Олександр БОЖЕНКО (м. Суми)

СЕРГІЙОВИЧ

Королівщина – невеличке українське  село. Раніше це був хутір Королівщина, що належав пану Олефіру. Проте з часом, вже в радянські часи, коли проходила колективізація, хутір збільшився за рахунок хуторів Сенчино, Романенківського, Потебні, Хутора Рудого і отак став невеличким, але ошатним селом з усією інфраструктурою.

Десь вже, в році сорок третьому двадцятого століття, до нього прибилася російська сім'я. Сім'я трудолюбива. Вона, не зважаючи на тяжкі воєнні часи,вписалася в сільський колорит, а коли старших синів забрали на фронт і осталися менші, Микола і Клава, їхня мати вирішила осісти в селі і не

повертатися на Донбас. Отак і з'явилася в Королівщині сім'я Шалімових. Микола, хоча був ще молодий, проте в селі видна фігура і як сільський спеціаліст, за все брався: міг і овець стригти, цеглу ложити і сіяти,а з часом і селом керувати. Незважаючи на жорсткуватий характер – з людьми ладив. Чи життя

навчило, чи в роду такому судилося бути, але в селі прижився. Було згадує:"Ось коли нас німці гнали в переді себе, прикриваючись нами, якось в Миргороді біля церкви, в святковий день, він стояв і просив в людей милостиню, щоб прожити. Їсти не було чого. А німці їм не давали нічого. Хто виживе, а хто...Ото просячого милостиню, біля церкви, його запримітили німецькі мотоциклісти. Вони не любили попрошайок, і вирішили його задушити. Троє добре вгодованих есесівців, ганялися за ним десь до часу. Все сміялися. Догонять і стараються колесами наїхати на нього. Миколі вдалося забігти за церкву, і коли вони його не бачили, заховатися в сусідньому дворищі. Вони пошукали його, пошукали, але забачивши під церквою в підвалі відкрите віконце, вирішили, що він там. Випустили, через віконце декілька черг з автоматата й поїхали. Ото Микола вирішив, коли виросту, обов'язково навчуся стріляти. А так вийшло, що в армію не взяли – здоров'я підвело – запереживав. Проте,коли сестра вийшла заміж в Карелію, знаючи про мрію Миколи, подарувала йому мисливську рушницю. Зрадів він цьому подарунку. Ой, як зрадів.

– Я, як і всякий мисливець, повинен повертатися додому з здобиччю, – сказав він молодій дружині Галі.І ще:  «Приготов  воду на качку» і пішов на полювання.

Сонце тільки-но заховалося за останнім пагорбом біля Греківського ставу, як над ним просвистіла зграя чирят, проте і того вечора він добре «мазав», але своє перше полювання він таки розпочав. Так можна сказати, «мазав», що навіть і досі ніяковіє,як згадає.

Так «мазав», що будучи людиною з дуже маленькими забобонами, все-таки не втримався і безнадійно вирішив: «безперечно маю рушницю зачаровано якимось поганим оком», – напевне якась сусідка, що бачила, як він ішов на полювання.Хоча і той раз з  полюванням не повезло, проте над ставком був такий чудовий вечір,що він вже ніяк не міг гніватися ні на себе, ні на рушницю, ні на качок.

Другого дня, ще не зійшло сонце, він стояв за греблею того ж ставка. Вдивляючись в схід сонця, раптом почув свист. Десь над головою, невисоко, летіла качка, проте завелика, напевне «крижень». Свист був різкий і чулося, що летить важкувато  «крижень». Він різко підняв рушницю і вистрелив. І згадав,вже пізніше, що потрібно  цілитися. Проте «крижень» упав. Правда, поки він думав, як його дістати «крижень» опам'ятавшись, повертів головою, почав пливти в бік очерету. Рушниця враз була заряджена новим набоєм і уже прицілившись він знову вистрілив. Проте «крижень» плив по воді, у своєму напрямку, до очерету. Аж смішно самому стало. Вистрілив знову.«Крижень» вроді лежав на воді нерухомо. Ще ранок, вода холодна, подивившись по сторонам – людей не видно. Скинув штани і рушив забирати здобич. Проте при підході «крижень» знову ожив і рухався у вершину ставу в очерет. Сили були не рівні, і за якісь хвилини, все ж таки «крижня» наздогнав. Це був перший трофей. І на подив дійсно крижень. Яке задоволення.

