Микола РЕМНЬОВ (м. Суми)

Петлюрівка

З Бахмача товарняк, наповнений бійцями, рушив у бік станції  Крути. У ньому їхали червоногвардійці Виборзького району Петрограда. Біля відкритих дверей товарного вагона юрмилися, з гвинтівками в руках, молоді хлопці.
Віктор  Чупахін і Михайло  Гончаров були в їх числі. Вони приїхали до Петербурга, щоб заробити грошей і отримати професію. Влаштувалися учнями на Російсько-Балтійський авіаційний завод. Невдоволення  безпросвітним  життям викликало численні протести в столиці Російської імперії.  Молоді робітники теж втягнулися в них. У 1916 році їх заарештували і посадили в політичну в'язницю «Хрести».

Віктора  і Михайла  могли заслати до  Сибіру з суворими зимами. Але в неосяжній імперії настав час стрімких змін. Спочатку відлучили від влади царя. Його змінив Тимчасовий уряд на чолі з Керенським.
Потім заявили про себе більшовики. Друзів випустили з в'язниці. У  1917 році  вони брали участь у жовтневому перевороті. Зустрічали Леніна, кидали вгору головні убори і що є сили кричали «Ура!», коли він виступав на броньовику, чергували в Смольному і навіть спілкувалися з Іллічем.
Тому, коли революція опинилася в небезпеці на півдні країни, відразу записалися в перший  червоногвардійський  Виборзький полк. Навесні 1917 року українськими партіями, а також представниками від широких верств  суспільства була створена Центральна Рада. Вона взяла на себе функції парламенту, в 1917-1918 роках видала чотири акти (універсали) про відновлення Української держави. Проголосила незалежну Українську Народну Республіку.
Центральну Раду очолив відомий історик Михайло Грушевський, його заступником став Володимир Винниченко, а генеральним секретарем військових справ  –  Симон Петлюра.
Хлопцям було наплювати, що там і як відбувається в Києві.  Найголовніше, що революція опинилася в небезпеці. Її треба захищати. Тому вони їхали зараз з Бахмача на станцію Крути.   
Незабаром  прибули на місце.  Паровоз запихкав напружено і дав пронизливий гудок. Їхати далі було неможливо. «Самостійники» розібрали рейки.
Червоногвардійці висипали з вагонів. З залізничного насипу спустилися на поле. Дув різкий, пронизливий вітер. Вони майже по пояс потопали в снігу. Біле від снігу поле зробилося зеленим від лавини бійців, яка рухалася на нечисленне українське військо.
Командир Воробйов стежив за просуванням червоногвардійців, стояв позаду них і гучним голосом кричав:
–  Вперед! Ні кроку назад!
 Перед червоногвардійцями розтягнулися окопи. Близько 400 студентів і козаків тримали оборону від чотирьохтисячного війська Михайла Муравйова. Незабаром звідти почулися поодинокі постріли і черги кулеметів. Вдарили гармати. Снаряди здіймали білий сніг, змішаний із землею.
Наступ захлинувся. І живі, і   мертві повалилися на сніг. Близько п'яти години стійко трималися захисники Української Народної Республіки, завдаючи відчутних втрат поневолювачам. Але далі чинити опір було безглуздо. Залізницею, по обидва боки якої тривала кровопролитна битва, прибуло підкріплення.
Українським військам надійшов наказ відступати.
 З великими труднощами перший Виборзький полк дістався до Дарниці. Підійшли до населеного пункту вночі. Сіріло. Поруч з дорогою темнів сосновий ліс. Попереду лежала Дарниця. Там було підозріло тихо. Відразу атакувати її не наважилися.
Послали розвідників. Вони привели з собою хлопчика. Петя сказав, що на станції нечисленні війська. Взяли її без особливих зусиль. На Київ відкрилася пряма дорога.
До ранку вийшли на лівий берег Дніпра. Милувалися засніженими  висотами. Їм відкрилися величні храми Києво-Печерської лаври.
Вночі через Ланцюговий міст переправилися на правий берег Дніпра. Біля Печерської лаври проникли в район «Арсеналу» і вийшли до Маріїнського палацу.
Після безперервних боїв Віктор з Михайлом дозволили собі відпочити. Вони вийшли з готелю «Франсуа» в недавно отриманих нових шинелях і чоботях з гвинтівками за плечима.
Вночі п'ятого січня 1918 року війська Центральної Ради на чолі з Симоном Петлюрою залишили місто, відступили в бік Житомира. Тротуарами  квапливо рухалися озброєні робітники і солдати. Хрещатиком, голосно стукаючи копитами, мчали коні. На них красувалися вершники з червоними стрічками на головних уборах.
Хлопці почували себе в чужому, незнайомому місті незатишно. Вони не розуміли, яку небезпеку революційній  владі в Петрограді представляв Київ. Навіщо в Москві, Воронежі, Курську, Брянську та інших російських містах кинули всі справи і десятками тисяч попрямували сюди, на південь колишньої імперії.
Але якщо сам Ленін говорить, що вітчизна в небезпеці, що революцію треба захищати, значить так і повинно бути.
Кілька діб перед цим ні вдень, ні вночі на вулицях і площах міста не вщухали постріли, вибухи артилерійських снарядів, кулеметні черги.
Бійці дивилися на руїни  споруд. Це їхня важка артилерія не пощадила місто. Деякі з будівель ще продовжували диміти. З них ще не скрізь зірвали жовто-сині прапори і  дивовижні тризуби, яких вони раніше ніколи не бачили.
Вони повільно рухалися  Хрещатиком, коли побачили перед собою молоду дівчину. Вона в числі небагатьох міщан дозволила собі в такий неспокійний час вийти на вулицю.
Опір загарбникам ще тривав. То тут, то там чулися поодинокі постріли, вибухи гранат і навіть кулеметні черги. У такій обстановці дуже ризиковано з'являтися на вулиці.
Хлопці зупинили  незнайомку.  До них підійшла молода дівчина в зеленому зимовому пальто. З-під білої, з блакитними квітами, хустки на них дивилося обличчя з  русявим волоссям. Хустка покривала  круглі плечі незнайомки.
–  Як нам вийти на вулицю Інститутську? –  спитав Михайло.
–  Ось вона, –   показала вона рукою на вулицю.

