На конкурс ім. І. Багряного

Олександр Ролдухін

Ролдухін Олександр Георгійович закінчив восьмирічну школу (с. Жовтневе), середню школу, педагогічне училище (м. Путивль), працював учителем музики і співу (с. Клишки, Шосткинського району, Сумської області). Потім навчався в Харківському інституті культури, режисер, сценарист.

З 1976 року живе і працює в місті Дніпрі (Дніпропетровську).

ЗАЧАРОВАНЕ КОХАННЯ

Оповідання

БІЛІ БЕРЕГИ

Із-за обрію безмежних придеснянських лугів, умите чистою ранковою росою, піднімалось кругле рожеве сонце. Перші промені, пронизавши, як голка полотно, густий туман, впали на білі крейдові кручі величної ріки.

Далі, як струни сонячної арфи, пройшли через густі зелені крони неначе зроблених з міді сосен, запаливши на гілках тисячі кольє із самих чистих діамантів небаченої краси.

Один із промінчиків проник у вікно адміністративного корпусу і впав на мої очі. Я закліпав віями і проснувся. Була шоста година. Хоча до підйому ще рано, та у вікно постукали.

Фізрук Василь, мій приятель, з яким ми познайомились в період підготовки до відкриття другої зміни, вже чекав, бо взяв шефство – привчити до здорового образу життя – і ми побігли…

Місце це унікальне. Соснові бори у дивному споріднені з великою рікою завжди були гордістю цього краю.

З історії відомо, що ще Петро І триста років тому рубав ці сосни для будівництва своїх перших кораблів в часи підкорення Азову. Сосна вишиною за двадцять метрів і товщиною до півметра, це дуже теплий і міцний будівельний матеріал. Хоча, домівки в цих краях теж називають хатами, але це не ті, глинобитні, криті соломою, якою ми пам’ятаємо хату батьків Тараса Шевченка, а складені із стволів просмоленої сосни зруби. Віковий вплив природи: полісся і степу, на спосіб будівництва житла.

Люди цього краю щирі, доброзичливі, гостинні. Домінуюча мова – українська, але, як і по всій Україні, зі своїми діалектами – результат прадавніх відносин з сусідами: Польщею, Литвою та Росією.

Яке ж міцне коріння мала мати наша українська мова. Щоб назавжди не щезнути з лиця Землі! А до цього: скіфи, сармати, половці! Господи, хто ж ми!?

Древляни, так називали ці слов’янські племена,що проживали в цих краях, задовго до прийняття віри Христової, предки нашої Київської Русі…

Отак, роздумуючи над цим, ми непомітно добігли до річки. Я так і не зміг за ці три дні звикнути до вражаючої краси цього дивовижного краю.

На правому березі піднімалися крейдові кручі вишиною за двадцять метрів. Лівий – пологий, піщаний плес, усипаний білими ліліями. Це місце здавна називали Білі береги.

Хто відпочивав чи працював у піонерському таборі, той ніколи не забуде відчуття цього казкового колориту: літа, розваг, щастя. А я, музичний керівник, тут вперше. Здалеку пролунав звук горна: «Підйом», сповіщаючи, що життя почалось…

А надвечір, коли дітвора вгамувалась і полягала спати, вожаті зібрались на веранді старшого вихователя. Микола Іванович, чоловік десь сорока років, вже зовсім сивий, носив окуляри круглої форми і був схожий на підстаркуватого піонера. Він запровадив традицію. З метою виховання і розвитку педагогічного інтелекту, проводити імпровізовані вечірки, які потім, у восьмидесятих, стали називати «круглими столами».

Сьогодні з доповіддю мав виступити саме я. Згадавши знання з педагогіки та психології, на тихому часі написав «Трактат про любов», з яким і прийшов. Скажу одразу, що метою всього було розважитись, відійти від вчительської дидактики, посміятись.

Перші розділи: «Статева любов», «Платонічна любов», «Сімейна любов» з метою продовження роду, з точки зору педагогічної моралі були пролонговані і, як то кажуть, прийняті одноголосно.

А ось останній розділ «Любов з першого погляду» викликав неймовірно бурхливі дебати. Сторони розділилися. Опоненти наводили безліч прикладів із свого життя, класичної літератури, яку встигли прочитати, але до консенсусу так і не дійшли. Тому, вже за дванадцяту, Микола Іванович, який відбивався від усіх, як міг, втративши повний контроль над «столом», стисло прошепотів: «Досить. Діти сплять!». Коли затихло, він таємниче замовчав, набиваючи собі ціну, а може щось згадував…

Сила силенна цвіркунів, неначе всесвітній оркестр скрипалів синьої ночі, заповнив увесь навколишній простір: між корпусами, соснами, алеями і небом, злітаючи до зірок. Він змушував забувати про всі негаразди, болі, тугу, наповнюючи душу щастям і бажанням кохати. Хотілось сміятись і плакати. Господи, яка сила природи і ми, її маленька частинка!

Приклавши палець до рота, щоб сиділи тихо, Микола Іванович промовив:

– Бувають речі, про які важко судити однозначно, тим більше у такому віці як ви, на маючи певного досвіду.

