На конкурс ім. Івана Багряного

Микола  Ремньов

Микола Ремньов – автор десяти книг. Його роман  «Не плач, кохана!» займає особливе місце в пострадянській українській літературі. Як правило, сучасні автори використовують кримінальну тематику для створення розважальної літератури. Микола Ремньов виступає, як послідовний продовжувач української класичної літератури, яка розповідала правду про в'язниці і  табори  в Радянському Союзі..

     В інтернет–журналі подається лише уривок з роману.  Друковане видання його можна придбати по всій Україні  в  книгарнях «Є»,  інтернет-магазині «Якобу».  Електронний варіант під псевдонімом Нік Ремені  розмістило видавництво Стрельбицького.

Не плач, кохана!

Зайнятий  мирною  творчою працею, радянський народ під керівництвом партії  Леніна – Сталіна здобуває значні перемоги на всіх фронтах комуністичного будівництва. Народне господарство нашої  країни йде по шляху безперервного потужного підйому. В новий, 1952 рік радянські люди вступили з твердою впевненістю в своїх силах, з непохитною рішучістю домогтися ще більших успіхів у розвитку соціалістичної економіки й культури.

Газета «Правда» від 8 січня 1952 року.

Тисячі лісозаготівельників трудяться в тайзі. Озброєні першокласною  вітчизняною технікою, вони заготовляють ліс для потреб народного господарства країни.

Лісозаготівельний сезон у розпалі. Вдень і вночі не змовкає шум на лісових ділянках.

Газета «Правда» від 21 лютого 1952 року.

Глава 1

ЗА УРАЛОМ

У приміщенні стоїть дзвінка тиша. Чи то  гудуть дроти лінії електропередач, яка йде уздовж барака, чи то ледь чутно гуде двигун  електростанції нашого виправно-трудового табору. За покритим товстим шаром паморозі склом  вікон ледве помітною світлою смужкою нагадує  про себе  промінь прожектора.

Страшна  якась тиша. Ряди двоярусних дерев'яних нар не розриваються хропінням втомлених за день арештантів. Все причаїлось. Все мовчить. Сплю у всіх гнидниках, які у мене є, включаючи куфайку.  Укрився з головою ковдрою. Все одно мороз пробирає до кісточок.

Усе моє тіло гуде. Мене охоплює сон. Пливу кудись у теплі краї, на милу Україну. До  будинку мами і тата… 

Відкриваю очі. Дивлюся на стелю, покриту памороззю. Озираюся на стіни. Вони теж білі. Ніби все покрито білою фарбою.

Не тільки стеля і стіни, все. У тому числі нари й арештанти, які на них лежать.

Зверху на мене сипле дрібний сніжок. Це іній відривається від стелі і  білим порошком опускається на нари.

На мить мені здається, що  опинився в білому льодовому царстві. Оглядаю свої володіння з другого ярусу нар…

Ця райдужна, майже фантастична картина захопила мене лише на мить. Майже відразу до моєї сонної свідомості дійшло: барак замерзає.

У мене теж холонуть руки і ноги, серце моє б'ється тихо й нерівно. Ще якийсь час ‒ і воно зупиниться. Замерзне кров. Моя душа понесеться в холодне сибірське небо. Мої рідні навряд чи дізнаються про обставини моєї смерті. Лише ангели небесні будуть знати та такі ж, як я, друзі по нещастю, яким випаде щастя  залишитися в живих.

Обережно висовуюся з-під ковдри, зусиллям волі змушую рухатися заціпенілі руки й ноги. Внизу піді мною, на першому ярусі, на нарах лежить нерухомо Іван Чуб. До таборів він працював на Миргородській  машинно-тракторній станції. Спочатку на «Універсалі», потім на інших тракторах, переважно марки ХТЗ, про яких казали в народі, що «воно не їде, не везе», орав поля в господарствах  району.

Коли  голили чорну непокірну шевелюру, виривався. Потім цілий тиждень погладжував лису голову і питав:

– Де мій чуб?

Сповзаю на підлогу. Знаходжу в собі сили, щоб підійти до нар Івана. Термошу його за плече:

– Чубе, вставай! Замерзаємо!

Чуб не подає ані звуку. Б’ю  його по  синіх холодних щоках.

Іван не реагує. Трясу щосили   за плечі.  Невже замерз?! Іван відкриває скляні очі, каже, пересилюючи себе:

– Відчепися!

– Вставай, Чубе! Замерзаємо!

Ніякої реакції.

Знову щосили  б'ю Івана по синьому обличчю:

– Піднімайся!

Нарешті він встає. З нього опадають вкриті інеєм гнидники. В тому числі звалюється з лисої ріпи шапка-вушанка. Сидить нерухомо, як ліловий лисий бовдур. Нарешті повільно повертається до мене. Дивиться темними очима, не може зрозуміти, що відбувається.

– Що ти витріщився на мене чорними зеньками. Ворушись, якщо хочеш жити. Ще трохи – і ми б з тобою віддали кінці.

Високий, жилавий, колишній механізатор повільно спускає ноги з нар, взуває  старі валянки.

Це він робить, як в уповільненій кінозйомці, насилу пересуваючи ноги і руки і все своє  застигле  тіло. Потім знову сідає на нари.

Несамовито розтирає ноги, руки, обличчя.  Пальці його стирчать, як вила. Не згинаються, але він продовжує несамовито працювати ними.

– Чубе, треба будь-що  дістатися  груби. Інакше ми замерзнемо.

– Я не можу. На тобі, напевно, гнидників більше було. Я майже готовий. Я відчуваю, що мені залишилися хвилини. Я віддаю кінці.

Чуб продовжує розтирати руки й ноги і все своє жилаве тіло. Він знову робить спробу встати, але у нього нічого не виходить. Я нарешті розумію, що зараз і його життя, і моє, і всього барака залежить тільки від грубки. Від того, чи буде вона горіти, чи ні.

Дивлюсь на біле сонне царство. Барак повільно застигає. Стоїть страшна дзвінка тиша. Хоч би  хтось  подав голос, хоч би когось  покликати на допомогу. Нікого не чути. Всі лежать, як мерці.

Здається, що ми з Чубом тільки одні живі в цьому сонному царстві.

Я чітко розумію, як зараз потрібно діяти. Чуб уже нічого зробити не може. Його тіло скував мороз.

Сідаю на нари поруч із ним. Дивлюся на  найближчу до нас грубку. Мені до неї треба обов'язково дійти, хоч доповзти навкарачки.

Відштовхуюся від нар. Роблю кілька повільних кроків і не можу рушити далі. Сідаю на підлогу.  Мої руки й ноги з кожною хвилиною усе сильніше сковує мороз. Якщо буду сидіти, замерзну. Стаю на коліна, працюю закляклими руками. Ось вона – грубка. Ось вони ряди заздалегідь заготовлених  дров, акуратно складених біля стіни.

Відчиняю дверцята. Там невеликими острівцями ледь жевріє жар. Так і є. Чергові грубку недогледіли.

Закидаю товсті поліна з хвоєю в  закопчену пащу. Звідти валить чорний дим. Але дрова не розгораються. Димлять прямо мені в обличчя. Їм наплювати на те, що бараку зараз потрібно тепло. У них свої закони.

Гарячково озираюсь навколо. Знаю, що є металева каністра  з соляркою. Але куди вона поділася? Куди її засунули чергові? Повзу вздовж акуратно складених дров. Нарешті знаходжу її за одним із рядів. Притискаю до себе, відчуваю, як при кожному моєму русі всередині каністри колишеться з боку в бік рідина і вся металева ємність здається живою. Боюся, як би вона не вислизнула з моїх неслухняних  рук.

Біля грубки заливаю руду рідину в консервну банку. Туди ж додаю трохи клоччя. Запалюю кресалом. Чекаю, допоки вогонь  розгориться сильніше. Тільки потім плескаю палаюче рідке місиво на дрова.

Спалахують яскраво-червоні язики полум'я. Вони, ніби живі, танцюють у безладному танці. Потім розгораються по-справжньому. Вогонь гуде, віддаючи  бараку своє тепло й силу.

У моїй свідомості проноситься рятівна думка: «Отже, будемо жити. Хто не віддав ще кінці, вже не замерзне».

Відчиняю двері, дивлюся в топку, де гудуть, розриваються сухі хвойні поліна, підповзаю впритул до вогненної пащі. Сиджу біля відкритого вогню до тих пір, поки терпіти вже несила. Боюся, як би з мого обличчя не вийшла смажена відбивна.

Закриваю дверцята топки. По всьому моєму тілу вже пройшло рятівне тепло, з'явилися сили. Я вже підводжуся з підлоги.
– Іване, – кричу Чубу, – піднімай людей, не давай їм замерзати.

 Чуб встає з нар, тримаючись за них обома руками, підходить до сусіда Мишка Молдавана. Взявши один одного під руки, вони повільно просуваються до мене.  

Поступаюся їм місцем біля грубки, а сам, вже прогрітий і зміцнілий, знову відчиняю дверцята і закидаю в жарку  кам’яну утробу нові поліна.

Вогонь розгорається з новою силою. До дверцят вже неможливо доторкнутися.

Розігрілася  цегла, де  вузькими колодязями  рухається дим і лише потім

трубою виходить назовні. Пече навіть через куфайку. Широко розставивши руки,  всім тілом вбираю рятівне тепло. Барак прокидається. Скриплять нари, лунає глухий кашель, хрипкі голоси, човгання ніг. Налякані холодом, арештанти пробиваються до грубок, які вони вже частково  обліпили.  Грубок розгорається все більше. Але до них все одно не можна пробитися. Їх не вистачає. Дуже багато охочих притулитися до гарячої цегляної стіни. Кожен бореться за своє життя. Тоді ті, хто не зміг пробитися до джерела тепла, знаходять рятівний вихід. Вони прямо на підлозі розпалюють багаття.  Їдкий чорний дим повільно піднімається до перекриття, тих невеликих душників, які передбачені проектом. Бетонна стеля спочатку втрачає білий колір, набуваючи свого справжнього  –  сірого . На нас падають уже не сніжинки, а дрібні краплі дощу.

Іван Чуб і Мишко Молдаван поступово прогріваються, але не хочуть іти від

рятівного тепла. Мишко – середнього зросту, добре скроєний чоловік, якому, напевно, скоро буде п’ятдесят. Він – місцевий, до того, як отримав термін, працював у будівельній організації. Одного разу не витримав, побив нахабного виконроба за те, що шахраював, закриваючи наряди. Наніс йому тілесні ушкодження, які призвели до каліцтва. От і заробив своє. Здогадуюся, що своїм походженням він зобов'язаний сонячній Молдавії або південним районам України. Про це говорить смагляве обличчя, темно-карі очі, які час від часу стріляють влучними поглядами у співрозмовника з-під постійно опущених вій. Його колись смагляве обличчя зараз нагадує шматок синього м'яса. Насилу згинаються колись рухливі ноги. Він не може ворушити руками,  вони стирчать у різні боки.

 – Мені вже снилися теплі краї, – пояснює він мені. – Ще трохи – і пішов би в гості до Бога.

Незважаючи на моє сміливе припущення, Мишко вважає себе  сибіряком з діда-прадіда, хоча старші розповідали йому, що ще його прабабусю вивезли з Одеської області. Вона там жила у великому молдавському селі Липецьке.