– Великий, як домашня качка, – дивлячись на добичу, підхвалила його Галя. – Що будемо з ним робити? Жарити чи варити?

– Ти, господарка, думай, а я схожу на роботу, під обід прийду. Знаю,що сьогодні і свято, яка там робота – вже в дверях, сказав Микола. Правда, в селі кожного дня робота.

Вже, коли Микола став більше досвідченим мисливцем і ходив на зайця, а в цій місцевості водилися, як правило: русак і біляк, або ж їхня помісь.

Біляк, більше зустрічався в лісах, де густа трава, ялини,болота, зарослі осиками, чию кору вони, особливо, вживають взимку.

Русак мешкав у відкритих місцях і навпаки старанно уникав занадто густого лісу, відвідував лише фруктові сади і польові переліски,приносячи їм частенько серйозну шкоду. Влітку русак поїдав хлібні злаки і польові трави, а взимку – відкопував з під снігу озимі сходи, сіно, залишки овочів в городах. Ворогів в зайців багато: вовки, лисиці, яструби, пугачі і сови.Основний захист – його швидкі і витривалі ноги. В теплу погоду або відлигузаєць лежить дуже міцно, і підібратися до нього на відстань пострілу зрозуміло,легше. При морозі заєць так не підпускає. Все це прийшло до Миколи з досвідом. А ще заєць практично ніколи не влаштовується на відкритому полі, він намагається вибрати укриття; це може бути: снігові кучугури, бур'ян, ярок, ямки,кущі.

Ідучи на полювання Микола старався іти назустріч вітру,знав, що заєць старається лягти мордою до вітру. Тому і підкрадатися до зайця потрібно проти вітру, ззаду, щоб він не міг помітити мисливця. Ще навчився він читати заячі сліди і ніколи не йшов на зайця коли мете поземка. Поземка здуває і замітає практично усі сліди. Після цієї науки Микола практично завжди приходив з добичею. А після недавніх пригод він зрозумів, що заєць ще й хитрий. Ось було так. Якось вже у надвечір'я їхав чоловік з сусіднього села навідати матір. Повернув з Гришино на Салогубівку. Проїхав за село, спускався дорогою в придолинок біля ставка, а ж тут де не візьмись, вискочив заєць. Звісно з гори він біжить повільно. Водій на «Жигулях», задумав вгоститися зайчатиною, натиснув на акселератор. Машина на швидкості збила таки зайця. Водій зупинив«Жигуля» пересвідчившись, що заєць не подає признаків життя, відкрив задні двері і положив його між сидіннями. Від задоволення, набрав швидкість і вже під самим селом почув, що щось бігає по салону. Оглянувся, а на задньому сидінні стоїть заєць і дивиться, куди йому вискочити. Знаючи, що заєць одержав добрячий удар, водій впевнено однією рукою удержуючи кермо автомобіля, адругою почав ловити зайця. На зустріч, де не візьмись, вискочив другий автомобіль. Водій різко повернув свій автомобіль і перевернувся в рів, що ішов поряд з дорогою. Двері відчинилися і заєць утік. Дорого обійшлася скупість водія. Руку поламав та ще й автомобіль прийшлося ремонтувати. Отака-то довіра до зайця. Тому, Микола, як правило, коли вбивав зайця так зв'язував задні ноги, перед тим, як положити в рюкзак.

Вже, коли Микола був авторитетним мисливцем і його знали не тільки в селі, а й в окрузі, запросили якось на вовчу облаву в сусіднє село –Чижикове. Він не відмовився, бо страшенно любив цю справу, хотя із цікавості, на звіра та ще й на облавах стріляти приходилося дуже часто. Правда, це не значить, що в цих краях повиводилися зайці, лисиці – раніше про вовків і не чути було. Лисиць тут повно. Було десь років пару назад, так не виходячи з двору, прямо з кватири,стріляв. А було це так. Його хата, стоїть на крайній вулиці, від тваринницьких ферм. Як тільки доярки порозходяться з вечірньої дійки, все утихне, дивись на снігу щось до села котиться. Ближче – лисиця. Микола зробив принаду положив на кватирку рушницю, як тільки доярки з роботи: дивись і лисиця біжить. Прицілився. Раз! І лисиця готова. Як у казці. За зиму до десятка. І на комірець іна шапку дівчатам – дочці і невістці.