Він зробив паузу і пильно обвів поглядом свою аудиторію, підкреслюючи своє верховне право на мораль.

– В цьому році колектив нашого табору практично новий, тому про випадок, що трапився два року тому, ніхто не знає.

Повз веранду пробігли два піонери.

– Ви куди? – прошепотіла старша вожата.

– До туалету!

– Швидко туди і назад!

– А що за подія? – підскочила з місця наймолодша з вожатих, Оля.

– Тяжко згадувати, та, я думаю, для тебе буде повчально!

Зацікавлені, всі затихли.

– Два роки тому я був запрошений саме у цей табір на посаду старшого вихователя.

– Як зараз! – піддакнула Оля.

– Так, колектив був злагоджений, професійний. Старша вожата Надія працювала уже третій сезон… Вільною була тільки посада фізрука. Ви розумієте, що таке табір без нього? Це ритм життя, енергія, азарт, не перебільшую – здоров’я дітей. Його чекали.

Коли Іван прибув, Надія засіяла. Можна було спокійно починати зміну. Вони подружилися.

Іван Наді сподобався одразу, це було помітно. Я її знав давно, але ніколи не помічав за нею ніякого флірту. А тут, воно ж видно: то посміхнеться, то підковирне, а то обід поставить до його приходу. Вона його покохала.

Після другої зміни подали заяву до ЗАГСУ і запросили весь персонал табору на весілля.

Микола Іванович передихнув, тамуючи своє внутрішнє хвилювання. Цвіркуни розривали повітря. Зорі мерехтіли таємничими кодами Всесвіту. І тільки місяць світив, ліниво нависаючи над верандою, як старий ліхтар…

– Та трапилось неймовірне!

Наймолодша вожата Оля згорнулася в «калачик», підтягнувши під себе тоненькі ніжки, як той пролісок, що вперше виліз з-під снігу і, побачивши світ, від подиву і страху відчайдушно розкрив свої сині очі!

– Після другої зміни, – глянувши на неї, продовжив старший вихователь , – вони залишилися у таборі.

– Кінець липня видався чудовим. Повітря, нагріте спекотним сонцем, не встигало охолонути до ранку і ріка купалась в молочному тумані. Іван побіг до річки, а Надія затрималася, щоб передати «Звіт про роботу другої зміни» санітарною машиною, що їхала до міста. А потім пішла і вона.

– Я сидів на веранді директора, санітарна машина біля воріт. водій забіг поснідати до їдальні. Пройшло хвилин десять, коли я побачив, що від річки, піднімаючи куряву, по дорозі бігла Надя! Волосся розпатлане, очі божевільні! Вона проторохтіла дерев’яними сходинками їдальні… А на веранді, як з’ясувалося потім, лежав кухонний ніж. «Що ти наробив? – несамовито закричала вона і вдарила собі у груди.

– Усі, хто це бачив, оніміли. Повар Петрівна дико зойкнула і впала. Їй стало зле. Фельдшер Віра кинулась до Надії, вона лежала непритомна. Наклавши на рану санітарний тампон, миттю поклали в машину, яка одразу рушила до міста!

– Іван з’явився майже по тому. Він біг за машиною кричав: «Стій! Стій! Я все поясню!»…

Тиша стояла мертва. Все застигло, як у «стоп-кадрі». Цвіркуни щезнули, зорі згасли, місяць змарнів…

У великих синіх очах вожатої Олі застиг страх, як темне бездонне море!

–  А що ж сталося? – вирвалося із грудей у дівчат.

– Зрадив він її з іншою жінкою, – тремтячим голосом тяжко зітхнув вихователь,           – підступно зрадив там, прямо на пляжі, а вона все бачила…

– Оце Вам і «Трактат про любов».

Коли всі розійшлися, схвильовані розповіддю Миколи Івановича, ми з ним поволі пішли до свого корпусу.

– Надя була дочкою завідувача відділом освіти. Така собі правильна комсомолка.

Інколи дуже різка і нестримана. Казали, що в дитинстві хворіла на нервовий розлад. А Іван – простий сільський хлопець, вона їм і керувала, – ідучи, немов про себе, згадував старший вихователь.

ЗНАЙОМСТВО З ІВАНОМ

В кінці другої зміни з інституту Культури, в який я складав вступні іспити, прийшов лист: «не пройшов по конкурсу». Ця звістка не аби як засмутила мою рідну тітоньку Віру Павлівну, до якої я приїхав у Київ погостювати, подивитись нові театральні вистави. Тітонька, вельми діяльна натура, працювала паспортисткою, одразу придумала рятівний варіант.

–                    З нашої рідні, – згадала вона, – у Челябінську живе двоюрідний брат Валентин. Він майстер-будівник має великі зв’язки…

У той же вечір з рекомендаційним листом для дядька, бо він мене ніколи не бачив, я вилетів до Челябінська. Хоча, Валентин Геннадійович використав усі свої зв’язки, режисерська група була уже набрана, я спізнився на три екзамени. «Приїздіть на наступний рік, прийму!» – після співбесіди сказала керівник курсу, імпозантна, вже немолода жінка. А щоб у пам’яті залишились приємні спогади, на вихідний ми всією сім’єю пішли на свято Дня міста. Я щиро пригощав рідню, дякуючи за турботи: морозиво, шоколад, напої, святковий шашлик з сухим червоним вином. І одразу після свята на залізничний вокзал.