‒ Ще трохи,  – кажу йому, – і ми всі б вирушили в гості до Бога.

‒ Якби ти не прокинувся, так би воно й  було. Вважай, що цього разу нам пощастило, – промовляє Молдаван, у якого зуб на зуб не потрапляє.

Біля нас уже виникла величезна юрба. Рятуючись від холоду,  арештанти пробиваються ближче до вогню. Масивний, високий Федя Чмо пробирається ближче до грубки, біля якої ми з  Молдаваном гріємося. Розштовхує потужними ліктями промерзлу братву, яка не може опиратися силі  колишнього приймальника хутра. Нахабство – друге щастя.

– Куди преш, Чмо? В морду хочеш? – Невдоволено відриває груди від кам'янки Молдаван. Він ще не встиг прогрітися. Але вже розробляє праву руку. 

Федя  продовжує пробиватися до грубки.

– Порятунок замерзаючих ‒ справа рук самих замерзаючих, – відповідає він, продовжуючи нахабно розштовхувати більш слабких ув'язнених, лише б притулитися до гарячої поверхні. Він боїться віддати кінці. Йому не хочеться завчасно зіграти в ящик.

Синій від холоду Мишко пропускає вперед Чмо, а потім збоку завдає потужний удар в щелепу. Федя валиться на оточуючих, але впасти йому не дають. Його масивне тіло витягують з натовпу і кидають на нари. Там він приходить до тями, лає Мишка і плюється кров'ю.

Федя ніколи не наїдається. Він відчуває постійний голод. Його шкіра бовтається, як ганчірка. Обвисають худі щоки колись вгодованого обличчя. Все своє існування Федя підпорядковує тому, щоб угамувати голод. Щоб набити свою утробу, нічим не гребує.

З'являються вертухаї, в тому числі сержант Іванько, вважай, мій земляк (із сусідньої області). В теплих кожухах. Рухаються не поспішаючи. Оглядають нари. Виявляють тих, хто не зміг пережити дуже холодну ніч.

До барака  повільно повертається тепло. Він потопає в суцільному тумані з водяної пари і диму. Братва вже трохи прогрілася й отямилася. Підраховує  втрати.

Ми з Молдаваном, нарешті, теж  прогрілися. Поспішаємо до нар Петі Труби. Тривожне передчуття не дає спокою. Чому він лежить, вкритий з головою ковдрою? Хоч би ворухнувся чи що? Мишко першим зірвав ковдру, сказав:

– Труба, вставай!

Ніякої реакції. Намагаюся торсати Петю. Відчуваю пальцями затверділе тіло. Кажу тихо Мишку:

– Запізнилися будити!

– Чому це Бог забирає хороших людей, а всяке лайно обходить стороною? –  питає він, знімаючи з лисої голови шапку-вушанку.

– Це, дійсно, несправедливо, ‒ додаю я. ‒ Добрий, хороший чоловік відійшов у вічність, а всякі мерзотники  продовжують  коптити небо.

Бригадири оперативно формують спеціальну групу. Братва йде уздовж  нар, збирає жмуриків, виносить їх до вхідних дверей  барака, щоб потім, коли підженуть транспорт, відправити трупи до  моргу.

Тягають, мов колоди. Голови лежать в одного на плечах, ноги – в іншого. Дивимося з Молдаваном, як виносять до проходу мого земляка путивлянина Петю Трубу.  Валянки  ніби примерзли до підлоги, хоча вона  вся в калюжах. Ми з Мишком чомусь не можемо зрушити  з місця. Не можемо відірвати погляд від двох паханів, які його несуть. 

Складається враження, що несуть  статую зі складеними на грудях руками. Як лежав на нарах, так  навічно і заснув. Абсолютно нерухомий. Тільки  звисає  лахміття його гнидників.

Худий, довгий, Труба постійно скаржився на здоров'я, на важку роботу і вбоге  харчування. Ще вчора ми з ним і Мишком мріяли про справжній чорний хліб, не про той, схожий  на глину, що дають нам у таборі.

Труп Петі принесли до проходу, кинули, мов колоду, до інших покійників. Більшість живих не виявляють до них ніякого інтересу. Зайняті своїми невідкладними справами, проходять повз, іноді спотикаючись об мерців.  Сьогодні одні, а завтра приспіють інші жмурики. Холод перевіряє на здоров'я і витривалість. Не встояв –  пішов на той світ.

Спостерігаємо з Молдаваном, як Чмо підійшов до покійників. Він ще витирає ніс, з якого сочиться цівка крові, він ще не прогрівся як слід, але не забуває вчорашніх образ. Посмоктуючи скоринку глинистого хліба, голосно плямкаючи товстими губами, пнув труп Труби ногою.

Чуємо його гугнявий голос:

– Бичка пожалів. Накурився. На все життя. І на той світ припас. Гад.

Обличчя Мишка покривається синім рум'янцем. Він зривається з місця. Що є сили дає тупим валянком під зад знахабнілому Чмо.

Той не втримався. Завалився на бетонну поверхню підлоги обличчям вниз. Підхопився. Витер рукавом кров, яка  капала з носа. Кинувся до Мишка. Я встиг зупинити його і сказав:

 – Правильно зробив  Молдаван. Побійся Бога. Петя вже мертвий! Навіщо його тусати?

Чмо змінився в обличчі.

– Яка легка смерть! – позаздрив. – Заснув ‒ і не прокинувся.

 – А ти сам спробуй. Може,  і в тебе вийде, – ніяк не може заспокоїтися Молдаван.

Федя  не змушує себе чекати:

 – Ти помри сьогодні, а я завтра.

– Я Трубі не заздрю і на той світ не поспішаю, –  пояснює йому  Мишко.

 ‒ Я тебе урию, суко, ляжеш поруч із Трубою, – каже Чмо і сунеться масивною фігурою на Мишка. – Ти мене вже дістав.

Молдавана не так легко залякати. Він стає у стійку перед масивною фігурою Чмо, який пре буром, не помічаючи навколо нікого, крім свого ворога. Я гарячково думаю, як запобігти зіткненню. Обидва супротивники  не поступаються  один одному.  Не відомо, чим закінчиться їхня бійка. Ясно одне: без крові не обійдеться.

На щастя,  вчасно  з’явився сержант Іванько.

– Розійдись! – голосно закричав він.

Але доведений до кипіння Федя Чмо не помічає охоронця. Сержант Іванько не змушує себе довго чекати. Завдає удар прикладом автомата по його великій голові, яка чимось нагадує гарбуз. Федя валиться на підлогу. Не перший раз сьогодні. Насилу піднімається. Кидає у бік Молдавана ненависний погляд і каже:

– Ти у мене все одно своє отримаєш.

– Як таких негідників земля носить! – дивується Молдаван. – Ти його хоч убий, а він все одно своє.

Ми з Мишком підходимо до Валери Окуджави. Він продовжує лежати, не виймаючи рук з-під ковдри. Валера – корінний сибіряк. Це ‒ світлий, завжди усміхнений чоловік років сорока – нічого не має за душею, окрім таланту.

Він народився і виріс в Анжеро-Судженську. Грав і співав, читав свої вірші у підпільному борделі. Трахав усіх дівок підряд, своїх палких прихильниць, які, відкривши рота і часто витираючи очі, щоб по щоках не побігла чорна фарба, до пізньої ночі слухали  його пісні, а коли двері закладу зачинялися, йшли за ним юрбою до самого його будинку. Улюбленець публіки не тільки використовував своїх численних прихильниць, він пив горілку, курив анашу, не проти був побалуватися грою в карти.

Коли міліція накрила притон, його справжнім організаторам вдалося ухилитися від покарання. Валеру підставили й розкрутили на повний термін. Валеру прозивають Окуджавою, хоча він без вусів і взагалі не має з відомим бардом нічого спільного. Крім того, що співає пісні під гітару. Сьогоднішній мороз він переніс порівняно легко. А зараз, коли  бараком  пройшла рятівна хвиля тепла, і зовсім розслабився.

‒ Чи пеніс грієш, щоб не відмерз? – питає, усміхаючись, Молдаван.

Окуджава вийняв руки. Там, де закінчувався його тулуб і починалися ноги, ковдра відразу піднялася вгору, точно обеліск. Він бачить, що ми помітили  зміни, які сталися,  і  усміхається.

 – Піднімайся! Весь барак вже на ногах, – кажу.

– Як я встану, якщо Валерка не дає?

– Піди на двір для худоби, – сміється Молдаван. – Сунеш кобилі Асьці.

– Я ж не дістану.

– Ящик підставиш і дістанеш.

– Де я його візьму?

– У Шалого запитай, де взяти. Вдув кобилі, як годиться, – сміється Мишко.

– Вставай! Хавати підемо, – нагадую я.

– Як я встану, якщо Валерка стирчить, як залізний.

– Вже давно б здрочив. Це все одно,  що поссяти сходити. Зайву рідину поки не зіллєш, він не заспокоїться, – продовжує напівжартома пояснювати Молдаван.

Нарешті, Окуджава піднімається:

– Зачекайте мене. Збігаю до туалету, треба Валерку заспокоїти.

– Енергійніше рукою працюй, – радить йому Молдаван, який, здається, забув і сутичку з Чмо, і холодний ранок, і що від нас пішов кращий кореш Петя Труба, і зараз зайнятий тільки стурбованим Окуджавою. – Без сніданку нас залишиш.

Строєм ідемо до їдальні. Скрипить сніг під валянками. Ми в куфайках, в шапках-вушанках, туго зав'язаних під підборіддям. Наші сині обличчя відразу ж застигають. Над строєм від  нашого дихання здіймається хмара.

Товстими ватними рукавицями до крові розтираю обличчя. Боюся, як би воно не замерзло. За парканом з колючим дротом піднімається багряне сонце, яке цього дня нікого не зігріє. Може, трохи розтане сніг на дахах будівель, може, навіть з'являться в деяких місцях маленькі бурульки. Але до справжньої весни з її відлигами, галасливими струмками і іншими витівками  ще далеко.

Наш виправно-трудовий табір знаходиться на околиці невеликого  міста в тайзі. Він обнесений високим цегляним парканом, який вінчає колючий дріт. Всередині територія ділиться на чоловічу й жіночу зони. У чоловічій розташовується керівництво та підрозділи охорони табору,  бараки ув'язнених, їдальня, бараки посиленого режиму, камера зберігання, санчастина, клуб із залою і бібліотекою.

Жіноча зона відокремлюється від нашої трьома рядами колючого дроту. Мабуть, спочатку табір будувався, як чоловічий, але через необхідність частину території відокремили. Там відбувають покарання жінки.

По периметру підносяться вишки, де цілодобово несуть службу бійці з автоматами. Біля стін з колючим дротом попереджувальні смуги. Ставати на них категорично заборонено, можна поплатитися життям.

У темний час територія по периметру ретельно освітлюється численними лампочками. Від вишки до вишки  спрямовують свої промені прожектора.

Ми минаємо бараки, двоповерхову будівлю керівництва табору, вздовж клубу підходимо до  одноповерхової  їдальні. Вона схожа на барак або великий сарай. У приміщенні дзвенять миски й ложки.

На сніданок нам дають кілька шматочків не першої свіжості оселедця з перловкою. Беру зі столу чорний глевкий хліб. Жадібно кусаю, щоб забити голод. Речовина, яку називають хлібом, прилипає до зубів і піднебіння. Старанно чищу язиком рот, ковтаю їжу.