–  Спасибі! –  подякував їй Віктор.
–  А ви звідки понаїхали сюди? –   запитала вона невдоволено, кутаючи обличчя у білу хустку. Морозило. Дув холодний північний вітер.
–  З Петербурга, –  відповів Михайло.
–  Ось і їдьте у свій Петербург. Нічого вам тут робити.
–  Ти диви, яка розумна. Ми звільнили Київ від петлюрівців, – хотів поставити на місце дівчину Віктор.
–  А хто вас просив звільняти?!  Забирайтеся геть!
–  Ми тепер тут господарі. І звідси нікуди не підемо, – додав Михайло.
–  У нас тепер  Українська Народна Республіка, –  пояснила незнайомка червоногвардійцям. –  Ми, нарешті, отримали століттями вистраждану незалежність. Нам у нашому спільному домі не потрібні такі «визволителі», як ви.
–  Ми прийшли дати свободу робітникам і селянам, –  відповів Михайло.
–  Самі розберемося, кому чого давати.
–  Ясно, –  сказав Віктор. –  Петлюрівка. Таких знищувати потрібно. Давай відведемо її до штабу.
Червоногвардійці взяли дівчину під руки. Вона спробувала вирватися з їх чіпких рук, але вони стали тримати її ще міцніше. Потягли  з собою. Але тут сталося непередбачене.
З даху найближчого до них  будинку пролунали постріли. Нечисленні перехожі кинулися врозтіч. Михайло зойкнув, відпустив руку дівчини і обличчям вниз упав на тротуар. Віктор і незнайомка зупинилися. Не відразу зрозуміли, що сталося. Коли Михайло захропів і на білому від снігу тротуарі  з’явився червоний струмочок,  дівчина різко нахилилася над пораненим. Обережно перевернула його на спину.
Потім розстебнула шинель і гімнастерку. Звільнила від них груди Михайла, звідки, пінячись, виривався червоний струмінь.
Дівчина різко піднялася. Зірвала з голови хустку. Віддала Чупахіну.
–  Розірви на дві частини.
Коли подав розірвану на дві частини хустку,  дівчина швидко забинтувала груди. Призупинила кров.
Поранений спочатку стогнав. Потім знепритомнів і затих. Куля зайшла під лопаткою з лівого боку і глибоко засіла в грудях.
Дівчину  занепокоїло його мовчання. Вона прокричала Чупахіну в обличчя:
–  Що  сторчиш?! Біжи в той сірий будинок. Там є телефон. Викликай медиків.
Віктор, спотикаючись на рівному місці, побіг до будинку. Попросив телефоністку з’єднати  зі штабом. Коли почув знайомий голос чергового, прокричав у трубку:
–  Негайно викликайте санітарну карету. Михайло  тяжко поранений.
Незабаром приїхала карета Червоного Хреста. Тяжкопораненого бійця повезли до окружного шпиталю.
Дівчина стояла на холоді без головного убору. Її губи посиніли від морозу. Вона вся тремтіла.
–  Знайшов, що шукав, –   сказала вона вслід кареті.
–  Ти ж замерзла? –   вирвалося у Чупахіна.
–  Замерзла. Ну і що?!
–  Ти ж нас ненавидиш. А не пошкодувала хустки. Стоїш з непокритою головою.
–  Ну і що?!
–  Не розумію   тебе.