Вже коли розпрощались, до вагону підбіг кремезний хлопець з двома баулами в руках і рюкзаком за спиною. Поїзд здригнувся.

– Скоріш! – залементувала провідниця, не запитуючи про квіток.

Хлопець вмить закинув свій скарб у тамбур, прямо мені під ноги. Щоб пройти, мені потрібно було взяти одну з поклаж і піти вперед вузьким проходом, тримаючись за поручні вагону, бо баул тягнув до підлоги. Так я і не помахав своїм рідним на прощання.

– П’ятнадцяте! –  почув я позаду.

– «А в мене шістнадцяте, поряд», – відмітив я.

В купе сиділа дівчина: охайна, причесана, сором’язлива.

– Заходьте, будь ласка, Валя. А це моє місце, – і показала на нижню поличку, де і сиділа.

– Іван, – відповів хлопець.

– Дуже приємно, – сказав я.

Так ми і познайомились, в ту мить я не міг знати з ким – людиною, яка стане героєм моєї розповіді.

Потяг рушив. За вікном потягнулися переліски з білих берізок. Коли він набрав швидкість, вони замиготіли в очах, як біла зимова хурделиця. Я заліз на верхню полицю, взяв зошит і, щоб скоротати час, почав писати.

Білі  берізки. Біла хурделиця… І я потонув у спогадах.

Вже майже неділю ми проходимо педагогічну практику на хуторі, і за директора і за вчителів. Бо снігу намело до півтора метра, зв’язок з містом обірвався і, коли трактор прочистив вулицю, всі діти невеличкої початкової школи виявили бажання вчитись, хоча з непогоди були призначені позачергові канікули. Чому? Бо на кожній великій перерві я грав на баяні, а вони танцювали. На той час дітям бракувало розваг.

Дисципліна була відмінна – я гуманітарій, мій товариш по практиці – математик. Відповідно розділили предмети. Результат покращення знань був вражаючий. У вечорі в клубі репетиції концерту до жіночого свята 8 Березня.

А потім я проводжаю Аню, місцеву солістку. Одним словом, як у пісні Софії Ротару, хуторянку… Гудок поїзда відірвав від спогадів.

Іван та Валя грають в карти, залихвацько кидаючи їх на столик.

– Про що ти там пишеш? – це голос Івана.

Не знаючи, що сказати, я відповів мовою, на якій писав: «Это – искусство».

– Дивись, щоб ти сам «искусственним» не став! Дівчина засміялась.

За вікном, аж до обрію простягнулися оренбургські степи. Зрідка пропливали невеличкі полустанки, за якими бігли білі стрункі берізки, що, неначе дівчатка, махали нам навздогін зеленими хустинками.

Поїзд загальмував біля невеличкої станції.

– Я зараз, – Іван майже на ходу зіскочив на перон, а коли вагон гойднувся, набираючи хід, він вже стояв в дверях купе з трьома стаканчиками морозива.

– Це Вам, чарівна Валентино! А це тобі – «писатель», і щиро посміхнувся.

Під вечір, коли стемніло, заглянула провідниця, молоденька дівчина у новенькій залізничній формі, мабуть стажерка.

– Чай будете замовляти?

– Будемо, – відповів Іван, – три.

– Та мені не потрібно, піду до подруги в сусідній вагон,– пояснила Валя.

– Що ж, будемо вечеряти удвох.

Я зліз з полиці. Ми дістали дорожні бутерброди. Іван – невеличку пляшку коньяку.

У розмові з’ясували, що по фаху ми вчителі. Він запитав: «Про що пишеш, друже?».  Я розповів, як під час проходження педагогічної практики познайомився з Анею, яку зневажав її хлопець. Вирішив його провчити. Ми почали зустрічатись і я закохався. Проте, Анькін «ухажор» зібрав зграю своїх дружків. Вони наздогнали нас на заметеній снігом вулиці після вечірки на честь Жіночого свята. Оточили, приготувавши кулаки. Та один з них, Володька «матрос», бо служив на флоті, а у мене співав у концерті, грізно наказав: «Стоять! Нехай самі розбираються!».

– Ходім, – грубо сказав Петро, беручи Аню за рукав.

–         Я з тобою не піду, досить з мене твоїх знущань! – рішуче відмовила Аня.

Він весь змарнів, зіщулився і, як побитий пес, побрів уздовж хат.

Практика закінчилась, зійшов сніг, весна змила усі сліди. Коли прощались, Аня сказала: «Спасибі тобі, я зрозуміла, що достойна більшої поваги до себе і що здатна на більше!». Зараз вона вчиться в Київській консерваторії по класу вокалу.

Весь час, поки я розповідав свою історію, Іван задумливо дивився у віно, неначе там,у сутінках вечора, бачив щось своє.

– Так, молодець, правильно зробив, допоміг дівчині повірити в себе. Очі відкрив їй на світ! А ось мені сама доля відкрила.

– Про що ти?

– Зразу не розкажеш, піду покурю.