Упоравшись з убогим сніданком, строєм повертаємося назад. Сьогоднішня тріскуча від сильних морозів ніч вдарила не тільки по людях, але по всьому живому. То тут, то там на нашому короткому шляху валяються горобці. Це ті горобці, які не могли сховатися у теплі місця, звикли ночувати на гілці дерева, на жердині і навіть на колючому дроті.

«Горобець теж їжа», – раптом осяяла Чмо радісна думка, тому що сніданок тільки викликав у нього апетит. Його велика, схожа на гарбуз, голова  почала працювати в заданому напрямку: цих пташок, виявляється, можна їсти, як диких качок, або якихось інших пернатих.

Дивиться у бік сержанта Іванька. Він не забув удар прикладом автомата, але голод сильніше особистої неприязні і навіть ненависті. Трясучи обвислими щоками, вискакує  до нього, показує  запалий  живіт.

– Товаришу начальнику, дозвольте кілька пташок підібрати.

Іванько знає, що Чмо ніколи не наїдається. Невдоволено зиркає на Федю. Він йому сьогодні вже достатньо набрид, але куди від нього, мудака, подінешся. Причепиться, лайно, не збагриш  його. Весь день буде бігати за ним і повторювати: дозвольте!

 – Мерщій підбирай!  Тільки  не подавись, – цілком серйозно попереджає його сержант Іванько.

Чмо з непритаманною для нього моторністю підбирає тушки. Швидко розпихає їх по кишенях.

Федя жив у Підмосков'ї. Працював у заготконторі. Приймав шкурки тварин в обмін на дефіцитні товари. Жив, як у бога за пазухою. Їв сир, масло, ковбасу, заїдаючи їх червоною ікрою. Ходив в імпортних туфлях і черевиках, міняв, як рукавички, костюми. Одяг купував на оптових складах.

У п'ятдесят років його так рознесло, що з одягом були великі проблеми. Йому доводилося ставити не один могорич, щоб відшукати за  розміром туфлі або костюм.

Але його золоті деньки пішли в минуле, коли нагрянула міліція. Чмо настільки впевнився в собі, що не хотів ділитися з ментами. Ті і запроторили його за ґрати.

У таборі Чмо перетворився на скелет. Його мучить постійний голод. Цілодобово його думки зайняті одним: як наповнити ненаситний живіт.

Зайшли до бараку. В носа вдарили різкі запахи мокрих онуч, диму, хвої і ще чогось застояного, не дуже приємного, але такого звичного. Чмо насадив на рівну дерев'яну гілку кілька тушок птахів, не  обскубши їх заздалегідь і не випотрошивши.

Відчинив топку. Засунув туди. З груби повалив дим.

– Чмо ненаситне, зачини двері, – невдоволено обернувся до нього Молдаван. – Мало отримав? Ще хочеш?

«Чекай, зачиню», – думає Чмо, але прикриває двері, залишивши маленьку щілину. Пам'ятає, що сьогодні він вже отримав від Мишка, що вони мало не побилися через Трубу.

Ми з Чубом відходимо до нар. Розмову заводить Чуб, як завжди, про МТС. Як вони дружно з хлопцями жили, як їх чекали в господарствах. Виклавши все про МТС, Чуб переводить розмову на іншу, найбільш близьку йому тему: про своє звільнення і приїзд дружини.

Через кілька місяців у Івана закінчується термін, який йому визначив суд для відбування покарання. Але навіть відбувши його, він не зможе повернутися додому. Його не пускають далі Уралу. У нього це не вкладається в голові: що це за порядки такі.

– Я сумлінно відмантулив свій строк. І тепер хочу на Батьківщину, в Миргород, де народився і виріс, де мав улюблену роботу, будинок, дружину і дітей. У мене все було. Тепер у мене все це хочуть забрати. За яким правом? – дивується він. – Тільки тому, що треба піднімати Сибір?!

– Кинь панікувати, тут теж можна жити. Не тільки в Україні, – намагається заспокоїти його Окуджава.

– Я ненавиджу ці дикі краї, куди мене хочуть насильно загнати. Якщо тобі чи комусь іншому подобається Сибір, живи, я нічого не маю проти. Але у мене інша розкладка. Там, в Україні, у мене житло, сім'я і робота. Навіщо мені Сибір?!

– Не піднімай марно пір'я. За тебе вже все давно вирішили, – пояснює Окуджава. – Про Миргород ти тільки можеш помріяти.

– Не знаю, кому дано право зіпсувати мені все життя? Хотів би я подивитися цій людині в очі, – не заспокоюється Чуб.

– Не панікуй, – знову заспокоює його Окуджава. – Приїде до тебе твоя Іришка. Знайдете роботу,  роззнайомитеся. Вас звідси не виженеш. У нас повно українців. Іноді мені здається, що їх більше, ніж росіян.

Я згадую розмови своїх батьків і знайомих, що споконвіку українців насильно відправляли освоювати дикий Сибір. Знаходилися і такі буйні голови, які в гонитві за землею кидали насиджені теплі місця й цілими сім'ями виїжджали за Урал.

Я, як і Іван, не дочекаюся закінчення свого терміну  покарання. Жодні сили не втримають мене в цьому суворому неосяжному краю. На щастя, на відміну від Івана, мені дозволяють виїжджати за Урал і селитися на батьківщині. Але те, що багатьох із нас не випускають за Урал, викликає у мене справедливе обурення:

– Нас багато, нас неможливо, як татар, завантажити у товарні вагони і вивезти освоювати дику територію. Вагонів не вистачить, – кажу, – от вони й шукають різні приводи, щоб домогтися свого.

– Діло кажеш,  – зрадів Чуб, – нехай Окуджава і йому подібні освоюють цю територію. Про наші рідні території теж треба дбати.

Чуб з дня на день чекає дружину Іришку. Вона їде з далекого Миргорода, що на Полтавщині, за Урал, у Західний Сибір. Уява йому малює жахливі картини. Всі вони пов'язані з морозами.

– Коли вони припиняться?! – бідкається Іван.

– Це ж тобі не Миргород, не Полтава, не Суми. У нас, мабуть, скоро потечуть струмки, – роблю свої припущення я.

– Побоїться Іришка сюди їхати, – точить черв'як сумніву душу Івана. – Візьме і не поїде. Тоді хоч вішайся.

– Ти ж мужик, – не заспокоюється Окуджава. – Не рівня їй, дружини декабристів кинули все і приїхали слідом за своїми мужиками.

– Покарання визначили для мене. Я не хочу влаштовувати каторгу для своїх рідних. Якщо Іришці сподобається тут, будемо жити, не сподобається – змушувати не буду.

– У мене спробувала б не приїхати: як глава сім'ї сказав, так і баста. У мене розмова коротка, – каже Окуджава. – Моя мій принцип знає: куди голка, туди й нитка.

– У мене інші принципи, – доводить своє Чуб.

– Розбестив ти її,  – не заспокоюється Окуджава. – Світ клином на Миргороді не зійшовся. І тут люди живуть.

– Якщо погодиться Іришка, ми тут дружно заживемо. Нас не злякають тріскучі морози. Я сяду на трактор, Іра буде вчити дітей.

Поки ми з Чубом розмовляємо, Чмо закінчує приготування дичини. В бараці з'являється різкий запах горілого пір'я.

– Ще цього не вистачало, – обурюється Молдаван.

Чмо кладе тушки в алюмінієву миску. В очікуванні, поки вони трохи охолонуть, смачно прицмокує товстими губами.

– Дичина! – вимовляє задоволено.

Він бере обгорілу тушку горобця, не пережовуючи, відправляє до рота. Навіть голодний організм її не сприймає. Чмо робить кілька інтуїтивних рухів і вибльовує птицю назад.

Іван, який розповідав про Іришку і мимоволі спостерігав за любителем дичини, несподівано перервав розповідь, щосили помчав  до параші.

Робить їй поклони,   смикається від конвульсій.  Те, що з'їв вранці, вилітає. Більше блювати нічим. Мені здається, що зараз весь його кишечник вивалиться назовні.

Ми з Молдаваном  теж відчуваємо голод. Гнилий оселедець, який їли вранці, тільки збільшив наш  апетит. Але від побаченого і нас нудить.

Відвернулися від Феді, який робить другу спробу проковтнути горобця, тримаємося з останніх сил, щоб не побігти слідом за Іваном.

А Чмо робить все, щоб проковтнути тушку. Коли вона займає своє місце в його утробі, дико посміхається.

– Знудило, декабрист? – питає  Івана, який знову підходить до нар.

 20. 01. 1952 рік.

Сьогодні попустило. Мороз зменшився, але не настільки, щоб проводити зовнішні роботи. Нас повезуть на лісоповал. Зовсім знахабніли, гади. Який лісоповал?! Сніг у зріст людини. Від морозу шкіра на обличчі коцюбиться.

Вчора перед нами виступав начальник табору. Дідок у формі генерала. Він кутався в теплий овечий кожух, раз у раз розтирав рукавицями обличчя, особливо великий ніс, який спочатку у нього на морозі посинів, а потім почав біліти.

Начальник табору кілька років тому відморозив свій ніс. І тепер періодично він нагадував йому про себе. Старий сильно боявся міцних морозів і всіляко намагався  скоротити своє перебування на відкритому повітрі.

Сьогодні він тримався з усіх сил. Йому треба було показати ув'язненим, що ніякі морози їм не страшні, можна працювати за будь-якої погоди з обмороженими обличчями, руками і ногами. Він ходив  перед строєм, інтенсивно працював рукавичками, розтираючи ніс або вкриваючи його ними. Напевно, йому було наплювати, що більшість із нас теж обморожені. Шкіра злазить з рук і ніг, з обличчя. Головне, не забути себе, коханого.

Він говорив, що народне господарство країни потребує деревини. А вони вже кілька днів не виїжджають у тайгу. Завдання з її заготівлі знаходиться під загрозою зриву.

– Товаришу начальнику! – вийшов зі строю Молдаван. – В таку погоду добрий господар з дому собаку не вижене. В такий мороз не дозволяється проводити зовнішні роботи.

– Товариші арештанти! Партія Леніна ‒ Сталіна не дозволяє відсиджуватися в бараках за будь-якої погоди. Ми повинні єдиною ходою з усім радянським народом боротися за виконання народногосподарських планів. Посилання на погоду тут недоречні. Вона буде такою ж і завтра, і післязавтра. Тому негайно вирушайте на рубку лісу. Чесною працею ви повинні спокутувати  свою провину перед державою і своїм народом.

На адресу генерала посипалося багато запитань. Але він не відповідав на них, мотивуючи тим, що дуже холодно. Він готовий відповісти на них в інший час і в іншому місці. Він розвернувся і швидко зник у двоповерховій будівлі керівництва табору. Він боявся за свій ніс.

А ми  змушені виїжджати в тайгу, тому що партія і уряд вимагають від нас виконувати величні плани, поставлені перед народним господарством. І ось ми, охоплені всенародною ініціативою, готуємося до поїздки в тайгу. Іван Чуб показує дірку у валянку. Рука пролазить. Нога, вважай, на вулиці.

Віддаю Івану запасну пару онуч. Він впритул дивиться на мене:

– Не шкода?

