Василь Момотюк
А це ж немало ― сорок дев’ять років промайнули на фермі. Тому й приліпилось до
нього прізвисько – фермер. Данило на те не ображався, не той характер, та й що тут
поганого, якщо все життя пройшло на фермі?Не їхав по заробітках, мінімум
вихододнів виробляв з запасом, то ж з виходом на пенсію проблем не мав.
Випровадили з почестями . Ще й праску подарували. Скількох завідуючих, головних
зоотехніків, голів колгоспу, доярок, скотарів він передивився на своєму віку,а
скількох вже й у живих немає, а йому,слава Богу, ще даються дні.
Коли Данило вийшов на заслужений відпочинок (ще після семи років роботи), то раптом зрозумів ― як добре нічого не робити! Не зриватися вранці-рано, не поснідавши толком і до пізньої ночі поратись на фермі. Не витримували коні, втомлювались, а Данило розраджував їх , підбадьорював: "Давайте, миленькі! Ще трохи і буде вам перепочинок…Корови чекають паші."
…Данило сидів на лавці біля хати ― навпроти відчиненої навстіж хвіртки―і дивився на дорогу, по якій зрідка проходили люди. Зрідка, бо звідки людям взятись? На його вулиці вже пустують одинадцять хат. А по селі? Вимирають односельчани…Одне діло, коли вже старші помирають, але ж трапляються, відходять й молоді, яким би ще жити і жити. Тепер все більше на похоронах та на обідах зустрічаються.
До виходу на пенсію Данило не мав можливості ось так,спокійно,безтурботно спостерігати, хто ,куди й навіщо йде. А тепер,будь ласка,витріщайся! Он, Макарій йде. Трохи згорбився ― щось важке у сумці несе. Данило не стримався:
― Здоров, Макарій!
― Здрастє!― Однак не зупинився.―Відпочиваєш?― запитав, вже минаючи хвіртку.
― Ага. Сиджу, дивлюся.
― І це треба…
Пішов.
На деякий час стало тихо. Ніхто не йшов. Данило й далі не зводив очей з дороги, а чим іншим зайнятись?
Аж тут почувся крик. Данило зразу розпізнав його. Такий голос був у сусідки , Параски. Вона виводила на пасовище, на горб, молоду козу. Та не хотіла йти, впиралась, то Параска й частувала її різними словами, намагаючись приструнити норовливу тварину, але та не дуже й подавалась. Параска щосили тягнула козу, було видно, що це дається їй нелегко, а хто допоможе? Врешті-решт,коза заспокоїлась і пішла,підбігаючи за Параскою.
Вже коли вона поверталась, Данило зачепив її:
― Доброго дня, Параско! Вже вивела козу?
―І тобі добрий,Данило!Чого розсівся на лавці?
― Та ось відпочиваю…Аж самому дивно, що можна так сидіти. А ти чого це козу купила? Була ж корова…
―А куди мені вже з коровою впоратись…Та й ціна ж на молоко… Так важко пораєшся біля нього, а що натомість? Череди нема . Ще недавно аж чотири було, у кожній не менше тридцяти корів було. Зараз їх зовсім мало, пасти не можу, а годувати її чим ? Нема вже сили. А коза дасть трохи молока, і того досить. Скільки мені одній треба? Надою більше ― понесу на базар, у п’ятницю, все якась копійка буде. Бо що тої пенсії ? Сюди – туди і вже нема…
"Не здається Параска,― здивувався Данило,― знаходить вихід з положення. А вже ж вісімдесятий, здається, їй пішов. Чи вісімдесят з гаком. Все одно менша від мене."