Зненацька поїзд, як вихор, влетів на міст. Я згадав слова провідниці: «Самий довгий через Волгу». Розпечені сонцем металеві конструкції мостових прольотів, зі свистом розірваного гарячого повітря, проскакували перед очима, кидаючи в лице безжалісний подих оренбургських степів. Щось подібне вирувало і в голові Івана.

Позаду Волга. Стало тихо. Ніч засвітилася зорями. Прийшла Валя і сказала, що піде ночувати до друзів.

Іван стояв у коридорі, напроти відчинених дверей купе. Я бачив профіль його засмаглого обличчя, він курив, випускаючи дим у вікно: «Ну що, будемо спати?» Лягли. Вагон легко погойдувався в заспокійливому ритмі коліс, заохочуючи до спогадів. Я чекав, він повинен був почати першим.

СПОВІДЬ

Це сталося два роки тому. Після закінчення Ніжинського педагогічного інституту, факультет фізичного виховання. Мене направили в рідне село, де жили батьки. Наступним літом запросили фізруком до піонерського табору у Білі береги. Це така мальовнича місцевість на Десні.

Надя була старшою вожатою. Дуже досвідченою, працювала тут кожного літа з першого курсу, як вона сказала, ми на тебе дуже чекали, бо відкриття зміні за три дні: репетиції генеральної лінійки, підготовка спортивних змагань, піонерського вогнища… Так ми і познайомились. Спочатку я нічого не помічав: як вона дивиться на мене, як розмовляє, як опікується мною. На це мою увагу привернув третій секретар райкому на відкритті зміни, за святковим столом:

– Іване, зверни увагу на цю дівчину: комсомолка, спортсменка, красуня, як у тому фільмі, – пожартував він, – погляду з тебе не зводить!

– Хто?

– Надя!

Коли розходились, вона опинилась поруч, і ми пішли гуляти алеями табору. Діти спали, біля корпусів розмовляли вихователі, вожаті, обмінювались думками про завтрашній день.

– Ну, як тобі тут? – запитала вона.

– Та, нічого, красиво.

– У тебе який вид спорту?

– Бокс.

– А чому?

– У селі старші хлопці били. Вирішив навчитись себе захищати!

Вона усміхнулась:

– Тепер ти можеш!

 Вийшли за табір. Темно – зелені сосни пахли смолою. Над ними, як великий ліхтар на невидимому стовпі, висів місяць.

–                                            – Бачиш,– запрокинувши голову до неба, промовила Надя,– на ньому гойдається русалка. Бійся, Іване, русалок! Їх тут багато!

І засміялась. Ми поцілувались. Вона була милою дівчиною, тільки лице її я вже забув. Біля річки, сидячі на човні, до самого ранку згадували своє життя, дитячі та юнацькі пригоди.

І ось тут із-за білого каскаду крейдового берега Десни бризнуло перше проміння сонця.

– Іване, дивись, лілії розкрились! Вони розкрилися, щоб побачити новий день! Наш день, – тихо цілуючи мої вуста, прошепотіла Надя.

Пройшла перша зміна, ми знали про себе все. Ми розуміли, ми довіряли, і, начебто, любили. Вона була дуже серйозною дівчиною.

Окрім поцілунків, ніжних обійм між нами нічого не було. «Після весілля», – казала вона.

           – Ти спиш? – запитав Іван.

– Та ні, думаю.

– Думай, думай, – відповів він і тяжко зітхнув.

– Тобі не завадить, якщо я вікно відкрию?

Свіже повітря, із запахом степових трав, черевця та м’яти повернуло Івана туди, де сталося те, про що я ще не знав.

–                                      – Того ранку, як завжди, о шостій годині, у легкому спортивному костюмі, перемахнувши через паркан, так було коротше, побіг до річки. Підтягнувся на саморобній перекладині, покрутив скакалкою, зняв плавки, щоб не витрачати часу на їх висихання, і повернувся лицем до річки.

Я не зразу її помітив. Сонячний потік променів, від Білого берега засліпив очі. Ріка пінилась у клубках молочного туману, немов в ній варилося чарівне зілля. Зелений очерет, як у театрі куліси, обрамляв мій погляд, що повільно від жовтого піщаного берега, який загорівся золотом, побіг по чистій, до дна прозорій воді, зупинився біля зеленого латаття білих лілій, схожих на нічні зорі, що вночі опустилися на воду і заснули до ранку. І тут я побачив її! Це була богиня, Афродіта, яка виходила з піни Егейського моря! Я подумав – сон! А може русалка? Не спроможний оцінювати, дивився на неї, забувши, що голий, не думаючи про мораль, чемність, совість…

Вона стояла по пояс у воді серед мерехтіння сонячних «зайчиків». Волосся заплетене у темно-русу косу, брови чорні, пухнасті вії, очі, як криниці чистої води під синім небом, а груди – бутони розкритих білих лілій.

Вона простягнула до мене руки, і я відчув, що лечу понад водою, як у вісні. Відчуття незбагненної насолоди наповнило усе тіло. Я цілував її вуста, груди, волосся. Енергія жаги оволодіти жінкою затьмарила мою свідомість і благала з’єднання тілом і душею. Зачаровані лілії в захваті широко розкривши очі, завмерли від небаченої досі людської насолоди. Ми провалились у Всесвіт!...