– Бери, бери. Підремонтуєш, віддаси.

Він намотує на ногу онучу. Встромляє в дірявий валянок.

 – Це ще куди не йшло. Деньок як-небудь перекантуюсь.

Ми натягуємо на себе куфайки. Одягаємо під них усе, що є.  Відкочуємо шапки-вушанки. Зав'язуємо їх на підборідді. Виходимо на подвір'я.

Там уже шикується в декілька шеренг братва. Вертухаї походжають вздовж строю з автоматами.

– Мерщій! – квапить нас сержант Іванько. ‒ Не затримуйте інших.

– Сержанте! Не поспішай, як голий до баби, – кидає йому Косяк. – Самі розуміємо, що мерщій.

Косяк на ходу застібає теплі ватяні штани. Напевно, когось із  педерастів, тобто півнів,  обібрав, в останній момент запозичив.

– Дивіться! – звертає нашу увагу на Косяка Молдаван. – Боїться, що відморозить чоловічу  гідність. Ватажок півнячої зграї. 

Нерівним строєм сунемося до прохідної. Нас чекає потужний сталінець з чорною металевою будкою на причепі. Трактор працює на повних обертах. Тракторист теж боїться морозу. Не глушив двигун на ніч. Боявся, що не заведе. Зараз увімкнув на повну потужність, щоб техніка не дала збою.

Вертухаї стають біля входу, другий раз перераховують «поголів'я». Кутаючись у порвані гнидники, суворо за рахунком заходимо до будки. Займаємо місця на дерев'яних лавках.

Іван дивиться на валянок з діркою, каже:

– Нас у машинно-тракторній станції взимку нікуди не посилали. Тільки займалися ремонтом.

– Вислужуються, гади! За рахунок нас хочуть у комуністичний рай потрапити, – додає Молдаван.

– Як по такому морозу Іришка буде добиратися? – хвилюється Іван.

– Що ти хвилюєшся, вагони опалюються, – заспокоює його Окуджава.

– Їй доведеться добиратися і  попутним транспортом, – продовжує Чуб. – Всяке може трапитися. Я вже не можу дочекатися, коли вона приїде. Тут, звичайно, не Миргород, але і не вічна мерзлота. Можна як-небудь пристосуватися. Скоріше б вирішувалися всі особисті питання. Тільки б Іришка погодилася оселитися тут назавжди.

 – Багаті, дикі краї. Тут ми нормально живемо. За деякий час ти збагнеш, навіщо тобі той Миргород. Світ клином на ньому зійшовся? – запитує Окуджава.

– Тихше ти з Миргородом. Це місто, де я народився і виріс і прожив своє життя до того, як мене заарештували.

– Що ти не можеш зрозуміти? Не бачити тобі Миргорода, як своїх вух. Забудь про нього. Поселяйся в нашому містечку. У гості один до одного будемо ходити. В тайгу за кедровими горішками будемо їздити, полювати. Ти не уявляєш, скільки дичини в цих краях, – включається в розмову Молдаван.

– Світ клином на Миргороді зійшовся. Тому, що Миргород – моя батьківщина, з якою, як рослина із землею, я зв'язаний невидимим корінням, – гортанним голосом  доводить своє Чуб.

– Перебори себе, – переконую його я. – Все буде нормально. Тільки б дружина дала згоду жити тут.

– Лише б вона дала згоду, – схвильовано повторив Іван.

– Ви тут на місці не розумієте Івана, не уявляєте, що таке Батьківщина. Чим більше часу проходить, тим більше за нею сумую. Тому що, як каже Іван, пов'язаний з нею невидимим корінням. Для мене Батьківщина – це батько і мати, всі родичі і знайомі, це поля і луки, озера і річки, мішані та хвойні ліси. Не бачити їх вісім років – для мене  гірше тортур  у катівнях в'язниці.

Отримавши від мене потужну підтримку, Іван продовжує ділитися своїми думками:

– Якщо Іришка погодиться тут оселитися, життя навіть на чужині буде сприйматися для мене по-іншому.  Мені буде легше переживати морози і заметілі, віддаленість від дітей та онуків.

Встановлюється тиша. Під потужний гул трактора кожен думає про своє. Я думаю про свою маленьку батьківщину, де народився і виріс. Дякую Богові, що після закінчення строку ув'язнення мене не поселять навічно в цих диких, нелюбих нам із Чубом краях.

Івана теж, напевно, долають такі ж думки: про Миргород, про сім'ю, про нашу спільну з ним Батьківщину, яка називається Україною.

Закурює цигарку Паша Косяк – ватажок півнячої зграї, як ми його називаємо. Він почуває серед нас себе мільйонером, тому що кожен місяць отримує від рідних перекази, які дозволяють йому навіть у таборі багато мати. До нудоти палити цигарки, багато з яких начинені марихуаною. Приймати більш істотне зілля, від якого відчуваєш себе великим і сильним, наче літаєш у повітрі над усіма.

Він уже поставив рачком не одного чоловіка. Звичайно, це не жінка, але все одно задовольняє  чоловічі статеві потреби.

Він сидить в оточенні своєї зграї. Бігає з боку в бік зеленувато-каламутними очима, поки, нарешті, не приймає позу римського імператора на троні.

Дістає повний кисет, спеціально складений папір. Щедро сипле на нього махорку. На очах у всіх згортає товсту козячу ніжку.

Глибоко і з видимим задоволенням затягується цигаркою. Всі дивляться йому в рот. Кожному хочеться потягнути, а нічого.

Зробивши кілька затяжок, передає цигарку своєму сусідові на прізвисько Люся. Худому чоловікові, який не піднімає очі на оточуючих. Здається, він боїться, що знаходиться тут разом з усіма нами і навіть одним з перших має можливість покурити.

Він обережно бере самокрутку з рук Косяка, намагаючись попередити всі його рухи, затягується. Жадібно курить, не вірячи в своє щастя. Як це він, гнаний усіма, першим з них затягнувся козячою ніжкою, викликаючи заздрість і навіть гнів.

Вагончиком пливе сизий димок. Поширюється такий звичний і такий приємний запах, що хочеться вирвати у Люсі цигарку.

Валера Окуджава не витримує, просить у Косяка зробити хоч одну затяжку.

– Прийдеш до мене в побутову кімнату, тоді отримаєш, – зверхньо кидає йому Косяк.

– Ти дуже розумний, – обурюється Окуджава. – За одну затяжку підставляти очко!?

– Тоді свій пеніс посмокчи, – радить йому Косяк.

Тільки приїхали на лісоповал, відразу почали розводити багаття. Охоронці лаються. Їх цькує начальство. Завдання по заготівлі лісу не виконуються. Нікого не хвилює, що стоять тріскучі морози. Завдання їм подавай.

Розганяють нас. А самі туляться до вогнищ. Ми теж не пальцем роблені. Посилаємо їх  подалі. Ці взаємні дорікання закінчуються спільним рішенням працювати вахтовим методом. Одна бригада валить ліс, інша – гріється.

Косяк бігає біля Люсі. Доручає тому стежити за вогнищем.

Той топчеться на місці, як і раніше, не підводячи ні на кого свої сірі очі.

– Головне, полум'я не проґав! – наставляє його Пашка.

– Більше нічого не робити? – приємно дивується той.

– Нічого! – повторює Косяк. – Ти у нас людина хвора. Я домовився. Тебе чіпати не будуть.
 Люся сприймає це як данину. Починає з великим ентузіазмом тягати гілки й кидати їх у вогнище. Полум'я піднімається високо вгору. Гілки весело потріскують, шипить невдоволено білий сніг, швидко перетворюючись у чисті струмки води.

Люся, як у сповільненій зйомці, продовжує наводити порядок біля багаття. Куфайка облягає його статну, як у жінки, фігуру. Він постійно нахиляється, стаючи літерою «Г», не надаючи цій позі особливого значення, навіть не здогадуючись, що вона викликає у нас бурхливу реакцію.

Поглядаючи на його ладну фігуру, на круглу попу, Окуджава захоплено вимовляє:

– Мені б його відловити  в побутовій кімнаті. Поставити відповідно. Відразу б забігав як заводний. Куди б і хвороба поділася.

Люся, здається, не помічає наших поглядів. Він байдужий до наших розмов. Монотонно підбирає навколо багаття гілки і кидає в жарке полум'я.

Він виглядає якимось млявим і слабким. Від постійного недоїдання і важкої роботи у нього, напевно, розвивається дистрофія. Він радий, що не треба цілий день смикати за ручку пилку, махати сокирою, валити підступні дерева і звільняти їх від важких гілок.

Краще деякий час постояти літерою «Г», підставивши зад Косяку, а потім цілий день сачкувати.

Але навіть таке послаблення, яке досягнуте неймовірною для кожного з нас ганьбою, заїдає.

– Тьху, – плюється Чуб, ледве тримаючи сокиру обмороженою рукою. – Він дійсно, як баба. Напевно, недоношений. Як у Косяка на нього піднімається?

– Дійсно, якийсь загальмований, але симпатичний. Я б сам йому вдув, – каже, поглядаючи в бік Люсі, Окуджава.

– Думай, що кажеш! – обурився Молдаван. – Для цього жінки є.

– Очко однакове, що у баби, що у мужика, – заперечує Окуджава.

«Напевно, під час п'яних оргій у борделі Валері доводилося пробувати очко і у чоловіка, і у баби, раз він так впевнено говорить», – думаю я навіть з деякою заздрістю, тому що жінок, яких мені вдалося спробувати, легко перерахувати на пальцях однієї руки.

У своєму житті  не знав жінки. По-справжньому. Були  пустощі в школі з сусідкою Нінкою, повною, з круглим веснянкуватим  лицем дівчиною.

Ми з нею роздягалися догола в нашому домі, коли не було батьків. Грали в чоловіка і дружину.

Коли став старшим, зустрічалися з Галкою з мого класу. До цього часу пам'ятаю її солодкі поцілунки,  відчував до неї якісь теплі почуття. Але наше спілкування якось одразу обірвалося. Вона переїхала з батьками до іншого міста. Потім якийсь час ми з нею листувалися. Пізніше наше листування якось само собою припинилося.

У Находці  жінка, в два рази старша за мене,  дізнавшись, що у мене на складі є гас, попросила  принести, тому що він був великим дефіцитом. Їй ні на чому було приготувати поїсти.

Моєму приходу вона дуже зраділа. Але платити було нічим. Вона натякнула, що може розплатитися натурою. Я цього хотів більше, ніж грошей.

Любощі у ліжку у нас зайняли кілька хвилин. І вона, і я давно не займалися коханням. Нам знадобилося лише кілька хвилин, щоб насолодитися один одним. Запропонував Ользі трохи перечекати, щоб знову все повторити.  Але вона боялася, що можуть з'явитися діти. Як їм все пояснити.

Протягом кількох місяців  навідувався до Ольги регулярно. Звик до її  старіючого тіла з грубою зморшкуватою шкірою. До тихої помірної пристрасті. Вона соромилася, що ми займалися цим вдень, коли було все видно. Намагалася створити в маленькому куточку за фіранкою хоч не темряву, але все-таки сутінки.

Потім ми звикли. І, роздягнувшись, спокійно дивилися один на одного.