А на вовка не приходилося. Особливо, в своїх місцях, з красивими природними краєвидами. Коли подивитися на Чижиків зі сторони Королівщини,то побачиш з високих пагорбів, невеличку річечку Олаву, що в'ється змійкою по широкому лугу, а з одним високим берегом, а другим польовим. Видно за кілометрів на двадцять: і ставок, і поля, і людські городи з густими садами. А попереду, як на долоні Чижиківський ліс. Отам, говорять, – завелися вовки. Ото, на облаву вони зібралися майже вночі, а коли очепили ліс, то вжепочинався осінній світанок. Холодне сонце випливло з-за обрію десь аж надРіпками. Хвилювали мисливців думки про селян – гучків. Село було не велике і потрібна кількість людей, бажаючих взяти участь в такій охоті, буде замала. А як не буде людей, то з облави нічого не вийде. Оцепили ліс дугою спереді, від села. Спереді ішли гучки. Почали глибше посуватися в ліс. Зайшли в долину. В глибокому яру,очерет з струмком, що сиротливо звивався на непривітному фоні осіннього ландшафту. Коли під ногами скінчилося булькотіння брудної рідини, Микола

вийшов на лісовий простір. Поряд побачив сусіда по облаві.На полюванні, як і в житті, є такі люди, що завжди чимось незадоволені, завжди буркотять. Таким був і сусід. Сусід нервово крутив по сторонам головою і гукав:

– Миколо, діла не буде, які тут вовки під селом, давайте швидше до хатини, по сто грамів вип'ємо, та й по домах порозбігаємося. Перевели ніч, переведемо і день.

– Тані,– відповів Микола, – вовк таке напевне тут десь є. Чи захопили ми його не знаю, не бійся не з'їсть, ти ж з рушницею. Але сусід мовчки зі злістю поглянув в сторону Миколи, але більше нічого не сказав.

Осінній ліс справляє дуже сильне враження. Але не можна спокійно дивитися в негоду, коли на стоси пожовклого листя падають дрібні, але затяжні в'їдливі дощі, коли мжичить над тобою бірюза, здавалося б з чистого безхмарного неба, коли під ногами, де не візьмись почуєш тріск і душу починають тривожити думки, що хтось з гущавини може нечаяно вцілити в тебе.

– Ала-ла! Ала-ла! – доносилося зі сторони села де стояла вівчарня.

 І все таки,Микола побачив вовка, він був далеко поза можливостями його рушниці. Як появився, так і зник. Зійшлися всі, поспівчували один одному, що цей раз не вбили. Вирішили через тиждень повторити облаву. Гуртом всі пішли до хатини. Добряче поснідали. Почали розходитися.

– Хто там останній, багаття загасіть! – почувся голос бригадира мисливців.

Мисливець, що остався, взяв лопату прикидав багаття землею. Дим ще проходив, крізь щілини і невеличкими струйками підіймався до верху.

–  Забий, його забий, щоб вітер не роздув, а то ще будинок спалите, –почувся ще раз голос бригадира мисливців.

Мисливець, що стояв біля багаття, взяв добряче, ще не порубане поліно, і почав ущільняти ним землю над закиданим землею багаттям. На кінець диму не стало. Чоловік зупинився, подивився вдаль мисливцям, що сідали на підводу щоб від'їхати, повернувся щоб положити поліно аж остовпенів. Позад нього стояв здоровий сірий вовк. Не випускаючи поліно з рук – вдарив. Попав. Вовк упав. Попав прямо в праве вухо, аж кров виступила.

Підбігли мисливці, що збиралися їхати, повернулися ті що ще далеко невідійшли.Не вірили своїм очам. Вовк. Не вовк, а вовчище лежав за засипаним багаттям.

– Небачене! – Перервав мовчання Микола.

– Чи здався?! – Від радості вигукнув бригадир мисливців.

– Ні! Поспівчував нам, – відказав Микола.

– А давайте провіримо, чи вовк це, грузіть його на підводу, – сказав бригадир мисливців.

Через деякий час проводячи збори мисливців в районі, їхній голова зробив об'яву, що мисливці колгоспу на полюванні в Чижиківському лісі знешкодили вовка. А де він там взявся? Одні кажуть, що був виводок, другі кажуть – забіг. Але після того, овече стадо паслося вільно і овець ніхто більше не турбував.