І тут жіночий крик, як стріла древнього сармата, вдарив мені у спину: «Що ти робиш, Іване!?». Світ вибухнув, розколюючи дзвонами мою нещасну голову і, як та людина, що перед смертю летить через тунель світла, так і я летів ним, тільки назад. У реальність життя. А коли я оглянувся, Надя бігла від річки до табору, неначе божевільна.

Іван знову закурив, лежачи, підклавши руку під голову. Наступила пауза. І тут я тільки зараз зрозумів, що чув щось подібне в минулому році від старшого вихователя піонерського табору у Білих берегах. Мені стало страшно!

Іван затягнувся і зі свистом видихнув дим.

– Увійшовши за ворота, я побачив, як Надю занесли у карету швидкої допомоги. Біла блуза була червоною від крові. «В груди ножем себе вдарила» – розгублено промовив завгосп. Коротше, вона хотіла укоротити собі життя. Лезо зачепило легеню. І, слава Богу, що в цей час до міста виїздила швидка допомога. Це її і врятувало!

Іван скинув попіл у попільничку.

– Ти не спиш?

– Та ні, не знаю, що і сказати.

– А потім почалось щось страшне, – помовчавши деякий час, продовжив Іван. Батько Надії подав до суду. Було слідство. Шукали ту дівчину по всіх таборах і у селі. Вона, як у воду канула, Русалка, краще і не придумаєш.

Суд виніс вирок: «За аморальну поведінку позбавити права працювати в закладах освіти на два роки».

– А що ж Надя?

– Надя одужала. Я намагався з нею зустрітися. Мені заборонили. Та і вона не хотіла мене бачити. Батько її, а він був завідувач відділом освіти, викликав мене і сказав: «Ось твій диплом, трудова книжка і вирок суду. Я тобі працювати в нашій області не дам».

Було далеко за північ. Через вікно вагону на нас дивилося зоряне небо. Міріади зірок миготіли у Всесвіті. «Господи», – подумав я, – яке їм діло до нас – землян зі своїми проблемами, стражданнями, муками кохання? Та що й воно таке – кохання?».

Гудок потягу сповістив, що ми проскочили ще один полустанок. І жінка на семафорі відсалютувала йому своїм прапорцем, неначе зраділа, що і вона комусь потрібна у цьому величезному безжалісному світі… «Так-так, так-так, так-так», – піддакували колеса, і я заснув.

Ранок настав несподівано швидко. Колеса заскиглили, зупинились біля платформи. Іван зайшов умитий, свіжий.

– Не хотів будити, а я встаю рано!

Принесли чай. Прийшла Валя і сказала, що перебирається до своєї подруги, там звільнилося місце.

– Ми до вас прийдемо в гості!

– Заходьте, – посміхнувся Іван.

Розуміючи, що ця ініціатива може завадити мені дізнатися кінця давно відомої мені події. Я підштовхнув Івана до розмови: «Тяжко ковалем працювати?».

– Та що це, не переймайся! Послухай, що далі, – і посміхнувся, – пиши, друже, пиши! Батьки сказали: «Тут тобі робити нічого, їдь до дядька у Челябінськ!».

ПОШУК

Дядько Василь взяв мене помічником коваля. Працювалося мені легко, бо весь наш рід, з прадіда, займався цим ремеслом. Кузня дала мені змогу вгамувати тугу душі. Дивлячись у розпечене горно, виймаючи щипцями деталі, що горіли як ранкове сонце, мені ввижалася вона. Неначе на тлі рожевого сонця, яке піднімалося над мокрим від роси лугом, вона іде плесом, розводячи руками хвилю ріки, неначе граючи на арфі із золотих променів. Біле лице, русяве волосся, заплетене у пишну косу, чорні брови, усміхнені очі, як синя вода лісової криниці, тонкий стан, над яким розквітли дві небаченої краси лілії.

– Про що це я?, – схаменувся Іван. «Так-так, так-так,» – вторили колеса. Я мовчав.

– І отак, як оті металеві опори моста, пролетів рік.

Отримавши першу відпустку, поїхав у Білі береги, шукати. Ходив по селу, розпитував про ту дівчину. Ніхто таку не пам’ятав, не бачив, бо воно їх не займало. У селі я затримався до пізнього вечора, на рейсовий автобус запізнився.

– Якщо треба переночувати, – сказав мужик біля «сільмагу», –  іди до діда Охріма, там, на краю села, його курінь, та тільки пляшку прикупи.

Вийшов на берег Десни, сів на перевернутий човен…

– Гей, хлопче. Чого шукаєш? – обернувся, від річки з відром води йшов дідусь. Мабуть років за шістдесят, з першого погляду дуже схожий на діда Щукаря з повісті Шолохова «Піднята цілина». У куфайці, хоча було літо, і в зимовій шапці з висячим «вухом».

– Здраствуйте, діду Охріме, – сказав я, підходячи до халабуди, збитої з березових дощок, покритої очеретом, і поставив на стіл пляшку.