Одного разу, коли ми вже сиділи на кухні, пили міцний китайський чай, несподівано двері відчинила молода жінка. Вважай, моя ровесниця. Вона привіталася. Посадила на стілець на кухні поруч з нами своє здорове міцне тіло.

Матуся винувато почала пояснювати Валі, що це Валера, він забезпечує їх гасом. Валентина працювала на будівництві, була кілька разів одружена. Звернула на мене твердий запитливий погляд.

– Так я і повірила, – зареготала вона. – Морячок просто так забезпечує нас гасом.

– Ну... – зам'ялася Ольга. – Дещо  йому даю.

– У тому й річ, що даєш, мамо. Інакше він гас не став би носити. Правда, морячок?

Не знайшов, що відповісти. Опустив погляд, щоб не бачити її безсоромні витрішкуваті очі.

– Чайком балуєтесь, – продовжила Валентина. – Мені б краще горілочки.

У мене не було грошей, щоб купити спиртного. Ольга і не натякала на нього. Але в заначці будь-якого комірника зберігався спирт про всякий непередбачений випадок. Кілька літрів ховав і я.

– Якщо почекаєте, принесу, – відповів Валентині.

– Навіщо чекати? – запитала вона. – Йдемо разом. Нічого тут зі старою бабою  сидіти.

Донька, похитуючись, підійшла до мене. Вона взяла мене під руку.

– Йдемо, морячок.

– Нікуди ти не підеш, – стала на шляху доньки мати. – Ти вже готова.

Після нетривалої боротьби з матір'ю донька завалилася на підлогу. Ми з Ольгою  поклали її на старий потертий диван.

Не люблю, коли люди перебирають. Або горілки переберуть, або травички перекурять. Особливо огидні в такому стані жінки.

Без жалю залишив квартиру, а вірніше, дві кімнати в довгому дерев'яному бараку. З дочкою Ольги мені зв'язуватися не хотілося. Через тиждень  наповнив каністру гасом. Поклав її до спеціально зшитої з мішковини сумки. У визначений заздалегідь час пішов до Ольги. Її двері  були зачинені.  Постукав. Фіранка в невеликому вікні злегка здригнулася, щось промайнуло всередині. І ніякої відповіді.

Постукав сильніше. Тиша. Подумав, що, може, щось трапилося. Господиня кудись виходила. Приходив пару разів просто так, без каністри. Все повторювалося один до одного.  Більше не зустрічав ні матері, ні доньки.

Пізніше в черзі за хлібом познайомився з інтелігентною жінкою. Вона була старша за мене, але виглядала значно молодшою своїх років. З коротко підстриженим волоссям, у кокетливому капелюшку на голові. Її тонку білу шию кілька разів обвивав довгий шарф, який опускався нижче пояса на чорному демісезонному пальті.

Обмінялися кількома черговими фразами. Напевно, так би і розійшлися, але у мене проскочила фраза про гас. Після цього на її обличчі загорівся непідробний інтерес.

– На складі є гас? – запитала вона.

– Повно, – відповів.

– Ти диви, а в місті дефіцит, – вимовила вона. 

Подумав, що доля закинула цю жінку на край землі з Москви або Ленінграда, що чоловік покинув її. І живе вона одна без дітей. Таке враження склалося у мене про неї в перші хвилини спілкування.

– Давай знайомитися, – запропонувала вона мені, простягнувши руку з довгими тонкими пальчиками, які закінчувалися акуратно підстриженими нігтями, – Віолетта.

Із задоволенням стиснув руку інтелігентки, вловивши запах її парфумів.

– Валера! – скупо представився.

На зустріч із нею  прихопив звичну п'ятилітрову каністру з гасом. Побачивши в моїй руці сумку з каністрою, Віолетта розпливлася в усмішці.  Вона потягнулася за сумкою, але я відвів свою руку.

Мабуть, вона спокусила не одного морячка, виманюючи гроші і матеріальні цінності, і вже не вважала за потрібне розраховуватися за послуги. Думала, що досить її полум'яного погляду. Але вона, напевно, не розуміла, що достатньо було десятиліття тому, вже не мало необхідного ефекту зараз.

Дивився на інтелігентну, струнку жінку, яка спочатку обіцяла мені золоті гори, і думав, як вона буде зі мною розраховуватися: грошима чи натурою. Розмірковував: сказати або промовчати. Або якось висловитися більш ввічливо. Але видав прямо:

– Чим ви будете розраховуватися: грошима чи натурою?

– Тобі недостатньо спілкування зі мною?!

– Мамуню,  років двадцять-тридцять, може, було б достатньо, але не зараз.

Розвернувся йти.

– Валеро! Стривайте, ми з вами домовимось, – намагалася вона мене зупинити.

Вибачився, що треба терміново йти, і поспішив втекти від  старої красуні...

Мене повернув до тайги обурений голос Молдавана.

– Не рівняй пеніс із пальцем, – говорив на підвищених тонах він.

– Я і не рівняю. Але де вони, баби?

– Дістав ти мене своєю балаканиною. Тут тобі не притон. Кінчай базарить. А то отримаєш в лоба, – не на жарт розсердився Мишко.

Окуджава замовкає. Підходить впритул до вогнища. Стає біля Люсі, чим викликає наше невдоволення.

– Цю нікчему на гарматний постріл не можна підпускати, його мужиком не можна назвати, – каже мені Чуб, показуючи на Люсю. – А Окуджава говорить.

– Валерка йому спокою не дає, – додає Молдаван. – Навіть з опущеними вступає в розмову. Мабуть, хоче про щось домовитись.

Ми з Чубом очистили від снігу кедр. З двох сторін присіли біля нього, ставши  колінами на мерзлу засніжену землю. Почали працювати пилкою. Не встигли вчора її заточити. І ось отримуємо результат. Не вгризається в дерево.

Не допилявши і до половини, зупиняємося. Не вистачає сил. Наші  тіла пітніють. Чуб знімає шапку. Від його лисої голови валить пар. Струмки поту течуть по щоках.

У мене від перенапруги пливе в очах. Нижня білизна стає вологою. Але це не причина, щоб розслабитися. Потрібно виконувати денну норму.

Знову опускаємося з Чубом навпочіпки, смикаємо пилку туди-сюди що є сили. Пройшли найважче – середину дерева, де воно найтовстіше. Ще трохи. Ось високий, рівний, як стріла, кедр затріщав.

Молдаван бере рогач, направляє кедр, де  немає  дерев. Лунає, наче автоматна черга, гучний тріск. Могутнє дерево повільно нахиляється. Ми в передчутті, що зараз воно з глухим шумом впаде на засніжену землю.

Але комель повзе по пеньку, потім «стріляє» на кілька метрів, проривши глибокий рів у снігу.

Такого повороту ніхто не очікував. Ми заціпеніли від жаху від усвідомлення, що зараз може статися непоправне.

Комель пронісся поряд зі мною. Але злегка хитнувся і зачепив Івана. Чуб відлетів на кілька метрів.

Ми витягуємо Чуба зі снігу.

Що є сили б’ю його по щоках:

– Іване! Ти живий?!

Він відкриває очі. Дивиться відчужено в синє небо, на верхівки зелених кедрів, вкритих снігом. Питає тихо у нас:

– Де я?

– На рубці лісу.

Іван закриває очі і затихає. Забувається тривожним сном. Потім несподівано знову відкриває очі і кричить що є сили.

– Що з тобою? – нахиляється до нього Мишко.

– Нога! – кричить Іван.

Обережно несемо його до вогнища. Опускаємо на підготовлені Люсею гілки.

Що робити, ніхто не знає.

– У нього, напевно, перелом, – промовляю я.

– Треба накласти шину, – каже Молдаван. – До вечора терпіти багато.

– Серед ув'язнених є лікар, – нарешті спадає на думку Окуджаві. – Хай він подивиться.

Старенький дідок схиляється над  постраждалим. Ретельно промацує ноги Івана.

Той корчиться від болю. Лається матом, але лежить нерухомо.

– Тобі пощастило, – каже лікар. – У тебе забій.

Залишаємо Івана біля багаття. Нас женуть на роботу вертухаї. Сержант Іванько схиляється над потерпілим.

– Як тебе дістало? – співчутливо питає він.

– Нема чого його жаліти, – каже йому старший охоронець. – Треба було йому берегтися. Тоді б не лежав тут, а виконував завдання.

Так я залишився без напарника, мене беруть до себе Молдаван і Окуджава. Ми грузнемо в снігу. Очищаємо рівні, як стріла, кедри.

– Подивися, як би з Іваном чого не сталося, – відсилає мене знову до вогнища Мишко, коли вони з Окуджавою починають пиляти дерево.

Знімаю товсті рукавиці, беру голими руками жменю чистого до синяви снігу. Розтираю  руки. Підношу їх прямо до  полум'я. Краплі з моїх рук капають на багаття. Воно невдоволено шипить, кидається дрібними клубами диму. Мої мокрі руки стають бордовими, такими сухими, що лущиться шкіра.

Іван втратив свідомість. Лежить із заплющеними очима й тихенько стогне.

Обходжу його стороною. Не чіпаю. Нехай заспокоїться, нехай трохи вщухне біль, який не дає йому спокою.

Зайнятий цими думками,  не помічаю, що діється навколо.

– Бережись, Кулінаре! – різко рвонув мене на себе Молдаван, який за лічені секунди уже був поруч зі мною.

Ми впали в сніг. Одразу за нами  звалився кедр. Нас засипало снігом і дрібними гілками. Насилу піднялися.

– Що за день сьогодні такий, – голосно лається Молдаван, розтираючи  ногу.

– Як би чого не вийшло, він ще не закінчився! – кажу з побоюванням.

– Навіщо вони в таку погоду нас виганяють, – обурюється Окуджава. – План їм дорожчий, ніж ми.

– Пильніше дивись, Кулінаре. Щось часто ти замислюєшся, – ніяк не може заспокоїться Молдаван.

– Всяке лізе в голову.

– Рубка лісу – не місце для роздумів, – продовжує Молдаван. – Тут треба поводитися дуже обережно. Мало тобі, що на тому тижні декілька чоловік ґав ловили. Всіх на кладовище відтягнули.

– Пиляли далеко. Хто б міг припустити, – виправдовуюсь я.

Чуб, який деякий час лежав без свідомості, відкриває очі. Йому, мабуть, стало трохи краще. Він відразу включається в розмову.

– У нас у Миргородському районі, коли косили кукурудзу на силос, Вася Крюк теж задумався. Його в комбайн затягнуло. І перемололо. Тільки до сих пір не можу зрозуміти, до чого тут я. За що строк мотаю. За те, що вискочив із кабіни свого трактора подивитися?!

– Не твій трактор буксирував  комбайн? – уточнюю.

– Якби-то мій, – відповідає Чуб. – В тому-то і справа, що мій поруч тягнув причіп, куди перемелена маса сипалась.

– Всіх підряд гребуть без розбору, – додає Молдаван. – Мене запроторили за те, що виконроб виявився нечистим на руку. Для своїх завищені наряди закривав.

– Так і без розбору, – заперечує Окуджава. – Диму без вогню не буває. За бордель довелося відповідати мені. Спихнули все на мене. Мужики гроші заробляли, але і я непогано жив. Скільки дівок спробував, скільки горілки випив. А міг би в будь-яку хвилину піти. Ніхто мене не змушував. Ні, тримався до самого кінця. Тому, що таке життя мені подобалося.