Данило ще якусь хвилину дивився на дорогу, перевів погляд на подвір’я. Сидів, розглядав все навколо, що було перед очима. Спочатку не думав, а потім став думати про те, як жив, що побачив за прожиті роки, і, перебираючи у пам’яті багато що,дійшов до висновку, що нічого особливого й не побачив. Все працював і працював,не випускав з рук ні вила, ні лопату, а то й косу, незважаючи ні на дощ, ні на завірюхи, коли з хати не хотілось виходити, та він цього не міг допустити. Що люди скажуть? Перекидали його з одного корівника в інший,не встигав там освоїтись, як знаходилась важливіша робота. Працював і тішився, що йдуть гроші. І де ж ті гроші? На меблі пішли,ніби їм аж так були потрібні. У телевізор,перед яким сидячи не раз засинав, втомившись від роботи. У холодильник, який без потреби стоїть навіть влітку, тому що чи багато на двох треба тієї ж їжі, хоч і м’яса. А ще куди пішли гроші?В одяг, взуття ? Але ж не самий модний одяг купляли: що у нього, що у Параски не кращий, ніж в інших.
О, ще один сусід з’явився на дорозі,Павло. Цього разу поголений,у квітчастій сорочці, випрасуваних штанях ( Галя постаралась?), чорних черевиках. Куди він так вирядився?Куди зібрався?
― Ти куди так біжиш, Павле?― ніколи раніше не цікавився, а тут не витримав.
―У район, подивитись синові телефон. В однокласників є, а у нього нема. Крутого хоче,то їду побачу, які там ціни,― пояснив Павло.―Може, якого й куплю.
― Ну, то щасливої дороги!
― Дякую!Залишайтесь здорові!
Данило махнув рукою у відповідь. Його трохи відпустило. Два – три слова ― і вже зовсім інший настрій. Що то є людське спілкування !Як його не вистачало на фермі! Одна справа, коли у приміщенні, серед колективу, але ж більше бував у полі,а там ніколи довго розмовляти, треба завантажити підводу і без затримок привезти на ферму.
Данило знову пустився у роздуми. Де вже та ферма? І сліду немає. Коли дозволили брати майнові паї у натурі, то що робилось! Після цього залишилась копана-перекопана територія, навіть з землі діставали труби, всяке залізяччя. День і ніч стукали, гупали,трощили, перебирали вже залишки стін , найбільш сміливі приїжджали й автокраном аби щось додому привезти : Наче ураган якийсь пройшовся, так все змело. А скільки ж було всього збудовано!Містечко та й годі!Асфальтовані дороги,побілені дерева, кімнати відпочинку, будинок тваринника ― на два поверхи. Лише працюй. Але ж ні!Увірвалась реформа―і пішло-поїхало!Приватизація, роздача майна на паї ―і щезла ферма, а тракторна бригада, а автопарк.? Скільки ж тої техніки було! То один лідер розпродав, то інший собі дозволив ― як і не було колгоспу. Зникли й інші об’єкти, вірніше ―розібрали. І хто б, ви думали,тут виділявся? Ті, що ногою й близько не були у колгоспі. А можна ж було зберегти приміщення. Та хто тоді думав наперед? Зараз і сьогодні урвати, а треба того всього чи ні ― лиш валялось коло хати. Данило й цеглини не взяв додому. Всі дивувались з нього:"Що, так нічого й не треба?Шиферу, каменю, дощок ?" Данило тільки відмахувався: навіщо?На старість будуватись? Коби впоратись з тим, що вже є на подвір’ї.
Данило підвів очі на будинок. Міцний,надійний. зроблений на совість.
Останні чотири роки перед виходом на пенсію Данило тільки й займався будівництвом, кожну копійку беріг для нової хати, але робив це з завзяттям―адже сину все залишиться, рідній людині, у його, Данилів , корінь піде.
Бачачи такий масштаб будови, сусіди жартували над ним:
― Готель ніби, не менше.
― Та це він женитись надумав,куди приведе жінку?
Серйозні люди зауважували :
― Жили зірвеш, навіщо тобі стільки?
― Треба вперед дивитись,― відповідав коротко Данило.
― Чи на сина надієшся?