– Хочеш переночувати, ходи до куреня. Сідай, уха вже вариться!

Це був сторож водної станції, на якій хоронилися човни місцевих рибалок. Випили за знайомство. Вивідавши хто я і  навіщо тут, затягнувшись цигаркою,  відповів.

– Ти кажеш, щоб я тебе не боявся? Хлопче, я таких пройдисвітів на своєму віку повидав! Пам’ятаєш Івана Кожедуба, тезку свого, тричі героя Радянського Союзу, льотчика- аса, грозу німецького вермахту?

– Знаю з книжок.

– А я його знав, отаким, – показав дід собі під ніс, хоча сам був зросту не вище опічка.

– Хуліган був немислимий. Не було в селі такого садка, щоб він його не обніс. Ганялися за ним усі хазяїни, але ні разу не зловили. Серед підлітків отаманом був: «я - Чапаєв!», – і всі пацани його слухали. Був хуліганом, а став героєм!

Дід Охрім затягнувся і випустив струмінь диму прямо до місяця, який вже висів над зеленою, рясною вербою.

– Так, війна клята, а мені тоді сорок перший пішов. Та все ж пригодився сапером. Мабуть, йому здалось, що я не зрозумів, то він уточнив: «Сапер – це солдат, який завжди на передовій. Відступають – мінує, позаду усіх. Наступають – розміновує, попереду усіх. Отак я тих фриців і зненавидів, бо бачив, майже, в саме лице. І отак від Десни до Волги. А потім від Сталінграду до Берліну на колінках, по пластунські.

– Ну, давай за погиблих, пам’янемо, – наливаючи завершив він.

– Давай пом’янемо моїх фронтових друзів, які не дійшли до рідного дому. Вічна їм пам'ять і царство небесне,– перехрестився дід Охрім.

Випивши одним ковтком, він шепотом заспівав: «Эх, дороги, пыль да туман. Холода, тревоги да степной бурьян».

– Цю пісню мій правнук на баяні грає, талановитий, молодець, – сказав.

І щоб сховати гірку сльозу, встав підкинути хмизу у вогонь.

Після другої чарки у затишному наметі і тепла, що йшло від багаття, стало легше на душі.

– Так ото я й кажу, що наша ріка дійсно чарівна. Така, як описував наш земляк Олександр Довженко в «Зачарованій Десні!». А то як пояснити нечуваний випадок, що стався в минулому році у піонерському таборі. Отут за селом.

– А що сталося? – неначе струмінь електрошоку вдарив мені під серце.

-– Не знаю, як і почати…

Дід Охрім плутано розповів мою історію.

– І що, ту дівчину не шукали?

– Шукали. Слідчий показував її фоторобот. Красива дівчина: чорні брови, пишна коса, великі очі і загадкова посмішка. Та ніхто не пізнав. Немає у нас такої.

– Так може приїздила до когось у гості?

– Ні. І у таборах шукали, а тут їх аж чотири. І у клубі на танцях очікували. Нема! – розвів руками дід.

Посиділи, помовчали. Полум’я то згасало, то яскраво злітало, роздуте подихом свіжого вітерця, що дув з Десни…

– А мою жінку, Ганнусю, фашисти згубили, як партизанку. А яка ж була красива! В молодості усі хлопці за нею бігали, а вона мене вибрала, мабуть, за гармошку, грав я дуже гарно. Бувало, отут під вербою, притулимося один до одного і мріємо, як будемо жити, коли одружимося. Слава Богу, двоє синів з війни живими прийшли. То і онуків у мене п’ятеро і правнучок один, – зітхнув дід Охрім.

– Ото ж, я думаю, що звела того хлопця з розуму не звичайна дівчина, яку шукали «менти», а наша деснянська русалка. Ой, скільки молодих хлопців за моє життя вони потопили. А як той уцілів, я і гадки не маю,– вже після третьої чарки завершив дід Охрім.

Під його бурмотіння, угрівшись на лежаку, я провалився у свої спогади…

Ранком прокинувся від холоду. Легка ковдра не встояла перед свіжачком, що йшов з Десни.

Як і минулого року,  того ранку, вода парила, утворюючи чудернацькі казкові образи. Неначе казковий гном, з туману, з відром води вийшов хазяїн куреню.

– Так кого шукаєш, хлопче? Ту дівчину чи русалку?– усміхнувся він.

Я подивився йому в очі, очі старого чоловіка, солдата-сапера, який не мав права на помилку, розряджаючи мину, бо від цього залежало життя його товаришів, і сказав правду: «Так, це був я!».

– А я вже і сам здогадався. Тим літом до доньки нашого сільського пасічника, Олексія Петровича, приїздила подруга. Побула день-два, а зразу після тих подій зникла. Та ото я і думаю… Дід розказав, де знайти пасічника. Я застав його на місці роботи, він виймав соти: «Так. До моєї доньки приїздила тим літом подруга, вони в одному інституті навчались. Побула десь три дні, а потім вони поїхали до друзів, у Карелію. Більше я її не бачив. А дочка моя, Маринка, тим літом вийшла заміж за військового і виїхала до Германії, де служив чоловік…

Надія, зачепившись хоч за що-небудь, обірвалась…

ЛИСТ ОКСАНИ

Після Воронежу, невдовзі, ми уже їхали по українській, придніпровській землі. Маленькі полустанки утопали в невеличких на зріст вишневих садках. Тут цю вишню називають «петриківка», по аналогу селища, яке прославилось своїм художнім орнаментом на полотнах рушників, розписом на гончарних виробах та свого житла ще у дев’ятнадцятому столітті. А тепер, це уже всім відоме і визнане, в тому числі Європою, народне мистецтво – Петриківський розпис…

А я ще не знав фіналу цих загадкових подій.