– Звик до борделю, тепер тобі здається, що життя – суцільне свято, – каже Молдаван. – А тут пахати треба..

– Добре жити добре, – виправдовується Окуджава. – Не шкодую про те, що трапилося. Поки ти розчин і цеглу тягав, я пісні співав, дівок трахав і горілку жер.

– А дружина як до цього ставилася?

– І дружині дещо перепадало. Вона мене розуміла. Не можна творчій людині зациклюватися тільки на сімейних питаннях. Їй потрібні враження, емоції, щоб не втрачати форму. Видавати постійно щось на-гора. Це вона розуміла, коли  приносив додому повний гаманець з грошима.

– Не життя, а малина, – вставив Молдаван.

– А дівки мене любили, проходу не давали, – посміхається Окуджава, згадуючи свої золоті деньки. – Біля борделю чергували, коли йшов додому. Дуже подобалася їм моя творчість.

Чуб остаточно приходить до тями. Як у нас кажуть, оклигав. Встав. Сильно накульгуючи, пройшовся біля багаття.

– Хоч би минуло швидше. Приїде Іришка, а я кульгаю. Що вона подумає? – бідкається  Іван.

– Нічого не подумає, – заспокоює його Окуджава. – Ти не на танцях був, працював на небезпечному виробництві. Отримав травму. От і все. Дякуй Богові, що тільки цим обійшлося.

– Вона у мене вразлива. Буде переживати, – знову хвилюється про майбутню зустріч Чуб.

Мужики продовжують розмову про життя, а я стою і думаю. Сьогодні нам пощастило. А завтра? Не знаю, звідки з'явиться загроза наступного разу. До чого мене доведуть спогади? Навіть у хвилини смертельної небезпеки вони не дають мені спокою. Чим виллється моя нестримна туга за Батьківщиною.

Звичайно, не варто згадувати про Батьківщину, коли йде рубка лісу. І умови, як на фронті, і сніг у людський зріст. За таким не встигнеш убезпечити себе. А дерева «стріляють» кожен день. Когось калічать, а кого відправляють на інший світ. Тут треба бути особливо обережним, тому що небезпечна ситуація може виникнути в будь-яку хвилину і з будь-якого боку.

Увечері Окуджава вмився. Одягнувся, що у нього було новішого. Незважаючи на мороз, взув  кирзові чоботи. Побіг уздовж дерев'яних нар у пошуках трійного одеколону.

– Чи немає у кого? – запитав у нас.

– Якщо у кого й був, – пояснив Молдаван, – то він його давно випив. Сам, чи що, не знаєш?

– Куди ти чепуришся? – невдоволено покосився на Окуджаву Чуб.

– Йду на блядки, – обережно подивився в його бік Окуджава. – Хочу Косяку сподобатися.

– Хочеш бути у нього другою дружиною? – пересилюючи біль, засміявся Чуб.

– Чому б і ні? Чим я гірший за цього доходяги – Люськи?

– Я тобі як вріжу зараз між очей, більше тебе нікуди не потягне, – не витримує Молдаван.

Окуджава розуміє небезпеку моменту. Вимовляє, винувато поглядаючи на нас:

– Курити хочеться. Вуха пухнуть.

– А нам не хочеться? – запитую я.

– Може, і вам щось перепаде, – відповідає Окуджава. – Зайвий бичок принесу.

– Кулінаре, ти будеш палити його бичок? – запитує мене Мишко.

– Хай він подавиться! – відмовляюся від передбачуваних подачок.

– Нехай дим у нього в півнячому горлі застрягне! Якщо підеш, здороватися перестану, – попереджає Окуджаву Молдаван.

– Що я зроблю, якщо курити хочеться, хоч помирай. Знову ж таки, Валерка стоїть, як залізний. Що я зроблю?

– Лети, півником заспіваєш, ми послухаємо, – продовжує Молдаван.

– Вибирай: або ми, або Косяк. У нього багато дружків: курять травку, коханням самі з собою займаються. Тобі і бичка підсунуть, і дірку. Якщо не можеш терпіти, вали, тільки про нас забудь, – голосом, що не терпить заперечень, додав Чуб.

Окуджава невдоволено дивиться на нас:

– Ну вас  всіх! І погуляти не дадуть.

26. 01. 1952 рік

Батьківщина! Україна! На вісім довгих років мене позбавили її, вісім років вона існує для мене тільки в пам'яті, у дорогих моєму серцю спогадах. А міг би вже у 1945 році повернутися до себе, закінчити технікум, отримати направлення на роботу.

Згадую нашу суперечку з Окуджавою, за що ми сидимо. Кожному здається, що ні за що, ми потрапили за ґрати за трагічним збігом обставин. А більше по недосвідченості, з нашої недбалості, по молодості, тому що ще не навчилися відрізняти  підлих людей від хороших.

Перед війною я рік навчався в технікумі харчової промисловості. В 1943 році служив у Находці. Мені пощастило. Мене не направили на західний фронт. Відправили на Далекий Схід, де  очікувався наступ японців.

Був комірником паливно-мастильних матеріалів. Бензин, гас, різні мастила.

Складське господарство знаходилося в двоповерховому цегляному будинку. А в основному матеріали зберігалися у старих пристосованих будівлях, які давно чекали, коли їх знесуть. У них знаходилися не тільки паливно-мастильні матеріали. На довгих стелажах лежали у призначених для них місцях електрообладнання, інструменти, підшипники  і багато іншого, що потрібно для сторожових кораблів.

Командував у нас капітан Бізюк – чоловік років п'ятдесяти. Середнього зросту, заплив жиром, з лисиною, яку він намагався заховати, роблячи «начоси» з лівого на правий бік. Незважаючи на серйозний вік, проживав він один. Дружина з двома дітьми після неодноразових умовлянь одуматися покинула його й виїхала в європейську частину країни до батьків.

Капітан завжди був у курсі справ. Він вибивав транспорт. Діставав солярку, гас і мастило. Часто зі скандалами, не вистачало одного, другого і третього, але забезпечував плавзасоби всім необхідним. І я не знав, чому його кинула родина.

«Старики» вважали за краще не відповідати на мої питання, напевно, боялися командира. Так би і залишався в невіданні, але одного разу випадково заскочив у каюту одного з катерів. Там було накурено. Посередині стояв старий темний стіл, за яким сиділи аж ніяк не військові моряки. Прокурені, з очима кроликів, чоловіки грали в очко.

Капітан Бізюк побачив мене і ніяк не відреагував. Він продовжував нервово заглядати в карти, що тримав у руках, з тривогою поглядав на інших гравців.

Я різко розвернувся і вийшов з каюти. Тепер для мене багато чого прояснилося. Чому поїхала сім'я, чому у капітана часто поганий настрій, він постійно позичає гроші. Ніколи б не подумав, що він такий завзятий гравець. Краще б він пив, зілля курив, ніж грав.

Пізніше дізнався від товаришів по службі, що все своє особисте майно він спустив до ниточки. Грошове утримання програв на кілька місяців вперед. Але продовжував грати, залазячи в борги.

Зовсім випадково побачив, як худий, пропитий чоловік у кашкеті  прямо серед білого дня приставив до горла капітана ніж.

– Розрахуйся, гнидо, – швидше не сказав, а прохрипів він.

– Що сталося? – стривожився я.

– Іди. Розберемося, – заспокоїв мене Бізюк.

Пішов далі, намагаючись не озиратися назад. Після цього став помічати, що він ховається від сторонніх людей. Кожен прихід сторонніх викликав у ньому сильну настороженість.

Бізюк все частіше підходив до мене, заводив душевні розмови. Одного разу сказав по секрету:

– Домовився з китайцями за соляру. Давай заженемо пальне. І я матеріальне становище поправлю, і ти.

– Ні, командире, не вийде. За все відповідаю в кримінальному порядку.

– Ти ще про це пошкодуєш.

Через кілька днів на склад нагрянула ревізія, щоб перевірити збереження паливно-мастильних матеріалів. Для кожного комірника ревізія – це найстрашніше, що може бути в його житті. Зрозумів, звідки дме вітер, але на уклін до Бизюка не пішов.

Ревізія знайшла незначну нестачу. Скоріше, не недостачу, а пересортицю. Одних матеріалів не вистачало, а інші були зайві. Це вважалося закономірним. За всім не встежиш. Зазвичай ми складали акт і списували відсутні й оприбутковували «зайві» матеріали.

Але на цей раз капітан вперся і погрожував передати результати перевірки до прокуратури. З досвіду своїх товаришів знав, що там досить тільки зачіпки, щоб надовго запроторити до в’язниці.

– Капітане, відчепись від мене, пошукай інших дурнів.

– Ти своє все одно отримаєш, – прошипів він у відповідь.

В його диких сірих очах було стільки ненависті, що я злякався. Зламав він мене, гнида. Віддав машину соляри з обіцянкою, що при заправці катерів він компенсує недостачу.

Спочатку так і було. Ми недоливали при заправці. Але хтось нас заклав. Знову нагрянула ревізія. Виявила, що недостає півтонни  пального.

Раніше Бізюк обіцяв мені взяти всю відповідальність на себе. Мовляв, мені нема чого боятися. Але на суді вчинив навпаки: всю провину хотів звалити на мене.

В результаті, йому дали дванадцять, а мені вісім років.

Відбував покарання на Далекому Сході. Коли залишилося кілька місяців до звільнення, перекинули в Західний Сибір...

Ми з Іваном сьогодні працюємо з особливою обережністю. При кожному русі він корчиться від болю, але продовжує валити дерева, тому що нас ніхто не звільняв від виконання денної норми.

День завершився тривогою. У вертухаїв переполох. Нас з особливою обережністю садять до вагончика. В дорозі бійці теж напружені. Тримають автомати напоготові. Тільки під'їхали до табору, назустріч нам вискочило ще кілька охоронців.

Ми розуміємо, що сталася якась надзвичайна подія.  Робимо здогадки і припущення, що ж сталося.

Чуб, нарешті, згадує, що біля одного з попелищ знайшли заточку. Молдаван її швидко підібрав і сунув за халяву валянка. Озирнувся. На нього, роззявивши рота, дивився Федя Чмо.

– Викинь, – шепнув йому Іван. – Він тобі нічого не пробачить.

Заточку сховали до наступного разу.

Виходимо з вагончика. Охоронці шикують  нас біля воріт табору. До строю виходить капітан абверу, як у нас називають оперативну частину, Ольвач з наганом, в чорних рукавичках, у білому кожусі на хутрі. Розтирає застигле від морозу обличчя. Закриває його великим хутряним коміром.

Стоїть, широко розставивши ноги, гордо випнувши груди, озирає нас незадоволеним поглядом.

З погордою дивиться на сіру масу. Ми одягнені у вицвілі чорні куфайки і сіру бавовняну робу, в темні шапки-вушанки, туго зав'язані на підборіддях. На ногах – сірі валянки.

Ольвач якийсь час грається наганом, потім голосно командує:

– Роздягайсь!

Строєм проноситься гучний подих обурення.

– Ти сам роздягайся, ідіот рябий. Без чоловічої гідності враз залишишся, – крикнув Молдаван, дивлячись на нього темними очима.

– Припинити розмови в строю! – обірвав його Ольвач.

– На такому морозі? Роздягатися? Вони в своєму розумі, недобиті фашисти!? – лунає голос.