― Але ж де син? Й знати тебе не хоче, а ти тут розпинаєшся…
Ці кривдні слова Данило намагався не брати близько до серця, однак неприємний осадок від них залишався. Дійсно, сина він бачив не так часто, як йому би хотілось. Все якась би поміч була, хіба мало на селі роботи? А вони з Марією вже не здужають ― як колись бігати і на роботу, і дома справлятись.
Може, би й повернувся син додому з міста. Якби…Як би він не побував в АТО.З життєрадісного, впевненого у собі мужика, Вадим перетворився у тиху, задумливу людину . Коли приїжджав у гості, старався побути наодинці―виходив у садок, підходив до одного дерева, до іншого і ніби розмовляв з ними. Чи то Данилові лише здалось? А Вадим ще страшно не любив, коли чув російську мову, тим більше пісні чи фільми. Це у нього ЗВІДТИ. Майже не розповідав, що там, як там.
Тільки раз сказав, що ТОГО, ПОБАЧЕНОГО ТАМ, вистачить на все життя. Одного дня ледве не розбив телевізора. Щось не сподобалось йому у новинах. Довго не заходив до хати. Прийшов вже за північ―похмурий,ніби схудлий, мовчки простягнувся на ліжку, але всю ніч крутився, не міг ніяк заснути. Аж під ранок його зморило.
Данило більше не тривожив сина жодним питанням і сказав дружині, щоб не розпитувала .
У місті хоч якась робота, а тут, у селі, до чого прикладешся?Ніщо не працює. Все йде на скорочення. Скільки вчителів треба, якщо учнів менше ста і надії, що їх буде більше, нема? Те ж – у дитсадку. Цього року ( а він наближається до кінця!) ще не народилася жодна дитина, хоча у попередні роки четверо-п’ятеро з’являлось на світ. Земля в оренді,хазяїни за межами району.
Тому й осів син у місті. Робота не важка ― охоронник .З цієї зарплати не проживеш розкішно, але , як кажуть, на хліб вистачає і то добре. Та головне, що лікарня поруч. Це до того, що син вряди – годи відвідує лікарів .
Данило знову повернувся до своїх думок. Так, за роботою він не бачив життя. А життя, ясна річ, не тільки у роботі. Ось скільки всього на землі: і ліс, і річка,і горби-долини,ставки. Все для людини. А він , виходить, і не бачив нічого цього. Не було часу споглядати, як поволі підіймається над селом сонце чи посидіти з вудочкою біля ставка,не кажучи вже про похід у ліс ― за опеньками. Бачив дерева лише як деревину, а не в лісі,де вони шуміли від вітру. Все ферма та ферма…
― Добрий день !― почувся тонкий голосочок.
―І тобі доброго дня, Софійко!― відповів Данило, проводжаючи поглядом сусідську дівчинку. І коли вже встигла вирости? Чи давно він бачив її у червоній колясці,лише щоки сторчали, а зараз любо глянути ― справжня наречена. Лиш де того сокола взяти? Молодь виїжджає з села . Чи й буде коли весілля у селі? Летить час, ой летить.
Вже стільки років живе на білому світі,а скільки ще залишилось…Хто ж то відає, коли настане той, останній, день?
З кухні вийшла дружина з мискою годувати курей. Але він хоч і побачив її, не подумав за неї. Якось вона не входила у його мрії. А Марія , побачивши чоловіка , що спокійно сидить на лавці, чого з ним ніколи не траплялось,― щоб він сидів і нічого не робив! ― повільно підійшла до нього і з тривогою стала розглядати .
―А чого це ти сидиш?― запитала вона
―А хіба що ?
― Щось ти не такий…Чи не захворів?
Данило нічого не відповів.
― Чого мовчиш?
― Йди, Маріє. Думаю…
― Боже ж ти мій,― розгублено прошепотіла жінка і тихо відійшла.―Може, вип’єш трішки?― запитала з порога.
Нічого не відповів . Він навіть не чув останніх слів, інакше би відреагував. Йому подобалось перебувати у своєму, недавно створеному світі, де він бачив себе, крокуючого по великому місту,з посмішкою на вустах. Нарешті він вирвався з села! Він настільки вдарився у свої бажання, що сам того не помічаючи, почав неголосно розмовляти сам з собою, розмахуючи руками.