–  Що ж тут розуміти. Життя людини понад усе, –  відповіла вона. І вже зовсім тихо додала. –  Навіть якщо ця людина ненавидить тебе.
Вона розвернулася. Різко пішла від Чупахіна.
Він побіг за нею.
–  Давайте проведу. Всяке може трапитися. Бачите, що на вулиці коїться.
–  Не треба! Сама доберуся.
Незнайомка  швидко віддалялася  від нього.
Віктор  залишився на тротуарі один.
Трохи пізніше, коли Михайло прийшов до тями, Віктор провідав його. Ще зовсім знесиленого, але живого.
Той сказав  слабким  голосом:
–  Лікарі ледь витягли з того світу. Якби не біла хустина, ми з тобою вже б не розмовляли. Виходить, Петлюрівка, яку я навіть думав пустити в розпил, врятувала мені життя.
–  Незрозуміла дівчина. Ніколи таких не зустрічав, –  сказав Віктор.
–  Лежав тут і багато передумав. Адже я теж українець. Родом з Полтавщини. До Пітера поїхав  на заробітки…
Коли Михайло  почав ходити, вони з Віктором  марно намагалися розшукати дівчину, щоб висловити їй подяку, купити  нову хустку. Але як ти її знайдеш, коли не знаєш ні імені, ні прізвища.
Коли Михайла поранили, Віктор розлучився з нею на Хрещатику. Вона пішла в сторону Бессарабського ринку. Друзі ретельно прочісували ринок, вдивляючись у молоді жіночі обличчя.
Це не дало ніякого результату. Вони щовечора виходили на Хрещатик, сподіваючись знайти її серед молоді.  Це теж нічого не дало.
Втратили будь-яку надію відшукати дівчину. Але одного разу, коли Віктор охороняв міст через Дніпро, він побачив знайому постать, зелене пальто. Вона підійшла до нього. Теж його впізнала і посміхнулася.
–  Через міст не можна,  промовив  він, як йому й наказали.
  – У мене в Дарниці хвора тітка, –  пояснила  вона.
  – Якщо хвора, то можна, –   посміхнувся він, розуміючи, що ніякі накази не дадуть йому підстави, щоб відмовити цій дівчині.
–  Я туди і назад.
–  Скільки треба, стільки й будьте. А ми вас з Михайлом  розшукуємо. Як вас звати?
–  Оксаною.
– Мій друг  хоче  віддячити. Якби не ви...
–  Не варто дякувати.
– Скажіть, коли ми можемо зустрітися?
–  Навіщо зустрічатися?
–  Михайло  хоче. Для нього це дуже важливо.
–  Гаразд, вмовили. Давайте зберемося на колишньому місці.
Незабаром вони зустрілися на Хрещатику. Довго бродили  центром.  Потім Михайло пішов проводжати Оксану додому,  на Лук'янівку. Вони з дівчиною почали постійно зустрічатися. А потім він перейшов до неї жити.
У середині лютого з Петрограда прийшов наказ повертатися.
–  Завтра їдемо, –  сказав Віктор своєму другові.
–  Нікуди не поїду, –  відповів йому Михайло.
–  Але це може бути розцінено, як дезертирство.
–  Я переніс важке поранення. Не можу воювати.
–  Подумай! Більшовики не пробачають тих, хто зраджує їм.
–  Розумієш,  Вітя, нічого там робити,  в цьому Пітері. Україна  –  це моя батьківщина. Тут у мене є кохана дівчина. Недалеко живуть мої рідні. Навіщо я поїду до  Пітера?! Щоб воювати зі своїми народом?!