Арештанти застигли. Ніхто не наважується зняти навіть ватник, не кажучи про інший верхній одяг. Не можу уявити, як на такому морозі можна зняти нижню білизну і бути зовсім голим. Тому що і так ми не можемо зігрітися. «Колотун» і так дошкуляє майже кожному з нас.

Але у нас загрозливо втупилися стволи автоматів. Озброєні вертухаї з собаками не думають нас пропускати до приміщення.

– Не затримувати! Швидко! – голосно кричать, виконуючі команду Ольвача, вертухаї.

Вони в теплих кожухах, але теж замерзають, хочуть якомога швидше провести догляд.

Чути добірний мат, побажання Ольвачу горіти в пеклі.

– Кипіти тобі на тому світі в смолі, – чую голос.

– Щоб чорти не полінувалися, піддали жару, щоб знав, як  тримати голяка людей, коли птахи замерзають на льоту, – додає інший голос.

Але подітися нікуди. Ми роздягаємося, знімаємо всі гнидники. Абсолютно голий, в одних валянках босоніж, показує себе вертухаям Молдаван. Його першим викликали на огляд. Охоронці обмацують кожен рубець одягу. Буквально по сантиметру вивчають куфайку. Тільки тоді його пропускають в приміщення.

Серед нас ходять різні розмови: звідки інформація, в чому справа? Незабаром з'ясовується. Федю Чмо не змусили роздягатися. Він стороною проскочив контроль.

– Це він приніс Ольвачу новину в дзьобі. Продався за миску юшки, – вже впевнено говорить Чуб.

– Це Чмо ненаситне мстить Молдавану, – щулиться від холоду Окуджава.

‒ Мама народжувала, раділа, – додаю, тремтячи від холоду.

Чекаючи своєї черги на огляд, прикриваю своє тіло куфайкою. Мене всього трусить.

– Сьогодні він своє отримає, – інтенсивно розтирає  хворі ноги Чуб, який стоїть попереду мене.

Усі зайшли до приміщення. Продовжуючи лаятися і посилати прокльони Ольвачу, одягаємося.

Охорона в розпачі. Ольвач не стримує  люті:

– Вона не могла зникнути безслідно! Куди ви дивилися?

– Кожного перевірили, але нічого не знайшли, – виправдовується старший вертухай.

Ольвач викликає Мишка. Прямим текстом питає:

– Де заточка?

– Про що ви? – питанням на питання відповідає той.

– У тебе бачили, – продовжує Ольвач.

– Раз бачили, візьміть! – відповідає Молдаван.

Ольвач заїхав йому у вухо. Той хитнувся з боку в бік, але встояв.

– Кажи, де заточка, злочинна твоя  морда, – вимагає червоний від гніву Ольвач.

– Я ж вам сказав: не бачив, не знаю.

– Зараз свідка покличу. Надовго в карцер залетиш.

– Може йому здалося, вашому свідку? Диму було повно.

Зрозумівши, що нічого не доб'єшся, Ольвач відпустив Молдавана.

– Пристав Рябий: віддай заточку. Ледве викрутився, – розповідає він.

– Не вдалося Рябому тебе розколоти, як не старався. Не на того напав, – робить висновки Чуб.

Продовжуємо спостерігати за  Чмо в їдальні. Як він жадібно жере баланду. Поспішає набити своє черево. Його підборіддя  мокре від незрозумілого кольору рідини. Щоки тремтять. З'ївши порцію, він вилизує миску язиком.

Чоловік, який сьогодні зайнятий на роздачі, бачачи це, приносить йому ще миску баланди.

– Тепер усе зрозуміло, – говорить Чуб, змітаючи зі столу хлібні крихти і відправляючи їх до рота. – Сьогодні ми його нагодуємо.

Коли всі зібралися в бараку, кілька  арештантів затримали Федю.

– Що ви робите? – закричав він, намагаючись втекти до охорони.

Але його прив'язали до нар.  Він виривався, буцався, лаявся. Коли зрозумів, що нічого не допомагає, слізно почав просити у нас вибачення.

– Братці, вибачте мене, повік буду вдячний.

– Треба було думати головою, коли нас голими на мороз виставив, ‒ говорить Окуджава.

– Зарікалася свиня грязі не їсти... Немає тобі прощення, Чмо, – виніс остаточний вирок Молдаван.

Одні тримали Чмо за голову, інші – відкривали рот. Зручно влаштувавшись на нарах, Чуб з відра заливав в рот Чмо юшку. Ласкаво приговорював:

– Їж, Федю! Наїдайся. Щоб на тому світі не просив.

Незабаром Федю виявили мертвим. Біля нього валялася миска.

Вертухаї не могли зрозуміти, як це Чмо міг захлинутися баландою.

– Тому, що сильно голодний був, – пояснив  їм Чуб.

29. 01. 1952 рік

Сьогодні знову їдемо на рубку лісу. Сидимо в переповненому вагончику. Через кілька невеликих заґратованих вікон пробивається яскраве світло. За вікнами ‒ білий сніг  і сходить багряне сонце.

Наші погляди прикуті до цих маленьких вікон. За ними – недоступне нам вільне життя.

Поспішають у своїх справах городяни. Вони одягнуті у теплий одяг. Їх не дістає мороз. Доторкаюсь до своєї шапки  на голові, яка більше нагадує ганчірку, але все-таки хоч трохи захищає мій лисий бубон від холоду.

Потужний сталінець впевнено тягне вагончик по занесеній снігом дорозі. У затуманених вікнах пропливають різні пейзажі. Проїжджаємо цегляні і дерев'яні двоповерхові будівлі. На них видніються вивіски пельменних, закусочних, їдалень, магазинів, пивних та інше.

Ось з’явилася триповерхова будівля, де знаходяться партійні органи, міськвиконком і райвиконком. Не встигаю як слід помилуватися її  незвичайною архітектурою, яку зроблено у формі півкола, вона поштукатурена і пофарбована  у бордовий колір, як вона зникає з виду.

На околиці видніються в основному дерев'яні одноповерхові будинки з невеликими присадибними ділянками, з деревами і чагарниками.

Через місто проходить  транссибірська магістраль. Вагони стукають колесами через кожні п'ятнадцять-двадцять хвилин.

Ми стоїмо на переїзді біля залізничної станції. Сталевими коліями стрімко наближається пасажирський поїзд. У віконці видніється зелена стрічка вагонів. Чути сталевий перестук коліс. Лунає довгий пронизливий гудок.

Перед станцією поїзд зменшив швидкість. Вагони миготять прямо перед нами. Бачу усміхнених пасажирів. Вони теж із цікавістю дивляться на вагончик, пофарбований у чорний колір, на потужного сталінця, жваво жестикулюють.

На вагоні потяга  побачив табличку «Владивосток – Київ». Він ішов в Україну, на мою батьківщину. Якщо мені вдасться вирватися з ув'язнення, можливо, на цьому поїзді поїду додому і забуду про рубку лісу, про цей табір і  про цю дику тайгу, як про страшний  сон, зроблю все, щоб більше ніколи не потрапити за Урал.

Всього пару хвилин тривала стоянка поїзда. Ось він рушив і почав набирати швидкість. Монотонно стукають колеса на стиках рейок. Цей стукіт стає все частішим і частішим. Миготить останній вагон. Знову лунає протяжний і пронизливий гудок. Поїзд зникає за хвойним масивом...

Щось накотилося на мене. Мені шкода своєї молодості. Її занапастив ні за що ні про що Бізюк. Гравець, який повинен був взяти всю відповідальність на себе, але він намагався  всю провину звалити на мене.

Втішаю себе тим, що через кілька місяців звільнюся. На такому ж швидкому поїзді поїду на батьківщину, в Україну, щоб більше не бачити цей дикий суворий край з сорокаградусними морозами. На волі буду дихати на повні груди. Але поки потяг промчав повз нас, як і моє молоде життя.

Трактор минув переїзд. Ось і місто залишилося позаду. Рівною просікою заїхав у тайгу. Низкою пропливають вікові, вічно зелені дерева, які тягнуться у безхмарне синє небо.

Вони байдуже дивляться на наш чорний вагончик, лише зрідка махають гілками, коли подує легенький вітерець.  

Просіка закінчилася. Трактор зупинився. Вишикувалися. По протоптаній стежці строєм ідемо серед високих кедрів, крони яких покриті снігом. Після темного вагончика білий до синяви сніг ріже очі.

«Мороз и солнце. День чудесный. Еще ты дремлешь, друг прелестный. Проснись, красавица, проснись», – згадую вірші геніального російського поета.

У мене змінюється настрій. Сонце, морозне повітря, зелень хвойного лісу роблять свою справу. Хочеться радіти життю, усвідомлювати, що скоро вийду на волю, опинюся по той бік високого паркану з колючим дротом.

Іван Чуб не припиняє милуватися латці  на валянку. Майстер робив, добре наклав. 

– Дивись!

Він показує мені валянок. Він ще накульгує. Його мучать болі в нозі. Але він, здається, забув про це. Сонячного морозного дня хочеться говорити про хороше. Не важливо, про що, про звільнення або про латку на валянку.

Слухаю Чуба, а самому хочеться вирватися на волю, де вирує справжнє життя. Хочеться багато чого випробувати і побачити, чого не вдалося зробити в ранній молодості.

Приходимо на місце. Починається звична робота. Розпалюємо багаття. Сирі хвойні гілки не хочуть горіти. Вони тріщать, димлять, з них скочуються цівки води.

Босий зі зграї Косяка матюкає Люсю:

– Навіть багаття не можеш розвести.

Його обриває Пашка:

– Не можеш потерпіти!

Зрозумівши, що біля багаття не зігрітися, махаю Чубу. Він мене розуміє без слів. Беремо пилку, сокири, лопати, рогатину.

Вибираємо кедр, очищаємо стовбур від снігу, щоб можна було пиляти. Ретельно і добре розведена  і наточена «Дружба-2» відразу вгризається в дерево. Від нього розлітається свіжа тирса.

Ми пиляємо до потемніння в очах. Через кілька хвилин відчуваємо рятівне тепло. Мороз уже не пробирає до кісток. Наші сині обличчя покриваються багряним рум'янцем.

Ось кедр стріпнувся. Ще мить, і він полетить на засніжену землю.

Чуб кличе Молдавана:

– Допоможи!

Той бере рогач. Впирається ним у стовбур. Направляє його в бік, де видно просвіт.

Ми продовжуємо пиляти. Лунає тріск. Дерево хилиться, повільно набирає швидкість і з глухим, потужним звуком валиться на землю. Ніби після вибуху розлітається в різні боки сніг.

Ми з Іваном йдемо до одного з вогнищ. Воно вже розгорілося. До нього неможливо підступитися. Полум'я піднімається високо в небо, обпікає наші обличчя.

Наближаємося до вогнища, наскільки можливо. Добре, що наші товариші вже розійшлися. Тільки вертухаї гріються біля багаття. Та Люся продовжує підкидати гілки.

Окуджава і Молдаван займають нашу ділянку. Їхня черга. Коли Мишко нахилився над сучком, Косяк поплескав його по сідниці.

– Ось це верстат! Корма, як горіх, так і проситься на гріх.

Молдаван обертається до нього:

– Не з твоїм розрядом на ньому працювати.