Це помітила Параска,сусідка. Йшла , щоб перевести козу на інше місце. Побачила, чим займається Данило і злякалась. Хвилинку роздивлялась, що таке коїться з сусідом―нічого не зрозуміла ― і кинулась до хати, підкликаючи Марію.
― Чого тобі?― підбігла та.
― Йди подивись, що з Данилом робиться?З кимось говорить, перебирає пальцями,а біля нього ж нікого немає…Як би чого не трапилось з ним,― Параска перехрестилась. ― Ти тільки глянь,―і обоє стали дивитись на Данила. А він у цей час бачив себе вже на дорозі додому і йому ввижалось своє село, своя хата, Марія, яка виглядає його біля воріт. Він вже підняв руку , щоб привітатись, аж раптом помітив перед собою заплакану Марію і перелякану Параску.
Сердитий, що перервали політ його мрії,Данило невдоволено запитав:
― Чого ви тут?
― Але ж ти хворий, Данило…Дуже хворий.
― Звідки це ви взяли? Я ― нормальний. Йдіть по своїх справах. Теж мені ― експерти…
Жінки тихо відійшли, позираючи то одна на одну, то на Данила.
Данило спробував ввійти у той попередній мрійливий стан, але, він, як сон, вже не повернувся. Посидівши ще трохи, він встав і попрямував до сараю.
Через деякий час звідти почулись звуки, що так нагадували клепання коси.
Ф Е Р М Е Р Д А Н И Л О
Його ніколи не бачили, щоб він якогось дня відпочивав. Все життя тільки тим і займався, що вперто, не жаліючи себе, працював на фермі. Їздовим. А яка то відповідальна ділянка, то кожний селянин добре знає. Тут тобі ні вихідних, ні святкових, знай лишень одне ― вила і коні. У будь - яку погоду Данило завжди на роботі, бо добре вивчив свої обов’язки: не дай, Боже, десь запізнитись! У нього й думки не було,щоб десь відлучитись. Що скаже худоба?А доярки? Дуже вже переживав, аби все було гаразд. Тому й поважали його на фермі,були впевнені , що він виконає наряд вчасно .
Його ніколи не бачили, щоб він якогось дня відпочивав. Все життя тільки тим і займався, що вперто, не жаліючи себе, працював на фермі. Їздовим. А яка то відповідальна ділянка, то кожний селянин добре знає. Тут тобі ні вихідних, ні святкових, знай лишень одне ― вила і коні. У будь - яку погоду Данило завжди на роботі, бо добре вивчив свої обов’язки: не дай, Боже, десь запізнитись! У нього й думки не було,щоб десь відлучитись. Що скаже худоба?А доярки? Дуже вже переживав, аби все було гаразд. Тому й поважали його на фермі,були впевнені , що він виконає наряд вчасно .
Коли Данило вийшов на заслужений відпочинок (ще після семи років роботи), то раптом зрозумів ― як добре нічого не робити! Не зриватися вранці-рано, не поснідавши толком і до пізньої ночі поратись на фермі. Не витримували коні, втомлювались, а Данило розраджував їх , підбадьорював: "Давайте, миленькі! Ще трохи і буде вам перепочинок…Корови чекають паші."
…Данило сидів на лавці біля хати ― навпроти відчиненої навстіж хвіртки―і дивився на дорогу, по якій зрідка проходили люди. Зрідка, бо звідки людям взятись? На його вулиці вже пустують одинадцять хат. А по селі? Вимирають односельчани…Одне діло, коли вже старші помирають, але ж трапляються, відходять й молоді, яким би ще жити і жити. Тепер все більше на похоронах та на обідах зустрічаються.