–  Роби, як хочеш. Це твоя особиста справа.  А я поїду.
–  Невже ти ще не навоювався?!
–  Вірю у високі ідеали революції, за які треба боротися.

Михайло  залишився в Києві. Оксана працювала в госпіталі. Він теж влаштувався туди санітаром. Молоді збиралися одружитися.
Михайло не брав участі в бойових діях. Він вважав, що тяжке поранення дає йому право не брати до рук гвинтівку.

В той день Михайло з Оксаною поверталися з госпіталю. Прямували Хрещатиком. Михайло зупинився. Показав Оксані місце, де не так давно лежав, стікаючі кров’ю.

Назустріч їм йшла група військових  з Пітера. З далекої революційної столиці прибули нові загони червоногвардійців.

Вони були добре «вмазані». Пишалися тим, що на схилах Дніпра зараз вони є повноправними господарями, що вирішують долю українського народу. Один з них, дуже нахабний, який, напевно,   прийняв на груди найбільше  «пійла», виділявся з поміж інших. Його звали Іван Жиган.

Він помітив пару, яка наближалася назустріч непрошеним гостям. Взнав Михайла, з яким спілкувався в Петербурзі.

– Мишка! – закричав він. – Немедленно ко мне!
Михайло  і Оксана  продовжували йти, вдаючи, що не помітили п’яну ватагу.
–  Я сказал: «Ко мне!», – знову заволав  Жиган.
Його  штормило.  Він ледве тримався на ногах. Побачивши, що пара продовжує йти, не звертаючи на нього уваги,  зняв з плеча гвинтівку.  Вистрілив у повітря.
–  Держите  его! –  наказав молодим бійцям.
Ті затримали Михайла.
–  От меня  не втечешь, морда продажная. Сколько тебе заплатил  Петлюра,  чтобы ты перекинулся на его сторону.
–  Ніхто мені  не платив, –  відповів Михайло. –  Я пішов через поранення.
–  Ты мне зубы не заговаривай!  Предателю – собачья смерть.
Перш, ніж присутні встигли розібратися, в чому справа, Іван  на кілька кроків відійшов від Михайла. Вистрілив. Михайло  впав на тротуар. Оксана  зойкнула. Метнулася  до нього птахою. Поспішила зняти з голови білу хустку, яку їй подарував  коханий. І поклала  поруч.  Перевернула  Михайла на спину. Притиснулася головою   до грудей. Потім дістала маленьке дзеркальце. Приставила до лиця. І остаточно переконалася, що вже нічого не допоможе.
Біля тіла вбитого утворилася калюжа крові. Вона повільно заливала білу хустку, яку Оксана не  поспішала   підняти. Вона їй не знадобилася.
Жиган закинув гвинтівку за плече. З почуттям виконаного  обов’язку  поплентався далі.

В цей час залунала  пісня: «Смело мы в бой пойдем за власть Советов. И как один умрем в борьбе за это».

Стрій червоногвардійців чітко карбував крок. Революційно налаштовані  бійці   не звертали уваги на лежачу на тротуарі закривавлену людину. Вони пройшли поруч  по калюжі крові,  втоптуючи  в неї  білу хустину.