– Хочеш косячковою цигаркою пригощу?

– Півнів своїх пригощай, – радить Косяку  Мишко. – Не заводь мене, якщо не хочеш по морді заробити.

– Не прикидайся незайманою дівкою. Все одно тебе рачком поставлю.

– Може, зараз спробуєш? – не на жарт образився  Молдаван, кинувши на деякий час роботу.

– Не дивись на мене так. Як ти не можеш зрозуміти, що людина – це тварина. І ніщо від тварини їй не чуже, – відповів йому Косяк. – Не намагайся йти проти своєї природи. Вона все одно своє візьме.

– Це ти йдеш проти природи. Господь Бог створив чоловіка і жінку, щоб вони разом задовольняли свої потреби, займалися  коханням, продовжували рід людський. А ти задовольняєш свої потреби із ким доведеться: і з бабами, і з мужиками.

– Озирнися. Де ти бачиш тут баб? Дай можливість їх мати. Зрозумій, вони нам недоступні. Вони знаходяться від нас за трьома рядами колючого дроту. А нам, мужикам, що робити? Природа все одно бере своє. І роки біжать, як швидкісний потяг. Що мені робити, загнаному в цей дикий край і позбавленому всяких прав?

– Залишатися людиною і зберігати своє людське обличчя, незважаючи на природу.

– Ти кажи конкретно, що робити?

– Терпіти. Не опускати слабких і безпомічних мужиків, які потрапили в безвихідне становище. А ти цілу теорію вигадав, щоб виправдати свою поведінку.

– Якщо ти хочеш, терпи, – відповів йому Косяк. – А я хочу взяти від життя все, що мені належить. Тут і зараз.

Мишко попрямував до нас, до вогнища.

– Від гріха подалі. Виявляється, він не тільки нарик, підер, але ще й філософ. Хоче підвести під свої погані дії теорію, – поскаржився нам.

– Хоче відбілити свої вчинки. Якщо людина ‒ це тварина, то ніщо, притаманне тварині,  їй не чуже. Роби що хочеш, – сказав Чуб.

Окуджава, між тим, кинув сокиру, якою обрубував гілки, поспішив слідом за Косяком.

Чуємо його  голос:

– Дай зробити хоч одну затяжку.

– Приходь до нас, отримаєш, скільки хочеш.

– Вчора збирався, але мені не дали. Кажуть, вітатися не будемо.

– Це Молдаван ціну собі набиває. Все одно я його  дістану.

Окуджава не заспокоюється.

– Пашо, дай зробити хоч одну затяжку.

Косяк, нарешті, задовольнив його прохання. Віддав бичок.

– Докурюй!

Окуджава жадібно схопив бичок. Сунув до рота і стояв нерухомо, поки не скурив його повністю. Потримав у руках недопалок, дихнув  із задоволенням на всі груди. Потім поклав його до рота, пожував і проковтнув.

Тихенько повернувся до нас, щосили намагаючись зробити це непомітно.

Однак Молдаван усе бачив і чув. Повернувся до Окуджави:

– Знову за нариком бігаєш. Клянчиш покурити. Дивись, просто так він нічого не дає.

– Віддав бичок. На пару затяжок. Я йому нічого не винен.

‒ Погрілися і вистачить, – підходить до нас через деякий час охоронець з автоматом. – Пора денне завдання виконувати.

Чуб дивиться на нього незадоволеним поглядом. Він ще продовжує кульгати. Вчора  ходив у санчастину. Щоб дізнатися, що у нього. Перелом чи забій. Біль досягає такої сили, що хоч на стінку лізь. Але Чубу перев'язали ногу і відправили на рубку. Нічого страшного!

Іван хоче сказати щось різке. Мовляв, тобі благодать. Ти поїв як слід, у теплому кожусі грієшся біля багаття. А ми у рваних гнидниках, голодні змушені цілий день кайлувати.

– Не зв'язуйся! – тихо шепочу йому.

Беремо сокири. Йдемо до кедра, який  тільки що завалили. Його могутня крона частково зникла в снігу, а в основному зеленіє нагорі.

Очищаємо дерево від гілок. Щоб не заважати один одному, ми розділяємося. Рубаю гілки, починаючи від пенька, він – з верхівки.

Працюю сокирою і не помічаю, що діється навколо. Всі думки мої про  звільнення, про батьківський дім, про те, що, нарешті, зможу зажити по-справжньому. Вільним птахом летіти, куди мені хочеться, подалі від тайги, від сибірських морозів, в рідні теплі краї.

Зайнятий своїми думками, не помітив, що поруч теж пиляли кедр. У пильщиків щось не вийшло. В останній момент комель кедра пішов на кілька метрів убік, ударивши в груди одного з тих, що пиляли, і відразу убивши його на смерть. Кедр завалився на ялину поруч, зісковзнув з неї і полетів прямо на мене.

– Бережись! – закричав Чуб.

Але було вже пізно. Широко розплющив очі. Зелене громаддя падало прямо на мене, не зустрічаючи на своєму шляху ніякої перешкоди. Рвонув убік, намагаючись втекти від дерева, що падало. Що було далі, нічого не бачив і не чув. Миттєво втратив свідомість.

Коли прийшов до тями, ліс почав занурюватися в сутінки. Якийсь час хвойні дерева оберталися навколо мене, величезні засніжені зелені крони пригнічували мене своїми розмірами. З сумом і заздрістю дивився в бездонне небо, яке ще продовжувало синіти в променях невидимого сонця.

Бордовими трикутниками догорали вогнища. Прямо в небо піднімався від них дим.

Лежу на гілках біля багаття. Готовий кричати від болю. Боюся поворухнути рукою чи ногою. Лиса голова, здається, готова розвалитися на кілька частин. З носа тече кров.

Як він, цей кедр, зміг звалитися прямо на мене. Здогадуюся, що кілька товстих гілок утворили щось на зразок рогульки. Не дали дереву опуститися на мене  усією його смертельною вагою. Мене тільки оглушило. Гілки прохромили моє тіло в деяких місцях. Дивом залишився живим.

Але що це? Бригада вишикувалася. Про мене забули? Сіра маса втомленої братви стоїть в оточенні автоматників. Тільки троє з них товпляться біля мене, що є сили утримують вівчарок, які скалять свої гострі зуби. Собак постійно не догодовують. Чим вони голодніші, тим зліші.

Не розумію, що відбувається. Чому вертухаї з собаками не йдуть разом з усіма?

Один із них промовляє:

– Дивись, він живий.

При цих словах мене осяяло. Страшна думка дійшла до моєї притупленої свідомості. Щосили закричав:

– Братці! Я живий!

Стрій уже рушив з місця. До мене доносився скрип снігу. Схоже, мого голосу не почули, а якщо почули, то не надали йому значення.

– Чуб! – закричав щосили. – Зупинись!

Чуб, накульгуючи, вийшов з шеренги. Озирнувся.

З останніх сил підвівся, помахав йому рукою

– Братці! Він живий! – вигукнув Чуб.

Один з охоронців поспішив вдарити його прикладом, повернути на місце.

– Стояти! – прокричав Молдаван.

Стрій зупинився. Втомлені люди розправили плечі.

Старший з охоронців зняв автомат. Дав чергу вгору.

– Вперед!

Ніхто не рушив з місця.

– Бунтувати надумали? – закричав  він.

– Заберіть його, він живий, – показав Чуб у мій бік.

Кілька охоронців намагалися витягнути Івана зі строю. Але тісне живе кільце не дало це зробити.

– Не балуйте!. Вас мало, нас – багато. Зброя вам не допоможе, – сказав твердим голосом Іван.

Старший покликав кількох вертухаїв. Порадився з ними. Сутінки ставали густішими. В темноті у лісі з ув'язненими залишатися небезпечно. Тайга ‒ закон, ведмідь ‒ господар. Від карних злочинців можна чекати чого завгодно.

Він повернувся до арештантів. Прокричав:

– Заберіть його!

Кілька людей забрали мене.Не міг піднятися. Не міг поворухнути ні руками, ні ногами. Братва взяла мене за ноги і руки, понесла до трактора. Стомлені за день непосильною працею, люди хиталися, загрузали в снігу. Мені здавалося, що у них закінчаться сили, що вони разом зі мною зараз заваляться в сніг і більше не підіймуться.

Але пару, яку полишали сили, змінювала інша пара. Чуб і Молдаван не відходили від мене ні на крок, поки братва не донесла мене до трактора.

Моє тіло пронизував різкий біль. Ноги не слухалися. Не було сили, щоб триматися. Від болю  кусав губи, але мовчав. Краще загинути від кулі, від удару некерованого в польоті дерева, ніж від розлючених псів.

Мене на кілька днів помістили в санчастину. Тіло моє боліло, шуміло у вухах. З носу продовжувала сочитися кров. А мене через кілька днів взяли на рубку. Табір не виконував завдання із заготівлі деревини.

По черзі братва тягла мене від трактора на порубку і назад. Працювати я був не в змозі. Підтримував  багаття.

Наступного дня рано вранці Чуб прорвався до начальника табору. Після бурхливої розмови мене перестали направляти в тайгу.

03. 02. 1952 рік

Сяючий сержант Іванько зайшов до бараку. Озирнувся навколо і відразу пішов у бік наших нар.

У них із Чубом налагодилися нестатутні стосунки, за що сержант отримував догани, бо йшов на повідку у злочинців.

Зазвичай він виправдовувався, що проводив виховну роботу. І час від часу підходив до Івана, щоб перекинутися кількома фразами.

Іванько народився і виріс на Десні в Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. А Івана посилали в цей район у відрядження для надання допомоги під час сівби ранніх зернових. Це відрядження надовго врізалося в пам'ять механізаторові.

Йому вдалося бути свідком, як Десна вийшла з берегів. Вони буквально руками ловили метрових щук. Такого в житті Івана до цього не траплялося.

Сержант Іванько кожен рік ловив щук не тільки під час розливу. І не тільки руками. Він народився й виріс на Десні. Батько його постійно займався риболовлею на власноруч збитій плоскодонці. Сім'я виживала завдяки рибі. У голодні тридцяті роки вона не дала сім'ї померти. Нею харчувалися, годували свиней та іншу живність, міняли рибу на зерно.

Під час таких розмов ми запитували сержанта Іванька, що спонукало його приїхати в ці дикі краї. Він відповідав:

– Батьківщина сказала «треба», я відповів «є».

Потім вже серйозно додавав:

– Кожен рік збираюся кинути цю ганебну службу, але кожен рік не вистачає твердості. От  приїду додому. Що  там буду робити? В колгоспі мантулити за паличку, що мені проставлять у  бухгалтерії. У матері троє діточок шкільного віку, старша сестра з народження інвалід. Не рухається. Чим  їм допоможу? А тут мені гроші платять. Кожен місяць  біжу на пошту, щоб надіслати мамі переказ.

Сержант Іванько не встиг підійти до Івана, як той почав згадувати, як вони руками ловили рибу під час розливу Десни. Зазвичай це «заводило» охоронця на свої спогади, але сьогодні він рішуче припинив їх.

Дістав із кишені кожуха невеликий  папірець і урочисто вручив його Івану.

– Що це? – різко підхопився з нар Чуб у радісному передчутті.

– Телеграма. У ній повідомляється, що завтра тут буде твоя дружина.

06. 02. 1952 рік