрутила в руках ту мильни­цю та й віддала зятеві. Заодно й помітила зміни на його лиці. Наче хмари прокочувались з лоба й до підборіддя, недобрим блиском стрельнув погляд:

- Ви б, мамо, не втручались: сповивати чи не сповивати... Об­ходились же без вас. Дещо тями­мо й самі, як бачите, — обвів поглядом по кімнаті. — Газ про­вели...

- Я бачу, — поникла теща. — Молодці, що від людей не відстає­те... Ось і нове поповнення в сім'ю привезете. Колись і ми з Никифором самотужки... Що тямили, що не тямили, що в людей питали та вчилися. А хто ж вам підкаже, як не рідна мати, а тепер вже й ба­буся? Га? Синку, не сердься... Важко мені на чужині, важко без вас. Вже як виженете, тоді...

- Та хіба ж вас хто вигонить? Живіть собі. А тільки... Я вже зви­кати став, що не в приймах, а сам хазяйную. Зможете не втручатись — будь-ласка. Ваше діло: спочи­вати. Он і кімната вас дожидаєть­ся. Стеліться та й лягайте. Я там кватирку приспособив — свіже повітря, чути, як пташки співають. На Трійцю чебрецю натрусимо на підлогу. Буде, як у раю. Ви ж так любите. Тож і живіть у своєму маленькому світі. Зможете? Щоб не втручатись і не командувати. Згода?

- Добре... — прошепотіла пе­ресохлими устами Марфа. — Я по­стараюсь.

Хоча сама ще не могла усвідо­мити, як воно буде...