До виходу на пенсію Данило не мав можливості ось так,спокійно,безтурботно спостерігати, хто ,куди й навіщо йде. А тепер,будь ласка,витріщайся! Он, Макарій йде. Трохи згорбився ― щось важке у сумці несе. Данило не стримався:
― Здоров, Макарій!
― Здрастє!― Однак не зупинився.―Відпочиваєш?― запитав, вже минаючи хвіртку.
― Ага. Сиджу, дивлюся.
― І це треба…
Пішов.
На деякий час стало тихо. Ніхто не йшов. Данило й далі не зводив очей з дороги, а чим іншим зайнятись?
Аж тут почувся крик. Данило зразу розпізнав його. Такий голос був у сусідки , Параски. Вона виводила на пасовище, на горб, молоду козу. Та не хотіла йти, впиралась, то Параска й частувала її різними словами, намагаючись приструнити норовливу тварину, але та не дуже й подавалась. Параска щосили тягнула козу, було видно, що це дається їй нелегко, а хто допоможе? Врешті-решт,коза заспокоїлась і пішла,підбігаючи за Параскою.
Вже коли вона поверталась, Данило зачепив її:
― Доброго дня, Параско! Вже вивела козу?
―І тобі добрий,Данило!Чого розсівся на лавці?
― Та ось відпочиваю…Аж самому дивно, що можна так сидіти. А ти чого це козу купила? Була ж корова…
―А куди мені вже з коровою впоратись…Та й ціна ж на молоко… Так важко пораєшся біля нього, а що натомість? Череди нема . Ще недавно аж чотири було, у кожній не менше тридцяти корів було. Зараз їх зовсім мало, пасти не можу, а годувати її чим ? Нема вже сили. А коза дасть трохи молока, і того досить. Скільки мені одній треба? Надою більше ― понесу на базар, у п’ятницю, все якась копійка буде. Бо що тої пенсії ? Сюди – туди і вже нема…
"Не здається Параска,― здивувався Данило,― знаходить вихід з положення. А вже ж вісімдесятий, здається, їй пішов. Чи вісімдесят з гаком. Все одно менша від мене."
Данило ще якусь хвилину дивився на дорогу, перевів погляд на подвір’я. Сидів, розглядав все навколо, що було перед очима. Спочатку не думав, а потім став думати про те, як жив, що побачив за прожиті роки, і, перебираючи у пам’яті багато що,дійшов до висновку, що нічого особливого й не побачив. Все працював і працював,не випускав з рук ні вила, ні лопату, а то й косу, незважаючи ні на дощ, ні на завірюхи, коли з хати не хотілось виходити, та він цього не міг допустити. Що люди скажуть? Перекидали його з одного корівника в інший,не встигав там освоїтись, як знаходилась важливіша робота. Працював і тішився, що йдуть гроші. І де ж ті гроші? На меблі пішли,ніби їм аж так були потрібні. У телевізор,перед яким сидячи не раз засинав, втомившись від роботи. У холодильник, який без потреби стоїть навіть влітку, тому що чи багато на двох треба тієї ж їжі, хоч і м’яса. А ще куди пішли гроші?В одяг, взуття ? Але ж не самий модний одяг купляли: що у нього, що у Параски не кращий, ніж в інших.
О, ще один сусід з’явився на дорозі,Павло. Цього разу поголений,у квітчастій сорочці, випрасуваних штанях ( Галя постаралась?), чорних черевиках. Куди він так вирядився?Куди зібрався?
― Ти куди так біжиш, Павле?― ніколи раніше не цікавився, а тут не витримав.
―У район, подивитись синові телефон. В однокласників є, а у нього нема. Крутого хоче,то їду побачу, які там ціни,― пояснив Павло.―Може, якого й куплю.
― Ну, то щасливої дороги!
― Дякую!Залишайтесь здорові!
Данило махнув рукою у відповідь. Його трохи відпустило. Два – три слова ― і вже зовсім інший настрій. Що то є людське спілкування !Як його не вистачало на фермі! Одна справа, коли у приміщенні, серед колективу, але ж більше бував у полі,а там ніколи довго розмовляти, треба завантажити підводу і без затримок привезти на ферму.