– А що було далі? Невже так все залишилось невідомим, хто вона?

Іван витягнув чергову сигарету і, дивлячись у відкрите вікно тамбуру, за яким потягнулися безкінечні поля соняшнику, задумався…

Тисячі маленьких сонечок на тлі синього неба дивилися на нас здивованими очима в орнаменті жовтих пухнастих вій, повертаючи свої голівки по ходу потягу.

– А ось почитай! – він протягнув до мене аркуш паперу, – це її лист.

«Ранок у селі – це дивовижна картина із світла сонця, тихих чистих звуків природи. Хто вставав дуже рано, коли сонце тільки-но засвітило зорю і не встигло вилізти з-за обрію, до того, як лавина звуків повітря розірве через хвилину, я проснулась.

Разом з подругою Мариною ми спали на сіновалі. Через плетені з лози стіни проникало мереживо ранку. Я взяла соломинку і полоскотала подрузі під носом.

– Рано, спи, я не піду, – і повернулась спиною.

Ще звечора ми довго дивились на зорі, мріяли про майбутнє. Начитавшись Олександра Довженка, я приїхала сюди, щоб своїми очима хоч раз побачити зачаровану Десну, рано-ранесенько, коли ще всі сплять.

– Ну, і спи сама, а я піду!

Встала і босими ногами пішла вузенькою стежкою до річки. Ми вчилися у Київському університеті на літературному факультеті, на четвертому курсі. Йшла і відчувала ногами теплий пісок. У кущах щось шаруділо, у повітрі бринів досі невідомий мені звук. Він то злітав високо в небо, а потім падав униз у духмяні трави прибережного лугу. «Жайворонок» – подумала я про себе. Стежка вибігла за молоді сосни і я остовпіла!

Яка дивовижна краса, як у казці. Білі береги, вони ж таки білі, у перших променях сонця спалахнули такою чистотою, на яке здатна лише сама природа. Вони сіяли, віддзеркалюючи світло сонця, яке падало на воду ріки. Туман, прошитий світлом, вирував. Я роздягнулася і, як русалка, увійшла у теплу голубу воду. Так і завмерла, стоячи серед білих лілій. Вони повсюди, навколо мене. Я йшла плесом і гладила їх руками. Я – русалка! Я одна, навкруг нікого! Я щаслива! Зірвала лілію і простягнула її до сонця, вона засвітилась діамантами крапель води. І тут, в тумані, побачила кремезну постать хлопця, що стояв як Апполон, зовсім нагий. Спочатку я подумала, що це – міраж, який поніс його до мене. Ми з’єдналися і тоді я зрозуміла, що це – людина, жива плоть, чоловік.

Я не пам’ятаю, хотіла я цього чи ні, але мої руки підсвідомо обняли його за плечі, його руки підняли мене під водою і вуста злилися в одне ціле бажання кохати. Сонце світило в очі, утворюючи над його головою ореол Ангела, мені так здавалось, як на іконі. Я піднялась над землею. Внизу село, луги, ріка, соснові бори, і все в густому молочному тумані. Все зупинилось і у часі, і у просторі – утворюючи гармонію всесвіту.

І раптом, як грім серед ясного неба, пролунав страшний окрик, який повернув нас із безодні забуття. Я до сих пір пам’ятаю тендітну постать дівчини на березі, її розпач, шалені очі: «Що ти робиш, Іване!».

– «Іване, Іване», – відголосилась луна і покотилась вниз по течії.

Я страшно злякалась, як мала дитина, не розуміючи, що накоїла, вискочила з води і стрілою понеслась у село.

Марина як раз встала.

– Ти чого як навіжена, що сталось?

Тяжко дихаючи, я схопила зубну щітку, і чомусь почала чистити зуби.

– Гей, гей, ти чого? – підозріло, зазираючи мені в обличчя, запитала подруга. – Що сталося?!

– Страшне, – видихнула я і впала їй на груди.

Спочатку я мовчала. Та коли по селу пішла чутка, що у сусідньому таборі якась вожата хотіла покінчити зі своїм життям, злякалась і розповіла все.

– Так, нам треба зникнути! – вирішила енергійна Маринка, – завтра ж їдемо до друзів у Карелію.

В краю голубих озер, де сама природа надихає на щирість почуттів, Маринка познайомилась з молодим лейтенантом, який був призначений на службу в Германію. А так, як за умов контракту він мав бути одруженим, то через місяць вони виїхали на місце дислокації військової частини.