Данило знову пустився у роздуми. Де вже та ферма? І сліду немає. Коли дозволили брати майнові паї у натурі, то що робилось! Після цього залишилась копана-перекопана територія, навіть з землі діставали труби, всяке залізяччя. День і ніч стукали, гупали,трощили, перебирали вже залишки стін , найбільш сміливі приїжджали й автокраном аби щось додому привезти : Наче ураган якийсь пройшовся, так все змело. А скільки ж було всього збудовано!Містечко та й годі!Асфальтовані дороги,побілені дерева, кімнати відпочинку, будинок тваринника ― на два поверхи. Лише працюй. Але ж ні!Увірвалась реформа―і пішло-поїхало!Приватизація, роздача майна на паї ―і щезла ферма, а тракторна бригада, а автопарк.? Скільки ж тої техніки було! То один лідер розпродав, то інший собі дозволив ― як і не було колгоспу. Зникли й інші об’єкти, вірніше ―розібрали. І хто б, ви думали,тут виділявся? Ті, що ногою й близько не були у колгоспі. А можна ж було зберегти приміщення. Та хто тоді думав наперед? Зараз і сьогодні урвати, а треба того всього чи ні ― лиш валялось коло хати. Данило й цеглини не взяв додому. Всі дивувались з нього:"Що, так нічого й не треба?Шиферу, каменю, дощок ?" Данило тільки відмахувався: навіщо?На старість будуватись? Коби впоратись з тим, що вже є на подвір’ї.
Данило підвів очі на будинок. Міцний,надійний. зроблений на совість.
Останні чотири роки перед виходом на пенсію Данило тільки й займався будівництвом, кожну копійку беріг для нової хати, але робив це з завзяттям―адже сину все залишиться, рідній людині, у його, Данилів , корінь піде.
Бачачи такий масштаб будови, сусіди жартували над ним:
― Готель ніби, не менше.
― Та це він женитись надумав,куди приведе жінку?
Серйозні люди зауважували :
― Жили зірвеш, навіщо тобі стільки?
― Треба вперед дивитись,― відповідав коротко Данило.
― Чи на сина надієшся?
― Але ж де син? Й знати тебе не хоче, а ти тут розпинаєшся…
Ці кривдні слова Данило намагався не брати близько до серця, однак неприємний осадок від них залишався. Дійсно, сина він бачив не так часто, як йому би хотілось. Все якась би поміч була, хіба мало на селі роботи? А вони з Марією вже не здужають ― як колись бігати і на роботу, і дома справлятись.
Може, би й повернувся син додому з міста. Якби…Як би він не побував в АТО.З життєрадісного, впевненого у собі мужика, Вадим перетворився у тиху, задумливу людину . Коли приїжджав у гості, старався побути наодинці―виходив у садок, підходив до одного дерева, до іншого і ніби розмовляв з ними. Чи то Данилові лише здалось? А Вадим ще страшно не любив, коли чув російську мову, тим більше пісні чи фільми. Це у нього ЗВІДТИ. Майже не розповідав, що там, як там.
Тільки раз сказав, що ТОГО, ПОБАЧЕНОГО ТАМ, вистачить на все життя. Одного дня ледве не розбив телевізора. Щось не сподобалось йому у новинах. Довго не заходив до хати. Прийшов вже за північ―похмурий,ніби схудлий, мовчки простягнувся на ліжку, але всю ніч крутився, не міг ніяк заснути. Аж під ранок його зморило.
Данило більше не тривожив сина жодним питанням і сказав дружині, щоб не розпитувала .
У місті хоч якась робота, а тут, у селі, до чого прикладешся?Ніщо не працює. Все йде на скорочення. Скільки вчителів треба, якщо учнів менше ста і надії, що їх буде більше, нема? Те ж – у дитсадку. Цього року ( а він наближається до кінця!) ще не народилася жодна дитина, хоча у попередні роки четверо-п’ятеро з’являлось на світ. Земля в оренді,хазяїни за межами району.