З своїм горем я залишилась одна, мені нікому було розказати, пожалітися. Через місяць зрозуміла, що завагітніла. Прийшлось взяти академвідпустку і поїхати до батьків. У квітні наступного року у мене народився хлопчик. Я назвала його Богданом. «Богом даний»,– пояснювала я своїм друзям.

«Шукати, я буду його шукати. Кого? Де?», – крутилося в моїй голові.

Це був нелегкий крок, адже ми інкогніто, ніхто по відношенню одне до одного, химери, ні імен, ні якихось об’єднуючих спогадів, окрім того чарівного ранку.

Допоміг лист Марини: «Я зараз вдома, гостюю у своїх батьків. Вони розповіли, що приходив хлопець, питав про тебе, зовуть Іваном. Казав, що того літа працював у таборі фізруком. Приїжджай!».

У відділі освіти дали адресу твоїх батьків. Розповіли, що завідувач з сім’єю після тих подій, виїхав. А про цей дивний, для багатьох незрозумілий випадок, почали забувати.

– А що тут такого? В житті всяке буває. Тим більш, що русалок у нас вдосталь, – посміхнулась вродлива дівчина з відділу освіти.

Я повернув лист і тихо відійшов, боячись зробити щось несумісне, щоб не наврочити нашим стосункам. Іван стояв мовчки і дивився у вікно.

Білі берізки, як маленькі сільські босоногі дівчатка, вибігли до потягу і махали нам услід зеленими хустинками, неначе навздогін своїм солодким дитячим мріям – поїхати туди, де їх чекає щось нове, особливе, яскраве! Де збуваються найпотаємніші бажання, до щасливого життя. Але вони не знали, що у вагонах їдуть люди, які уже переступили цей рубіж – «рубіконів міст» і назад вороття немає.

– Це її перший лист. Я відповів, що приїду. Багато про що передумав, не спав ночами. Були і сумніви, але про те, що відбулося на річці, могли знати тільки я і вона.

А ще писала: «Ніяких претензій до тебе не маю, окрім того, що дуже, як найдорожче у світі, кохаю!».

– Сина назвала Богданом,  – задумався,  –  Івановичем. І прізвище моє – Коваль!

– Як так?

– А у неї теж прізвище Коваль. Ось такі віртуозні витвори долі. Їду до неї у Фастів, – ховаючи листа, закінчив він.

ЗУСТРІЧ

Ми стояли, дивлячись на новобудови лівого берега Дніпра, русанівський масив, нашої столиці, легендарного древнього Києва. Над правим берегом височіли київські кручі, покриті золотими куполами слов’янських храмів: Софії, Лаври, а над самим Дніпром – символ Перемоги нашого народу над загарбниками у Великій Вітчизняній війні – символ слов’янської матері з мечем слави в ім’я великого подвигу її синів!

А ось і вокзал. До відходу електрички на Фастів залишалося хвилин п'ятнадцять.

– Знаєш, Сашо! Було б добре, коли б ти поїхав зі мною. Признаюсь, боязно мені.

Я, хоча і поспішав до своєї рідні, що проживала у Дарниці, на мить, заглянувши у очі Івана, побачив там таку надію на мене, що сказав: «Згоден, поїхали!».

Підходимо до двору, який стояв на перехресті широкої вулиці індивідуального сектору міста. Дощатий паркан, хвіртка, за ними присадибна ділянка, акуратні грядки, чоловік з жінкою сапають.

– Добридень! – зібравшись з духом, викрикнув Іван.

– Здрастуйте, хлопці, ви до кого?

– До вас.

Старі завмерли, оцінили його кремезну постать, баули. Жінка зойкнула: «Іван!». А назустріч йому уже летіла вона, Оксана! І як голубка, розпластавши крила, впала йому на груди.

– Іване! Мій любий, мій єдиний, мій коханий! Як же я тебе чекала!

Мати стояла, опираючись на сапу і тихо плакала. Батько сопів і, як мала дитина, кліпав очима. Було таке відчуття, що час зупинився. Землю обійняла тиша і якась дивна чарівна музика звучала з неба. Начебто білі небесні ангели, а не голуби, що знялися над двором, грали на струнах сонячної арфи, злітаючи під хмари і падаючи вниз…

Мабуть, вони згадали той ранок і відчули всю пристрасть тої чарівної зустрічі. Двері страху і відчаю відкрились, світло любові, щастя заповнило простір їхніх душ!

У моїй голові пронеслися всі епізоди цієї неймовірної історії і, коли добігли кінця, я почув голос:

–        Так що ж ми стоїмо? – схаменувся батько, – ходімо до хати!

            І, як прийнято в українській родині, був стіл, вишнева наливка, засмажена гуска і тисячі запитань.

Тільки під вечір вони мене відпустили. Провели до станції. Стояли обнявшись, а вільними руками махали услід. І тільки, коли електричка повернула на дугу, Іван прокричав:                – А ти напиши до кінця свій трактат, ти зрозумів мене, Сашо!

«Так-так, так-так », відповіли колеса.

Пройшло п’ятдесят років. Де вони? Скільки у них дітей, онуків? Як вони прожили своє життя?

А десь стоять величні Білі береги, пливе невпинно, незважаючи на час, зачарована Десна, яка народила на світ оце незвичайне зачароване кохання.