Тому й осів син у місті. Робота не важка ― охоронник .З цієї зарплати не проживеш розкішно, але , як кажуть, на хліб вистачає і то добре. Та головне, що лікарня поруч. Це до того, що син вряди – годи відвідує лікарів .
Данило знову повернувся до своїх думок. Так, за роботою він не бачив життя. А життя, ясна річ, не тільки у роботі. Ось скільки всього на землі: і ліс, і річка,і горби-долини,ставки. Все для людини. А він , виходить, і не бачив нічого цього. Не було часу споглядати, як поволі підіймається над селом сонце чи посидіти з вудочкою біля ставка,не кажучи вже про похід у ліс ― за опеньками. Бачив дерева лише як деревину, а не в лісі,де вони шуміли від вітру. Все ферма та ферма…
― Добрий день !― почувся тонкий голосочок.
―І тобі доброго дня, Софійко!― відповів Данило, проводжаючи поглядом сусідську дівчинку. І коли вже встигла вирости? Чи давно він бачив її у червоній колясці,лише щоки сторчали, а зараз любо глянути ― справжня наречена. Лиш де того сокола взяти? Молодь виїжджає з села . Чи й буде коли весілля у селі? Летить час, ой летить.
Вже стільки років живе на білому світі,а скільки ще залишилось…Хто ж то відає, коли настане той, останній, день?
З кухні вийшла дружина з мискою годувати курей. Але він хоч і побачив її, не подумав за неї. Якось вона не входила у його мрії. А Марія , побачивши чоловіка , що спокійно сидить на лавці, чого з ним ніколи не траплялось,― щоб він сидів і нічого не робив! ― повільно підійшла до нього і з тривогою стала розглядати .
―А чого це ти сидиш?― запитала вона
―А хіба що ?
― Щось ти не такий…Чи не захворів?
Данило нічого не відповів.
― Чого мовчиш?
― Йди, Маріє. Думаю…
― Боже ж ти мій,― розгублено прошепотіла жінка і тихо відійшла.―Може, вип’єш трішки?― запитала з порога.
Нічого не відповів . Він навіть не чув останніх слів, інакше би відреагував. Йому подобалось перебувати у своєму, недавно створеному світі, де він бачив себе, крокуючого по великому місту,з посмішкою на вустах. Нарешті він вирвався з села! Він настільки вдарився у свої бажання, що сам того не помічаючи, почав неголосно розмовляти сам з собою, розмахуючи руками.
Це помітила Параска,сусідка. Йшла , щоб перевести козу на інше місце. Побачила, чим займається Данило і злякалась. Хвилинку роздивлялась, що таке коїться з сусідом―нічого не зрозуміла ― і кинулась до хати, підкликаючи Марію.
― Чого тобі?― підбігла та.
― Йди подивись, що з Данилом робиться?З кимось говорить, перебирає пальцями,а біля нього ж нікого немає…Як би чого не трапилось з ним,― Параска перехрестилась. ― Ти тільки глянь,―і обоє стали дивитись на Данила. А він у цей час бачив себе вже на дорозі додому і йому ввижалось своє село, своя хата, Марія, яка виглядає його біля воріт. Він вже підняв руку , щоб привітатись, аж раптом помітив перед собою заплакану Марію і перелякану Параску.
Сердитий, що перервали політ його мрії,Данило невдоволено запитав:
― Чого ви тут?
― Але ж ти хворий, Данило…Дуже хворий.
― Звідки це ви взяли? Я ― нормальний. Йдіть по своїх справах. Теж мені ― експерти…
Жінки тихо відійшли, позираючи то одна на одну, то на Данила.
Данило спробував ввійти у той попередній мрійливий стан, але, він, як сон, вже не повернувся. Посидівши ще трохи, він встав і попрямував до сараю.
Через деякий час звідти почулись звуки, що так нагадували клепання коси.
Немає коментарів:
Дописати коментар